ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Акопян проти України" (Заява № 12317/06)
| СТРАСБУРГ 5 червня 2014 року ОСТАТОЧНЕ 05/09/2014 |
Офіційний переклад
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Акопян проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер (<…>), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Боштьян М. Зупанчіч (<…>),
Енн Пауер-Форд (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Хелена Єдерблом (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 6 травня 2014 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 12317/06), яку 14 березня 2006 рок ) подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Зенфіра Амбарцумівна Акопян (далі - заявниця).
2. Заявницю представляв п. Г.А. Мар’яновський - юрист, що практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на той час - п. Н. Кульчицький.
3. 9 липня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
A. Стаціонарне лікування заявниці у період з 1994 до 1997 року та пов’язані з цим питання
4. Заявниця народилась у 1953 році та проживає у м. Харкові.
5. У 1985 році вона вийшла заміж та народила першу доньку. У 1987 році вона народила другу доньку.
6. Стосунки заявниці з її чоловіком погіршились, і у серпні 1994 року вона з доньками переїхала до будинку, орендованого її чоловіком у селі Пісочин. Її чоловік час від часу відвідував своїх доньок.
7. Наприкінці листопада або на початку грудня 1994 року чоловік заявниці забрав доньок до Харкова. Заявниця залишилася сама.
8. 17 грудня 1994 року заявницю було госпіталізовано до Харківської обласної психіатричної лікарні (далі - психіатрична лікарня), що є державною установою. Згідно з історією хвороби, заявницю туди було доправлено каретою швидкої допомоги, оскільки вона перебувала у реактивному стані та виявляла ознаки психічного розладу.
9. Незабаром після госпіталізації до психіатричної лікарні заявниці було діагностовано галюцинаторно-параноїдну форму шизофренії та призначено курс лікування.
10. У період з січня 1995 року по листопад 1997 року заявниця неодноразово клопотала про виписку із психіатричної лікарні та подавала скарги на примусове тримання у психіатричному закладі, але безуспішно. Впродовж зазначеного періоду заявниця отримувала лікування нейролептичними засобами.
11. 7 листопада 1997 року заявниця втекла з психіатричної лікарні та знайшла притулок у своїх знайомих. На той час вона вже була розлученою.
12. 23 грудня 1997 року за клопотанням заявниці її було госпіталізовано до Харківської міської клінічної психіатричної лікарні для стаціонарного психіатричного обстеження. Згідно з історією хвороби, упродовж перебування заявниці у міській лікарні вона не отримувала жодних ліків, а єдиною формою лікування були розмови з лікарями.
13. 4 лютого 1998 року заявницю було виписано з лікарні з висновком, що вона є психічно здоровою.
14. Згодом заявниця відновила зв’язки зі своїми дітьми та стала жити разом з ними.
B. Кримінальне розслідування психіатричної госпіталізації заявниці
15. За скаргою заявниці 17 лютого 1998 року прокуратурою Харківської області було порушено кримінальну справу щодо П., лікаря заявниці, за підозрою у незаконному поміщенні заявниці до психіатричної лікарні - злочині, передбаченому статтею 123-2 Кримінального кодексу України 1960 року.
16. 21 липня 1998 року комісія експертів провела судово-психіатричну експертизу заявниці та дійшла висновку, що вона не страждає на жодне психічне захворювання. Також, згідно з висновком комісії, госпіталізація заявниці до психіатричної лікарні 17 грудня 1994 року могла бути зумовлена станом її здоров’я, проте під час перебування у психіатричній лікарні їй був поставлений неправильний діагноз, обстеження заявниці не було всебічним та з самого початку, тобто з грудня 1994 року, їй не надавалося правильне лікування.
17. 9 жовтня 1998 року експертна комісія склала додатковий висновок, згідно з яким заявницю можна було виписати з психіатричної лікарні 17 січня 1995 року на підставі її клопотання про виписку, оскільки з огляду на стан її психічного здоров’я не вбачалось, що вона становила загрозу для себе або для оточуючих.
18. 24 лютого 1999 року заявницю було визнано цивільним позивачем у кримінальному провадженні.
19. 25 лютого 1999 року діяння, у вчиненні якого П. обвинувачувався, було кваліфіковано як неналежне виконання службових обов’язків (халатність), що спричинило тяжкі наслідки для заявниці.
20. 9 квітня 1999 року П. постав перед Харківським районним судом Харківської області (далі - Харківський районний суд).
21. 20 червня 2000 року матеріали справи були знищені внаслідок пожежі у будівлі суду.
22. 24 листопада 2000 року суд повернув справу до прокуратури на додаткове розслідування.
23. 8 червня 2001 року справу знову було передано до суду.
24. У період з червня 2001 року по червень 2002 року було призначено кілька засідань, але жодне з них не відбулося з різних причин.
25. 26 червня 2002 року у відповідь на скаргу заявниці Головне управління юстиції у Харківській області звернулося до голови Харківського районного суду з клопотанням про прискорення розгляду справи, вважаючи його необґрунтовано тривалим.
26. 24 лютого 2003 року Харківський районний суд призначив проведення слідчими органами ще однієї психіатричної експертизи заявниці.
27. 14 квітня 2004 року слідчі органи призначили проведення психіатричної експертизи заявниці.
28. 12 січня 2005 року справу було знову передано до суду, хоча призначену експертизу не було проведено.
29. 27 квітня 2005 року заявниця, з огляду на те, що матеріали справи були знищені пожежею у 2000 році, подала до Харківського районного суду ще один цивільний позов, вимагаючи від П. та психіатричної лікарні відшкодування шкоди за її необґрунтовану психіатричну госпіталізацію.
30. 3 червня 2005 року за клопотанням П. Харківський районний суд закрив кримінальну справу у зв’язку із закінченням строку давності.
31. Заявниця оскаржила це рішення, стверджуючи, зокрема, що воно було незаконним, а розгляд справи необґрунтовано затягувався органами влади. Вона також скаржилася, що суд першої інстанції не розглянув її цивільний позов.
32. 22 грудня 2005 року апеляційний суд Харківської області залишив постанову суду від 3 червня 2005 року без змін.
33. Того ж дня апеляційний суд Харківської області постановив окрему ухвалу, звернувши увагу обласної ради суддів на недоліки у роботі Харківського районного суду, наслідком яких став тривалий розгляд справи заявниці. Апеляційним судом зазначалося, зокрема, що у період з 8 червня 2001 року по 3 червня 2005 року була невиправдано велика кількість відкладених судових засідань і що мав місце період тривалістю два роки, протягом якого у справі безпідставно не проводилось жодних дій в очікуванні результатів судово-психіатричної експертизи, яку так і не було проведено.
34. Заявниця оскаржила у касаційному порядку постанову про закриття кримінальної справи, висунувши ті ж аргументи, що й у своїй апеляційній скарзі. Вона стверджувала, що суди не ухвалили рішення за її цивільним позовом.
35. 13 травня 2008 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявниці.
С. Цивільний позов до лікаря заявниці та психіатричної лікарні щодо відшкодування шкоди
36. У березні 2006 року заявниця подала цивільний позов до П. та психіатричної лікарні, вимагаючи від П. 10000 грн, а від психіатричної лікарні - 90000 грн відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованої госпіталізації. Вона стверджувала, зокрема, що її трирічне перебування у психіатричній лікарні завдало їй тяжких моральних та фізичних страждань. Вона доводила, що постійно відчувала приниження та вважала, що з нею поводяться як із неповноцінною особою, чия думка не має значення. На додаток, вона зазнавала примусового медичного втручання. Крім того, приватне та сімейне життя заявниці було зруйновано.
37. 31 січня 2007 року Червонозаводський районний суд м. Харкова дійшов висновку, що 17 грудня 1994 року заявницю було госпіталізовано на законних підставах з огляду на психіатричне захворювання. Суд також постановив, що під час перебування заявниці у лікарні її лікар П. порушував численні законодавчі положення щодо надання психіатричної допомоги. Суд встановив, що не було дотримано обов’язкового порядку примусової госпіталізації; в іншому випадку, якщо б заявницю було госпіталізовано добровільно, її б мали виписати з лікарні на підставі її заяви (див. пункти 48-50). Суд також зазначив, що заявниця неодноразово клопотала про виписку, та дійшов висновку, що її мали виписати ще 17 січня 1995 року на підставі такого клопотання. Суд дійшов висновку, що внаслідок цих порушень національного законодавства заявниці був поставлений неправильний діагноз і її помилково лікували в психіатричній лікарні протягом тривалого періоду часу.
38. Суд також зазначив, що впродовж неправомірного тримання заявниці у психіатричній лікарні вона була не в змозі вільно користуватися своїми правами та керувати своїм життям. Отже, суд дійшов висновку, що заявниця зазнала моральної шкоди, яка має бути відшкодована психіатричною лікарнею, в якій працював П. Констатуючи це, суд також посилався на кримінальну справу щодо П. та докази, зібрані слідчими органами у цій кримінальній справі.
39. Суд присудив заявниці 7000 грн відшкодування моральної шкоди, зазначивши, що при визначенні цієї суми він врахував тривалість необґрунтованого тримання заявниці у психіатричній лікарні, характер та ступінь фізичних і моральних страждань, вимушені зміни способу її життя та обмеження її громадянських прав на вільну організацію свого життя і на те, щоб дбати про власне здоров’я.
40. Заявниця оскаржила вищезазначене рішення, вимагаючи більшої суми відшкодування від обох відповідачів.
41. 19 квітня 2007 року апеляційний суд Харківської області залишив рішення від 31 січня 2007 року без змін.
42. Заявниця не оскаржувала це рішення до Верховного Суду України.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
43. Відповідні положення Конституції передбачають таке:
Стаття 55
"Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. ...
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань".
B. Кримінальний кодекс України 1960 року (чинний на час подій)
44.Стаття 123-2 Кодексу за незаконне поміщення в психіатричну лікарню за відомо психічно здорової особи передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років або виправних робіт на той же строк. Позбавлення волі також могло супроводжуватися позбавленням права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю на строк від одного року до трьох років.
45.Статтею 167 Кодексу встановлювалась кримінальна відповідальність за халатність при виконанні службових обов’язків. Згідно з частиною 2 статті 167 Кодексу невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків через недбале чи несумлінне ставлення до них, яке спричинило тяжкі наслідки, каралося позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльність на строк до п’яти років і штрафом від п’ятнадцяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або без такого.
С. Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року (чинний на час подій)
46.Стаття 248-1 цього Кодексу передбачала право будь-якої особи, яка вважала, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу влади, юридичної особи, їхніх посадових осіб було порушено її права, свободи чи законні інтереси, звернутись до суду.
D. Законодавство про надання психіатричної допомоги
1. Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 січня 1988 року (чинне на час подій)
47. За цим Положенням особа підлягала поміщенню до психіатричної установи, якщо вона страждала на психіатричне захворювання, що вимагало стаціонарного огляду або стаціонарного лікування; поміщення в психіатричну установу відбувалось лише за рішенням лікаря-психіатра за згодою пацієнта (стаття 15). Пацієнти, які через їхній психічний стан становили небезпеку для себе або оточуючих, підлягали поміщенню в психіатричну установу без їхньої згоди за рішення лікаря-психіатра. Про примусову госпіталізацію пацієнта необхідно було повідомити його родичів чи законних представників, а також вищестоящі органи охорони здоров’я, які у разі потреби могли перевірити законність та обґрунтованість рішення про госпіталізацію (стаття 16).
48. Примусово госпіталізований пацієнт мав бути оглянутий комісією лікарів-психіатрів впродовж двадцяти чотирьох годин (крім вихідних днів). Якщо комісія доходила висновку, що необхідним є подальше примусове лікування, адміністрація психіатричної установи впродовж двадцяти чотирьох годин повинна була надати головному психіатру місцевого органу охорони здоров’я вмотивований висновок до відома та для контролю. Про рішення комісії повідомлялися родичі або законні представники пацієнта. Рішення комісії могло бути оскаржене до головного психіатра самим пацієнтом або його родичами чи законними представниками. Якщо рішення було винесено головним психіатром, то оскаржити його можна було до головного психіатра вищестоящої установи охорони здоров’я (стаття 18).
49. Пацієнт, якого було госпіталізовано добровільно, міг бути виписаний із психіатричної установи, якщо він одужав, або якщо його психічний стан покращився настільки, що подальше стаціонарне лікування було недоцільним. Такий пацієнт також підлягав виписці за його власним клопотанням або за клопотанням його родичів чи законних представників. У виписці такому пацієнту могло бути відмовлено, якщо до часу подання клопотання було встановлено, що внаслідок свого психічного стану пацієнт становить небезпеку для себе або для оточуючих. Питання щодо його подальшого примусового лікування повинно було вирішуватися комісією лікарів-психіатрів, а складні та суперечливі випадки розглядалися комісією, очолюваною головним психіатром місцевого органу охорони здоров’я (стаття 20).
50. Пацієнти, госпіталізовані примусово, підлягали обстеженню комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на місяць для вирішення питання про продовження чи припинення примусового лікування. У випадках тривалого перебування в установі рішення про продовження примусового стаціонарного лікування повинно було прийматися кожні шість місяців головним лікарем-психіатром місцевого органу охорони здоров’я на підставі висновку психіатричної комісії щодо необхідності продовження примусового стаціонарного лікування. Органи охорони здоров’я були зобов’язані перевіряти обґрунтованість поміщення хворих для стаціонарного лікування, контролювати його тривалість та обґрунтованість рішень про його продовження (стаття 21).
51. Головні лікарі-психіатри органів охорони здоров’я в межах своїх повноважень були зобов’язані здійснювати нагляд за діяльністю психіатричних установ, вживати заходів для захисту прав та інтересів осіб, які страждають на психіатричні захворювання, та розглядати заяви і скарги громадян (стаття 24).
2. Положення про психіатричну лікарню, затверджене наказом Міністерства охорони здоров’я СРСР від 21 березня 1988 року (чинне на час подій)
52. Відповідно до пункту 40 Положення кожен пацієнт психіатричних лікарень мав бути забезпечений вичерпним дослідженням психічного, неврологічного та соматичного стану та, залежно від характеру захворювання, такі пацієнти мали забезпечуватись усіма сучасними методами лікування та соціально-трудової реабілітації.
53. Пунктом 54 передбачалося, що доступ до лікувальних відділень лікарні, за винятком приміщень для побачень, дозволявся тільки персоналу лікарні. Решта осіб допускалися тільки з дозволу головного лікаря лікарні (або заступника головного лікаря) та завідуючого відділенням, а за їхньої відсутності - з дозволу чергового лікаря.
III. МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ
54. У відповідних витягах із Доповіді Уряду України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), за результатами візиту з 8 по 24 лютого 1998 року (CPT/Inf (2002) 19) зазначено таке:
"D. Психіатричні заклади
... 6. Гаранти в контексті примусової госпіталізації
... 227. Жодний із психіатричних закладів, який відвідала делегація, не мав чітко визначеного внутрішнього розпорядку прийняття скарг. Комітет вважає, що існування конкретного порядку подавання пацієнтами офіційних скарг до чітко вказаного органу та конфіденційного спілкування з відповідним органом поза установою є важливою гарантією. Комітет відповідно рекомендує українським органам вжити необхідних заходів для запровадження таких механізмів, які б включали надання інформації пацієнтам щодо можливості подання скарг.
Загалом Комітет рекомендує скласти брошуру про режим в лікарні та права пацієнтів і видавати кожному пацієнту, а також їхнім сім’ям. Всім пацієнтам, які не можуть зрозуміти цю брошуру, повинна надаватися відповідна допомога.
228. Підтримання контакту пацієнтів із зовнішнім світом є важливим не тільки для попередження жорстокого поводження, але також з точки зору терапії. Пацієнти повинні мати право надсилати та отримувати кореспонденцію, право на доступ до телефонних розмов та право на відвідини сім’єю та друзями. Також має бути гарантовано право конфіденційного спілкування з адвокатом.
229. Пацієнтам Дніпропетровської психіатричної лікарні посиленого режиму дозволялося мати необмежену кількість візитів та посилок та без обмежень посилати та отримувати листи, Проте делегацію поінформували, що всі листи переглядалися лікуючим лікарем. Комітет хотів би мати інформацію, чи це правило застосовується також і до листування пацієнта з його адвокатом. ...
230. Що стосується Київського міського Центру судово-психіатричної експертизи, Комітет хотів би отримати інформацію щодо діючого порядку відвідування пацієнтів (включаючи побачення з адвокатом) та листування.
231. Комітет також надає велике значення тому, щоб психіатричні заклади регулярно відвідувалися незалежним органом, відповідальним за перевірку догляду за пацієнтами …"
55. У відповідних витягах із Доповіді Уряду України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), за результатами візиту з 24 листопада по 6 грудня 2002 року (CPT/Inf (2002) 19) зазначено таке:
"D. Психіатричні медичні установи
…
2. Чернівецька обласна клінічна психіатрична лікарня
f. Гарантії для пацієнтів психіатричних лікарень
... 166. Кількох пацієнтів було примусово госпіталізовано до психіатричної лікарні цивільної відповідно до процедури поміщення до психіатричного закладу, встановленої цивільним законодавством.
Проте, як було зазначено раніше (див. пункт 146), велика кількість з 510 дорослих пацієнтів у закритих відділеннях були не згодні зі своїм поміщенням до лікарні та не могли залишити її за власним бажанням. На практиці вони не мали жодної можливості скористатися гарантіями, передбаченими Законом України "Про психіатричну допомогу" 2000 року, зокрема, можливістю оскаржити своє поміщення до лікарні. У багатьох випадках особисті справи пацієнтів містили тільки заяву про лікування, подану родичами.
Більш того, перевірка особистих справ пацієнтів довела, що деякі з них були поміщені до лікарні без їхньої згоди - лише на підставі листа від прокурора або заяви від міліції, без подачі до компетентного суду заяви про примусове поміщення до психіатричної лікарні...".
56. Інші відповідні міжнародні документи наведено в рішенні від 19 квітня 2012 року у справі "М. проти України" (М. v. Ukraine), заява № 2452/04, пп. 37-39).
ПРАВО
57. Заявниця скаржилася, що тривале тримання її у психіатричній лікарні було свавільним, та впродовж цього періоду не було проведено ефективного перегляду стану її психічного здоров’я. Вона скаржилася, що її тримання супроводжувалося примусовим лікуванням, завдало їй тяжких страждань та шкоди її приватному та сімейному життю.
58. Відповідні положення Конвенції передбачають таке:
Стаття 3 (Заборона катування)
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
Стаття 5 (Право на свободу та особисту недоторканність)
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(е) законне затримання психічнохворих ...; ..."
Стаття 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя)
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
А. Прийнятність
1. Доводи сторін
59. Уряд стверджував, що скарги є неприйнятними на тій підставі, що заявниця не може вважатися потерпілою від стверджуваних порушень. Зокрема, національні суди встановили, що заявниці був поставлений неправильний діагноз і її неправильно лікували, та присудили їй відшкодування моральної шкоди, якої вона зазнала у зв’язку з цим. Уряд наголошував на тому, що при визначенні суми відшкодування суди взяли до уваги питання, порушені заявницею перед Судом.
60. Уряд також доводив, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, оскільки не оскаржила судові рішення, ухвалені в її цивільній справі.
61. Заявниця не погодилась та стверджувала, що вона є потерпілою від стверджуваних порушень. Вона також скаржилась, що кримінальне провадження було неефективним, а сума компенсації, присуджена за цивільним позовом, - недостатньою. Вона також доводила, що оскарження судових рішень за її цивільним позовом не було ефективним засобом юридичного захисту.
2. Оцінка Суду
62. Ці скарги стосуються тримання заявниці у психіатричній лікарні у період з 17 грудня 1994 року по 7 листопада 1997 року. Проте Конвенція набрала чинності для України 11 вересня 1997 року. Відтак період часу, протягом якого заявниця перебувала у лікарні до цієї дати, знаходиться поза межами юрисдикції Суду за критерієм ratione temporis, а отже, відповідна частина заяви має бути визнана неприйнятною згідно з підпунктом "а" пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції. Тим не менш, для того, аби в цілому оцінити оскаржувані контекст і ситуацію, Суд врахує відповідні факти, що передували даті набрання чинності Конвенцією в Україні (див., mutatis mutandis, рішення від 14 грудня 2010 року у справі "Мілановіч проти Сербії" (Milanovic v. Serbia), заява № 44614/07, п. 78).
63. Що стосується проміжку часу з 11 вересня 1997 року по 7 листопада 1997 року, який за критерієм ratione temporis підпадає під юрисдикцію Суду, Суд вважає, що заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язані із суттю справи. Відтак Суд долучає ці питання до розгляду справи по суті.
64. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у значенні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
65. Уряд наполягав на своїй позиції, відповідно до якої заявниця більше не була потерпілою від стверджуваних порушень. Він наголошував, що заявниця мала у своєму розпорядженні кримінально-правові та цивільно-правові засоби юридичного захисту та що відшкодування за стверджувані порушення було достатнім. Уряд також стверджував, що матеріали кримінальної справи щодо П. були знищені, оскільки період їхнього зберігання закінчився. Тому Уряд не міг надати свої зауваження щодо розумності тривалості кримінального провадження.
66. Заявниця наполягала на тому, що для цілей Конвенції вона є жертвою та що її права за статтями 3, 5 і 8 Конвенції було порушено.
2. Оцінка Суду
67. Для того, аби встановити, чи мало місце "позбавлення свободи", треба врахувати цілу низку чинників, які постають у конкретній справі. Поняття позбавлення свободи поєднує у собі як об’єктивний елемент, а саме тримання особи в обмеженому просторі протягом значного періоду часу, так і суб’єктивний елемент, тобто відсутність достовірної згоди особи на таке тримання (див. рішення від 16 червня 2005 року у справі "Шторк проти Німеччини" (Storck v. Germany), заява № 61603/00, пп. 71 і 74, ЄСПЛ 2005-V).
68. У цій справі сторони не оскаржували той факт, що тримання заявниці у психіатричній лікарні становило "позбавлення свободи" у значенні пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав вважати інакше. Зокрема, що стосується об’єктивного елементу, то заявницю тримали в лікарні впродовж значного проміжку часу, вона не могла вільно залишити її, а її зв’язок із зовнішнім світом був серйозно обмежений. Щодо суб’єктивного елементу, ніщо не свідчить про те, що тримання заявниці у лікарні було добровільним. Насамкінець вона втекла з лікарні після численних марних клопотань про виписку.
69. Суд також зазначає, що психіатрична лікарня була державною установою, та вважає, що оскаржувана ситуація порушує питання відповідальності держави-відповідача за Конвенцією (див. рішення у справах "Гласс проти Сполученого Королівства" (Glass v. the United Kingdom), заява № 61827/00, п. 71, ЄСПЛ 2004-ІІ, та "Штукатуров проти Росії" (Shtukaturov v. Russia), заява № 44009/05, п. 110, ЄСПЛ 2008).
(ii) Правомірність позбавлення свободи
70. Для того, щоб відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції, тримання під вартою, про яке йдеться, повинно, перш за все, бути "законним", зокрема відповідати передбаченій законом процедурі; у зв'язку з цим Конвенція по суті посилається на національне законодавство та передбачає обов’язок дотримання його матеріально-правових та процесуальних норм (див. рішення від 24 вересня 1992 року у справі "Херцегфальві проти Австрії" (Herczegfalvy v. Austria), п. 63, Series А № 244). Крім того, вимога щодо затримання відповідно до "процедури, встановленої законом", вимагає наявності в національному законодавстві "справедливих та належних процедур" і відповідного правового захисту від свавільного позбавлення свободи (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справах "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), п. 45, Series A № 33; "Амуур проти Франції"(Amuur v. France), від 25 червня 1996 року, п. 53, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, та "H.L. проти Сполученого Королівства" (Н.L. v. the United Kingdom), заява № 45508/99, п. 115, ECHR 2004-IX).
71. На додаток, підпункти з "а" до "f" пункту 1 статті 5 Конвенції містять вичерпний перелік дозволених підстав позбавлення свободи; такий захід не буде законним, якщо він не відповідає одній з цих підстав (див. рішення у справах "Вітольд Літва проти Польщі" (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, п. 49, ЄСПЛ 2000-ІІІ, та "Єндровяк проти Німеччини" (Jendrowiak v. Germany), заява № 30060/04, п. 31, від 14 квітня 2011 року).
72. У цій справі заявницю помістили до психіатричної лікарні та тримали там, тому що лікарі вважали, що вона потребує лікування психіатричного захворювання. Отже, випадок заявниці має розглядатися за підпунктом "е" пункту 1 статті 5 Конвенції, який в якості винятку передбачає затримання "психічно хворих".
73. Згідно з практикою Суду особа не може бути позбавлена волі як "психічно хвора", якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. вищезазначене рішення у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), п. 39; рішення у справі "Варбанов проти Болгарії" (Varbanov v. Bulgaria), заява № 31365/96, п. 45, ЄСПЛ 2000-Х, та вищезазначене рішення у справі "Штукатуров проти Росії" (Shtukaturov v. Russia), п. 114).
74. Національні органи дійшли висновку, що власне госпіталізація заявниці до лікарні була виправданою. Проте не було зроблено подібного висновку стосовно продовжуваного тримання заявниці в лікарні, яке тривало з 11 вересня по 7 листопада 1997 року. Навпаки, під час провадження на національному рівні експертна комісія дійшла висновку, що заявниця могла бути виписана із психіатричної лікарні незабаром після її госпіталізації за її клопотанням про виписку, оскільки її психічний стан не свідчив про те, що вона становить небезпеку для себе та оточуючих (див. пункт 17). Отже, не вбачається, що заявниця страждала на психіатричне захворювання, яке вимагало тримання її у лікарні впродовж строку, що розглядається. Цього достатньо, аби дійти висновку, що тримання заявниці у лікарні впродовж проміжку часу, який розглядається, не відповідало вимогам підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції. Проте Суд вважає за належне додати наступні міркування стосовно законності позбавлення заявниці свободи.
(iii) "Справедливий та належний порядок"
75. Суд зазначає, що невиправдане позбавлення заявниці свободи на той час стало можливим внаслідок відсутності справедливих та належних засобів, які могли б забезпечити адекватний юридичний захист від свавілля. У цій справі довготривале становище припинилося не внаслідок застосування законної гарантії або засобу юридичного захисту, а внаслідок успішної втечі заявниці з лікарні. Зокрема, клопотання заявниці про виписку та її скарги не дали жодного результату. Так, клопотання заявниці про виписку з лікарні та її скарги виявилися безуспішними, жодне з її клопотань не було належним чином розглянуто ані самою лікарнею, ані іншим органом за результатами незалежного розгляду; інші процесуальні гарантії, які мають бути притаманні такій процедурі, взагалі були відсутні.
76. Насправді не було дотримано навіть існуючих гарантій захисту від свавільної госпіталізації. У зв’язку з цим національні суди дійшли висновку, що, з одного боку, госпіталізацію заявниці було здійснено з порушенням національного законодавства, тому що не було дотримано порядку примусової госпіталізації, а з іншого боку, - якщо заявниця мала вважатися госпіталізованою на добровільних засадах, то її треба було виписати на підставі клопотань, які вона подала незабаром після своєї госпіталізації (див. пункт 37).
77. З огляду на фактологічні висновки КЗК щодо подібних психіатричних установ в Україні та його загальні зауваження з питань відсутності належного порядку розгляду скарг пацієнтів, гарантування конфіденційності їхнього листування та спілкування, доступу до адвоката та незалежного органу (див. пункти 54 і 55), Суд зазначає, що факти цієї справи не свідчать про існування таких гарантій у лікарні, в якій трималась заявниця.
78. Отже, Суд повторює свої висновки, наведені у вищезазначеному рішенні у справі "М. проти України" ((М. v. Ukraine), п. 87) та вважає, що з практичної точки зору впродовж свого перебування у психіатричній лікарні у період з 11 вересня по 7 листопада 1997 року заявниця не мала доступу до "справедливої та належної процедури", включаючи запобіжні заходи юридичного захисту, здатні покласти край триваючій ситуації, щодо якої подано скарги.
79. З огляду на вищевикладене Суд тепер має розглянути, чи може заявниця вважатися потерпілою у зв’язку з її скаргою за пунктом 1 статті 5 Конвенції та чи вичерпала вона у зв’язку з цим національні засоби юридичного захисту.
(iv) Статус потерпілої та вичерпання національних засобів юридичного захисту
80. Уряд стверджував, що з огляду на висновки національного суду у рішенні від 31 січня 2007 року та присуджену суму відшкодування, заявниця більше не може вважатися потерпілою від порушення її права на свободу.
81. Суд нагадує, що обов’язок відшкодовувати збитки у зв’язку з порушеннями Конвенції покладено, в першу чергу, на національні органи влади (див., серед іншого, рішення у справі "Сільядін проти Франції" (Siliadin v. France), заява № 73316/01, n. 61, ЄСПЛ 2005-VII). Прийняття рішення або вжиття заходів на користь заявника в принципі недостатньо для того, щоб позбавити його статусу потерпілого, якщо державні органи не визнали, явно або по суті, порушення Конвенції та зрештою не надали відшкодування за таке порушення (див., серед іншого, рішення у справі "Далбан проти Румунії" (Dalban v. Romania) [ВП], заява № 28114/95, п. 44, ЄСПЛ 1999-VI, та вищезазначене рішення у справі "Сільядін проти Франції" (Siliadin v. France), п. 62).
82. Відшкодування має бути належним та достатнім у цілях виправлення порушення конвенційного права на національному рівні. Суд загалом вважає, що це залежить від обставин справи, і також має враховуватися, зокрема, характер порушення Конвенції, про яке йдеться (див. рішення у справі "Куріч та інші проти Словенії" (Kuric and Others v. Slovenia) (ВП], заява № 26828/06, п. 260, ЄСПЛ 2012 (витяги)).
83. Крім того, відшкодування за порушення Конвенції має надаватися за допомогою застосування засобу юридичного захисту, який сам по собі є доступним та ефективним. Зокрема, надмірні затримки у провадженні за позовом про відшкодування зроблять такий засіб неефективним, наслідком чого буде збереження заявником статусу потерпілого (див. рішення у справах "Скордіно проти Італії (№ 1)" (Scordino v. Italy (no. 1)) [ВП], заява № 36813/97, п. 195, ЄСПЛ 2006-V, стосовно компенсації за недотримання вимоги статті 6 Конвенції щодо "розумного строку", та "Гефген проти Німеччини" (<…>) [ВП], заява № 22978/05, п, 127, ЄСПЛ 2010, стосовно засобу відшкодування за порушення статті 3 Конвенції).
(a) Характеристики відшкодування
84. Суд вважає, що якщо стверджується про порушення, яке продовжується протягом тривалого періоду, розгляд питання щодо адекватності наявного відшкодування має включати у себе аналіз засобів юридичного захисту, які можуть забезпечити і превентивне, і ретроспективне відшкодування. Так, Суд зазначав, що ретроспективні засоби юридичного захисту можуть бути належним і достатнім відшкодуванням стосовно певних скарг щодо позбавлення свободи (див. вищезазначене рішення у справі "М. проти України" (М. v. Ukraine), п. 84). Проте у випадку, коли скарга стосується продовжуваного та свавільного позбавлення свободи у зв’язку з відсутністю справедливого та належного порядку поміщення особи до психіатричної установи, адекватним засобом юридичного захисту буде перш за все той, що здатен негайно припинити порушення шляхом звільнення особи, а ретроспективний засіб відшкодування може бути при цьому додатковим до вищезазначеного засобу (там само).
85. Аналогічним чином, у разі якщо продовжувана ситуація становить порушення права на належні умови тримання у значенні статті 3 Конвенції, Суд зауважував, що "найціннішим" буде засіб юридичного захисту, який покладе край триваючому порушенню. Проте після звільнення з установи з неналежними умовами тримання заявник повинен мати здійснене право на відшкодування за порушення, яке вже відбулось (див. рішення від 10 січня 2012 року у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), заяви №№ 42525/07 і 60800/08, п. 97).
86. Також слід зазначити, що ефективним засобом юридичного захисту стосовно надмірної тривалості провадження є той, що може забезпечити попередження відповідного порушення або відшкодування за нього (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 159, ЄСПЛ 2000-ХІ). Проте було визнано, що превентивний засіб юридичного захисту має безперечну перевагу перед компенсаційним, оскільки він запобігає порушенням стосовно того ж провадження надалі та, на відміну від компенсаційного засобу юридичного захисту, не просто виправляє порушення a posteriori (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі "Скордіно проти Італії (№ 1)" (Scordino v. Italy (no. 1)), п. 183, та рішення від 10 травня 2011 року у справі "Фінгер проти Болгарії" (Finger v. Bulgaria), заява № 37346/05, п. 83).
87. З огляду на вищезазначені принципи щодо взаємодоповнюваності превентивних та ретроспективних засобів захисту у справах, в яких перший вид засобів захисту все-таки має перевагу, Суд навіть в частині двомісячного періоду, який підпадає під юрисдикцію Суду за критерієм ratione temporis, вважає, що заявниця перш за все мала бути забезпечена ефективним засобом юридичного захисту, який би запобіг виникненню або продовженню порушення у цей період. Згодом мав би бути наданий ефективний ретроспективний засіб юридичного захисту для відшкодування за порушення, яке мало місце протягом зазначеного періоду. Наявність обох засобів юридичного захисту дала би Судові змогу вважати, що заявниця мала доступ до адекватного відшкодування за порушення її права на свободу.
(b)Щодо превентивних засобів юридичного захисту
88. Суд встановив (див. пункти 75-78), що впродовж перебування у психіатричній лікарні у період з 11 вересня по 7 листопада 1997 року заявниця не мала доступу до засобів юридичного захисту, здатних покласти край ситуації, щодо якої вона скаржилася. Отже, превентивні засоби юридичного захисту у цій справі були відсутні.
(g)Щодо ретроспективних засобів юридичного захисту
- Необхідність у кримінально-правових засобах юридичного захисту
89. У цій справі заявниця вимагала кримінального переслідування та покарання лікаря, який її лікував. Суд не виключає, що ефективний захист права на свободу за Конвенцією може вимагати застосування кримінально-правових засобів юридичного захисту, які у певних випадках можуть породжувати позитивний обов’язок держави гарантувати ефективну дію положень кримінального законодавства. Проте це залежить від обставин кожної справи. У справах, пов'язаних з недбалістю лікарів, межі відшкодування та позитивний обов’язок держави у цій сфері розглядалися Судом передусім у контексті стверджуваних порушень права на життя. У зв’язку з цим Суд зазначав, що у конкретній сфері злочинної недбалості лікарів, що не включає умисного порушення права на життя або фізичну недоторканність, немає потреби у порушенні кримінального провадження у кожній справі; достатньо буде, щоб національне законодавство надавало потерпілій особі засіб юридичного захисту в межах цивільного провадження, який забезпечив би можливість притягнути до відповідальності причетних лікарів та надати відповідне цивільно-правове відшкодування - таке як відшкодування шкоди та оприлюднення рішення; також можуть застосовуватися дисциплінарні стягнення (див., наприклад, рішення у справі "Во проти Франції" (Vo v. France) [ВП], заява № 53924/00, п. 90, ЄСПЛ 2004-VIII, з подальшими посиланнями).
90. Суд вважає, що стосовно питання лікарської недбалості в частині, що охоплюється пунктом 1 статті 5 Конвенції, стандарти відшкодування та відповідних позитивних обов’язків держави не повинні бути вищими за стандарти, розроблені за статтею 2 Конвенції.
91. Враховуючи вищенаведене, Суд зауважує, що питання вини лікаря заявниці розглядалося органами влади під час провадження на національному рівні. Зокрема, в остаточному обвинувальному висновку діяння лікаря було кваліфіковано як недбалість. З огляду на те, що питання такого характеру передусім мають оцінюватися на національному рівні, Суд зазначає, що заявниця не порушувала питання щодо вини лікаря перед слідчими чи судовими органами. Крім того, наявні докази не дають Судові підстав піддавати сумніву висновки органів влади щодо цього питання.
92. Отже, Суд вважає, що кримінально-правові засоби юридичного захисту не були обов’язковими для надання адекватного ретроспективного відшкодування за порушення права заявниці на свободу. Відтак той факт, що кримінальне провадження щодо лікаря заявниці було припинено без винесення рішення по суті справи, сам по собі не дає підстав для констатації порушення.
- Щодо цивільно-правових засобів юридичного захисту
93. Суд зазначає, що на національному рівні заявниці було присуджено відшкодування у зв’язку з її незаконною госпіталізацією до психіатричної установи. Заявниця на національному рівні не оскаржила рішення від 31 січня та 19 квітня 2007 року, а отже, не може оскаржувати достатність суми відшкодування на міжнародному рівні (див. рішення від 9 листопада 2010 року у справі "Крівова проти України" (Krivova v. Ukraine), заява № 25732/05, п. 51).
94. Проте, навіть якщо припустити, що сума відшкодування була достатньою, потрібно встановити, чи було цивільно-правовий засіб юридичного захисту надано заявниці в ефективний спосіб (див. пункт 83).
95. Перш за все Суд нагадує, що від заявника, який вичерпав очевидно ефективні і достатні засоби юридичного захисту, не можна вимагати спроб застосувати інші заходи, які є доступними, але ймовірно не більш успішними (див. рішення від 29 квітня 1999 року у справі "Т.W. проти Мальти" (Т.W. v. Malta) [ВП], заява № 25644/94, п. 34). У цій справі заявниця із самого початку подала цивільний позов у кримінальному провадженні щодо її лікаря. З огляду на факти справи та положення національного кримінального законодавства (див. пункти 44 і 45), ініціювання заявницею кримінального провадження, яке також могло забезпечити ухвалення рішення за її цивільним позовом, не видається необґрунтованим. Національні органи влади, які розглядали кримінальну справу до моменту, коли її було закрито у зв’язку із закінченням строку давності, теж не вважали його таким.
96. Отже, заявниці не можна дорікати з приводу того, що вона надала перевагу такому провадженню, а не поданню окремого цивільного позову. Цей варіант можливо міг насправді бути більш вигідним (див. рішення у справах "Арская проти України" (Arskaya v. Ukraine), заява № 45076/05, п. 78, від 5 грудня 2013 року, та "Валерій Фуклєв проти України" (Valeriy Fuklev v. Ukraine), заява № 6318/03, п. 80, від 16 січня 2014 року). Проте через більш ніж сім років і три місяці після порушення справи суд першої інстанції закрив кримінальну справу, не ухваливши рішення по суті цивільного позову. Суд з огляду на наявні документи вважає, що така тривалість провадження не була виправдана обставинами справи. У задоволенні наступних апеляційних скарг заявниці щодо кримінального провадження, в яких вона скаржилась на невирішення судом питання щодо її цивільного позову, було відмовлено за безпідставністю. Відтак потенційно ефективний цивільно-правовий засіб юридичного захисту у кримінальному провадженні, якого послідовно домагалася заявниця, виявився неефективним.
97. Що стосується окремого цивільного позову, який заявниця подала у 2006 році, то суди дійсно розглянули його за короткий проміжок часу. Проте така оперативність стала можливою здебільшого тому, що більшість доказів було зібрано слідчими органами під час кримінального провадження. Отже, ефективність цього засобу юридичного захисту не може розглядатися окремо. Навпаки, оцінюючи загальну тривалість обох проваджень у сукупності, Суд вважає, що національні органи влади не розглянули цивільний позов заявниці оперативно. Загалом, національні провадження, які могли забезпечити заявниці цивільно-правове відшкодування, тривали надмірно довго, а отже були неефективними у цій справі.
98. Стосовно твердження Уряду, що заявниця не оскаржила рішення судів в окремому цивільному провадженні, Суд зазначає, що заявниця підтримувала свій цивільний позов у кримінальному провадженні до тих пір, доки справу не було закрито. Суд вважає, що за цих обставин заявниця з цією ж метою могла скористатися іншим цивільно-правовим засобом юридичного захисту, але не була зобов’язана робити це. Відповідно, той факт, що заявниця не подала касаційну скаргу в наступному цивільному провадженні, не є вирішальним для правила щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту.
(v) Висновки
99. У світлі цих міркувань та з огляду на те, що в рішенні від 31 січня 2007 року не було належним чином відображено всі вищепроаналізовані обставини, Суд констатує, що заявниця все ще може вважатися потерпілою від порушення її права на свободу. Крім того, підтримуючи свій цивільний позов у кримінальному провадженні до моменту його закриття, заявниця довела свій цивільний позов до відома національних органів влади достатньою мірою, щоб виконати обов’язок щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту, передбачений пунктом 1 статті 35 Конвенції. Отже, відповідні зауваження Уряду відхиляються.
100. Суд також констатує, що позбавлення заявниці свободи не відповідало підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції. Воно також не відповідало будь-якому іншому підпункту пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
101. Щодо заперечень Уряду стосовно того, що заявниця не може вважатися потерпілою у зв’язку зі стверджуваними порушеннями статей 3 і 8 Конвенції і що вона не вичерпала національні засоби юридичного захисту, Суд посилається на свої вищезазначені висновки за статтею 5 Конвенції та відхиляє ці заперечення з таких самих причин.
(і) Щодо стверджуваного жорстокого поводження
102. Медичне втручання, якому піддають особу проти її волі, включаючи втручання з метою надання психіатричної допомоги, може вважатися поводженням, забороненим статтею 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Горобет проти Молдови" (Gorobet v. Moldova), заява № 30951/10, пп. 47-53, від 11 жовтня 2011 року, та "V.С. проти Словаччини" (V.С. v. Slovakia), заява № 18968/07, пп. 100-120, ЄСПЛ 2011 (витяги) з подальшими посиланнями у тексті).
103. Для цілей статті 3 Конвенції жорстоке поводження має досягнути певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 119-20, ЄСПЛ 2000-IV), Суд при оцінці доказів загалом керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом". Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення від 15 листопада 2012 року у справі "Єрохіна проти України" (Yerokhina v. Ukraine), заява № 12167/04, п. 52).
104. У цій справі заявниця була піддана лікуванню нейролептичними засобами у психіатричній лікарні. її неодноразові клопотання про виписку та надалі втеча з лікарні свідчать про те, що її лікували примусово.
105. Проте заявниця не конкретизувала ступінь жорсткості медичного втручання, спосіб, у який воно здійснювалося, його конкретні наслідки та потенційні побічні ефекти, умови її лікування або інші обставини, суттєві для оцінювання ступеня її страждань. Відповідно у Суду немає достатнього підґрунтя, щоб дійти висновку, що заявниця зазнала впливу, достатньо серйозного, аби досягти мінімального рівня жорстокості, який вимагається статтею 3 Конвенції.
(іі) Щодо стверджуваного втручання у приватне та сімейне життя
(a) Наявність втручання
107. Згідно із практикою Суду медичне втручання, здійснене проти волі заявника, становить втручання у його право на приватне життя, зокрема у право на фізичну недоторканість (див. рішення у вищезазначеній справі "Гласс проти Сполученого Королівства"(Glass v. the United Kingdom), п. 70, та "X. проти Фінляндії" (X v. Finland), заява № 34806/04, п. 212, ЄСПЛ 2012 (витяги)). На відміну від вищенаведених висновків за статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що фактів стосовно примусової госпіталізації та лікування заявниці у період, що розглядається, достатньо для висновку, що ці заходи становили втручання у її фізичну недоторканність, а відтак - у її приватне життя.
108. Суд також зазначає, що спільне перебування батьків з дитиною становить основоположний елемент сімейного життя, навіть коли стосунки між батьками розірвані (див. рішення 26 травня 1994 року у справі "Кіган проти Ірландії" (Keegan v. Ireland), п. 50, Series А № 290). Тримання заявниці у лікарні у період, який розглядається, значною мірою ускладнило її спілкування з неповнолітніми доньками та не давало їй змогу отримати доступ до них. Відповідно було також втручання у сімейне життя заявниці.
(b)Законність втручання
109. Словосполучення "згідно із законом" пункту 2 статті 8 Конвенції по суті робить посилання на національне законодавство та передбачає обов'язок дотримуватися його матеріально-правових та процесуальних норм (див. рішення від 30 вересня 2010 року у справі "Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України" (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine), заява № 12451/04, п. 44).
110. У цій справі національні суди дійшли висновку, що внаслідок порушень національних нормативно-правових актів заявниці було поставлено неправильний діагноз і її впродовж тривалого часу неправильно лікували у психіатричній лікарні, незважаючи на те, що її можна було виписати невдовзі після госпіталізації. Суд доходить висновку, що оскільки втручання, про яке йдеться, суперечило національному законодавству, воно не відповідає вимозі законності, передбаченій статтею 8 Конвенції.
112. Заявниця скаржилась, що тривалість національного провадження була несумісною з вимогою "розумного строку", передбаченою пунктом 1 статті 6 Конвенції, в якому зазначено таке:
"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...".
113. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана з вищерозглянутими скаргами за статтями 3, 5 і 8 Конвенції і теж має бути визнана прийнятною. Проте, з огляду на підстави констатації Судом порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, включаючи аналіз наявності у заявниці статусу потерпілої, Суд вважає, що за статтею 6 Конвенції окремого питання не виникає. Отже, Суд постановляє, що немає потреби окремо розглядати цю скаргу.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
114. Заявниця скаржилась, що вона не мала можливості ефективно оскаржити своє примусове лікування. У зв’язку з цим вона посилалась на статтю 5 Конвенції.
115. З огляду на доводи заявниці Суд вирішив розглянути це питання за статтею 13 Конвенції, яка передбачає:
Стаття 13 (Право на ефективний засіб юридичного захисту)
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
116. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана з вищерозглянутими скаргами за статтями 3, 5 і 8 Конвенції, а отже теж має бути визнана прийнятною. Проте з огляду на підстави констатації Судом порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, включаючи аналіз наявності у заявниці статусу потерпілої, Суд вважає, що за статтею 13 Конвенції окремого питання не виникає. Відтак Суд постановляє, що немає потреби окремо розглядати цю скаргу.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
117. Заявниця скаржилась на інші порушення її прав за Конвенцією.
118. Суд розглянув ці скарги та вважає, що з огляду на наявні у нього документи та тією мірою, якою вони охоплюються його компетенцією, вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Тому Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
120. Заявниця вимагала 100000 євро відшкодування моральної шкоди.
121. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими.
122. Суд вважає, що внаслідок подій, які призвели до встановлення порушення у цій справі, заявниця зазнала болю та страждань, які не можуть бути виправлені самою лише констатацією порушення. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості та враховуючи, що за критерієм ratione temporis в межах юрисдикції Суду знаходиться тільки період з 11 вересня по 7 листопада 1997 року, Суд присуджує заявниці 12000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
123. Заявниця не подала жодних вимог за цим пунктом, відтак Суд не присуджує їй нічого.
C. Пеня
124. Суд вважає за доцільне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якого має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Долучає до суті справи заперечення Уряду щодо наявності у заявниці статусу потерпілої та щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту і відхиляє ці заперечення після розгляду по суті.
2.Оголошує скарги за статтями 3, 5, 6, 8, 13 Конвенції, що стосуються періоду з 11 вересня по 7 листопада 1997 року, прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними;
8.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявниці 12000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, які можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
9.Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 5 червня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |
