ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Вінтман проти України" (Заява № 28403/05)
| СТРАСБУРГ 23 жовтня 2014 року ОСТАТОЧНЕ 23/01/2015 |
Офіційний переклад
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Вінтман проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер (<…>), Голова,
Енн Пауер-Форд (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Вінсент А. Де Гаетано (<…>)
Андре Потоцький (<…>),
Хелена Єдерблом (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 30 вересня 2014 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 28403/05), яку 29 червня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Євген Мойсейович Вінтман (далі - заявник).
2. Інтереси заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв п. А.А. Крістенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький.
3. Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на порушення його права на повагу до сімейного життя і кореспонденції. Він також скаржився щодо доступної йому під час позбавлення волі медичної допомоги у зв’язку з патологією вростання вій.
4. 2 січня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1968 році та наразі відбуває покарання у вигляді позбавлення волі у Сокальській виправній колонії № 47 у Львівській області.
A. Кримінальне провадження щодо заявника
6. У лютому 2000 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні кількох розбійних нападів та вбивства. Він стверджував, що його побили працівники міліції.
7. 13 вересня 2000 року Запорізький обласний суд (далі - Запорізький суд), засідаючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі за вбивство, та визначив остаточне покарання у вигляді довічного позбавлення волі шляхом поглинання менш суворих покарань за інші злочини більш суворим. Твердження заявника про жорстоке поводження з ним Запорізький суд визнав такими, що не знайшли свого підтвердження.
8. 21 грудня 2000 року Верховний Суд України залишив вирок без змін.
9. 30 жовтня 2009 року Верховний Суд України переглянув справу заявника в порядку виключного провадження та пом’якшив покарання, зменшивши строк позбавлення волі до п’ятнадцяти років. Суд мотивував це тим, що на дату вчинення вбивства, за яке заявник був засуджений, довічне ув’язнення в якості покарання Кримінальним кодексом України не передбачалося.
B. Виправні колонії, в яких заявник відбував покарання, і його клопотання щодо переведення його до колонії, розташованої ближче до його дому
10. 6 грудня 2001 року для відбування покарання заявника було етаповано до Вінницької установи виконання покарань № 1, в якій було обладнано сектор максимального рівня безпеки. Зазначена установа розташована приблизно за 700 км від м. Запоріжжя, в якому заявник проживав до свого затримання і де проживала його мати. Подорож залізницею із Запоріжжя до Вінниці займає від дванадцяти до шістнадцяти годин.
11. Заявник та його мати, пані Капітон, яка діяла від його імені як представник його інтересів за дорученням, неодноразово зверталися до Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - ДДУПВП) з клопотаннями про переведення заявника до установи виконання покарань, розташованої ближче до місця його проживання, щоб їй було легше його відвідувати. Вони наголошували, зокрема, на тривалості подорожі громадським транспортом із Запоріжжя до Вінниці, яка для пані Капітон була дуже обтяжливою з огляду на її похилий вік (1938 року народження) та поганий стан здоров’я (вона офіційно визнана інвалідом II групи).
12. 10 червня та 15 вересня 2004 року ДДУПВП надіслав матері заявника відповідь про те, що її клопотання було залишено без задоволення, оскільки "згідно з вимогами чинного законодавства засуджені до позбавлення волі повинні відбувати увесь строк покарання в одній установі".
13. 29 жовтня 2004 року пані Капітон приїхала до Вінницької установи виконання покарань № 1, щоб відвідати заявника. Під час побачення вона знепритомніла, і їй було надано медичну допомогу у зв’язку з низьким кров’яним тиском. За рекомендацією медичного працівника її побачення із заявником після того, як вона прийшла до тями, не було продовжено.
14. Згодом пані Капітон від свого імені та від імені заявника неодноразово зверталася до різних органів влади з клопотаннями про переведення його до установи виконання покарань, розташованої ближче до їх місця проживання, аби дати їй змогу його відвідувати. Вона завжди додавала до своїх клопотань довідку про свою інвалідність та рекомендацію від її лікаря не виїжджати за межі Запорізької області.
15. Усі клопотання пані Капітон було залишено без задоволення. ДДУПВП неодноразово (2, 12 і 18 листопада 2004 року, а також 12 лютого, 21 і 24 березня 2005 року) наводив вказані раніше підстави, посилаючись на вимогу законодавства про те, що засуджені мають відбувати увесь строк покарання в одній установі.
16. 17 березня 2006 року ДДУПВП повідомив мати заявника про те, що її клопотання не може бути задоволено, оскільки в установах виконання покарань, розташованих ближче до Запоріжжя, немає місць для тримання засуджених до довічного позбавлення волі.
17. 3 травня 2006 року ДДУПВП знову повідомив матері заявника, що той має відбувати увесь строк покарання в одній установі та що у будь-якому разі в установах виконання покарань, розташованих ближче до його місця проживання, немає вільних місць.
18. 7 серпня 2006 року ДДУПВП також повідомив заявника, що згідно з невказаними нормативними актами особи, засуджені за вчинення вбивства з обтяжуючими обставинами, як правило, відбувають покарання за межами області, в якій було вчинено злочин.
19. 16 листопада 2006 року, 8 серпня 2007 року і 24 березня 2009 року ДДУПВП у відповідь на повторні клопотання матері заявника щодо його переведення знову зазначав, що "згідно з вимогами чинного законодавства засуджені до позбавлення волі повинні відбувати увесь строк покарання в одній установі".
20. 1 грудня 2009 року після перегляду вироку заявника (див. пункт 9) обласна комісія ДДУПВП з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, розглянула його справу і вирішила, що він має відбувати покарання у звичайних жилих приміщеннях колонії максимального рівня безпеки. Відповідно до зазначеного рішення 10 грудня 2009 року його було переведено до Сокальської виправної колонії № 47 (колонії максимального рівня безпеки), розташованої у Львівській області, близько 1000 км від Запоріжжя. Подорож залізницею від Запоріжжя до Львова займає від дев’ятнадцяти до двадцяти трьох годин.
21. У невстановлену дату пані Капітон поскаржилася до ДДУПВП на те, що зазначене переведення було несправедливим, оскільки Сокальська виправна колонія розташована ще далі від місця проживання заявника.
22. 17 лютого 2010 року адміністративна комісія Сокальської виправної колонії розглянула клопотання заявника про його переведення зі звичайних житлових приміщень виправної колонії максимального рівня безпеки до виправної колонії середнього рівня безпеки. Було зазначено, що згідно з Кримінально-виконавчим кодексом України засудженого може бути переведено з колонії максимального рівня безпеки до колонії середнього рівня безпеки, якщо він вже відбув більше половини строку покарання і демонструє сумлінну поведінку, яка вказує на те, що він став на шлях виправлення. Проте на заявника одинадцять разів накладалися дисциплінарні стягнення, а тому він не мав права на подібне переведення. Відповідно у задоволенні його клопотання було відмовлено. Він міг оскаржити це рішення до обласної комісії ДДУПВП.
23. 17 квітня 2010 року обласна комісія ДДУПВП з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, залишила без задоволення клопотання заявника про переведення до колонії у Запорізькій області. Як було зазначено у протоколі засідання, на заявника дванадцять разів накладалося дисциплінарне стягнення.
24. 26 квітня 2010 року ДДУПВП також повідомив пані Капітан, що його апеляційна комісія відхилила клопотання заявника про переведення до колонії середнього рівня безпеки у Запорізькій області та що це рішення може бути переглянуте тільки при покращенні його поведінки.
25. Тоді мати заявника подала клопотання про переведення заявника до колонії у Донецькій чи Луганській області, що межують із Запорізькою областю.
26. 17 листопада 2010 року апеляційна комісія ДДУПВП відмовила у задоволенні її клопотання. Як було зазначено у протоколі засідання комісії, на заявника п’ятнадцять разів накладалося дисциплінарне стягнення і він не отримував жодних заохочень.
С. Лікування, що надавалося заявникові
27. Заявник страждає на вростання вій у лівому оці, які періодично слід видаляти. Його мати, не вказавши фактичних обставин події, навела загальне твердження, що після прибуття до Вінницької установи виконання покарань № 1 він зазнав удару у ліве око. Щодо тривалості та походження вищезазначеної патології відсутня будь-яка додаткова інформація.
28. Що стосується лікування вростання вій (трихіазу), то відомості, отримані Судом від заявника, обмежувалися заявами загального характеру від його матері (які вона робила двічі: у листопаді 2005 року та у квітні 2010 року) про те, що відповідальність за це захворювання лежить на органах влади та що хоча вростаючі вії регулярно видаляються, заявник відчуває у лівому оці біль та дискомфорт.
29. У невизначену дату у 2005 році мати заявника подала до прокуратури скаргу на те, що проблема з оком заявника пов’язана з його стверджуваним побиттям охоронцями колонії після його прибуття до неї у 2001 році.
30. 5 і 25 квітня 2005 року прокуратура Вінницької області відповіла, що для перевірки фактів, викладених у зазначеній скарзі, немає підстав. Зокрема, заявник не вимагав ані медичного огляду, ані медичної допомоги у зв’язку з будь-якими тілесними ушкодженнями, яких він зазнав. Крім того, згідно зі свідченнями інших засуджених, які прибули до колонії разом із заявником, вони не зазнавали і не були свідками жодного побиття. Прокуратурою також було зазначено, що захворювання заявника перебуває під постійним медичним контролем. Зокрема, кваліфікований офтальмолог регулярно видаляє йому вростаючі вії. Інших скарг на здоров’я зафіксовано не було.
31. Згідно з витягами з медичної картки заявника, наданими Урядом, вростаючі вії видаляли заявнику 21 січня, 26 березня, 9 липня і 13 грудня 2004 року, а також 1 серпня 2005 року і 4 січня 2008 року. Крім того, 30 червня 2010 року і 6 квітня 2012 року він відмовлявся від медичного огляду і лікування.
D. Перегляд кореспонденції заявника у Вінницькій установі виконання покарань № 1
32. Заявник та його мати, яка діяла від його імені, скаржилися до органів прокуратури і ДДУПВП на систематичний перегляд адміністрацією колонії його кореспонденції.
33. У відповіді від прокуратури зазначалося, що кореспонденція заявника підлягає перегляду відповідно до чинного законодавства, але випадків вилучення листів або предметів, які засудженим дозволялося мати, зафіксовано не було.
34. 7 липня 2003 року Управління ДДУПВП у Вінницькій області у відповідь на скаргу матері заявника стосовно, зокрема, втручання у його листування, повідомило, що 11, 16 і 23 квітня 2003 року адміністрацією колонії "листи, написані заявником, було вилучено, так як їх зміст не відповідає вимогам Інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах кримінально-виконавчої системи".
35. 3 жовтня 2006 року ДДУПВП повідомив мати заявника, що жодних листів заявника не вилучалось та що з початку року він відіслав п’ятдесят один лист та отримав двадцять чотири рекомендованих і тридцять вісім звичайних листів. Від самого заявника не надходило скарг щодо його кореспонденції.
36. 14 листопада 2006 року заявник підписав письмову заяву про те, що в нього немає скарг на адміністрацію колонії.
37. 21 листопада 2006 року прокуратура Вінницької області надіслала матері заявника листа, в якому повідомляла її, що заявник відіслав п’ятдесят шість листів та отримав сімдесят два листи, а також що він мав п’ятнадцять оплачених телефонних розмов.
38. 12 травня 2008 року заявник підписав письмову заяву про те, що не має скарг на роботу працівника колонії, відповідального за перегляд кореспонденції засуджених.
39. 19 червня 2008 року заявник звернувся до адміністрації колонії з клопотанням дозволити йому здійснити 24 червня 2008 року телефонний дзвінок замість короткострокового побачення, на яке він мав право. Згідно з написаною від руки приміткою на клопотанні, яку, скоріш за все, зробила посадова особа колонії, востаннє заявник мав приватне побачення 26 грудня 2007 року.
40. 27 липня 2009 року заявник звернувся до адміністрації колонії з клопотанням дозволити йому здійснити 3 серпня 2009 року телефонний дзвінок. Згідно з приміткою на клопотанні, останнього разу він телефонував 3 травня 2009 року.
41. Згідно з офіційними документами у період з 16 серпня 2002 року до 30 вересня 2009 року адміністрацією Вінницької установи виконання покарань № 1 було відправлено шістдесят дев’ять листів заявника.
II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
А. Відповідне національне законодавство
1. Розподіл по колоніях і переведення з однієї колонії до іншої
42. Відповідними положеннями Кримінально-виконавчого кодексу України 2003 року передбачено таке:
Стаття 93. Відбування засудженими всього строку покарання в одній виправній чи виховній колонії
"1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його [слово "постійного" 16 квітня 2009 року було видалено] місця проживання до засудження.
2. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України [до внесення змін 16 квітня 2009 року - Державного департаменту України з питань виконання покарань].".
Стаття 100. Зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі
"1. Залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду.
…
3. Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань ["центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань" - до внесення змін 16 жовтня 2012 року]...".
43. Відповідно до Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня 2003 року № 261 (скасована 8 лютого 2012 року та замінена аналогічним наказом Міністерства юстиції України), розподіл та переведення засуджених здійснюється відповідними обласними комісіями Державного департаменту України з питань виконання покарань (після організаційної реформи системи виконання покарань у грудні 2010 року - Державної пенітенціарної служби України). Її рішення можуть бути оскаржені до апеляційної комісії Державного департаменту України з питань виконання покарань (Державної пенітенціарної служби України). Рішення апеляційної комісії може бути оскаржено до Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань (Державної пенітенціарної служби України), який при встановленні нововиявлених обставин може скасувати їх та повернути скаргу до апеляційної комісії на новий розгляд.
44. У своєму інформаційному листі № 1619/10/13-09 від 30 листопада 2009 року, адресованому всім адміністративним судам, Вищий адміністративний суд України надав роз’яснення судової практики, зокрема, щодо того, за правилами якого виду судочинства необхідно розглядати справи за скаргами щодо розподілу і переведення засуджених. Суд зазначив, що скарги засуджених на відповідні рішення обласних комісій ДДУПВП розглядаються судами загальної юрисдикції згідно з кримінально-процесуальним законодавством, а не адміністративними судами у порядку адміністративного судочинства, оскільки розв’язання зазначених питань стосується виконання вироку суду.
2. Перегляд кореспонденції засуджених
45.Статтею 113 Кримінально-виконавчого кодексу України (2003 року) передбачено, що засудженим до позбавлення волі дозволяється листування з родичами, іншими особами та організаціями. Уся така кореспонденція за деякими винятками підлягає обов’язковому перегляду та цензурі адміністрацією установи виконання покарань. До внесення змін від 1 грудня 2005 року зазначені винятки обмежувалися листуванням з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та органами прокуратури. Починаючи з 1 грудня 2005 року листування засуджених до позбавлення волі з Судом та іншими міжнародними організаціями, членом або учасником яких є Україна, також було додано до винятків, за яких перегляд не дозволяється. Починаючи з 21 січня 2010 року до переліку винятків також було додано листування засуджених до позбавлення волі з їхніми захисниками.
46. Вищезазначені положення у подальшому було деталізовано Інструкцією з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25 січня 2006 року № 13 (скасована 2 липня 2013 року).
47. При цьому пунктом 4.1 зазначеної Інструкції було передбачено таке:
"4.1. Листи, виконані тайнописом, шифром або із застосуванням інших умовностей, а також ті, що мають відомості, що не підлягають розголошенню, адресату не надсилаються, засудженим, або особам, узятим під варту, не вручаються, вилучаються і знищуються.".
48. 2 липня 2013 року зазначену Інструкцію було замінено подібною Інструкцією, затвердженою наказом Міністерства юстиції України № 1304/5. У ній загалом повторювалися наведені положення. Новим було положення, згідно з яким у разі відсутності у відправника конверта адміністрація установи виконання покарань забезпечує засудженого конвертом та поштовою маркою для відправлення кореспонденції Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Суду та органам прокуратури. Ще одне нове положення включало до переліку кореспонденції, яка підлягала вилученню і знищенню, листи, написані нерозбірливим почерком.
49. У відповідних положеннях Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25 грудня 2003 року № 275, зазначалось про таке:
"43. Порядок відправлення засудженими листів
Відправлення засудженими листів і звернень проводиться тільки через адміністрацію установ виконання покарань. З цією метою на території установ вивішуються поштові скриньки, які щоденно відкриваються уповноваженими на те посадовими особами. Засуджені, які тримаються у камерах, передають листи для відправлення представникам адміністрації. ...
Листи опускаються до поштових скриньок або передаються представникам адміністрації в незапечатаному вигляді. ...
Листи, виконані тайнописом, шифром або із застосуванням інших умовностей, а також ті, що [вираз "мають цинічний характер" був видалений 9 серпня 2006 року] містять відомості, які не підлягають розголошенню, адресату не надсилаються, засудженим не вручаються, вилучаються і знищуються.
Кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені, підлягає перегляду.
Пропозиції, заяви і скарги, адресовані Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, прокуророві та в Європейський суд [фразу "а також іншим відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких міжнародних організацій" було додано 6 травня 2006 року] з прав людини, переглядові не підлягають і не пізніш як у добовий строк надсилаються за належністю.".
В. Судова практика національних адміністративних судів, наведена Урядом
50. У своїй ухвалі від 26 вересня 2007 року Рівненський окружний адміністративний суд зазначив, що справа за позовом засудженого до позбавлення волі В. щодо переведення з однієї колонії до іншої не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів. Зокрема, цей заявник вимагав у суду зобов’язати ДДУПВП прийняти рішення про його переведення. Суд зазначив, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки не стосується будь-якого рішення, дії або бездіяльності органу влади.
51. 10 січня 2008 року Рівненський окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні позову засудженого до довічного позбавлення волі М., який просив перевести його до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, у зв’язку з поганим станом здоров’я його матері. Мотивування суду було таким: на час, коли вирок заявникові набув законної сили (15 грудня 2003 року), чинним все ще був Виправно-трудовий кодекс України 1970 року (його було замінено Кримінально-виконавчим кодексом України від 11 липня 2003 року, який набрав чинності 1 січня 2004 року). Кодекс 1970 року передбачав, що засуджені до позбавлення волі, як правило, повинні відбувати увесь строк покарання в одній колонії. Кодекс не врегульовував питання щодо місцезнаходження такої колонії. Оскільки позивач відбував строк свого покарання в одній колонії, для його переведення до іншої колонії не існувало законних підстав.
52. 13 лютого 2008 року Харківський окружний адміністративний суд відмовив у відкритті провадження за позовом, поданим засудженим до позбавлення волі Т. щодо стягнень, які застосовувалися до нього адміністрацією колонії у період з 2005 року до 2008 року. Суд дійшов висновку, що відповідач не є суб’єктом владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України. 27 травня 2008 року Харківський апеляційний адміністративний суд залишив ухвалу суду першої інстанції без змін.
53. 22 липня 2009 року Київський окружний адміністративний суд також відмовив у відкритті провадження за позовом, поданим засудженим до позбавлення волі А., який вважав незаконними стягнення, застосовані до нього в колонії.
54. 30 березня 2010 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд таким же чином відмовив у відкритті провадження за позовом засудженого до позбавлення волі Л. до адміністрації колонії (стосовно стверджуваних незаконних стягнень, обмеження його побачень із захисником та низки інших питань) на тій підставі, що згідно з Кодексом адміністративного судочинства України адміністрація виправної колонії не є суб’єктом владних повноважень.
55. 20 травня 2011 року Вінницький окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні позову, поданого засудженим до позбавлення волі Р. до Державної пенітенціарної служби України, стосовно її відмов перевести його до колонії, розташованої ближче до його місця проживання. Мотивування суду було таким: засуджений до позбавлення волі може бути переведений до колонії нижчого рівня безпеки, якщо, зокрема, його поведінка покращилась, а його переведення до виправної колонії такого ж рівня безпеки можливе тільки за виняткових обставин, що унеможливлюють його подальше перебування у колонії. Як вважав суд, ситуація заявника не відповідала жодній з вищенаведених передумов. Віддаленість колонії від місця проживання родини заявника не вважалася винятковою обставиною, яка б могла виправдати його переведення.
III. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ
56. Європейські пенітенціарні (в’язничні) правила - це рекомендації Комітету міністрів державам - членам Ради Європи щодо мінімальних стандартів, які мають застосовуватися до установ виконання покарань. Їх було запроваджено у 1987 році ( Рекомендація № R (87) 3) і до них неодноразово вносилися зміни та доповнення. Державам рекомендується керуватися цими Правилами у своєму законодавстві та політичних стратегіях і забезпечувати широке розповсюдження Правил у своїх судах, а також серед персоналу пенітенціарних установ та засуджених осіб.
1. Європейські пенітенціарні (в’язничні) правила 2003 року
57. У відповідній частині Рекомендації Rec(2003)23 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам про організацію адміністраціями установи виконання покарань відбування ув’язненими довічного та тривалих термінів ув’язнення, ухваленої 9 жовтня 2003 року, зазначено таке:
"Комітет міністрів...:
рекомендує Урядам держав-членів:
- керуватися у своєму законодавстві, політиці та практиці у сфері здійснення виконання покарань у вигляді довічного та інших тривалих строків позбавлення волі принципами, що містяться у Додатку до цієї Рекомендації;
- забезпечити якомога ширше розповсюдження цієї Рекомендації і супровідного коментаря.
Додаток до Рекомендації Rec(2003)23
Нейтралізація шкідливих наслідків довічного позбавлення волі або позбавлення волі на інші тривалі строки
... 22. Мають бути докладені особливі зусилля для збереження перерваних родинних зв’язків. З цією метою:
- засуджених до позбавлення волі слід розміщувати, наскільки це максимально можливо, в установах виконання покарань, розташованих поблизу місць проживання їхніх родин або близьких родичів;
- листи, телефонні розмови і побачення повинні проводитися максимально часто та конфіденційно. Якщо такі умови становлять загрозу для безпеки або охорони, або обґрунтовані оцінкою ризиків, ці контакти можуть супроводжуватися розумними заходами безпеки, такими як перегляд кореспонденції або обшуки перед побаченнями та після них.".
2. Європейські пенітенціарні (в’язничні) правила 2006 року
58. У відповідних частинах Рекомендації Rec(2006)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо Європейських пенітенціарних (в’язничних) правил, ухваленої 11 січня 2006 року, зазначено таке:
"17.1 По можливості, ув’язнені повинні направлятися для відбування покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу місця їхнього проживання або місць соціальної реабілітації.
17.2 При розподілі варто враховувати вимоги, пов’язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув’язнених.
17.3 По можливості, варто узгоджувати з ув’язненим первісно призначене для нього місце відбування покарання та будь-які наступні переведення з однієї пенітенціарної установило іншої.
…
24.1 Ув’язненим необхідно дозволяти максимально часто спілкуватися зі своїми родинами, іншими особами та представниками організацій, які перебувають за межами установ поштою, по телефону або в інші способи; необхідно дозволяти також побачення ув’язнених із зазначеними особами.
24.2 Контакти та побачення можуть бути обмежені або перебувати під контролем, якщо це необхідно для продовження кримінального розслідування, підтримки порядку та безпеки, запобігання кримінальним злочинам та захисту жертв злочинів, проте такі обмеження, включаючи спеціальні обмеження, визначені судовим органом, повинні допускати прийнятний мінімальний рівень контактів.
24.3 У національному законодавстві потрібно визначити національні та міжнародні органи та посадових осіб, контакти ув’язнених з якими не обмежуються.
24.4 Побачення мусять бути організовані таким чином, аби надати ув’язненим можливість максимально природно підтримувати та зміцнювати родинні стосунки.
24.5 Адміністрація пенітенціарних установ мусить сприяти ув’язненим у підтримуванні адекватних контактів із зовнішнім світом та надавати їм із цією метою відповідну матеріальну підтримку.".
В. Стандарти Європейського комітету з питань запобігання катуванням та такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (CPT/Inf/E (2002)1 - Rev. 2013)
59. У відповідному витягу зазначено таке:
"51. ... дуже важливим питанням для ув’язнених є підтримання нормальних зв’язків із зовнішнім світом. Ув’язнені повинні, передусім, мати можливість підтримувати зв’язки зі своєю родиною та близькими друзями. Керівним принципом повинно стати сприяння контактам із зовнішнім світом; будь-яке обмеження таких контактів повинно обґрунтовуватись виключно серйозними мотивами безпеки або ж міркуваннями щодо наявних ресурсів.
У зв’язку з цим Комітет хоче підкреслити необхідність певної гнучкості у застосуванні правил щодо побачень та телефонних переговорів стосовно тих ув’язнених, родини яких проживають на значній відстані від місця ув’язнення (що робить неможливим регулярні побачення). Таким ув’язненим слід, наприклад, дозволяти накопичувати час для побачень та/або ж надавати їм більше можливостей для телефонних переговорів з їхніми родинами.".
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕМОЖЛИВІСТЮ ЗАЯВНИКА ПЕРЕВЕСТИСЯ ДО КОЛОНІЇ, РОЗТАШОВАНОЇ БЛИЖЧЕ ДО ЙОГО МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ
60. Заявник скаржився, що відмови у задоволенні його клопотань про переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, нерозгляд ДДУПВП його доводів про те, що його мати не може здійснювати подорожі на великі відстані, були незаконними і несправедливими.
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя....
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
А. Прийнятність
62. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту, як це вимагається пунктом 1 статті 35 Конвенції. Уряд доводив, що він міг оскаржити в адміністративних судах відмови Державного департаменту України з питань виконання покарань (з 9 грудня 2010 року - Державна пенітенціарна служба України) у задоволенні його клопотань про переведення.
63. У зв’язку з цим Уряд посилався на практику національних адміністративних судів (див. пункти 50-55), яка, на його думку, ілюструє доступність та ефективність зазначеного засобу юридичного захисту.
64. Заявник заперечив доводи Уряду. Він стверджував, що можливість ініціювати адміністративне провадження щодо ДДУПВП або Державної пенітенціарної служби України була суто теоретичною, оскільки адміністративні суди не були належним чином обладнані для організації засідань за участі засуджених під охороною міліції. Не існувало також законодавчої бази, на підставі якої можна було б організувати перевезення працівниками міліції засудженого до суду. Отже, заявник дійшов висновку, що у його справі цей спосіб не може вважатися доступним засобом юридичного захисту.
65. Заявник також зауважив, що у низці справ, наведених Урядом, адміністративні суди зазначили, що справи за позовами до адміністрацій колоній є їм непідсудними. І хоча у кількох інших справах такі позови розглядались по суті, постановлені судові рішення були не на користь позивачів.
66. Згідно з твердженнями заявника, Уряд не продемонстрував, яке саме справедливе відшкодування могли надати йому національні суди з огляду на широкі дискреційні повноваження ДДУПВП при винесенні рішень стосовно його поміщення до конкретної колонії або переведення його з однієї колонії до іншої. Отже, він стверджував, що відповідний засіб юридичного захисту був неефективним.
67. Суд нагадує, що стаття 35 Конвенції вимагає вичерпання лише тих засобів юридичного захисту, які є ефективними (див., серед інших джерел, рішення від 29 січня 2002 року у справі "А. Б. проти Нідерландів" (А. В. v. the Netherlands), заява № 37328/97, п. 69).
68. Суд зауважує, що у цій справі заявник подав окрему скаргу за статтею 13 Конвенції, стверджуючи, що у нього не було такого ефективного засобу юридичного захисту (див. пункт 105).
69. Отже, питання вичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язане із суттю скарги заявника на те, що йому не було надано ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргою за статтею 8 Конвенції. Відповідно Суд долучає заперечення Уряду до суті скарги за статтею 13 Конвенції (див. пункти 108-117).
70. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
71. Заявник стверджував, що відмови органів влади перевести його до колонії, розташованої ближче до його місця проживання, становили необґрунтоване втручання у його право на повагу до сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Він наголошував на тому, що впродовж багатьох років його фактично було позбавлено можливості бачитися зі своєю літньою матір’ю.
72. Заявник також стверджував, що відповідне національне законодавство не було достатньою мірою чітким та що воно надавало ДДУПВП широкі дискреційні повноваження при вирішенні питання щодо місця відбування покарання засудженими та щодо можливості їхнього переведення будь-куди за їхнім клопотанням. На думку заявника, це створювало підґрунтя для свавілля.
73. Заявник вважав, що обставини його справи демонстрували таке свавілля на практиці. Він зазначив, що для відмови у задоволенні його клопотань наводились різні причини: відсутність законних підстав для переведення; вимога щодо відбування засудженими строку покарання за межами регіону, в якому було вчинено злочин; відсутність вільних місць; та вимога щодо покращення його поведінки як передумови для задоволення його клопотання про переведення.
74. У підсумку заявник стверджував, що втручання у його право на повагу до сімейного життя було незаконним, не переслідувало жодної законної мети та не було необхідним у демократичному суспільстві.
75. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті цієї скарги, заперечивши її прийнятність.
2. Оцінка Суду
76. Суд перш за все нагадує, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу" (див. рішення у справі "Хьорст проти Сполученого Королівства (№ 2)" (Hirst v. the United Kingdom (no. 2) [ВП], заява № 74025/01, п. 69, ECHR 2005-IX). Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі (див. рішення від 25 липня 2013 року у справі "Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та № 13772/05, п. 836).
77. У той же час очевидним є той факт, що тримання особи під вартою за своєю природою призводить до обмеження її приватного та сімейного життя (див., наприклад, рішення у справі "Мессіна проти Італії (№ 2)" (Messina v. Italy (no. 2)), заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, ECHR 2001-XI (витяги)).
78. У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя (див. ухвалу щодо прийнятності від 6 квітня 2000 року у справі "Оспіна Варгас проти Італії" (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98). Отже, сприяння з боку адміністрації колонії підтриманню зв’язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою частиною їхнього права на повагу до сімейного життя (див. вищезазначене рішення у справі "Мессіна проти Італії (№ 2)" (Messina v. Italy (no. 2)), п. 61).
79. У своєму нещодавньому рішенні у справі "Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia) Суд дійшов висновку, що поміщення заявників до віддаленої колонії (розташованої за кілька тисяч кілометрів від міста, де проживають їхні родини) становило втручання в їхні права за статтею 8 Конвенції (див. пункт 838 вищезазначеного рішення). Суд звертав увагу, зокрема, на великі відстані, географічне розташування зазначених колоній та реальний стан російської транспортної системи, що перетворювало подорож з рідного міста заявників до колоній, де вони відбували покарання, на тривале та виснажливе випробування, особливо для їхніх малих дітей. Внаслідок цього у заявників було менше побачень із своїми родинами.
80. Суд зазначає, що у цій справі заявник не бачився зі своєю матір’ю з часу її останнього (або, можливо, єдиного) візиту до колонії 29 жовтня 2004 року (див. пункт 13), тобто майже десять років.
81. З огляду на її похилий вік та поганий стан здоров’я, а також відстань до колонії, ускладнену реальним станом української транспортної системи (див. пункти 10, 11 і 20), пані Капітон не могла подорожувати, щоб відвідувати заявника.
82. Отже, за обставин цієї справи непереведення заявника органами влади до колонії, розташованої ближче до його дому, було еквівалентно позбавленню його зв’язку з матір’ю.
83. Суд вважає, що це становило втручання у право заявника за статтею 8 Конвенції на повагу до його сімейного життя.
(b) Чи було втручання "згідно із законом"
84. Суд зазначає, що будь-яке обмеження права засудженої особи на повагу до його приватного та сімейного життя має застосовуватися "згідно із законом" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції (див. рішення від 17 липня 2007 року у справі "Кучера проти Словаччини" (<…>), заява № 48666/99, п. 127). Вислів "згідно із законом" не тільки диктує необхідність дотримання національного законодавства, але також пов’язаний з якістю зазначеного законодавства (див. рішення у справах "Нєдбала проти Польщі" (Niedbala v. Poland), заява № 27915/95, п. 79, від 4 липня 2000 року, та "Градек проти Польщі" (Gradek v. Poland), заява № 39631/06, п. 42, від 8 червня 2010 року).
85. Суд також зауважує, що законодавство, яке передає державним органам влади дискреційні повноваження, саме по собі не суперечить зазначеній вимозі (див. рішення у справах "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, п. 135, від 28 листопада 2002 року, та "Вегера проти Польщі" (Wegera v. Poland), заява № 141/07, п. 71, від 19 січня 2010 року). Проте законодавство повинно з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення такого дискреційного повноваження, наданого компетентним органам влади, з огляду на "законну мету" відповідного заходу, аби забезпечити особу належним захистом від свавільного втручання (див., наприклад, рішення у справах "Аль-Нашиф проти Болгарії" (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, п. 119, від 20 червня 2002 року, та "Алєксєєва проти Латвії" (Aleksejeva v. Latvia), заява № 21780/07, п. 55, від 3 липня 2012 року).
86. Ступінь необхідної чіткості національного законодавства - яке, безумовно, не може передбачити всі можливі випадки - значною мірою залежить від змісту відповідного законодавства, сфери, яку воно регулює, а також від числа та статусу осіб, яких воно стосується (див. рішення у справі "Гасан та Чауш проти Болгарії" (Hasan and Chaush v. Bulgaria) [ВП], заява № 30985/96, п. 84, ECHR 2000-XI).
87. Пошук визначеності має залишатися на розумному рівні, щоб його наслідком не стала надмірна жорсткість. Багато законодавчих актів використовують терміни, які є більшою або меншою мірою нечіткими і їх тлумачення та застосування стають питаннями практики (див. рішення від 7 січня 2010 року у справі "Онуфріу проти Кіпру" (Onoufriou v. Cyprus), заява № 24407/04, п. 94, з подальшими посиланнями).
88. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що згідно зі статтею 93 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені, "як правило", мають відбувати весь строк покарання поблизу від свого місця проживання (див. пункт 42). Загальна норма, закріплена вищезазначеним положенням, відповідає Європейським пенітенціарним правилам, які рекомендують поміщення засуджених до позбавлення волі, наскільки це максимально можливо, до установ виконання покарань, розташованих поблизу місць проживання родин або близьких родичів (див. пункти 56-58). Так само вона відповідає вимозі щодо надання органами влади сприяння засудженим у підтримці зв’язків зі своїми близькими родичами, що є невід’ємним елементом статті 8 Конвенції (див. пункт 78).
89. З формулювання, використаного у статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України , випливає, що вищезазначена норма не є абсолютною і у деяких невказаних випадках дозволяє винятки. Проте Суд не погоджується із думкою заявника, що відсутність у законодавстві усіх можливих винятків слід вважати такою, що негативно впливає на якість застосовного закону - всупереч вимогам статті 8 Конвенції. Передбачити усі можливі винятки із зазначеної загальної норми практично неможливо, і це зробило б такий закон надміру жорстким.
90. Суд також звертає увагу на законодавче положення, яким дозволяється переведення засудженого з однієї пенітенціарної установи до іншої тільки за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у "первинній" установі (див. пункт 42). Це обмеження як таке не видається неналежним, якщо дотримано вищезазначеної загальної норми щодо первинного розміщення засудженого до позбавлення волі.
91. Проте це не стосується випадку заявника, якого з невідомих причин з самого початку направили до колонії, розташованої приблизно за 700 кілометрів від його місця проживання, а згодом перевели до ще більш віддаленої колонії, розташованої приблизно за 1000 кілометрів (див. пункти 10 і 20). Органи влади впродовж усього часу відмовляли у задоволенні його клопотань про переведення до колонії, розташованої ближче до його місця проживання, здебільшого посилаючись на відсутність для цього законних підстав.
92. І хоча формалістичний та обмежувальний підхід органів влади при тлумаченні і застосуванні відповідного законодавства дійсно порушує певні питання та буде проаналізований нижче, Суд готовий погодитись з тим, що їхні рішення ґрунтувались на достатньо чіткому та передбачуваному національному законодавстві.
93. Таким чином, Суд виходитиме із припущення, що зазначене втручання було законним.
(с) Чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві"
(і) Чи переслідувало втручання законну мету
94. Суд зазначає, що залишається невідомим, чому заявника з самого початку помістили до віддаленої колонії всупереч загальній нормі, згідно з якою він мав відбувати покарання у тій області, де знаходиться його дім. Причини, приведені національними органами влади для відмови у задоволенні клопотань заявника про переведення до колонії, розташованої ближче до місця розташування його дому, були такими: а) відповідно до вимог законодавства засуджений до позбавлення волі має відбути увесь строк покарання в одній пенітенціарній установі, якщо виняткові обставини не вимагатимуть його переведення (див. пункти 12, 15, 17 і 19); б) відсутність вільних місць у колоніях (див. пункти 16 і 17); в) необхідність поміщення засудженого до позбавлення волі до колонії за межами області, в якій було вчинено злочин (див. пункт 18); і г) стверджувана незадовільна поведінка заявника у колонії (див. пункти 23 і 26).
95. Щодо першої згаданої підстави Суд зазначає, що це було просте посилання на законодавче положення, розтлумачене не на користь заявника без будь-якого пояснення, яку мету воно насправді переслідувало. Якщо його було б розтлумачено з огляду на загальну норму, що засуджений до позбавлення волі має відбути увесь строк покарання у регіоні, де він проживає, його мета була б, зокрема, у сприянні підтриманню його родинних зв’язків. Проте у цій справі Уряд не надав жодного обґрунтування тримання заявника впродовж усього строку його покарання у віддаленій колонії, у яку його з самого початку було поміщено.
96. Щодо другої підстави, яка ґрунтується на відсутності вільних місць, Суд може погодитися, що, якщо це насправді було причиною відмов органів влади у задоволенні клопотань заявника про переведення, її ціль могла полягати у боротьбі з переповненістю колоній. Проте Суд пам’ятає, що ця підстава наводилась органами влади лише двічі: у березні та травні 2006 року, тоді як заявник та його мати подавали неодноразові клопотання про переведення його до колонії, розташованої ближче до місця його проживання. Так, вони подавали такі клопотання з грудня 2001 року по листопад 2010 року або пізніше (див. пункти 10, 16, 17 і 25).
97. Суд також зауважує, що третя підстава, яка ґрунтується на необхідності помістити засудженого до позбавлення волі до колонії за межами регіону, в якому було вчинено злочин, наводилася органами влади тільки одного разу (див. пункт 18). Хоча в принципі вона може вважатися запобіжним заходом, необхідним у певних випадках для забезпечення безпеки засудженого. Суд зазначає, що у матеріалах цієї справи не було жодної згадки про будь-яку небезпеку для заявника. Відомо, що заявник був засуджений за вбивство та кілька епізодів розбою (див. пункт 7 ). Відмови у задоволенні його численних клопотань про переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, не містили відомостей щодо місць, де були вчинені зазначені злочини. Крім того, якщо органи посилалися на це міркування, вони мали пояснити, чому заявникові слід відбувати своє покарання в іншій області. Отже, Суд не вважає, що це була обґрунтована підстава для постійних відмов органів влади перевести заявника до колонії, розташованої ближче до місця його проживання. Відповідно за наведеної причини обмеження його прав за статтею 8 Конвенції не може вважатися таким, що переслідувало яку-небудь законну мету у розумінні цього положення Конвенції.
98. Насамкінець Суд зауважує, що органи влади відмовляли у переведенні заявника до Запорізької області, де жила його мати, або до сусідньої області на тій підставі, що його поведінка під час відбування покарання була незадовільною, а тому він має виправити її, щоб отримати дозвіл на переведення (див. пункти 23 і 26). Суд вважає, що зміцнення дисципліни та заохочення гарної поведінки у колонії становило законну мету обмеження прав заявника за статтею 8 Конвенції.
99. У підсумку Суд вважає, що загалом втручання, про яке йдеться, може вважатися таким, що переслідувало певні законні цілі, такі як запобігання переповненню колоній та забезпечення в них належної дисципліни.
(іі) Чи було втручання пропорційним законним цілям, що переслідувалися
100. Суд зазначає, що, посилаючись на відсутність вільних місць, органи влади не надали жодних конкретних відомостей щодо колоній, можливість переведення заявника до яких вони розглядали (якщо взагалі таке питання розглядалося), а також щодо рівня їхньої наповненості. З адміністративної карти України видно, що одинадцять областей розташовані ближче до Запорізької області, ніж Вінницька область, куди заявника було направлено для відбування покарання. Більше того, Львівська область, куди його було переведено у грудні 2009 року, разом з двома іншими західними областями (Луцькою та Закарпатською), є найвіддаленішою від Запорізької області. Іншими словами, будь-яка з решти двадцяти двох областей знаходилась би ближче до місця проживання заявника.