Судова практика з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 - 2012 рр.)

Підхід Європейського Союзу (далі - ЄС) до ефективного режиму захисту прав споживачів фінансових послуг базується на трьох основних принципах. Споживачі повинні мати доступ до: достатньої інформації для прийняття поінформованих рішень при купівлі фінансових послуг; не затратних механізмів захисту від порушень договору про надання фінансових послуг; програм фінансової освіти.

Ці принципи охоплені у кількох Директивах ЄС, які стосуються захисту прав споживачів, а саме: розкриття інформації та реклами, практики продажів, ведення рахунків клієнтів, компенсаційних та гарантійних схем, а також конкуренції та фінансової стійкості надавачів послуг.

Оскільки банківська система в Україні є найбільшим сегментом вітчизняного фінансового сектору, ці послуги регулюються значною кількістю як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів: ЦК, законами від 7 грудня 2000 р. № 2121-III "Про банки і банківську діяльність", від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку", від 5 квітня 2001 р. № 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", постановою Національного банку України (далі - НБУ) від 28 серпня 2001 р. № 368 "Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні", постановою НБУ від 10 травня 2007 р. № 168 "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту" та ін.

В Україні, незважаючи на законодавче закріплення, не повною мірою реалізуються такі права споживачів у кредитно-фінансових правовідносинах, як право на достовірну інформацію про послугу та умови договору. Споживачі не мають ані достатньої інформації про фінансові послуги, які їм надають, ані необхідних знань, щоб їх зрозуміти. Вони не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов'язань та порівняти умови надання послуг, що пропонуються різними фінансовими установами.

Через неоднакову судову практику при вирішенні спорів про фінансові послуги Конституційний Суд України у Рішенні від 10 листопада 2011 р. у справі № 15-рп/2011 роз'яснив, що положення пунктів 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону № 1023-XII треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, гак і виконання такого договору.

10 січня 2009 р. набрав чинності Закон від 12 грудня 2008 р. № 661-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку", яким Цивільний кодекс України (далі - ЦК ) доповнено ст. 1056-1, згідно з якою встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку.

У липні 2009 р. Г. звернувся до суду з позовом до Банку про визнання недійсними змін умов кредитного договору, зобов'язання здійснити перерахунок зайвосплачених коштів. Свої вимоги він мотивував тим, що 19 травня 2008 р. уклав із Банком кредитний договір, за умовами якого отримав кредит 97 тис. 222 долари 22 центи США на придбання автомобіля з кінцевим терміном повернення 19 травня 2015 р. за умови повернення кредитних коштів щомісячними платежами в розмірі 1 тис. 795 доларів США зі сплатою за користування коштами процентів у розмірі 13,5% річних на суму залишку заборгованості за кредитом. У листопаді 2008 р. Г. отримав квитанцію на сплату кредиту в збільшеному розмірі - в сумі 1 тис. 954 доларів США. З усних пояснень банку йому стало відомо, що останній в односторонньому порядку змінив умови договору щодо підвищення процентної ставки до 16,5%. Із 19 листопада 2008 р. до липня 2009 р. ним сплачувались підвищені проценти, переплата за якими склала 636 дол. США.

Частково задовольнивши позов, Авдіївський міський суд Донецької області, з висновками якого погодився й апеляційний суд Донецької області, дійшов висновку, що Банк не довів суду про своєчасне повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, а без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

Скасовуючи судові рішення в частині задоволення вимог про визнання недійсною зміни процентної ставки й зобов'язання провести перерахунок та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, Верховний Суд України виходив з такого.

За ч. 1 ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до п. 4 ст. 11 Закону № 1023-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у договорі про надання споживчого кредиту могло зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни відсоткової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

Аналогічне за змістом положення містить п. 6.2 спірного договору кредиту.

Установивши, що банк в односторонньому порядку з листопада 2008 р. підвищив розмір процентної ставки до 16,5%, про що повідомив боржника листом від 1 вересня 2008 р., суд безпідставно задовольнив позовні вимоги в цій частині (справа № 6-59325св10).

Стаття 1054 ЦК доповнена згідно із Законом від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" (далі - - Закон № 3795-VI) ч. 3, відповідно до якої особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Таким законом є Закон № 1023-XII і відповідно до п. 23 ст. 1 цього Закону споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Продукція - будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19 ст. 1 Закону № 1023-XII).

Права споживача у разі придбання ним продукції в кредит передбачені положеннями ст. 11 Закону № 1023-XII, але указана норма в редакції Закону від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI, на відміну від попередньої редакції, не містить положень щодо підстав і порядку зміни відсоткової ставки. У ч. 4 цієї статті передбачено перелік умов, які мають бути в договорі споживчого кредиту. Проте цей перелік не вичерпний, оскільки інші умови визначаються законодавством. Також Законом № 3795-VI змінено редакцію ст. 1056-1 ЦК , відповідно до ч. 1 якої процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Порядок і підстави зміни відсоткової ставки за споживчим кредитом передбачені у частинах 4 - 6 ст. 1056-1 ЦК .

Ураховуючи зазначене й положення ст. 5 ЦК про дію актів цивільного законодавства в часі, при розгляді справ про зміну відсоткової ставки судам необхідно визначати, яка норма матеріального права була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

Прикладами несправедливих умов угод у фінансовій сфері можна назвати: безповоротне зобов'язання споживача виконувати умови договору, з якими він не мав можливості ознайомитися до укладення договору; надання можливості продавцю чи постачальнику без вагомої причини змінювати в односторонньому порядку будь-які характеристики продукту чи послуги, які мають надаватися.

У жовтні 2010 р. Д. звернулася до суду із позовом до ТОВ (фінансова компанія) про визнання частково недійсним кредитного договору та стягнення безпідставно отриманих коштів. Свої вимоги Д. мотивувала тим, що 25 листопада 2008 р. вона уклала з ТОВ споживчий кредитний договір на 51 тис. 960 грн. для придбання транспортного засобу строком до 25 листопада 2010 р. За умовами договору щомісячна фіксована плата становила 2 тис. 279 грн. 56 коп., яка складалася з частини основного боргу, процентів, плати за обслуговування кредиту. Пункти 2.2.3 та 4.1 кредитного договору Д. просила визнати несправедливими, оскільки у порушення вимог статей 11, 18 Закону № 1023-XII, ст. 6 Закону № 2664-III плату за обслуговування кредиту встановлено змінною величиною, яка розраховується за формулою (справа № 6-80цс12).

Скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 р., Верховний Суд України виходив із того, що касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання підпункту 2.2.3 та п. 4.1 спірного кредитного договору недійсними.

Згідно з положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону № 1023-XII до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які с несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, якщо плата за обслуговування кредиту та плата за дострокове його погашення визначені формулою зі змінними величинами, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Оскільки спірний кредитний договір передбачає плату за обслуговування кредиту та за дострокове погашення кредиту формулою зі змінними величинами, така умова суперечить як ст. 11 Закону № 1023-XII , так і затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця фіксовану суму, де розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту на весь період дії договору дорівнює нулю.

Неоднаково вирішуються в судах і справи, що виникають з правовідносин між громадянами і організаціями по залученню грошових коштів громадян для будівництва житла.

Залишаючи без змін ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 р. про повернення позовної заяви Особи 2 до ЗАТ про стягнення пені та моральної шкоди з підстав непідсудності цього спору Святошинському районному суду м. Києва, апеляційний суд м. Києва виходив із того, що, уклавши договір інвестування у нерухомість та управління майном, позивач та відповідач стали учасниками інвестиційного процесу, і правовідносини, що виникли між ними, регулюються спеціальними законами, зокрема, "Про інвестиційну діяльність" та "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" , які встановлюють загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами, визначають поняття "забудовник", "управитель" та "установник". Закон № 1023-XII не регулює правовідносини, які виникли між сторонами договору інвестування у нерухомість та управління майном.

Іншу правову позицію зайняв апеляційний суд Харківської області, який в ухвалі від 21 липня 2009 р. у справі за апеляційною скаргою представника ТОВ на ухвалу судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 квітня 2009 р. про відкриття провадження у цивільній справі за позовною заявою Особи 4 до ТОВ про визнання договору недійсним і відшкодування матеріальної та моральної шкоди зазначив, що метою укладення договору про дольову участь в інвестуванні будівництва жилого будинку є придбання в цьому будинку конкретної квартири для особистих потреб заявника у власність. Такі умови зазначені у відповідному договорі між сторонами про пайову участь у будівництві. Тобто фізична особа інвестує грошові кошти на придбання житлового приміщення (квартири) і виступає в якості споживача послуг, які надаються забудовником. Інвестиційна діяльність - це вкладення інвестицій і здійснення практичних дій із метою отримання прибутку або досягнення іншого позитивного соціального ефекту; ця діяльність - один із видів підприємницької діяльності. Квартира не є об'єктом підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Таким чином, на справи, що виникають із дольової участі у будівництві житла, поширюються правила підсудності, передбачені законодавством про захист прав споживачів.

Висновок апеляційного суду Харківської області ґрунтується на положеннях Закону від 18 вересня 1991 р. № 1560-XII "Про інвестиційну діяльність", відповідно до ст. 1 якого інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Аналогічну правову позицію висловила Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 21 листопада 2012 р. у справі № 6-101цс12: участь фізичної особи в будівництві багатоквартирного будинку з метою набуття права власності на квартиру в ньому не є інвестицією в розумінні Закону "Про інвестиційну діяльність" і у разі виникнення спору щодо виконання зобов'язань за договором про таку участь у будівництві зазначений Закон не підлягає застосуванню.

На нашу думку, договори громадян із організаціями, що залучають грошові кошти для будівництва житла, хоча й мають різні найменування (підряду, дольової участі у будівництві, спільної діяльності, купівлі-продажу з розстроченням платежу, відступлення права вимоги, інвестування у нерухомість та управління майном тощо), проте предмет договору й умови у них практично однакові: замовлення на будівництво житла для власних потреб.

При розгляді таких справ потрібно керуватись таким.

Правовідносини між будівельною компанією (виробник) й фізичною особою (споживач, замовник) - це угода про послугу - будівництво житла.

За характером ці правовідносини подібні до положень ст. 875 ЦК. За договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.

Ураховуючи, що в п. 22 ст. 1 Закону № 1023-XII визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника, висновок про те, що цей Закон не регулює правовідносини між будівельною компанією й громадянами щодо будівництва житла для власних потреб, є помилковим.

Крім того, зазначені правовідносини регулюються багатьма нормативно-правовими актами і споживачу часто важко розібратися у всіх тонкощах цих документів.

Забезпечити механізм залучення коштів населення, підприємств і їх організацій та їх подальше ефективне розміщення покликана система інституту спільного інвестування (ІСІ), який запроваджений Законом від 15 березня 2001 р. № 2299-III "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)".

Найчастіше споживачі мають справу з пайовими інвестиційними фондами (ПІФ). Останні не мають статусу юридичної особи, управління ними здійснюють компанії з управління активами.

Набула широкого розповсюдження також купівля житла через фонди фінансування будівництва (далі - ФФБ) та фонди операцій з нерухомості (ФОН). Діяльність цих фондів регулюється Законом від 19 червня 2003 р. № 978-IV "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (далі - Закон № 978-IV).

Самі фонди не є юридичними особами, дії від їх імені вчиняє управитель - фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами.

Відповідно до ст. 2 Закону № 978-IV договором управління майном для ФФБ є договір про участь у ФФБ; управителем є фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством; установником управління майном є особа, яка передає майно управителю в довірчу власність на підставі договору управління майном - довіритель.

Статтею 20 указаного Закону встановлено, що управління майном, яке здійснюється за договором про участь у ФФБ, припиняється у разі відмови довірителя від участі у ФФБ. Сума коштів, що підлягає поверненню довірителю при відмові від участі у ФФБ, визначає управитель, виходячи з кількості закріплених за довірителем вимірних одиниць об'єкта інвестування, поточної ціни вимірної одиниці цього об'єкта інвестування на день передачі коштів в управління управителю ФФБ. У разі дострокового припинення управління майном забудовник (на вимогу управителя ФФБ виду А) зобов'язаний у визначений Правилами ФФБ строк перерахувати на рахунок ФФБ кошти для подальшої виплати довірителю.

У справі за позовом П. до акціонерного банку (далі - АБ), Акціонерного товариства Ф. (далі - АТ) про стягнення коштів установлено, що П. за договором про участь у ФФБ передав у довірчу власність банку кошти з метою отримання в майбутньому у власність квартири. У договорі було передбачено, що П. може відмовитись від нього, письмово попередивши про це банк не менш, ніж за 30 днів до припинення договору, а банк зобов'язаний повернути кошти за мінусом суми винагороди в день припинення договору. Банк повернути кошти відмовився, посилаючись на Закон від 25 грудня 2008 р. № 800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (далі - Закон № 800-VI).

Частково задовольнивши позов П., суд першої інстанції виходив із того, що АБ в односторонньому порядку відмовився від виконання зобов'язання. Закон № 800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" на спірні правовідносини не поширюється, тому відповідно до п. 7.5 правил ФФБ виду А, які є додатком до договору від 15 лютого 2008 р. № ФОТОН/Е55, на АБ та АТ покладається солідарний обов'язок повернути суму заборгованості за цим договором.

Погоджуючись із висновком суду першої інстанції в частині наявності підстав для задоволення позову П. про повернення йому коштів, переданих ним у довірчу власність АБ за договором від 15 лютого 2008 р. № ФОТОН/Е55, апеляційний суд разом із тим дійшов висновку про те, що такий обов'язок повинен бути покладений на АБ, оскільки вказані кошти виплачуються за рахунок оперативного резерву, сформованого банком, солідарна відповідальність управителя фонду та замовника будівництва (забудовника) не передбачена.

Повністю з такими висновками Верховний Суд України не погодився.

За положеннями ч. 1 ст. 525 ЦК одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 цього Кодексу зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з вимогами статей 1029, 1037, 1044 ЦК за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Обов'язком управителя майном є управління майном відповідно до умов договору. Договір управління майном припиняється у разі, зокрема, дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено договором, або за рішенням суду.

У ч. 4 ст. 3 Закону від 25 грудня 2008 р. № 800-VI установлено заборону на розірвання фізичними та юридичними особами будь-яких договорів, результатом яких є передача забудовниками завершеного об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва за у мови, що за такими договорами здійснено оплату 100% вартості об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва, крім випадків, якщо таке розірвання здійснюється за згодою сторін. Повернення коштів, внесених фізичними та юридичними особами на користь забудовників за розірваними договорами, за якими здійснено часткову оплату вартості об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва, здійснюється після наступної реалізації такого об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва.

Установивши, що на час припинення дії спірного договору судовим рішенням було накладено заборону повертати кошти довірителям за договорами про участь у ФФБ, а на час скасування заборони набрав чинності Закон № 800-VI, суд дійшов передчасного висновку про те, що відмова банку від виконання зобов'язання є незаконною (справа № 6-46139св10).

Позитивним є те, що за ст. 14 Закону № 978-IV управитель не повинен включати у договори із довірителем умови, які є несправедливими згідно з Законом № 1023-XII.

Отже, можна зробити висновок, що Закон № 1023-XII застосовується до указаних правовідносин в частині, не врегульованій спеціальним законом.

Дія Закону № 1023-XII поширюється також і на правовідносини у сфері надання громадянам туристичних послуг. Про це зазначено у Законі від 15 вересня 1995 р. № 324/95-ВР "Про туризм" (далі - Закон № 324/95-ВР), який діє в редакції Закону від 9 лютого 2012 р. № 4385-VI "Про внесення змін до Закону України "Про туризм" щодо надання туристичних послуг" (далі - Закон № 4385-VI).

Так, відповідно до ч. 15 ст. 20 Закону № 324/95-ВР якість туристичних послуг має відповідати умовам договору на туристичне обслуговування, порядок і способи захисту порушених прав туристів визначаються Законом № 1023-XII.

Тривалий час проблемним було питання визначення належного відповідача, оскільки існувала неоднозначність у питанні розподілу зобов'язань та відповідальності між туроператором і турагентом перед замовником туристичних послуг.

23 квітня 2010 р. між Особою 6 і ТОВ "К.Т." було укладено договір, згідно з яким відповідач прийняв на себе зобов'язання надати позивачу комплекс туристичних послуг, а саме - забезпечити бронювання авіаквитків за маршрутом Донецьк-Дубровник-Донецьк і розміщення в готелі. За пунктами 2.1.2, 2.1.3, 4.4. договору саме турагент зобов'язаний забезпечити бронювання туристичних послуг відповідно до розд. 1 цього договору, забезпечити туриста необхідними документами: путівкою, страховим полісом, квитками на авіарейси. У випадку невиконання з вини турагента (туроператора) своїх зобов'язань, передбачених договором, відповідальність турагента (туроператора) перед туристом за цим договором обмежується розміром подвійної плати за вартість туристичного продукту (туристичних послуг).

Відмовляючи у задоволенні позову Особи 6, Ворошиловський районний суд м. Донецька врахував, що ТОВ "К.Т." є неналежним відповідачем у справі, оскільки діяло як турагент на реалізацію туристичних послуг на підставі договору, укладеного між ТОВ "К.Т." і ТОВ "К.Т.Ю." як туроператором, та від імені ТОВ "К.Т.Ю.". Отже, він є представником цього туроператора. Обставин, які б свідчили про наявність винних дій ТОВ "К. Т." у заподіянні збитків Особі 6, суд не встановив, а позов до ТОВ "К.Т. Ю." не заявлено.

Апеляційний суд Донецької області рішенням від 9 березня 2011 р. рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги Особи 6 задовольнив частково. Своє рішення суд обґрунтував положеннями статей 611, 629 ЦК, статей 15, 20, 25 Закону № 324/95-ВР , п. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII, а також врахував той факт, що ні законом, ні договором не розмежована відповідальність туроператора і турагента.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 листопада 2011 р. рішення апеляційного суду Донецької області від 9 березня 2011 р. скасував, а справу направив на новий розгляд до апеляційного суду. Відповідно до висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, задовольняючи позов, апеляційний суд фактичні обставини справи не встановив і не з'ясував, чи було замовлення турагента на туристичний продукт, на який саме, та чи не надавав турагент частину турпродукту самостійно, та у зв'язку з цим не встановив, за надання якого турпродукту відповідає туроператор, а за яку турагент.

Така позиція суду касаційної інстанції повністю узгоджується зі ст. 32 Закону № 324/95-ВР, відповідно до якої за неналежне виконання своїх зобов'язань туроператор, турагент, інші суб'єкти туристичної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, визначену в договорі відповідно до чинного законодавства.

За цим Законом (ст. 5): туристичні оператори - юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та забезпечення створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську діяльність; туристичні агенти - юридичні особи, створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність із реалізації туристичного продукту туроператорів і туристичних послуг інших суб'єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг.

Права й обов'язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туроператором і турагентом визначаються відповідно до загальних положень про агентський договір, якщо інше не передбачено договором, укладеним між ними, а також Законом № 324/95-ВР .

Агентські відносини регулюються гл. 31 Господарського кодексу України , відповідно до ст. 297 якого за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.

Поширеною є також практика, коли між туроператором та турагентом укладаються договори доручення або комісії. У зв'язку з цим споживачу важко було визначитись, який саме суб'єкт надає йому туристичні послуги: туроператор чи тур-агент.

Законом № 4385-VI ст. 20 Закону № 324/95-ВР викладено в новій редакції і визначено, що за договором на туристичне обслуговування одна сторона (туроператор, який укладає договір безпосередньо або через турагента) зобов'язується надати за замовленням іншої сторони (туриста) комплекс туристичних послуг (туристичний продукт), а турист зобов'язується його оплатити. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування перед туристом несе туроператор. Тобто, за невиконання та за якість виконання зобов'язання за договором про реалізацію туристичного продукту, укладеним турагентом як від імені туроператора, гак і від свого імені, несе туроператор. Указане положення щодо туристичного продукту діє незалежно від того, хто має надати чи надав ці послуги (звичайно, якщо іншим законом чи нормативно-правовим актом не передбачено, що відповідальність перед туристом несе третя особа).

Вирішуючи спори щодо чартерних повітряних перевезень, якщо ця послуга входила до туристичного продукту, необхідно звернути увагу на таке.

Згідно із ч. 1 ст. 800 ЦК наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності і має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу.

Ураховуючи ці положення в сукупності із правилами ст. 20 Закону № 324/95-ВР, належним відповідачем і виконавцем договору перевезення зі споживачем є туроператор. Відповідно, такі спори мають розглядатися за правилами підсудності, які встановлені для позовів про захист прав споживачів.

Статтею 20 Закону № 324/95-ВР передбачено виключний перелік випадків звільнення туроператора від відповідальності якщо: невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини туриста; невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини третіх осіб, не пов'язаних із наданням послуг, зазначених у цьому договорі, та жодна зі сторін про їх настання не знала і не могла знати заздалегідь; невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося внаслідок настання форс-мажорних обставин або є результатом подій, які туроператор (турагент) та інші суб'єкти туристичної діяльності, які надають туристичні послуги, включені до туристичного продукту, не могли передбачити.

При розгляді справ зазначеної категорії судам також слід враховувати положення ч. 2 указаної норми, за якою до договору на туристичне обслуговування застосовуються загальні положення договору про надання послуг, якщо інше не передбачено законом.

У ст. 901 ЦК визначено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Згідно зі ст. 902 ЦК виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, установлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним у повному обсязі перед замовником за порушення договору.

У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів" роз'яснено, що угода, укладена громадянином всупереч установленим правилам безпосередньо з неуповноваженим працівником підприємства побутового обслуговування про особисте виконання ним роботи без відповідного оформлення, не породжує прав і обов'язків між громадянином та цим підприємством і не може бути підставою для покладення на останнє відповідальності за невиконання такої угоди, втрату або пошкодження майна.

Згідно із п. 4 ч. 2 ст. 24 Закону № 324/95-ВР суб'єкти туристичної діяльності зобов'язані надавати туристам необхідну і достовірну інформацію про туристичні послуги, права, обов'язки та правила поведінки туристів (екскурсантів), умови страхування, порядок відшкодування завданих збитків, умови відмови від послуг, правила візового митного режиму, перетинання державного кордону та іншу інформацію, передбачену цим Законом.

Зокрема, відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 20 цього Закону в договорі на туристичне обслуговування зазначається готель та інші аналогічні засоби розміщення, їх місце розташування, категорія, а також відомості про підтвердження відповідності послуг готелю встановленим вимогам, строк і порядок оплати готельного обслуговування.

Відмовляючи в задоволенні позову П.Г.О. та П.М.О. до ТОВ "С.-Т." про відшкодування матеріальної й моральної шкоди, Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області обґрунтовано виходив із того, що перед укладенням договору на туристичне обслуговування позивачів повідомили, що пляж біля готелю муніципальний, з чітко вираженими відливами, під час відливів вхід у воду здійснюється з пірса. Туроператор запропонував їм обрати альтернативний варіант, але позивачі обрали саме цей готель (ухвала Верховного Суду України від 8 липня 2009 р. у справі № 6-23018св08).

У теорії права дискутується питання про те, чи застосовуються положення Закону № 1023-XII при відмові туриста від послуг, оскільки при цьому відсутня туристична послуга як така.

На наш погляд, слід виходити із визначених законодавцем понять "замовник" і "виконавець" (зазначена ст. 901 ЦК ). Тобто, якщо фізична особа уклала договір на туристичне обслуговування, між цією особою і туроператором виникли правовідносини, які регулюються Законом № 324/95-ВР, і складовою частиною цих відносин є зміна умов договору, його розірвання (відмови від виконання), невиконання або неналежне виконання (ст. 20 Закону № 324/95-ВР).

Отже, на правовідносини між туристом і туроператором у разі відмови туриста від отримання туристичного продукту розповсюджується дія Закону № 1023-XII .

В Аналізі судової практики розгляду цивільних справ, що виникають із договорів страхування, проведеному Верховним Судом України у 2011 р., зроблено висновок про те, що Закон № 1023-XII не поширюється на правовідносини, які випливають із Закону від 1 липня 2004 р. № 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон № 1961-IV), та на правовідносини з добровільного майнового страхування відповідно до Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР "Про страхування" (далі - Закон № 85/96-ВР).

З урахуванням висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 р. у справі № 1-26/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), висловлюємо таку правову позицію.

Страхування - це окремий вид договірних зобов'язань.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 979 ЦК за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Тобто договір страхування - це двосторонній, оплатний, строковий, консенсуальний договір. Це договір про надання послуги та на користь третьої особи.

Згідно зі ст. 1 Закону № 85/96-ВР страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

За змістом преамбули цей Закон регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та фізичних осіб.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що договір страхування - це договір про фінансову послугу, яка відноситься до небанківського сектору.

Відповідно до ст. 5 Закону № 85/96-ВР страхування може бути добровільним (наприклад, страхування життя, страхування майна) або обов'язковим.

За ст. 6 зазначеного Закону страхування життя - це вид особистого страхування, який передбачає обов'язок страховика здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. Умови договору страхування життя можуть також передбачати обов'язок страховика здійснити страхову виплату у разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хвороби застрахованої особи. У разі, якщо при настанні страхового випадку передбачено регулярні послідовні довічні страхові виплати (страхування довічної пенсії), обов'язковим є передбачення у договорі страхування ризику смерті застрахованої особи протягом періоду між початком дії договору страхування та першою страховою виплатою з числа довічних страхових виплат. В інших випадках передбачення ризику смерті застрахованої особи є обов'язковим протягом всього строку дії договору страхування життя.

З урахуванням того, що діяльність страховика підпадає під визначення послуги і виконавця, що містяться в ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII, то у разі, якщо договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої фізичної особи, такі правовідносини регулюються Законом № 1023-XII в частині, не врегульованій спеціальним законом.

Цей висновок стосується й договорів майнового страхування, де страхувальниками є фізичні особи, а відносини спрямовані на захист особистих майнових інтересів страхувальника або іншої особи, що визначена у договорі, шляхом задоволення майнової потреби страхувальника, яка виникає або може виникнути після настання певних подій.

Таку позицію займають і органи виконавчої влади. Так, у Плані заходів щодо реалізації Концепції захисту прав споживачів небанківських фінансових послуг в Україні , що затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 січня 2010 р. № 135-р, вказано, зокрема, про необхідність внесення змін до Закону № 85/96-ВР .

22 травня 2012 р. Верховна Рада України у першому читанні прийняла законопроект від 19 грудня 2011 р. № 9614, яким запропоновано прийняти Закон "Про страхування" у новій редакції. Мета законопроекту - адаптувати законодавство України у сфері страхування до законодавства Європейського Союзу.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 15 Закону № 1023-XII споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).

Правові наслідки порушення права споживача на інформацію визначені у ч. 7 ст. 15 Закону № 1023-XII. Зокрема, згідно з п. 1 цієї норми у разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Так, Особа 1 звернулася до суду з позовом про розірвання договору купівлі-продажу. Свої вимоги вона обґрунтовувала тим, що придбала в магазині "М." плазмовий телевізор вартістю 9 тис. 530 грн. Позивачка сплатила повну вартість товару, продавець видав гарантійну картку й доставив телевізор за місцем її проживання, де після розкриття упаковки було виявлено дефект - тріщини на плазмовій поверхні телевізора. Експерти КП "Т. - п.п.К." з участю фахівців сервісного центру ВАТ "Р.-2001" провели експертизу, за висновком якої телевізор має дефект виробничого характеру і є неякісним; згідно з актом технічного стану, складеного фахівцями сервісного центру ВАТ "Р.-2001", придбана позивачкою модель телевізора не призначена для продажу на території України, не має сертифіката відповідності стандартам, установленим в Україні, і не підлягає безкоштовному гарантійному ремонту.

Керченський міський суд АР Крим рішенням від 25 січня 2008 р. позов задовольнив частково: розірвав договір купівлі-продажу, стягнув 9 тис. 530 грн. вартості телевізора з Особи 2 на користь Особи 1.

Апеляційний суд АР Крим рішенням від 8 квітня 2008 р. зазначене рішення місцевого суду скасував і ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Верховний Суд України ухвалою від 3 червня 2009 р. скасував рішення Апеляційного суду АР Крим від 8 квітня 2008 р., рішення Керченського міського суду АР Крим від 25 січня 2008 р. залишив без змін.

Верховний Суд України погодився з висновком суду першої інстанції про те, що договір купівлі-продажу телевізора підлягає розірванню на підставі ч. 7 ст. 15 Закону № 1023-XII, тому що відповідач, надавши позивачці недостовірну інформацію про плазмовий телевізор як про товар якісний і такий, що офіційно продається, продав товар, який не підлягає продажу на території України, не підлягає експлуатації, гарантійному ремонту й обслуговуванню (справа № 6-13598св08).

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів" (далі - постанова Пленуму № 5) у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Аналогічне положення міститься у ч. 9 ст. 15 Закону № 1023-XII.

Неналежна якість продукції передбачає наявність у ній недоліків.

Законодавець у ст. 8 Закону № 1023-XII розмежував товари неналежної якості на такі категорії: товари, що мають недоліки; товари, що мають істотні недоліки; фальсифіковані товари.

Відповідно до визначення термінів у ст. 1 Закону № 1023-XII недолік - це будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред'являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем).

Якщо через недолік неможливе чи недопустиме використання товару відповідно до його цільового призначення, виник він із вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення був виявлений знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з таких ознак: взагалі не може бути усунутий; його усунення потребує понад 14 календарних днів; робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором - то це істотний недолік товару.

Продукція, виготовлена з порушенням технології або неправомірним використанням знака для товарів і послуг, чи копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а також неправомірним відтворенням товару іншої особи - це фальсифікований товар.

Істотні недоліки, що виникли з вини виробника (продавця, виконавця), чи фальсифікований товар у разі виникнення потреби у визначенні причини втрати якості товару, гарантійний термін якого не вичерпався, підтверджуються висновком експертизи, яку продавець відповідно до п. 13 Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів , затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 506 "Про затвердження Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів", зобов'язаний організувати у триденний термін із дня одержання письмової заяви від споживача.

Обов'язок організувати проведення експертизи пов'язується з умовою наявності потреби у визначенні причин втрати якості товару, у зв'язку з чим таке формулювання закону тлумачиться неоднозначно і судова практика свідчить, що у суддів виникають труднощі саме при вирішенні питання щодо визначення та критеріїв оцінки істотних недоліків товару у випадку, якщо ці факти не можуть бути підтверджені експертизою.

Відповідно до ст. 8 Закону № 1023-XII споживач у разі виявлення протягом установленого гарантійного строку недоліків у порядку та в строки, встановлені законодавством, має право вимагати: пропорційного зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків товару.