У разі заподіяння особі майнової шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожного з них.
На осіб, які заподіяли майнову шкоду спільно (взаємопов'язаними, сукупними діями з єдиним наміром), відповідно до ст. 451 ЦК Української РСР, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, покладається солідарна відповідальність за завдану ними шкоду (постанова судових палат у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України від 12 лютого 2014 р. у справі № 6-168цс13).
2. Аналіз положень ст. ст. 33, 38 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (у редакції з 18 вересня 2011 р. до 8 січня 2012 р.) дає підстави для висновку про те, що у зв'язку з внесеними до цього Закону змінами було збережено як обов'язок страхувальника щодо вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів, повідомлення страховика про настання дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), так і відповідне право страховика після виплати страхового відшкодування подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо водій не повідомив страховика про настання ДТП.
Неузгодженість нумерації підпунктів п. 33.1 ст. 33 та підпунктів п. 38.1 ст. 38 указаного Закону після внесених до них змін Законом України від 17 лютого 2011 р. № 3045-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування" не може обмежувати встановлене ст. 38 Закону право страховика подати регресний позов до страхувальника у разі недотримання строків і умов повідомлення страховика про ДТП, тому й не може бути підставою для відмови в задоволенні такого позову.
Висновок суду касаційної інстанції про те, що факт неповідомлення страховика про ДТП не є підставою для відшкодування страхувальником у порядку регресу сплаченого страховиком страхового відшкодування, визнано помилковим (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 12 лютого 2014 р. у справі № 6-1цс14).
3. Пунктом 32.7 ст. 32 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, а саме в редакції Закону України від 7 липня 2011 р. № 3610-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, у сфері зв'язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг", яка була чинною в період з 8 січня 2012 р. до 4 листопада 2012 р.) чітко встановлено, що шкоду, пов'язану з втратою товарного вигляду транспортного засобу, страховик не відшкодовує. Однак у Методиці товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженій наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 р. № 142/5/2092, зареєстрованій у Міністерстві юстиції України 24 листопада 2003 р. за № 1074/8395, міститься поняття "втрата товарної вартості транспортного засобу", а поняття "втрата товарного (зовнішнього) вигляду транспортного засобу" не використовується.
Системний аналіз п. 32.7 ст. 32 указаного Закону (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), ст. 22, абз. 3 п. 3 ч. 1 ст. 988, ст. ст. 1166, 1187, 1194 ЦК України, пп. 1.6, 8.6, 8.6.1, 8.6.2 зазначеної Методики дає можливість дійти висновків, відповідно до яких власник пошкодженого внаслідок ДТП транспортного засобу має право на відшкодування в повному обсязі завданої йому майнової шкоди. При цьому, якщо цивільна відповідальність заподіювача шкоди була застрахована, але розміру страхового відшкодування не вистачає для повного відшкодування завданої майнової шкоди, у тому числі й у разі встановлення законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком, то в такому разі майнова шкода у вигляді втрати товарної вартості транспортного засобу повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду, у загальному порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 червня 2014 р. у справі № 6-49цс14).
Спори, що виникають із житлових правовідносин
1. За загальним правилом, викладеним у ст. 43 Житлового кодексу Української РСР, громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості. Це правило поширюється й на осіб, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень, у тому числі прокурори та слідчі прокуратури, призначені на роботу в іншу місцевість і у зв'язку із цим включені виконкомом місцевої ради в окремий список осіб, які мають право на позачергове отримання житла.
Перелік категорій осіб, які мають переваги в одержанні жилих приміщень перед іншими категоріями позачерговиків, міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 46 Житлового кодексу Української РСР, і прокурори та слідчі прокуратури до них не віднесені (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 червня 2014 р. у справі № 6-50цс14).
Спори, що виникають зі спадкових правовідносин
1. Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК Української РСР прийнята спадщина належить спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (аналогічні положення містяться в ч. 5 ст. 1268 ЦК України), то факт отримання чи неотримання таким спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину не впливає на його право власності.
Передача в іпотеку нерухомого майна без згоди спадкоємця, який прийняв спадщину, є незаконною, суперечить вимогам ст. ст. 358, 578 ЦК України, ст. ст. 5, 6 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" та порушує право власності спадкоємця на належну йому частку спадкового майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 травня 2014 р. у справі № 6-42цс14).
Спори, що виникають із сімейних правовідносин
1. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження за положеннями ст. 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою й зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду, у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів у певній твердій грошовій сумі та навпаки).
Під час розгляду позовів, заявлених із зазначених підстав, застосуванню підлягає не тільки ст. 192 СК України, але й низка інших норм щодо обов'язку батьків утримувати своїх дітей (ст. 182 "Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів", ст. 183 "Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини", ст. 184 "Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі") (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-143цс13).
2. Вирішуючи питання щодо повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р. (далі - Конвенція), суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (ст. ст. 3 та 13 Конвенції). При цьому суд повинен переконатись у наявності (відсутності) виключень, передбачених ст. ст. 13 та 20 Конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 червня 2014 р. у справі № 6-58цс14).
Спори щодо визнання недійсним рішення загальних зборів кооперативу
1. Згідно зі ст. 4 Закону України від 10 липня 2003 р. № 1087-IV "Про кооперацію" основними принципами кооперації є, зокрема, безпосередня участь членів кооперативної організації у її діяльності, рівного права голосу під час прийняття рішень (один член кооперативу - один голос).
Здійснення членом кооперативу права на участь у діяльності й управлінні кооперативом, у тому числі під час прийняття рішень органом управління кооперативу забезпечується, у першу чергу, порядком скликання і проведення загальних зборів членів кооперативу, передбаченим ст. 15 зазначеного Закону та статутом кооперативу.
За змістом ст. 15 Закону України від 10 липня 2003 р. № 1087-IV "Про кооперацію" і статуту кооперативу для проведення загальних зборів членів кооперативу та прийняття цими зборами правомочних рішень необхідно дотриматися процедури і строків скликання загальних зборів, забезпечити особисту присутність на зборах більшості від загальної кількості членів кооперативу та особисте голосування більшості (простої чи кваліфікованої) присутніх на зборах членів кооперативу при прийнятті рішення.
Право окремих членів кооперативу на участь у загальних зборах і голосуванні при прийнятті рішення є порушеним та підлягає захисту у разі їхньої відсутності на зборах через недотримання органами кооперативу вимог закону та статуту кооперативу про порядок скликання й проведення зборів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 березня 2014 р. у справі № 6-10цс14).
Оскарження дій та/або рішень державного виконавця
1. З урахуванням положень ч. 8 ст. 54 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV "Про виконавче провадження" та ч. 6 ст. 3 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання здійснюється за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - іпотекодержателя, який має пріоритет перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки, на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки (постанова судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 9 квітня 2014 р. у справі № 6-13цс14).
2. Вимоги до змісту виконавчого листа встановлені ч. 1 ст. 18 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV "Про виконавче провадження", якою передбачено, що у виконавчому листі потрібно зазначати індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи), а п. 6 ч. 1 ст. 26 цього Закону встановлено, що у разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст. 18 державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.
Разом із тим відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV "Про виконавче провадження" державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.
Відсутність у виконавчому листі певних даних про особу боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 21 травня 2014 р. у справі № 6-45цс14; від 25 червня 2014 р. у справі № 6-62цс14).
Розгляд клопотань про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду
1. Правовідносини щодо надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на території України врегульовані ст. V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. (Нью-Йорк), ст. 9 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 р. № 2889-ХІІ, та ст. 36 Закону України від 24 лютого 1994 р. № 4003-ХІІ "Про міжнародний комерційний арбітраж", тому тягар доведення наявності підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення покладається на сторону, яка заперечує проти клопотання стягувача, і підстави для застосування ч. 2 ст. 396 ЦПК України відсутні (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 квітня 2014 р. у справі № 6-39цс14).