116. 26 лютого 2014 року під час судового засідання перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення.
117. Під час судових засідань 03, 04 і 05 березня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення з посиланням на інформацію зі слідчого ізолятора, що перший заявник прибував до установи не пізніше 22 год. 15 хв.
118. 12 та 13 березня 2014 року Московський міський суд допитував пана Л. як свідка у кримінальній справі щодо заявника.
119. Під час судового засідання 12 березня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення через відсутність медичних доказів заподіяної його здоров’ю шкоди.
120. 18 березня 2014 року Московський міський суд допитав працівника поліції А.М. як свідка. Під час перехресного допиту захисником заявників він з міркувань конфіденційності відмовився відповідати на низку питань. Суд не розглянув ці міркування, але попередив захисника заявників не ставити питання, які можуть привести до порушення конфіденційності.
121. 20 березня 2014 року перший заявник клопотав про перенесення судового засідання, оскільки він спав лише три години, адже після судового засідання, проведеного попереднього дня, його помістили до камери тільки о 03 год. 00 хв. Було зазначено, що першого заявника перевели до іншого слідчого ізолятора, а засідання було перенесено.
122. 25 березня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Суд попросив слідчий ізолятор надати інформацію про час виїзду та прибуття заявника.
123. 01 квітня 2014 року другий заявник був доставлений до зали судового засідання, незважаючи на надання довідки про захворювання, яку суд відхилив як сфабриковану. Суд викликав медичного працівника, який дозволив другому заявникові брати участь у провадженні. Коли другий заявник заперечив, суд видалив його із судових засідань на десять днів і продовжив розгляд справи за його відсутності.
124. 08 квітня 2014 року свідок M., журналіст телеканалу "НТВ", надав показання, що відео- та аудіозаписи, використані у фільмі "Анатомія протесту, частина друга", були надані йому невстановленою особою біля його будинку.
125. 10 квітня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю.
126. 17 квітня 2014 року Московський міський суд дослідив фільм "Анатомія протесту, частина друга" як доказ.
127. 13 травня 2014 року суд дослідив відео- та аудіозаписи, отримані свідком M. від невстановленої особи. Заперечення другого заявника щодо допустимості цих матеріалів були залишені без задоволення.
128. 20 травня 2014 року у судовому засіданні перший заявник поскаржився на брак сну, оскільки після судового засідання, проведеного попереднього дня, його не поміщали до камери до опівночі. Його скарги були взяті до уваги.
129. Того ж дня суд допитав депутата Державної думи п. Пономарьова як свідка. Зокрема, він засвідчив, що перший заявник працював його помічником і 06 травня 2012 року перший заявник діяв за його вказівками. Він уточнив, що другий заявник не міг давати вказівки першому заявнику. П. Пономарьов також стверджував, що під час сидячого страйку саме він запропонував заявникам відтіснити поліцейське оточення до узгоджених меж місця проведення зібрання і сказав першому заявнику знайти для цього сильних чоловіків.
130. Пізніше того ж дня суд почав допитувати пана Ф., колишнього захисника першого заявника, але вирішив, що його показання та раніше висунуті твердження були неприйнятними через його попередню участь у справі як захисника.
131. 06 червня 2014 року Московський міський суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника до 10 вересня 2014 року, здебільшого посилаючись на попередню постанову щодо цього. 15 липня 2014 року той самий суд залишив без задоволення апеляційну скаргу другого заявника та залишив цю постанову без змін.
132. 18 червня 2014 року головуючий суддя, З., був призначений на посаду судді колегії у справах військовослужбовців Верховного Суду Російської Федерації та мав вступити на посаду з 06 серпня 2014 року. Він продовжив розглядати справу заявників.
133. 20 червня 2014 Московський міський суд, діючи як апеляційний суд, у паралельному кримінальному провадженні залишив без змін вирок від 21 лютого 2014 року у першій "Болотній" справі, трохи зменшивши строки позбавлення волі двом обвинуваченим.
134. 20 червня 2014 року перший заявник поскаржився на неможливість зосередитися у зв’язку з браком сну через пізнє прибуття до слідчого ізолятора після судового засідання, проведеного у попередній день. Його скарга була взята до уваги.
135. 30 червня 2014 року Московський міський суд залишив без задоволення клопотання другого заявника про виклик і допит постраждалих у його справі як свідків.
136. 09 липня 2014 року суд призначив засідання для проголошення вироку на 24 липня 2014 року і видалився до нарадчої кімнати.
137. 24 липня 2014 Московський міський суд визнав заявників винними в організації масових заворушень 06 травня 2012 року. У відповідних частинах вироку зазначено:
"Свідок п. Дейніченко повідомив, що 04 травня 2012 року він брав участь у нараді в Департаменті регіональної безпеки м. Москви ... за результатами наради був підготовлений план забезпечення безпеки та правопорядку, а з організаторами були досягнуті всі необхідні домовленості щодо порядку проведення ходи та мітингу, руху колон, місцезнаходження сцени, проходів до місця мітингу, бар’єрів і шляхів виходу від сцени; з чим [організатори] погодилися. Питання використання території скверу на Болотній площі не порушувалося, оскільки заявлена кількість учасників була 5000, тоді як на площі і набережній могли розміститися 20000 людей, і [організатори] знали про це заздалегідь. З ними обговорювалось і розміщення оточення від Малого Кам’яного моста до скверу на Болотній площі, тобто про оточення організаторам було відомо заздалегідь. Розміщення оточення було відображено в [плані забезпечення безпеки та правопорядку]. Цей документ був службовим і доводився до відома тільки працівників поліції; у випадку виникнення надзвичайної ситуації розташування сил за рішенням оперативного штабу могло бути змінено. Не наполягали організатори і на попередньому виході на місце проведення зібрання; оскільки такі виходи проводяться тільки з ініціативи самих організаторів, якої останніми проявлено не було, оскільки маршрут ... і місце проведення мітингу ... були їм відомі. [Свідку п. Дейніченко] було відомо, що на початку ходи організатори заходу, у тому числі п. Удальцов, обговорювали між собою, що не повертатимуть до місця проведення мітингу, а зупиняться та спробують прорватися до Великого Кам’яного моста.
...
Свідок Н. Шарапов засвідчив, що п. Удальцов знав маршрут руху демонстрантів і не порушував питання про відкриття проходу до скверу на Болотній площі. Крім того, цей сквер був природоохоронною зоною з вузькими алеями ... раніше сквер відкривали [для проведення громадських заходів] тільки як виняток одного разу - 04 лютого 2012 року, коли була зима, лежав сніг, а заявлена кількість учасників значно перевищувала 5000. Такого винятку станом на 06 травня 2012 року зроблено не було.
... згідно зі схемою Департаменту регіональної безпеки м. Москви, ... місце проведення мітингу на Болотній набережній могло вмістити 26 660 осіб ...
Той факт, що під час наради 04 травня 2012 року жодних схем маршруту руху демонстрантів або розміщення поліцейських сил не розроблялось, і ці питання напряму не обговорювалися, ... а присутнім на цій нараді організаторам не показували жодних схем, підтвердили самі організатори.
... суд доходить висновку, що жодна схема з організаторами офіційно не узгоджувалася, і, на думку суду, [опублікована схема] ґрунтувалася на інтерв’ю п. Удальцова журналістам ...
Таким чином, надана стороною захисту схема має неофіційний характер, джерело її походження невідоме, і тому вона є недостовірною та не відображає справжній маршрут руху демонстрантів і розміщення сил поліції.
... свідок п. Махонін ... засвідчив, що 05 травня 2012 року ним був отриманий [план забезпечення безпеки]... Перед початком ходи він особисто зустрівся з організаторами заходу, пані Мітюшкіною, п. Удальцовим [і] п. Давідісом та у присутності представників засобів масової інформації і під відеозапис роз’яснив їм порядок проведення мітингу та ходи, вказав на недопущення порушень громадського порядку під час проведення заходу і на необхідність повідомити йому особисто про можливі провокації по телефону, номер якого був відомий організаторам. Він запитав п. Удальцова про намір рухатися у бік Кремля і спричинити заворушення, оскільки працівники міліції мали оперативну інформацію щодо цього. П. Удальцов запевнив його, що громадський порядок під час проведення заходу порушуватися не буде, а у бік Кремля вони рухатися не мали наміру ... Він (п. Махонін) прибув на Болотну площу уже після того, як почалися масові заворушення ... Після початку масових заворушень він намагався зателефонувати п. Удальцову, але той не відповідав. Сам п. Удальцов йому не телефонував ... Не звертались до нього й інші організатори заходу з проханням перемістити оточення. З огляду на ситуацію пані Мітюшкіна, на його прохання, оголосила про закінчення мітингу, а працівники поліції відкрили додаткові виходи для бажаючих піти. Крім того, працівники поліції продублювали через гучномовці оголошення про закінчення мітингу …
... свідок п. Здоренко... засвідчив, що... у зв’язку з отриманою інформацією [із секретних джерел] про можливе встановлення наметового містечка приблизно о 21 год. 00 хв. 05 травня 2012 року він прибув на Болотну площу та організував перевірку території, у тому числі скверу. Навколо скверу було встановлено огорожу і виставлено пост охорони ... у випадку необхідності за згодою оперативного штабу територія проведення мітингу могла бути значно збільшена за рахунок території скверу [на Болотній площі]. Проте у цьому не було необхідності, оскільки на Болотній площі знаходилося не більше 2500-3000 людей... [інших зупинили на] Малому Кам’яному мості.
...
Свідок А. Жарков засвідчив, що ... під час встановлення сцени він бачив, як невідомий чоловік намагався пронести чотири намети, сховані у сміттєві контейнери.
...
Свідок М. Волондіна засвідчила, що ... перед початком ходи працівники поліції отримали оперативну інформацію про наміри організаторів події, взявшись за руки, оточити Кремль, щоб не допустити проведення інавгурації Президента Росії.
Свідок М. Зубарєв засвідчив, що ... здійснював [офіційну] відеозйомку ...тоді як працівник поліції Махонін ... роз’яснив правила ... і попередив організаторів ... і попросив п. Удальцова поінформувати його про можливі провокації. Пан Удальцов заявив, що вони діятимуть у рамках закону та що за його проханням працівники поліції не пропустили на масовий захід тих людей, хто їх не влаштовував ...
Свідок Я. Ванюхін засвідчив, що 06 травня 2012 року ... приблизно о 18 год. 00 хв. п. Удальцов, прямуючи до сцени, заявив тим, хто йшов поруч з ним, що вони будуть встановлювати табір ...
... свідок пані Мірза засвідчила, що ... працівник поліції Бірюков попросив її та [Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації] підійти до Малого Кам’яного моста, де частина демонстрантів, у тому числі п. Нємцов і п. Удальцов, не повернула направо до сцени, а пішла прямо до оточення, де влаштували сидячий протест, використовуючи як привід закритий прохід до скверу на Болотній площі та встановлення оточення... Поки [Уповноважений з прав людини в Російській Федерації] говорив з людьми, які сиділи на асфальті, вони мовчали і нічого не відповідали, але не встали.
Свідок п. Бабушкін засвідчив, що ... після того, як почалися перші сутички між протестувальниками і поліцією, поліція оголосила через гучномовець, що зібрання скасовується, і закликала громадян розійтися.
Свідок п. Пономарьов засвідчив, що ... поліцейське оточення відрізнялося від розміщення [поліцейських] під час аналогічної акції протесту 04 лютого 2012 року ... він запропонував п. Удальцову надавити на оточення, щоб працівники поліції відступили назад і розширили прохід до Болотної площі, а той відповів, що розбереться з цим безпосередньо біля оточення ... йому було відомо, що п. Г. Гудков вів переговори з поліцією про переміщення оточення, яке на той момент було посилено працівниками підрозділу по боротьбі із заворушеннями.
... свідки п. Яшин і п. Нємцов засвідчили, що ... під час засідання організаційного комітету питання встановлення наметів під час громадського заходу не обговорювалося,... поки [п. Г. Гудков] і [п. Д. Гудков] вели переговори з працівниками поліції ... зібрався натовп [і] неочікувано поліція почала рухатися вперед, протестувальники почали чинити опір і прорвали оточення...
Свідок п. Г. Гудков [депутат Державної думи] засвідчив, що ... на прохання організаторів, які заявили йому, що нікуди не підуть і сидітимуть, поки поліція не пересуне оточення та не відкриє для проходу сквер на Болотній площі, він брав участь у переговорах з поліцією з цього питання. Він домовився з працівниками Головного управління внутрішніх справ у м. Москві, що оточення буде відсунуто, але для цього організатори, які повідомили [про проведення заходу], повинні були підписати необхідні документи. Однак особи, які влаштували сидячий страйк, у тому числі п. Удальцов, відмовилися [встати та] йти до працівників Головного управління внутрішніх справ у м. Москві і підписувати необхідні документи, хоча він (п. Гудков) декілька разів пропонував їм це зробити ...
... свідок п. Д. Гудков [депутат Державної думи] засвідчив, що ... разом з п. Г. Гудковим він вів переговори з поліцією ... було досягнуто домовленості, що оточення на Малому Кам’яному мості буде відсунуто і буде відкрито доступ до скверу, проте у цей момент декілька молодих людей в капюшонах з числа протестувальників першими почали штовхати громадян на оточення, провокуючи [такі самі] дії у відповідь; після цього оточення було прорвано, почалося затримання громадян [поліцією] і масові заворушення.
...
... суд [відхиляє] показання, що саме працівники поліції першими почали рух до демонстрантів, які спокійно сиділи на асфальті і, таким чином, спровокували прорив оточення ... [і доходить висновку], що саме демонстранти, а не працівники поліції, ... першими почали наступати на оточення, створюючи давку, що призвело до прориву оточення і подальших масових заворушень.
...
Бере до уваги суд і показання п. Давідіса, що ... приблизно о 18 год. 00 хв. пані Мітюшкіна, яка була відповідальною за сцену, повідомила йому про вимогу працівників поліції, щоб вона, як організатор заходу, оголосила про його закінчення. Він передав цю інформацію п. Удальцову по телефону, [який] відповів, що вони встають та йдуть до сцени ... йому було відомо, що 06 травня 2012 року [деякі] громадяни пронесли на Болотну площу декілька наметів, але п. Удальцов не інформував його про необхідність встановлювати намети під час громадського заходу.
...
Суд враховує показання п. Бакірова ..., одного з [офіційних] організаторів заходу ... про необхідність встановлювати намети під час громадського заходу його ніхто не поінформував.
...
[Суд розглянув] відеозапис ... розмови між п. Махоніним і п. Удальцовим, під час якої п. Удальцов запевнив п. Махоніна, що захід вони проводитимуть відповідно до узгодженого плану, закликати народ залишатися на Болотній площі він не буде, а у випадку виникнення проблем підтримуватиме контакт з поліцією.
...
... [суд розглянув ще один відеозапис], на якому п. Махонін та п. Удальцов обговорюють організаційні питання. П. Махонін показав п. Удальцову, де будуть встановлені рамки металошукачів; після чого вони домовилися про зустріч о 15 год. 00 хв. .. та обмінялися номерами телефонів ...
...
Згідно з твердженнями [свідків-експертів пані Н. і пані М.], межі Болотної площі в м. Москві проходять вздовж Водовідвідного каналу, вулиці Серафимовича, Софіївської набережної та Фалєєвського проїзду, а [сквер] входить до складу Болотної площі. Під час проведення на Болотній площі громадських заходів цей сквер завжди огороджується та для проходу громадян не використовується.
Ці показання повністю підтверджуються відповіддю голови управи району Якіманка від 27 липня 2012 року і схемою меж Болотної площі.
...
[Суд доходить висновку], що місце проведення сидячого страйку ... знаходилося за межами, узгодженими з органами влади м. Москви для проведення громадського заходу ...
...
Під організацією масових заворушень розуміється підбурювання і керування діями натовпу, спонукання його діяти протизаконно, висування різних вимог представникам органів державної влади. Ця діяльність може набувати різних форм, зокрема планування та підготовка таких дій, вибір групи осіб для провокування та розпалювання масових заворушень, підбурювання до вчинення таких заворушень, висунення петицій і лозунгів, оголошення закликів, здатних наелектризувати натовп та викликати його невдоволення, поступова підготовка настрою людей за допомогою розповсюдження листівок, використання засобів масової інформації, мітингів і різних форм агітації, розробка плану поведінки натовпу з огляду на настрої людей та накопичені образи або безпосередньо скеровування натовпу до вчинення масових заворушень.
... цей злочин вважається закінченим з моменту здійснення щонайменше однієї з дій, передбачених частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації ...
... злочин у формі організації масових заворушень вважається закінченим з моменту здійснення організаційної діяльності і не залежить від настання шкідливих наслідків.
...
Немає підстав вважати провокацією перекриття доступу до скверу на Болотній площі і розміщення біля підніжжя Малого Кам’яного моста направляючого поліцейського оточення, ... яке було лише орієнтиром і жодних перешкод для проходу до місця проведення мітингу на Болотній площі не створювало.
... посилення оточення ... за таких обставинах було необхідним ... для недопущення його прориву ... але поліцейське [оточення] у бік протестувальників не просувалося.
Таким чином, цілком доведено, що організовані п. Удальцовим [та іншими] масові заворушення ... призвели до дестабілізації громадського порядку та спокою у громадському місці під час проведення громадського заходу, створили загрозу життю і здоров’ю великої кількості людей, у тому числі тих, які прийшли реалізувати своє конституційне право на участь у мирній ході та мітингах, спричинили значну психологічну напруженість поблизу Болотної площі у м. Москві та супроводжувалися застосуванням насилля до працівників поліції ... і знищенням майна ...".
138. Московський міський суд визнав обох заявників винними в організації масових заворушень (частина перша статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації) і підготовці до організації масових заворушень (частина перша статті 30 у поєднанні з частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації). Перший заявник також був визнаний винним у незаконному перетині кордону. Обом заявникам було обрано покарання у виді позбавлення волі загалом на строк чотири з половиною роки, що включало строк чотири роки і чотири місяці позбавлення волі відповідно до частини першої статті 212, яке співпадало з позбавленням волі на строк чотири роки відповідно до частини першої статті 30 у поєднанні з частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації. Згідно з вироком продовжував діяти арешт, накладений на автомобіль і гроші, які належали другому заявнику та його дружині (див. пункт 46), до вирішення будь-яких цивільних позовів проти другого заявника у зв’язку зі шкодою, заподіяною його кримінальним правопорушенням. Суд визнав одну приватну компанію, одне муніципальне підприємство і Міністерство безпеки і внутрішніх справ Російської Федерації цивільними сторонами, яким було заподіяно шкоду, але зазначив, що сума відшкодування мала бути встановлена в окремому цивільному провадженні. У вироку не було вказано, ні на яких підставах спочатку були арештовані активи другого заявника, ні відповідно до якого положення законодавства арешт майна було продовжено.
139. 18 серпня 2014 року Замоскворецький районний суд міста Москви розглянув другу "Болотну" справу, яка була аналогічною першій, і визнав чотирьох осіб винними в участі в масових заворушеннях і застосуванні насилля до працівників поліції під час зібрання 06 травня 2012 року. Були обрані покарання, які варіювалися від двох з половиною до трьох з половиною років позбавлення волі; одне умовно. 27 листопада 2014 року Московський міський суд залишив цей вирок без змін.
140. Під час засідання в апеляційній інстанції перший заявник попросив суд змінити запобіжний захід, щоб дозволити відвідати його важко хвору мати, яка проживала в м. Москві, але суд залишив його клопотання без задоволення.
141. 11 вересня 2014 року заступник Генерального прокурора України скасував постанову від 07 грудня 2012 про закриття кримінальної справи за фактом стверджуваного викрадення першого заявника (див. пункт 74). Згідно з твердженнями Уряду України після відновлення розслідування свідки пан С. та пані Р. були допитані повторно, а їхні нові показання відрізнялися від первинних. Пан С. заявив, що особою, яку у нього на очах насильно заштовхали до автомобіля 19 жовтня 2012 року, був перший заявник; пані Р. стверджувала, що бачила чорний мікроавтобус, який виїжджав з парковки перед офісом ХІАС у відповідний час.
142. 18 березня 2015 року Верховний Суд Російської Федерації залишив без змін вирок від 24 липня 2014 року, крім частини щодо визнання заявника винним у незаконному перетині кордону, яка була виключена у зв’язку із закінченням строку давності.
143. В ухвалі було залишено без змін накладення арешту на активи другого заявника. У ньому було зазначено, що всупереч твердженням другого заявника та його дружини цивільні позови були подані в рамках кримінального провадження, тому вирішення питання щодо арештованих активів необхідно було відкласти. На момент подання зауважень сторін у цій справі постанова про арешт все ще діяла. Заявник стверджував, що автомобіль йому не повернули. Сторони не надали Суду інформацію про попередні або поточні судові справи, для цілей яких ці активи були арештовані.
144. 08 квітня 2015 року померла мати першого заявника. 10 квітня 2015 року після клопотання захисника першого заявника Уповноважений з прав людини Російської Федерації направив телеграму до Федеральної служби виконання покарань Російської Федерації з проханням дозволити першому заявнику бути присутнім на похороні 11 квітня 2015 року. Дозвіл надано не було.
145. 22 травня 2015 року перший заявник був переведений до виправної колонії в Іркутській області для відбування покарання, але незабаром після цього він був переведений до іншої виправної колонії у Красноярській області.
146. 22 червня 2015 року перший заявник звернувся до Конституційного суду Російської Федерації з конституційною скаргою. Він оскаржив положення Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації, відповідно до яких дозволялося здійснення скороченого провадження у справі після укладення паном Л. угоди про співпрацю, стверджуючи, що таке провадження призвело до порушення прав співобвинувачених відповідача, справи яких розглядалися окремо всупереч конституційним гарантіям справедливого судового процесу.
147. 16 липня 2015 року Конституційний Суд Російської Федерації відхилив конституційну скаргу першого заявника.
148. 25 січня 2016 року Верховний Суд Російської Федерації відмовив у повторному розгляді справи заявників у порядку нагляду.
II. ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА
149. Кримінальний кодекс Російської Федерації передбачає:
Стаття 30. Готування до злочину та замах на злочин
"1. Готуванням до злочину є підшукування, виготовлення чи пристосування особою засобів чи знарядь для вчинення злочину, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину або інше умисне створення умов для вчинення злочину, якщо злочин не було доведено до кінця з незалежних від цієї особи обставин.
2. Кримінальна відповідальність настає за готування тільки до тяжкого та особливо тяжкого злочинів.
3. Замахом на злочин є умисні діяння (бездіяльність) особи, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, коли злочин не було доведено до кінця з незалежних від цієї особи обставин.".
Стаття 212. Масові заворушення
"1. Організація масових заворушень, що супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових пристроїв, а також чинення збройного опору представнику влади, карається позбавленням волі на строк від чотирьох до десяти років.
2. Участь у масових заворушеннях, передбачених частиною першою цієї статті, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.
3. Заклики до масових заворушень, передбачених частиною першою цієї статті, або до участі в них, або заклики до застосування насилля до громадян караються обмеженням волі на строк до двох років, або примусовими роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.".
Стаття 318. Застосування насилля до представника влади
"1. Застосування насилля, небезпечного для життя чи здоров’я, або погроза застосування такого насилля до представника влади або його близьких у зв’язку з виконанням ним своїх посадових обов’язків карається штрафом у розмірі до 200 000 російських рублів або в розмір заробітної плати засудженої особи за період 18 місяців, або примусовими роботами на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до п’яти років ...".
150. Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації у редакції, чинній на момент подій, передбачав:
Стаття 90: Преюдиція
"Обставини, встановлені вироком, який набрав законної сили, ухваленим судом у рамках кримінального, цивільного, арбітражного або адміністративного судочинства, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. Водночас такий вирок або рішення не можуть наперед визначати винуватість осіб, які раніше не брали участь у кримінальній справі.".
Стаття 154: Виділення кримінальної справи
"...
5. Матеріали кримінальної справи, виділені в окреме провадження, допускаються в якості доказів у цій кримінальній справі ...".
Стаття 240: Безпосередність та усність
"1. У судовому розгляді всі докази у кримінальній справі підлягають безпосередньому дослідженню, за винятком випадків, передбачених розділом X цього Кодексу [угода про співпрацю та скорочене провадження]. Суд заслуховує показання підсудного, потерпілого, свідків та експертів, розглядає речові докази, оголошує протоколи та інші документи, а також здійснює інші судові дії для дослідження доказів.
2. Оголошення показань, наданих під час здійснення досудового слідства, можливе лише у випадках, передбачених статтями 276 і 281 цього Кодексу.
3. Вирок суду може ґрунтуватися лише на тих доказах, які були досліджені у судовому засіданні.".
Стаття 276: Оголошення показань підсудного
"1. Показання підсудного, надані під час здійснення досудового слідства... можуть бути оголошені за клопотанням сторін у таких випадках:
(I) у випадку наявності істотних суперечностей між показаннями, наданими підсудним під час досудового слідства і в суді ...".
Стаття 281: Оголошення показань потерпілого і свідка
"...
За клопотанням сторін суд має право ухвалити рішення про оголошення показань потерпілого або свідка, раніше наданих під час здійснення досудового слідства або у суді, за наявності істотних суперечностей між раніше наданими показаннями і показаннями, наданими у суді.
...".
151. 29 червня 2015 року статтю 90 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації було змінено таким чином:
"Обставини, встановлені вироком, який набрав законної сили, за винятком вироку, ухваленого судом відповідно до статті 226.9 [скорочене провадження], 316 [судове засідання в рамках скороченого провадження] або 317.7 [угода про співпрацю] цього Кодексу, ухваленим у рамках цивільного, арбітражного або адміністративного судочинства, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. Водночас такий вирок або рішення не можуть наперед визначати винуватість осіб, які раніше не брали участі у кримінальній справі."
152. Відповідні положення Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації узагальнено в рішенні у справі "Полякова та інші проти Росії" (Polyakova and Others v. Russia), заява № 35090/09 та 3 інші заяви, пункти 45-52, від 07 березня 2017 року.
153. Відповідні положення національного законодавства щодо арешту активів у кримінальному провадженні наведені в рішенні у справі "Бокова проти Росії" (Bokova v. Russia), заява № 27879/13, пункти 26-32, від 16 квітня 2019 року.
ПРАВО
I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ
154. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ ТА УКРАЇНОЮ СТАТЕЙ 3 ТА 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ВИКРАДЕННЯМ І ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ З ПЕРШИМ ЗАЯВНИКОМ
155. Перший заявник скаржився на викрадення з м. Києва 19 жовтня 2012 року невстановленими особами, які згодом піддали його жорстокому поводженню, катували його для отримання зізнавальних показань у вчинені злочину, який полягав у змові для організації масових заворушень у Росії. Згідно з твердженнями першого заявника невстановлені нападники могли бути представниками Російської Федерації, які діяли з мовчазної згоди українських органів влади. Він стверджував, що після викрадення був позбавлений свободи до 21 жовтня 2012 року, коли невстановлені особи доставили його до будівлі Слідчого комітету. Він також скаржився на непроведення російськими та українськими органами влади ефективного розслідування стверджуваного викрадення та жорстокого поводження. Перший заявник стверджував про порушення статей 3 і 5 Конвенції, які передбачають:
Стаття 3 (заборона катування)
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
Стаття 5 (право на свободу та особисту недоторканність)
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;
(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
(d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
(e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.".
A. Прийнятність
1. Сумісність за ratione loci
156. З огляду на той факт, що стверджуване викрадення першого заявника відбулося в Україні і включало його перевезення через кордон в Росію, Суд вважає за доцільне розглянути за власною ініціативою сумісність скарги проти Росії та України за критерієм ratione loci з положеннями Конвенції.
157. Практика Суду щодо питання юрисдикції держав-членів у транскордонному або транс-юрисдикційному контексті наведена в рішенні у справі "Гюзельюртлу та інші проти Кіпру та Туреччини" [ВП] (<…>) [GC], заява № 36925/07, пункти 178-190, від 29 січня 2019 року. Принципи, сформульовані щодо статті 2 Конвенції у зазначеній справі, які також є застосовними до скарг, поданих у цій справі за статтями 3 та 5 Конвенції, є такими:
"178. "Юрисдикція" відповідно до статті 1 Конвенції є граничним критерієм.... Як наголосив Суд, з точки зору міжнародного публічного права юрисдикційна компетенція держави є насамперед територіальною...
...
181. До сьогодні було мало справ, в яких Суд мав розглядати скарги за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції, в яких смерть настала в іншій юрисдикції, ніж юрисдикції держави, в якої мало б виникнути процесуальне зобов’язання.
...
188. У контексті наведеної практики вбачається, що якщо органи слідства або судові органи Договірної держави ініціюють за фактом смерті, яка настала за межами юрисдикції цієї держави, власне кримінальне розслідування або провадження відповідно до їхнього національного законодавства..., порушення такої кримінальної справи або провадження достатньо для встановлення юрисдикційного зв’язку для цілей статті 1 Конвенції між державою і родичами потерпілого, які в подальшому звертаються до Суду...
...
190. Якщо відповідно до національного законодавства у Договірній державі розслідування або провадження за фактом смерті, яка настала за межами її юрисдикції, порушено не було, то Суд повинен буде визначити, чи можна у будь-якому випадку встановити юрисдикційний зв’язок, щоб покласти на цю державу процесуальний обов’язок, передбачений статтею 2 Конвенції. Хоча процесуальне зобов’язання відповідно до статті 2 Конвенції, як правило, виникає тільки для Договірної держави, під чиєю юрисдикцією на момент смерті знаходився померлий, "особливості" цієї справи можуть виправдати зміну цього підходу відповідно до принципів, розроблених в рішенні у справі "Ранцев проти Кіпру та Росії" (Rantsev v. Cyprus and Russia), пункти 243 і 244. Проте Суд не вважає, що повинен визначати in abstracto, які "особливості" справи призводять до існування юрисдикційного зв’язку щодо процесуального обов’язку провести розслідування відповідно до статті 2 Конвенції, оскільки ці особливості обов’язково будуть залежати від конкретних обставин кожної справи і можуть значно варіюватися в кожній справі.".
158. Крім того, держава також має нести відповідальність за порушення конвенційних прав і свобод осіб, які знаходяться на території іншої держави, але перебувають під владою та контролем першої держави, через її представників, які діють законно чи незаконно в другій державі. Цей принцип застосовувався, коли особу взято під варту представниками держави за кордоном (див. рішення у справах "Оджалан проти Туреччини" [ВП] (<…>) [GC], заява № 46221/99, пункт 91, ЄСПЛ 2005-IV, "Ісса та інші проти Туреччини" (Issa and Others v. Turkey), заява № 31821/96, пункт 71, від 16 листопада 2004 року, та, mutatis mutandis, "Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Al-Skeini and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 55721/07, пункт 136, ЄСПЛ 2011, з подальшими посиланнями).
159. Суд зазначає, що твердження першого заявника стосуються подій, які відбувалися в Україні та Росії. Згідно з твердженнями заявника його затримання в м. Києві невстановленими особами, жорстоке поводження з ним, яке полягало в його перевезенні зв’язаним і з пов’язкою на очах в автомобілі до кордону з Росією, підпадало під юрисдикцію України. Щодо Росії, то перший заявник стверджував, що вона несла відповідальність за дії невстановлених викрадачів, оскільки вважав, що вони були представниками Російської Федерації, які виконували службові обов’язки. Крім того, тривале позбавлення його свободи після перетину російського кордону та стверджуване жорстоке поводження з ним, яке призвело до написання ним зізнавальних показань щодо організації масових заворушень, відбувалися на території Російської Федерації. Насамкінець він наполягав на тому, що обидві держави-члени не провели розслідування його викрадення та жорстокого поводження з ним.
160. Дотримуючись принципу, що юрисдикційна компетенція держави є насамперед територіальною, Суд вважає, що скарги першого заявника, спрямовані проти двох держав-членів, сумісні за критерієм ratione loci з положеннями Конвенції у зв’язку з подіями, які відбулися на їхніх відповідних територіях. Під час стверджуваного викрадення та жорстокого поводження дорогою до російського кордону перший заявник перебував під територіальною юрисдикцією України. Тому якщо перший заявник подав небезпідставну скаргу про позбавлення його свободи та жорстоке поводження з ним на її території, українські органи влади були зобов’язані розслідувати цю скаргу. Застосовуючи аналогічний принцип, територіальна юрисдикція Росії почала діяти з моменту в’їзду першого заявника на територію Росії, і вона була зобов’язана розслідувати твердження першого заявника про позбавлення свободи та жорстоке поводження на території Росії.
161. Крім того, оскільки перший заявник стверджував, що невстановлені викрадачі могли бути представниками Росії, юрисдикційний зв’язок з Росією встановлюється на тій підставі, що Росія нібито здійснювала свою владу та контроль через своїх представників, які діяли за кордоном (див. справи, наведені в пункті 158 ). Ці твердження необхідно розглянути в контексті матеріальних гарантій статей 3 і 5 Конвенції, а також з огляду на процесуальну вимогу розслідувати можливу причетність представників держави до оскаржуваної поведінки.
162. Зрештою, Суд має компетенцію за критерієм ratione loci розглянути скаргу першого заявника проти Росії та України.
2. Невичерпання національних засобів юридичного захисту
163. У своїх початкових зауваженнях, поданих у жовтні 2014 року, Уряд України стверджував, що перший заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним непроведенням ефективного розслідування в Україні, оскільки його скаргу на постанову прокурора від 07 грудня 2012 про закриття кримінальної справи до компетентного суду подав неуповноважений представник. Проте в лютому 2015 року Уряд надав нові зауваження і зазначив, що заступник Генерального прокурора України скасував постанову від 07 грудня 2012 року і кримінальне розслідування стверджуваного викрадення першого заявника тривало (див. пункт 141).
164. Після відновлення розслідування Уряд України не підтримав свого первинного заперечення про невичерпання національних засобів юридичного захисту. Тому Суд не зобов’язаний його розглядати. Він також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, та що ця частина заяви не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Перший заявник
165. Перший заявник наполягав, що 19 жовтня 2012 року його викрали невстановлені особи, які діяли за вказівкою служби безпеки Росії, незаконно перевезли через українсько-російський кордон і доставили до Слідчого комітету Російської Федерації в м. Москві. Він заперечив твердження, що міг поїхати з м. Києва до м. Москви за власним бажанням, і вказав, що його "зникнення" відбулося під час перерви між консультаціями з ХІАС; він залишив деякі особисті речі в офісі НУО, а деякі - в камері зберігання на залізничному вокзалі м. Києва. Ці речі були передані міліції, а згодом повернуті захиснику заявника. Перший заявник стверджував, що згідно зі штампом української прикордонної служби в його паспорті його викрадачі відхилилися від найкоротшого маршруту до м. Москви як мінімум на 330 км; водночас штампу російської прикордонної служби в його паспорті не було. Перший заявник також вказав, що на момент в’їзду до Росії він перебував у розшуку та його могли затримати, якби він спробував в’їхати у звичайному порядку. Він стверджував, що ні українські, ні російські органи влади не провели належне розслідування його викрадення, незважаючи на загалом достатні докази, у тому числі показання свідків. Крім того, українські органи влади визнали, що розслідування було неповноцінним, коли у 2014 році скасували постанову від 07 грудня 2012 року і відновили розслідування. Щодо російських органів влади вони відмовили у задоволенні його скарги без проведення подальшого розслідування; перевірка, на підставі якої було відмовлено у порушенні кримінальної справи, проводилася Слідчим комітетом, тим самим органом, на дії якого було подано скаргу.
(b) Уряд України
166. Спочатку Уряд України наполягав, що твердження першого заявника про викрадення було належним чином розслідувано, а постанова від 07 грудня 2012 року про закриття кримінальної справи була вмотивованою та обґрунтованою. Після відновлення розслідування (див. пункт 163) Уряд заявив, що не міг прокоментувати ефективність розслідування, поки воно тривало; він вказав на надання свідками нових показань. Уряд України не надав додаткової інформації про хід провадження на національному рівні та не змінив свої доводи щодо суті цієї скарги.
167. У відповідь на твердження першого заявника про причетність українських органів влади до його перевезення до Росії Уряд України зазначив, що його екстрадиція не здійснювалася. Крім того, російські органи влади не направляли запит про видачу особи, який у такому випадку було б направлено до Генеральної прокуратури України, і не повідомили, що він був у розшуку. Уряд України також стверджував, що заявник не мав статусу шукача притулку на момент стверджуваного викрадення та перетину кордону з Росією; він тільки готував заяву про визнання його біженцем.
(c) Уряд Росії
168. Уряд Росії заперечив твердження першого заявника про викрадення та жорстоке поводження. Він доводив, що перший заявник залишив Україну без будь-якої участі російських органів влади та повернувся до Росії добровільно для явки з повинною. Уряд Росії зазначив, що у перші декілька днів перебування під вартою першого заявника оглянув лікар (див. пункт 61), і записи в медичній картці не відповідали його твердженням про жорстоке поводження. За результатами проведення перевірки ці твердження були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю. Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 21 листопада 2012 року було залишено без змін компетентними судами (див. пункт 68). Він також вказав на відсутність у нього повноважень допитувати свідків з України.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи
169. Згідно з практикою Суду держава несе відповідальність за статтями 3 і 5 Конвенції, зокрема якщо органам державної влади відомо про незаконне тримання під вартою, навіть приватними особами, але вони висловили мовчазну згоду або не припинили це (див. рішення у справах "Рієра Блюме та інші проти Іспанії" (Riera Blume and Others v. Spain), заява № 37680/97, пункти 29-35, ЄСПЛ 1999-VII, "Медова проти Росії" (Medova v. Russia), заява № 25385/04, пункти 123-125, від 15 січня 2009 року, "Ранцев проти Кіпру та Росії" (Rantsev v. Cyprus and Russia), заява № 25965/04, пункти 319-321, ECHR 2010 (витяги), "Лопатін та Медведський проти України" (Lopatin and Medvedskiy v. Ukraine), заяви № 2278/03 і № 6222/03, пункт 85, від 20 травня 2010 року, і "Коваль та інші проти України" (Koval and Others v. Ukraine), заява № 22429/05, пункти 54 і 73, від 15 листопада 2012 року).
170. Коли особа висуває небезпідставну скаргу на серйозне жорстоке поводження з нею працівників міліції або інших представників держави, яке було незаконним і таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення за своєю суттю вимагає проведення ефективного офіційного розслідування (див. рішення у справах "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII, та "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункти 315-325, ECHR 2014 (витяги). Крім того, не можна вважати, що це позитивне зобов’язання в принципі обмежується тільки справами про жорстоке поводження представників держави (див. рішення у справі "М.С. проти Болгарії" (M.C. v. Bulgaria), заява № 39272/98, пункт 151, ECHR 2003-XII).
171. Хоча обсяг позитивних зобов’язань держави може відрізнятися у справах, в яких мало місце поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, здійснене за участю представників держави, і у справах, в яких насилля застосовувалося приватними особами (див. рішення у справі "Бегановіч проти Хорватії" (<…>), заява № 46423/06, пункт 69, від 25 червня 2009 року), вимоги про проведення офіційного розслідування однакові. Для того щоб розслідування вважалося "ефективним", воно, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а також до встановлення і покарання винних. Це не є обов’язком досягнення результату, а обов’язком вжиття заходів. Органи державної влади повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для збирання доказів, які стосуються події, у тому числі, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз. Будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення цього стандарту, також у зв’язку з цим існує вимога оперативності та розумної швидкості (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Міхєєв проти Росії" (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, пункти 107 і далі, від 26 січня 2006 року, та "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 183-185, ЄСПЛ 2012).
172. У справах про порушення статей 2 і 3 Конвенції щодо ефективності офіційного розслідування Суд часто оцінював, чи оперативно реагували органи державної влади на скарги у відповідний час (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 133 і далі, ECHR 2000-IV). Враховувалися відкриття провадження у справі, затримки під час отримання показань (див. рішення у справі "Тімурташ проти Туреччини" (<…>), заява № 23531/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-VI, та "Текін проти Туреччини" (Tekin v. Turkey), від 09 червня 1998 року, пункт 67, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998IV), і тривалість початкового розслідування (див. рішення у справі "Інделікато проти Італії" (Indelicato v. Italy), заява № 31143/96, пункт 37, від 18 жовтня 2001 року).
173. У справах щодо стверджуваного викрадення з жорстоким поводженням Суд вважав, що характер та обсяг процесуальних зобов’язань держави провести розслідування стверджуваного викрадення був однаковим як за статтею 3, так і за статтею 5 Конвенції (див. згадані рішення у справах "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 242, та, mutatis mutandis, "Медова проти Росії" (Medova v. Russia), пункт 123).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
174. Суд зазначає, що твердження першого заявника про викрадення та жорстоке поводження стосуються як негативних, так і позитивних зобов’язань Росії і України за статтями 3 та 5 Конвенції. Щодо негативних зобов’язань, наскільки можна зрозуміти першого заявника, як такого, який скаржиться на причетність російських органів влади до його викрадення, а також на допомогу або мовчазну згоду українських органів влади, то немає доказів, що викрадачі діяли за вказівкою російських органів влади або що українські органи влади активно чи пасивно брали участь у викраденні. Тому Суд не вбачає підстав для висновку, що якась із держав-відповідачів порушила матеріальні гарантії цих положень.
175. З іншого боку, Суд вважає, що перший заявник висунув небезпідставну скаргу на викрадення та жорстоке поводження, з якою звернувся до органів влади обох держав. Суд зазначає, що основні факти, на яких ґрунтувалася скарга першого заявника на викрадення, Урядами держав-відповідачів не оскаржувалися. Всі сторони погодилися, що вранці 19 жовтня 2012 року перший заявник перебував у м. Києві, а приблизно о 21 год. 00 хв. того ж дня перетнув українсько-російський кордон на автомобілі. Уряд України також підтвердив, а Уряд Росії не заперечив, що вранці того дня перший заявник відвідав офіс ХІАС, згодом пішов пообідати, але назад до офісу не повернувся.