176. Крім того, українські органи влади визнали, що приблизно о 16 год. 00 хв. того ж дня юрист ХІАС повідомила міліцію міста Києва щодо підозри про можливе викрадення першого заявника та просила порушити кримінальну справу. З огляду на те, що згідно з твердженнями свідків першого заявника насильно заштовхали до автомобіля, ця скарга свідчить не лише про незаконне позбавлення його свободи, але й про існування ризику жорстокого поводження викрадачів. З моменту отримання українськими органами влади цієї заяви, вони були зобов’язані провести розслідування цього інциденту відповідно до статей 3 і 5 Конвенції.
177. Дійсно, українські органи влади не оскаржували, що були зобов’язані провести ефективне розслідування у цій справі. Проте спочатку вони відмовили у порушенні кримінальної справи за результатами проведення поверхової перевірки, яка закінчилася винесенням постанови від 07 грудня 2012 року про відмову в порушенні кримінальної справи. Українські органи влади опосередковано визнали, що перевірка не була ефективним розслідуванням. У грудні 2014 року вони зобов’язалися провести повноцінне розслідування (див. пункт 163). Проте за відсутності будь-якої інформації від держави-відповідача про хід провадження Суд не може не дійти висновку, що українські органи влади досі не виконали це зобов’язання.
178. Щодо російських органів влади, до яких перший заявник звертався зі скаргами незабаром після його затримання у м. Москві, Уряд Росії заявив, що його твердження були необґрунтованими, оскільки у першого заявника не було жодних тілесних ушкоджень, які він міг би продемонструвати як доказ. Однак Суд не вважає відсутність тілесних ушкоджень достатньою підставою для залишення без задоволення подібної скарги. Надавши показання працівників ХІАС, перший заявник висунув обґрунтовану скаргу на викрадення, можливо, поєднане з нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням під час його перевезення до Росії, що зобов’язало російські органи влади провести розслідування. Якщо вони не могли вжити жодних практичних заходів для проведення перевірки через відсутність територіальної юрисдикції, вони були зобов’язані звернутися по допомогу до українських органів влади (див. згадане рішення у справі "Гюзельюртлу та інші проти Кіпру та Туреччини" (<…>), пункти 232 і 233), але це зроблено не було. У будь-якому випадку, як стверджувалося, саме у Росії було дано вказівку викрасти першого заявника, і російські органи влади були зобов’язані перевірити ці твердження. Крім того, позбавлення свободи першого заявника та жорстоке поводження, як стверджувалося, продовжилося на території Росії. Тому Суд не може погодитися, що російські органи влади не могли вжити жодних заходів в межах своєї компетенції.
179. Суд доходить висновку, що органи влади обох держав-відповідачів не вжили необхідних заходів для перевірки правдоподібних тверджень першого заявника про викрадення та жорстоке поводження з ним невстановлених осіб.
180. Україною було порушено процесуальні гарантії статей 3 і 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями першого заявника про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження на території України.
181. Росією було порушено процесуальні гарантії статей 3 і 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями першого заявника про незаконне викрадення та жорстоке поводження з ним представників Російської Федерації, які діяли на території України, а також за його твердженнями про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження на території Росії.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕНАДАННЯМ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПЕРШОМУ ЗАЯВНИКУ ТА ІНТЕНСИВНИМ ГРАФІКОМ ПРОВЕДЕННЯ СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ
182. Перший заявник стверджував, що не отримував належної медичної допомоги під час тривалого тримання під вартою в ході досудового слідства, а надмірно інтенсивний графік проведення судових засідань призвів до погіршення стану його здоров’я, що порушувало статтю 3 Конвенції.
1. Доводи сторін
(a) Уряд Росії
183. Уряд оскаржив твердження першого заявника про надання неналежної медичної допомоги і заперечив, що це призвело до загострення його захворювання. Уряд вказав, що перший заявник не надав жодної медичної довідки або експертного висновку, що погіршення його стану здоров’я, якщо таке взагалі було, могло бути пов’язано з умовами тримання його під вартою або неналежною медичною допомогою. Заявнику надавалася необхідна медична допомога і за необхідності його доставляли до лікарні слідчого ізолятора, зокрема з 24 січня до 19 лютого 2013 року та з 01 до 14 жовтня 2014 року. Уряд посилався на медичну довідку від 12 жовтня 2014 року, видану до того, як першого заявника виписали з лікарні слідчого ізолятора, в якій зазначалося, що він був здоровим, і вказав, що всі медичні обстеження підтвердили, що перший заявник міг брати участь в судовому процесі, залишатися під вартою під час досудового слідства та відбувати покарання у виді позбавлення волі. Щодо інтенсивності графіку проведення судових засідань, то вона була обґрунтованою з огляду на необхідність забезпечити дотримання права заявника на розгляд справи судом упродовж розумного строку. Уряд надав графік, відповідно до якого засідання проводилися чотири дні на тиждень, зазвичай розпочинаючись о 11 год. 00 хв. і закінчуючись о 17 год. 00 хв.
(b) Перший заявник
184. Перший заявник стверджував, що його стан здоров’я значно погіршився під час тримання його під вартою, і протягом перших двох років тримання під вартою він не отримував лікування. Він стверджував, що йому почали надавати медичну допомогу з 01 жовтня 2014 року, коли у нього стався серцевий напад, після чого його перевели до лікарні СІЗО-1 ("Матроська тишина"), де він проходив лікування до 14 листопада 2014 року. Заявник стверджував, що його повернули до слідчого ізолятора, хоча він усе ще був тяжко хворий і йому було складно ходити. Він звертався до суду, в якому розглядалася його справа, з численними клопотаннями про зменшення інтенсивності графіку проведення судових засідань і про зміну його запобіжного заходу на домашній арешт, щоб мати можливість одужати після хвороби, стресу та втоми. Заявник посилався на результати коронарної ангіографії від 12 листопада 2014 року та стверджував, що внаслідок тривалого тримання під вартою в умовах, які становили жорстоке поводження, та виснажливого кримінального провадження його гіпертонія прогресувала.
185. Перший заявник не оскаржив твердження Уряду про кількість проведених судових засідань на тиждень та їхню тривалість. Проте він вказав, що процедура його перевезення зі слідчих ізоляторів до суду та у зворотному напрямку була такою, що він мусив прокидатися о 06 год. 00 хв. і повертався до своєї камери близько півночі. Таким чином, багато годин на день він проводив в автомобілі для перевезення ув’язнених і недостатньо спав у дні проведення засідань.
2. Оцінка Суду
186. Суд зазначає, що відповідно до медичного висновку від 12 листопада 2014 року протягом року артеріальний тиск першого заявника іноді піднімався до 170/100 мм рт.ст., але на момент, коли його виписали з лікарні, був 120/70 мм рт.ст. Хоча заявник стверджував, що новий діагноз гіпертонія третього ступеня доводив, що умови тримання його під вартою та ненадання йому медичної допомоги заподіяли шкоду його здоров’ю, Суд вважає, що цього недостатньо для встановлення порушення статті 3 Конвенції. Надані Урядом медичні документи (див. пункти 102-106) свідчать, що заявника регулярно оглядали різні лікарі та він отримував лікування у зв’язку з різними розладами здоров’я. Його двічі поміщали до лікарні слідчого ізолятора, зокрема після серцевого нападу, а для діагностики його стану була проведена коронарна ангіографія. Перший заявник не навів жодних прикладів відмови або ненадання йому медичної допомоги у зв’язку з конкретною потребою. З цього випливає, що Уряд Росії виконав свої позитивні зобов’язання щодо надання заявнику належної медичної допомоги.
187. Так само, ніщо в матеріалах справи не підтверджує скаргу першого заявника на неналежні умови тримання під вартою або їхній зв’язок зі станом його здоров’я.
188. Щодо інтенсивності графіка проведення судових засідань Суд зазначає, що раніше визнавав брак сну в результаті частоти і тривалості перевезення одним із факторів для досягнення загалом мінімального рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції (див. рішення у справі "Ярослав Белоусов проти Росії" (Yaroslav Belousov v. Russia), заяви № 2653/13 та № 60980/14, пункт 110, від 04 жовтня 2016 року). Суд зазначає, що згідно з твердженнями обох сторін засідання проводилися чотири дні на тиждень, приблизно з 11 год. 00 хв. по 17 год. 00 хв. Проте це не включало час, витрачений на перевезення першого заявника між слідчим ізолятором і судом. Під час розгляду справи він регулярно скаржився на ранній виїзд зі слідчого ізолятора - приблизно о 06 год. 00 хв. - і пізнє прибуття після судових засідань, зазвичай після 23 год. 00 хв., а інколи й після опівночі, і просив суд зменшити частоту проведення засідань, перевести його до іншого слідчого ізолятора або обрати йому запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі. Уряд не прокоментував доводи заявника про ранні від’їзди і пізні приїзди. З довідки слідчого ізолятора вбачається, що час прибуття був 22 год. 15 хв., що означало, що у першого заявника було сім годин і сорок п’ять хвилин до від’їзду на засідання наступного дня. Суд вважає, що таким чином час для відпочинку першого заявника був далеким від достатнього (див. також пункти 254 і 255). Однак у цій справі наявна інформація про інтенсивність графіку проведення судових засідань сама собою або у поєднанні з іншими відомими елементами умов тримання першого заявника під вартою і наданою йому медичною допомогою, не дозволяє Суду дійти висновку, що оскаржувані умови досягли рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції.
189. З цього випливає, що скарга першого заявника на порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежним рівнем наданої йому медичної допомоги, інтенсивністю графіку проведення судових засідань та умовами в суді є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
190. Перший заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на те, що позбавлення його свободи з 19 по 21 жовтня 2012 року, або тримання його під вартою під час досудового слідства десять діб у 1997 році, не було враховано під час обчислення строку тримання його під вартою під час досудового слідства. Крім того, він стверджував, що тримання його під вартою під час досудового слідства не ґрунтувалося на "обґрунтованій підозрі" про вчинення ним злочину. Перший заявник також скаржився, що тримання його під вартою під час досудового слідства не було виправдано "відповідними та достатніми підставами", як вимагається пунктом 3 статті 5 Конвенції.
A. Прийнятність
191. Щодо періоду з 19 по 21 жовтня 2012 року Суд встановив відсутність у нього доказів, що викрадачі першого заявника діяли за вказівкою органів державної влади (див. пункт 174). Тому він не може погодитися із твердженням, що триденний період, протягом якого перший заявник був позбавлений свободи невстановленими особами, становив частину його досудового тримання під вартою. Так само, Суд не може погодитися із твердженням, що десять днів досудового тримання першого заявника під вартою у 1997 році стосувалися строку тримання його під вартою, санкціонованого у 2012 році, оскільки постанови про тримання під вартою 2012 року обґрунтовувалися посиланням на обвинувачення в організації масових заворушеннях; а згадка справи 1997 року у поданні слідчого не стосується оцінки цього питання.
192. З цього випливає, що скарга першого заявника на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з неправильним обчисленням строку тримання його під вартою під час досудового слідства є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
193. Щодо подальшого періоду Суд зазначає, що Басманний районний суд міста Москви санкціонував взяття першого заявника під варту і цей самий суд сім разів, а також і Московський міський суд після направлення до нього справи на судовий розгляд продовжували строк тримання його під вартою. Під час ухвалення цих постанов національні суди діяли в межах своїх повноважень і ніщо не свідчить, що їхні постанови були необґрунтованими або незаконними відповідно до національного законодавства. Отже, тримання першого заявника під вартою було санкціоновано і продовжено відповідно до процедури, передбаченої законом.
194. Щодо твердження, що тримання першого заявника під вартою не ґрунтувалося на обґрунтованій підозрі про вчинення ним злочину, його скарга за пунктом 1 статті 5 Конвенції пов’язана з його скаргою за пунктом 3 статті 5 Конвенції, що органи державної влади не навели відповідні та достатні підстави для виправдання продовження строку тримання його під вартою під час кримінального провадження. Відповідно до практики Суду з останнього питання існування обґрунтованої підозри є умовою sine qua non для законності тривалого тримання під вартою (див. рішення у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункт 87, ЄСПЛ 2016 (витяги)). Крім існування обґрунтованої підозри тримання під вартою під час досудового слідства також має бути виправданим відповідними і достатніми підставами вже на момент ухвалення першого рішення про взяття під варту (там само, пункт 102). З огляду на характер тверджень заявника Суд вважає більш доречним розглянути питання, висунуті у скарзі, за пунктом 3 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), заява № 5829/04, пункт 165, від 31 травня 2011 року, "Тараненко проти Росії" (Taranenko v. Russia), заява № 19554/05, пункт 46, від 15 травня 2014 року, та "Ковязін та інші проти Росії" (Kovyazin and Others v. Russia), заяви № 13008/13, № 60882/12 та № 53390/13, пункт 71, від 17 вересня 2015 року).
195. Щодо скарги першого заявника на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції Суд вважає, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що ця частина заяви не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
196. Заявник скаржився на те, що строк тримання його під вартою було продовжено за формальних підстав без оцінки зміни обставин і без ретельного розгляду можливості застосування альтернативних запобіжних заходів.
197. Уряд Росії зазначив, що тримання першого заявника під вартою було належним чином санкціоновано та продовжено вмотивованими та обґрунтованими постановами компетентних судів, які ретельно розглянули всі відповідні обставини та ситуацію, що змінюється. Тривалість тримання його під вартою протягом трохи більше одного року і дев’яти місяців не перевищувала розумний строк. Уряд повторив причини, наведені національними судами в цих постановах, і доводив, що не було порушено пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції.
2. Оцінка Суду
198. Період тримання під вартою, який має враховуватися у цій справі, почався 21 жовтня 2012 року (дата затримання першого заявника) і закінчився 24 липня 2014 року (дата його засудження судом першої інстанції). Отже, період, який має враховуватися, становив один рік, дев’ять місяців і три дні. З огляду на цю значну тривалість тримання під вартою у контексті презумпції свободи Суд вважає, що російські органи влади мали навести дуже вагомі підстави для тримання заявника під вартою протягом такого тривалого часу.
199. У першій постанові про взяття під варту було зазначено, що перший заявник міг переховуватися або перешкоджати відправленню правосуддя шляхом знищення доказів і впливу на свідків з огляду на його впливові зв’язки в Росії і за кордоном, його регулярні поїздки за кордон, наявність закордонного паспорта, відсутність постійного місця роботи та непроживання за місцем реєстрації у м. Іркутську. Суд також вважав, що перший заявник міг продовжити злочинну діяльність, оскільки його затримали в момент підготовки до вчинення злочину. Він врахував рапорти працівників поліції, в яких було зазначено, що перший заявник раніше втікав і оголошувався у розшук. У постановах про продовження строку тримання під вартою суди так само посилалися на інформацію, що перший заявник раніше намагався втекти, не мав постійного місця роботи або постійного доходу, а також не проживав за місцем реєстрації у м. Іркутську. У деяких постановах про продовження строку тримання під вартою суди також посилалися на тяжкість пред’явлених обвинувачень та його переслідування в минулому за інші кримінальні правопорушення. Після закінчення розслідування у постановах про продовження строку тримання під вартою також вказувалося про необхідність продовження строку тримання під вартою для забезпечення доступу першого заявника до матеріалів кримінальної справи. У відповіді на клопотання першого заявника про зміну його запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт за адресою його дружини у м. Москві суди зазначили, що перший заявник не був зареєстрований за цією адресою.
200. У цій справі Суд готовий визнати, що характер і тяжкість злочинів, у вчиненні яких першому заявнику були пред’явлені обвинувачення, тобто підготовка масових заворушень, могли вплинути на вибір запобіжного заходу на початковій стадії розслідування. Однак Суд повторює, що хоча тяжкість обвинувачень і суворість покарання, які загрожували першому заявнику, є важливими для оцінки ризику переховування обвинуваченого, повторного вчинення злочину або перешкоджання здійсненню правосуддя, вони не можуть самі собою слугувати виправданням тривалих періодів тримання під вартою (див. рішення у справах "Ілійков проти Болгарії" (Ilijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пункти 80 і 81, від 26 липня 2001 року, та "Артемов проти Росії" (Artemov v. Russia), заява № 14945/03, пункт 77, від 03 квітня 2014 року).
201. Суд зазначає, що протягом усього періоду тримання першого заявника під вартою національні суди визнавали існування ризику його переховування через інформацію поліції про його попередню спробу ухилитися від слідства, а також його непроживання за місцем реєстрації і відсутність у нього постійного місця роботи. Посилання на його часті поїздки, наявність закордонного паспорта і зв’язки в Росії та за кордоном у подальших постановах про продовження строку тримання під вартою не вказувалися. Тому Суд розгляне, чи залишалися три згадані фактори відповідними та достатніми на пізніших стадіях кримінального провадження.
202. Суд зазначає, що суди приділили увагу рапортами поліції про спробу втечі першого заявника та оголошення його в розшук у жовтні 2012 року. Проте згідно з офіційною версією 21 жовтня 2012 року перший заявник сам з’явився, щоб зробити явку з повинною. Крім того, на момент поїздки до України у жовтні 2012 року він не мав статусу підозрюваного у кримінальній справі та до нього не застосовувався жоден запобіжний захід, відсутність заявника за місцем реєстрації в момент, коли органи державної влади вирішили пред’явити обвинувачення, не порушувала жодне положення законодавства або зобов’язання. Вбачається, що суди не здійснили ретельну оцінку наданої поліцією інформації і не поставили під сумнів суперечливі твердження поліції щодо попередніх спроб першого заявника втекти. Щодо відсутності постійного місця роботи у першого заявника і відсутності реєстрації за своїм de facto місцем проживання у м. Москві Суд вважає, що національні суди не надали достатнього пояснення, чому ці обставини були перешкодою для застосування інших запобіжних заходів, зокрема домашнього арешту.
203. Так само обґрунтування судів не містило достатніх деталей, які могли б дозволити Суду підтримати їхні висновки, що на останніх стадіях розслідування та під час судового розгляду все ще існував ризик повторного вчинення злочину першим заявником, фальсифікації доказів і впливу на свідків. Отже, у Суду немає підстав визнавати, що ці ризики не могли бути попереджені іншими запобіжними заходами.
204. Суд також зазначає, що 07 жовтня 2013 року національний суд продовжив строк тримання першого заявника під вартою під час досудового слідства, зокрема для надання йому та його захиснику достатнього часу для доступу до матеріалів розслідування. Проте незрозуміло, чому заявник для цього мав залишатися під вартою. Безперечно, у випадку звільнення він мав би доступ до матеріалів справи на тих самих умовах, як і особи, до яких ніколи не застосовувався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства. Крім того, Суд раніше встановлював, що положення російського законодавства щодо продовження строку тримання під вартою під час ознайомлення підсудних з матеріалами справи були непередбачуваними у своєму застосуванні, що було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах "Царенко проти Росії" (Tsarenko v. Russia), заява № 5235/09, пункти 59-63, від 03 березня 2011 року, та "Пятков проти Росії" (Pyatkov v. Russia), заява № 61767/08, пункти 86-91, від 13 листопада 2012 року).
205. З огляду на наявні документи Суд вважає, що, не розглянувши конкретні факти або можливість застосування інших запобіжних заходів, органи державної влади продовжували строк тримання першого заявника під вартою на підставах, які хоча і були "відповідними" на початку, не можуть вважатися "достатніми" для виправдання тримання першого заявника під вартою більше ніж один рік і дев’ять місяців.
207. Другий заявник скаржився за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на незаконність і надмірну тривалість його домашнього арешту під час провадження.
A. Прийнятність
208. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
209. Другий заявник оскаржив твердження Уряду, що він порушив зобов’язання і таким чином сам спровокував подальше обмеження його свободи. Зокрема, він зазначив, що в день, коли органи державної влади, як стверджувалося, не змогли знайти його за домашньою адресою, він насправді перебував у кабінеті слідчого та отримував обвинувальний висновок. Згідно з доводами заявника запобіжний захід у вигляді домашнього арешту було обрано йому після відмови п. Развозжаєва надати зізнавальні показання, і метою якого було чинення тиску на обох співобвинувачених.
210. Уряд Росії стверджував, що домашній арешт другого заявника відповідав статті 5 Конвенції. Уряд зазначив, що обраний 17 жовтня 2012 року другому заявнику первинний запобіжний захід - підписка про невиїзд з м. Москви і належна поведінка - був замінений на домашній арешт після того, як другий заявник це порушив. Зокрема, він неодноразово їздив до інших областей і за кордон, часто був відсутній за адресою і до нього неможливо було додзвонитися. Крім того, другому заявнику було пред’явлено обвинувачення та визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення за участь у несанкціонованій демонстрації 27 жовтня 2012 року. Згодом 15 грудня 2012 року він був затриманий на опозиційному мітингу, а 13 січня 2013 року намагався підпалити певну продукцію під час громадського заходу, закликаючи до протестів. Тому суд вважав за необхідне застосувати більш суворий запобіжний захід і помістив другого заявника під домашній арешт. Застава, як альтернативний запобіжний захід, була відхилена. Згідно з доводами Уряду такий запобіжний захід не міг перешкодити заявнику вчинити новий злочин.
211. Щодо тверджень другого заявника, що він не міг отримати належну медичну допомогу під час перебування під домашнім арештом, Уряд зазначив, що статтею 107 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації вимагалося, щоб другий заявник отримав дозвіл слідчого залишати визначене приміщення. Отже, він міг отримати такий дозвіл для візитів до лікаря і справді тричі успішно це робив. До того ж він викликав швидку допомогу за місцем свого проживання як мінімум один раз і таким чином отримав необхідну медичну допомогу.
2. Оцінка Суду
212. Відповідні загальні принципи, застосовні у цій справі, узагальнені Судом в рішенні у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], пункти 86-91. Зокрема, домашній арешт з огляду на його рівень і напруженість вважається позбавленням свободи у розумінні статті 5 Конвенції. Суд постановив, що цей спосіб позбавлення свободи вимагає існування відповідних і належних підстав, як і тримання під вартою під час досудового слідства. Він уточнив, що поняття "рівень" і "напруженість" у його практиці, як критерії застосовності статті 5 Конвенції, стосується тільки рівня обмеження свободи пересування, а не відмінностей за рівнем комфорту або у внутрішньому режимі у різних місцях позбавлення волі. Тому Суд застосовує ті самі критерії щодо позбавлення свободи незалежно від місця тримання заявника під вартою (там само, пункти 104 і 113-114).
213. З огляду на обставини домашнього арешту другого заявника, описані у пункті 44 , Суд вважає, що обрання йому цього запобіжного заходу з 09 лютого 2013 року по 24 липня 2014 року, тобто більш ніж на один рік і п’ять місяців, становило позбавлення свободи у розумінні статті 5 Конвенції.
214. Суд зауважує, що тримання другого заявника під домашнім арештом було виправдано недотриманням ним попереднього запобіжного заходу, а саме, підписки про невиїзд з м. Москви і належну поведінку, зокрема з огляду на його участь у громадських заходах та з урахуванням того, що як мінімум один раз до нього було застосовано адміністративне стягнення за порушення порядку проведення громадських заходів. Хоча другий заявник вважав останнє стягнення незаконним і таким, що не стосувалося цього запобіжного заходу, Суд зазначає, що кримінальні обвинувачення у цій справі стосувалися заворушень під час громадського заходу; тому посилання на поведінку другого заявника на зібраннях у період, коли він перебував під підпискою про невиїзд, було важливим для оцінки ризику повторного вчинення ним злочину. Тому як мінімум одна з підстав, на які посилалися органи державної влади, могла вважатися дійсно такою, що відповідала меті обмежень, дозволених підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, як вбачається, ніякої недобросовісності або введення в оману органами державної влади допущено не було (див. рішення у справі "Сааді проти Сполученого Королівства" [GC] (Saadi v. the United Kingdom) [GC], заява № 13229/03, пункт 69, ЄСПЛ 2008, і наведені в ньому справи). Тому у зв’язку з цим не було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції. Питання, яке слід розглянути за пунктом 3 статті 5 Конвенції полягає у тому, чи існували підстави, які були "відповідними" і "достатніми" для виправдання домашнього арешту (див. згадане рішення у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" (Buzadji v. the Republic of Moldova), пункт 61).
215. Як було зазначено, домашній арешт другого заявника був виправданий недотриманням ним попереднього запобіжного заходу, а саме, підписки про невиїзд з м. Москви і належної поведінки. Хоча ризики його впливу на свідків, продовження злочинної діяльності, знищення доказів і перешкоджання здійсненню розслідування також були перелічені серед підстав, суд не вказав жодних конкретних фактів, які б довели появу таких ризиків. На тяжкість обвинувачень, наявність у другого заявника закордонного паспорту, тимчасове місце проживання його дружини та дітей в Україні та його зв’язки посилалися у загальних формулюваннях, і ці обставини вже існували на момент постанови про обрання первинного запобіжного заходу, тобто підписки про невиїзд, а не домашнього арешту. Тому їх не можна вважати відповідними для заміни цього запобіжного заходу на інший.
216. Отже, Суд розгляне, чи могло лише порушення підписки про невиїзд виправдати домашній арешт другого заявника.
217. Встановлюючи, що другий заявник порушив підписку про невиїзд, національний суд, насамперед, зазначив про його часту відсутність за місцем реєстрації та поїздки до інших областей та за кордон, і дійшов висновку про існування ризику переховування другого заявника від правосуддя. Цей висновок ґрунтувався виключно на одному рапорті, в якому було зазначено, що працівник поліції не міг зв’язатися з другим заявником, щоб викликати його для отримання обвинувального висновку 26 жовтня 2012 року. Проте, як вбачається з доводів сторін, того дня другий заявник особисто був присутній під час процедури вручення обвинувального висновку. Тому навіть якщо один раз за три дні до цього другий заявник не відповів на телефонний дзвінок, це не вплинуло на хід розслідування. Крім того, ніщо в матеріалах справи не підтверджує заяву, що складнощі у встановленні зв’язку з другим заявником були постійною проблемою або що він виїжджав за межі м. Москви, порушуючи підписку про невиїзд. Отже, ризик його переховування не було достатньо доведено у постановах суду про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.
218. По-друге, щодо стверджуваного порушення зобов’язання про належну поведінку суд посилався на інформацію про участь другого заявника як мінімум у трьох опозиційних зібраннях, один з яких став підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за проведення громадського заходу без дотримання встановленого законодавством порядку. На цій підставі суд встановив існування ризику повторного вчинення злочину. Як було визнано, участь другого заявника в громадських заходах і його поведінка під час них могла бути законно врахована з огляду на пред’явлені у кримінальній справі обвинувачення (див. пункт 214 ). Незважаючи на незгоду другого заявника з адміністративним покаранням, суд, який вирішував питання обрання запобіжного заходу, не був зобов’язаний повторно розглядати адміністративні обвинувачення, вже розглянуті іншим компетентним судом. З метою поміщення його під первинний двомісячний домашній арешт посилання на остаточне рішення можна було вважати "відповідним" і "достатнім". Проте в п’яти наступних постановах про продовження строку домашнього арешту другого заявника більш ніж на сімнадцять місяців повторювалися підстави, наведені у первинній постанові, без нового розгляду їхньої відповідності та достатності. Зокрема, не було пояснено, чому початкова оцінка суду, що двомісячний строк домашнього арешту міг належним чином зменшити ризик повторного вчинення злочину, підлягала перегляду. У постановах про продовження строку домашнього арешту не було вказано обставин, що виникли під час перших двох місяців домашнього арешту, які вказували б на схильність другого заявника вчинити повторний злочин, або будь-які зовнішні підстави, які вказували б на існування цього конкретного ризику. Крім того, суди систематично відхиляли пропозицію другого заявника про обрання запобіжного заходу у вигляді застави без наведення інших підстав, окрім формальної вказівки, що цього запобіжного заходу було б недостатньо.
219. З цього випливає, що органи державної влади переконливо не продемонстрували існування ризиків переховування другого заявника і повторного вчинення злочину, які могли б виправдати продовження строку його домашнього арешту більш ніж на сімнадцять місяців.
220. Суд вважає, що не було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції, але було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
221. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що їх визнав винними суд, який не був незалежним і безстороннім та "встановленим законом" з огляду на те, що під час судового розгляду головуючий суддя був призначений на іншу посаду судді у Верховному Суді Російської Федерації, але продовжив розгляд їхньої справи. Вони також скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що кримінальне провадження щодо них не відповідало гарантіям справедливого судового розгляду, зокрема принципам змагальності судового процесу та рівності сторін і способу прийняття доказів судом. Заявники стверджували, що визнання їх винними ґрунтувалося на недостовірних доказах, зокрема на фільмі "Анатомія протесту, частина друга" і зізнавальних показаннях першого заявника, як стверджувалося, наданих ним під тиском, і від яких він пізніше відмовився. Вони також скаржилися на розгляд справи щодо їхнього співобвинуваченого Л. в рамках окремого скороченого провадження, яке включало угоду про співпрацю, і на подальше використання показань, наданих Л. як свідком у кримінальній справі щодо них.
222. Відповідно до пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції заявники скаржилися на порушення права на виклик і допит свідків сторони захисту на тих самих умовах, що і свідків сторони обвинувачення. Зокрема, вони посилалися на відмову суду викликати і допитати деяких потерпілих і підсудних у пов’язаних кримінальних справах, а також допитати певних свідків на підставі їхньої попередньої участі у провадженні. Крім того, другий заявник скаржився на те, що йому не дозволили поставити певні питання працівникам поліції, яких допитували як свідків, зокрема A.M.
223. Перший заявник також стверджував, що не міг ефективно брати участь у провадженні через тримання його у скляній кабіні та виснаження і брак сну внаслідок надмірно інтенсивного графіка і тривалих перевезень. Він посилався на пункт 1 та підпункт "b" пункту 3 статті 6 Конвенції.
224. Другий заявник також стверджував про порушення підпункту "b" пункту 3 статті 6 Конвенції, посилаючись на період у квітні 2014 року, коли йому перешкоджали брати участь у розгляді справи, та про відсутність у нього доступу до протоколів судових засідань під час розгляду справи у першій інстанції.
"1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення …
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права ...
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; ...
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення ...".
A. Прийнятність
226. Щодо призначення судді, який розглядав справу, на іншу посаду до закінчення судового розгляду їхньої справи Уряд підтвердив, що 18 червня 2014 року суддя З., який виконував обов’язки головуючого судді у справі заявників, був призначений на посаду судді Верховного Суду (колегія у справах військовослужбовців) та мав вступити на посаду з 06 серпня 2014 року. Уряд вважав, що, у принципі, його призначення не підривало законність, незалежність або безсторонність судового розгляду справи заявників. Навпаки, воно забезпечило дотримання права обвинувачених на розгляд їхньої справи одним і тим самим складом суду протягом провадження. Крім того, вирок у справі заявників було ухвалено до вступу судді на посаду.
227. Заявники стверджували, що призначення судді З. на іншу посаду до кінця судового розгляду порушило їхні права з двох причин. По-перше, слід звернути увагу на роль Верховного Суду як вищого суду відносно Московського міського суду; протягом місяця відповідний суддя одночасно обіймав посади судді суду першої інстанції та апеляційного суду. По-друге, призначення судді призвело до встановлення чіткого строку для закінчення розгляду справи у першій інстанції та ухвалення вироку, і це могло мотивувати суддю відхиляти клопотання заявників про допит свідків, щоб мати можливість закінчити розгляд справи до вступу його на нову посаду. Заявники вказали, що не заявляли про відвід судді через численні попередження захисникам протягом засідань, коли вони зверталися з процесуальними клопотаннями, такими, як клопотання про допит певних свідків. Суддя розглянув деякі з цих клопотань як зловживання процесуальними правами, що карається, і це знеохотило захисника порушувати важливі процесуальні питання, у тому числі питання про незалежність і безсторонність судді.
228. Суд повторює, що, у принципі, він має компетенцію розглядати, чи були дотримані положення національного законодавства, що регулюють створення та компетенцію судових органів. Проте з огляду на загальний принцип, що саме національні суди повинні тлумачити положення національного законодавства, Суд вважає, що не може ставити під сумнів їхнє тлумачення, якщо тільки воно не є свавільним або явно необґрунтованим (див. рішення у справі "Молла Салі проти Греції" [ВП] (Molla Sali v. Greece) [GC], заява № 20452/14, пункт 149, від 19 грудня 2018 року). У цій справі Суд не вбачає підстав для висновку, що призначення судді З. до вищестоящого суду перешкоджало йому продовжити розгляд справи до вступу на нову посаду. Тому Суд розгляне, чи підірвало це призначення незалежність і безсторонність суду першої інстанції у справі заявників.
229. З огляду на критерії оцінки незалежності суду (див. рішення у справі "Мустафа Тунч і Феджире Тунч проти Туреччини" [ВП] (<…>) [GC], заява № 24014/05, пункт 221, від 14 квітня 2015 року) Суд не вважає, що незалежність суду була під питанням. У зв’язку з тим, що заявники стверджували, що З. міг згодом взяти участь у розгляді справи на стадії оскарження, Суд зазначає, що З. був призначений до колегії у справах військовослужбовців Верховного Суду Російської Федерації, тоді як справу заявників мала розглядати судова колегія у кримінальних справах. Крім того, навіть якщо гіпотетично він міг бути призначений розглядати справу заявників, не заявивши про самовідвід, заявники могли заявити про його відвід на цій стадії.
230. Стосовно твердження, що призначення судді З. встановило строки для розгляду справи і змусило суддю пришвидшити провадження, воно має бути розглянуто за суб’єктивним критерієм (див. рішення у справі "Кіпріану проти Кіпру" [ВП] (Kyprianou v. Cyprus) [GC], заява № 73797/01, пункт 118, ЄСПЛ 2005-XIII). Суд неодноразово встановлював, що особиста безсторонність судді презюмується, поки не доведено протилежного (там само, пункт 119; див. також рішення у справі "Хаушільдт проти Данії" (Hauschildt v. Denmark), від 24 травня 1989 року, пункт 47, серія А № 154). Суд зазначає, що рішення про призначення З. було ухвалено 18 червня 2014 року, через чотири місяці після початку судового розгляду і приблизно за місяць до його закінчення, враховуючи два останні тижні, коли суд видалявся до нарадчої кімнати для обговорення, готуючи текст вироку. Ніщо в матеріалах справи не свідчить, що призначення судді З. вплинуло на його поведінку, зокрема на його підхід до допиту свідків і розгляду доказів під час судового розгляду. Крім того, заявники не висунули жодних заперечень щодо цього у відповідний час і не посилалися на які-небудь конкретні випадки у своїх апеляційних скаргах. Отже, ця скарга не підтверджується доказами, необхідними для спростування презумпції безсторонності.
231. Насамкінець Суд враховує скаргу другого заявника, що під час судового розгляду у нього не було доступу до протоколів судових засідань, незважаючи на його клопотання та клопотання його захисника, а також його скаргу на видалення із зали судового засідання на чотири дні як покарання за неповагу до суду. З огляду на всі наявні матеріали Суд вважає, що ці твердження не виявляють жодних ознак порушення гарантій справедливого судового розгляду у розумінні пунктів 1 і 3 статті 6 Конвенції.
232. З цього випливає, що ці скарги є явно необґрунтованими та мають бути відхилені відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
233. З іншого боку, Суд зазначає, що решта скарг за статтею 6 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявники
234. Заявники стверджували, що визнання Л. винним в окремому кримінальному провадженні призвело у подальшому до несправедливості судового розгляду їхньої справи, оскільки факти, встановлені у цьому провадженні, згідно із законом мали преюдиційне значення для цілей пов’язаного провадження. Це надало стороні обвинувачення перевагу порівняно зі стороною захисту, яку жодним чином компенсовано не було. Крім того, заявники стверджували, що угода про співпрацю змусила Л. підтримати ті самі показання під час подальшого провадження незалежно від їхньої правдивості. Заявники також скаржилися на те, що суд врахував показання Л., надані на стадії слідства, хоча вони значно відрізнялися від показань, наданих під час судового розгляду справи заявників.
235. Заявники зазначили, що відмова допитати чотирьох свідків на тій підставі, що вони раніше були присутні в залі судового засідання, була необґрунтованою. Вони стверджували, що був тільки офіційний запис, що ці свідки були присутні у будівлі суду, тоді як інформації про присутність у залі судового засідання не збереглося. Крім того, не була здійснена перевірка можливого попереднього відвідування зали судових засідань свідками сторони обвинувачення; тобто ця вимога застосовувалося вибірково, тільки до свідків сторони захисту. Заявники оскаржили рапорт судових розпорядників щодо цього як неправильний, а також посилання одного із зазначених свідків на ЗМІ як недоречне. Перший заявник також підтримав свою скаргу на відмову суду викликати та допитати його колишнього захисника як свідка. Він зазначив, що Ф. змусили відмовитися бути його захисником після того, як він був допитаний як свідок під час розслідування.
236. Щодо видалення другого заявника із судового засідання 01 квітня 2014 року він заперечив твердження Уряду, що його медична довідка була недійсною, і доводив, що її достовірність була підтверджена у судовому засіданні того ж дня внесенням відповідного запису до протоколу засідання. Він також заперечив проти твердження Уряду, що медичний працівник надав належний дозвіл на його учать у засіданні, і стверджував, що лікар швидкої допомоги, який його оглядав, відмовився надавати такий дозвіл; дозвіл було надано медичними працівниками суду, які не оглядали заявника, проте за вказівкою головуючого судді дозволили йому бути присутнім. Другий заявник стверджував, що того дня страждав від болю в животі, який заважав його участі у засіданні, і просив суд відкласти засідання. Суд залишив клопотання без задоволення, хоча того дня не повинні були вживатися жодні термінові заходи. Коли другий заявник повторно заявив своє клопотання, суддя оголосив йому і його захиснику попередження. Другий заявник, все ще страждаючи від болю, емоційно повторив, що змушувати його брати участь у провадженні в такому стані було нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням, і його видалили із зали судового засідання в якості покарання за неповагу до суду. Він повернувся до зали судового засідання тільки 07 квітня 2014 року, пропустивши перехресний допит одинадцяти свідків і чотирьох потерпілих, а також розгляд деяких письмових показань.
237. Щодо тримання першого заявника у скляній кабіні під час судових засідань він стверджував, зокрема, що ця конструкція заважала його участі у провадженні та його спілкуванню зі своїм захисником.
238. Доводи заявників щодо надмірної інтенсивності графіку проведення судових засідань аналогічні доводам, узагальненим у пунктах 184 і 185.
(b) Уряд Росії
239. Уряд заперечив твердження заявників. Він зазначив, що використання скороченої процедури здійснення провадження та угоди про співпрацю в окремому провадженні щодо Л. не мало негативного впливу на справедливість кримінального провадження щодо заявників. Уряд посилався на статтю 90 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації, яка передбачала, що вироком не могла бути заздалегідь встановлена вина особи, яка не брала участь у розглянутій кримінальній справі. У будь-якому випадку 29 червня 2015 року до статті 90 були внесені зміни, які передбачали виняток з правила, що обставини, встановлені в ухваленому раніше вироку, повинні були прийматися судом без додаткової перевірки: це положення більше не застосовувалося до рішень у рамках скороченого провадження. Уряд також доводив, що у вироку Л. не було вказано імен або ініціалів заявників, і він посилався на них тільки у загальних формулюваннях. Л. було допитано у перехресному допиті під час розгляду справи заявників і його показання були прийняті як докази без урахування res judicata показань, наданих ним в його власній справі. Уряд вказав, що перший заявник безуспішно оскаржив відповідні положення Кодексу в Конституційному Суді Російської Федерації.
240. Щодо скарги на відмову викликати і допитати свідків за клопотанням заявників Уряд зазначив, що четверо відповідних свідків (пан A.K., пані П.Б., пані E.В. і пані E.T.) були присутні на відкритих засіданнях у справі заявників до заявлення клопотання про виклик їх як свідків. Тому суддя вирішив залишити без задоволення клопотання заявників, вважаючи, що суд вже заслухав доводи інших учасників судового процесу. Уряд також стверджував, що ці свідки не були "основними" у цій справі, інакше заявники попросили б допитати їх на більш ранній стадії провадження. Щодо скарги першого заявника на відмову суду викликати і допитати його колишнього захисника Ф. як свідка Уряд зазначив, що Ф. було надано статус свідка у кримінальному провадженні, яке згодом було долучено до провадження, в якому він брав участь як захисник першого заявника. Тому він не міг брати участь як захисник в об’єднаній справі. Водночас він не міг давати показання у тому самому провадженні щодо обставин, на які поширювалася вимога до захисника не розголошувати інформацію щодо клієнта. Тому Уряд стверджував, що Ф. слід було замінити для забезпечення процесуальних прав першого заявника як підсудного.
241. Щодо відсутності другого заявника в деякі дні під час розгляду справи Уряд зазначив, що 26 березня 2014 року суд відклав засідання до 01 квітня 2014 року на підставі поданої заявником медичної довідки і звернувся із запитом до лікарні, в якій була видана довідка. 01 квітня 2014 року лікарня надала відповідь, що не видавала другому заявнику лікарняного листа. Того ж дня суд зобов’язав заявника з’явитися у судове засідання і він був доставлений до суду. Його здатність брати участь у провадженні оцінив викликаний до зали судового засідання лікар, і другий заявник заявив, що не потребував медичної допомоги. Тому суд продовжив засідання в присутності другого заявника. Проте заявник був видалений із зали судового засідання на три дні (01-03 квітня 2014 року) в якості покарання за неповагу до суду після його гучних зауважень, які принизили суд першої інстанції. Упродовж трьох днів розгляду справи, коли другий заявник був відсутнім, його представляли його захисники. Тому у зв’язку з цим не було порушено статтю 6 Конвенції.
242. Щодо тримання першого заявника у скляній кабіні під час судових засідань Уряд зазначив, що ця конструкція не заважала участі підсудного у провадженні - кабіна була обладнана мікрофоном, який дозволяв звертатися до суду, і в ній були отвори, через які заявник міг спілкуватися зі своїм захисником. Захисник сидів поруч з кабіною. Уряд стверджував, що часті консультації першого заявника із захисником і його активна участь у провадженні демонстрували відсутність будь-яких перешкод для здійснення його процесуальних прав.
243. Доводи Уряду щодо стверджуваної надмірної інтенсивності графіку проведення судових засідань узагальнені в пункті 183.
2. Оцінка Суду
(a) Виділене кримінальне провадження щодо Л. і визнання його винним на підставі угоди про співпрацю
244. Суд зазначає, що кримінальне провадження, спочатку порушене щодо трьох співобвинувачених, а саме: обох заявників і Л., - було виділено у дві окремі кримінальні справи, одна з яких - щодо Л. - закінчилася визнанням останнього винним у рамках скороченого провадження на підставі угоди про співпрацю. Згодом Л. надав показання як свідок під час розгляду справи заявників, що, на думку заявників, підірвало загальну справедливість судового розгляду їхньої кримінальної справи. Суд уже розглядав скарги на відсутність гарантій, пов’язаних з аналогічними процедурами, та узагальнив відповідні принципи, застосовні до встановлення фактів і використання показань співобвинувачених як свідків у виділених провадженнях (див. рішення у справі "Навальний та Офіцеров проти Росії" (Navalnyy and Ofitserov v. Russia), заяви № 46632/13 і № 28671/14, пункти 96-101 і 105, від 23 лютого 2016 року), постановивши так:
"99. Суд допускає, що в рамках складного кримінального провадження за участю декількох осіб, яких неможливо судити одночасно, для вирішення питання вини відповідних підсудних суду першої інстанції може бути необхідно послатися на участь у вчиненні злочину третіх сторін, яких згодом будуть судити окремо. Суди, які розглядають кримінальні справи, зобов’язані встановити факти у справі, необхідні для вирішення питання про юридичну відповідальність обвинуваченого, наскільки це можливо правильно та точно, і вони не можуть представляти встановлені факти просто як припущення або підозри. Це стосується і фактів, пов’язаних з причетністю третіх сторін; хоча у випадку необхідності вказати такі факти суд не має надавати більше відомостей, ніж необхідно для вирішення питання про юридичну відповідальність тих обвинувачених, чия справа розглядається. Навіть якщо закон чітко зазначає про неприпустимість будь-яких висновків про винуватість особи за результатами кримінального провадження, в якому ця особа не брала участі, вироки суду мають бути сформульовані так, щоб уникнути навіть потенційної преюдиції щодо вини третіх осіб і не поставити під загрозу справедливість судового розгляду в окремому провадженні (див. згадане рішення у справі "Караман проти Німеччини" (Karaman v. Germany), пункти 64 і 65).