Суд не надав належної оцінки тому, чи є довідка командира роти достатньою підставою для застосування ст. 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" і чи дотримано відповідачем порядок отримання відповідного посвідчення.
(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-26892св15).
19. Відповідно до ч. 1 ст. 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаним злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.
Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі.
Ухвалюючи рішення про зобов'язання банківської установи зарахувати вимоги вкладників до банку за укладеними між ними договорами банківського вкладу в рахунок погашення заборгованості за договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії, суди не врахували положень статей 26, 36, 46, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та не звернули уваги на те, що Національним банком України відкликано банківську ліцензію відповідача і з цього часу банк не має права здійснювати ведення рахунків фізичних та юридичних осіб, тобто фактично позбавлений права виконувати будь-які операції за рахунками власних клієнтів, у тому числі здійснювати перерахування грошових коштів з депозитних рахунків позивачів у рахунок погашення кредитної заборгованості, навіть на підставі оскаржуваних судових рішень.
(Ухвала ВССУ від 17 червня 2015 року в справі № 6-1994св15).
20. Аналіз норм статей 1216, 1218, 1219, 1231, 1268, 1269, 1296, 1297 ЦК України дає підстави для висновку про те, що спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, реалізувавши які, спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно - і право розпорядження ним.
Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі ст. 23 Закону України "Про іпотеку" до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва, з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки.
(Ухвала ВССУ від 16 вересня 2015 року в справі № 6-11388св15).
21. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281 - 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора.
Недотримання кредитором передбачених ст. 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.
(Ухвала ВССУ від 16 вересня 2015 року в справі № 6-11388св15).
22. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не врахував, що ч. 1 ст. 37 ЦПК України передбачено залучення правонаступника на будь-якій стадії цивільного процесу, та, встановивши, що у зобов'язанні відбулася заміна кредитора, не застосував до спірних правовідносин норму ст. 37 ЦПК України, яка підлягала застосуванню.
При цьому слід звернути увагу на те, що процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежного відповідача за процесуальними підставами та наслідками, а саме: в разі заміни неналежного відповідача процес починається спочатку, а в разі правонаступництва продовжується; що стосується прав, то вони є обов'язковими для правонаступника тією самою мірою, якою були обов'язковими для правопопередника; правонаступництво настає внаслідок заміни суб'єктів спірних відносин, між якими існує матеріально-правовий зв'язок.
(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-3044св15).
23. Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно з частинами 1, 3 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій, пені за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами України.
Отже, пеня, штраф можуть обчислюватись і стягуватись лише в національній валюті України - гривні.
(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-16517св15).
24. Умовою для застосування Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" є передача в іпотеку нерухомого житлового майна для забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами в іноземній валюті.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, дійшовши висновку про наявність підстав для застосування положень вищезазначеного Закону, виходив лише з того, що предмет іпотеки є місцем постійного проживання відповідача, іншого житла у неї немає. Разом з тим суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що боржником за кредитним договором, у рахунок заборгованості за яким банк просить звернути стягнення на предмет іпотеки, є приватне підприємство, та не перевірив, на які цілі було отримано кредитні кошти.
(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-29386св15).
25. Відповідно до ч. 3 ст. 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст. 37 цього Закону.
Отже, під час вирішення такого спору судам необхідно визначити вартість предмета іпотеки, на який визнано право власності за банком-кредитором, саме на момент ухвалення такого рішення, та встановити, повністю чи частково задоволено вимоги кредитора; якщо частково, - то який розмір заборгованості залишився у відповідача непогашеним.
При цьому суди мають врахувати, що якщо виник спір щодо вартості предмета іпотеки, то залежно від того, яка сторона оспорює оцінку, вона зобов'язана довести інший розмір, зокрема заявити клопотання про призначення та проведення відповідної судової експертизи, якою визначити вартість предмета іпотеки на момент набуття на нього права власності іпотекодержателем.
(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6-15301св15).
26. Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечені іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Відповідно до п. 4.2 договору іпотеки звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; позасудового врегулювання у відповідності до умов цього договору та Закону України "Про іпотеку".
Згідно з п.п. 5.2.1 п. 5.2 договору іпотеки позасудове врегулювання здійснюється одним із таких способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку".
Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, у порушення вимог статей 212- 214, 316 ЦПК України, не звернув уваги на вказані вимоги закону та обставини справи і не врахував, що умовами договору іпотеки передбачено право банку набути право власності на предмет іпотеки згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог з тих підстав, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту.
(Ухвала ВССУ від 23 грудня 2015 року в справі № 6-18683св15).
27. Згідно зі ст. 19 Закону України "Про іпотеку" зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. Відповідні відомості про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку.
При цьому невнесення відповідних змін до іпотечного договору у зв'язку зі змінами, внесеними до кредитного договору, не означає припинення іпотеки.
Законодавство не пов'язує припинення іпотеки зі зміною основного зобов'язання. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про іпотеку" до припинення іпотеки призводить припинення основного зобов'язання, а не його зміна.
(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-25336св15).
28. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд виходив з того, що відповідач не набула права власності на земельну ділянку, оскільки вона не отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, право власності на земельну ділянку не зареєстроване за нею в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Вирішуючи спір, суд не врахував, що згідно з положеннями чинного законодавства предметом іпотеки може бути нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, а матеріали справи не містять доказів того, що спірна земельна ділянка не перебуває у володінні іпотекодавця, і звернення стягнення на предмет іпотеки може призвести до порушення прав третіх осіб. Крім того, ухвалюючи рішення, суд не звернув уваги на те, що правовстановлюючим документом щодо переданої в іпотеку земельної ділянки є саме договір купівлі-продажу земельної ділянки, не встановив моменту переходу до відповідача права власності на земельну ділянку та передчасно дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
(Ухвала ВССУ від 04 листопада 2015 року в справі № 6-18193св15).
29. Установивши, що на час укладення оспорюваних іпотечних договорів один з іпотекодавців не міг усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними (що встановлено рішенням суду про визнання його недієздатним), суд дійшов правильного висновку про недійсність договору іпотеки відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України.
При цьому, ураховуючи, що квартира, яка є предметом іпотеки, належить на праві спільної часткової власності, крім нього, ще й іншим іпотекодавцям, суд дійшов правильного висновку про недійсність договору іпотеки в цілому, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України "Про іпотеку" частина об'єкта нерухомого майна не може бути предметом іпотеки без її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-19296св14).
30. У тому випадку, коли власник іпотечного майна змінився до ухвалення рішення у справі, суд першої інстанції повинен вирішити питання про залучення у справі належного відповідача чи співвідповідача відповідно до вимог ст. 33 ЦПК України, оскільки іпотека є чинною і для нового власника, який несе всі обов'язки за іпотечним договором.
(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-3877св15).
31. Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з позичальника не є перешкодою для пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту в разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена. За таких обставин наявність двох судових рішень - про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок її погашення - не свідчить про подвійність стягнення з боржника.
(Ухвала ВССУ від 17 червня 2015 року в справі № 6-11043св14).
32. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
При укладанні оспорюваного договору воля іпотекодавців - власників майна, яке вони успадкували в рівних частинах, була спрямована на передачу в іпотеку будинковолодіння, а допущена в тексті свідоцтва про право на спадщину за заповітом помилка, яка може бути усунута відповідно до п. 6.13 Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року № 3253/5, не свідчить про невідповідність внутрішньої волі позивача її волевиявленню під час укладання оспорюваного договору.
(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-35544св14).
33. Відповідно до ч. 6 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами.
При цьому згідно з ч. 3 ст. 54 Закону України "Про виконавче провадження" для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто в разі виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів, якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Тобто зазначені норми закону передбачають можливість задоволення вимог кредитора, які не забезпечені заставою/іпотекою, проте за певних умов, визначених наведеною вище нормою права.
Отже, заставодержатель має переважне право на задоволення його вимог про стягнення боргу з боржника шляхом звернення стягнення на заставлене майно, але повинен довести, що заборгованість відповідача перед ним значно перевищує вартість предмета застави.
34. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі ст. 388 ЦК України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень.
Таким чином, у разі відчуження предмета обтяження боржником без згоди обтяжувача обтяження рухомого майна, що є предметом обтяження, зберігає свою силу для нового власника (покупця) в разі, якщо воно зареєстроване в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна саме на момент укладення цього договору купівлі-продажу.
(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-14147св15).
35. Виходячи з положень ст. 589 ЦК України та ст. 19 Закону України "Про заставу" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Однією з процедур, передбачених ст. 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", є продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах (п. 2 ч. 1 ст. 26 Закону).
Крім того, пунктом 24 договору про заставу рухомого майна передбачено, що звернення стягнення на предмет застави за вибором заставодержателя здійснюється у судовому порядку відповідно до розділу ІV Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", умов цього договору та іншим не забороненим чинним законодавством способом.
Отже, вирішуючи спір, суди з огляду на приписи статей 25, 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" та умови договору про заставу рухомого майна не врахували, що порядок застосування процедури звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження сторони погодили у договорі, що не суперечить п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-21910св15).
36. Відповідно до ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
З аналізу статей 546, 572 ЦК України та статей 1, 3 Закону України "Про заставу" випливає, що застава як правовий інститут цивільного законодавства виконує забезпечувальну функцію, тобто спрямована на те, щоб гарантувати кредитору-заставодержателю задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна; вона встановлюється для гарантування майнових інтересів кредитора-заставодержателя і сама по собі є не зобов'язанням, а способом забезпечення вже існуючого зобов'язання.
Вирішуючи спір, апеляційний суд зробив помилковий висновок про те, що застава не зберігається у зв'язку з укладенням договору про уступку права вимоги та неукладенням новим кредитором договору застави в нотаріальній формі і недотриманням нотаріальної форми договору про уступку права вимоги, коли дотримання такої форми не вимагалось.
(Ухвала ВССУ від 23 вересня 2015 року в справі № 6-17115св15).
37. Відповідно до абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми.
Вказуючи як на ознаку істотності недоліку автомобіля на те, що виявлені в ньому недоліки роблять його суттєво іншим, ніж той, який бажав отримати за договором споживач, суди не врахували, що вирішальним у цьому випадку є не те, що бажав отримати споживач за договором, а саме наявність недоліку, який робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором.
Розрахунок споживача на отримання товару з певними властивостями, які не влаштували його при використанні товару, не може безумовно свідчити про наявність в нього істотного недоліку.
(Ухвала ВССУ від 16 вересня 2015 року в справі № 6-14640св15).
38. Положеннями ст. 18 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" та рішенням виконавчого комітету міської ради передбачено, що в разі порушення виконавцем умов договору споживач має право викликати його представника для складення та підписання акта-претензії споживача, в якому зазначаються строки, види, показники порушень тощо.
У справах про захист прав споживача суди мають встановлювати, чи звертались споживачі до виконавця послуг з актом-претензією, оскільки законом передбачено порядок доведення до виконавця комунальних послуг факту порушення прав споживача.
(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-28101св15).
39. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, встановлено Законом України "Про виконавче провадження".
Відповідно до ст. 62 вказаного Закону реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного у ч. 8 ст. 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.
Згідно з актом прилюдних торгів продавцем спірного майна є ВДВС, покупцем - відповідач, який набув право власності на спірне майно у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Наслідком задоволення позовних вимог про визнання прилюдних торгів недійсними є не поновлення права власності боржника на майно, що було предметом продажу, а повернення його до ВДВС, у якого настає обов'язок з проведення відчуження такого майна відповідно до вимог чинного законодавства.
(Ухвала ВССУ від 19 серпня 2015 року в справі № 6-16612св15).
V. Трудове право
1. Норми КЗпП України не містять вичерпного переліку причин, які можна вважати поважними в разі пропуску строку звернення до суду; вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи.
Колегія суддів, враховуючи незначний строк пропуску строку звернення до суду, вчинені позивачкою у цей час дії щодо захисту її порушених трудових прав (звернення до прокуратури, територіальної Державної інспекції з питань праці), які суд дійсно визнавав порушеними, вважає, що суд всупереч вимогам статей 212, 315 ЦПК України не дав належної правової оцінки наданим нею доказам.
(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-15768св15).
2. Укладення контракту з керівниками державних організацій регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 "Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності".
На підставі укладеного контракту виникають трудові правовідносини між керівником як працівником та відповідним підприємством, установою та організацією, що належить до державної власності, а не органом, уповноваженим на укладення такого контракту.
Суди на зазначене уваги не звернули та дійшли неправильного висновку про можливість покладення відповідальності за несвоєчасне виконання судового рішення про поновлення позивача на роботі на комбінаті "Зірка" на Державне агентство резерву України.
(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-17620св15).
3. У разі коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу з визначених у ч. 1 ст. 38 КЗпП України причин (які мають підтверджуватися відповідними доказами), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Неможливість продовжувати роботу має бути мотивована.
Зокрема, на вимогу роботодавця переїзд працівника на нове місце проживання має бути підтверджено відповідними документами.
(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-10569св15).
4. Відповідно до п. 3 ст. 40 КЗпП України трудовий договір може бути розірвано в разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо раніше до нього застосовувались заходи дисциплінарного стягнення.
Тому при звільненні працівника з підстав, передбачених цією нормою закону, роботодавець повинен навести конкретні факти допущеного ним невиконання обов'язків, зазначити, коли саме вони мали місце, які проступки вчинив працівник після застосування до нього стягнення та коли.
У справах про поновлення на роботі обов'язок доведення правомірності звільнення працівника з ініціативи роботодавця покладається саме на роботодавця.
(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6- 29962св15).
5. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до спливу строку його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні.
Однією з умов звільнення на підставі п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України є відсутність працівника на роботі протягом чотирьох місяців підряд. Вихід працівника хоча б на один день перериває обчислення строку хвороби.
(Ухвала ВССУ від 17 червня 2015 року в справі № 6-12110св15).
6. Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільнені робітника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, провадиться у день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Невиконання роботодавцем вимог ст. 116 КЗпП України є триваючим правопорушенням, тому звільнений працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог за ст. 117 зазначеного Кодексу й моментом припинення правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-23053св15).
7. Відносини, які виникають між працівником і роботодавцем стосовно оплати праці, у тому числі й у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати, регулюються трудовим законодавством, а саме: КЗпП України, Законом України "Про оплату праці", Законом України "Про індексацію грошових доходів населення", Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати"; Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078.
Стягуючи з відповідача на користь позивача недонараховану та недоплачену заробітну плату, яка складається з недоплаченої заробітної плати, інфляційних нарахувань, компенсації за час затримки виплати заробітної плати та 3 % річних від простроченої суми, судом не враховано, що трудові правовідносини нормами цивільного законодавства не регулюються, і порушення строків виплати заробітної плати не є підставою для виникнення зобов'язальних правовідносин за нормами ЦК України.
(Ухвала ВССУ від 29 липня 2015 року в справі № 6-15025св15).
8. Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Висновок судів про можливість зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв'язку з істотністю суми заборгованості порівняно із середнім заробітком позивача не ґрунтується на вимогах закону, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП України можливість зменшення судом таких сум може мати місце лише в разі наявності спору між сторонами про розмір належних до виплати звільненому працівникові коштів.
(Ухвала ВССУ від 19 серпня 2015 року в справі № 6-10325св15).
9. Частиною 2 ст. 252 КЗпП України передбачено, що зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного профспілкового органу, членами якого вони є.
Однак ревізійні комісії за своїм статусом не наділені повноваженнями представляти інтереси найманих працівників та не захищають їхніх прав, тому їх не можна вважати виборними органами профспілки чи організації профспілки незважаючи на те, що обираються вони на профспілкових зборах чи з'їзді одночасно з обранням профкому чи президії та ради профспілки.
Отже, до членів ревізійної комісії не можна застосовувати положення ст. 252 КЗпП України та ст. 42 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (обов'язок роботодавця щодо створення умов діяльності профспілок) стосовно додаткових гарантії для працівників, обраних до складу виборних профспілкових органів.
(Ухвала ВССУ від 24 червня 2015 року в справі № 6-8082св15).
10. Згідно з п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ст. 12 ГПК України доповнено п. 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах, зокрема про стягнення заробітної плати з боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство (як і поновлення на роботі посадових і службових осіб боржника).
У зв'язку з цим суд не наділений повноваженнями розглядати вимоги позивача про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у порядку цивільного провадження, оскільки всі майнові питання розглядаються господарським судом.
Разом з тим вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди господарським судом не вирішувалися і не могли бути вирішені відповідно до вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-12680св15).
11. Процедуру проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, що сталися з працівниками на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності або в їх філіях, представництвах, інших відокремлених підрозділах, визначає Порядок проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1232.
Пункт 15 зазначеного Порядку містить вичерпний перелік обставин, за яких нещасний випадок визнається таким, що пов'язаний з виробництвом, серед яких: виконання потерпілим трудових (посадових) обов'язків за режимом роботи підприємства, у тому числі у відрядженні; прямування потерпілого до місця чи з місця відрядження згідно з установленим завданням, у тому числі на транспортному засобі будь-якого виду та форми власності.
Відмовляючи у задоволенні позову про визнання незаконним акту проведення спеціального розслідування групового нещасного випадку, суд не врахував, що відрядження потерпілих передбачалося з 11 листопада 2013 року по 06 грудня 2013 року, а тому їх повернення додому 21 листопада 2013 року не було зумовлено службовою необхідністю.
(Ухвала ВССУ від 30 вересня 2015 року в справі № 6-14497св15).
12. Порядок відшкодування моральної шкоди на час виникнення спірних правовідносин був передбачений Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472.
Згідно з абз. 5 п. 4 цих Правил за наявності факту моральної шкоди потерпілому відшкодовується така шкода, а відповідно до п. 38 Правил право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності; шкода відшкодовується Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, вимоги до якого позивачкою не пред'явлені.
Виходячи з того, що позивачка у 2014 році звернулась до суду з позовом до державного підприємства про відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок професійного захворювання, отриманого в 1995 році, такий спір повинен вирішуватися на підставі законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.
(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-8707св15).
13. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаних з виконанням ними трудових обов'язків, мають право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону.
Встановивши, що нещасний випадок на виробництві стався 09 вересня 1964 року, публічне акціонерне товариство не передало Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в установленому порядку документи, що підтверджують право позивача на страхові виплати, та врахувавши, що особам, які потерпіли на виробництві до 01 квітня 2001 року, Фонд виплачує страхові виплати з того часу, коли відповідне підприємство передало йому в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників на такі виплати, суди дійшли правильного висновку про те, що відшкодування шкоди має проводитися роботодавцем.
(Ухвала ВССУ від 11 березня 2015 року в справі № 6-45567св14).
14. Відшкодування шкоди на час встановлення стійкої втрати працездатності проводилось власником на підставі статей 455, 456 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) та Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472, а з 01 квітня 2001 року - Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (на підставі Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності").
Право на отримання відшкодування шкоди позивач мав з часу встановлення стійкої втрати працездатності - з 26 травня 1998 року (первинний огляд у МСЕК, якою встановлено 60 % втрати професійної працездатності), а не з часу видачі акта за формою Н-1 від 08 серпня 2013 року № 01-13 (виданого на підставі рішення суду), яким вперше була встановлена вина відповідача у заподіяній позивачеві шкоді.
(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-7572св15).
15. Згідно зі ст. 40 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" суми, одержані в рахунок страхових виплат потерпілим або особою, яка має право на ці виплати, можуть бути утримані Фондом соціального страхування від нещасних випадків, якщо рішення про їх виплату прийнято на підставі підроблених документів або подано свідомо неправдиві відомості, а також якщо допущено помилку, яка впливає на суму страхових виплат.
За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
У ст. 1215 ЦК України встановлено випадки, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.
Так, не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача (ч. 1 ст. 1215 ЦК України).
Отже, закон встановлює два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата вказаних платежів є результатом рахункової помилки з боку особи, яка проводила цю виплату; по-друге, у разі недобросовісності з боку набувача.
Правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у ст. 1215 ЦК України майно підлягає поверненню у разі наявності цих фактів.
(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-13997св15).
16. Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових ) обов'язків.
Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами, тобто нормами КЗпП України та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема нормами ЦК України.
(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-30147св15).
17. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України "Про підвищення престижності шахтарської праці" шахтарі, що мають стаж підземної роботи не менш як 3 роки, діти, батьки яких мають стаж підземної роботи не менш як 15 років, діти шахтарів, які загинули внаслідок нещасного випадку на виробництві, шахтарів-інвалідів I та II групи зараховуються поза конкурсом за особистим вибором спеціальності до державних і комунальних вищих та професійно-технічних навчальних закладів України для навчання за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів з наданням місць у гуртожитках на час навчання та гарантованою виплатою за рахунок коштів державного бюджету стипендії в розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб.
Зазначеним Законом держава гарантує право на отримання стипендії в розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб.
Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення недонарахованої та невиплаченої стипендії, суди не навели обґрунтованих правових висновків того, чому визначили, що право на таку стипендію мають лише ті студенти, які зараховувались на навчання поза конкурсом за особистим вибором спеціальності, оскільки закон це передбачає, проте це не є умовою для отримання пільгової стипендії. Зазначені положення закону не є взаємовиключними, і закон і не вимагає обов'язкової сукупності умов для отримання пільгової стипендії.
(Ухвала ВССУ від 28 жовтня 2015 року в справі № 6-26868св15).
VІ. Житлове право
1.Відповідно до ст. 65-1 ЖК УРСР наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.
На час укладення договору купівлі-продажу квартири таким законодавством, що передбачало можливість придбання займаних жилих приміщень у власність, був Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Цим Законом не було встановлено, що право власності наймачем жилого приміщення у будинку державного чи громадського житлового фонду на це приміщення могло набуватись за договором купівлі-продажу.
Положення про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР і Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 року № 142, яким було передбачено продаж квартир державного і громадського фонду, на час укладення оспорюваного договору втратило чинність.
Наведені обставини, в разі їх доведеності, могли бути підставою для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири недійсним відповідно до ст. 48 ЦК УРСР.
(Ухвала ВССУ від 02 вересня 2015 року в справі № 6-9882св15).
2. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з ч. 1 ст. 32 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
За умовами укладеного з відповідачем договору розрахунковий період оплати послуг - один календарний місяць. Термін внесення платежів - не пізніше 10 числа наступного місяця.
Враховуючи те, що виконання грошового зобов'язання відповідачем визначено щомісячними платежами, право позивача як виконавця послуг вважається порушеним з моменту недотримання споживачем строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.
(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6-9022св15).
3. Відповідно до ст. 116 ЖК УРСР виселення члена сім'ї наймача (власника) будинку та інших осіб, які проживають разом з ним, можливе в тому випадку, коли вони систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.
При вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР мають враховуватися порушення правил співжиття у сфері даних житлових відносин, а не такі правопорушення, що допущені відповідачем в іншому місці й не мають відношення до користування сторонами жилим приміщенням.
(Ухвала ВССУвід 09 вересня 2015 року в справі № 6-16348св15).
4. Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Відповідно до ст. 157 ЖК УРСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено лише у випадках, які передбачені ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР.
Відповідач, який є батьком неповнолітнього сина, належить до членів сім'ї неповнолітнього власника квартири, і його виселення як члена сім'ї на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР законодавством не передбачено.
(Ухвала ВССУвід 01 липня 2015 року в справі № 6-14337св15).
5. Відповідно до ст. 127 ЖК УРСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.
Примірним положенням про гуртожитки, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року № 208, визначено права, обов'язки мешканців гуртожитку. Встановлено особливості житлових прав мешканців гуртожитку, які певним чином обмежені порівняно з правами наймачів, встановленими статтями 61, 64, 65, 117 глави 2 розділу 3 ЖК УРСР щодо користування жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду.
Положеннями чинного законодавства не передбачено права осіб, які займають в гуртожитку ліжко-місце, звертатися до суду з вимогами щодо житлових прав інших мешканців гуртожитку, оскільки таким правом наділений власник гуртожитку або уповноважений ним орган у межах своєї компетенції.
(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48365св14).
6. Згідно з п. 7 ч. 3 ст. 71 ЖК УРСР (в редакції від 01 січня 1993 року) жиле приміщення зберігалося за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках, зокрема, взяття під варту - протягом усього часу перебування під слідством і судом. Право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім наймачем протягом шести місяців із дня закінчення вказаного строку.