Справа «Развозжаєв проти Росії та України та Удальцов проти Росії» (Заява № 75734/12 та 2 інші - див. перелік у додатку)

311. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

312. Сторони не оскаржують, що другий заявник був законним власником вилучених коштів та автомобіля, або що вони становили його та його дружини "майно" для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таким чином, рішення суду першої інстанції про арешт цих активів до розгляду можливого цивільного провадження про відшкодування шкоди було втручанням у право заявника мирно володіти своїм майном.

313. Арешт активів другого заявника був заходом, який становив здійснення контролю за користуванням майном (див., з подальшими посиланнями, рішення у справі "Міжнародний банк комерції та розвитку АД та інші проти Болгарії" (International Bank for Commerce and Development AD and Others v. Bulgaria), заява № 7031/05, пункт 123, від 02 червня 2016 року). Згідно з твердженнями заявника тривале застосування цього заходу після закінчення кримінального провадження було незаконним.

314. Суд зазначає, що вирок від 24 липня 2014 року, яким другого заявника було визнано винним в організації масових заворушень, не містив рішення про конфіскацію або зняття арешту з активів, вилучених під час кримінального провадження. Замість цього він продовжував строк дії арешту на тій підставі, що у зв’язку з вчиненим ним злочином міг бути поданий цивільний позов про відшкодування шкоди. В якості сторін, які мали право звернутися з цивільним позовом, було визнано одну приватну компанію, одне муніципальне підприємство і Міністерство безпеки і внутрішніх справ Російської Федерації. Проте ні національний суд, ні Уряд не вказали норму законодавства, яка регулювала питання тривалого арешту після закінчення кримінального провадження. Крім того, сторони не поінформували Суд про будь-яке цивільне провадження щодо другого заявника, для якого активи повинні були залишатися під арештом. Насамкінець, Уряд не уточнив, які законні заходи міг вжити другий заявник для повернення свого майна, як особа, визнана винною у відповідному кримінальному провадженні (див. пункт 310).

315. Суд доходить висновку, що арешт активів другого заявника, накладений вироком від 24 липня 2014 року, не ґрунтувався на чітких і передбачуваних положеннях законодавства. Тому він був незаконним.

316. Отже, Суд вважає, що у цій справі було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника.

XI. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ РОСІЄЮ

317. Другий заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що стан його здоров’я погіршився внаслідок ненадання медичної допомоги під час його домашнього арешту і надмірної частоти та інтенсивності проведення судових засідань. Проте з огляду на всі наявні у нього матеріали та належність цих скарг до сфери його компетенції Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

XII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

318.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

319. У заяві № 75734/12 перший заявник вимагав 1 000 000 євро від Росії та 500 000 євро від України в якості відшкодування моральної шкоди. У своїй заяві № 55325/15 проти Росії він вимагав 2 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

320. Другий заявник вимагав 1 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

321. Щодо заяви № 75734/12 Уряд Росії заперечив проти вимоги першого заявника як надмірної і в будь-якому випадку необґрунтованої, оскільки Уряд вважав, що у його справі жодного порушення положень Конвенції не було. Уряд України також вважав вимогу першого заявника до України надмірною. Він стверджував про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями Конвенції та заявленою сумою відшкодування моральної шкоди.

322. Щодо заяв № 55325/15 і № 2695/15 Уряд Росії надав такі самі зауваження щодо вимог обох заявників про відшкодування моральної шкоди. Уряд стверджував, що якщо у цій справі Суд встановить порушення статті 6 Конвенції, це саме собою становитиме справедливу сатисфакцію. Уряд стверджував, що у будь-якому випадку порушення статті 6 Конвенції, якщо його встановить Суд, буде підставою для відновлення провадження у кримінальній справі щодо заявників відповідно до статті 413 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації. Уряд зазначив, що у випадку виправдання заявники матимуть право на відшкодування та на тій стадії зможуть звернутися зі своїми вимогами до національних судів.

323. Суд встановив порушення статей 3, 5, 6 і 8 Конвенції щодо першого заявника та порушення статей 5, 6 та 11 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника. Суд вважає, що за таких обставин страждання і розчарування заявників у результаті порушення статей 3, 5 і 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції не можна компенсувати самим лише встановленням порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує такі суми в якості відшкодування моральної шкоди:

- 11 000 євро першому заявнику, які має сплатити Росія;

- 4 000 євро першому заявнику, які має сплатити Україна; та

- 9 000 євро другому заявнику, які має сплатити Росія.

324. Крім того, Суд посилається на свою усталену практику, що коли заявник зазнав страждань від порушення його прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, він має бути, наскільки це можливо, повернутий у становище, в якому б він перебував, якби це положення порушено не було, а найбільш належною формою відшкодування було б відновлення провадження, у разі подання відповідної заяви (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Оджалан проти Туреччини" (<…>), пункт 210 in fine, та рішення у справі "Попов проти Росії" (Popov v. Russia), заява № 26853/04, пункт 264, від 13 липня 2006 року). Це стосується обох заявників у цій справі. Крім того, Суд вважає, що ця можливість також здатна забезпечити відшкодування другому заявнику за порушення статті 11 Конвенції. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у статті 413 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації вказані підстави для відновлення провадження у випадку встановлення Судом порушення Конвенції.

325. З огляду на зазначене, Суд враховує твердження Уряду щодо можливості відновлення провадження у кримінальній справі заявників.

B. Судові та інші витрати

326. Заявники не подали жодних вимог за цим пунктом. Отже, присудження відшкодування не вимагається.

C. Пеня

327. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Вирішує одноголосно об’єднати заяви.

2.Оголошує одноголосно прийнятними скарги першого заявника на його викрадення та непроведення Росією та Україною ефективного розслідування за його твердженнями про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

3.Оголошує одноголосно прийнятними скарги першого заявника щодо стверджуваного порушення Росією пункту 3 статті 5, пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з несправедливим судовим розглядом, підпунктів "b", "c" і "d" пункту 3 статті 6 та статті 8 Конвенції.

4.Оголошує більшістю голосів неприйнятними скаргу першого заявника за статтею 3 Конвенції на надмірно інтенсивний графік проведення судових засідань і тривалість перевезень та його скаргу за статтею 11 Конвенції.

5.Оголошує одноголосно прийнятними скарги другого заявника щодо стверджуваного порушення Росією пункту 1 та 3 статті 5, пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з несправедливим судовим розглядом, статті 11 і 18 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

6.Оголошує одноголосно решту скарг у заявах неприйнятними.

7.Постановляє одноголосно, що Росією та Україною було порушено статті 3 і 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями першого заявника про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

8.Постановляє одноголосно, що Росією не було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо другого заявника.

9.Постановляє одноголосно, що Росією було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції щодо обох заявників.

10.Постановляє одноголосно, що Росією було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо обох заявників у зв’язку з участю Л. як свідка у кримінальній справі заявників після його засудження в окремому скороченому провадженні на підставі угоди про співпрацю.

11.Постановляє одноголосно, що Росією було порушено пункт 1 і підпункт "b" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з надмірно інтенсивним графіком проведення судових засідань і тривалістю перевезень, а також пункт 1 та підпункти "b" і "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з триманням його у скляній кабіні у залі судових засідань.

12.Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати інші скарги за статтею 6 Конвенції.

13.Постановляє одноголосно, що Росією було порушено статтю 8 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з відмовою у наданні дозволу на його тимчасовий виїзд зі слідчого ізолятора та його переведенням до віддаленої виправної колонії.

14.Постановляє одноголосно, що Росією було порушено статтю 11 Конвенції щодо другого заявника.

15.Постановляє одноголосно, що не виникає окремого питання у зв’язку зі статтею 18 Конвенції у поєднанні зі статтями 10 і 11 Конвенції щодо другого заявника.

16.Постановляє одноголосно, що Росією було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника.

17.Постановляє одноголосно, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держави-відповідачі повинні сплатити заявникам такі суми в якості відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані в російські рублі за курсом на день здійснення платежу:

(i) Уряд Росії повинен сплатити першому заявнику 11000 (одинадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику на зазначену суму;

(ii) Уряд України повинен сплатити першому заявнику 4000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику на зазначену суму;

(iii) Уряд Росії повинен сплатити другому заявнику 9000 (дев’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику на зазначену суму;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

18.Відхиляє одноголосно решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 листопада 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються окремі думки суддів Лемменса, Юдківської, Пінто де Альбукерке та Келлер.

1. Одна з основних скарг у цій справі стосується твердження, що п. Развозжаєв (перший заявник) був викрадений в Україні представниками Російської Федерації і повернений до Росії завдяки співробітництву з українськими органами влади.

Ми проголосували разом з більшістю за встановлення порушення статей 3 і 5 Конвенції Росією та Україною у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями п. Развозжаєва про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження (див. пункт 7 резолютивної частини рішення).

Проте ми вважаємо, що в матеріалах справи достатньо доказів, які дають нам можливість продовжити та дійти висновку, що обидві держави-відповідачі порушили не тільки процесуальний, але й матеріальний аспект статей 3 і 5 Конвенції. Тому з усією повагою ми не погоджуємося з твердженням більшості у пункті 174 рішення.

Факти справи щодо викрадення першого заявника

2. Факти цієї справи вражають.

Пан Развозжаєв поїхав із м. Москви до України 14 жовтня 2012 року (див. пункт 53 рішення) через два дні після допиту п. Удальцова (другий заявник) про їхній спільний план організувати масові опозиційні заходи у зв’язку з твердженнями, висловленими у документальному фільмі "Анатомія протесту, частина друга" (див. пункт 36 рішення). 16 жовтня 2012 року п. Развозжаєв прибув до м. Києва, а 19 жовтня 2012 року відвідав офіс ХІАС у м. Києві (Товариство допомоги єврейським іммігрантам), організація, яка допомагає біженцям звернутися із заявою про визнання біженцем в Україні та за кордоном. Він заповнив формуляри заяви і пішов з офісу пообідати, тоді як його речі залишилися в офісі (див. пункт 54 рішення). Ці факти були підтверджені свідками, і, як правильно зазначила більшість, не оскаржувалися Урядами держав-відповідачів (див. пункт 175).

Сторони не дійшли спільної думки, що сталося далі. Згідно з твердженнями п. Развозжаєва його викрали в мікроавтобусі представники російських спецслужб, відвезли до Росії, тримали під вартою, піддали жорстокому поводженню та змусили підписати зізнавальні показання (див. пункт 57 рішення). Єдине, що вказав Уряд України стосовно цього інциденту, це те, що о 16 год. 08 хв. працівниця УВКБ, яка працювала в офісі ХІАС, повідомила органи влади про викрадення заявника (див. пункт 55) і що заявник перетнув українсько-російський кордон того ж дня о 20 год. 56 хв. (див. пункт 56 рішення). Уряд Росії стверджує, що 17 жовтня 2012 року заявник був оголошений у розшук, 19 жовтня 2012 року він виїхав з України та 21 жовтня 2012 року з’явився до Слідчого комітету в м. Москві, де надав письмові зізнавальні показання (див. пункт 58 рішення). Практично, обидва Уряди держав-відповідачів стверджують, що не сталося нічого незвичайного, або їм невідомо про те, що сталося.

3. Дійсно, прямих доказів причетності російських або українських органів влади немає.

Проте Суд має право сам оцінювати всі докази. Доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Ірландія проти Сполученого Короліства" (Ireland v. The United Kingdom), від 18 січня 1978 року, пункт 161, Серія А № 25, та "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункт 151, ЄСПЛ 2012).

Крім того, провадження за положеннями Конвенції не зводяться у всіх справах до неухильного застосування принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто щось стверджує, повинен довести це твердження). За певних обставин, коли відповідні події відомі повністю або значною мірою виключно органам державної влади, можна вважати, що тягар доведення покладається на органи державної влади, які мають надати задовільні та переконливі пояснення (див., серед інших джерел, рішення у справах "Салман проти Туреччини" [ВП] (Salman v. Turkey) [GC], заява № 21986/93, пункт 100, ЄСПЛ 2000-VII, та "Д.Х. та інші проти Чеської Республіки" [ВП] (D.H. and Others v. the Czech Republic) [GC], заява № 57325/00, пункт 179, ЄСПЛ 2007-IV).

4. У цій справі п. Развозжаєв надав конкретний та послідовний опис подій з моменту його стверджуваного викрадення у м. Києві до прибуття до будівлі Слідчого комітету у м. Москві (див. пункт 165 рішення).

Крім того, ми вважаємо повністю малоймовірним, що п. Развозжаєв, перебуваючи у розшуку в Росії, поїхавши з Росії та готуючи заяву про визнання його біженцем, добровільно повернувся б до м. Москви, щоб здатися Слідчому комітету. Враховуючи також показання працівника ХІАС як свідка (див. пункт 54 рішення), єдине розумне пояснення полягає в тому, що заявник дійсно був викрадений у м. Києві і згодом доставлений до м. Москви. Оскільки між викраденням у м. Києві і доставлянням до м. Москви минуло два дні, слід також вважати, що протягом цього періоду заявник тримався під вартою. Насамкінець, з огляду на надання у Слідчому комітеті зізнавальних показань, що є абсолютно незрозумілим за цих обставин, ми вважаємо достовірним наданий заявником опис жорстокого поводження з ним під час тримання його під вартою.

Відповідальність Росії за викрадення першого заявника

5. Залишається питання: хто викрав, тримав під вартою і піддав жорстокому поводженню п. Развозжаєва?

Ми не вважаємо, що п. Развозжаєв був викрадений друзями або іншими дружньо налаштованими особами. Він мав бути викрадений особами, які були зацікавлені в ньому, зокрема зацікавлені в ньому як учаснику попередніх демонстрацій і комусь, підозрюваному в плануванні подальших заходів. Оскільки він був доставлений до Слідчого комітету, ми вважаємо, що існує обґрунтована презумпція, що він був викрадений представниками Російської Федерації.

Цю презумпцію підсилює той факт, що п. Развозжаєв, перебуваючи у розшуку в Росії, зміг повернутися до Росії без затримання на російському кордоні.

Презумпція також передбачає зміщення тягаря доведення на Уряд Росії. Однак Уряд не надав правдоподібне пояснення зазначеним подіям. Хоча російські органи влади мали можливість провести розслідування цих подій, вони відмовилися це робити. Надане на той момент пояснення цієї відмови полягало в тому, що заявник поїхав з м. Києва добровільно, повернувся до м. Москви на таксі та прибув до Слідчого комітету, щоб зізнатися "з патріотичних почуттів" (див. пункт 68 рішення). Ми вважаємо це абсолютно неймовірним.

З огляду на наведені підстави ми не можемо не зробити висновок, що Росія була причетна до викрадення першого заявника і подальших подій.

Відповідальність України за викрадення першого заявника

6. А як щодо України?

Ми зазначаємо, що відповідні події відбулися до конфлікту між Україною та Росією.

Ми також зазначаємо, що свідок поінформував про викрадення п. Развозжаєва українські органи влади о 16 год. 08 хв. Згідно з наданою Урядом України офіційною інформацією п. Развозжаєв перетнув українсько-російський кордон о 20 год. 56 хв., тобто майже через п’ять годин. В українських органів влади, яким мало бути відомо про репутацію першого заявника в Росії, було достатньо часу для попередження прикордонної служби. Але замість того, щоб звернути увагу на першого заявника, коли він прибув, як стверджувалося, на контрольно-пропускний пункт в м. Гоптівка, прикордонна служба просто поставила штамп в його паспорті та зареєструвала його виїзд в офіційній базі даних. Ми маємо серйозні сумніви, що невстановлені викрадачі могли перевезти п. Развозжаєва з України до Росії проти його волі так, щоб працівники Державної прикордонної служби України не помітили нічого підозрілого (див. схожу ситуацію в рішенні у справі "Іскандаров проти Росії" (Iskandarov v. Russia), заява № 17185/05, пункт 113, від 23 вересня 2010 року).

Зазначений перебіг подій, припустивши, що події відбувалися саме так, як описано, становить достатній доказ причетності українських органів влади до перевезення першого заявника до Росії (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Іскандаров проти Росії" (Iskandarov v. Russia), пункт 114).

У цій ситуації презумпція також передбачає зміщення тягаря доведення на Уряд держави-відповідача. Проте, як і Уряд Росії, Уряд України не надав правдоподібне пояснення цим подіям. Він просто пояснив, що перший заявник міг вільно перетнути кордон, оскільки Уряд Росії не направляв офіційного запиту про його затримання та видачу (див. пункт 167 рішення). Жодного пояснення відсутності будь-якого реагування працівників прикордонної служби, незважаючи на отримання органами влади у м. Києві повідомлення про викрадення заявника за п’ять годин до цього, надано не було.

З огляду на наведені підстави ми не можемо не зробити висновок, що Україна була причетна до викрадення першого заявника і подальших подій.

7. У підсумку ми вважаємо, що більшість не зробила всі належні висновки з огляду на факти справи. Ми вважаємо, що Росія та Україна несли відповідальність за матеріальне порушення прав п. Развозжаєва за статтями 3 і 5 Конвенції.

1. Ми проголосували разом з нашими колегами за встановлення порушення Росією статті 11 Конвенції щодо п. Удальцова (другий заявник) (див. пункт 14 резолютивної частини рішення).

Нам нічого додати щодо відповідної частини рішення.

2. Щодо п. Развозжаєва (перший заявник) більшість постановила, що його скарга, хоча і дуже схожа, є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae (див. пункт 284 рішення) і тому неприйнятною (див. пункт 4 резолютивної частини рішення).

З усією повагою ми не погоджуємося.

3. Більшість вважає, що п. Развозжаєв умисно спрямував низку осіб прорвати поліцейське оточення, що призвело до ескалації насилля та спричинило сутички. Більшість постановила, що ці дії виходили за межі поняття "мирне зібрання" у розумінні статті 11 Конвенції (див. пункт 284 рішення).

Ці факти не вбачаються нам настільки очевидними.

4. Перший заявник стверджував, що сутички з поліцією відбулися через скупчення великої кількості людей, а також через несподівану зміну розміщення залучених поліцейських підрозділів. Згідно з твердженнями першого заявника прохід до місця проведення зібрання, Болотної площі, був спеціально звужений працівниками поліції, працівниками підрозділу по боротьбі із заворушеннями і військовослужбовцями, а також офіцерами у повному бойовому обмундируванні. Вочевидь, доступ до цієї території був занадто малим для великої кількості протестувальників. Переговори з представниками органів влади про відкриття проходу виявилися безрезультатними. Заявник визнав, що відбулося декілька сутичок між протестувальниками і представниками правоохоронних органів, але заявив, що вони були спонтанними та сталися через штовханину, спричинену діями поліцейського оточення, паніку серед протестувальників і відсутність у них можливості залишити місце подій.

Як зазначено в пункті 279 рішення, Суд уже розглядав події 06 травня 2012 року на Болотній площі. Щодо прориву поліцейського оточення він зазначив, що "біля поліцейського оточення на місці після закінчення сидячого протесту виникла метушня і в декількох місцях поліцейське оточення було прорвано. Натовп приблизно зі ста осіб увірвався до простору за оточенням. Через декілька секунд поліція відновила лінію оточення" (див. рішення у справі "Фрумкін проти Росії" (Frumkin v. Russia), заява № 74568/12, пункт 35, від 05 січня 2016 року; щодо цього також див. рішення у справі "Ярослав Белоусов проти Росії" (Yaroslav Belousov v. Russia), заяви № 2653/13 і № 60980/14, пункт 22, від 04 жовтня 2016 року). Цей опис, який здебільшого відповідає наданому п. Развозжаєвим опису, робить правдоподібною ідею, що люди, які стояли поруч з оточенням, були "змушені" прорвати його через тисняву в результаті зростаючого числа протестувальників, які наближалися до площі.

5. Ми визнаємо, що Суд уже зазначив, що у натовпі могла бути певна кількість осіб, які підбурювали до сутичок між протестувальниками та поліцією (див. згадане рішення у справі "Ярослав Белоусов проти Росії" (Yaroslav Belousov v. Russia), пункт 179, "Барабанов проти Росії" (Barabanov v. Russia), заяви № 4966/13 і № 5550/15, пункт 74, від 30 січня 2018 року, "Поліхович проти Росії" (Polikhovich v. Russia), заяви № 62630/13 і № 5562/15, пункт 77, від 30 січня 2018 року, та "Степан Зімін проти Росії" (Stepan Zimin v. Russia), заяви № 63686/13 і № 60894/14, пункт 77, від 30 січня 2018 року; див. також пункт 283 рішення).

Проте сам факт, що хтось "підбурював до сутичок", не обов’язково виключає, що ця особа діяла мирно. Важливий контекст.

6. Більшість посилається на той факт, що під час розгляду справи щодо заявників свідок заявив, що п. Развозжаєв мав намір прорвати поліцейське оточення (див. пункт 284 рішення). Цим свідком був п. Пономарьов, депутат Державної думи Російської Федерації, помічником якого працював п. Развозжаєв. Він зазначив, що він "був тим, хто під час сидячого страйку запропонував заявникам відтіснити поліцейське оточення до узгоджених кордонів місця проведення зібрання, і сказав першому заявнику знайти для цього сильних чоловіків" (див. пункт 129 рішення).

Ми не вважаємо, що це твердження є надійною підставою для встановлення того, що поведінка п. Развозжаєва не було "мирною". По-перше, п. Пономарьов говорив про те, щоб відтіснити поліцейське оточення, а не проривати його. Крім того, невідомо, чому п. Пономарьов дав своєму помічнику вказівку знайти сильних чоловіків, щоб відтіснити поліцейське оточення. Причиною цьому могло бути скупчення людей, яких ставало все більше і більше, і відповідна необхідність відкрити прохід до місця проведення зібрання. У будь-якому випадку твердження п. Пономарьова навряд можна розглядати як аргумент на підтримку думки, що п. Развозжаєв умисно прорвав оточення, щоб спровокувати конфлікт з працівниками правоохоронних органів.

7. Коротко кажучи, ми не переконані, що п. Развозжаєв поводився так, що його дії не підпадали під захист статті 11 Конвенції.

Насамкінець, на нашу думку, це питання слід вивчити під час розгляду суті скарги. З огляду на цю підставу ми проголосували проти оголошення цієї скарги неприйнятною.

На додаток до моєї думки, яка співпадає з позицією судді Юдківської та судді Лемменс, я не погоджуюся з висновком, що скарга першого заявника на порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з інтенсивністю графіка проведення судових засідань є явно необґрунтованою. На мою думку, рання година виїзду та пізня година приїзду, в результаті чого у першого заявника залишалося менше восьми годин на добу для відпочинку, досягли рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як нелюдського або такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції. Мені багато про що говорить те, що Уряд навіть не прокоментував доводи першого заявника щодо цього (див. пункт 188 рішення), таким чином опосередковано визнавши, що у зв’язку з цим дійсно було порушено статтю 3 Конвенції. Тому я не розумію, чому більшість надала меншого значення цій поведінці, яка принижує гідність, розглянувши її за статтею 6 Конвенції, а не статтею 3 Конвенції. Надане більшістю правове обґрунтування щодо цього є досить суперечливим: з одного боку, більшість визнала, що "загальний вплив виснаження внаслідок тривалих перевезень, після яких заявнику залишалося менше восьми годин на відпочинок і які повторювалися чотири дні на тиждень упродовж більше чотирьох місяців, мав серйозно підірвати здатність першого заявника стежити за ходом провадження, надавати доводи, робити записи та давати вказівки захисникам" (див. пункт 254 рішення), але, з іншого боку, більшість не визнала, що ця сама серйозна деструктивна поведінка принизила заявника до рівня простого об’єкту під контролем органів влади. На мою думку, надзвичайно виснажливі ранні виїзди та пізні приїзди, надмірно інтенсивний графік судових засідань і тривалі перевезення були першопричиною не лише для визнаного більшістю порушення права на справедливий суд за статті 6 Конвенції (див. пункт 255 рішення), але й порушення заборони такого, що принижує гідність, поводження за статтею 3 Конвенції, якого більшість не визнала.

1. Я згодна з Судом, що скаргу п. Удальцова за статтею 18 Конвенції не слід розглядати. Проте мені здається правильним пояснити причини, чому я дійшла цього висновку, оскільки у попередніх справах я не погоджувалася з Судом щодо цього (див., наприклад, мою окрему думку, яка частково не співпадає з позицією більшості, у справі "Каспаров проти Росії" (Kasparov v. Russia), заява № 53659/07, від 11 жовтня 2016 року, і мою спільну окрему думку з суддями Ніколау і Дедовим, яка частково не співпадає з позицією більшості, в рішенні у справі "Навальний та Офіцеров проти Росії" (Navalnyy and Ofitserov v. Russia), заяви № 46632/13 і № 28671/14, від 23 лютого 2016 року).

2. У цій справі я вважаю, що п. Удальцов не обґрунтував свою скаргу за статтею 18 Конвенції. Суть скарги за статтею 18 Конвенції полягає в обмеженні конвенційного права головним чином для цілі, не передбаченої Конвенцією (див. рішення у справі "Мерабішвілі проти Грузії" [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 305, від 28 листопада 2017 року). В єдиному пункті своїх зауважень щодо статті 18 Конвенції п. Удальцов стверджував, що притягнення його до кримінальної відповідальності могло мати негативний вплив на нього та інших осіб, які відкрито критикували Уряд. Проте він не оскаржував, що притягнення його до кримінальної відповідальності було здійснено з "прихованою метою" змусити його замовкнути (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Ільгар Мамедов проти Азербайджану" (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan), заява № 15172/13, пункти 133-144, від 22 травня 2014 року). У зв’язку з ненаданням інформації п. Удальцовим щодо цього Суд міг розглянути лише вказані Урядом цілі для притягнення до відповідальності: запобігання заворушенням і злочинам, захист прав і свобод інших осіб. Це - законні цілі, як і зазначено в пункті 288 рішення Суду.

3. Суд погодився б з переважанням такої прихованої мети, як придушення критики, невластивої ідеалам і цінностям демократичного суспільства, яке керується принципом верховенства права (див. згадане рішення у справі "Мерабішвілі проти Грузії" (Merabishvili v. Georgia), пункт 307). Проте оскільки п. Удальцов не стверджував про існування прихованої мети, розгляд за статтею 18 Конвенції не є необхідним. У зв’язку з цим моє переконання посилюється ще більше тим, що другий заявник не стверджував, що "прихована мета" органів державної влади становила основний аспект його справи (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Навальний проти Росії" [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява № 29580/12 і 4 інші, пункт 156, від 15 листопада 2018 року). Як зазначає Суд в пункті 305 свого рішення, аргумент другого заявника щодо статті 18 Конвенції був по суті таким самим, як і аргумент щодо статей 10 і 11 Конвенції. Слід відзначити, що п. Удальцов знаходиться у досить несприятливій ситуації. Він подав свої доводи у 2016 році, до ухвалення рішень у справах "Мерабішвілі проти Грузії" (Merabishvili v. Georgia), від 28 листопада 2017 року, і "Навальний проти Росії" (Navalnyy v. Russia), від 15 листопада 2018 року (див. згадані рішення у справах "Навальний проти Росії" (Navalnyy v. Russia), пункт 165, та "Мерабішвілі проти Грузії" (Merabishvili v. Georgia), пункти 309-317). Таким чином, на момент подання ним своїх зауважень критерії для достатності доказу могли бути менш чітко визначені у практиці Суду. Однак після ухвалення рішення у справі "Мерабішвілі проти Грузії" (Merabishvili v. Georgia) і за відсутності твердження, що цей аспект справи був основним, у цій справі ніщо не спонукає Суд відійти від своєї усталеної практики, яка не передбачає розгляд питань, які Суд вже розглянув за іншими положеннями Конвенції (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

4. Крім того, п. Удальцов мав надати деякі докази, які могли вважатися достатньо серйозними. Суд чітко дав зрозуміти, що заявники можуть посилатися на висновки і "неспростовні презумпції фактів", та що його буде легше переконати, якщо стверджувана мета особливо ганебна або відповідне конвенційне право має особливе значення (див. згадане рішення у справі "Мерабішвілі проти Грузії" (Merabishvili v. Georgia), пункт 314).

5. Становище п. Удальцова як політичного активіста та члена опозиції саме собою не вимагає розгляду за статтею 18 Конвенції (там само, пункт 323). На жаль, він посилався на статтю 18 Конвенції, належно не обґрунтувавши свою скаргу. Тому я погоджуюся з Судом, що немає необхідності розглядати цей аспект його скарги.