Висновки Верховного Суду України, викладених у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України, за перше півріччя 2013 року

7. Договір купівлі-продажу нежитлового будинку в силу ст. 657 ЦК України (у редакції, яка була чинною станом на 3 липня 2012 р.) підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не може бути визнаний судом дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст. 210 та 640 ЦК України (у редакції, яка була чинною станом на 3 липня 2012 р.) пов'язується з державною реєстрацією правочину, а тому вони не є укладеними й не створюють прав та обов'язків для сторін.

Однією з умов визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту ухилення однієї зі сторін від нотаріального посвідчення правочину. Встановлення факту втрати продавцем правовстановлюючого документа на предмет відчуження за договором не може бути підставою для визнання договору дійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 червня 2013 р. у справі № 6-49цс13).

1. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до ч. 5 ст. 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

Звернення до банку із заявою про повернення банківського вкладу в день закінчення строку дії договору свідчить про намір вкладника припинити дію такого договору та зумовлює обов'язок банку повернути депозитні кошти з процентами.

Визнано правильними висновки судів про необхідність стягнення з банку - боржника на користь вкладників - кредиторів процентів за банківськими вкладами за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів, а також 3 процентів річних та суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 травня 2013 р. у справі № 6-39цс13).

1. Відповідно до ч. 3 ст. 40 Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII (далі - КЗпП України) не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Аналогічні правила застосовуються й до випадків звільнення працівника з підстав, передбачених ч. 3 ст. 41 зазначеного Кодексу.

Разом із тим зміст поняття "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст.ст. 40, 41 цього Кодексу. Це виключає охоплення змістом терміну "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст.ст. 40, 41 КЗпП України або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Виходячи з нормативного тлумачення п.п. 4, 8 ст. 36, ч. 3 ст. 40, ч. 3 ст. 41 та ст.ст. 40, 41 КЗпП України на припинення трудового договору з працівником із підстав, передбачених контрактом - п. 8 ст. 36 зазначеного Кодексу, а не у зв'язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, положення ч. 3 ст. 40 КЗпП України не поширюються (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 січня 2013 р. у справі № 6-127цс12).

2. Статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, надається громадянам, що постійно проживають, постійно працюють або навчаються на денних відділеннях навчальних закладів у цьому населеному пункті, про що громадянам виконавчим органом відповідної місцевої ради видається посвідчення встановленого зразка.

Таке посвідчення є документом, який підтверджує, що особі надано вказаний статус. На підставі цього документа надаються пільги, установлені ст.ст. 3, 6 Закону України від 15 лютого 1995 р. № 56/95-ВР "Про статус гірських населених пунктів в Україні".

Статус особи, яка проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту, набувається з моменту отримання відповідного посвідчення.

Згідно з п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 р. № 648 "Про умови оплати праці осіб, які працюють в гірських районах" на підприємствах, в установах, організаціях та військових частинах, розташованих на території населених пунктів, яким надано статус гірських, тарифні ставки і посадові оклади працівників, визначені генеральною, галузевими та регіональними угодами як мінімальні гарантії в оплаті праці, а також встановлені за рішенням Кабінету Міністрів України або за його дорученням, підвищуються на 25 відсотків. У разі коли підприємство, установа, організація розташовані за межами населеного пункту, якому надано статус гірського, але мають філії, представництва, відділення, інші відокремлені підрозділи і робочі місця в населених пунктах, що мають статус гірських, тарифні ставки та посадові оклади працівників, які постійно в них працюють, також підлягають підвищенню на 25 відсотків.

Оплата праці працівників госпрозрахункових підприємств (організацій), що розташовані на території населених пунктів, яким надано статус гірських, повинна визначатись з урахуванням положень ч. 1 ст. 94, ч.ч. 1, 2 ст. 95, ст. 97 КЗпП України, ст.ст. 4, 15 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР "Про оплату праці", а положення п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 р. № 648 "Про умови оплати праці осіб, які працюють в гірських районах" слід розглядати як загальний підхід до обчислення підвищення тарифних ставок та посадових окладів працівників, які працюють на таких підприємствах, а не визначення кола осіб, які претендують на таку виплату.

Суд касаційної інстанції безпідставно погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, установивши право особи на підвищення встановленого їй посадового окладу, не перевірили правильність обрахування належних їй до сплати грошових сум з урахуванням положень зазначеного вище підзаконного акта та період, за який вони підлягають стягненню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-151цс12).

3. За змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.

У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем законодавства про працю (ч. 3 ст. 38 зазначеного Кодексу) - не підтверджуються або працедавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на ч. 1 ст. 38 КЗпП України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-157цс12).

4. Передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 зазначеного Кодексу. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 березня 2013 р. у справі № 6-15цс13).

1. Відповідно до ст. 43 ЖК України громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості.

Особи, обрані на виборну посаду, коли це пов'язано з переїздом в іншу місцевість, входять до визначеного ст. 46 зазначеного Кодексу переліку осіб, яким жилі приміщення можуть бути надані поза чергою.

Чинним законодавством не встановлено строк, у який особи, обрані на виборну посаду, коли це пов'язано з переїздом в іншу місцевість, повинні бути забезпечені житлом переважно перед іншими громадянами, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень на підставі ст. 46 Житлового кодексу України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-27цс13).

2. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до ст. 47 Конституції України, ст.ст. 1, 2, 9 Житлового кодексу України право на отримання жилого приміщення в будинках державного житлового фонду виникає в громадян України в силу громадянства, здійснення якого залежить від ряду обставин та відбувається в порядку, встановленому законом. Місцем реалізації права на отримання жилого приміщення є місце постійного проживання громадянина (ст.ст. 31, 111, 113, 171 Житлового кодексу України, ст. 29 ЦК України).

Право на отримання за встановленими нормами квартир у будинках державного або громадського житлового фонду, у разі знесення жилих будинків, що є в приватній власності громадян, у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб, поширюється на осіб, які постійно проживають у цих будинках.

Порядок припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку із суспільною необхідністю регулюється нормами ст.ст. 350, 351 ЦК України, Законом України від 17 листопада 2009 р. № 1559-VI "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" та постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284 "Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам". Зазначені норми поширюються на кожного власника (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 травня 2013 р. у справі № 6-35цс13).

1. Згідно з положеннями ст.ст. 548, 549, 554 Цивільного кодексу Української РСР(далі - ЦК УРСР) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Спадкоємець за законом або за заповітом має право відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня її відкриття. Вважається, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини (ст. 553 зазначеного Кодексу).

Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подання заяви до нотаріальної контори виражає свою незгоду прийняти спадщину.

Якщо воля спадкоємця знайшла своє вираження в поданій до нотаріальної контори заяві про прийняття спадщини за законом і жодних дій, які б свідчили про прийняття ним спадщини за заповітом, не було вчинено, то виходячи зі змісту ч. 2 ст. 553 ЦК УРСР спадкоємець вважається таким, що відмовився від спадщини за заповітом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-167цс12).

2. Нотаріальна діяльність здійснюється нотаріусом у межах свого нотаріального округу та за місцем знаходження приміщення державної нотаріальної контори, в якій працює державний нотаріус, або приміщення, яке є робочим місцем приватного нотаріуса.

Нотаріальні дії вчиняються в приміщенні державної нотаріальної контори, у державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса. В окремих випадках, коли фізична особа не може з'явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваного правочину, такі нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах нотаріального округу.

Нотаріус не має права здійснювати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу, за винятком заміщення інших нотаріусів у випадках, передбачених Законом України від 2 вересня 1993 р. № 3425-XII "Про нотаріат" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-2цс13).

1. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 зазначеного Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII "Про захист прав споживачів" нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, вчинені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, вчинених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 січня 2013 р. у справі № 6-161цс12; від 27 березня 2013 р. у справі № 6-22цс13).

1. Податкова розписка є податковим векселем у розумінні ч. 20 ст. 7 Закону України від 15 вересня 1995 р. № 329/95-ВР "Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби", що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, який може бути опротестований векселедержателем у разі несплати суми акцизного збору в повному обсязі та в зазначений у податковому векселі строк і у порядку, передбаченому чинним на час виникнення спірних правовідносин Порядком випуску, обігу та погашення податкових векселів, авальованих банком (податкових розписок), які видаються до отримання спирту етилового неденатурованого і є забезпеченням виконання зобов'язання із сплати акцизного збору, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2005 р. № 498.

Вимога про зобов'язання нотаріуса щодо вчинення протесту простого векселя є правомірною на підставі ст. 92 Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-XII "Про нотаріат", п. 294 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5 (яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), і не суперечить принципам нотаріальної діяльності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 січня 2013 р. у справі № 6-160цс12).

2. Відповідно до Закону України від 15 вересня 1995 р. № 329/95-ВР "Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби" авальований банком податковий вексель повинен погашатися в порядку, встановленому законом для погашення простих векселів, тобто шляхом вчинення нотаріусом протесту цього векселя в неплатежі (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 30 січня 2013 р. у справі № 6-171цс12; від 13 лютого 2013 р. у справі № 6-159цс12; від 6 березня 2013 р. у справі № 6-9цс13).

3. Відповідно до вимог ч. 6 ст. 20 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII "Про заставу" звернення стягнення на заставлене майно може здійснюватися на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.

Статтею 26 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, однак такого способу, як звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса, цією статтею в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачалось.

Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII "Про заставу" застосовується до спірних правовідносин лише в частині, що не суперечить Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 12 червня 2013 р. у справі № 6-54цс13).

1. Відповідно до ст. 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби (ч. 2 ст. 73 СК України).

У процесі розгляду спору факт використання одержаного за договором на потреби сім'ї підлягає доказуванню зацікавленою стороною, а наявність наданої в письмовій формі згоди другого з подружжя - з'ясуванню судом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-163цс12).

2. Виходячи з положень ст.ст. 60, 69, 70 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України незавершений будівництвом будинок, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя з визначенням часток.

При поділі майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, у разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч.ч. 4, 5 ст. 71 СК України).

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України.

Для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої з обставин, передбачених п.п. 1 - 3 ч. 1 ст. 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї, а також попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 травня 2013 р. у справі № 6-37цс13).

3. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використане на задоволення потреб сім'ї.

Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане не на потреби сім'ї, а на інші потреби, не створює обов'язків для іншого з подружжя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 червня 2013 р. у справі № 6-55цс13).

1. З огляду на положення ст.ст. 3, 4 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 р. № 1618-IV (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, установленому зазначеним Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 22 Закону України від 14 жовтня 1992 р. № 2694-XII "Про охорону праці", п.п. 10, 13, 38 постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1112 "Про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві" роботодавець повинен організувати розслідування нещасного випадку, для чого зобов'язаний негайно своїм наказом утворити комісію з розслідування нещасного випадку. Зазначена комісія зобов'язана з'ясувати обставини та причини нещасного випадку, визначити, чи пов'язаний цей випадок із виробництвом, і скласти акт розслідування за відповідною формою.

У разі незгоди потерпілого або особи, яка представляє його інтереси, зі змістом акта за формою Н-5 або формою НПВ чи незгоди з висновком розслідування про обставини та причини нещасного випадку рішення комісії може бути оскаржено до суду.

У справі, яка переглядалася, суди не врахували, що заявлені особою вимоги фактично зводилися до оспорювання рішення спеціальної комісії, яке містилося в затвердженому акті за формою Н-5, складеному за наслідками розслідування нещасного випадку, що трапився з потерпілою, та зобов'язання роботодавця скласти акт за формою Н-1, а такі вимоги підлягають розгляду в суді в порядку цивільного судочинства (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 17 квітня 2013 р. у справі № 6-29цс13).

1. Відповідно до ч. 9 ст. 44 Закону України від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII "Про статус суддів", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, суддям надавалася 50-відсоткова знижка плати за займане ними та членами їх сімей житло, комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична та теплова енергія, установка і користування індивідуальним домашнім телефоном). Ці гарантії зберігаються за ними й після виходу у відставку.

Порядок надання пільг, компенсацій і гарантій працівникам бюджетних установ, військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 р. № 426, за яким ця пільга компенсується пільговику після її оплати установою, з якою він перебуває в трудових відносинах, у межах її бюджетних асигнувань, суперечить змісту ст. 130 Конституції України, ст. 123 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-III "Про судоустрій України", ч. 9 ст. 44 Закону України від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII "Про статус суддів", а тому не може бути застосований до таких правовідносин (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 р. у справі № 6-142цс12).

2. Виходячи із системного аналізу ст. 130 Конституції України, ст. 44 Закону України від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII "Про статус суддів" (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) та п. 5 Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 р. № 6-рп/2007 Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин.

Установлене ч. 9 ст. 44 Закону України від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII "Про статус суддів" і гарантоване Конституцією України право суддів на 50-відсоткову знижку плати за займане ними та членами їх сімей житло, комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична та теплова енергія, установка і користування індивідуальним домашнім телефоном) не може бути порушеним шляхом звуження його змісту та обсягу, у тому числі внаслідок відсутності бюджетного фінансування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 травня 2013 р. у справі № 6-38цс13).

3. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду, позивачі посилалися на невизнання відповідачами їхнього права на перерахунок оплати за комунальні послуги у зв'язку з наявністю в них права на 50-відсоткову знижку.

Правовий аналіз положень ЦК України, Закону України від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII "Про статус суддів" дозволяє дійти висновку, що обраний позивачами спосіб захисту своїх прав, а саме їхнього права на 50-відсоткову знижку плати за займане ними та членами їхніх сімей житло й комунальні послуги, не суперечить положенням ст. 16 ЦК України. Зокрема, ч. 2 указаної статті передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55 , 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, то порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 червня 2013 р. у справі № 6-32цс13).

1. Згідно зі ст. V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. (м. Нью-Йорк) та ст. 9 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р. (м. Київ), яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 р., підставою для відмови в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду є наявність доказів, що сторона, стосовно якої постановлене рішення іноземного суду, не була належним чином повідомлена про розгляд справи.

У разі вирішення питання наявності цієї підстави під час розгляду клопотання стягувача з'ясуванню підлягають дійсні обставини виклику сторони, проти якої винесено рішення іноземного суду, з урахуванням відповідних процедур, які були визначені сторонами в арбітражній угоді чи в арбітражному застереженні, а також регламенту органу, який за угодою сторін повинен був здійснити арбітраж. При цьому тягар доведення наявності підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення покладається на сторону, яка заперечує проти клопотання стягувача (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 червня 2013 р. у справі № 6-53цс13).