Висновки Верховного Суду України, викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України, за II півріччя 2013 р.

За таких обставин висновки суду про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об'єму цієї будівлі (окремих кімнат, приміщень загального користування: коридорів, душових) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі цих часток з об'єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об'єкта цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 р. у справі № 6-76цс13).

6. За загальним правилом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно зі ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Норма ч. 1 ст. 216 зазначеного Кодексу не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 р. у справі № 6-95цс13).

7. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (ч. 2 ст. 583 ЦК України).

Аналіз положень ЦК України, Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" свідчить про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною обставиною), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

Виконання зобов'язань за інвестиційною угодою свідчить про вчинення дій, спрямованих на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт.

Розпорядження цими правами будь-ким, крім особи інвестора або без його згоди на передачу майнових прав у заставу, порушує права інвестора й не відповідає вимогам ч. 2 ст. 583 ЦК України та ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною з 23 лютого 2006 р. до 25 грудня 2008 р.) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 р. у справі № 6-70цс13).

8. За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, є несправедливими, і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 р. у справі № 6-80цс13).

9. Вільне волевиявлення учасника правочину, передбачене ст. 203 ЦК України, є важливим чинником, без якого укладення договору оренди земельної ділянки неможливе. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа.

Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом зовнішнім щодо договору.

Прохання учасника правочину не здійснювати реєстрацію договору оренди земельної ділянки, волевиявлення на укладення якого він виявляв у момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, не є підставою для визнання договору недійсним у порядку, визначеному ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 грудня 2013 р. у справі № 6-127цс13).

10. Згідно із ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно із ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

На підставі ст. 20 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення правовідносин) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Відповідно до ст. 2 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що при вирішенні судом спору про визнання договору недійсним із підстав відсутності у сторони волі на його укладення правове значення має наявність такої волі на момент досягнення сторонами договору згоди в належній формі з усіх істотних умов договору, а не на момент його державної реєстрації. Моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов.

Одностороння незгода сторони з реєстрацією раніше підписаного нею договору не може вважатися обставиною для визнання його недійсним із підстав, які передбачені ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 р. у справі № 6-118цс13).

11. Оскільки позов про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру за відчужувачем пред'явлено за життя останнього, факт його смерті до вирішення справи судом допускає правонаступництво у спірних правовідносинах, то судом обґрунтовано, відповідно до ст. 37 ЦПК України, залучено до участі у справі правонаступника відчужувача, до якого внаслідок розірвання договору довічного утримання згідно зі ст. 1218 ЦК України перейшли всі права та обов'язки відчужувача, що свідчить про відсутність порушення судом ст. 25 ЦК України.

Верховний Суд України визнав правильним висновок суду касаційної інстанції про те, що всупереч укладеному між сторонами договору відповідач як набувач майна не виконував зобов'язань щодо забезпечення позивача їжею, ліками, необхідною медичною допомогою та доглядом, а тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано задовольнили позов відчужувача про розірвання договору довічного утримання, підтриманий правонаступником, та визнали право власності на спірну квартиру за спадкоємцем відчужувача за умови прийняття ним спадщини в установленому законом порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 р. у справі № 6-142цс13).

1. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

У зобов'язаннях, не пов'язаних з особою кредитора, смерть не призводить до припинення зобов'язань. У такому разі відбувається перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб - спадкоємців.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 512 ЦК України самостійною підставою заміни кредитора в зобов'язанні є правонаступництво.

Зобов'язання за договором банківського вкладу не є такими, що нерозривно пов'язані з особою вкладника, а тому в разі його смерті спадкоємцеві, який прийняв спадщину, повертається як сума банківського вкладу, так і проценти на нього до дня, який передує поверненню вкладу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 р. у справі № 6-65цс13).

2. За змістом ст. 1060 та ч. 2 ст. 1228 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку, право на який входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

Згідно із ч. 2 ст. 608 ЦК України зобов'язання не припиняється смертю кредитора, якщо воно не є нерозривно пов'язаним з особою останнього. У такому разі права та обов'язки (спадщина) фізичної особи (вкладника), яка померла, переходять до інших осіб - спадкоємців.

Отже, зобов'язання банку виплачувати проценти за договором вкладу не припиняється зі смертю вкладника, входить до складу спадщини та триває до дня, який передує дню повернення коштів спадкоємцям (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 листопада 2013 р. у справі № 6-129цс13).

3. Відповідно до змісту статей 526 та 1058 ЦК України зобов'язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому самому банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки).

У разі перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому самому банку, але ненадання вкладнику можливості використання цих коштів зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов'язання, яка передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 р. у справі № 6-140цс13).

1. Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору.

Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 3 липня 2013 р. у справі № 6-60цс13; від 20 листопада 2013 р. у справі № 6-114цс13).

2. Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Нетривалий час роботи працівника на підприємстві й незначна частка заборгованості підприємства перед працівником у виплаті заробітної плати також не є підставою для звільнення роботодавця від зазначеної вище відповідальності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 липня 2013 р. у справі № 6-64цс13).

1. При відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення законодавства про моральну шкоду, а саме: ст. 56 Конституції України, статті 23, 1167, 1173 ЦК України та ст. 11 Закону України від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 р. у справі № 6-48цс13).

2. Аналіз норм статей 1167, 1172, 1187, 1188 ЦК України дає підстави для висновку про те, що шкода (у тому числі моральна), завдана внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з вини водія, який на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Положення статей 1187, 1188 ЦК України є спеціальними щодо статей 1166, 1167 зазначеного Кодексу, у зв'язку із чим перевага в застосуванні повинна надаватися спеціальним нормам.

За змістом ч. 2 ст. 1188 ЦК України обов'язок відшкодувати шкоду, завдану іншим особам (які не є власниками або володільцями транспортного засобу, наприклад пасажир транспортного засобу), покладається на власників (володільців) джерел підвищеної небезпеки, незалежно від їхньої вини (ч. 2 ст. 1187 ЦК України) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 р. у справі № 6-108цс13).

3. Відшкодування моральної шкоди членам сім'ї працівника, який загинув унаслідок нещасного випадку на виробництві, здійснюється відповідно до положень ст. 1167, ч. 2 ст. 1168 ЦК України, а не на підставі норм Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 листопада 2013 р. у справі № 6-120цс13).

1. У разі настання страхового випадку за договором добровільного страхування наземного транспортного засобу в потерпілої особи виникає право або вимагати відшкодування шкоди від особи, винуватої в її заподіянні, або вимагати виплати страхового відшкодування від страхової компанії, з якою потерпіла особа уклала договір добровільного страхування автомобіля. У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування до неї у межах фактичних витрат від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки (ст. 993 ЦК України). При цьому перебіг позовної давності не змінюється і він обчислюється від дня настання страхового випадку (ч. 1 ст. 261, ст. 262 ЦК України) (постанова судових палат у цивільних та у господарських справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 р. у справі № 6-112цс13).

1. Оскільки у ст. 46 ЖК УРСР не встановлено строку, протягом якого особа, обрана на виборну посаду, коли це пов'язано з переїздом в іншу місцевість, повинна бути забезпечена житлом, то ця особа повинна бути забезпечена житлом після того, як будуть забезпечені житлом особи, які перебувають у списку осіб, що мають право на позачергове одержання житла раніше неї (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 р. у справі № 6-87цс13).

2. У ст. 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла (ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Суд повинен надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів сторін стосовно застосування відповідного законодавства та оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 листопада 2013 р. у справі № 6-115цс13).

1. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1216, 1218 ЦК України).

Відповідно до ст. 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора.

Згідно зі ст. 1219 ЦК України до складу спадщини не входять права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Згідно із ч. 5 ст. 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

Тобто сторонами правовідносин за договором банківського вкладу є банк (боржник) і вкладник (кредитор). Оскільки зобов'язання банку виплачувати проценти на суму вкладу не пов'язане з особою вкладника, то у зв'язку зі смертю вкладника (кредитора) таке зобов'язання не припиняється. До спадкоємців вкладника переходить право на вклад у банку та проценти, нараховані на суму вкладу до дня фактичного повернення коштів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 вересня 2013 р. у справі № 6-67цс13).

2. Право на приватизацію квартири, що належить до державного житлового фонду, мають особи, які постійно проживають у цій квартирі. Для отримання права власності на житло особа повинна звернутись до відповідного органу приватизації з належно оформленою заявою, яка підлягає розгляду зазначеним органом у строк, передбачений чинним законодавством.

У тому разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаної ним квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, але після збігу встановленого ч. 3 ст. 8 Закону України від 19 червня 1992 р. № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" строку, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 грудня 2013 р. у справі № 6-121цс13).

3. Відповідно до частин 1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

За змістом пунктів 4, 5 "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України 2004 р. відносини спадкування регулюються нормами цього Кодексу, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 р. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 1 січня 2004 р.) або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, до таких спадкових відносин застосовуються норми ЦК УРСР 1963 р.

Якщо спадщина у зв'язку зі смертю члена кооперативу відкрилася до 1 липня 1990 р., тобто до набрання чинності Законом СРСР від 6 березня 1990 р. № 1305-I "Про власність в СРСР" (який згідно з Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. № 1545-XII "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" підлягав застосуванню на території України до 15 квітня 1991 р. - часу набрання чинності Законом України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII "Про власність"), то відповідно до ст. 145 ЖК УРСР та п. 43 Типового статуту житлово-будівельного кооперативу і пунктів 7, 55 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу відкривається спадщина не на квартиру, а на пай, який переходить до спадкоємців у порядку, передбаченому законом (статті 524 - 562 ЦК УРСР 1963 р.), а члени його сім'ї, які проживали разом з ним, зберігають право користування жилим приміщенням за умови вступу до кооперативу одного з них.

Спадкоємцям, які не користувались жилим приміщенням за життя спадкодавця, і спадкоємцям, що відмовились від подальшого користування ним, кооператив виплачує успадкований пай або його частку (частини 4, 5 п. 43 Типового статуту житлово-будівельного кооперативу).

Згідно зі ст. 15 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII "Про власність" член житлово-будівельного кооперативу, який повністю вніс пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, з 1 липня 1990 р. набуває право власності на цю квартиру, тому в разі його смерті після зазначеної дати спадщина відкривається на квартиру.

За змістом ч. 1 ст. 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII "Про власність" кооперативна квартира набуває статусу спільної сумісної власності лише за умови внесення паю в житлово-будівельному кооперативі за рахунок спільних коштів члена цього кооперативу і членів його сім'ї, яким ця квартира надана. Інші особи права власності на пай та квартиру не набувають і можуть претендувати лише на відшкодування членом кооперативу коштів, наданих йому для внесення паю (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 грудня 2013 р. у справі № 6-138цс13).

1. За змістом частин 1, 2, 10 ст. 20, ч. 2 ст. 30, частин 1, 2 ст. 32, ч. 1 ст. 33 Закону України від 15 вересня 1995 р. № 324/95-ВР "Про туризм" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), ч. 4 ст. 10 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII "Про захист прав споживачів", статей 610 і 611, ч. 5 ст. 653, ч. 1 ст. 901 ЦК України майнову відповідальність несе суб'єкт туристичної діяльності, який порушив законодавство в галузі туристичної діяльності при наданні туристичної послуги, порушив умови договору між туристом і суб'єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг та за вини якого замовнику (туристу) завдано збитків.

У разі встановлення судом фактів видачі туроператором ваучера, який є формою письмового договору на туристичне обслуговування, зміни туроператором в односторонньому порядку істотних умов договору на туристичне обслуговування та невжиття ним необхідних заходів про попередження туриста щодо такої зміни відповідальність за порушення істотних умов договору не може нести інший суб'єкт туристичної діяльності з надання туристичних послуг, ніж туроператор (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 липня 2013 р. у справі № 6-42цс13).

1. Статтею 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно із ч. 3 ст. 368 ЦК України та ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Установивши, що подружжя займалося підприємницькою діяльністю, за спільні кошти чоловік і дружина купили житловий будинок із надвірними спорудами, який згодом знесли, а на цьому місці спільно побудували магазин із кафе-баром, в якому працювали, суд дійшов обґрунтованого висновку про визнання спірної будівлі магазину спільною сумісною власністю подружжя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 р. у справі № 6-56цс13).

2. Оскільки зобов'язання зі сплати аліментів має періодичний характер і повинно виконуватися щомісяця, то при розгляді спорів про стягнення на підставі ч. 1 ст. 196 СК України пені від суми несплачених аліментів суд повинен з'ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, установити строк, до якого кожне із цих зобов'язань повинно бути виконане, та з урахуванням установленого обчислити розмір пені виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів і визначивши її загальну суму (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 р. у справі № 6-81цс13).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з п. 1 розд. VII "Прикінцеві положення" СК України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 1 січня 2004 р.

За статтями 16, 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII "Про власність", ст. 22 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 р., спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю).

В інших випадках спільна власність громадян визнавалась частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, то розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Відповідно до ст. 128, ч. 3 ст. 240 ЦК УРСР 1963 р., який був чинним до 1 січня 2004 р., визначалось, що право власності в набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

З урахуванням наведеного не можуть застосовуватися положення ЦК України і статей 62, 74 СК України для визнання за особою права власності на половину квартири, набутої до 1 січня 2004 р., без установлення факту створення сторонами спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому працею й коштами такої особи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 р у справі № 6-66цс13).

4. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі на підставі ч. 2 ст. 184 СК України , підлягає індексації за аналогією закону згідно з п. 8 ст. 8 ЦПК України в порядку, передбаченому Законом України від 3 липня 1991 р. № 1282-XII "Про індексацію грошових доходів населення" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 р. у справі № 6-113цс13).

5. Вирішуючи питання щодо повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, які передбачені Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (1980 р.; далі - Конвенція), суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3, 12 Конвенції). При цьому суд повинен переконатись у наявності (відсутності) винятків, передбачених статтями 13, 20 Конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 р. у справі № 6-117цс13).

6. Майно, набуте до 1 січня 2004 р. під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане у результаті спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору про поділ майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами у результаті спільної праці (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 р. у справі № 6-135цс13).