Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян

У зв'язку з виникненням у судовій практиці питань, пов'язаних із застосуванням норм чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян та на підставі вивчення матеріалів справ, розглянутих арбітражними судами вважаємо за необхідне звернути увагу на деякі приписи названого законодавства, якими слід керуватись у вирішенні спорів за участю громадян-підприємців.

1. Законом України "Про підприємництво" (далі - Закон) передбачено, що громадяни України та інших держав вправі здійснювати підприємницьку діяльність як із створенням, так і без створення юридичної особи. Відповідно до статті 1 Арбітражного процесуального кодексу України (далі - АПК) громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємці), у разі порушення їх законних прав або охоронюваних законом інтересів мають право звертатися до арбітражного суду.

Відповідно до пункту 2-1 статті 54 та статті 57 АПК у разі звернення підприємця із позовною заявою до арбітражного суду він зобов'язаний додати до неї документи, що підтверджують його статус суб'єкта підприємницької діяльності. Такі ж документи повинні надаватись третіми особами - підприємцями. Документом, який посвідчує статус підприємця, є свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, видане виконавчим комітетом міської, районної в місті ради або районними, районними міст Києва і Севастополя державними адміністраціями за місцем проживання даної особи, якщо інше не передбачено законом (стаття 8 Закону та пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року N 740 "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" (з подальшими змінами і доповненнями). Таким документом може бути також дублікат свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, виданий тими ж органами у разі втрати (знищення тощо) свідоцтва про державну реєстрацію підприємця.

У разі неподання відповідного документа підприємцем-позивачем у справі арбітражному суду слід відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі пункту 1 статті 62 АПК. Якщо відсутність у такої особи статусу підприємця буде виявлено під час вирішення спору за його участю, таке провадження підлягає припиненню згідно з пунктом 1 статті 80 АПК.

2. Згідно з частиною п'ятою статті 28 АПК і частиною другою статті 65 Цивільного кодексу України підприємці можуть вести свої справи в арбітражному суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою або прирівнюваною до неї довіреністю. Якщо підприємець бере участь у справі особисто, його особу засвідчує паспорт або інший відповідний документ.

3. Вирішуючи питання щодо підвідомчості і підсудності спорів за участю підприємців, арбітражним судам слід враховувати таке.

3.1. Спори між підприємцями, а також між ними і юридичними особами підвідомчі арбітражному суду, за винятком спорів, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Водночас у разі об'єднання позивачем кількох пов'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі арбітражному суду, а інші - суду, усі вимоги відповідно до статті 26 Цивільного процесуального кодексу України підлягають розглядові у суді.

3.2. Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, але не мають виданого у встановленому порядку свідоцтва про державну реєстрацію підприємця, не набувають у зв'язку із здійсненням ними такої діяльності статусу підприємця. Отже спори за участю таких громадян, у тому числі пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, не підвідомчі арбітражним судам.

3.3. З моменту скасування державної реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема за його особистою заявою, спори за участю такого громадянина, у тому числі пов'язані із здійсненням ним раніше підприємницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було порушено до настання згаданих обставин.

3.4. Якщо у процесі вирішення спору підприємець, який є учасником арбітражного процесу, змінив своє місце проживання, що у свою чергу спричинило зміну місцезнаходження його майна, а отже підсудності справи, арбітражний суд має передати матеріали за встановленою АПК підсудністю.

3.5. З питань визначення підвідомчості і підсудності справ у спорах за участю громадян-підприємців слід керуватися роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 08.02.96 N 02-5/62 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності спорів арбітражним судам" (з подальшими змінами).

4. Якщо у державній реєстрації громадянину було відмовлено або її не проведено у встановлений строк, справи зі спорів про визнання недійсним акта відповідного державного органу про відмову в реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності або про спонукання провести таку реєстрацію підвідомчі суду, а не арбітражному суду.

5. Пунктом 37 частини першої статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 7-93 "Про державне мито" встановлено, що від сплати державного мита звільняються громадяни за позовами до арбітражного суду про відшкодування збитків, завданих неповерненням у терміни, передбачені договорами або установчими документами, грошових та майнових внесків, які були залучені до акціонерних товариств, банків, кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які залучають кошти та майно громадян. Якщо ж громадянин бере участь у справі як підприємець, це правило не застосовується, тобто звільнення громадянина з передбачених законом підстав від сплати державного мита не означає звільнення його від сплати мита як суб'єкта підприємницької діяльності і учасника арбітражного процесу. Тому якщо відповідну позовну заяву подано без документів, що підтверджують сплату державного мита у встановленому порядку і розмірі, ця заява підлягає поверненню заявникові без розгляду відповідно до пункту 4 статті 63 АПК.

6. Закон визначає коло громадян, які не вправі бути підприємцями (стаття 2 Закону), та встановлює види діяльності, підприємництво в яких обмежується (стаття 4 Закону).

Якщо арбітражним судом буде встановлено, що підприємець, який є стороною у справі, належить до числа громадян, що відповідно до чинного законодавства не мають права займатися підприємницькою діяльністю, або у встановленому законом порядку позбавлені права нею займатись (чи певним видом її), чи займаються нею без законних підстав, арбітражний суд згідно із частиною першою статті 83 АПК визнає договір, укладений такою особою, недійсним повністю чи у певній частині, вирішуючи в такому разі питання про необхідність винесення окремої ухвали на адресу органу, що здійснив реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності (стаття 90 АПК).

7. За змістом статті 3 Закону до виключної компетенції Верховної Ради України віднесено визначення видів діяльності, підприємництво в яких не застосовується у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт чи необхідністю централізації функцій управління. Особливості регулювання окремих видів підприємництва можуть встановлюватися іншими актами законодавства, відповідно до яких підприємець має дотримувати особливих умов і правил здійснення певного виду діяльності, а їх порушення може бути підставою для припинення підприємницької діяльності.

Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, вимоги щодо державного контролю у сфері ліцензування та відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування визначені Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Про деякі приписи цього Закону, якими слід керуватись у розгляді справ зі спорів, пов'язаних з ліцензуванням господарської діяльності, Вищий арбітражний суд України повідомив арбітражні суди у своєму Інформаційному листі від 13.09.2000 N 01-8/493.

Вирішуючи спори, пов'язані з ліцензуванням та патентуванням підприємницької діяльності, арбітражні суди повинні керуватися роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 6 серпня 1997 року N 02-5/276 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про підприємництво" (в редакції роз'яснення президії Вищого арбітражного суду від 3 червня 1998 року N 02-5/202 із наступними змінами), у частині, що узгоджується з Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".

8. Згідно з статтею 2 Указу Президента України від 28.06.99 N 746 "Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 року N 727 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" підприємці мають право обирати спосіб оподаткування доходів за єдиним податком шляхом одержання свідоцтва про сплату єдиного податку. Перехід підприємця до спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності здійснюється у разі подання ним заяви до податкового органу за місцем його державної реєстрації, який зобов'язаний протягом десяти робочих днів безоплатно видати підприємцю свідоцтво на право сплати єдиного податку або надати письмову вмотивовану відмову. Порядок видачі свідоцтва про сплату єдиного податку суб'єктом малого підприємництва - фізичною особою затверджений наказом Державної податкової адміністрації України від 29.10.99 N 599.

У разі ухилення від видачі або відмови у видачі такого свідоцтва підприємець вправі звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання відповідного акта державного податкового органу недійсним та/або про спонукання цього органу видати свідоцтво.

9. Відповідно до частини дев'ятої статті 8 Закону та частини першої статті 51 Закону України "Про банки і банківську діяльність" підприємці відкривають в банківських установах рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків. Порядок відкриття таких рахунків регламентується Інструкцією про порядок відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 року N 527.

Разом з тим чинне законодавство не ставить здійснення підприємницької діяльності у залежність від того, чи має підприємець рахунки в установах банків, і якщо підприємець здійснює діяльність без банківського рахунку, у арбітражного суду немає підстав для застосування щодо нього саме з цієї причини будь-яких заходів примусу.

10. Згідно із пунктом 5 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону України від 5 лютого 1998 року) та статей 8, 11 Указу Президента України від 4 березня 1998 року N 167/98 "Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами" органи державної податкової служби за місцем державної реєстрації підприємця-платника податків або місцезнаходженням установи банку, в якому знаходяться його рахунки, мають право зупиняти операції на його рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах. Порядок зупинення та відновлення органами державної податкової служби операцій платників податків і зборів (обов'язкових платежів) на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах регулюється відповідним Положенням, затвердженим наказом Державної податкової адміністрації України від 23 квітня 1998 року N 191. Реалізація таких повноважень податкових органів здійснюється у формі акта названого органу - розпорядження про зупинення операцій на рахунках в установах банків за підписом керівника такого органу чи його заступника. Водночас видання зазначеного розпорядження не позбавляє банківські установи обов'язку стягувати з рахунків підприємців грошові суми на виконання наказів арбітражних судів.

Перелік підстав зупинення операцій, наведений у названих вище актах законодавства, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У разі незгоди з розпорядженням податкового органу про зупинення операцій підприємець не позбавлений права на звернення до арбітражного суду із заявою про визнання його недійсним.

11. Пункт 17 частини першої статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону України від 21.09.2000 N 1987-III) надає податковим органам право звертатися у передбачених законом випадках до суду або арбітражного суду з заявою про скасування державної реєстрації об'єкта підприємницької діяльності. Отже названі органи за наявності обставин, передбачених статтею 8 Закону, не позбавлені права на звернення до арбітражного суду з позовами про скасування державної реєстрації підприємця.

12. Вирішуючи спори, пов'язані з майновою відповідальністю підприємця, арбітражний суд повинен мати на увазі, що чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна. Тому стягнення на його майно може бути звернено за рішенням арбітражного суду на загальних підставах.

В останньому випадку арбітражний суд, приймаючи рішення зі спору (чи у певній його частині) щодо стягнення з підприємця неустойки (штрафу, пені) за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання, вправі згідно з пунктом 3 частини другої статті 83 АПК з урахуванням обставин конкретної справи вирішити питання про зменшення такої неустойки (штрафу, пені).

13. Перелік підстав скасування державної реєстрації підприємця, у тому числі за рішенням арбітражного суду, визначений статтею 8 Закону та постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року N 740 "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності", є вичерпним.

Що ж до припинення діяльності підприємця, то перелік таких підстав встановлено статтею 11 Закону, відповідно до якої таку діяльність може бути припинено, зокрема, у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання, на підставі рішення арбітражного суду, а також з інших підстав, передбачених законодавством України.

14. У розгляді справ зі спорів про визнанням недійсними актів державних та інших органів за участю підприємців слід керуватися роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів".