Практика застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві

Правовою основою для забезпечення безпеки осіб, взятих під державний захист, є Конституція України, закони від 23 грудня 1993 р. "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" і "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" (далі - закони, що передбачають державний захист), від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддів", від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру", від 20 грудня 1990 р. "Про міліцію", від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України", від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність", Кримінальний кодекс України (далі - КК) та Кримінально-процесуальний кодекс України (далі - КПК), Митний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) та інші законодавчі акти.

Право на забезпечення безпеки згідно із законами України, що передбачають державний захист, мають:

- працівники судів і правоохоронних органів (прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України, митних органів, органів охорони державного кордону, державної податкової служби, органів і установ виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони), інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції, Антимонопольного комітету України; близькі родичі цих осіб (статті 1, 2 Закону "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів";

- особи, які заявили до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брали участь чи сприяли у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів; потерпілі та їхні представники в кримінальній справі; підозрювані, обвинувачені, захисники і законні представники; цивільні позивачі, цивільні відповідачі та їхні представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі й поняті, члени сімей та близькі родичі цих осіб (ст. 2 Закону "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві").

При цьому працівники суду і правоохоронних органів підлягають захисту в разі, коли вони беруть безпосередню участь відповідно: у розгляді судових справ в усіх інстанціях; провадженні і розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення; оперативно-розшуковій діяльності; охороні громадського порядку і громадської безпеки; виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання, попереднього слідства, прокурорів; контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; нагляді і контролі за виконанням законів.

Поняття забезпечення безпеки включає в себе виконання правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я і майна осіб, взятих під державний захист, від протиправних посягань з метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя.

Забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей та близьких родичів здійснюється спеціальними підрозділами міліції (далі - спецпідрозділи міліції) або відділами боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства регіональних органів Служби безпеки України (далі - СБУ) залежно від підслідності кримінальної справи.

Безпека працівників суду та правоохоронних органів, якщо кримінальна справа перебуває у провадженні суду, здійснюється за його рішенням органом внутрішніх справ.

У 1998 р. судами прийнято рішення про забезпечення заходів безпеки щодо 253 осіб, здійснено такі заходи щодо 252 осіб, у тому числі 57 суддів, 187 працівників судів, семи потерпілих і свідків та одного обвинуваченого. У I півріччі 1999 р. забезпечено захист 73 осіб, у тому числі 51 судді, 21 працівника судів та одного потерпілого.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 18 червня 1999 р. N 10 "Про застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві" (далі - постанова N 10) висловив занепокоєння з приводу поширення фактів втручання в діяльність судів і правоохоронних органів, посягання на життя, здоров'я, гідність і майно зазначених осіб та визнав, що стан забезпечення безпеки суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві, є незадовільним і не гарантує об'єктивного та неупередженого розгляду справ, захисту прав і свобод громадян.

Сьогодні погрози вбивством, насильством, знищенням майна щодо суддів, а так само їх близьких родичів у зв'язку з діяльністю у здійсненні правосуддя поширені в більшості регіонів України. При цьому застосовуються різні форми погроз - усні, письмові, по телефону, шляхом демонстрації зброї тощо.

У листопаді 1997 р. групою з кількох осіб біля входу в житлове приміщення було здійснено напад на суддю Керченського міського суду. З тілесними ушкодженнями його госпіталізовано. За даним фактом порушено кримінальну справу. Проте провадження в ній зупинено у зв'язку з невстановленням осіб, які вчинили напад.

У серпні 1998 р. близько 22-ї години невстановлені особи із застосуванням вогнепальної зброї вчинили напад на житло голови Нижньогірського районного суду Автономної Республіки Крим. Злочинцями зроблено три постріли у вхідні двері і завдано шкоду майну. За даним фактом порушено кримінальну справу, але винних не знайдено.

Мають місце випадки протиправного намагання вплинути на хід судового провадження справ та постановлення судових рішень.

У лютому-березні 1998 р. під час розгляду Черкаським обласним судом кримінальної справи щодо Ф., обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 117, ч. 2 ст. 118 КК, групами осіб проводилися мітинги, висловлювався намір пікетувати примішення суду в разі незгоди з вироком. Головуючу у справі наприкінці лютого у вечірній час по дорозі з роботи додому переслідував незнайомий чоловік, а вночі невстановлена особа заклеїла "вічко" у дверях її квартири та перерізала вхідний телефонний провід. У зв'язку з цим за постановою голови обласного суду на час розгляду справи було вжито заходів безпеки головуючої у вигляді її особистої охорони та охорони її житла. Крім того, у приміщенні зазначеного суду застосовано спеціальні заходи щодо забезпечення безпеки інших суддів та учасників судового процесу і підтримання громадського порядку при проголошенні вироку та після цього.

За даними узагальнення, суди, зі свого боку, не завжди правильно реагують на факти погроз насильством та нанесення образи суддям. За повідомленням Миколаївського обласного суду, в судах області винні у цьому особи переважно притягуються до відповідальності за ст. 185(3) КпАП, що є невірним. Такі дії утворюють склад злочинів, передбачених статтями 176(2) і 176(3) КК. Тому в подальшому потрібно налагодити механізм реагування на такі факти у повній відповідності з вимогами закону.

Факти насильства над судовими виконавцями під час виконання ними судових рішень мали місце в Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській областях, Автономній Республіці Крим.

У листопаді 1997 р. було вчинено напад на судового виконавця Синельниківського міського суду Дніпропетровської області у зв'язку з виконанням нею службових обов'язків. Під час нападу їй було заподіяно струс головного мозку, перелом кісток носа. За даним фактом порушено кримінальну справу, проте нападників не викрито.

При виконанні судового рішення на судового виконавця Київського районного суду м. Одеси було вчинено напад мешканцями будинку. Її не випускали з квартири, ображали, відібрали паспорт. Судовий виконавець зателефонувала із сусідньої квартири до міліції, але, так і не дочекавшись правоохоронців, повернулася до суду, після чого звернулась із заявою до районного відділу міліції.

Відповідно до статистичних даних та повідомлень судів областей і прирівняних до них регіонів забезпечення безпеки здійснюється переважно шляхом встановлення особистої охорони та охорони житла і майна.

Порядок забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхній сімей та близьких родичів спецпідрозділами міліції регулюється Тимчасовою інструкцією та Порядком супроводження осіб, взятих під державний захист, під час забезпечення заходів особистої охорони, затвердженими Наказом Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС) від 26 лютого 1998 р. N 130 (зареєстрованим у Мін'юсті України 18 травня 1998 р.).

Повідомлення обласних судів не містять відомостей про застосування таких заходів забезпечення безпеки, як тимчасове розміщення у місцях, що забезпечують безпеку, переселення в інше місце проживання та інших заходів, передбачених відповідними законами.

Вирішення питань про переселення в інше місце проживання, надання житлової площі, матеріальної допомоги та працевлаштування регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 1995 р. N 457 "Про порядок вирішення питань переселення в інше місце проживання, надання житла, матеріальної допомоги та працевлаштування осіб, взятих під державний захист". Фактично не врегульований порядок здійснення інших заходів безпеки: заміни документів, зовнішності, встановлення телефону за місцем проживання з використанням технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, зміна місця роботи або навчання тощо.

Не завжди ефективною є робота правоохоронних органів по виявленню злочинців, які вчинили злочини проти життя, здоров'я, гідності і майна суддів та їх близьких родичів.

Ще в січні 1997 р. на суддю Красноармійського районного суду Донецької області при поверненні його з роботи було вчинено напад, під час якого заподіяно тяжкі тілесні ушкодження. У ніч на 4 квітня 1997 р. невідомі особи обстріляли з мисливської рушниці будинок, у якому мешкає голова Новоазовського міського суду Донецької області. Навесні 1998 р. було підпалено будинок, що належить матері голови Краснолиманського міського суду. За всіма наведеними фактами порушено кримінальні справи, проте у жодній з них на кінець 1998 р. попереднє слідство не завершено.

Взаємодія спецпідрозділів міліції та СБУ із судами належним чином ще не налагоджена, а тому не створено надійної безпеки суддів, працівників судів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Тому Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови N 10 звернув увагу голів судів на необхідність підвищувати взаємодію зі спецпідрозділами МВС і СБУ по забезпеченню безпеки суддів, працівників суду й осіб, які беруть участь у судочинстві, та в разі необхідності одержувати від цих підрозділів інформацію про стан виконання постанови (ухвали) про застосування заходів безпеки.

Встановлено непоодинокі факти залишення без реагування повідомлень про надходження погроз та вчинення інших протиправних діянь щодо суддів, працівників судів, потерпілих і свідків.

Так, у лютому 1998 р. на адресу судді Заводського районного суду м. Дніпродзержинська надходили погрози її життю і здоров'ю, про що голова цього суду повідомив органам міліції. Проте відповідного реагування на зазначений факт не було. Тільки при повторному зверненні проти особи, яка висловлювала погрози, порушено кримінальну справу.

Голові Шепетівського міського суду по телефону систематично висловлювалися погрози фізичною розправою. На його письмове звернення на ім'я начальника управління МВС України у Хмельницькій області про забезпечення його захисту і надання зброї не вжито ніяких заходів, не дано навіть відповіді на звернення. Один з анонімних дзвінків містив погрозу пошкодити або викрасти належний голові суду автомобіль. Після цього останній уночі було таємно викрадено з приватного гаража судді. Особи, які вчинили цей злочин, не встановлені, викрадений автомобіль не знайдено.

У зв'язку з такими фактами Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови N 10 наголосив: "При встановленні факту невиконання або неналежного чи несвоєчасного виконання без поважних причин посадовою особою спеціального підрозділу постанови (ухвали), якщо це призвело до смерті особи, взятої під державний захист, заподіяння їй тілесних ушкоджень, її викрадення, знищення або пошкодження належного їй майна тощо, суд чи суддя зобов'язаний за наявності ознак злочину порушити кримінальну справу, а в разі необхідності перевірити такий факт - надіслати прокурору відповідне подання.

Якщо діяння посадової особи містять ознаки дисциплінарного проступку, суд чи суддя повинен порушити перед уповноваженим органом питання про накладення на цю особу дисциплінарного стягнення".

Згідно з даними судової статистики, за злочинні дії, передбачені ст. 180 КК, у 1997 р. було засуджено 11 осіб, 1998 р. - 9. У I півріччі 1999 р. таких осіб було лише три. Отже, кількість засуджених за цією нормою кримінального закону є дуже незначною. Разом з тим є підстави вважати, що зазначений злочин є латентним і в дійсності більш поширеним.

Пленум Верховного Суду України в п. 3 постанови N 10 зобов'язав суди за кожним фактом посягання на життя, здоров'я, житло, майно суддів, працівників суду і правоохоронних органів, а також осіб, які беруть участь у судочинстві, за наявності ознак злочину вирішувати питання про порушення кримінальної справи. У разі необхідності перевірити заяву або повідомлення про такий злочин судді повинні порушити це питання перед прокурором в окремій ухвалі чи поданні.

Відповідно до даних судової статистики у 1998 р. за наведеними фактами посягань порушено 21 кримінальну справу, у I півріччі 1999 р. - сім.

Матеріали справ, які розглядаються судами, свідчать про те, що потерпілі, свідки та інші учасники процесу звертаються із заявами про забезпечення безпеки лише в поодиноких випадках. Проте факти погроз на адресу потерпілих та свідків значно поширені.

За повідомленням Київського міського суду у районних судах м. Києва мають місце випадки ухилення потерпілих і свідків від явки до суду внаслідок впливу на них шляхом погроз та інших протиправних дій з боку родичів підсудних, про що вони усно повідомляють суддям, але із заявами про застосування до них заходів забезпечення безпеки не звертаються. Через погрози потерпілі чи свідки нерідко під різними приводами від'їжджають на час розгляду справи за межі м. Києва або навіть і держави, залишаючи при цьому заяви, в яких підтверджують показання, що давали на попередньому слідстві, та просять розглянути справу за їх відсутності.

Пленум Верховного Суду України у п. 6 постанови N 10 акцентував увагу судів на тому, що з метою запобігання розголошенню показань потерпілих і свідків, які викривають злочинців, за наявності пов'язаної з цим реальної загрози посягання на їх життя, здоров'я, житло чи майно суди мають розглядати кримінальні справи (особливо про злочини, вчинені організованими групами) в закритому судовому засіданні. Такої практики, зокрема, додержується Київський міський суд.

Пленум також визнав правильною у зазначених вище випадках практику допиту судом потерпілих і свідків за відсутності підсудного чи інших свідків із наступним оголошенням їхніх показань.

Під час судового провадження справ з метою забезпечення безпеки потерпілих і свідків суди застосовували також інші заходи безпеки потерпілих і свідків, передбачені ст. 15 Закону "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві".

Зокрема, під час розгляду справи щодо К., обвинуваченого в умисному вбивстві, свідок Н. у зв'язку із погрозами викликалась до суду через прокуратуру Ленінградського району м. Києва за іншою адресою, ніж зазначено в обвинувальному висновку.

Доцільно було б під час попереднього слідства з метою забезпечення прав осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, роз'яснювати їм зміст названого Закону і повідомляти про можливість звернення до правоохоронних органів з приводу застосування заходів забезпечення безпеки.

До обов'язків спецпідрозділів міліції чинним законодавством також віднесено забезпечення охорони громадського порядку та безпеки в приміщеннях судів під час розгляду в судових засіданнях кримінальних справ. Проте така охорона здійснюється не на постійній основі, а лише під час окремих судових засідань на підставі постанови голови відповідного суду чи судді - головуючого у справі. Залишається невирішеним питання про організацію постійних міліцейських постів у обласних, районних і міських судах. Взагалі стан охорони приміщень багатьох районних судів України не відповідає нагальним потребам. Крім того, ефективній роботі таких спецпідрозділів перешкоджають неукомплектованість їх особового складу, нестача автотранспорту, спецзасобів, неналежне фінансування тощо.

За фактами злочинних проявів порушено кримінальні справи, але більшість із них зупинено провадженням у зв'язку з невстановленням осіб, які вчинили злочини.

Мають місце випадки викрадення із судів кримінальних справ.

Закон "Про статус суддів" (п. 8 ст. 44) надає суддям право на безкоштовне надання послуг з обслуговування охоронною сигналізацією їх житла. Проте практично дане положення закону не реалізується.

Не виконується ст. 6 Закону "Про державний захист працівників судів та правоохоронних органів" щодо обладнання житла і майна осіб, взятих під захист, засобами протипожежної та охоронної сигналізації, замінення номерів їх квартирних телефонів, державних номерних знаків транспортних засобів (зазначені заходи мають здійснюватися за рахунок коштів місцевого бюджету). На жаль, не виконується також ст. 3 цього Закону, яка передбачає обов'язкове державне страхування життя і здоров'я працівників суду та правоохоронних органів за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Пленум Верховного Суду України у п. 2 постанови N 10 роз'яснив судам, що умисне невиконання вимог ст. 130 Конституції України і ст. 11 Закону "Про статус суддів" щодо забезпечення фінансування судів та належних умов для їх функціонування і діяльності суддів за певних обставин може розглядатись як прояв неповаги до суду. За наявності відповідних ознак такі дії можуть утворювати склад посадового злочину або злочину, передбаченого ст. 80(3) чи ст. 80(4) КК.

Державна служба охорони при МВС України діє на засадах самофінансування, за рахунок коштів, одержаних за виконання договорів про здійснення заходів особистої і майнової безпеки громадян та юридичних осіб. Проте у судів відсутні кошти на такі витрати.

Усе це має місце внаслідок того, що підзаконні нормативні акти, які б визначали порядок фінансового забезпечення зазначених заходів, до цього часу не прийняті і фінансування належним чином не здійснюється.

З метою реалізації законів необхідно створити належну матеріально-технічну базу та забезпечити безперебійне надходження коштів на зазначені цілі. У зв'язку з цим слід передбачати в бюджеті витрати на виконання цих законів і окремо на здійснення заходів, пов'язаних з охороною приміщень судів та житла і безпекою суддів.

Крім того, порядок реалізації перелічених та інших заходів повинен міститись у самих законах, оскільки визначення його Кабінетом Міністрів України призводить до їх фактичного невиконання.

Дніпропетровський та Миколаївський обласні суди пропонують для забезпечення охорони, підтримання порядку в судах та вивільнення від вирішення зазначених проблем суддів та апарату судів створити судову міліцію, яка була б підпорядкована Верховному Суду України або Міністерству юстиції України. Чітко визначити її функції, достатній кількісний склад, укомплектувати його досвідченими спеціалістами, зокрема з питань оперативної роботи, закріпити співробітників судової міліції за кожним судом з метою повсякденного комплексного здійснення заходів безпеки працівників суду.

У даний час забезпечення суддів зброєю та засобами індивідуального захисту є невідкладним заходом здійснення їх безпеки. Проте цей процес заформалізований великою кількістю документів, що потребує багато часу. Тому слід спростити порядок придбання, видачі і носіння суддями засобів індивідуального захисту, а у визначених випадках - зброї.

Зважаючи на викладене, Пленум Верховного Суду України у постанові N 10 зазначив: "Органи виконавчої влади не додержують належним чином положень ст. 130 Конституції України та законів "Про статус суддів", "Про прокуратуру", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві".

Внаслідок тривалого ігнорування органами виконавчої влади вимог Конституції і законів України щодо забезпечення дійсної незалежності судів та захищеності суддів склалася вкрай небезпечна ситуація, яка ставить під сумнів можливість подальшого нормального здійснення судової діяльності по захисту прав і свобод громадян. Не враховується, що судді постійно перебувають у зоні конфліктів, зіткнення протилежних інтересів і пов'язаного з цим ризику, несуть велике психологічне й фізичне навантаження, зазнають погроз, посягань на життя, здоров'я, честь, гідність, майно з боку зацікавлених у розгляді тієї чи іншої справи осіб.

Захист прав і свобод людини, інтереси держави й суспільства вимагають вжиття радикальних заходів до створення умов для виконання судами і правоохоронними органами їх повноважень у повній відповідності з Конституцією і законодавством України".

Пленум постановив довести до відома Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України про необхідність невідповідного створення належних умов для функціонування судів і діяльності суддів та правоохоронних органів, здійснення практичних заходів щодо посилення державного захисту суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві.

Дані кримінальної статистики за 1998 р. щодо справ про злочини, що розглядаються в даному узагальненні, наведено в табл. 1.

У загальній структурі судимості частка засуджених за злочини проти правосуддя та порядку управління в 1998 р. склала 1,1%, у попередні роки - з 1994 по 1997 р. - вона становила відповідно 2,4, 2,2, 2,3, 3,2%.

Статистичні дані щодо кількості засуджених за статтями 176(1)-176(5), 180, 188(1), 189(1)-189(3), 190(1) КК за п'ять років наведено в табл. 2.

Як вбачається з наведених даних, найбільшу кількість серед засуджених за ці злочини складають особи, яких визнано винними за ст. 188(1) та ст. 189(4) КК - у 1998 р. вони встановили відповідно 67 і 27%, у 1997 р. - 59 і 23%.

Якість слідчого та судового провадження справ. Кваліфікація злочинів

Органи попереднього слідства і суди в цілому забезпечують всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин, що підлягають доказуванню, та дають правильну оцінку зібраним доказам.

Проте слідчі і суди подекуди допускають помилки в юридичній оцінці дій обвинувачених чи підсудних. Через недостатність доказів, які б свідчили про обізнаність винних осіб про те, що злочин вони вчинюють щодо працівника правоохоронного органу, та у зв'язку з виконанням останнім службових обов'язків суди перекваліфіковували дії обвинувачених на норми кримінального закону, які передбачають відповідальність за злочини проти життя і здоров'я особи, або виносили виправдувальні вироки у частині пред'явленого обвинувачення.

Вироком Кременчуцького районного суду Полтавської області обгрунтовано визнано винними Б., Ф. та В. у злісному хуліганстві і виправдано за ч. 1 ст. 189(4) КК за недоведеністю вчинення ними цього злочину.

На попередньому слідстві та в судовому засіданні не було зібрано доказів того, що тілесні ушкодження потерпілому Р. заподіяно у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, оскільки він не був одягнений у формений одяг та не мав при собі посвідчення. Чи сприймали засуджені при заподіянні тілесних ушкоджень Р. як працівника правоохоронного органу, встановити було неможливо, тому всі сумніви суд обгрунтовано тлумачив на користь підсудних. Разом з тим зібраними на попередньому слідстві і в судовому засіданні доказами доведено, що метою заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень були хуліганські дії на грунті пияцтва.

Істотним недоліком в роботі органів попереднього слідства є відсутність у значній кількості справ висновків слідства щодо законності дій працівника правоохоронного органу, який є потерпілим.

Поза увагою зазначене питання залишається і при розгляді справ у суді. Особливо це стосується тих випадків, коли підсудний у своє виправдання посилається на незаконність дій працівника правоохоронного органу. Визнаючи таке посилання безпідставним, суди свої рішення належним чином не мотивують.

Суди не завжди з'ясовували причини та умови, що сприяли вчиненню злочинів проти правосуддя і порядку управління, та реагували на факти порушення закону при провадженні попереднього слідства відповідно до вимог статей 23 і 23(2) КПК. Окремі ухвали винесено лише в трьох відсотках справ, у тому числі в двох - щодо допущених під час попереднього слідства порушень законодавства.

Херсонським обласним судом у справі Ш. (ст. 190(1) КК окремою ухвалою звернено увагу начальника управління МВС України у Херсонській області на неналежний нагляд адміністрації виправно-трудової колонії (далі - ВТК) за засудженими, що дало змогу Ш. виготовляти та вживали брагу на території ВТК, а також на неналежний контроль за приготуванням їжі, зберіганням кухонного обладнання та безперешкодний доступ засуджених до кухонних ножів, що сприяло вчиненню злочину.

У цілому суди дають правильну юридичну оцінку діям осіб, які вчинили злочини щодо суддів і працівників правоохоронних органів.

Суди додержують рекомендацій Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 5 постанови від 26 червня 1992 р. N 8 "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів" (далі - постанова N 8), відповідно до яких потерпілими у справах про злочини, передбачені статтями 189(1), 189(2), 189(4), 189(5), 190(1) КК, можуть бути працівники правоохоронних органів, до яких згідно з приміткою до ст. 190(1) КК належать особи, зазначені в ч. 1 ст. 2 Закону "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" (абзац перший п. 5 постанови N 8 у редакції постанови від 3 грудня 1997 р. N 12.

Борзнянським районним судом Чернігівської області правильно кваліфіковано за ч. 2 ст. 188 і ст. 189(1) КК протиправні дії Л., вчинені нею щодо судових виконавців.

Як вбачається зі справи, при виконанні судовими виконавцями рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області про стягнення з Л. 144 грн. остання схопила сокиру та, погрожуючи судовим виконавцям фізичною розправою, примусила їх вийти з квартири, у зв'язку з чим рішення суду виконано не було. Свої дії Л. супроводжувала образливими та нецензурними висловлюваннями на адресу потерпілих як судових виконавців.

Не можуть визнаватись потерпілими від злочинів, передбачених статтями 189(1)-189(5), 190(1) КК, технічні працівники правоохоронних органів, які не наділені правозастосовчими або правоохоронними функціями.

Тому посягання, вчинені на технічних працівників, секретарів, прибиральниць та інших осіб, робота яких не пов'язана із правозастосовчими або правоохоронними функціями, суди правильно кваліфікували за статтями кримінального закону, які передбачають відповідальність за злочини проти особи, власності та іншими відповідними нормами КК.

Комінтернівським районним судом м. Харкова визнано винною у злісному хуліганстві К., яка в канцелярії Дзержинського районного суду м. Харкова, де перебувала для з'ясування питання про рух її цивільної справи, після повідомлення завідуючої канцелярією про це, що відповідь Їй надіслана поштою, почала ображати завідуючу, потім завдала їй удар рукою в обличчя. На зауваження на вимоги припинити хуліганські дії не реагувала, бешкетувала до прибуття працівників міліції. Внаслідок дій К. було тимчасово припинено нормальну роботу канцелярії суду. Кваліфікація дій підсудної за ч. 2 ст. 206 КК є правильною.

Суди додержують правильної практики щодо визнання працівників правоохоронних органів потерпілими як тоді, коли вони виконували свої службові обов'язки, перебуваючи безпосередньо на службі, так і тоді, коли вони здійснили відповідні заходи в межах своїх і повноважень із власної ініціативи (зокрема, при припиненні правопорушення у неробочий час).

М., перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, у вечірній час неодноразово заходив до вестибуля гуртожитку заводу "Хімволокно" м. Житомира, де вимагає від чергової по гуртожитку пропустити його до колишньої дружини. Оскільки М. на зауваження не реагував, чергова звернулася за допомогою до помічника оперуповноваженого карного розшуку Богунського районного відділу міліції Н., який проживав у цьому ж гуртожитку і в цей час повертався зі служби. Н. з метою запобігання порушенню громадського порядку, назвавшись працівником міліції та пред'явивши службове посвідчення, запропонував М. залишити гуртожиток. У відповідь той завдав працівнику міліції три удари в голову металевою палицею, яку мав при собі, чим заподіяв потерпілому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я. Корольовським районним судом м. Житомира дії М. правильно кваліфіковано за ч. 2 ст. 188(1) КК.

При кваліфікації дій винних за ст. 189(1) КК суди враховували, що відповідальність за цією нормою настає лише у випадку, коли образу працівникові правоохоронного органу завдано у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків. Під образою суди обгрунтовано розуміли нецензурні чи брутальні висловлювання, непристойні жести, інші аналогічні дії та непристойну оцінку особистих якостей або поведінки працівника правоохоронного органу.

Під час судового слідства П. неодноразово, із застосуванням принижуючих за змістом слів, нецензурно висловлювався на адресу прокурора, який брав участь у справі, давав непристойну оцінку його особистим якостям і поведінці у зв'язку з підтриманням державного обвинувачення. Гадяцький районний суд Полтавської області дав правильну оцінку діям П. і обгрунтовано визнав його винним у злочині, передбаченому ст.189(1) КК.

Разом з тим відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що містяться у п. 9 постанови N 8, не є образою в розумінні ст. 189(1) КК безадресна нецензурна лайка в присутності працівника правоохоронного органу. Такі дії за наявності відповідних підстав слід кваліфікувати як хуліганство.

Шевченківський районний суд м. Львова, розглянувши справу щодо Б., дійшов висновку, що образливі висловлювання підсудного були спрямовані не на адресу дільничного інспектора міліції Ч., а підсудний безадресно, з хуліганських спонукань ображав усіх присутніх на місці події. Тому суд за ст. 189(1) КК обгрунтовано виправдав Б. за відсутністю складу цього злочину, визнавши його винним за ст. 206 КК.

Органи попереднього слідства інколи помилково відмовляли в порушенні кримінальної справи за ст. 189(1) КК, посилаючись на те, що особа раніше протягом року за подібні дії не притягувалась до адміністративної відповідальності. При цьому не враховувалось, що ст. 189(1) КК в редакції Закону від 2 жовтня 1996 р. не вимагає наявності адміністративної преюдиції за такі дії. Суди не звертали уваги на допущені органами попереднього слідства помилки і погоджувалися з невірною правовою оцінкою дій обвинувачених.

Із таких мотивів органом попереднього слідства необгрунтовано відмовлено в порушенні кримінальної справи щодо Д., який при вчиненні опору працівникам міліції ображав їх нецензурними словами. Матеріал за фактом образи було направлено до лінійного відділу міліції на станції Хмельницький для вирішення питання про притягнення Д. до відповідальності за ст. 185 КпАП.

Хмельницький міський суд не звернув уваги на дані порушення.

Правильність кваліфікації судами дій засуджених, визнаних винними в погрозі працівнику правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, зауважень не викликає. Суди вірно кваліфікували за ст. 189(2) КК як усну погрозу, так і погрозу, висловлену жестами та іншими діями, якими винний залякував потерпілого застосуванням насильства, вчиненням убивства тощо. При цьому суди враховують роз'яснення п. 10 постанови N 8 про те, що для кваліфікації дій за ст. 189(2) КК наявність у потерпілого реальних підстав побоюватись виконання погроз не є обов'язковою.

Органами попереднього слідства та судами ще допускаються помилки в розмежуванні опору працівнику правоохоронного органу і втручання в його діяльність; юридичній оцінці дій осіб, які вчинили неправомірні дії щодо працівників правоохоронних органів при виконанні ними службових обов'язків по охороні громадського порядку і у зв'язку з виконанням потерпілим інших службових обов'язків; кваліфікації дій винних за сукупністю злочинів.

Пленум Верховного Суду у п. 11 постанови N 8 звернув увагу суддів на те, що за змістом ст. 189(3) КК під втручанням у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, служби безпеки слід розуміти конкретні дії, спрямовані на перешкоду у виконанні цим працівником службових обов'язків або на досягнення прийняття неправомірного рішення. Втручання може виявлятися в умовлянні, шантажуванні потерпілого, погрозі відмовити в наданні законних благ, а також у будь-якій іншій формі впливу.

Якщо ж таке втручання поєднане з діями, передбаченими ч. 2 ст. 188(1), статтями 189(4), 189(5) або 190(1) КК, вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 189(3) і зазначеними статтями КК.

Вивчення справ показало, що суди не завжди враховують наведені роз'яснення Пленуму.

Вироком Печерського районного суду м. Києва А. визнано винною в неправомірних діях, вчинених за таких обставин.

Під час несення служби по охороні громадського порядку на станції метро "Дніпро" м. Києва працівник міліції С., вважаючи, що чоловік А. має намір торгувати наживкою для рибної ловлі, сказав йому, щоб той припинив торгівлю і залишив станцію, а коли він не виконав вимоги, запропонував пройти до кімнати міліції для оформлення протоколу. Побачивши це, А. з брутальними образами накинулась на С. та заподіяла йому легкі тілесні ушкодження.

Суд кваліфікував дії А. тільки за ч. 1 ст. 189(4) КК. Питання про її відповідальність за ст. 189(1) КК, не дивлячись на очевидність образи працівника міліції у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку, не вирішувалося.

Прикладом правильного застосування закону може бути вирок у справі щодо К., розглянутий Харківським районним судом Харківської області.

Районний суд правильно кваліфікував за сукупністю ч. 1 ст. 189(3) та ч. 1 ст. 189(4) КК дії К., який, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, перешкоджав виконанню працівниками служби охорони їхніх обов'язків по огляду складу-бази "Меркурій" і з'ясуванню причин спрацювання сигналізації, не допускав їх на територію бази й умисно завдав удари палицею міліціонеру П., чим заподіяв йому легкі тілесні ушкодження.

Умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу легких, середньої тяжкості, тяжких тілесних ушкоджень, нанесення побоїв або вчинення інших насильницьких дій, якщо це діяння пов'язане з виконанням потерпілим службових обов'язків, кваліфікується за ст. 189(4) КК. Злочин вважається закінченим з моменту нанесення побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень або вчинення інших насильницьких дій. Якщо дії були спрямовані на заподіяння тілесних ушкоджень, але останні не настали - вони кваліфікуються як замах на цей злочин.

С. при його затримані у зв'язку з порушенням щодо нього кримінальної справи та доставці до міськвідділу міліції лезом безпечної бритви завдав дільничному інспектору З. удар в обличчя і намагався втекти. Діями С. потерпілому спричинено різану рану обличчя, яку віднесено до легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладам здоров'я.

Олександрійським міським судом Кіровоградської області дії підсудного кваліфіковано за ч. 1 ст. 189(4) КК. Така кваліфікація не викликає зауважень, оскільки тілесні ушкодження дільничному інспектору міліції були заподіяні у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків.

За цією ж нормою настає відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень чи побоїв судді у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, а саме: здійсненні правосуддя в кримінальних, цивільних, адміністративних справах, виконанні інших обов'язків - особистому прийомі громадян, публічному виступі (абзац 1 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. N 4 "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів"; далі - постанова N 4).

На практиці виникають труднощі при розмежуванні злочину, передбаченого ст. 189(4) КК, від опору працівнику міліції, а також у випадках кваліфікації дій за сукупністю з іншими злочинами.

Куп'янський районний суд Харківської області у справі щодо К., Г. та С. дійшов висновку про наявність у діях підсудних опору працівнику міліції Б. і перекваліфікував їхні дії з ч. 2 ст. 189(4) на ч. 1 ст. 188(1) КК. Зазначений висновок суд мотивував тим, що "ці особи при затриманні вчинили активний опір працівнику міліції, який діяв при затриманні злочинців і одержав при цьому тілесні ушкодження".

Як вбачається зі справи, 7 квітня 1995 р. К., Г. і С. вчинили крадіжку порося зі свинокомплексу КСП. Повертаючись із місця вчинення злочину, вони з викраденим були затримані працівником міліції Б. При цьому злочинці чинили опір, під час якого заподіяли потерпілому легкі тілесні ушкодження без розладу здоров'я.

Оскільки злочинні дії були поєднані із застосуванням насильства, тобто виходили за межі складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 188(1) КК, за навності інших необхідних ознак вчинене слід було кваліфікувати за ч. 2 ст. 188(1) КК.

Необхідно зазначити, що Законом від 2 жовтня 1996 р. (набрав чинності з 31 жовтня 1996 р.) санкцію ст. 189(4) КК змінено на більш сувору. Передбачене ч. 1 цієї статті покарання у вигляді позбавлення волі строком до трьох років збільшено: нижню межу - до двох років, а верхню - до шести років. У санкції ч. 2 нижня межа позбавлення волі збільшена з трьох до семи років. Разом з тим санкція ст. 188(1) КК у частині передбаченого нею позбавлення волі не змінювалась і визначена ч. 1 до одного року, а ч. 2 - від одного до п'яти років.

У зв'язку з викладеним перекваліфікація дій обвинувачених, вчинених до внесення змін у відповідні норми закону, з ч. 1 ст. 189(4) на ч. 2 ст. 188(1) КК недопустима через погіршення становища засуджених. Тому в наведеному прикладі суд, дійшовши висновку про наявність у діях підсудних опору працівнику міліції у зв'язку з виконанням ним обов'язків по охороні громадського порядку, повинен був направити справу на додаткове розслідування.

Відповідно до ст. 189(5) КК під пошкодженням майна суди правильно розуміють погіршення його якості, зменшення цінності або приведення на деякий час у стан, непридатний для використання, під знищенням - доведення майна до повної непридатності для використання за цільовим призначенням.

Відповідальність за цей злочин, як і за злочини, передбачені статтями 189(1)-189(4) КК, настає за дії, вчинені щодо потерпілого як під час безпосереднього виконання ним службових обов'язків, так і в інший час - до або після їх виконання (наприклад, як помста за службову діяльність потерпілого) - п. 6 постанови N 8.

Н.В., дізнавшись від свого малолітнього сина, Н.А., про те, що дільничний інспектор міліції за вчинення крадіжки поставив сина на облік у службі в справах неповнолітніх, погодився з помсти пошкодити його майно. З цією метою Н.В. і Н.А. взяли з дому сокиру і пішли до новозбудованого будинку дільничного, де Н.В., залишаючись біля будинку, наглядав за оточуючою обстановкою, тоді як Н.А., розбивши вікно, проник у будинок та у двох кімнатах порубав сокирою стіни. Внаслідок цього потерпілому заподіяно матеріальну шкоду. Вирокам Кам'янець-Подільського районного суду Хмельницької області Н.В. обгрунтовано визнано винним за ст. 189(5) КК.