101. У матеріалах справи відсутні будь-які свідчення того, що національні органи влади, незважаючи на їхнє твердження про відсутність вільних місць у 2006 році, коли заявник перебував у Вінницькій установі виконання покарань № 1, дійсно розглядали питання поміщення його до установи в одній з областей, розташованих ближче до місця його проживання. Більше того, його згодом перевели навіть ще далі - до Львівської області.
102. Щодо посилання органів влади на незадовільну, як стверджувалося, поведінку заявника в якості виправдання їх відмов перевести його Суд зазначає, що не було зроблено жодного розмежування між клопотаннями заявника про пом’якшення режиму відбування покарання та клопотаннями про переведення його до колонії такого самого рівня безпеки, розташованої ближче до місця його проживання (див. пункти 24 і 26). Слід також зауважити, що вищезазначену причину було вперше наведено у квітні 2010 року, а заявник клопотав про переведення з грудня 2001 року.
103. Суд також зазначає, що органи влади не ставили під сумнів той факт, що літня мати заявника з її слабким здоров’ям була фізично не здатна відвідувати його у Вінниці, і тим паче - у м. Сокаль. Незважаючи на те, що заявник та його мати постійно наводили цей довід, органи влади у своїх відмовах у задоволенні цих клопотань ніяк його не коментували. Як можна судити з їхніх відповідей, особисте становище заявника та його зацікавленість у підтриманні родинних зв’язків ніколи не аналізувались і відповідних та достатніх причин для зазначеного втручання ніколи не наводилось.
104. Суд вважає вищезазначені міркування достатніми, аби дійти висновку, що втручання, на яке заявник скаржився, було непропорційним законній цілі, що переслідувалася. Відповідно, у зв’язку з цим було порушення статті 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 (НЕМОЖЛИВІСТЬ ДОМОГТИСЯ ПЕРЕВЕДЕННЯ ДО КОЛОНІЇ, РОЗТАШОВАНОЇ БЛИЖЧЕ ДО МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ)
105. Заявник скаржився на відсутність національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргою за статтею 8 Конвенції щодо відмов у задоволенні його клопотань про переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання. Він посилався на статтю 13 Конвенції, в якій зазначається таке:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
A. Прийнятність
106. Суд зазначає, що він долучив заперечення Уряду стосовно прийнятності скарги заявника за статтею 8 Конвенції щодо неможливості домогтися переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, що ґрунтується на невичерпанні національних засобів юридичного захисту, до суті його скарги за статтею 13 Конвенції (див. пункт 69).
107. Суд вважає, що скарга заявника за статтею 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
108. Сторони здебільшого повторювали свої доводи щодо відповідності зазначеної скарги за статтею 8 Конвенції вимозі вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункти 62-66).
109. Заявник додав, що деякі з його клопотань про переведення було відхилено в "неофіційний" спосіб - листами на його адресу або на адресу його матері, в яких не містилося жодних відомостей про те, як ухвалювалися відповідні рішення та на яких підставах вони ґрунтувались. Він зазначив, що багато його клопотань просто ігнорувалися і на них не було жодної реакції.
110. Суд зазначає, що для того, щоб відповідати вимогам статті 13 Конвенції, засоби юридичного захисту повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці, зокрема органи державної влади держави-відповідача своїми діями або бездіяльністю не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати їхньому використанню (див. рішення від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). Іншими словами, для того, щоб бути ефективним, засіб юридичного захисту має бути незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів влади; бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 6 вересня 2005 року у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи забезпечити належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 158, ECHR 2000-ХІ).
111. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що згідно з наявною у матеріалах справи інформацією, заявник або його мати, яка діяла від його імені, продовжували подавати клопотання про його переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, приблизно дев’ять років (з грудня 2001 року до листопада 2010 року - див. пункти 10, 11 і 26). Вони адресували ці клопотання здебільшого ДДУПВП або його обласній комісії з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, або ж апеляційній комісії.
112. Суд зазначає, що вищезгадані засоби використовувались згідно з чинним національним законодавством, а саме - зі статтею 93 Кримінально-виконавчого кодексу України , якою передбачалось, що порядок переведення засуджених з однієї пенітенціарної установи до іншої має визначатися ДДУПВП (а згодом, з квітня 2009 року, - Міністерством юстиції України) та відповідними Інструкціями ДДУПВП та Міністерства юстиції України (див. пункти 42 і 43).
113. Суд також зауважує, що єдиною можливістю оскаржити рішення апеляційної комісії, яка прямо передбачалася вищезазначеними Інструкціями, було їхнє оскарження до Голови ДДУПВП (Державної пенітенціарної служби України). Він міг скасувати таке рішення та повернути справу до апеляційної комісії на новий розгляд. Заявник явно вичерпав ці засоби юридичного захисту, які були безпосередньо йому доступні.
114. Згідно з твердженнями Уряду, заявник також повинен був оскаржити рішення органів влади до адміністративних судів. Проте Суд не приймає цей аргумент. Суд зазначає, що відповідно до роз’яснень Вищого адміністративного суду України такі питання не підлягають розгляду адміністративними судами, а мають розглядатися згідно з кримінально-процесуальним законодавством (див. пункт 44). Суд також зауважує, що у чотирьох із шести справ, наведених Урядом, національні адміністративні суди зазначили про непідсудність їм подібних позовів (див. пункти 50 та 52-54). Отже, навіть для українських судів було незрозуміло, чи охоплюються такі спори їхньою юрисдикцією. Таким чином, заявникові не можна дорікати у тому, що він не скористався цим засобом юридичного захисту.
115. Відсутності ясності як у законодавстві, так і в судовій практиці стосовно підсудності адміністративним судам рішень пенітенціарних органів про переведення засуджених з однієї колонії до іншої достатньо, щоб показати Суду, що зазначений засіб юридичного захисту не може вважатися "ефективним" ані в теорії, ані на практиці.
116. Що стосується можливих скарг з цього питання в межах структури ДДУПВП або пізніше-Державної пенітенціарної служби України, то їх розгляд мав дуже широкі межі дискреційності, а також не пропонував ефективного засобу юридичного захисту.
117. Отже, Суд доходить висновку, що у зв’язку з цим було порушення статті 13 Конвенції. Суд також відхиляє заперечення Уряду щодо прийнятності скарги заявника за статтею 8 Конвенції у зв’язку з неможливістю для нього домогтися переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, яке ґрунтувалось на невичерпанні національних засобів юридичного захисту та було попередньо долучено до суті цієї скарги за статтею 13 Конвенції (див. пункт 69).
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ПЕРЕГЛЯДОМ КОРЕСПОНДЕНЦІЇ ЗАЯВНИКА У КОЛОНІЇ
118. Заявник також скаржився, що адміністрація Вінницької установи виконання покарань № 1 переглядала та іноді вилучала його листи.
"1. Кожен має право на повагу до [своєї] ... кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
A. Прийнятність
120. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
121. З посиланням на лист ДДУПВП від 7 липня 2003 року (див. пункт 34) заявник зазначав, що йому вдалося отримати щонайменше один доказ на підтвердження того, що його кореспонденція переглядалася та іноді вилучалась.
122. Уряд доводив, що скарга заявника з цього питання обмежувалась наведенням одного твердження його матері, що адміністрація установи вилучила і знищила кілька листів її сина зі скаргами.
123. Уряд зауважив, що заявник безперешкодно відіслав низку скарг до різних органів, таких як прокуратури, національні суди, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародні організації з прав людини. Отже, Уряд висловив сумнів в тому, що твердження матері заявника відповідало дійсності.
124. Уряд зазначив, що кореспонденція заявника за кількома винятками переглядалась згідно з Кримінально-виконавчим кодексом України. Проте ця практика відповідала чинному національному законодавству та не порушувала жодного питання за статтею 8 Конвенції.
125. Насамкінець Уряд зазначив, що заявник мав право телефонувати своїй матері. Відповідно ніщо не заважало йому їй поскаржитися, а отже для адміністрації не було сенсу вилучати листи зі скаргами, адресовані його матері.
2. Оцінка Суду
126. Суд зазначає, що хоча сторони не погодились щодо вилучення кількох листів заявника, сторони погоджуються, що кореспонденція регулярно переглядалась адміністрацією установи виконання покарань відповідно до вимог чинного національного законодавства.
127. Суд вважає, що це є достатнім свідченням втручання у право заявника на повагу до його кореспонденції за статтею 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Сільвер та інші проти Сполученого Королівства" (Silver and Others v. the United Kingdom), від 25 березня 1983 року, п. 84, Series A no. 61, і "Корнаковс проти Латвії" (Kornakovs v. Latvia), заява № 61005/00, п. 158, від 15 червня 2006 року). Це втручання може бути виправданим, тільки якщо воно відбувалося згідно із законом, переслідувало законну мету та було необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.
128. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, аби захід ґрунтувався на національному законодавстві, а і також стосується якості зазначеного законодавства. Суд вважав якість законодавства недостатньою, а тому встановлював порушення пункту 1 статті 8 Конвенції у випадках, коли національна законодавча система передбачала автоматичний перегляд кореспонденції засуджених на тій підставі, що подібний підхід не робив розмежування між різними категоріями осіб, з якими могли листуватися засуджені, та тому, що відповідні положення не закладали принципів, які б регулювали здійснення перегляду. Так само Суд доходив висновку, що законодавчі положення не відповідають обов’язковій вимозі щодо законності у випадках, коли вони не конкретизують спосіб та строки здійснення перегляду кореспонденції або якщо перегляд здійснювався автоматично та органи влади не були зобов’язані надавати мотивоване рішення із зазначенням підстав, згідно з якими воно здійснювалось (див., наприклад, рішення у вищенаведеній справі "Онуфріу проти Кіпру" (Onoufriou v. Cyprus), п. 109, з подальшими посиланнями).
129. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що згідно з національним законодавством працівники колонії переглядали усі листи, що відсилалися засудженими, за винятком дуже обмеженої кількості випадків (див. пункти 45-49). Зокрема, до 1 грудня 2005 року єдиним винятком були листи до органів прокуратури та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. З 1 грудня 2005 року до винятків було додано супровідні листи на адресу Суду та інших міжнародних організацій. Листування засуджених зі своїми захисниками підлягало перегляду до 2010 року.
130. Застосовні положення національного законодавства не проводили жодних розмежувань між різними категоріями осіб, з якими могли листуватися засуджені, такими як правоохоронні та інші національні органи влади або родичі тощо. Крім того, оскільки перегляд був автоматичним, органи влади не були зобов’язані надавати вмотивоване рішення із зазначенням підстав перегляду кореспонденції. Крім того, закон не визначав, чи мав засуджений право бути повідомленим про будь-які зміни у змісті його вихідної кореспонденції. Законом також не передбачалося жодного засобу юридичного захисту, за допомогою якого засуджений мав би змогу оскаржити спосіб або обсяг застосування передбачених законодавством перлюстраційних заходів.
131. Отже, Суд вважає, що чинне національне законодавство не надавало належного рівня захисту від свавільного втручання у право засудженого на повагу до його кореспонденції. Відповідно зазначене втручання, щодо якого заявник скаржився, здійснювалося не "згідно із законом".
132. Крім того, Суд зазначає, що він вже встановлював порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з вищезазначеними недоліками законодавства України стосовно перегляду кореспонденції осіб, що тримаються під вартою, як під час досудового тримання під вартою, так і впродовж відбування покарання за вироком суду (див. відповідно рішення у справах "Сергій Волосюк проти України"(Sergey Volosyuk v. Ukraine), заява № 1291/03, пп. 81-86, від 12 березня 2009 року, і "Бєляєв та Дігтяр проти України" (Belyaev and Digtyar v. Ukraine) заяви №№ 16984/04 і 9947/05, пп. 52-56, від 16 лютого 2012 року). У цій справі немає нічого, що переконало б Суд відійти від вищезазначеного висновку.
133. Таким чином, втручання, щодо якого заявник скаржився, здійснювалося не "згідно із законом". Отже, у цій справі Суд не вважає за необхідне розглядати питання щодо дотримання інших вимог пункту 2 статті 8 Конвенції та постановляє, що було порушення зазначеного положення.
IV. СКАРГА ЩОДО ЛІКУВАННЯ ЗАЯВНИКА
134. Мати заявника, діючи від його імені, надіслала до Суду певні доводи, які було розтлумачено як скаргу заявника щодо ненадання йому медичної допомоги у зв’язку із вростанням вій (див. пункти 27 і 28).
135. Суд повідомив Уряд про вищезазначену скаргу за статтями 3 і 8 Конвенції. Проте Суд зазначає, що його традиційний підхід полягає у розгляді питання щодо медичної допомоги під час тримання під вартою за статтею 3 Конвенції. Отже, Суд також розгляне скаргу заявника у цій справі за статтею 3 Конвенції, в якій зазначено таке:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
136. Уряд доводив, що за станом здоров’я заявника постійно наглядали медики та надавали йому оперативну і належну медичну допомогу у зв’язку із вростанням вій, зокрема видаляли вростаючі вії, як тільки у цьому виникала потреба. Уряд також наголошував на тому, що це була проста та недорога процедура і що відмовляти заявникові у ній не було причин.
137. Уряд також зазначив, що лікарі Сокальської виправної колонії рекомендували заявникові пройти лікування у спеціалізованій лікарні, щоб результати лікування тривали довше, але заявник відмовився від цієї пропозиції. У зв’язку з цим Уряд посилався на його відмови від госпіталізації 30 червня 2010 року і 6 квітня 2012 року (див. пункт 31).
138. У відповідь на зауваження Уряду заявник доводив, що, як підтверджується витягом з його медичної картки, наданої Урядом, йому видаляли вростаючі вії тільки тричі: у липні 2004 року, у серпні 2005 року і у січні 2008 року (див. також пункт 31). Заявник зауважив, що Уряд не надав Суду жодних медичних документів щодо нього за 2006, 2007 і 2009 роки.
139. Заявник також стверджував, що постійний нагляд, на який посилався Уряд, не можна вважати належною медичною допомогою, яка б відповідала його потребам.
140. Насамкінець заявник доводив, що у Вінницькій установі виконання покарань № 1 не було офтальмолога і твердження, що він "постійно перевірявся" "штатним лікарем колонії" не відповідало вимогам статті 3 Конвенції.
141. Суд наголошує на тому, що стаття 3 Конвенції накладає на державу обов’язок забезпечити, з урахуванням практичних вимог тримання під вартою, захист здоров’я і благополуччя особи, шляхом, серед іншого, надання їй необхідної медичної допомоги (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, пп. 93-94, ECHR 2000-ХІ).
142. Щоб встановити, чи отримував заявник під час тримання його під вартою необхідну медичну допомогу, Суд має встановити, чи потребував він упродовж ув’язнення регулярного надання медичної допомоги, чи був він її позбавлений, як він стверджував, та якщо це так, чи становило це нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження всупереч статті 3 Конвенції (див. рішення у справах "Фарбтухс проти Латвії" (Farbtuhs v. Latvia), заява № 4672/02, п. 53, від 2 грудня 2004 року, та "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 78, від 4 жовтня 2005 року).
143. При встановленні обсягу медичного нагляду, який вимагається та здійснюється у кожному конкретному випадку, Суд має враховувати надані сторонами медичні документи (див. рішення від 13 липня 2006 року у справі "Попов проти Росії" (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211). Суд у зв’язку з цим нагадує, що розподіл тягаря доведення безпосередньо залежить від специфіки фактів, характеру заявленої скарги та відповідного права за Конвенцією, яке є предметом спору (див., як практику, якою встановлюється принцип, рішення у справі "Начова та інші проти Болгарії" (Nachova and Others v. Bulgaria) [ВП], заяви № 43577/98 та № 43579/98, п. 147, ECHR 2005-VII, та в якості прикладу застосування цього принципу у контексті скарг на неналежність медичного обслуговування під час тримання під вартою рішення від 20 жовтня 2011 року у справі "Штруцл та інші проти Словенії" (Struct and others v. Slovenia), заяви №№ 5903/10,6003/10 та 6544/10, п. 65).
144. Суд зазначає, що інформація про умови тримання під вартою, включаючи питання медичного обслуговування, знаходиться у віданні національних органів влади. Відповідно у заявників можуть виникнути труднощі в отриманні доказів для обґрунтування своєї скарги з цього приводу (див. рішення у справі від 10 січня 2012 року у справі "Володимир Васильєв проти Росії" (Vladimir Vasilyev v. Russia), заява № 28370/05, п. 66). Від заявників у таких випадках очікується подання принаймні детального викладу оскаржуваних фактів (див. рішення від 20 травня 2010 року у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 45). Тоді тягар доведення покладається на Уряд, який має надати пояснення та підтверджуючі документи.
145. Таким чином, докладна медична документація, що підтверджує постійний нагляд та належне медичне обслуговування, може спростувати твердження заявника щодо доступного йому медичного обслуговування (див. рішення від 30 липня 2009 року у справі "Пітальов проти Росії" (Pitalev v. Russia), заява № 34393/03, п. 55). У протилежному випадку, ненадання Урядом необхідної медичної документації породжує сумніви щодо здійснення належного медичного нагляду за заявником під час тримання його під вартою та надання йому медичної допомоги (див. рішення від 14 березня 2013 року у справі "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, п. 133).
146. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що початкові твердження заявника щодо медичного обслуговування, яке надавалося йому впродовж відбування покарання у зв’язку із вростанням вій, обмежувались загальними обвинуваченнями органів влади у виникненні цього захворювання та скаргою, що воно спричиняло йому постійний дискомфорт (див. пункт 28).
147. Суд зауважує, що заявник не надав жодної фактичної інформації - наприклад, як часто йому необхідно було видаляти вії, що вросли, коли і до кого він звертався щодо такої процедури, як розглядалися його клопотання та скільки часу він мав очікувати. Не забуваючи про те, що кореспонденція заявника регулярно переглядалась адміністрацією колонії, у зв’язку з чим було встановлено порушення статті 8 Конвенції (див. пункт 133), Суд не вбачає жодних ознак існування будь-яких перешкод, які б заважали заявникові надіслати ці відомості до Суду - як безпосередньо, так і через свою матір у будь-який момент впродовж дев’ятирічного періоду, протягом якого заява розглядалась у Суді.
148. Суд також зауважує, що вперше заявник надав конкретні доводи на підтвердження цієї скарги у відповідь на зауваження Уряду (див. пункти 138-140). Ці доводи були сформульовані post factum і не можуть вважатися обґрунтованою доказовою базою.
149. Проаналізувавши надані Урядом медичні документи, Суд зазначає, що або медична картка є неповною, або у період з серпня 2005 року по січень 2008 року заявникові дійсно не надавалась медична допомога (див. пункт 31). У будь-якому разі, за відсутності будь-якої інформації від заявника щодо того, наскільки часто він потребував лікування свого захворювання, Суд не може робити жодних припущень. Суд також не вважає, що заявник доклав будь-яких мінімальних розумних зусиль для того, щоб перекласти у цій справі тягар доведення на Уряд.
150. Із цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
151. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції, що після його затримання у лютому 2000 року його побили працівники міліції.
152. Він також у загальних висловах, не надавши жодних конкретних відомостей, скаржився, що після його прибуття до Вінницької установи виконання покарань № 1 у грудні 2001 року його побили працівники колонії.
153. Крім того, заявник надіслав певні загальні та невпорядковані відомості стосовно умов його тримання у Вінницькій установі виконання покарань № 1. З метою отримання пояснення щодо них 29 листопада 2005 року Секретаріат попросив заявника уточнити, чи слід розуміти ці відомості як скаргу за статтею 3 Конвенції на умови його тримання під вартою та на що конкретно він скаржиться. У своїй відповіді від 19 липня 2005 року заявник зазначив, що він дійсно хотів подати скаргу за статтею 3 Конвенції та що вона стосувалась відмов перевести його до колонії, розташованої ближче до місця його проживання.
154. Заявник також стверджував, що було порушено статтю 5 Конвенції, але не надав жодних конкретних відомостей.
155. Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції, що кримінальне провадження у його справі було несправедливим та що його було засуджено за злочини, яких він не вчиняв.
156. Насамкінець заявник скаржився за статтею 7 Конвенції, що призначене йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі було незаконним, оскільки на дату вчинення вбивства, в якому його обвинувачували, максимальним покаранням було п’ятнадцять років позбавлення волі.
157. Суд зазначає, що скарга заявника про його поміщення до віддаленої колонії вже була розглянута за статтею 8 Конвенції (див. пункти 60-104).
158. Щодо інших скарг, то з огляду на усі наявні у нього документи та тією мірою, якою оскаржувані питання охоплюються його компетенцією, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Таким чином, ця частина має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
160. Заявник вимагав 40000 євро відшкодування моральної шкоди.
161. Уряд заперечував проти цієї вимоги як необґрунтованої і надмірної.
162. З огляду на всі обставини цієї справи Суд погоджується з тим, що заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути компенсована самою лише констатацією порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 12000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися.
B. Судові та інші витрати
163. Заявник вимагав 52190,60 грн за представництво його інтересів у Суді п. Крістенком. На підтвердження цієї суми він надав договір про надання юридичних послуг від 14 червня 2012 року, в якому зазначалась ставка погодинної оплати роботи п. Крістенка у розмірі 1540 грн (на той час це становило приблизно 150 євро). Заявник також надав копію рахунку від захисника від 26 листопада 2012 року, згідно з яким заявник мав сплатити йому загалом 52190,60 грн (на той час - близько 5000 євро) за тридцять чотири години роботи.
164. Заявник додатково вимагав 67,20 грн компенсації поштових витрат, понесених у зв’язку з листуванням із Судом (на той час це становило близько 6 євро). До своєї вимоги він додав копії відповідних квитанцій,
165. Уряд заперечував проти вимоги заявника щодо компенсації за представництво його інтересів як надмірної. Щодо суми компенсації поштових витрат Уряд залишив це питання на розсуд Суду.
166. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні документи та вищезазначені критерії, Суд вважає за належне присудити заявникові за цим пунктом 2550 євро (що становить 3400 євро з відрахуванням 850 євро, отриманих в рамках юридичної допомоги) компенсації за представництво його інтересів, 6 євро - компенсації поштових витрати, а також додатково суму податку на додану вартість, що може нараховуватися.
C. Пеня
167. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Вирішує долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника за статтею 8 Конвенції щодо відсутності у нього можливості домогтися переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, до суті його скарги за статтею 13 Конвенції та відхиляє це заперечення після розгляду зазначеної скарги по суті.
2.Оголошує прийнятними скарги за статтями 8 і 13 Конвенції щодо відсутності у заявника можливості домогтися переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, а також його скаргу за статтею 8 Конвенції щодо перегляду у колонії його кореспонденції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
3.Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника можливості домогтися переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання.
4.Постановляє, що було порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції у зв’язку з вищезазначеним питанням.
5.Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з переглядом кореспонденції заявника у Вінницькій установі виконання покарань № 1.
6.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 12000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 2556 (дві тисячі п’ятсот п’ятдесят шість) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 жовтня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |