Справа «Гуменюк та інші проти України» (Заява № 11423/19)

61. Далі Суд розгляне, чи може спір заявників бути виключений з-під захисту статті 6 Конвенції на підставі двох умов, встановлених у підході в рішенні у справі "Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland). Стосовно першої умови, зокрема позбавлення доступу до суду для відповідної посади чи категорії працівників, то не заперечувалося, що загалом заявники мали доступ до суду у зв’язку з їхніми скаргами стосовно терміну перебуванням на посаді, у тому числі скарг на незаконне відсторонення від посади чи перешкоджання виконанню їхніх обов’язків (див. пункт 27). Однак факти цієї справи не зовсім відповідають загальній схемі, оскільки фактично заявникам перешкодили у виконанні суддівських функцій у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України закону про реформу судоустрою. Суд уже встановив у декількох справах проти України, що суди загальної юрисдикції в Україні не мали повноважень скасовувати закони як такі, що не відповідають Конституції України, і на момент подій особа не мала права на індивідуальне звернення до Конституційного Суду України, який є єдиним судом, уповноваженим скасувати положення законодавства. Таким чином, коли скарга заявника безпосередньо стосувалася положення законодавства, Суд доходив висновку, що у нього не було засобу юридичного захисту, який міг би вважатися ефективним (див., наприклад, рішення у справі "Зайченко проти України (№ 2)" (Zaichenko v. Ukraine (no. 2), заява № 45797/09, пункт 112, від 26 лютого 2015 року, з подальшими посиланнями, див. також рішення у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункт 128, ЄСПЛ 2013). Ці міркування також стосуються і цієї справи.

62. У цьому контексті Суд зазначає, що суть спору заявників була викладена Пленумом ВСУ у конституційному поданні до Конституційного Суду України, який звернув увагу на це питання та згодом ухвалив рішення по суті на користь заявників (див. пункт 17). Проте рішення Конституційного Суду України не мало прямої дії і заявники не були учасниками провадження у цьому суді. Провадження у Конституційному Суді України було відкрито за поданням Пленуму ВСУ, який, коли він ще функціонував, діяв як орган державної влади. Той факт, що конституційне провадження, яке прямо стосувалося суті скарг заявників, було ініційоване Пленумом ВСУ у межах скарги у публічній сфері, не має вирішального значення, оскільки заявники не могли звернутися до Конституційного Суду України з цим питанням як фізичні особи - судді.

63. Заперечуючи вичерпання національних засобів юридичного захисту, Уряд стверджував, що заявники мали оскаржити процедуру ліквідації ВСУ (див. пункт 40). Суд вважає аргумент Уряду непереконливим, оскільки не було доведено, що оскарження процесу ліквідації юридичної особи у суді могло відновити виконання суддівських функцій заявниками, яке було фактично припинено нормативно-правовим актом, а не рішеннями чи заходами, застосованими у процесі ліквідації.

64. Наведені міркування свідчать про те, що згідно з національним законодавством заявники не мали права на доступ до суду у зв’язку з їхньою скаргою, що розглядається у цій справі. Тоді як цей висновок міг би спонукати Суд ухвалити рішення про виконання першої умови підходу, встановленого в рішенні у справі "Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), яка стосується "чіткого позбавлення" права на доступ до суду, Суд не вважає за необхідне ухвалювати остаточне рішення за першою умовою, оскільки у будь-якому випадку є підстави вважати, що друга умова цього підходу виконана не була.

65. Оцінюючи, чи ґрунтувалося позбавлення доступу до суду на об’єктивних підставах в інтересах держави, недостатньо встановити, що відповідний державний службовець реалізує повноваження у сфері державної влади або що між державним службовцем і державою як роботодавцем існує "особливий обов’язок проявляти лояльність та довіру". Саме держава повинна довести, що предмет спору пов’язаний зі здійсненням державної влади або що він ставить під сумнів "особливий обов’язок проявляти лояльність та довіру" між державним службовцем і державою як роботодавцем (див. згадане рішення у справі "Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), пункт 62).

66. Враховуючи, що ця справа стосується представників судової влади, другу умову підходу, встановленого у справі "Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland) щодо особливого обов’язку проявляти лояльність та довіру, слід розглядати у контексті гарантій незалежності судової влади. Ці два поняття, а саме особливий обов’язок проявляти лояльність та довіру, який вимагається від державних службовців, та незалежність судової влади неможливо легко узгодити між собою. Хоча трудові відносини між державним службовцем і державою традиційно можна визначати як такі, що ґрунтуються на довірі та лояльності до виконавчої влади, оскільки державні службовці зобов’язані реалізувати державну політику, це не стосується членів судових органів, які відіграють іншу і більш незалежну роль у зв’язку з їхнім обов’язком здійснювати перевірку неправомірної поведінки та зловживань з боку уряду. Тому їхню функціональну роль для держави слід розглядати з урахуванням конкретних гарантій, необхідних для незалежності суддів. Таким чином, коли йдеться про особливу довіру та лояльність, яку вони мають проявляти, мається на увазі лояльність до принципу верховенства права та демократії, а не до носіїв державної влади. Цей складний аспект трудових відносин між суддею і державою вимагає, щоб представники судової влади були достатньо відокремлені від інших гілок державної влади під час виконання своїх обов’язків, щоб вони могли безпристрасно та об’єктивно ухвалювати рішення a fortiori на підставі вимог закону і справедливості. Було б помилково припускати, що судді можуть дотримуватися принципу верховенства права та застосовувати Конвенцію, якщо національне законодавство позбавляє їх гарантій, передбачених статтями Конвенції з питань, що безпосередньо стосуються їхньої індивідуальної незалежності та неупередженості. З цих причин Суд не вважає виправданим позбавлення представників судової влади захисту статті 6 Конвенції у питаннях стосовно умов їхньої роботи у зв’язку з особливим обов’язком проявляти лояльність та довіру до держави (див. згадані рішення у справах "Більген проти Туреччини" (Bilgen v. Turkey), пункт 79, та, mutatis mutandis, "Кьовесі проти Румунії" (<...>), пункт 124).

67. З цього випливає, що друга умова підходу, встановленого в рішенні у справі "Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), виконана не була. Отже, пункт 1 статті 6 Конвенції є застосовним і заперечення Уряду щодо цього має бути відхилене.

(іі) Інші підстави для неприйнятності

68. Суд уже розглянув аспекти заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункт 63). Враховуючи ці міркування Суд вважає, що запропонований Урядом засіб юридичного захисту - оскарження заявниками як фізичними особами процедури ліквідації - не був ефективним для цілей Конвенції, оскільки не міг вирішити скарг заявників, поданих у зв’язку з наслідками проведення законодавчої реформи по суті та забезпечити відповідне відшкодування (див. рішення у справі "Де Томмазо проти Італії" [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 179, від 23 лютого 2017 року). З цього випливає, що заявники не були зобов’язані вичерпати цей засіб юридичного захисту. Крім того, зауваживши, що Уряд не запропонував іншого засобу юридичного захисту, яким би мали скористатися заявники, Суд відхиляє заперечення Уряду, яке ґрунтується на правилі вичерпання національних засобів юридичного захисту. Суд також вважає, що заперечення Уряду, яке ґрунтується на правилі шестимісячного строку, тісно пов’язане із суттю скарги заявників стосовно доступу до суду у зв’язку з їхніми твердженнями про перешкоджання у виконанні ними суддівських функцій як суддів Верховного Суду. Тому Суд долучає заперечення Уряду до розгляду по суті.

69. Суд зазначає, що скарга заявників на відсутність доступу до суду не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

70. Суд повторює, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які не забороняють або не зменшують доступ, наданий особі у такий спосіб чи такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана. Крім того, обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо немає розумної пропорційності між застосовними засобами та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справах "Маркович та інші проти Італії" [ВП] (Markovic and Others v. Italy) [GC], заява № 1398/03, пункт 99, ЄСПЛ 2006-XIV, "Станєв проти Болгарії" [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункт 230, ЄСПЛ 2012, та згадане рішення у справі "Бака проти Угорщини" (Baka v. Hungary), пункт 120).

71. Як зазначалося раніше (див. пункт 52), враховуючи важливе місце, яке посідає судова влада серед державних органів у демократичному суспільстві, і зростаюче значення, що надається принципу поділу влади та необхідності гарантувати незалежність судової влади, Суд повинен приділити особливу увагу захисту представників судової влади від заходів, що впливають на їхній статус або професійну діяльність і можуть загрожувати незалежності та автономії суддів.

72. Крім того, широко визнана необхідність існування процесуальних гарантій та можливості оскарження рішень, які впливають на професійну діяльність, у тому числі статус судді, оскільки йдеться про довіру громадськості до функціонування судової влади (див. згадане рішення у справі "Більген проти Туреччини" (Bilgen v. Turkey), пункт 96, з подальшими посиланнями). Обмеження права представника судової влади оскаржувати своє передчасне звільнення або застосування заходу, рівнозначного конструктивному звільненню, може бути несумісним з незалежністю судової влади, якщо такий захід застосовується без будь-якої конкретної причини (див. пункт 30).

73. Суд вважає, що право на доступ до суду є одним із основоположних процесуальних прав для захисту представників судової влади, і заявники, в принципі, повинні були мати прямий доступ до суду у зв’язку із їхніми твердженнями про незаконне перешкоджання їм у виконанні суддівських функцій. З цих підстав можливість подання інституційного позову, подібного до поданого Пленумом ВСУ у цій справі, могла б бути додатковою гарантією, але вона не могла замінити право представника судової влади на подання до суду позову як фізичної особи.

74. У пояснювальній записці до законопроєкту про судову реформу зазначалося, що реорганізація вищих судів в Україні переслідувала загальні цілі забезпечення справедливого судочинства та прискорення розгляду справ на національному рівні (див. пункт 9). Важко зрозуміти, як ці цілі могли бути досягнуті шляхом обмеження доступу заявників до суду у зв’язку з їхніми скаргами на перешкоджання виконанню ними суддівських функцій. За цих обставин Суд вважає, що відсутність доступу до суду не була обґрунтовано пропорційною законній меті, яку вона переслідувала.

75. Суд також зазначає, що законодавчі та інституційні зміни, які призвели до виникнення цього спору, діяли на момент подання заявниками заяви до Суду. З цього випливає, що скарга заявників стосувалася триваючої ситуації, яка продовжувала існувати на момент подання заяви (див. рішення у справі "Наталія Михайленко проти України" (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), заява № 49069/11, пункт 25, від 30 травня 2013 року), у зв’язку з чим правило шестимісячного строку не застосовується. Заперечення Уряду, яке ґрунтується на правилі шестимісячного строку, має бути відхилене.

76. Насамкінець Суд вважає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо права заявників на доступ до суду.

В. Стверджуване порушення права на незалежний та безсторонній суд у зв’язку з ухвалами ВРП від 2018 року

77. Уряд стверджував, що було незрозуміло, чому заявники вважали відмову ВРП розглядати рекомендації ВККС про їхнє переведення до судів нижчих інстанцій неналежною. У будь-якому випадку ВРП діяла згідно з принципами незалежності та неупередженості. З огляду на це Уряд доводив, що скарга була явно необґрунтованою.

78. Заявники підтримали скаргу, що ВРП не могла бути неупередженою з огляду на участь її членів у конкурсі до нового ВС, який проходив у той момент.

79. Суд повинен визначити, чи застосовна стаття 6 Конвенції до адміністративного провадження у ВРП. Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції не поширюється на позасудову та односторонню процедуру, що не передбачає спору між сторонами стосовно прав цивільного характеру (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Алавердян проти Вірменії" (Alaverdyan v. Armenia), заява № 4523/04, пункти 34-37, від 24 серпня 2010 року, з подальшими посиланнями).

80. У цій справі ВРП діяла не в межах дисциплінарного провадження (див., в якості протилежного прикладу, згадані рішення у справах "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), пункти 89 і 90, та "Денісов проти України" (Denisov v. Ukraine), пункти 66 і 67), а в межах здійснення її адміністративних повноважень ухвалювати рішення про переведення суддів у контексті реорганізації судової влади. Відповідна процедура була, по суті, позасудовою та односторонньою, і не передбачала вирішення "спору" для цілей статті 6 Конвенції. Важливо зауважити, що будь-яке ухвалене ВРП в межах цієї процедури рішення могло бути оскаржене у суді (див. пункт 29). На думку Суду, лише у випадку такого оскарження міг виникнути "спір", який призвів би до застосування статті 6 Конвенції (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Джіджева-Трендафілова проти Болгарії" (DzhidzhevaTrendafilova v. Bulgaria), пункти 39 і 49). Однак у цій справі відповідна процедура на національному рівні не переходила у стадію "спору": ВРП відмовилася розглядати рекомендації ВККС щодо переведення заявників у зв’язку з припиненням існування судів, до яких їх пропонували перевести (див. пункт 22), і заявники не оскаржували ці ухвали.

81. Отже, Суд доходить висновку, що провадження у ВРП не було пов’язане зі "спором", а тому стаття 6 Конвенції не була застосовною. Таким чином, скарга несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae і має бути відхилена на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

82. Заявники скаржилися за статтею 8 Конвенції на те, що перешкоджання у виконанні ними суддівських функцій становило незаконне та безпідставне втручання в їхнє право на повагу до приватного життя.

83. Стаття 8 Конвенції передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

А. Прийнятність

84. Уряд доводив, що оскаржувані заходи вживалися в контексті проведення загальної реформи судової влади без будь-яких особистих причин, пов’язаних із заявниками. І лише застосовність підходу, заснованого на наслідках, дозволяла б віднести це питання до сфери дії статті 8 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Денісов проти України" (Denisov v. Ukraine), пункт 102). Проте застосування оскаржуваних заходів не призвело до втрати заявниками заробітної плати, оскільки ліквідаційна комісія ВСУ запропонувала виплатити заявникам заробітну плату, однак вони її не забрали. Заявники також не були реально відмежовані від свого кола спілкування із зовнішнім світом і ці заходи не вплинули на їхню особисту репутацію. За цих обставин не був досягнутий необхідний рівень суворості порушення, а стаття 8 Конвенції не була застосовною.

85. Заявники стверджували, що їхня скарга була прийнятною.

86. Суд повторює, що трудові спори per se не виключаються зі сфери "приватного життя" у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входить: (і) "внутрішнє коло" заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки за якими, як правило, виникають питання, пов’язані з приватним життя: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення у справі "Денісов проти України" [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункт 115, від 25 вересня 2018 року). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (там само, пункт 116).

87. У цій справі законодавчі зміни 2016 року та їхня подальша імплементація призвели до ефективного перешкоджання заявникам у виконанні ними своїх суддівських функцій як суддів Верховного Суду без офіційного звільнення. Причини, на яких ґрунтувалося застосування цих заходів, прямо не стосувалися заявників, не кажучи вже про їхнє приватне життя. Тому саме підхід, заснований на наслідках, призводить до застосування до цього питання статті 8 Конвенції .

88. Суд бере до уваги аргумент Уряду, що після вжиття оскаржуваних заходів виплата заробітної плати не припинялася, і репутація заявників не постраждала з огляду на загальні підстави для проведення триваючої судової реформи. Однак головним негативним наслідком, на який скаржилися заявники, була неможливість виконувати свої суддівські функції в якості суддів Верховного Суду після вжиття оскаржуваних заходів. У зв’язку з цим Суд зауважує, що навіть якщо припустити, що заявники не зазнали суттєвої фінансової шкоди, оскаржувані заходи позбавили їх можливості продовжувати свою суддівську діяльність та життя у професійному середовищі, де вони могли б досягти власних цілей професійного та особистого розвитку. На момент розгляду справи Судом ці істотні наслідки для приватного життя заявників не були усунені після ухвалення рішення Конституційним Судом України, який підтвердив застосування щодо них принципу незмінності (див. пункт 17).

89. З огляду на характер і тривалість негативних наслідків Суд вважає, що оскаржувані заходи значною мірою вплинули на приватне життя заявників, і тому підпадають під сферу дії статті 8 Конвенції. Таким чином, заперечення Уряду відхиляється.

90. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

91. Заявники стверджували, що було порушено статтю 8 Конвенції і що, незважаючи на ухвалення Конституційним Судом України рішення на їхню користь, їм не було дозволено відновити здійснення своїх суддівських функцій.

92. Уряд доводив, що оскаржувані заходи були законними і переслідували легітимну мету реформування національної судової системи. До того ж відповідні заходи не були непропорційними щодо заявників, які мали можливість взяти участь у конкурсі до нового ВС або перевестися до інших національних судів.

2. Оцінка Суду

93. Як зазначалося раніше, перешкоджання заявникам у виконанні ними суддівських функцій значною мірою вплинуло на їхнє приватне життя. Отже, оскаржувані заходи становили втручання у право заявників на повагу до приватного життя (див. також згадане рішення у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), пункти 165-167, з подальшими посиланнями).

94. Втручання порушуватиме статтю 8 Конвенції, якщо воно не буде виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції як таке, що здійснене "згідно із законом", переслідує одну або декілька законних цілей, перелічених у ньому, і є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення цих цілі чи цілей.

95. Словосполучення "згідно із законом" пункту 2 статті 8 Конвенції по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально- правових і процесуальних норм (див. рішення у справі "Акопян проти України" (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пункт 109, від 05 червня 2014 року). Якщо було доведено, що втручання не відповідало закону, то зазвичай порушення статті 8 Конвенції встановляється без визначення того, чи переслідувало втручання "законну мету", або чи було воно "необхідним у демократичному суспільстві" (див. рішення у справах "Чорап проти Молдови" (Ciorap v. Moldova), заява № 12066/02, пункт 104, від 19 червня 2007 року, "Халікова проти Азербайджану" (Khalikova v. Azerbaijan), заява № 42883/11, пункт 128, від 22 жовтня 2015 року, "Чукаєв проти Росії" (Chukayev v. Russia), заява № 36814/06, пункт 137, від 05 листопада 2015 року, та "Поровський проти Польщі" (Porowski v. Poland), заява № 34458/03, пункт 171, від 21 березня 2017 року).

96. Словосполучення "згідно із законом" також стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був сумісним з принципом верховенства права і доступним для відповідної особи, яка до того ж повинна мати можливість передбачити наслідки його застосування для себе. Таким чином, це словосполучення, inter alia, передбачає, що формулювання національного законодавства має бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам належну вказівку на обставини та умови, за яких органи державної влади мають право вдаватися до заходів, що зачіпають їхні права за Конвенцією (див. рішення у справі "Фернандез Мартінез проти Іспанії" [ВП] (Fernandez Martinez v. Spain) [GC], заява № 56030/07, пункт 117, ЄСПЛ 2014 (витяги) з подальшими посиланнями).

97. У цій справі, хоча оскаржуване втручання сталося внаслідок прийняття закону Верховною Радою України, виникає питання, чи було воно законним для цілей Конвенції, зокрема, чи було відповідне законодавство передбачуваним у своєму застосуванні і сумісним з принципом верховенства права.

98. У зв’язку з цим Суд бере до уваги рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року, яким відповідні законодавчі заходи були визнані неконституційними. Конституційний Суд України вважав, що зміни до Конституції України 2016 року не порушили принцип інституційної безперервності найвищого судового органу, який продовжив роботу під назвою "Верховний Суд". Згідно з твердженнями Конституційного Суду України передбачене Конституцією України перейменування судового органу не могло відбутися без переведення суддів ВСУ на посади суддів ВС, оскільки не існувало різниці між правовим статусом судді ВСУ та судді ВС. Вилучення слова "Україна" зі словосполучення "Верховний Суд України" не могло бути підставою для звільнення усіх суддів ВСУ або їхнього переведення до іншого суду, тим більше до суду нижчої інстанції. Таким чином, Конституційний Суд України встановив, що судді ВСУ повинні були продовжити виконувати свої повноваження як судді ВС, а диференціація між суддями ВСУ та суддями ВС не узгоджувалася з принципом незмінності суддів, який був частиною конституційної гарантії незалежності суддів (див. пункт 17).

99. Суд не вбачає підстав не погоджуватися з цими міркуваннями. Уряд не довів, що спосіб, в який заявники були змушені брати участь у конкурсі для збереження права виконувати свої суддівські обов’язки і, зокрема, спосіб організації конкурсу, у тому числі вибір членів комісії та відсутність інституційних й процесуальних гарантій, відповідали конституційним принципам загального захисту прав особи, а також спеціальним гарантіям, які стосуються терміну перебування на посаді судді (див. пункти 23 та 24), у тому числі принципу незмінності суддів, який згідно з практикою Суду, а також міжнародними документами та документами Ради Європи є ключовим елементом для підтримання незалежності суддів і суспільної довіри до судової влади (див. згадане рішення у справі "Бака проти Угорщини" (Baka v. Hungary), пункт 172).

100. Тим не менш, незважаючи на рішення Конституційного Суду України, станом на червень 2021 року питання відновлення виконання заявниками суддівських функцій все ще розглядалося Верховною Радою України (див. пункт 18). Оцінюючи справу заявників, Суд зауважує, що з грудня 2017 року, коли почав працювати ВС (див. пункт 14), заявники не могли виконувати суддівські функції як судді Верховного Суду. Отже, протягом значного періоду часу була явно відсутня координація у вирішенні ситуації заявників, що серйозно підірвало правову визначеність та передбачуваність конституційних принципів незалежності суддів.

101. З огляду на зазначені міркування Суд вважає, що відповідне втручання не відповідало вимогам законності для цілі Конвенції. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

102. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

103. Заявники надали розрахунки стверджуваної матеріальної шкоди, яка складалася з втраченої заробітної плати за період, протягом якого вони не могли виконувати свої суддівські обов’язки як судді Верховного Суду. Заявники також вимагали по 10 000 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди.

104. Уряд стверджував, що вимоги про відшкодування матеріальної шкоди були безпідставними, оскільки ліквідаційна комісія ВСУ запропонувала виплатити їм заробітну плату, але вони не з’явилися та не забрали кошти. Уряд також стверджував про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями та матеріальною шкодою, яка вимагалася. Він також доводив, що вимога про відшкодування моральної шкоди була цілком необґрунтованою.

105. Суд бере до уваги доводи Уряду та вважає, що заявники не змогли довести, що вони зазнали матеріальної шкоди, яка виникла у результаті встановлених порушень. Тому він відхиляє вимогу про відшкодування матеріальної шкоди.

106. Суд також вважає, що заявники зазнали моральної шкоди, для відшкодування якої недостатньо встановлення порушення Конвенції. Враховуючи обставини справи та здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд вважає за належне присудити кожному заявнику по 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

107. Заявники не подали вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

С. Пеня

108. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Долучає до розгляду по суті заперечення Уряду щодо недотримання правила шестимісячного строку, яке стосувалося прийнятності скарги заявників на стверджувану відсутність доступу до суду (пункт 1 статті 6 Конвенції), та відхиляє це заперечення після розгляду по суті.

2. Оголошує прийнятними скарги щодо доступу до суду ( пункт 1 статті 6 Конвенції) та права на повагу до приватного життя (стаття 8 Конвенції), а решту скарг у заяві - неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо права заявників на доступ до суду.

4. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити кожному заявнику по 5 000 (п’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 липня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .