Справа «Суслов та Батікян проти України» (Заяви № 56540/14 і № 57252/14)

87. У доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за 2012 рік під назвою "Моніторинг місць несвободи в Україні: стан реалізації національного превентивного механізму", Київське СІЗО критикується за "неналежні санітарні умови для тримання осіб, які прямують транзитом", "системи водопостачання і водовідведення у неналежному технічному стані", "надмірну вологість та ураженість стін грибком", "санвузли камерних приміщень у неналежному стані та відсутність напівавтоматичного зливу води" (с. 82-83).

88. Відповідні положення щодо харчування затриманих, зокрема в дні проведення засідань, наведені в рішенні у справі "Андрій Яковенко проти України" (Andrey Yakovenko v. Ukraine), заява № 63727/11, пункт 69, від 13 березня 2014 року.

89. Деякі відповідні положення законодавства у редакції, чинній на момент подій, наведені в рішенні у справі "Шагін проти України" (Shagin v. Ukraine), заява № 20437/05, пункти 40-44, від 10 грудня 2009 року. Зокрема, стаття 42 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачала постановлення вмотивованої ухвали суду у випадку проведення закритого судового розгляду. Крім того, стаття 52-1 КПК України передбачала застосування заходів безпеки до учасника кримінального судочинства у разі загрози його життю, здоров’ю, житлу чи майну.

90. Відповідні витяги з доповіді Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) для Уряду України за результатами візиту до України з 09 по 21 жовтня 2013 року (CPT/Inf (2014) 15) наведені в рішенні у справі "Борзих та інші проти України" [Комітет] (Borzykh and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 5353/14 та 2 інші заяви, пункт 12, від 25 червня 2020 року.

91. Беручи до уваги схожість фактичних та правових обставин, Суд вважає, що ці дві заяви слід об’єднати згідно з пунктом 1 правила 42 Регламенту Суду).

92. Другий заявник стверджував, що його піддали жорстокому поводженню та психологічному тиску у відділі міліції, а ефективного розслідування за його скаргами у зв’язку з цим проведено не було. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

А. Прийнятність

93. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Стверджуване жорстоке поводження з другим заявником

(а) Аргументи сторін

94. Другий заявник стверджував, що під час тримання його під вартою в Києво-Святошинському ІТТ він був підданий фізичному жорстокому поводженню, яке складалося з ударів по голові та нирках і удушення поліетиленовим пакетом. Він також доводив, що після затримання був позбавлений правової допомоги, а також не мав інших гарантій недопущення насильства працівників міліції. Він заперечив проти достовірності акту його судово-медичного обстеження від 05 жовтня 2009 року (див. пункт 12), оскільки він був складений бюро судово-медичної експертизи, розташованим у тому ж районі, що й відділ міліції, працівники якого, як стверджувалося, жорстоко поводилися з ним. Другий заявник також вказав, що 07 жовтня 2009 року йому викликали швидку медичну допомогу (див. пункт 13), як стверджувалося, після того, як він знепритомнів від удушення поліетиленовим пакетом. Посилаючись на акт комплексної експертизи від 12 листопада 2009 року (див. пункт 37), він доводив, що записи швидкої медичної допомоги стосовно наявності у нього абстинентичного синдрому були неправдивими.

95. Другий заявник також стверджував, що був підданий постійному психологічному тиску, поки його фактичну дружину Р.Н. незадокументовано тримали під вартою без жодних гарантій, які забезпечили б її фізичну цілісність або процесуальні права. Згідно з його твердженнями слідчий пообіцяв звільнити її та допомогти їй виїхати з України, якщо він погодиться дати показання, які від нього очікувалися (див. пункт 19).

96. Уряд стверджував, що другий заявник не навів достовірних тверджень про жорстоке поводження, і доводив, що доказів на підтримку його скарг не було.

(b) Оцінка Суду

97. Суд посилається на загальні принципи, повторені, inter alia, в рішенні у справі "Буїд проти Бельгії" [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81-88, ЄСПЛ 2015. Зокрема, твердження про жорстоке поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, мають підтримуватися відповідними доказами. Для оцінки цих доказів Суд керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом", але додає, що така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту.

98. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що твердження другого заявника про фізичне жорстоке поводження не були підтримані задокументованими доказами. Судово-медичне дослідження від 05 жовтня 2009 року не виявило у нього жодних тілесних ушкоджень (див. пункт 12). Хоча другий заявник критикував відповідний акт, він не уточнив, які, на його думку, висновки той мав би містити. Отже, Суд не має підстав ставити під сумнів зазначений у акті висновок, що 05 жовтня 2009 року другий заявник не мав тілесних ушкоджень. Однак цей висновок не має великого значення для оцінки його тверджень про тривале жорстоке поводження, яке продовжувалося після вказаної дати. Крім того, як зауважив Суд у своїй практиці, самої лише відсутності тілесних ушкоджень недостатньо, аби підірвати правдоподібність скарги на жорстоке поводження, оскільки деякі методи застосування сили не залишають на тілі потерпілого жодних слідів. І, звичайно, наслідки будь-яких погроз або навіть будь-яка інша форма протиправного поводження, не пов’язаного із застосуванням фізичного насильства, у будь-якому випадку не залишили б жодних видимих слідів (див. рішення у справі "Ушаков та Ушакова проти України" (Ushakov and Ushakova v. Ukraine), заява № 10705/12, пункт 80, від 18 червня 2015 року, з подальшими посиланнями).

99. Суд бере до уваги протиріччя, на яке вказав другий заявник, між записами швидкої медичної допомоги від 07 жовтня 2009 року, згідно з якими того дня він потребував медичної допомоги у зв’язку з абстинентичним синдромом, і актом комплексної амбулаторної судової психолого-психіатричної експертизи від 12 листопада 2009 року, згідно з яким під час досудового розслідування у нього не було виявлено клінічних ознак наркотичної залежності (див. пункти 37 і 94). Однак це протиріччя не дає достатньо підстав для будь-яких фактологічних висновків, особливо з огляду на те, що деякі матеріали справи свідчать, що він дійсно міг мати проблеми з наркотичною залежністю (див. пункт 24).

100. Суд пам’ятає беззаперечний факт, що цивільна дружина другого заявника Р.Н. перебувала під повним контролем працівників міліції протягом двох-трьох тижнів після затримання її та другого заявника 04 жовтня 2009 року (див. пункти 10 і 19). Хоча вона не подала жодних офіційних скарг, вона постійно стверджувала, навіть коли давала показання, в яких викривала другого заявника, що була піддана фізичному насильству з боку працівників міліції (див. пункти 19, 48, 50, 51, 60 і 69). Однак недостатньо доказів для висновків про можливий психологічний тиск на другого заявника у зв’язку з цим.

101. З огляду на наведене і застосувавши критерій доведеності "поза розумним сумнівом", Суд не вбачає порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

2. Стверджуване непроведення ефективного розслідування

(а) Аргументи сторін

102. Другий заявник стверджував, що не було докладено серйозних зусиль для розслідування його твердження про жорстоке поводження та психологічний тиск. Зокрема, він зауважив, що була затримка у порушенні кримінальної справи: хоча він вперше висунув цю скаргу 02 листопада 2009 року, розслідування не розпочиналося до 14 березня 2010 року. Другий заявник також стверджував, що не мав доступу до матеріалів розслідування.

103. Уряд доводив, що національні органи влади вжили усіх розумних заходів для розслідування цього питання, і відсутність сприятливих для другого заявника результатів не означала, що розслідування було неефективним.

(b) Оцінка Суду

104. Суд повторює, що якщо особа висуває небезпідставну скаргу або достовірні твердження, що її було піддано поводженню, яке суперечило статті 3 Конвенції, під час перебування під контролем представників держави, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в... [цій] Конвенції", за своєю суттю вимагають проведення ефективного офіційного розслідування (див., серед багатьох джерел, рішення у справах "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII, і "Лабіта проти Італії" [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 131, ЄСПЛ 2000-IV). Яким би не був спосіб розслідування, органи державної влади повинні діяти одразу ж після подання офіційної скарги. Навіть якщо, власне кажучи, скарга не була подана, розслідування має бути розпочате, якщо існують достатньо чіткі ознаки застосування жорстокого поводження (див., наприклад, рішення у справі "Стеван Петровіч проти Сербії" (Stevan Petrovic v. Serbia), заяви № 6097/16 і № 28999/19, пункт 108, від 20 квітня 2021 року з подальшими посиланнями). Розслідування має бути достатньо широким, щоб дозволити органам досудового розслідування взяти до уваги не лише дії представників держави, які безпосередньо застосовували силу, але й усі супутні обставини (див., mutatis mutandis, рішення у справі "А.П. проти Словаччини" (A.P. v. Slovakia), заява № 10465/17, пункт 71, від 28 січня 2020 року).

105. Суд встановив, що небажання органів державної влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг на жорстоке поводження працівників міліції становило системну проблему в Україні у розумінні статті 46 Конвенції (див. рішення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173-180, від 15 травня 2012 року). З огляду на обставини скарги другого заявника у цій справі і свою попередню практику Суд вважає, що це ще один приклад такого незабезпечення оперативного та ретельного розслідування.

106. Суд зазначає, що другий заявник вперше поскаржився на жорстоке поводження 02 листопада 2009 року, тобто одразу після його переведення з Києво-Святошинського ІТТ до іншої установи (див. пункт 15). Вбачається, що на цю скаргу не було відповіді понад чотири місяці, доки 16 березня 2010 року її не направили до прокуратури (див. пункт 17). Подальше розслідування на національному рівні, головним чином, складалося з допиту відповідних працівників міліції, чиї показання були прийняті беззаперечно. Ніколи не вважалося за необхідне допитати самого другого заявника або провести які-небудь слідчі дії з метою перевірки його тверджень.

107. Отже, Суд вважає, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

108. Другий заявник також скаржився, що умови тримання його під вартою в Київському СІЗО були несумісними зі статтею 3 Конвенції.

А. Прийнятність

109. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

110. Посилаючись на свій опис умов тримання від вартою у Київському СІЗО (див. пункти 81-83), другий заявник стверджував, що вони не відповідали стандартам Конвенції.

111. Уряд, який підтримав свій виклад (див. пункти 84 і 85), стверджував, що ці умови відповідали вимогам законодавства.

112. Суд зазначає, що відповідні принципи його практики були викладені, наприклад, в рішенні у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункти 137-141, від 20 жовтня 2016 року.

113. У цій справі Уряд не вказав, скільки ув’язнених фактично трималося у камерах з другим заявником, і не спростував його твердження щодо цього або щодо розміру камер (див. пункти 81 і 84). За цих обставин Суд не може не приділити увагу твердженням заявника і доходить висновку, що протягом декількох періодів тримання його під вартою у Київському СІЗО з листопада 2009 року по лютий 2014 року він перебував у камері, в якій на нього припадало від 1,75 до 2,25 кв.м особистого простору, що значно менше мінімального стандарту у 3 кв.м у густозаселеній тюремній камері (див. згадане рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" (<...>), пункт 110).

114. Суд також зауважує, що він уже встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з браком доступного заявникам особистого простору та іншими аспектами неналежних побутових умов тримання під вартою у Київському СІЗО стосовно періоду часу, коли там тримався другий заявник у цій справі (див. перелік справ у додатку до рішення у справі "Сукачов проти України" (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, від 30 січня 2020 року).

115. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

116. З цього випливає, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання під вартою у Київському СІЗО.

117. Заявники скаржилися на проведення закритого судового розгляду їхньої справи усупереч статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи... судом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення... Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною,- коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя...".

А. Прийнятність

118. Суд зазначає, що ця частина заяв не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Аргументи сторін

119. Заявники стверджували, що рішення про проведення закритого судового розгляду не було вмотивованим чи обґрунтованим. Вони доводили, що твердження родичів потерпілого про отримання ними погроз не ґрунтувалися на жодних доказах, і в будь-якому випадку відповідні особи вже перебували під захистом. Не було пояснено необхідність недопущення публіки за цих обставин. Так само посилання родичів на можливе посягання на їхню комерційну чи сімейну таємницю було сформульовано нечітко і не вимагало проведення закритого судового розгляду. Жодна конфіденційна інформація стосовно них ніколи не розглядалася. Заявники також зазначали, що не було постановлено жодної письмової ухвали про недопущення публіки, і було неможливо її оскаржити.

120. Уряд стверджував, що недопущення публіки у справі заявників було необхідним і виправданим заходом, який не мав негативного впливу на їхні права.

2. Коментарі Уряду третьої сторони стосовно першого заявника

121. Уряд Вірменії стверджував, що рішення про проведення закритого судового розгляду було формальним і необґрунтованим. Він зауважив, що національні суди не розглянули альтернативних, менш суворих заходів, таких як недопущення публіки у певні засідання, під час яких розглядалися конфіденційні документи.

3. Оцінка Суду

(а) Загальні принципи практики

122. Проведення публічного судового розгляду є основоположним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції. Забезпечуючи прозорість відправлення правосуддя, гласність сприяє реалізації мети пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме: справедливого судового розгляду, гарантування якого є одним з основоположних принципів кожного демократичного суспільства у розумінні Конвенції. Однак існують винятки з вимоги проведення публічного судового розгляду. Так, чітко дозволяється недопущення преси і публіки протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною,- коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя. Крім того, згідно зі статтею 6 Конвенції іноді може виникнути необхідність в обмеженні відкритого і публічного характеру провадження, наприклад, з метою забезпечення захисту свідків чи нерозголошення інформації про них, або з метою сприяння вільному обміну інформацією та поглядами під час відправлення правосуддя. У будь-якому випадку перед недопущенням публіки під час кримінального провадження національний суд повинен зробити конкретний висновок про необхідність недопущення публіки для захисту вагомого суспільного інтересу, і повинен обмежити закритість процесу тією мірою, яка необхідна для захисту цього інтересу. Це має значення для визначення, чи було рішення про проведення закритого судового розгляду кримінальної справи сумісним з правом на публічний судовий розгляд за статтею 6 Конвенції, а також чи було забезпечено баланс між міркуваннями стосовно суспільного інтересу і необхідністю відкритості, чи були усі докази відкриті стороні захисту та чи було провадження у цілому справедливим (див. рішення у справі "Бошкоскі проти Північної Македонії" (Boshkoski v. North Macedonia), заява № 71034/13, пункт 39, від 04 червня 2020 року, з подальшими посиланнями на практику).

123. Суд також зазначив у своїй практиці, що, хоча загальна справедливість судового розгляду є всеохоплюючим принципом за статтею 6 Конвенції, (не)порушення права відповідача на публічний судовий розгляд vis-а-vis недопущення публіки і преси не обов’язково пов’язане з існуванням якої-небудь фактичної шкоди здійсненню відповідачем інших його процесуальних прав, у тому числі прав, захищених пунктом 3 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Кілін проти Росії" (Kilin v. Russia), заява № 10271/12, пункт 111, від 11 травня 2021 року).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

124. Суд зазначає, що, хоча українське законодавство вимагало, щоб будь-який відхід від принципу публічного судового розгляду було виправдано вмотивованою ухвалою суду (див. пункт 89), у цій справі районний суд ухвалив проведення закритого судового розгляду без постановлення такої ухвали (див. пункт 46). Він просто задовольнив клопотання родичів потерпілого про недопущення публіки, яке ґрунтувалося, як вони стверджували, на міркуваннях безпеки та конфіденційності. По-перше, родичі потерпілого посилалися на присутність у судовому залі деяких родичів першого заявника, які, як стверджувалося, погрожували їм помстою. Суд першої інстанції міг би відреагувати на таку проблему, закликавши відповідних осіб до порядку або видаливши їх із зали судового засідання, замість повного закриття судового розгляду для публіки. По-друге, потерпілі стверджували, що "під час судового розгляду справи можуть бути порушені питання, пов’язані з [їхньою] комерційною та сімейною таємницею". Ця необхідність забезпечення конфіденційності була сформульована нечітко. Навіть припустивши, що існували які-небудь підстави для цього, вони могли стосуватися виключно окремих засідань або процесуальних заходів, але не усього судового розгляду.

125. З цього випливає, що перед недопущенням публіки до судового розгляду районний суд не дійшов конкретних висновків стосовно необхідності закриття судового розгляду для захисту вагомого суспільного інтересу, і не обмежив закритість процесу мірою, необхідною для захисту такого інтересу (див. згадане рішення у справі "Бошкоскі проти Північної Македонії" (Boshkoski v. North Macedonia), пункт 50).

126. Жоден із зазначених недоліків не був розглянутий апеляційним судом в його ухвалі, якою він залишив без змін вирок суду першої інстанції (див. пункт 70). Стосовно публічного розгляду справи апеляційним судом і Вищим спеціалізованим судом України, то він сам собою не був достатнім для виправлення ситуації, оскільки перегляд на цих стадіях був обмеженим, зокрема свідки не заслуховувалися особисто, а слідчі дії безпосередньо не проводилися (див. пункти 48-50, 53, 59, 63, 70 і 72, і, для порівняння з практикою Суду, див. згадане рішення у справі "Шагін проти України" (Shagin v. Ukraine), пункт 66).

127. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з непроведенням публічного судового розгляду у справі заявників.

128. Заявники також скаржилися, що судовий розгляд їхньої справи не відповідав гарантіям пункту 1 і підпунктів "b", "c" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,..., який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

(c) захищати себе особисто...;

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення...".

129. Оскільки вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції становлять конкретні складові права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд розгляне скарги заявників, до яких вони застосовуються, за цими положеннями загалом (див., наприклад, рішення у справі "Гефген проти Німеччини" [ВП] (<...>) [GC], заява № 22978/05, пункт 169, ЄСПЛ 2010). Основне завдання Суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції полягає в оцінці загальної справедливості кримінального провадження (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 50541/08 та 3 інші заяви, пункт 250, від 13 вересня 2016 року).

А. Скарги першого заявника

1. Видалення із зали судового засідання, стверджуване ненадання належних можливостей для підготовки захисту та відсутні свідки

130. Перший заявник скаржився на те, що його видалення із зали судового засідання протягом значної частини судового розгляду було порушенням його прав за пунктом 1 і підпунктами "c" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції. Він також скаржився за пунктом 1 і підпунктами "b" і "c" пункту 3 статті 6 Конвенції на незабезпечення йому належних можливостей для підготовки свого захисту, та неможливість ефективно брати участь у судовому розгляді у зв’язку з виснажливими умовами у дні проведення засідань та неналежними умовами у залі суду. Перший заявник також скаржився на неможливість допитати багатьох свідків сторони обвинувачення, зокрема, А.І., М.А. та А.А., показання яких, надані під час досудового розслідування, він вважав підробленими.

(а) Прийнятність

131. Суд зазначає, що ця частина заяви першого заявника не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

(b) Суть

(і) Видалення із зали судового засідання ( пункт 1 та підпункти "с" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції)

(1) Доводи сторін і коментарі Уряду третьої сторони

132. Перший заявник стверджував, що його видалення із зали судового засідання було необґрунтованим і непропорційним. Він доводив, що суд першої інстанції вирішив покарати його за те, що суд вважав неналежною поведінкою, без розгляду причин для такої поведінки. Заявник стверджував, зокрема, що йому часто доводилося підвищувати голос просто для того, щоб його почули, з огляду на значну відстань між кліткою та столом його захисника. Він також доводив, що його емоційна поведінка була спричинена повним розчаруванням у зв’язку з, як стверджувалося, необґрунтованими кримінальними обвинуваченнями, висунутими проти нього.

133. Уряд зауважив, що видаленню першого заявника із зали судового засідання передувало декілька попереджень, незважаючи на які він продовжував свою неналежну поведінку.

134. Уряд Вірменії подав зауваження, подібні до поданих першим заявником. Він наголосив, що, незважаючи на можливе виправдання видалення першого заявника із зали судового засідання його поведінкою, суд першої інстанції мав спочатку належним чином проаналізувати його пояснення та аргументи.

(2) Оцінка Суду

- Загальні принципи практики

135. Згідно з усталеною практикою Суду ні буква, ні дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого судового розгляду. Проте для того, щоб бути ефективною для цілей Конвенції, відмова брати участь у провадженні повинна бути однозначно встановлена і супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними її значущості. До того ж відмова не повинна суперечити будь-якому важливому суспільному інтересу (див. рішення у справі "Сейдович проти Італії" [ВП] (Sejdovic v. Italy) [GC], заява № 56581/00, пункт 86, ЄСПЛ 2006-II).

136. Перед тим, як обвинувачений може вважатися таким, що своєю поведінкою за мовчазною згодою відмовився від важливого права за статтею 6 Конвенції, має бути доведено, що він міг у розумних межах передбачити наслідки відповідної поведінки (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Джоунз проти Сполученого Королівства" (Jones v. the United Kingdom), заява № 30900/02, від 09 вересня 2003 року).

137. Суд також постановляв, що для належного провадження судочинства дуже важливо, щоб у залі судових засідань дотримувалися принципи гідності, порядку та норми етикету як характерні риси судового провадження. Злісне недотримання підсудним елементарних стандартів належної поведінки жодним чином не може і не повинно допускатися. Проте, коли поведінка заявника може бути такою, що виправдовує його видалення та продовження судового розгляду за його відсутності, головуючий суддя зобов’язаний встановити, що заявник міг у розумних межах передбачити наслідки його триваючої поведінки до ухвалення рішення про його видалення із зали судового засідання (див. рішення у справі "Ідалов проти Росії" [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункти 176 і 177, від 22 травня 2012 року). Крім того, важливим питанням було, чи міг захисник заявника здійснювати право на захист за відсутності заявника (див. рішення у справі "Маргуш проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 4455/10, пункт 90, ЄСПЛ 2014 (витяги)).

- Застосування зазначених принципів у цій справі

138. Суд вважає, що поведінка першого заявника, зокрема його крики, непристойні жести та зневажливі коментарі, ігнорування розпорядження головуючого судді (див. пункт 58), явно порушувала порядок у залі судового засідання. Не можна було очікувати, що суд першої інстанції залишатиметься пасивним і дозволить таку поведінку.

139. Суд також зазначає, що першому заявнику оголошували попередження щонайменше двадцять п’ять разів у зв’язку з його неналежною поведінкою під час провадження в суді першої інстанції. Його повністю та справедливо поінформували, що його поведінка була неправильною і недопустимою, та попередили про можливі наслідки. Крім того, перш ніж видалити першого заявника із зали судового засідання до закінчення судового розгляду, головуючий суддя двічі ухвалював рішення про його видалення до закінчення судового засідання. Попри всі ці заходи поведінка першого заявника не змінилася. Отже, Суд не має сумнівів, що перший заявник, продовжуючи свою неналежну поведінку, відмовився від свого права бути присутнім під час судового розгляду (див., для порівняння, рішення у справі "Ідалов проти Росії" (№ 2) (Idalov v. Russia (no. 2)), заява № 41858/08, пункт 150, від 13 грудня 2016 року).

140. Важливо зазначити, що відмова першого заявника супроводжувалася мінімальними гарантіями, враховуючи, що його захисник брав участь у засіданнях і належним чином здійснював його захист.

141. Отже, Суд вважає, що у зв’язку з цим не було порушено пункт 1 та підпункти "c" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції.

(іі) Стверджуване ненадання належних можливостей для підготовки захисту першого заявника (пункт 1 та підпункти "b" і "c" пункту 3 статті 6 Конвенції)

(1) Доводи сторін і коментарі Уряду третьої сторони

142. Посилаючись на свій виклад подій (див. пункти 73, 75 і 76), перший заявник також стверджував, що йому не було надано належні можливості для підготовки свого захисту та ефективної участі у судовому розгляді у зв’язку з виснажливими умовами, які йому доводилося терпіти в дні проведення судових засідань, у тому числі відсутність харчування та достатнього сну. Він також стверджував, що тримання його у металевій клітці-13 або скляній кабіні-14 на певній відстані від столу його захисників унеможливило їхнє приватне спілкування. Крім того, перший заявник доводив, що не міг робити нотатки з огляду на постійне перебування у кайданках і відсутність столу у клітці чи кабіні у залі суду.

__________

-13 У суді першої інстанції.

-14 У судах вищих інстанцій.

143. Уряд в загальних формулюваннях заперечив проти доводів першого заявника. Крім того, він стверджував, що тримання його в металевій клітці або скляній кабіні під час судових засідань доведено не було.

144. Уряд Вірменії погодився з доводами першого заявника та зауважив, що Уряд держави-відповідача не надав доказів для їхнього спростування.

(2) Оцінка Суду

- Загальні принципи практики

145. Обов’язок держави за підпунктом "b" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо забезпечення права обвинуваченого на захист у кримінальній справі включає обов’язок організувати провадження у такий спосіб, щоб не перешкоджати його здатності зосередитися та застосовувати розумові здібності для захисту своєї позиції. У випадку тримання підсудних під вартою умови тримання під вартою, перевезення, харчування та інші подібні умови є важливими факторами, які мають розглядатися у зв’язку з цим (див., наприклад, рішення у справі "Развозжаєв проти Росії та України та Удальцов проти Росії" (Razvozzhayev v. Russia and Ukraine and Udaltsov v. Russia), заява № 75734/12 та 2 інші заяви, пункт 252, від 19 листопада 2019 року з подальшими посиланнями).

146. Суд також встановив, що право обвинуваченого спілкуватися зі своїм захисником без ризику бути почутим третьою стороною є однією з основоположних вимог справедливого судового розгляду в демократичному суспільстві, інакше правова допомога втратила б значну частину своєї ефективності. Крім того, тримання під вартою в залі судового засідання може вплинути на справедливість судового розгляду, гарантованого статтею 6 Конвенції; зокрема, воно може вплинути на здійснення обвинуваченим прав на ефективну участь у провадженні та на отримання практичної і ефективної правової допомоги (див., наприклад, рішення у справі "Ходорковський і Лебедєв проти Росії (№ 2)" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia (no. 2)), заяви № 42757/07 і № 51111/07, пункт 464, від 14 січня 2020 року, з подальшими посиланнями на практику).

- Застосування зазначених принципів у цій справі

147. Суд зазначає, що Уряд не спростував і не прокоментував твердження першого заявника, що перед кожним засіданням його будили близько 06 год. 00 хв. і йому доводилося чекати декілька годин у неналежних умовах (див. пункти 73, 78 і 79). За цих обставин Суд не може не приділити увагу версії подій першого заявника.

148. Суд також зауважує, що довід Уряду про забезпечення першого заявника харчуванням у дні проведення засідань не підтверджений жодними доказами. Хоча Уряд зазначив, що перший заявник отримував сухий пайок щоразу, як відбував за межі слідчого ізолятора у судове засідання, він не надав копію витягу з відповідного журналу, який зберігався в Київському СІЗО (див. пункт 79), що підриває довіру до його твердження. Тому Суд виходитиме з припущення, що перший заявник не отримував харчування в дні проведення засідань.

149. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що, не вважаючи за необхідне аналізувати інтенсивність розкладу судових засідань чи обґрунтованість тривалості засідань, дуже ймовірно, що на першого заявника вплинула відсутність харчування та відпочинку.

150. Крім того, Суд не приймає загально сформульований довід Уряду про відсутність підтвердження тримання першого заявника в металевій клітці чи скляній кабіні під час засідань (див. пункт 143), оскільки це була стандартна процедура в Україні (див., наприклад, рішення у справах "Луценко проти України (№ 2)" (Lutsenko v. Ukraine (no. 2)), заява № 29334/11, пункт 165, від 11 червня 2015 року, та "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 132, від 04 липня 2019 року) і відсутні ознаки, які б свідчили на відхід від зазначеної процедури у цій справі. До того ж встановленим фактом було постійне перебування першого заявника у кайданках під час судових засідань (див. пункт 76)

151. Крім того, Суд бере до уваги серйозні обмеження права першого заявника на спілкування з його захисником під час засідань. Так, як підтвердило Міністерство внутрішніх справ України, щоразу, як він бажав поспілкуватися зі своїм захисником у залі судового засідання, він мав звертатися з відповідним проханням до охоронця, який, у свою чергу, запитував дозвіл у головуючого судді. Лише тоді, і зазвичай під час перерв, він міг вільно поспілкуватися зі своїм захисником.

152. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що першому заявнику не були надані належні можливості для підготовки свого захисту, що суперечило вимогам справедливого судового розгляду та рівності сторін, і порушувало пункт 1 і підпункти "b" і "c" пункту 3 статті 6 Конвенції.

(ііі) Відсутні свідки (пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції)

(1) Доводи сторін і коментарі Уряду третьої сторони

153. Перший заявник також скаржився, що багато свідків сторони обвинувачення не були допитані в залі суду. Він стверджував, що не зміг допитати свідків А.І., М.А. та А.А., і доводив, що їхні показання, надані під час досудового розслідування, були підроблені слідчим. У зв’язку з цим він вказав на подання його знайомими з наведеними іменами нотаріально завірених показань, що працівники міліції ніколи їх не допитували. Тому він вважав, що особи, зазначені як А.І., М.А. та А.А., були анонімними свідками, на яких незаконно посилалися під іменами його справжніх знайомих.

154. Крім того, перший заявник також стверджував, що характер заходів безпеки, застосованих до свідків А.І., М.. та А.А., і підстави для застосування цих заходів були незрозумілими. Він висловив сумніви щодо застосування таких заходів взагалі, оскільки особи, на яких посилалися за вказаними іменами, пояснили свою відсутність у судовому засіданні не заходами безпеки, а станом їхнього здоров’я та фінансовими труднощами. Перший заявник також поставив під сумнів справжність телеграм цих свідків до суду, з огляду на їхнє подібне формулювання та підозрілий збіг місця й часу їхньої відправки (див. пункт 62).

155. Перший заявник зазначив, що хоча він навів усі зазначені аргументи в національних судах, їх розглянуто не було.

156. Насамкінець він доводив, що переважна більшість показань свідків проти нього були показаннями зі слів іншої особи. Єдиним винятком, на його думку, окрім показань другого заявника, були показання свідка М.А., який стверджував, що перший заявник особисто сказав йому, що він наказав вбити Ш.А.

157. Уряд стверджував, що застосовані до свідків А.І., М.А. та А.А. заходи безпеки були поважною причиною для їхньої неявки у судове засідання. Уряд також доводив, що показання відповідних свідків не були єдиною чи вирішальною підставою для визнання першого заявника винним.

158. Аргументи Уряду Вірменії були подібними до аргументів першого заявника.

(2) Оцінка Суду

- Загальні принципи практики

159. Принципи, які мають застосовуватися у випадках, коли свідки сторони обвинувачення не з’явилися у судове засідання, а надані ними під час досудового розслідування показання були визнані допустимими доказами, наведені та уточнені в рішенні у справі "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [GC], заяви № 26766/05 і № 22228/06, пункти 118-147, ЄСПЛ 2011, та в подальшому роз’яснені в рішенні у справі "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, пункти 100-131, ЄСПЛ 2015. Застосування цих принципів у цілому передбачає відповідь на три питання: (i) чи були достатні підстави для неявки свідка та визнання допустимим доказом показань відсутнього свідка; (ii) чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження та чи були вони достатньо вагомими; і (iii) чи існували достатні врівноважуючи фактори, у тому числі надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з визнанням допустимим доказом неперевірених показань, а також забезпечити загальну справедливість судового розгляду. В останньому контексті Суд встановив, що можливість допитати на стадії слідства свідка сторони обвинувачення, який згодом не з’явився у судові засідання, є важливою процесуальною гарантією, яка може компенсувати недоліки, з якими стикається сторона захисту у зв’язку з відсутністю такого свідка під час судового розгляду (див. згадане рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" (Schatschaschwili v. Germany), пункт 130).

- Застосування зазначених принципів у цій справі

160. Насамперед Суд зазначає, що незрозуміло, чи свідки, на яких посилалися як на А.І., М.А. та А.А., дійсно були анонімними свідками, як доводив перший заявник, оскільки це були справжні імена його знайомих (див. пункт 62). Хоча під час провадження на національному рівні зазначалося про застосування до цих осіб заходів безпеки, характер таких заходів не вказувався. Також не було зазначено, що надання анонімності чи конфіденційності було частиною цих заходів.

161. Завдання суду першої інстанції полягало у з’ясуванні цього питання та перевірці, якщо це було доречно, існування вагомих підстав для виправдання захисту особи свідків (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Бошкоскі проти Північної Македонії" (Boshkoski v. North Macedonia), пункти 41-44). Однак така оцінка не проводилася. Якщо підставою для неявки свідків у судове засідання прокурор назвав застосування певних незазначених заходів безпеки, то самі свідки в своїх телеграмах до суду навіть не згадали про заходи безпеки, а загалом послалися на поганий стан їхнього здоров’я та фінансові труднощі (див. пункт 62). З огляду на нечіткість цих пояснень та їхню непослідовність, Суд не вважає, що існувала вагома причина не проводити допит свідків А.І., М.А. та А.А. у суді першої інстанції.

162. Крім того, Суд зазначає, що показання двох із цих свідків, А.І. та А.А., обмежувалися твердженням про наявність конфлікту між першим заявником і Ш.А. Іншими словами, ці докази не були єдиною або вирішальною підставою для визнання першого заявника винним. Також не можна вважати, що вони були достатньо вагомими. Ситуація відрізнялася стосовно показань M.A., який, як правильно зазначив перший заявник, був єдиним свідком, який стверджував, що перший заявник прямо зізнався йому в організації вбивства Ш.А. (див. пункт 62). Хоча ці показання могли не бути єдиним або вирішальним доказом для визнання першого заявника винним, Суд вважає, що вони були вагомими і визнання їх допустимим доказом могло значною мірою створити перешкоди для сторони захисту. З огляду на це Суд продовжить розгляд питання наявності достатніх врівноважуючих факторів (див. згадане рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" (Schatschaschwili v. Germany), пункт 116).

163. Суд зазначає, що перший заявник не отримав відповіді на жоден зі своїх конкретних і відповідних аргументів: стосовно особи свідка M.A., справжності його показань як свідка, наданих під час досудового розслідування, застосування до нього яких-небудь заходів безпеки, їхній характер і обґрунтування, а також справжність телеграми, як стверджувалося, надісланої цим свідком до суду. За таких обставин Суд не може не дійти висновку про відсутність достатніх врівноважуючих факторів, які б дозволили справедливо та належно оцінити достовірність неперевірених показань у справі першого заявника.

164. Отже, було порушено пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції.

2. Інші скарги

165. Перший заявник висунув такі додаткові скарги за пунктом 1 і підпунктами "a", "b", "c" пункту 3 статті 6 Конвенції. Він стверджував, що головуючий суддя районного суду діяв в інтересах родини Ш.А. і тому не міг вважатися безстороннім. Крім того, перший заявник скаржився, що обґрунтування судових рішень у його справі було явно недостатнім, оскільки багато вагомих аргументів сторони захисту були проігноровані. До того ж він скаржився, що визнання його винним судами на підставі викривальних показань другого заявника та Р.Н., які, як стверджувалося, були отримані під тиском, було одним з факторів, які призвели до несправедливого судового розгляду його справи. Він також скаржився, що не мав своєчасного та повного доступу до всіх матеріалів справи, а певні документи не були перекладені російською мовою. Крім того, перший заявник скаржився на періодичні відмови у задоволенні його клопотань про побачення з деякими захисниками та на відсторонення двох захисників від провадження у зв’язку з їхньою стверджуваною неналежною поведінкою. Насамкінець, він скаржився, що не всі свідки сторони захисту були викликані.

166. З огляду на факти справи, доводи сторін і висновки за статтею 6 Конвенції (див. пункти 127, 141, 152 і 164) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені першим заявником у його заяві, й немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених скарг (див., для порівняння, рішення у справах "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014, та "Мороз проти України" (Moroz v. Ukraine), заява № 5187/07, пункти 110 і 111, від 02 березня 2017 року).

В. Скарги другого заявника

1. Обмеження права на правову допомогу, визнання допустимим доказом показань свідка, як стверджувалося, отриманих під примусом, і стверджуване ненадання належних можливостей для підготовки захисту

167. Другий заявник скаржився за пунктом 1 і підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції на обмеження його права на правову допомогу декілька разів. Він також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на визнання допустимим доказом викривальних показань Р.Н., які, як стверджувалося, були отримані під тиском. Крім того, він висунув скаргу на ненадання можливостей для підготовки свого захисту в дні проведення засідань, подібну до скарги першого заявника (див. пункт 142).

(а) Прийнятність

168. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

(b) Суть

(і) Стверджувані обмеження права на правову допомогу ( пункт 1 і підпункт "с" пункту 3 статті 6 Конвенції)

(1) Доводи сторін

169. Другий заявник скаржився на відсутність доступу до захисника на початку розслідування, хоча його підозрювали у вчиненні кримінальних правопорушень, які каралися довічним позбавленням волі, а тому вимагали обов’язкової участі захисника згідно з національним законодавством. Він також доводив, що призначення слідчим захисника О.В., яке відбулося з дводенною затримкою, було виключно формальним. Він зазначив, що не мав жодних приватних побачень з цим захисником і ніколи не отримував від нього належної правової допомоги.

170. Другий заявник також доводив, що його клопотання про представництво його інтересів захисником Л.Б., вибраним на власний розсуд, свавільно залишалося без задоволення в період з 12 жовтня 2009 року по 24 лютого 2010 року.

171. Крім того, він стверджував, що слідчий неодноразово відвідував його в ізоляторах тимчасового тримання та слідчих ізоляторах і проводив численні допити без документування та за відсутності захисника другого заявника.

172. Уряд доводив, що другому заявнику було призначено захисника протягом сорока восьми годин після його затримання, і така затримка не була надмірною. Він звернув увагу Суду на той факт, що другий заявник не надавав жодних показань, поки йому не надавалася правова допомога. Тому Уряд стверджував, що відсутність захисника на самому початку розслідування жодним чином не порушила його право на захист.

173. Уряд також доводив, що другий заявник ніколи не висловлював незадоволення стосовно його представництва призначеним йому прокурором захисником О.В., і не відмовлявся від послуг останнього аж протягом чотирнадцяти місяців.

174. Стосовно скарги другого заявника на відмову допустити до провадження Л.Б. як його захисника Уряд стверджував, що слідчий належним чином обґрунтував це рішення необхідністю допитати її як свідка. Такий допит не відбувся, оскільки вона ігнорувала виклики слідчого. У будь-якому випадку Уряд доводив, що другий заявник міг залучити інших численних захисників, вибраних на власний розсуд.

175. Щодо скарги другого заявника на численні допити за відсутності його захисника або складення яких-небудь процесуальних документів Уряд доводив, що "жодна інформація зі стверджуваних допитів... [не була] використана під час [цього] кримінального провадження чи судових засідань". Згідно з твердженнями Уряду єдиними двома винятками були допит другого заявника як свідка 12 квітня та 29 липня 2011 року (див. пункти 43 і 44).

(2) Оцінка Суду

176. Загальні принципи щодо доступу до захисника, права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, а також взаємозв’язку цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені в рішенні у справі "Бьоз проти Бельгії" [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC], заява № 71409/10, пункти 119-150, від 09 листопада 2018 року.

177. Суд зазначає, що другий заявник висунув декілька тверджень про обмеження його права на захист. Усталений принцип практики Суду полягає у тому, що відповідність вимогам справедливого судового розгляду має розглядатися у кожній справі з огляду на хід провадження в цілому, а не на підставі окремого розгляду одного конкретного аспекту або одного конкретного випадку (там само, пункти 121 і 122). Тому Суд проаналізує кожне з тверджень другого заявника окремо, а потім перейде до оцінки їхнього впливу на загальну справедливість кримінального провадження щодо нього (див., наприклад, рішення у справі "Жердєв проти України" (перегляд) (Zherdev v. Ukraine) (revision), заява № 34015/07, пункт 157, від 25 січня 2018 року).

- Відсутність доступу до захисника на початковому етапі розслідування

178. Не оскаржувалося, що під час затримання другого заявника у ніч з 03 на 04 жовтня 2009 року він вважався підозрюваним у вчиненні стрілянини. Отже, до нього були застосовні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції, у тому числі право на доступ до захисника. Суд також зазначає, що національне законодавство передбачало обов’язкову участь захисника щодо осіб, яким потенційно загрожувало покарання у виді довічного позбавлення волі, таких як другий заявник, якого підозрювали у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин. Крім того, другий заявник прямо висловив бажання мати захисника після затримання, але не отримав жодної відповіді на своє клопотання (див. пункт 25). До 06 жовтня 2009 року захисник йому не призначався. У своїй постанові щодо цього слідчий послався на зазначене положення національного законодавства про обов’язкову участь захисника, без пояснення, чому воно не було застосовано раніше (див. пункт 27). З цього випливає, що було обмежено доступ другого заявника до захисника, і це не було виправдано жодними вагомими підставами.

179. Суд вважає, що відповідне обмеження справді вплинуло на загальну справедливість судового розгляду, оскільки протягом перших двох днів, коли другому заявнику не надавалася правова допомога, працівники міліції зібрали та долучили до матеріалів справи значну кількість доказів, зрештою використаних проти нього (див. пункти 21-23 та, в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Сімеонови проти Болгарії" [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC], заява № 21980/04, пункт 136, від 12 травня 2017 року).

- Стверджуване порушення права другого заявника використовувати правову допомогу захисника, вибраного на власний розсуд