Справа «Овчаренко та Колос проти України» (Заяви № 27276/15 і № 33692/15)

176. Ці застереження, які накладають обмеження на вимогу чіткості законодавчих актів, особливо важливі у сфері дисциплінарного права. Насправді, у справах щодо військової дисципліни Суд встановив, що навряд чи можна розробити норми, які б детально описували різні типи поведінки. Отже, органи державної влади мають формулювати подібні норми більш загально (див. рішення у справі "Асоціація австрійських солдатів-демократів і Губі проти Австрії" (<...>), від 19 грудня 1994 року, пункт 31, Серія A № 302).

177. Досвід інших країн показує, що підстави для дисциплінарної відповідальності суддів зазвичай формулюються загально, хоча існування прикладів детального нормативного регулювання зазначеного питання необов’язково свідчить про відповідність застосовної законодавчої практики та передбачуваність законодавства цієї галузі …

178. Отже, у контексті дисциплінарного права має існувати розумний підхід під час оцінки чіткості законодавчих актів, оскільки існує об’єктивна необхідність у визначенні actus reus таких правопорушень у загальних формулюваннях. У протилежному випадку законодавчий акт не буде всебічно охоплювати питання та вимагатиме постійного перегляду й внесення змін,аби відповідати новим обставинам, що виникають у практиці. Отже, опис правопорушення у законодавчому акті, який ґрунтується на переліку конкретних видів поведінки, але має на меті загальне та необмежене кількісно застосування, не забезпечує гарантії належного вирішення питання передбачуваності закону. Повинні бути визначені і вивчені інші фактори, що впливають на якість правового регулювання та належність юридичного захисту від свавілля.

179. У зв’язку з цим Суд зазначає, що наявність конкретної і послідовної практики тлумачення відповідного положення закону була фактором для висновку про передбачуваність зазначеного положення (див. згадане рішення у справі "Гудвін проти Сполученого Королівства" (Goodwin v. the United Kingdom), пункт 33). Хоча цей висновок був зроблений в контексті системи загального права, тлумачення, здійснюване судовими органами, не може недооцінюватися й у системах континентального права під час забезпечення передбачуваності законодавчих положень. Саме ці органи повинні послідовно тлумачити точне значення загальних положень закону та розвіювати будь-які сумніви щодо його тлумачення (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Гожелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), пункт 65).

180. Стосовно цієї справи, то ніщо не свідчить, що під час розгляду справи заявника існували які-небудь керівні принципи та практика, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття "порушення присяги".

181. Суд також вважає, що необхідні процесуальні гарантії для запобігання свавільному застосуванню відповідних норм матеріального права запроваджені не були. Зокрема, національне законодавство не передбачало жодних обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за "порушення присяги". Відсутність будь-яких строків давності, що розглядалося раніше за статтею 6 Конвенції, зробила дискреційні повноваження дисциплінарних органів необмеженими у часі та порушила принцип юридичної визначеності.

182. Крім того, національне законодавство не передбачало відповідної шкали стягнень за дисциплінарні порушення та не містило норм, які б забезпечували їхнє застосування згідно з принципом пропорційності. На момент розгляду справи заявника існувало лише три види стягнень за дисциплінарні проступки: догана, пониження кваліфікаційного класу та звільнення з посади. Зазначені три види стягнень надавали небагато варіантів для пропорційного накладення на суддю дисциплінарного стягнення. Отже, органам державної влади надавалися обмежені можливості для врівноваження конкуруючих суспільних та приватних інтересів у кожній конкретній справі".

97. Застосовуючи наведені міркування, Суд встановив в рішенні у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля, підсумувавши свої висновки таким чином (там само, пункти 184 і 185):

"184. Насамкінець найважливішою противагою неминучим дискреційним повноваженням дисциплінарного органу у цій сфері була б наявність незалежного та безстороннього перегляду. Проте національне законодавство не передбачало відповідної системи такого перегляду, про що йшлося раніше, і вона, як виявилося, була недоступна заявникові.

185. Відповідно відсутність керівних принципів та практики, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття "порушення присяги", а також відсутність належних юридичних гарантій призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, цілком можна припустити, що будь-яка неналежна поведінка судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар’єри, за бажанням дисциплінарного органу могла бути розтлумачена, як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного проступку як "порушення присяги" та призвести до його звільнення з посади".

98. Ця справа відрізняється тим, що вона стосується судді Конституційного Суду України, а тому правових положень стосовно цього суду, а не лише статті 126 Конституції України, застосовної до всіх суддів. Крім того, в проміжку між подіями в рішенні у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine) та подіями у цій справі відбулися інші відповідні зміни законодавства, зокрема прийняття нового Закону України "Про судоустрій" у липні 2010 року (див. пункт 45), і контекст двох справ значно відрізняється. Отже, Суд розгляне, чи виправдовує зазначене інший висновок щодо "якості закону" та передбачуваності покарання, накладеного на заявника за "порушення присяги".

99. На момент подій у цій справі звільнення судді за порушення присяги регулювалося, окрім статті 126 Конституції України, статтею 32 Закону "Про ВРЮ" та статтею 105 Закону "Про судоустрій" 2010 року (див. пункти 43 і 45). Стаття 126 Конституції України залишилася незмінною після подій в рішенні у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine). Стаття 32 Закону "Про ВРЮ", яка була визнана такою, що відповідала Конституції України (див. пункт 47), містила певні вказівки, хоч і дуже загальні, стосовно того, що можна було вважати порушенням присяги судді. Хоча це положення не застосовувалося до справи заявника в рішенні у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), в своєму рішенні у тій справі Суд, посилаючись на висновок Венеціанської комісії, справді взяв до уваги, що "конкретизація поняття "порушення присяги" у [статті 32 Закону "Про ВРЮ"] … все ще залишає дисциплінарному органу широку свободу розсуду з цього питання" (див. пункт 96). Насамкінець стаття 105 Закону "Про судоустрій" 2010 року стосувалася процедури звільнення з посади і не вносила чіткості у зміст поняття "порушення присяги".

100. З цього випливає, що Суд не вбачає внесення жодних законодавчих змін після ухвалення рішення у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), які могли б вважатися покращенням передбачуваності у питанні поведінки судді, яка становить "порушення присяги" згідно з українським законодавством. Уряд також не посилався на відповідну практику, яка могла б посприяти вирішенню питання у зв’язку з цим.

101. Суд також зазначає, що статус суддів Конституційного Суду України був визначений спеціальним законодавством, а саме: Законом "Про Конституційний Суд України". Стаття 28 цього Закону в редакції, чинній на момент подій, встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, вказуючи, зокрема, що вони не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування в цьому суді. Сторони не уточнили тлумачення цього положення і, зокрема, чи забезпечувало воно імунітет не лише від кримінальної та цивільної відповідальності, але й передбачало захист від звільнення. Однак з огляду на той факт, що заявників звільнили саме за результати їхнього голосування, зокрема, за їхній суддівський висновок, відображений у Рішенні від 30 вересня 2010 року (див. пункт 17), питання, чи могло це положення Закону "Про Конституційний Суд України" тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів Конституційного Суду України за "порушення присяги" згідно зі статтею 126 Конституції України та статтею 32 Закону "Про ВРЮ", мало вирішальне значення та вимагало здійснення детального аналізу.

102. Як вбачається, на момент подій у практиці чи іншому авторитетному джерелі не було роз’яснено ці питання.

103. За таких обставин зазвичай потрібен дуже детальний і чіткий аналіз, аби продемонструвати, що під час застосування Конституції України і законодавства всі відповідні аргументи було враховано, а спірне рішення ґрунтувалося на ретельному тлумаченні відповідних правових принципів. Верховна Рада України не навела такий аналіз та обґрунтування. Крім того, хоча ВАСУ, діючи як суд першої інстанції у справах заявників, дійшов висновку, що функціональний імунітет за статтею 28 Закону "Про Конституційний Суд України" мав пріоритет і перешкоджав звільненню заявників з посади за "порушення присяги", Верховний Суд України скасував цю постанову, не здійснивши детальний аналіз обсягу імунітету суддів, гарантованого Законом "Про Конституційний Суд України".

104. У зв’язку з цим Суд не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд посилається на порівняльно-правове дослідження (див. пункти 68-71) і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважає загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити actus reus таких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб’єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд бере до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації Комітету міністрів (див. пункт 58), і вважає, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mens rea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб’єктивного аспекту такої поведінки.

105. Це стосується суддів Конституційного Суду, які, як зауважила Венеціанська комісія, повинні нести відповідальність за свої суддівські висновки у виняткових випадках крайнього відступу від принципів і стандартів верховенства права та конституційності (див. пункт 63). Порівняльне дослідження національного законодавства держав-членів щодо дисциплінарної відповідальності та звільнення суддів (див. пункти 72 і 73) вказує на існування чіткої тенденції серед держав-членів стосовно загального розуміння, що підстави для накладення покарання на суддів Конституційного Суду мають бути особливо суворими та обмеженими.

106. На думку Суду, максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв’язку зі звільненням суддів Конституційного Суду та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює Парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів Конституційного Суду, а також його застосування Парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів "порушення присяги" згідно з чинним законодавством, складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги,- збереження віри у верховенство права.

107. У цій справі рішення, за ухвалення якого заявників звільнили, було спірним у конституційно-правовому аспекті, як зауважила Венеціанська комісія (див. пункт 50). Не слід забувати, що на заявників було накладено покарання за суддівський висновок зі складного правового питання, яке також було предметом серйозної дискусії в Україні та за її межами. Зокрема, це питання привернуло увагу ПАРЄ, яка висловила занепокоєння щодо способу прийняття змін до Конституції України 2004 року та закликала органи державної влади України якомога швидше вирішити це питання для забезпечення легітимності змін до Конституції України 2004 року та їхньої відповідності європейським стандартам (див. попередній пункт). Хоча наведене, безумовно, не є вирішальним у питанні, чи правильно тлумачило Конституцію та законодавство України рішення, за яке на заявників було накладено стягнення, конкретний контекст і складність питання вимагали особливої обачності та вагомих аргументів, якщо наділений повноваженнями звільняти суддів Конституційного Суду України орган - Верховна Рада України - вважала, що голосування заявників під час ухвалення рішення з таких питань становило "порушення присяги".

108. У контексті наведеного Суд вважає, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності "порушення присяги" судді Конституційного Суду України цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття як "порушення присяги", яке не застосовувалося до суддів Конституційного Суду України до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів "порушення присяги" у зв’язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями у такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

109. Суд пам’ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені Верховною Радою України у той період. Проте Суду не було надано доказів, що Верховна Рада України мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв’язку з цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників Верховною Радою України, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.

110. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

111. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що пов’язані з їхнім звільненням справи не були розглянуті "незалежним і безстороннім судом". Вони також скаржилися, що їхні справи не розглянув "суд, встановлений законом"; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання Конституційним Судом України; їм не було дозволено брати ефективну участь у розгляді їхніх справ; не було забезпечено їхнє право на ухвалення вмотивованого рішення; і не було дотримано принцип юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за "порушення присяги".

112. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення....".

А. Прийнятність

113. Сторонами не оскаржувалася застосовність статті 6 Конвенції. Суд уже неодноразово встановлював, що спори щодо звільнення суддів в Україні стосувалися "права" у розумінні статті 6 Конвенції, і в таких питаннях позбавлення членів суддівського корпусу захисту, гарантованого цивільним аспектом статті 6 Конвенції, на підставі особливого обов’язку проявляти лояльність та довіру до держави було невиправданим (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), пункти 87-91, та рішення у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), заява № 11423/19, пункти 44-67, від 22 липня 2021 року, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

114. Суд також зазначає, що вказані скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнанні прийнятними.

В. Суть

1. Доводи сторін

115. Заявники доводили, що провадження у Верховній Раді України не відповідало принципам незалежності та безсторонності, оскільки процес був дуже політизований, а переважаючі політичні міркування перешкодили справедливому розгляду їхніх справ. Крім того, вони стверджували, що відсутність процесуальної справедливості на етапі розгляду питання Верховною Радою України не була виправлена під час подальшого судового розгляду їхніх справ, оскільки суди, які вивчали це питання, не навели вагомого обґрунтування їхньому звільненню та знехтували фактом недотримання належної процедури, передбаченої Регламентом Конституційного Суду України (яка передбачала попередній розгляд дисциплінарної справи цим судом). Крім того, суди не розглядали дотримання Верховною Радою України вимог справедливості та безсторонності, а також забезпечення нею гарантій незалежності суддів.

116. Заявники також доводили, що не отримали належного обґрунтування для рішення про їхнє звільнення. Згідно з їхніми твердженнями незгода з Рішенням Конституційного Суду України не могла бути підставою для висновку про порушення ними присяги. Крім того, ані Постанова Верховної Ради України, ані рішення судів не містили виправдання для визнання їх винними у порушенні присяги, яке б ґрунтувалося на фактах, які, у свою чергу, могли бути кваліфіковані як порушення присяги згідно з національним законодавством.

117. Уряд заперечив проти доводів заявників. Він наполягав, що національні суди мали повну юрисдикцію для перегляду Постанови Верховної Ради України і, таким чином, усунули будь-які можливі питання несправедливості, що існували на етапі розгляду питання Верховною Радою України. Уряд наголосив, що Регламент Конституційного Суду України не був обов’язковим для Верховної Ради України, заявники брали ефективну участь у судових засіданнях, а судове провадження не характеризувалося жодними ознаками несправедливості.

118. Уряд також зазначив, що під час ухвалення Постанови про звільнення заявників Верховна Рада України розглядала Рішення від 30 вересня 2010 року не як рішення суду per se, а як незаконний акт, який призвів до узурпації державної влади тогочасним Президентом України, а згодом - до насильницьких дій у 2013-2014 роках. Національні суди, у свою чергу, ретельно розглянули доводи заявників і, зрештою, тільки їхня поведінка у зв’язку з ухваленням Рішення від 30 вересня 2010 року була визнана порушенням присяги та достатньою підставою для їхнього звільнення.

119. Уряд дійшов висновку, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.

2. Оцінка Суду

120. Суд повторює, що з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді "заслухані", тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов’язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов’язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі "Мазахір Джафаров проти Азербайджану" (Mazahir Jafarov v. Azerbaijan), заява № 39331/09, пункти 34 і 35, від 02 квітня 2020 року, з подальшими посиланнями).

121. У цій справі Верховна Рада України провела розгляд питання, який завершився ухваленням Постанови про звільнення заявників за "порушення присяги". Постанову Верховної Ради України переглянули ВАСУ та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги "незалежного та безстороннього суду" на етапі ухвалення Постанови Верховною Радою України. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи усунув розгляд справи національними судами виявлені недоліки.

122. Суд зазначає, що ця справа стосується підзвітності двох суддів політичному органу, який діяв не як орган державної влади, який попередньо розглядає це питання, а здійснив повноваження з ухвалення остаточного рішення, яке призвело до звільнення заявників. Оскільки таке здійснення повноважень не було попередньо обумовлено жодною оцінкою питання незалежним органом, судовий розгляд справи ex post мав вирішальне значення для загальної оцінки відповідності провадження на національному рівні пункту 1 статті 6 Конвенції. Це питання розглядається далі.

123. Згідно з практикою Суду навіть коли орган, який вирішує спори щодо "прав та обов’язків цивільного характеру", не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції може бути встановлена за умови, якщо провадження у цьому органі "в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції" (див. рішення у справах "Альбер та Ле Конт проти Бельгії" (Albert and Le Compte v. Belgium), від 10 лютого 1983 року, пункт 29, Серія A № 58, та "Цфайо проти Сполученого Королівства" (Tsfayo v. The United Kingdom), заява № 60860/00, пункт 42, від 14 листопада 2006 року).

124. У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги "повної юрисдикції". Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо "прав та обов’язків цивільного характеру" суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така "повна юрисдикція" означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: (а) предмет спору; (b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; (c) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Дахан проти Франції" (Dahan v. France), заява № 32314/14, пункт 51, від 03 листопада 2022 року).

125. Заявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належну процедуру, передбачену на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент Конституційного Суду України. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і вважали, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов’язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент Конституційного Суду України (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв’язку з цим питанням. Крім того, Суд зауважує, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали Постанову Верховної Ради України, не були наділені "повною юрисдикцією" для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.

126. Проте Суд зазначає, що у контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ, і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування в якості членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за замовченням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися "достатнім" для цілей Конвенції. У зв’язку з цим Суд нагадує свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії, мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів "порушення присяги", як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти з 95 до 108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності у розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.

127. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах.

128. Посилаючись на статті 8 і 18 Конвенції, заявники скаржилися на те, що їхнє звільнення переслідувало іншу мету, ніж вказану органами державної влади. Стаття 18 передбачає:

"Обмеження, дозволені згідно з [цією] Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені".

А. Доводи сторін

129. Уряд повторив, що згідно з практикою Суду самої лише підозри, що органи державної влади застосували свої повноваження з іншою метою, ніж визначено Конвенцією, недостатньо для доведення порушення статті 18 Конвенції (див. рішення у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), заява № 5829/04, пункт 255, від 31 травня 2011 року). Він стверджував, що заявники не надали доказів, що справжня мета їхнього звільнення відрізнялася від офіційно проголошеної. Уряд доводив, що Закон "Про відновлення дії окремих положень Конституції", яким Рішення від 30 вересня 2010 року було фактично скасовано, був прийнятий до Постанови про звільнення заявників (див. пункти 14 і 16). Таким чином, Постанова була юридичним наслідком закону, а не навпаки. Він також зазначив, що звільнення заявників не забезпечувало досягнення стверджуваної заявниками мети, тобто визнання недійсним Рішення від 30 вересня 2010 року.

130. Заявники доводили, що справжні причини їхнього звільнення полягали у створенні законних підстав для зміни Конституції України у спрощеному порядку, їхньому покаранні за правові погляди, які не поділяла більшість у Верховній Раді Україні, і демонстрації іншим суддям можливості притягнення до дисциплінарної відповідальності за їхні погляди та думки, якщо вони відрізнятимуться від поглядів законодавчого органу в певний момент часу. Вони також зазначили, що справжня мета органів державної влади полягала у досягненні умовної політичної угоди, що являло собою погано замаскований порядок денний.

В. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

131. Загальні принципи щодо тлумачення та застосування статті 18 Конвенції наведено в рішенні Великої палати у справі "Мерабішвілі проти Грузії" [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, від 28 листопада 2017 року, пункти 287 - 317), які можуть бути узагальнені таким чином.

132. Подібно до статті 14 Конвенції стаття 18 Конвенції не може існувати незалежно. Вона може застосовуватися лише у поєднанні зі статтею Конвенції чи протоколів до неї, яка встановлює або кваліфікує права та свободи, що Високі Договірні Сторони зобов’язалися забезпечити особам, які перебувають під їхньою юрисдикцією. Стаття 18 Конвенції забороняє Високим Договірним Сторонам обмежувати закріплені Конвенцією права та свободи у цілях, не передбачених самою Конвенцією, і у цьому аспекті вона є незалежною. Отже, подібно до позиції щодо статті 14 Конвенції, статтю 18 Конвенції буде порушено навіть якщо не було порушено статтю, у поєднанні з якою вона застосовується (там само, пункти 287-288).

133. Сам факт невідповідності обмеження конвенційного права або свободи всім вимогам положення, яким воно встановлене, необов’язково порушить питання за статтею 18 Конвенції. Окремий розгляд скарги за цією статтею є виправданим, тільки якщо скарга на обмеження, яке було застосоване з метою, не передбаченою Конвенцією, вбачається основним аспектом справи (там само, пункт 291).

2. Застосування у цій справі

134. Суд зазначає, що заявників звільнили з посад за участь в ухваленні Рішення від 30 вересня 2010 року. Самі заявники вважали зазначене Рішення законним, тоді як національні органи влади розглядали його як протиправну дію, яка призвела до узурпації влади тогочасним Президентом України, а згодом - до насильницьких подій у період з листопада 2013 року до кінця лютого 2014 року. Таким чином, на думку заявників, їхнє звільнення не могло пояснюватись нічим іншим, ніж прихованим мотивом, оскільки вони не вчиняли жодних протиправних дій, тоді як Уряд вважав це законним покаранням за протиправну поведінку заявників.

135. Суд повторює, що рішення, за ухвалення якого заявників було звільнено, було спірним у конституційно-правовому аспекті (див. пункти 50 і 96). Він зауважує, що, на думку Верховного Суду України, ухвалення Рішення від 30 вересня 2010 року явно суперечило присязі судді та становило її порушення, оскільки порушувало баланс розподілу повноважень між гілками влади і становило втручання в повноваження законодавчого органу (див. пункт 26). Хоча Суд уже встановив, що звільнення заявників за порушення присяги дійсно порушило їхні права за статтею 8 Конвенції у зв’язку з відсутністю чіткого закону та практики щодо, зокрема, складових елементів поняття "порушення присяги", а також у зв’язку з використанням органами державної влади своїх дискреційних повноважень у спосіб, який підірвав юридичну визначеність і суперечив вимозі законності (див. пункт 108), ніщо не свідчить, що звільнення заявників з посади ґрунтувалося на чомусь іншому, ніж на тлумаченні відповідного закону, спрямованого на покарання суддів за "порушення присяги", або воно в інший спосіб відповідало прихованому порядку денному. Суд погоджується, що в дуже складному правовому контексті, в якому відбулося оскаржуване звільнення, органи державної влади діяли, вважаючи, що заявники порушили присягу. Аргументи заявників не переконують Суд у наявності прихованого мотиву в органів державної влади усупереч статті 18 Конвенції.

136. Загалом за відсутності небезпідставної скарги за цим пунктом Суд вважає, що скарга за статтею 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції і має бути відхилена.

137. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

138. Стосовно матеріальної шкоди заявники вимагали призначення їм пенсійного забезпечення, на яке колишній суддя мав би право згідно з національним законодавством, а також сплати суми пенсії за період з моменту їхнього звільненням і до дати виконання рішення Суду, яким встановлюватиметься порушення їхніх прав. Заявники також вимагали 50 000 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди.

139. Уряд стверджував, що вимоги заявників були необґрунтованими і мали бути відхилені Судом.

140. Суд зазначає, що заявники не подали належних доказів у зв’язку з їхніми вимогами про відшкодування матеріальної шкоди. Тому він відхиляє цю вимогу (див. рішення у справі "Костянтин Маркін проти Росії" [ВП] (Konstantin Markin v. Russia) [GC], заява № 30078/06, пункти 165 і 167, ЄСПЛ 2012 (витяги)).

141. Стосовно моральної шкоди Суд вважає, що за обставин цієї справи встановлення порушень статті 8 Конвенції і пункту 1 статті 6 Конвенції само собою становить належну справедливу сатисфакцію для цілей статті 41 Конвенції.

В. Судові та інші витрати

142. Заявники не висунули жодних вимог за цим пунктом. Отже, Суд нічого не присуджує.

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує прийнятними скарги за статтею 8 Конвенції та пунктом 1 статті 6 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з правом на вмотивоване рішення суду.

5. Постановляє, що немає потреби розглядати прийнятність та суть решти скарг заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

6. Постановляє, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, завданої заявникам, і відхиляє вимогу заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 січня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .