При проведенні узагальнення також установлено, що, розглядаючи подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, деякі суди допускали порушення вимог статей 148, 150, 155, 165-1 КПК 1960 р . та ст. 5 Конвенції , поверхово та неуважно вивчали матеріали кримінальної справи, а також доводи, викладені у поданнях органів досудового слідства, обирали запобіжний захід у вигляді взяття під варту формально, посилаючись на тяжкість злочину, при цьому не повністю з'ясовували дані, що характеризують особу підозрюваного чи обвинуваченого, та інші важливі обставини, з якими пов'язано застосування такого виняткового запобіжного заходу, належним чином не вмотивовували свої рішення.
Судді місцевих судів в цілому використовують у своїй практиці положення Конвенції і рішення ЄСПЛ, застосовуючи прямі посилання на такі джерела права в судових рішеннях. Наприклад, постановою Селидівського міського суду Донецької області від 18 листопада 2011 року, яка була залишена без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 2 грудня 2011 року, було відмовлено у задоволенні подання слідчого про обрання стосовно Ч.О. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Обґрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням тяжкості злочину, в якому обвинувачується Ч.О., його особи, що вперше притягується до кримінальної відповідальності, виховується у багатодітній родині, має постійне місце проживання, навчається, позитивно характеризується, а також того, що органами досудового слідства не надано конкретних доказів, що останній може ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту немає та позбавлення свободи обвинуваченого у цьому випадку не є виправданим, з точки зору наявності відповідного суспільного інтересу, а отже, суперечить вимогам ст. 5 Конвенції та практики ЄСПЛ.
Луцький міськрайонний суд застосував положення Конвенції та практику ЄСПЛ у такій кримінальній справі: 1 листопада 2011 року стосовно К.Р. прокуратурою Волинської області порушено кримінальну справу за ст. 15, ч. 2 ст. 201 КК, 7 липня 2011 року - за ч. 3 ст. 354 КК, у цей же день К.Р. був затриманий в порядку ст. 115 КПК 1960 р. , а 24 листопада 2011 року апеляційним судом Волинської області запобіжний захід щодо нього змінено на заставу. Через 10 хвилин після цього К.Р. був запрошений у прокуратуру Волинської області, де його повторно затримано в порядку ст. 115 КПК 1960 р. за підозрою у вчиненні нового злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК.
Луцький міськрайонний суд, посилаючись на вимоги ст. 5 Конвенції та рішення ЄСПЛ від 6 листопада 2008 року у справі "Миханів проти України" , вважав, що подальше затримання слідчими органами після рішення суду про скасування затримання було порушенням вимог п. 1 ст. 5 Конвенції та визнав незаконним затримання К.Р. При цьому зауважив, що після звільнення К.Р. з-під варти апеляційним судом не було проведено жодної слідчої дії, а справа, порушена за ч. 2 ст. 368 КК, розслідувалася в одному провадженні зі справою, по якій щодо К.Р. обрано запобіжний захід у виді застави. Суд дійшов висновку, що затримання К.Р. було використано органами досудового слідства як формальний привід для його подальшого утримання під вартою і здійснення тиску з метою отримання визнавальних показань.
У судовій практиці часто трапляються помилки, що за своєю правовою природою аналогічні до констатованих порушень вимог ст. 5 Конвенції, що вимагає від судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підвищеної уваги до виправлення таких помилок.
Досить часто у поданні слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту необхідність застосування такого запобіжного заходу обґрунтовується тим, що відповідна особа "буде намагатися ухилитися від слідства і суду та від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі та продовжувати злочинну діяльність", в належний спосіб не підтверджується фактичними даними.
Відсутність обґрунтування підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту автоматично переноситься в текст судового рішення, чим нівелюється обов'язок суду мотивувати свої рішення.
Наприклад, постановою Ленінського районного суду м. Вінниці від 18 лютого 2011 року Р.О. було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Згідно зі ст. 155 КПК 1960 р. тримання під вартою як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований і у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Відповідно до постанови суду Р.О. підозрювався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК, за яке не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі.
Однак у постанові суду винятковість тримання під вартою Р.О. не зазначається. Таким чином, постанова суду про обрання запобіжного заходу - взяття під варту - стосовно Р. О. була скасована й обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
Криничанський районний суд Дніпропетровської області, обираючи запобіжний захід стосовно Б.С., який обвинувачувався за ч. 4 ст. 190 КК, єдиною підставою для обрання міри запобіжного заходу тримання під вартою визнав те, що особа обвинувачувалася в скоєнні особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком до 12 років. У той час судом не було враховано стан здоров'я обвинуваченого, його сімейний стан, що на його утриманні знаходилася 3-річна дитина, що він повністю визнав себе винним та повернув викрадені грошові кошти, страждає на низку системних хронічних захворювань, що в матеріалах справи відсутні дані, що останній міг ухилитися від слідства та суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, продовжити злочинну діяльність та що обрання такого запобіжного заходу потрібно було для забезпечення процесуальних рішень.
Апеляційний суд ухвалою від 23 листопада 2011 року скасував постанову районного суду, вказавши, що зазначені в постанові суду першої інстанції мотиви і підстави повинні відповідати вимогам Конвенції і рішенням ЄСПЛ, згідно з якими міра запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не може бути виправдана очікуваним покаранням у вигляді позбавлення волі.
Трапляються випадки, коли суди обирають запобіжний захід - тримання під вартою - без достатніх підстав для застосування такого запобіжного заходу.
Ленінський районний суд м. Кіровограда, розглядаючи матеріали подання слідчого стосовно В.К., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК , обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд виходив з того, що обвинувачений є повнолітньою особою, має на утриманні неповнолітню дитину, позитивно характеризується, однак вчинив умисний тяжкий злочин, змінював свої показання, тому обрав запобіжний захід - тримання під вартою.
Апеляційним судом Кіровоградської області скасовано згадану постанову й обрано В.К. запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, оскільки зазначені судом першої інстанції підстави не вказували на те, що обвинувачений буде переховуватися від слідства та суду або перешкоджати встановленню істини по справі та не могли бути підставою для обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою.
Також трапляються непоодинокі випадки, коли в поданнях про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчими зазначалася "завищена" кваліфікація злочину, в якому підозрювалася особа, у порівнянні з кваліфікацією, що пізніше була представлена в обвинувальному висновку. Відсутність у суду законних можливостей ставити під сумнів кваліфікацію злочину "звужує" можливості застосування до підозрюваної (обвинуваченої) особи запобіжного заходу, не пов'язаного з триманням під вартою.
Суди, розглядаючи подання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, у багатьох випадках не мали достатньої інформації, яка характеризує особу.
Так, постановою Ленінського районного суду м. Вінниці від 21 січня 2011 року було задоволено подання слідчого та обрано Я.Р., обвинуваченому за ч. 2 ст. 289 КК, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Колегія суддів апеляційного суду, розглядаючи апеляцію на постанову суду, прийшла до висновку про скасування зазначеної постанови та обрання Я.Р. менш суворого запобіжного заходу, який не пов'язаний із позбавленням волі.
Враховуючи, що обвинувачений був інвалідом з дитинства II групи, мав ряд серйозних захворювань, потребував постійного нагляду лікарів, вперше притягувався до кримінальної відповідальності, не заперечував проти пред'явленого йому обвинувачення, навчався в ПТУ, мав постійне місце проживання, позитивно характеризувався за місцем проживання і навчання, колегія суддів апеляційного суду визнала за можливе обрати йому запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, що забезпечило можливість його лікування та не завадило проведенню процесуальних дій з розкриття злочину.
Також існують випадки необґрунтованого тримання під вартою осіб, які мають тяжкі захворювання, є інвалідами, утримання яких під вартою позбавляє їх можливості отримувати належну медичну допомогу та догляд.
Так, суддею Київського районного суду м. Донецька за поданням слідчого взятий під варту К.С., підозрюваний у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК. Обираючи таку міру запобіжного заходу, суд послався на тяжкість вчиненого злочину, на те, що він був раніше судимий і може продовжувати злочинну діяльність. Проте суд не надав оцінки тому факту, що К.С. відповідно до вимог ст. 89 КК судимим не вважався, мав постійне місце проживання, був інвалідом I групи категорії А з ампутацією ніг, а тому потребував постійного стороннього догляду. Апеляційним судом Донецької області рішення судді місцевого суду скасовано як незаконне і стосовно К.С. обрано запобіжний захід у вигляді застави.
Як встановлено із матеріалів узагальнення щодо дотримання вимог ст. 5 Конвенції судами апеляційної інстанції, судді місцевих судів Вінницької області при розгляді подань слідчих органів про обрання (продовження, зміну) запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою недостатньо враховували вік та стан здоров'я підозрюваних.
Наприклад, ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 11 червня 2010 року було скасовано постанову Ленінського районного суду м. Вінниці від 28 травня 2010 року, якою задоволено подання слідчого та обрано запобіжний захід у виді взяття під варту. Суд не врахував, що Г.М. 1946 року народження та був особою похилого віку, також суд не звернув уваги на його стан здоров'я, що підтверджувався медичними документами. Тому Г.М. було звільнено з-під варти та обрано інший запобіжний захід - підписку про невиїзд.
Були випадки, коли органи досудового слідства за погодженням із прокурором зверталися з поданням про взяття під варту підозрюваних або обвинувачених, які страждали на тяжкі захворювання, були інвалідами I або II групи.
Так, старший слідчий СВ ДПА Луганської області в 2011 році звернувся до Ленінського районного суду м. Луганська з поданням, погодженим із виконуючим обов'язки прокурора Луганської області, про взяття під варту Г.С., який обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 212 КК. Слідчий, посилаючись на тяжкість вчиненого злочину, вважав, що Г.С. міг ухилитися від слідства і суду, продовжувати злочинну діяльність або чинити перепони у встановленні істини по справі. При цьому слідчий не мотивував свої висновки і не взяв до уваги, що злочин, у вчиненні якого обвинувачувався Г.С., було вчинено ще у першому півріччі 2010 року, обвинувачений від слідства не ухилявся, мав постійне місце проживання, одружений, на його утриманні знаходився неповнолітній син. Крім того, Г.С. був інвалідом II групи і страждав на ряд захворювань: цукровий діабет тяжкої форми, гіпертонічну хворобу 3 ступеня з кризовими перебігами, що виключали можливість надання йому належної медичної допомоги в умовах СІЗО. Ленінським районним судом м. Луганська було обґрунтовано відмовлено у взятті під варту Г.С. і обрано міру запобіжного заходу у вигляді застави. Однак прокурор, не погоджуючись із таким рішенням суду, подав апеляцію, в якій безпідставно посилався на вчинення Г.С. злочину в період іспитового строку і яка була відхилена апеляційним судом.
Трапляються випадки, коли при прийнятті рішення про взяття обвинуваченого під варту судом не надано належної оцінки обставинам, які підлягають з'ясуванню, зокрема даним про стан здоров'я. Так, наприклад, за поданням слідчого СВ Придніпровського РВ в м. Черкаси УМВС України в Черкаській області обвинуваченій у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК, К.О.Г. постановою суду першої інстанції від 10 листопада 2011 року було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Оскільки судом не надано оцінки обставинам, які підлягали з'ясуванню, відповідно до вимог ст. 150 КПК 1960 р. , а саме: даним про стан здоров'я обвинуваченої, яка мала вроджену ваду серця і у зв'язку з хворобою їй не рекомендовані фізичні та психічні навантаження, які можуть спричинити ускладнення, сімейний стан та іншим обставинам, які її характеризують і які повинні бути враховані судом. Відповідно до статей 3, 5 Конвенції з метою вирішення питання щодо можливості тримання під вартою особи з таким захворюваннями та можливості надання в таких умовах їй медичної допомоги ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2011 року зазначену постанову скасовано, а подання направлено на новий судовий розгляд.
Порушення вимог п. 2 ст. 5 Конвенції встановлено у рішенні ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" , оскільки за обставин справи залишилось невідомо, чи було негайно повідомлено заявника про підстави його затримання, враховуючи, що у відповідному протоколі адміністративного затримання містились лише посилання на відповідні законодавчі положення, а саме затримання було фактично використане з метою відібрання у заявника свідчень щодо вчинення ним злочину.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції було констатовано у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011 - 2012 роках проти України: "Буров проти України" (рішення ЄСПЛ від 17 березня 2011 року), "Болдирєв проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року), "Борисенко проти України" (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), "Прокопенко проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року), "Колесніков проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року), "Паскал проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), "Плєшков проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Третьяков проти України" (рішення ЄСПЛ від 29 вересня 2011 року), "Іззетов проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), "Тодоров проти України" (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Цигоній проти України" (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 2011 року), "Харченко проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Корнейкова проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року).
У ЄСПЛ вироблена усталена судова практика та сформульовані основні "правові позиції" щодо вимог, які зобов'язані дотримуватися держави за п. 3 ст. 5 Конвенції. Зокрема, у рішеннях ЄСПЛ наголошується на тому, що згідно з ч. 2 п. 3 ст. 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування "відповідних і достатніх" підстав для подальшого тримання її під вартою (рішення ЄСПЛ від 8 червня 1995 року у справі "Ягчі і Саргін проти Туреччини"). Щоб дотриматися цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який за належного врахування принципу презумпції невинуватості виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Встановлення таких фактів та підміна національних органів влади, які постановили рішення щодо тримання під вартою, не є завданням ЄСПЛ. Суд має з'ясувати, чи є у справі порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції, насамперед виходячи з підстав, викладених у відповідних рішеннях національних судів, і фактів, зазначених заявником у його скаргах (рішення у справі "Лабіта проти Італії" ).
У практиці ЄСПЛ визначено, що існування обґрунтованої підозри щодо вчинення заявником тяжкого злочину спочатку може виправдовувати тримання під вартою. Але Суд неодноразово зазначав, що тяжкість обвинувачення не може сама по собі бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою (рішення у справі "Єчус проти Литви").
У своїх рішеннях ЄСПЛ звертає увагу на те, що тяжкість злочину, вчиненого обвинуваченим, та ризик його ухилення від слідства залишаються єдиними підставами для відмови суду у задоволенні клопотань про звільнення. Проте згідно з п. 3 ст. 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою, які мають бути чітко сформульовані (рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2000 року у справі "Яблонський проти Польщі", від 23 вересня 1998 року у справі "І.А. проти Франції", від 4 жовтня 2001 року у справі "Іловецький проти Польщі").
При цьому ЄСПЛ зазначає, що існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи "за" і "проти" такого звільнення не повинні бути "загальними й абстрактними" (рішення ЄСПЛ у справі "Смирнова проти Росії"). У всіх випадках, коли ризик ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено, і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних заходів (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 2008 року у справі "Вренчев проти Сербії").
Стислий огляд рішень ЄСПЛ, у яких встановлено порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції щодо надмірної тривалості тримання заявника під вартою
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Іззетов проти України" встановлено з огляду на те, що тримання заявника під вартою протягом 5 років та 3 місяців до його засудження не мало достатньо вагомих підстав з огляду на те, що він раніше не був судимий та його було обвинувачено в участі лише в одному епізоді злочинної діяльності групи.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Тодоров проти України" встановлено у зв'язку з тим, що тримання заявника під вартою протягом 5 років та 3 місяців до його засудження не мало достатньо вагомих підстав з огляду на загальну тривалість такого тримання та погіршення його стану здоров'я. Кримінальну справу стосовно гр. Тодорова розглядав Апеляційний суд Автономної Республіки Крим та Верховний Суд України.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції, зокрема у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" , встановлено у зв'язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через 6 днів після затримання, що не відповідає вимозі "негайності", передбаченої зазначеним положенням, а також у зв'язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Цигоній проти України" полягало в тому, що рішення судів про продовження строку тримання заявника під вартою не містили належних та достатніх підстав для такого тримання та національні суди не розглядали жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції ( 995_004¦st3 ) у справі "Буров проти України" встановлено у зв'язку з тим, що при продовженні строку тримання заявника під вартою суди не наводили для цього відповідних та належних підстав, посилаючись переважно на обґрунтованість підозри у вчиненні злочину заявником та на тяжкість цього злочину, а також не розглядали можливості застосування до заявника альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Харченко проти України" констатовано з огляду на те, що рішення судів про продовження строку тримання заявника під вартою не містили належних підстав для такого тримання та національні органи влади не розглядали жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Паскал проти України" встановлено з огляду на те, що протягом певних періодів заявник тримався під вартою або без будь-якого рішення суду, або на підставі рішення, яке не містило належного обґрунтування застосування такого запобіжного заходу.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Плєшков проти України" визнано у зв'язку з тим, що у рішеннях про продовження строку тримання заявника під вартою національні суди не зазначали належних та відповідних підстав для такого тримання (Київський районний суд м. Харкова, апеляційний суд Харківської області).
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Борисенко проти України" встановлено у зв'язку з тим, що в період з 18 липня 2003 року до 1 червня 2005 року рішення суду про продовження строку тримання заявника під вартою не містили підстав для такого тримання і Докучаєвський міський суд не тільки не навів підстав для продовження тримання заявника під вартою, але і відмовив в задоволенні клопотання заявника про зміну запобіжного заходу у зв'язку з необґрунтованістю.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Третьяков проти України" констатовано з огляду на те, що у рішеннях суду (Дзержинський районний суд м. Харкова), згідно з якими продовжувалось застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, були відсутні відповіді суду на аргументи заявника щодо незаконності тримання його під вартою у відповідних судових рішеннях.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Корнейкова проти України" встановлено з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2012 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров'я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виняткових випадках.
Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у згаданих вище рішеннях ЄСПЛ констатувалося, як правило, у зв'язку з:
- відсутністю у рішеннях суду про тримання особи під вартою посилання на те, що саме з обставин справи змусило суд дійти висновку про актуальність законодавчо визначених підстав для тримання особи під вартою. Так, наприклад, суд часто як підставу для продовження тримання особи під вартою зазначав, що у разі звільнення підозрюваний (підсудний) може ухилитися від слідства та перешкоджати встановленню істини, не зазначаючи, що саме з обставин справи змусило його дійти такого висновку;
- відсутністю в рішеннях щодо продовження тримання особи під вартою аналізу актуальності ризиків, які на початку слідства були підставою для взяття під варту. Підхід ЄСПЛ до розгляду доцільності продовження строків тримання особи під вартою - як протягом досудового розслідування, так і судового розгляду - ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстави подальшого втручання у право на свободу особи;
- відсутністю у рішеннях щодо тримання особи під вартою аналізу можливості застосування до особи інших, окрім взяття особи під варту, запобіжних заходів;
- незабезпеченням права затриманої особи "негайно" постати перед судом, який вирішить питання щодо законності її затримання.
Практика розгляду судами першої та апеляційної інстанцій подання органів досудового слідства щодо обрання або продовження строків тримання під вартою
Нечасто, проте трапляються випадки, коли судді спочатку продовжували строк затримання особи до 10 днів для вивчення особи, потім до 15 днів для вирішення питання щодо внесення застави, а після цього обирали міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Таке рішення було прийнято суддею Центрально-Міського районного суду м. Горлівки за поданням слідчого стосовно М.П., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК. Ухвалою апеляційного суду Донецької області постанову судді про взяття під варту М.П. було скасовано та обрано запобіжний захід, не пов'язаний з обмеженням волі.
Подібне рішення було прийнято суддею Ленінського районного суду м. Луганська стосовно Т.О., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ст. 15, ч. 5 ст. 191 КК . Із матеріалів розгляду подання слідчого про взяття Т.О. під варту вбачається, що суд спочатку продовжив його строк затримання до 10 днів для додаткового вивчення даних про його особу, потім продовжив строк його затримання до 15 днів для внесення застави, яка в межах цього строку була внесена в розмірі 100000 грн., про що суду надано платіжне доручення від 14 жовтня 2011 року. Незважаючи на це, суд 17 жовтня 2011 року по закінченню 15 днів затримання Т.О. необґрунтовано обрав йому міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Це рішення було скасовано апеляційним судом Луганської області за апеляцією захисника Т.О. як незаконне й останньому обрано запобіжний захід у вигляді застави.
Бувають випадки продовження суддями строку тримання під вартою обвинувачених з підстав, які взагалі не передбачені законом.
Так, слідчий Київського РВ МВС України м. Донецька звернувся до суду з поданням щодо продовження строку тримання під вартою стосовно В.О., обвинуваченого за ч. 3 ст. 185 КК, з мотивів необхідності направлення його на стаціонарну судово-психіатричну експертизу і тривалого спостереження за ним. Хоча це питання вирішується відповідно до вимог ст. 205 КПК 1960 р. , суддя місцевого суду погодився з обґрунтованістю зазначених доводів і саме з цих підстав продовжив строк тримання обвинуваченого під вартою до 3 місяців. Аналогічне рішення було прийнято судом і стосовно В.А., який обвинувачувався у вчиненні крадіжки газової колонки з квартири разом з В.О.
Постановою судді Артемівського районного суду м. Луганська у 2011 році безпідставно задоволено подання слідчого щодо взяття під варту К.Л., 1977 року народження, раніше не судимої, яка обвинувачувалася у викраденні разом з Ч.Є. 650 грн. у потерпілої К.Р. (ч. 2 ст. 185 КК). Суд послався на тяжкість вчиненого злочину, що дало підстави вважати, що К.Л. зникне або буде продовжувати злочинну діяльність. Проте суд не врахував, що особа вперше притягується до кримінальної відповідальності, страждає на захворювання щитовидної залози і має на утриманні трьох неповнолітніх дітей, тому апеляційний суд Луганської області скасував це рішення як необґрунтоване.
Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 28 квітня 2011 року змінено вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 2 лютого 2011 року по справі за обвинуваченням Б.В. за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК, яким останнього визнано винним у скоєнні зазначеного злочину та засуджено до 1 року обмеження волі. Змінюючи вирок, судова колегія обґрунтовано виходила з наступного. З вироку суду вбачалося, що міра запобіжного заходу Б.В. була залишена попередня - взяття під варту з утриманням у Харківському слідчому ізоляторі, - яка підлягала скасуванню, як зазначив суд, після доставки засудженого в виправну установу.
Проте згідно зі ст. 342 КПК 1960 р. у зв'язку з засудженням Б.В. до покарання, не пов'язаного із позбавленням волі, суд, якщо підсудний перебуває під вартою, негайно звільняє його з-під варти. На ці обставини апеляційний суд наголосив у своїй ухвалі, зазначивши, що засуджений перебував під вартою без законних підстав, пославшись на рішення ЄСПЛ від 2 вересня 2010 року у справі "Марукин проти України" , та звільнив Б.В. з-під варти в залі судового засідання. За таких обставин суд першої інстанції грубо порушив норми ст. 342 КПК 1960 р., що стало підставою для зміни вироку суду.
Продовжуючи строки тримання під вартою, судді не завжди мотивують свій висновок щодо неможливості зміни міри запобіжного заходу особі, яка вже утримується під вартою 2 місяці та більше.
Наприклад, за постановами Артемівського районного суду м. Луганська стосовно Р.В. та Т.В., обвинувачених у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК, приймаючи рішення про продовження строку тримання під вартою обвинуваченим до 3 місяців, суд послався тільки на необхідність проведення слідчим ряду слідчих дій. Апеляційний суд Луганської області, залишаючи це рішення без змін, зазначив, що районний суд навів "переконливі мотиви" щодо необхідності тримання згаданих осіб під вартою, хоча в постанові судді місцевого суду таких мотивів взагалі не було.
Так, суд відмовив у задоволенні подання слідчого про продовження строку тримання під вартою з урахуванням правових позицій ЄСПЛ. Наприклад, постановами Хмельницького міськрайонного суду від 7 лютого 2012 року відмовлено в задоволенні подання слідчого про продовження строку тримання під вартою до 4 місяців П.Р. та М.М. В апеляціях прокурор просив скасувати зазначені постанови та направити справи на новий судовий розгляд, оскільки П.Р. та М.М. можуть ухилитись від слідства і суду та перешкоджати встановленню істини по справі. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Хмельницької області від 10 лютого 2012 року вищезазначені постанови залишено без зміни, а апеляції прокурора - без задоволення.
Колегія суддів погодилась із висновками місцевого суду про те, що обвинувачені є особами раніше не судимими, упродовж 3 місяців досудового слідства їм пред'явлено обвинувачення лише за ч. 2 ст. 185 КК, тобто у скоєнні злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 5 років, а відомостей про їх фактичне переховування під час перебування на волі від органів дізнання, досудового слідства чи суду, перешкоджання встановленню істини у справі або продовження злочинної діяльності судом не встановлено. Приймаючи до уваги, що обвинувачені вину у вчиненому визнали та сприяли слідству у розкритті вчинених злочинів, а також рішення ЄСПЛ у справі "Олейнікова проти України" від 20 грудня 2011 року, відповідно до якого тримання під вартою без обґрунтування підстав визнано порушенням пп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції , колегія суддів погодилась із висновками місцевого суду про відсутність підстав для продовження строку тримання під вартою М.М. та П.Р.
Прикладом належного застосування норм Конвенції та практики ЄСПЛ є розгляд Васильківським міськрайонним судом кримінальної справи щодо обвинувачення О.Д. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 308 КК, Б.А. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 187, ч. 3 ст. 308 КК, та Г.В. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185, ч. 3 ст. 308 КК. Захисник підсудного Г.В. заявив клопотання про зміну його підзахисному запобіжного заходу, гарантуючи його явку на засіданнях на вимогу суду.
Розглядаючи клопотання про звільнення підсудного з-під варти, суд послався на рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі "Чахла проти Сполученого Королівства", відповідно до якого "будь-яке позбавлення волі має здійснюватися не тільки у відповідності із основними процесуальними нормами національного права, але також відповідати меті ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , зі змінами, внесеними Протоколом № 11, тобто захищати людину від свавільного позбавлення волі".
Суд звернув увагу на те, що сама по собі тяжкість злочину, у вчиненні якого обвинувачується підсудний Г.В., не може бути безумовною підставою для обрання щодо цієї особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (рішення ЄСПЛ у справі "Ніколова проти Болгарії" ). Суд при задоволенні зазначеного клопотання також врахував положення, викладені у рішенні ЄСПЛ по справі "Ноймайстер проти Австрії", відповідно до якого позбавлення волі особи (тримання під вартою) не повинно перетворюватися на своєрідну прелюдію до завчасного відбування можливого у майбутньому вироку про позбавлення волі.
Суди допускають помилок також і при розгляді подань органів досудового слідства про зміну запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту.
Так, Новоукраїнський районний суд задовольнив подання органів досудового слідства щодо зміни К.І., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК , запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту. Суд дійшов висновку, що обвинувачений порушив умови підписки про невиїзд, ухилявся від досудового слідства, тому є всі підстави для зміни запобіжного заходу обвинуваченому на взяття під варту. Також із матеріалів справи вбачалося, що запобіжний захід - підписка про невиїзд - обвинуваченому належним чином не обирався, його не було проінформовано належним чином про порушення кримінальної справи, тому висновки суду першої інстанції щодо обрання К.І. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту були передчасними. Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області постанову Новоукраїнського районного суду було скасовано.
Під час розгляду Васильківським міськрайонним судом кримінальної справи по обвинуваченню К.В. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, захисник підсудного заявив клопотання про зміну його підзахисному запобіжного заходу на підписку про невиїзд, оскільки він визнає свою вину у вчиненні злочину, вперше притягується до кримінальної відповідальності, має постійне місце проживання та роботу, готовий відшкодувати потерпілому завдану шкоду.
Задовольняючи заявлене клопотання, суд у постанові послався на положення ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ратифікований Українською РСР 19 жовтня 1973 року), у якому зазначено, що утримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не повинно бути загальним правилом, але звільнення може здійснюватися в залежності від надання гарантій явки в суд, а також на вищезгадане в узагальненні рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі "Чахла проти Сполученого Королівства".
Водночас не завжди у постановах про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту неповнолітніх містяться посилання на виняткові обставини, які можуть бути підставами для обрання їм найсуворішого запобіжного заходу. Так, ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 23 квітня 2010 року змінено постанову Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 9 квітня 2010 року стосовно Г.О., останній звільнений з-під варти та йому обрано запобіжний захід у вигляді особистої поруки, оскільки, обираючи запобіжний захід стосовно неповнолітнього, суд прийняв до уваги тільки тяжкість злочину, у вчинені якого він обвинувачувався, та не врахував інших обставин, зокрема вік обвинуваченого, його позитивні характеристики, наявність постійного місця проживання та ін.
У 2011 році в апеляційному порядку було скасовано постанову Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16 червня 2011 року щодо неповнолітнього підозрюваного Б. та обрано йому запобіжний захід - підписку про невиїзд із звільненням з-під варти з залу суду. Суд першої інстанції, обираючи найсуворіший запобіжний захід, послався як на позитивну характеристику неповнолітнього за місцем проживання і навчання, так і на власний висновок про вчинення Б. інших злочинів, про які не йдеться ні в поданні слідчого, ні в протоколі судового розгляду.
Скасовуючи постанову суду першої інстанції, апеляційний суд в ухвалі зауважив, що взяття під варту неповнолітнього було здійснено судом із порушенням порядку, встановленого законом, та з порушенням вимог ст. 5 Конвенції . Також зазначив, що в постанові вжиті формулювання, які суперечать презумпції невинуватості (твердження про вчинення підозрюваним злочинів без підтвердження цього обвинувальними вироками).
Проте в цілому суди враховують вимоги кримінально-процесуального законодавства при обранні такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, до неповнолітніх. Наприклад, постановою Полтавського районного суду від 14 лютого 2011 року було задоволено подання слідчого Полтавського РВВС та обрано стосовно Ш.О., 1996 року народження, запобіжний захід - взяття під варту. Судом було враховано, що підозрюваний фактично не відвідує школу, характеризується за місцем проживання посередньо, перебуває на обліку в ВКМСД Полтавського РВВС за скоєння правопорушення з 2009 року, крадіжку вчинив у стані алкогольного сп'яніння, справу щодо нього по обвинуваченню у скоєнні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 289, ч. 2 185 КК , направлено до прокуратури в порядку ст. 225 КПК 1960 р. Крім того, судом встановлено, що Ш.О. порушив умови запобіжного заходу, підписки про невиїзд, санкцією статті КК, за якою він підозрюється, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від 3 до 6 років. Зазначена постанова суду не оскаржувалась у встановленому законом порядку.
Відповідно до ст. 156 КПК 1960 р. тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців. Цей строк обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного - з моменту затримання, а закінчується в день надходження справи до суду.
Відповідно до ст. 241 КПК 1960 р. кримінальна справа, яка надійшла до суду, повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду.
Як свідчить судова практика, кримінальні справи надходять до суду майже наприкінці 2-місячного строку тримання особи під вартою.
Із зазначених обставин вбачаємо, що у КПК 1960 р. законодавчо не було вирішено питання юридичної визначеності утримання особи під вартою у час після закінчення досудового слідства і до проведення попереднього розгляду справи в суді. ЄСПЛ стверджує, що "ця законодавча невизначеність не задовольняє критерію "передбачуваності закону", як цього вимагає п. 1 ст. 5 Конвенції , про що ЄСПЛ неодноразово зазначав у своїх рішеннях" (рішення ЄСПЛ у справі "Барановський проти Польщі").
Також у рішеннях ЄСПЛ встановлено правову позицію, відповідно до якої практика тримання обвинувачених під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний висновок подано до суду першої інстанції, без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких норм, які б регулювали їх ситуацію, несумісна з принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через Конвенцію , та принципом верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі "Єлоєв проти України" , пункти 50, 51). Ця проблема має системний характер в Україні (рішення ЄСПЛ у справі "Харченко проти України" , пункти 98 і 101). Крім того, ЄСПЛ зазначає, що тримання заявника під вартою протягом такого періоду не відповідає вимогам п. 1 ст. 5 Конвенції і визнається порушенням цього положення.
Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції були констатовані у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011 - 2012 роках проти України: "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Харченко проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Плєшков проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Корнейкова проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року).
Стислий огляд рішень ЄСПЛ, у яких встановлено порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції
Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" встановлено у зв'язку з тим, що заяви заявника про звільнення його з-під варти не були розглянуті судом без зволікань.
Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції у справі "Харченко проти України" констатовано, оскільки суд не забезпечив швидкий розгляд скарг заявника про звільнення з-під варти та не надав належного обґрунтування їх відхиленню. У цьому рішенні ЄСПЛ надав загальну оцінку процедури обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, зазначивши, що "національні суди України, приймаючи рішення для тримання осіб під вартою, повторюють типовий набір підстав без дослідження їх належності у світлі обставин конкретної ситуації, що призводить до порушення п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод".
Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції у справі "Плєшков проти України" встановлено у зв'язку з тим, що законодавством України не передбачено ефективної процедури розгляду питання щодо законності продовження тримання під вартою після закінчення досудового слідства.
Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції у справі "Корнейкова проти України" констатовано у зв'язку з тим, що апеляційний суд розглядав скаргу заявниці на постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за її відсутності.
3.2. Шляхи вирішення виявлених порушень в контексті застосування норм КПК 1960 р. та стан врегулювання порушених питань у нормах КПК
Як уже зазначалося, порушення вимог ст. 5 Конвенції у рішеннях ЄСПЛ констатувалося, як правило, у зв'язку з:
- відсутністю у рішеннях суду про тримання особи під вартою посилання на те, що саме з обставин справи змусило суд дійти висновку про актуальність законодавчо визначених підстав для тримання особи під вартою. Так, наприклад, суд часто як підставу для продовження тримання особи під вартою зазначав, що у разі звільнення підозрюваний (підсудний) може ухилитися від слідства та перешкоджати встановленню істини, не зазначаючи при цьому, що саме з обставин справи змусило його дійти такого висновку;
- відсутністю в рішеннях щодо продовження тримання особи під вартою аналізу актуальності ризиків, які на початку слідства були підставою для взяття під варту. Позиція ЄСПЛ щодо розгляду доцільності продовження строків тримання особи під вартою як протягом досудового розслідування, так і судового розгляду ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстави подальшого втручання у право на свободу особи;
- відсутністю у рішеннях щодо тримання особи під вартою аналізу можливості застосування до особи інших, окрім взяття особи під варту, запобіжних заходів;
- незабезпеченням права затриманої особи "негайно" постати перед судом, який вирішить питання щодо законності її затримання.
Із набранням чинності КПК застосування такого виду запобіжного заходу, як "тримання під вартою", врегульовано у статтях 183 - 205 КПК . Такими законодавчими положеннями встановлено винятковість застосування цього заходу, чіткі підстави його обрання, продовження та скасування, якими враховано існуючу практику ЄСПЛ з цього питання.
Окремо слід наголосити, що відповідно до частин 2, 3 ст. 206 КПК якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому КПК порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою має зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи.
Слідчий суддя зобов'язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.
4. Стаття 6 Конвенції "Право на справедливий суд" : загальні вимоги щодо дотримання та практика ЄСПЛ
У ст. 6 Конвенції гарантується право людини і громадянина на справедливий суд. У цьому аспекті найбільш розповсюдженим порушенням у справах проти України ЄСПЛ встановлює порушення права кожного на розгляд судом справи протягом розумного строку.
З аналізу практики ЄСПЛ щодо тлумачення положення "розумний строк" вбачається, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ і було б неприродно встановлювати один строк у конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин (рішення у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства").
У розумінні ЄСПЛ для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює весь період провадження.