Узагальнення практики застосування судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій при здійсненні судочинства у кримінальних справах статей 3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року за 2011 - перше півріччя 2012 року

У Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) відповідно до Плану основних напрямків діяльності суду на друге півріччя 2012 року вивчено та узагальнено судову практику дотримання судами у кримінальному судочинстві прав людини і громадянина (в контексті статей 3, 5, 6 Конвенції та практики ЄСПЛ у справах проти України за 2011 - перше півріччя 2012 року).

Узагальнення проведено з метою перевірки стану дотримання національного законодавства та європейських стандартів прав людини і основоположних свобод в аспектах: конституційних положень щодо пріоритетності захисту прав людини; статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" щодо застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права; завдань кримінального судочинства та його засад змагальності та диспозитивності; застосування кримінального процесуального закону з урахуванням практики ЄСПЛ; виявлення помилок у застосуванні судами кримінального процесуального закону, пов'язаних із порушенням прав людини; запобігання порушенням прав людини у подальшому, а також необхідності визначення пов'язаних із цією тематикою питань, які потребують роз'яснень або законодавчого вирішення.

У процесі узагальнення розглянуто окремі рішення ЄСПЛ, винесені проти України за період 2011 - 2012 роки, в яких констатовано порушення вимог статей 3, 5, 6 Конвенції щодо нелюдського поводження під час досудового або ж судового слідства, особливо якщо такі порушення могли вплинути на оцінку доказів судом у кримінальній справі; щодо порушення права на свободу та особисту недоторканність людини; щодо порушення права людини на справедливий суд, особливо у випадку порушення прав людини щодо дотримання розумних строків розгляду кримінальних справ. Окрім цього, під час узагальнення проаналізовано й використано матеріали та узагальнення причин тривалого розгляду справ (понад 1 рік), надані судами областей, стосовно осіб, які тримаються під вартою, Міністерством юстиції України (Мін'юст), Секретаріатом Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

За результатами діяльності ЄСПЛ у 2012 році Україна посіла четверте місце серед держав - учасниць Конвенції за кількістю поданих скарг до цієї міжнародної судової установи. Згідно з даними, оприлюдненими у щорічному звіті про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, станом на 31 грудня 2012 року у ЄСПЛ на розгляді перебувало 128100 справ проти держав - учасниць Конвенції, з них проти України - 10450 справ.

У 2012 році серед найбільш поширених проблем, що призвели до порушення Конвенції, були, зокрема: тривале провадження досудового слідства у кримінальних справах та тривалий розгляд справ судами; погане поводження щодо особи, яка перебуває під контролем держави (в місцях досудового тримання під вартою або в місцях виконання покарань); неефективність розслідування кримінальних справ, яке проводилось правоохоронними органами за фактами смерті, зникнення осіб, а також за фактами поганого поводження зі сторони представників державних органів, передусім у місцях досудового тримання осіб під вартою або в місцях виконання покарань; недоліки законодавства та судової практики, які призводять до тримання особи під вартою без належної законної підстави; недоліки судової практики, що призводять до порушення права особи на справедливий судовий розгляд; недоліки судової практики, за якою обвинувальні вироки національних судів вирішальною мірою ґрунтуються на визнавальних показаннях, які були надані особою на досудовому слідстві в якості свідка та/або від яких особа на стадії судового слідства відмовляється, небезпідставно стверджуючи про недобровільність їх надання.

Недоліки застосування кримінального процесуального законодавства України щодо порушення прав та основоположних свобод людини за статтями 3, 5, 6 Конвенції призводять також до фінансових втрат Державного бюджету України у зв'язку із виконанням рішень ЄСПЛ щодо відшкодування шкоди, завданої такими діями, в тому числі судів. Наприклад, за даними Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2011 та 2012 роках на виконання рішень ЄСПЛ по суті скарг з Державного бюджету України було сплачено 25021734,79 грн. та 39002553,75 грн. відповідно.

У зв'язку із вищенаведеним узагальнення судової практики щодо дотримання судами у кримінальному судочинстві прав людини і громадянина в контексті статей 3, 5, 6 Конвенції та практики ЄСПЛ спрямовано на усунення найбільш поширених проблем, що призвели до порушення вимог Конвенції у кримінальному судочинстві.

Практика ЄСПЛ, правові основи її застосування у кримінальному судочинстві

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України ).

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Конституційний Суд України в рішенні у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо конституційності положень ст. 69 Кримінального кодексу України (КК) (справа про призначення судом більш м'якого покарання) наголосив: "верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільств".

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються вони у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні договори України, які набрали чинності у встановленому законом порядку та встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідних актах законодавства України, мають перевагу над внутрішньодержавними законодавчими актами. Однак у ч. 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, з наведеного випливає, що міжнародні договори, які пройшли ратифікацію, за своєю юридичною силою є вищими від національних законів.

Особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, належить Конвенції , ратифікованій Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції". Із моменту приєднання до Конвенції Україна взяла на себе низку зобов'язань у сфері захисту прав людини. Частиною таких зобов'язань відповідно до статей 32, 46 Конвенції є визнання Україною юрисдикції ЄСПЛ, яка поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, а також виконання остаточних рішень ЄСПЛ у справах проти України.

Із метою врегулювання відносин, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконувати рішення ЄСПЛ проти України, усунення причини порушення Україною Конвенції, впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини та створення передумов для зменшення числа заяв до ЄСПЛ Верховною Радою України прийнято Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV), у ст. 17 якого наголошується, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Оскільки за змістом ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція їх поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, ключову роль у забезпеченні ефективного захисту прав і свобод громадян на національному рівні відведено саме судам.

Так, з огляду на викладене можна зробити висновок про те, що суди з метою забезпечення єдності судової практики, зокрема в частині її відповідності міжнародним стандартам, здійснюючи правосуддя, поряд із нормами національного законодавства мають застосовувати і норми Конвенції. Оскільки у Конвенції є низка характерних особливостей, її положення мають загальний характер, а права людини здебільшого констатуються у ній в абстрактній, оціночній формі, правильне розуміння її норм розкривається у рішеннях ЄСПЛ, які містять правові позиції щодо суті положень зазначеного міжнародно-правового акта, а також змісту та обсягу гарантованих ним прав.

Законотворчий процес і практика правозастосування підтверджують, що реалізація принципу верховенства права у цей час має ряд проблем. Насамперед поширеним явищем є нерозуміння самого принципу верховенства права, його ототожнення з принципом верховенства позитивного закону. Як наголошено у п. 25 Висновку № 9 (2006) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо ролі національних суддів у забезпеченні ефективного застосування міжнародного та європейського права: "національні суди є відповідальними за застосування європейського права. Від них у багатьох випадках вимагається його пряме застосування. Від них також вимагається тлумачення національного права у відповідності з європейськими стандартами". Відтак для реалізації ефективного захисту гарантованих прав і свобод громадян та уникнення у подальшому порушень Конвенції існують всі підстави для застосування у судовій практиці національних судів (їх рішеннях) правових позицій (практики) ЄСПЛ у контексті законодавства України та Конвенції.

Національні суди все частіше застосовують положення Конвенції та практику ЄСПЛ у кримінальному судочинстві. Позитивним прикладом застосування положень Конвенції та практики ЄСПЛ є, наприклад, ухвали апеляційного суду Івано-Франківської області за листопад 2011 року, зокрема в ухвалі від 14 листопада 2011 року стосовно засуджених К.В., К.А., згідно з якою вирок змінено, та в ухвалі від 3 листопада 2011 року відносно засуджених Г.В., В.Ю., П.І., К.Р., П.Д., В.Є., Г.Н., Ч.В., щодо яких вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, суд послався на порушення п. 3 ст. 5 та п. 3 ст. 6 Конвенції з посиланням на положення Закону України № 3477-IV , зазначивши, що така позиція ЄСПЛ є обов'язковою для виконання судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій України при розгляді справ. Проте існують непоодинокі випадки неврахування судами першої та апеляційної інстанцій вимог Конвенції та практики ЄСПЛ. Також застосування судами положень Конвенції та/або конкретних правових позицій ЄСПЛ часто має абстрактний характер та не співставляється з відповідними обставинами кримінальної справи та національним законодавством. Також існують непоодинокі випадки порушення судами при розгляді кримінальних справ вимог статей 3, 5, 6 Конвенції , що призводить до подання громадянами України нових заяв до ЄСПЛ.

У ст. 3 Конвенції встановлено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

За ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

В одному із фундаментальних рішень (рішення у справі "Сельмуні проти Франції" ) ЄСПЛ визначено, що ст. 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичних суспільств, які входять до складу Ради Європи, і вважається одним із найважливіших основоположних положень Конвенції, відступ від якого не дозволяється. У разі подання скарг за цією статтею Конвенції ЄСПЛ повинен провести особливо ретельний аналіз із урахуванням усіх матеріалів, поданих сторонами (правова позиція у справі "Матьяр проти Туреччини").

У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначає, що ст. 3 Конвенції захищає одну із фундаментальних цінностей демократичного суспільства, згідно з цією статтею забороняється будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження незалежно від обставин справи чи поведінки потерпілого (рішення у справі "Лабіта проти Італії" ). Суд також установлює, що розрізнення між поняттями "катування" та "нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження" було введено для того, щоб "позначити особливий рівень жорстокості умисного нелюдського поводження, що призводить до тяжких і жорстоких страждань" (рішення у справі "Ірландія проти Великобританії").

Відповідно до ст. 3 Конвенції поводження визнається нелюдським при досягненні мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік та стан здоров'я потерпілої особи (рішення у справі "Валашінас проти Литви"). Суд вважає поводження за "нелюдське", оскільки, inter alia, воно було умисним, застосовувалося впродовж кількох годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних чи душевних страждань. Поводження, на думку Суду, було "таким, що принижує гідність", якщо воно мало на меті викликати у потерпілих почуття страху, муки і меншовартості, а відтак принизити та зневажити (рішення у справі "Кудла проти Польщі").

ЄСПЛ є зв'язаним своєю наднаціональною природою та вбачає, що він має бути дуже обережним з перебиранням функцій суду першої інстанції, якщо це неминуче не викликано обставинами справи (правова позиція у справі "МакКерр проти Великобританії"). Проте якщо твердження стосується ст. 3 Конвенції, ЄСПЛ має застосовувати особливу ретельність, навіть якщо певне національне провадження і розслідування вже відбулися (рішення у справі "Рібіч проти Австрії", рішення у справі "Авшар проти Туреччини"). Слід враховувати, що при оцінці доказів ЄСПЛ керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом" (рішення у справі "Авшар проти Туреччини"). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Одна із основних правових позицій ЄСПЛ полягає у тому, що коли особу взято під варту в поліції здоровою, але на час звільнення з-під варти ця особа має ушкодження, у держави виникає обов'язок забезпечити достовірне пояснення причин таких ушкоджень, а в разі неспроможності зробити це виникає питання про порушення за ст. 3 Конвенції (рішення у справі "Томазі проти Франції").

Також у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу про те, що вона була піддана неналежному поводженню зі сторони суб'єктів владних повноважень в порушення ст. 3 Конвенції, це положення, якщо його тлумачити як загальний обов'язок держави відповідно до ст. 1 Конвенції , вимагає, щоб було проведено ефективне офіційне розслідування, метою якого є виявлення і покарання відповідальних осіб. Якщо б це було не так, загальна правова заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, попри своє фундаментальне значення, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії", рішення у справі "Лабіта проти Італії").

Розслідування за небезпідставним твердженням про неналежне поводження має бути ретельним та ефективним. Це означає, що органи влади мають завжди намагатись встановити події та не покладатися на поспішні або безпідставні висновки для закінчення розслідування чи для обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії"). Вони мають вживати всіх необхідних та доступних заходів, щоб отримати докази відносно подій, в тому числі, inter alia, свідчення очевидців та результати експертиз (рішення у справі "Танрікулу проти Туреччини" , рішення у справі "Гюль проти Туреччини").

Судам першої та апеляційної інстанцій необхідно враховувати такі загальні правові позиції ЄСПЛ щодо офіційного тлумачення ст. 3 Конвенції у матеріальному та процесуальному аспектах у кримінальному судочинстві, які обумовлені законодавчим положенням щодо застосування Конвенції та практики ЄСПЛ при розгляді справ у якості джерела права.

2.1. Практика ЄСПЛ у справах проти України за ст. 3 Конвенції у 2011 - першому півріччі 2012 року. Застосування незаконних методів дізнання і досудового слідства у контексті ст. 3 Конвенції

Рішення ЄСПЛ та відповідна судова практика за 2011 - перше півріччя 2012 року в контексті впливу таких порушень на оцінку доказів судами загальної юрисдикції

Порушення ст. 3 Конвенції встановлено в рішеннях ЄСПЛ за 2011 - перше півріччя 2012 року у таких справах проти України: "Григор'єв проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 травня 2012 року), "Клішин проти України" (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року), "Коробов проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 липня 2011 року), "Ошурко проти України" (рішення ЄСПЛ від 8 вересня 2011 року), "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Савін проти України" (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2012 року) та інших.

Порушення ст. 3 Конвенції у справі "Григор'єв проти України" в її процесуальному аспекті було визнано у зв'язку з неефективністю розслідування за скаргами заявника про жорстоке поводження зі сторони працівників міліції, яка була спричинена неодноразовим закриттям справи органами прокуратури та подальшим скасуванням відповідних постанов судом через недоліки слідства і неврахування наданих вказівок, а також неврахуванням всіх наявних у справі медичних документів.

Стислий огляд обставин справи: 4 березня 2002 року заявника було затримано як підозрюваного у вчиненні низки злочинів. Цього ж дня він підписав відмову від захисника. Заявника було поміщено в Одеський ізолятор тимчасового тримання (ІТТ). З 5 березня до участі у справі було залучено захисника. За результатами медичного огляду та експертизи заявника 04 і 05 березня 2002 року відповідно було встановлено наявність у нього тілесних ушкоджень. За твердженнями заявника, 17 березня 2002 року він знову зазнав жорстокого поводження, зокрема до нього було застосовано електричний струм, після чого він зізнався у вчиненні ще декількох злочинів. 19 березня 2002 року заявник був переведений до Одеського СІЗО, де його було оглянуто лікарем, який встановив на обох щиколотках сліди опіків, які могли бути отримані в результаті ураження електричним струмом.

29 квітня 2002 року прокуратурою Одеської області було порушено кримінальну справу за фактом вчинення працівниками міліції щодо заявника злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК ("Перевищення влади та службових повноважень"). Наявність у заявника тілесних ушкоджень ще двічі підтверджувалась висновками судово-медичних експертиз. Протягом періоду з 16 вересня 2002 року до 12 квітня 2005 року органи прокуратури п'ять разів закривали справу у зв'язку з відсутністю в діях працівників міліції ознак злочину, постанови про що в подальшому скасовувались у зв'язку з недоліками слідства, окрім останньої. Двічі в ході розслідування апеляційний суд Одеської області вказував Генеральній прокуратурі України на необхідність проведення розслідування скарг підсудних про жорстоке поводження (31 березня 2004 року і 11 травня 2005 року). У відповідь на них 2 серпня 2005 року прокуратура Одеської області за дорученням Генеральної прокуратури України поінформувала суд про необґрунтованість таких скарг.

Таким чином, до порушення процесуальних вимог ст. 3 Конвенції призвело неефективне розслідування скарг заявника, які були підтверджені доказами. Практика ЄСПЛ щодо застосування ст. 3 Конвенції вказує на такі обов'язкові умови дотримання конвенційних зобов'язань у цій частині: 1) імперативний обов'язок щодо проведення розслідування скарг осіб у кримінальному судочинстві про жорстоке поводження; 2) обов'язок щодо встановлення усіх фактичних обставин, за яких особа була піддана жорстокому поводженню, з винесенням конкретного рішення за результатами розгляду відповідних скарг.

Неефективне розслідування скарг судами гр. Григор'єва призвело до порушення ст. 3 Конвенції в її матеріальному аспекті з огляду на те, що у кримінальній справі було підтверджено наявність у гр. Григор'єва тілесних ушкоджень, які свідчили про побиття та застосування до нього електричного струму, та що державою Україна не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на характер ушкоджень, отриманих заявником, ЄСПЛ дійшов висновку, що поводження, якого зазнав гр. Григор'єв, було катуванням.

Як стверджував гр. Григор'єв, 1 - 4 березня 2002 року у Київському РУ ГУМВС України в м. Одесі він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції: Д., заступника начальника Департаменту карного розшуку МВС України, та Є., начальника Головного управління карного розшуку МВС України, з метою отримання зізнань у вчиненні злочинів. Таку скаргу не було розслідувано ефективно в органах прокуратури Одеської області навіть з огляду на те, що гр. Григор'єв надав органам досудового слідства зізнавальні показання в результаті застосування до нього фізичного впливу.

Зізнавальні показання гр. Григор'єва, отримані внаслідок жорстокого поводження, не було оцінено апеляційним судом Одеської області, що діяв як суд першої інстанції, на предмет їх законності та за відсутності ефективного розслідування скарг апеляційний суд Одеської області не здійснив всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи. Також судом не враховано порушення принципу кримінально-процесуального законодавства, згідно з яким забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р .).

Таким чином, фактичні дані, на підставі яких суд встановив наявність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, встановлені також і показаннями обвинуваченого, отриманими із застосуванням катування. 10 травня 2005 року апеляційний суд Одеської області, діючи як суд першої інстанції, визнав гр. Григор'єва винним у вчиненні низки злочинів. 4 вересня 2007 року Верховний Суд України ухвалив остаточне рішення у справі, залишивши рішення суду першої інстанції без змін.

Важливе значення має дотримання вимог ст. 3 Конвенції у позитивному аспекті, що встановлює обов'язок забезпечувати ефективне розслідування жорстокого поводження в органах влади під час тимчасового позбавлення волі. Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Клішин проти України" у її матеріальному аспекті було встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено наявність у заявника тілесних ушкоджень після звільнення, яких не було до його затримання, та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. За фактичними обставинами справи 22 листопада 2003 року після бійки гр. Клішина було затримано працівниками Конотопської окремої роти ДПС УДАІ УМВС України в Сумській області та, за твердженнями гр. Клішина, побито. Як стверджував гр. Клішин, у Конотопському МРВ УМВС України в Сумській області його катували з метою отримання визнавальних показань. Клішина було звільнено 23 листопада 2003 року. 24 листопада 2003 року гр. Клішин звернувся за медичною допомогою, йому було діагностовано струс мозку та травми голови. Крім того, висновками судово-медичних експертиз, проведених у листопаді - грудні 2003 року та грудні 2005 року, було підтверджено наявність у гр. Клішина певних ушкоджень, які могли бути завдані 22 листопада 2003 року за обставин, про які стверджував гр. Клішин.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у її процесуальному аспекті у справі "Клішин проти України" визнано ЄСПЛ у зв'язку з неефективністю розслідування за скаргами заявника про погане поводження з огляду на те, що воно характеризувалось численними недоліками, визнаними національними органами, та не призвело до встановлення причин виникнення у заявника тілесних ушкоджень, зокрема за скаргами заявника про погане поводження прокуратура м. Конотопа п'ять разів відмовляла в порушенні кримінальної справи, відповідні постанови про що у подальшому були скасовані або прокуратурою Сумської області, або Конотопським міськрайонним судом Сумської області, окрім постанови від 23 грудня 2005 року, яка не була оскаржена.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Коробов проти України" у її матеріальному аспекті встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено отримання заявником тілесних ушкоджень під час його тримання під вартою та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на характер ушкоджень, отриманих заявником, ЄСПЛ дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник, є катуванням.

Згідно з твердженнями гр. Коробова під час тримання під вартою працівники міліції катували його із застосуванням електроструму. Медичний огляд 19 квітня 2000 року та висновки судово-медичних експертиз від 5 травня 2000 року і 12 липня 2002 року підтвердили наявність у нього тілесних ушкоджень, зокрема синців та ушкодження нирок. Прокуратура Донецької області та прокуратура м. Маріуполя неодноразово відмовляли у порушенні кримінальної справи за скаргами гр. Коробова на погане поводження, а після порушення відповідної кримінальної справи закривали її у зв'язку з відсутністю складу злочину. Відповідні постанови в подальшому скасовувались судами, окрім постанови прокуратури м. Маріуполя про закриття кримінальної справи від 9 квітня 2007 року, скарга на яку була залишена без задоволення судами трьох інстанцій.

Вищезазначене розслідування за скаргами гр. Коробова про погане поводження було визнано ЄСПЛ неефективним у зв'язку з його надмірною тривалістю (майже 8 років), неодноразовим поверненням справи на додаткову перевірку та нездійсненням важливих слідчих дій на ранньому етапі розслідування.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Ошурко проти України" у процесуальному аспекті встановлено у зв'язку з неефективністю розслідування щодо працівників ІТТ С. та П., оскільки воно було розпочато тільки через чотири роки і вісім місяців після події, а обвинувачених було віддано до суду через п'ять років та п'ять місяців, що мало наслідком звільнення їх від покарання у зв'язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності; а також у зв'язку з відсутністю будь-якого розслідування щодо працівників ІТТ Ів. та Х. До порушення призвели такі фактичні обставини: у ніч з 12 на 13 квітня 2003 року гр. Ошурко було побито його співкамерниками у ІТТ Красноармійського МРВ ГУМВС Донецької області, внаслідок чого він отримав тілесні ушкодження. На заклики заявника про допомогу працівники ІТТ С. та П. не відреагували. 13 та 14 квітня 2003 року під час чергування Ів. та Х. були проведені медичні обстеження заявника, за результатами яких лікарі рекомендували його госпіталізацію. Проте гр. Ошурко було повернуто до камери ІТТ, де тримались ті ж співкамерники.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" у матеріальному аспекті встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено отримання заявником тілесних ушкоджень під час його перебування під вартою та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на характер заходів фізичного впливу, про які стверджував заявник і застосування яких не було спростовано державними органами в ході розслідування відповідної скарги, і враховуючи також узгодженість та детальність пояснень заявника як щодо оскаржуваних заходів, так і щодо психологічного тиску, ЄСПЛ дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник з боку працівників міліції, прирівнюється до катування.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" у процесуальному аспекті встановлено у зв'язку з неефективністю розслідування за скаргами заявника про погане поводження, зокрема, оскільки основною підставою для висновку щодо необґрунтованості скарги було невизнання оскаржуваного поводження особами, на яких вказував заявник. Крім того, ЄСПЛ визнав, що практика суду відмовляти у розгляді скарги про погане поводження з посиланням на те, що така скарга має розглядатись в ході розгляду судом справи за обвинуваченням заявника, є неналежною.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Савін проти України" встановлено у її матеріальному аспекті, а саме застосування до заявника катування, встановлено з огляду на висновки національних судів (Орджонікідзевський районний суд м. Харкова), які визнали застосування до заявника засобів фізичного впливу, тяжкість отриманих ушкоджень та їхній вплив на стан здоров'я заявника, який частково втратив працездатність, а також у зв'язку з тим, що таке катування було умисним, адже його застосування мало на меті отримання визнавальних показань.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у цій справі у її процесуальному аспекті констатовано ЄСПЛ з огляду на неодноразове скасування постанов про відмову в порушенні кримінальної справи через незабезпечення усунення недоліків слідства, про які зазначали прокуратури вищого рівня, та те, що у кінцевому результаті після 10 років розслідування К. (обвинувачений заявником у катуванні) був звільнений від кримінальної відповідальності та покарання і, більш того, продовжував працювати в правоохоронних органах, отримуючи підвищення по службі.

Окремо слід виділити рішення ЄСПЛ у справі "Харченко проти України" , в якому порушення вимог ст. 3 Конвенції встановлено у зв'язку з неналежними матеріально-побутовими умовами тримання осіб під вартою через те, що камери, в яких заявник тримався в Київському СІЗО, були переповненими та не мали належної вентиляційної системи. Такого виду порушення є системними, проте порушення вимог ст. 3 Конвенції у таких випадках не має прямого відношення до впливу на процес збирання або ж перевірки доказів у кримінальному судочинстві.

Практика застосування судами України при проведенні апеляційного розгляду у кримінальних справах ст. 3 Конвенції під час вирішенні питань, пов'язаних із незаконними методами дізнання і досудового слідства

Щодо порушення вимог ст. 3 Конвенції у зв'язку з поганим, нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням з особами, які тримаються в установах досудового ув'язнення, та їх катуванням з боку представників держави та відсутністю ефективного розслідування за скаргами на таке поводження.

Зазначене порушення було констатовано ЄСПЛ у рішеннях по справах: "Григор'єв проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 травня 2012 року), "Клішин проти України" (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року), "Коробов проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 липня 2011 року), "Ошурко проти України" (рішення ЄСПЛ від 8 вересня 2011 року), "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Савін проти України" (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2012 року).

Суди першої та апеляційної інстанцій в цілому правильно застосовують кримінально-процесуальне законодавство України з врахуванням абсолютної заборони катувань, що закріплено як в ст. 3 Конвенції , так і у відповідних правових позиціях ЄСПЛ.

Проте основними причинами прийняття ЄСПЛ рішень, у яких констатується порушення ст. 3 Конвенції, є: відсутність правдоподібного та достовірного пояснення державних органів щодо причин виникнення у заявників чи їх близьких родичів тілесних ушкоджень під час їх перебування під вартою; відсутність ефективного розслідування скарг заявників чи їх близьких родичів на погане, нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження та катування з боку представників держави; незабезпечення збалансованості сили, застосованої до заявників працівниками міліції під час подолання їх непокори в контексті обставин події.

Правові підстави для дотримання права на абсолютну заборону катувань у кримінально-процесуальному законодавстві визначено в загальному у ст. 22 КПК 1960 р. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р. "забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів". Також за ст. 368 КПК 1960 р. однобічним або неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли залишилися недослідженими такі обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи.

Як встановлено положеннями п. 1 ч. 1 ст. 366 КПК 1960 р., за результатами розгляду справи в апеляційному суді на рішення, зазначені у ч. 1 ст. 347 КПК 1960 р., апеляційний суд виносить ухвалу про скасування вироку чи постанови і повернення справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції. Якщо при апеляційному розгляді справи буде встановлено таку однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на додаткове розслідування (п. 4 ч. 1 ст. 374 КПК 1960 р.).

Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, якщо при розгляді справи в суді першої інстанції були допущені такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, які виключали можливість постановлення вироку чи постанови.

Таким чином, кримінально-процесуальним законодавством докладно врегульовано порядок перевірки заяв обвинувачених (підсудних) під час судового розгляду про погане поводження.

Мають місце випадки, коли при розгляді справи в судовому засіданні підсудні та їх захисники заявляли про незаконні методи слідства, в зв'язку з чим суди направляли постанови прокурорам про перевірку даних заяв відповідно до ст. 97 КПК 1960 р. Але перевірка по заявам про скоєння злочину органом досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ прокурорами проводилася формально, не перевірялися всі доводи підсудних, останні не опитувалися, а також в матеріалах таких справ були відсутні пояснення осіб, на яких вказували підсудні.

Як свідчить практика, непоодинокими були випадки відсутності реагування судів першої інстанції на повідомлення обвинувачених про застосування до них незаконних методів проведення дізнання і досудового слідства.

Суди першої та апеляційної інстанцій зобов'язані ефективно реагувати на заяви про застосування незаконних методів дізнання та досудового слідства.

Так, ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 квітня 2011 року було скасовано вирок Новомосковського районного суду від 14 грудня 2010 року, оскільки при розгляді справи в суді першої інстанції Б.Р., який обвинувачувався за ч. 2 ст. 307 КК , заявив, що під час розслідування кримінальної справи до нього було застосоване фізичне насилля з боку співробітників відділу по боротьбі з незаконним обігом наркотиків та слідчих, внаслідок чого він і визнав свою вину в злочинах, які не скоював. Б.Р. просив порушити кримінальну справу щодо цих осіб за фактом нанесення йому тілесних ушкоджень і фальсифікації кримінальної справи. В той самий день суд виніс постанову, якою постановив направити заяву Б.Р. про вчинений злочин Новомосковському прокурору для вирішення в порядку ст. 97 КПК 1960 р. Але ця постанова суду залишилась фактично не виконаною, оскільки постановою прокурора від 17 червня 2010 року не було прийнято рішення по заяві підсудного, у зв'язку з чим апеляційний суд скасував вирок суду, а справу направив для проведення додаткового розслідування, оскільки допущена неповнота досудового слідства не могла бути усунена при розгляді справи в суді.

Скасовуючи вирок Попаснянского районного суду від 16 червня 2011 року стосовно П.Л., Х.А. і С.Я., засуджених за ч. 4 ст. 187; пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК, і повертаючи справу прокурору для додаткового розслідування, колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Луганської області в ухвалі від 23 вересня 2011 року зазначила, що раніше касаційний суд, скасовуючи вирок, у своїй ухвалі вказував, що органами прокуратури належним чином не перевірені доводи засуджених про застосування до них незаконних методів ведення слідства, дав критичну оцінку постановам про відмову у порушенні кримінальної справи від 12 вересня 2009 року і 12 жовтня 2009 року, якими слідчими прокуратури відмовлено у порушенні кримінальних справ за скаргами П.Л. і С.Я. про застосування до них незаконних методів ведення слідства.

Не приймаючи до уваги вказівку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції знову послався на ці постанови як джерела доказів, при цьому судом не досліджувались матеріали про відмову в порушенні кримінальних справ, в тому числі і матеріали, зібрані органами досудового слідства відповідно до ст. 315-1 КПК 1960 р.

Також, наприклад, ухвалою колегії суддів апеляційного суду Кіровоградської області від 27 липня 2010 року розглянуто в апеляційному порядку кримінальну справу стосовно Г.В., якого вироком Кіровського районного суду м. Кіровограда від 25 лютого 2009 року засуджено за ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 70, ст. 71 КК на 4 роки 3 місяці позбавлення волі. В апеляційній скарзі та під час апеляційного розгляду засуджений Г.В. зазначав, що до нього співробітниками міліції К.С. та Б.С. застосовувались незаконні методи дізнання і досудового слідства, що вбачалось із матеріалів кримінальної справи, які було досліджено апеляційним судом. Зважаючи на наявність істотних порушень кримінально-процесуального закону, колегією суддів вирок було скасовано, а кримінальну справу направлено прокурору на додаткове розслідування. Як одну із підстав для такого рішення колегією суддів визначено порушення права на захист та необхідність прокурору перевірити доводи обвинуваченого про застосування до нього незаконних методів дізнання і досудового слідства.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 3 березня 2011 року скасовано вирок Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 вересня 2010 року стосовно К.С., а справу направлено для організації проведення додаткового розслідування, так як органами досудового слідства залишились нез'ясованими обставини, за яких засудженим писались явки з повинною та проводилось відтворення обстановки та обставин подій, хоча саме з цих підстав справа направлялась на додаткове розслідування, так само поза увагою слідства та суду залишились пояснення засудженого про застосування до нього недозволених методів слідства, тому вирок суду першої інстанції було скасовано, а справу направлено для організації проведення додаткового розслідування.

Прикладом дотримання вимог ст. 3 Конвенції є ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду м. Києва від 7 листопада 2011 року. Так, заслухавши учасників процесу, провівши судове слідство та судові дебати, заслухавши останнє слово засудженого, розглянувши матеріали справи та доводи апеляції, судова колегія вирішила, що апеляції учасників процесу підлягають частковому задоволенню, а вирок та постанова суду - скасуванню з направленням справи прокурору на додаткове розслідування, мотивуючи своє рішення наступним: ні органи досудового слідства, ні суд першої інстанції не виконали вимог закону щодо встановлення мотивів вчинених злочинів, які інкримінувалися засудженому Л.С., обмежившись лише загальними фразами в пред'явленому йому обвинуваченні і вироку суду: "діючи з корисливих спонукань та іншої особистої зацікавленості", не вказавши при цьому, в чому ж конкретно полягають корисливі спонукання та інша особиста зацікавленість засудженого, чим порушили вимоги ст. 132 КПК 1960 р. про необхідність пред'явлення обвинуваченому конкретного обвинувачення та порушили його право на захист, передбачене п. 1 ч. 1 ст. 142 КПК 1960 р., згідно з яким обвинувачений мав знати, в чому його обвинувачують, і захищатись від пред'явленого обвинувачення.

Визнаючи винність Л.С. у вчиненні інкримінованих йому злочинів, суд першої інстанції послався на його явку з повинною, а також показання, надані під час досудового слідства та підтвердження їх при відтворенні обстановки і обставин події. Однак, як зазначено в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 року № 2 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування", визнання вини обвинуваченим чи засудженим у вчиненні злочину має бути всебічно перевірено та підтверджено іншими доказами по справі. В судових засіданнях засуджений Л.С. вину у вчиненні злочинів не визнав та відмовився від даних ним на досудовому слідстві показань, пояснивши тим, що явку з повинною та показання на досудовому слідстві дав під тиском працівників міліції, який чинився на нього як особисто, так і на членів його сім'ї. За словами Л.С., він був безпідставно затриманий за нібито вчинення непокори працівникам міліції та заарештований, а тиск на членів його сім'ї здійснювався як безпосередньо, так і через нього. Колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду м. Києва правильно зазначила, що наявність вказаних показань засудженого вимагало надання обґрунтованої їм оцінки як на досудовому слідстві, так і в суді, з переконливим зазначенням, чому приймаються одні докази та відхиляються інші.

Колегія суддів апеляційного суду наголосила на тому, що суд першої інстанції під час ухвалення своїх рішень не звернув уваги на вимоги статей 28, 62 Конституції України , ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р . та статей 3, 13 Конвенції , які передбачають, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Розглядаючи заяви Л.С. щодо застосування стосовно нього незаконних методів слідства, які фактично є заявами про вчинення злочину, суд в порушення вимог ст. 97 КПК 1960 р. не направив ці заяви для розгляду компетентному органу, прокуратурі для проведення належної перевірки і прийняття рішення у відповідності з законом, а вдався до самостійної їх перевірки, допитавши лише працівників міліції, і прийняв рішення про необґрунтованість заяв засудженого, що не належить до компетенції суду та не може бути визнано достатнім та ефективним правовим засобом захисту прав засудженого.

Також колегія суддів зазначила, що за правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в його Рішенні від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011 (справа за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України ), положення першого речення частини третьої статті 62 Конституції "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" , особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

Наприклад, 22 грудня 2011 року колегією суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим було розглянуто у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за апеляцією засудженого Г.С. на вирок Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 5 жовтня 2011 року. В апеляції та доповненнях до неї засудженим Г.С. було порушено питання про скасування вироку щодо нього та направлення кримінальної справи на додаткове розслідування у зв'язку з відсутністю перевірки доводів обвинуваченого щодо застосування до нього незаконних методів досудового слідства, а також порушення його права на захист.