Про звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування випадків та причин порушення прав дитини під час здійснення децентралізації повноважень з питань охорони дитинства, реформування системи закладів інституційного догляду та виховання, реалізації права дитини на сімейне виховання та усиновлення, розвитку (модернізації) соціальних послуг

Така ж ситуація мала місце і в Микуличинській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті Івано-Франківської обласної ради.

Таким чином, високий відсоток дітей, які з ліквідованих спеціальних шкіл перейшли на навчання на загальних підставах, може означати, що або вони безпідставно навчалися у спеціальних школах (тоді виникає питання, на яких підставах діти без направлення інклюзивно-ресурсного центру, без особливих освітніх потреб могли навчатися у спеціальній школі), або діти з особливими освітніми потребами після ліквідації спеціальних шкіл вимушені перейти до загальних шкіл, де їм не створена інклюзія. Привертає увагу дуже низький відсоток дітей, які перейшли на інклюзивну форму навчання (лише 6 відсотків). Є діти, які навчаються вдома, що не сприяє їх соціалізації, адже до цього вони навчалися у спеціальних школах). Самий негативний момент ліквідації шкіл на Прикарпатті - це те, що діти з особливими освітніми потребами внаслідок ліквідації спеціальних шкіл області вимушені їхати ще далі від дому до спеціальних шкіл інших областей.

Необхідно відмітити, що більшість ліквідованих у Івано-Франківській області шкіл знаходилися у будівлях старовинної архітектури у віддалених гірських районах, в таких мальовничих селах як Микуличин, Яблунів, Гвіздець, Смодна, Солотвин.

Викликає занепокоєння, що на момент проведення виїзного засідання на Прикарпатті невирішеною залишалася доля майна 3 закладів спеціальної освіти, що вказує на поспішність прийняття рішень про їх ліквідацію: Калуської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату I-III ступенів № 2, Яблунівської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату та Солотвинської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату.

Закарпатською обласною радою VIII скликання в один день 25.02.2021 р. прийнято рішення про ліквідацію одразу 6 закладів: Великоберезнянської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату I-III ступенів, Перечинської загальноосвітньої школи-інтернату I-III ступенів та всіх 4 спеціальних шкіл для дітей з інтелектуальними порушеннями (Чертезької, Часливецької, Солотвинської, Перехрестівської). Рішення про ліквідацію шкіл прийнято без попереднього вивчення потреб дітей в корекційних і реабілітаційних послугах та можливості їх задоволення за місцем проживання в іншому закладі.

Крім того, у 2019 році вже було ліквідовано Домбоківську спеціальну школу-інтернат I-II ступенів.

В результаті проведення певної роботи як Тимчасової слідчої комісії, так і місцевих депутатів, 25.06.2021 року Закарпатською обласною радою прийнято рішення про припинення ліквідації Великоберезнянської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату I-III ступенів.

Однак в цьому регіоні проблемним залишається питання ліквідації одразу 4 спеціальних шкіл - після завершення процедури ліквідації на Закарпатті не залишиться жодної спеціальної школи для дітей з інтелектуальними порушеннями.

Водночас в області вже зараз згідно із звітом щодо питань діяльності інклюзивно-ресурсних центрів за 2020 рік не охоплені навчанням 46 дітей шкільного віку з порушеннями інтелектуального та затримкою психічного розвитку, розладами аутистичного спектру. Є підстави вважати, що в разі відсутності в області школи для дітей цієї нозології показник кількості дітей, що не навчаються, буде зростати.

Звертає на себе увагу той факт, що всі ліквідовані на Закарпатті школи знаходяться у прикордонних селах та можуть становити певний інтерес щодо їх перепрофілювання на цілі, не пов’язані з освітою.

У Житомирській області під загрозою закриття також опинилися ряд закладів спеціальної освіти, наприклад КНЗ "Довбиська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат", щодо якого, на думку Комісії, останні роки проводиться послідовна політика, спрямована на зменшення кількості учнів. Так, протягом останніх років обласна державна адміністрація не дозволяла зараховувати дітей до перших класів, що, відповідно, призвело до скорочення кількості вихованців.

Аналогічна ситуація склалася і в Одеській області, де внаслідок штучного зменшення учнівського контингенту шляхом заборони набору дітей до початкових класів у цьому році планується закрити одразу 3 спеціальні школи - Михайлівску, Лиманську та Миколаївську.

Луганською обласною військово-цивільною адміністрацією 16 березня 2021 року прийнято рішення про ліквідацію Рубіжанської обласної санаторної школи - єдиної в Луганській області школи для дітей, хворих на сколіоз.

В результаті такого рішення, 100 дітей міста Рубіжного не отримають фахові реабілітаційні послуги, оскільки нічого цим дітям не запропоновано і міською владою Рубіжного. У жодному з двох реабілітаційних центрів для дітей з інвалідністю, які функціонують у Рубіжному, не створено і не передбачають створювати реабілітаційні послуги для дітей зі сколіозом. Не планують залучати до роботи у цих центрах і фахівців з ліквідованої школи.

У Львівській області під загрозою виселення з приміщення знаходиться КЗ "Львівська спеціальна школа Марії Покрови I-III ступенів" для дітей з порушенням слуху. Ця школа має 190-річну історію, була побудована для глухих на доброчинні кошти і ніколи не змінювала свого призначення. Школа знаходиться майже у центрі міста і її земля може становити певний інтерес для забудовників.

У Волинській області наразі триває процес ліквідації Липлянської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату, де навчається 81 дитина з особливими освітніми потребами. Рішення про закриття цього закладу прийнято без вивчення індивідуальних потреб кожної дитини та визначення, де діти продовжать навчання та отримання корекційно-розвиткових послуг.

Крім того, у 2018 році вже ліквідовано Іваничівську спеціальну загальноосвітню школу-інтернат, доля вихованців шкіл є невідомою, приміщення пустує.

Ліквідація спеціальних та санаторних шкіл для дітей з особливими освітніми потребами також відбувається у Дніпропетровській, Кіровоградській, Львівській, Запорізькій, Полтавській, Сумській, Херсонській, Хмельницькій та інших областях.

Відповідно до частини другої статті 61 Закону України "Про повну загальну середню освіту" майно, у тому числі земельні ділянки, ліквідованих державних, комунальних закладів загальної середньої освіти або тих, діяльність яких зупинена, відповідно до рішення засновника може бути використане виключно для забезпечення здобуття освіти, надання послуг у сфері соціального захисту, культури та охорони здоров’я, у тому числі на засадах державно-приватного партнерства.

У деяких рішеннях обласних рад відсутнє конкретне посилання, для яких цілей передається майно територіальним громадам, що не виключає зловживань. Система закладів освіти може втратити цінні майнові комплекси, які спроможні задовольняти потреби дітей як в освіті, так і в реабілітації.

У більшості випадків обласними радами спочатку приймається рішення про ліквідацію закладу, а потім вирішуються долі дітей та майна, що призводить до того, що існуючі заклади переповнені і виникає необхідність у створенні нових.

Вивчення документів щодо ліквідації спеціальних та санаторних шкіл в різних областях України дозволяє зробити висновок, що в результаті ліквідації закладів звільняється велика кількість ліквідного майна, але не дає можливості встановити, яким чином це майно використовується або буде використовуватись в майбутньому.

З огляду на вищевикладені обставини, Тимчасовою слідчою комісією надіслано листи до Міністерства соціальної політики України, Міністерства освіти та науки України та Офісу Генерального прокурора з пропозицією звернути увагу на необхідність вивчення питання дотримання обласними радами як засновниками норм діючого законодавства України під час прийняття рішень про ліквідацію спеціальних та санаторних шкіл та щодо забезпечення дітей цих закладів соціальними послугами за місцем проживання.

Тимчасовою слідчою комісією також проаналізовано дані моніторингу закладів інституційного догляду, який проводиться щорічно офісом Уповноваженого Президента України з прав дитини, та встановлено, що кількість дітей, які перебувають в інтернатних закладах, взагалі не залежить від кількості закладів у області та динаміки їх ліквідації.

Так, наприклад, з 2018 по 2020 роки у Вінницький області ліквідовано (реорганізовано) 3 заклади, а кількість дітей в інтернатах збільшилася на 174 дитини. Аналогічна ситуація має місце у Волинській області: ліквідовано 2 заклади - дітей збільшилося на 130 осіб, Полтавській області - 2 заклади закриті, збільшилася кількість на 88 дітей.

На Закарпатті у 2019 році ліквідовано 1 спеціальну школу, водночас відкрито 3 спеціалізовані школи-інтернати, а тому збільшилося дітей у закладах на 426 осіб.

При цьому у Черкаській та Миколаївській областях протягом реформи не закрито жодного закладу, а кількість інституціалізованих дітей зменшилась.

В той же час саме в існуванні в нашій країні закладів спеціальної освіти Міністерство соціальної політики України вбачає причину повільного розвитку інклюзії, а тому вживає заходи щодо штучного зменшення контингенту учнів цих шкіл.

Регіональними планами всіх областей з реформування закладів інституційного догляду передбачено, що трансформація установ буде супроводжуватися встановленням мораторію (припинення) на зарахування дітей, а також мораторію на нові працевлаштування і капіталовкладення.

Дітям відмовляють у видачі дозволів на цілодобове перебування у закладі, керуючись Порядком зарахування дітей на цілодобове перебування до закладів незалежно від типу, форми власності та підпорядкування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 586 "Деякі питання захисту дітей в умовах боротьби з наслідками гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (далі - Постанова), прийнятої за ініціативи Міністерства соціальної політики України 1 червня 2020 року. Батьків зобов’язали отримувати рішення органу опіки та піклування у разі, якщо навчання буде супроводжуватися цілодобовим перебуванням у закладі.

Дана Постанова, за висновками Тимчасової слідчої комісії, має бути негайно скасована.

Постанова була прийнята ніби на тимчасовий період у зв’язку з COVID-19, але фактично її положення дискримінують дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами. Так, її дія не поширюється на влаштування дітей в притулки, центри соціально-психологічної реабілітації, профільні ліцеї, в спеціалізовані школи після 13 років, але чомусь поширюється на дітей в спеціальних школах будь-якого віку та навіть з інвалідністю.

Крім того, вона призводить до дискримінації за місцем проживання, коли дитина не може навчатися у закладі тільки тому, що живе далеко, а в пансіоні їй чомусь забороняють ночувати, не пропонуючи натомість нічого.

Тимчасовою слідчою комісією встановлено, що на виконання вимог Постанови подано 9958 заяв про зарахування дитини до закладу та цілодобове перебування та 4335 -про продовження цілодобового перебування. Щодо 8673 та 3816 дітей відповідно прийнято рішення про доцільність цілодобового перебування, щодо 773 дітей прийнято рішення про недоцільність цілодобового перебування у закладі та 246 дітям відмовлено у продовженні перебування.

Найбільшу кількість негативних рішень із зазначених питань прийнято у Миколаївській (111), Харківській (102), Вінницькій (93) областях.

Вибірковим вивченням рішень про відмову у цілодобовому перебуванні встановлено, що останні у більшості випадків приймалися без урахування інтересів дитини та без створення необхідних освітніх та реабілітаційних послуг в територіальних громадах за місцем проживання.

Так, у Івано-Франківській області Комісією з питань захисту прав дитини при виконкомі Івано-Франківської міської ради відмовлено у влаштуванні на цілодобове перебування до Вигодської спеціальної школи 17-річній дівчині з порушенням зору, учениці останнього 12 класу, яка до того у цьому закладі здобувала профільну освіту з лікувального масажу. При цьому в рішенні зазначено, що вона повинна навчатися в школі за місцем проживання, але в її селі взагалі немає ані ліцею, ані можливості закінчити профільну освіту.

У Рівненській області Комісія при Рівненській районній раді спочатку надала батькам дітей, що навчалися в Олександрійській мистецькій школі, дозволи на цілодобове перебування у пансіоні спеціалізованої школи, а потім сама ж їх скасувала та прийняла протилежні рішення.

За період дії Постанови у Житомирській області прийнято 39 рішень про недоцільність цілодобового перебування. При цьому дітям з одним і тим самим медичним діагнозом та висновками інклюзивно-ресурсних центрів Комісія надавала дозвіл на цілодобове перебування у закладі, коли є акт обстеження умов сім’ї, і не надавала, якщо такого акта немає. Тобто складається враження, що якщо родина спроможна утримувати дитину, то у наданні дозволу відмовляли і примусово направляли на інклюзію, а якщо родина неспроможна, що підтверджувалося актом обстеження, то дозвіл на цілодобове перебування в закладі надавали.

Масового порушення прав дітей з особливими освітніми потребами вдалося уникнути лише завдяки тому, що 2 вересня 2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 853 "Деякі питання, пов’язані з реформуванням системи інституційного догляду та виховання дітей", і більшість дітей, щодо яких прийнято рішення про недоцільність цілодобового перебування, змогли продовжити навчання в обраному закладі.

Водночас вбачається, що вимоги Постанови обмежують права батьків на вибір навчального закладу для дитини та мають дискримінаційний характер, оскільки створюють різні умови доступу до спеціальної освіти для дітей, що проживають у містах розміщення спеціальних шкіл, та тих, що вимушені їхати на навчання до іншого міста. Комісії з питань захисту прав дитини територіальних громад наділені невластивими повноваженнями вирішувати, де дитина повинна отримувати освіту, при цьому не перевіряючи, чи створені за місцем проживання дитини необхідні умови.

Таким чином, вбачається:

за кошти державного бюджету замість реформування дитячих будинків, розвитку соціальних послуг та інклюзії масово знищуються спеціальні та санаторні школи для дітей з тяжкими нозологіями;

для закладів, що ліквідуються, не розробляються механізми трансформації, не досліджуються індивідуальні потреби кожної дитини;

причини потрапляння дітей в заклади інституційного догляду не аналізуються;

ліквідація закладів не приводить до зниження показника чисельності дітей у закладах інституційного догляду;

контроль з боку Міністерства соціальної політики України як головного відомства, відповідального за впровадження реформи деінституціалізації, не здійснюється. Є доцільним здійснювати керівництво реформою на рівні Кабінету Міністрів України, що дасть можливість координувати діяльність задіяних у її реалізації міністерств;

постанова Кабінету Міністрів України від 01.06.2020 р. № 586 "Деякі питання захисту дітей в умовах боротьби з наслідками гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" підлягає скасування та є необхідність прийняття іншого порядку моніторингу перебування дітей у закладах;

прийняті органами виконавчої влади рішення в рамках реалізації Національної стратегії реформування системи закладів інституційного догляду не призвели до зменшення рівня деінституціалізації дітей в країні і спричинили порушення їх прав.

Розвиток (модернізація) соціальних послуг, впровадження інклюзії

Розвиток соціальних послуг та інклюзивної освіти повинен бути передумовою деінституціалізації дітей з особливими освітніми потребами.

Впровадження інклюзії - складний та тривалий процес, який вимагає наявності достатньої кількості фахівців та коштів. Оскільки дослідження, що проводяться громадськими організаціями та UNISEF, визначають, що однією з основних причин інституалізації дітей в Україні є відсутність послуг для дітей і сімей в громадах, а інклюзивна освіта не впроваджується або є формальною, одним з основних завдань Комісії є встановлення рівня впровадження інклюзії та розвитку (модернізації) соціальних послуг.

Стратегія чітко пов’язує скорочення мережі закладів з рівнем охоплення дітей інклюзивним навчанням, забезпеченням батьків та їх дітей соціальними послугами. Реалізації зазначених завдань повинна була мати наслідком збільшення щороку (починаючи з 2018 року) кількості дітей, охоплених інклюзивним навчанням, на 30 відсотків загальної кількості дітей з особливими освітніми потребами, та, відповідно, скорочення щороку (починаючи з 2019 року) кількості закладів інституційного догляду та виховання дітей (крім спеціальних шкіл-інтернатів і навчально-реабілітаційних центрів) на 10 відсотків кількості таких закладів, спеціальних шкіл-інтернатів та навчально-реабілітаційних центрів - на 5 відсотків кількості таких закладів станом на 1 січня 2018 року. Тобто скорочення мережі цих закладів поставлено в залежність від рівня охоплення дітей інклюзивним навчанням та забезпечення батьків та їх дітей соціальними послугами, щоб виключити випадки інституціалізації дітей з причини територіальної недоступності освіти та відсутності послуг в громаді за місцем проживання.

При цьому в Стратегії звертається увага на щорічне збільшення видатків на утримання мережі закладів інституційного догляду та виховання дітей, однак економічні підрахунки щодо потреби в коштах для впровадження та розвитку інклюзії не наводяться.

На жаль, Тимчасовою слідчою комісію зафіксовано, що рішення про ліквідацію закладів спеціальної освіти приймаються до вирішення питання про нове місце навчання дітей та організації інклюзивного навчання та соціальних послуг за місцем проживання дитини.

Комісія з’ясувала, що більше 40 відсотків дітей з числа учнів ліквідованих шкіл продовжили навчання в інших закладах спеціальної освіти, що залишаються в областях, а деякі взагалі вимушені їхати на навчання до спеціальних шкіл інших областей. Частина дітей навчаються вдома індивідуально, що аж ніяк не сприяє соціалізації дітей з інвалідністю, і лише невелика частка дітей все ж таки переходить на інклюзивне навчання.

Все це відбувається на фоні щорічного зростання в Україні кількості дітей з особливими освітніми потребами шкільного віку, що підтверджується звітами інклюзивно-ресурсних центрів областей України, наданими Міністерством освіти і науки України на запит Тимчасової слідчої комісії.

Окремо зростає чисельність дітей, які взагалі не охоплені навчанням. Особливо це стосується дітей, які мають порушення інтелектуального розвитку. Спеціальних шкіл для дітей саме цієї категорії закрито найбільше. Внаслідок одночасного закриття такої кількості шкіл діти позбавлені права на освіту: раніше вони мали змогу навчатися в спеціальних школах, а наразі вони просто залишаються вдома.

Батьків також змушують переводити дитину на інклюзивну форму навчання, яка, за їх твердженням, або взагалі не відповідає потребам їхньої дитини, або фактично відсутня у місці їх постійного проживання. Як свідчать скарги, такий примусовий перехід на інклюзію супроводжується булінгом дітей в звичайних загальноосвітніх школах, навчальний процес побудований таким чином, що дитина з особливими освітніми потребами навчається окремо від однолітків за індивідуальною програмою, що негативно впливає на соціалізацію, а рівень знань є суттєво нижчим порівняно з навчанням у спеціальних закладах освіти.

Примусове переведення на інклюзію робиться і шляхом погроз батькам позбавити їх батьківських прав, оскільки навчання дітей у спеціальних школах з цілодобовим перебування соціальними службами видається як небажання батьків займатися вихованням дитини, і шляхом прийняття цілої низки підзаконних актів, які ставлять батьків дітей з особливими освітніми потребами, що і так знаходяться у пригніченому стані, у принизливе становище.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 року № 753 встановлено вимоги щодо припинення набору учнів до підготовчих та перших класів спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів) для дітей із затримкою психічного розвитку з 1 вересня 2017 року, забезпечивши умови для навчання дітей із затримкою психічного розвитку в спеціальних або інклюзивних класах загальноосвітніх навчальних закладів.

Тобто батьки дітей з особливими освітніми потребами поставлені в умови відсутності вибору форми навчання, встановлено безальтернативність інклюзії, яка розглядається як найкращий та єдиний варіант отримання освіти.

Водночас, іноземний досвід та досвід нашої країни свідчать про те, що є та завжди буде категорія дітей, яким категорично не підходить інклюзія.

В загальноосвітніх школах відсутні необхідні фахівці-реабілітологи, дефектологи, спеціалісти, які навчають жестовій мові та шрифту Брайля, яких не вистачає по всій країні, і забезпечити ними кожну школу з інклюзивним навчанням наразі неможливо. Програма навчання у спеціальних школах триваліша, ніж у загальноосвітній школі. Діти з нозологіями будуть вимушені або відставати від програми, або навчатися не з однолітками.

Одним із негативних прикладів формального впровадження інклюзії є випадок, що трапився у школі I-III ступенів № 58 Шевченківського району м. Києва, коли вчитель бив та штовхав учня 1 класу, який має особливі освітні потреби.

Виходячи з інформації та скарг, що надходять на адресу слідчої комісії, та повідомлень у соціальних мережах випадки порушення прав дітей з особливими освітніми потребами в інклюзивних класах є непоодинокими по всій країні.

Такий стан пов’язаний з тим, що вчителі в масовій школі не завжди готові до праці з учнями з особливими освітніми потребами та фактично залишаються сам на сам. Тому в багатьох закладах освіти інклюзія зводиться до того, що дітей з особливими освітніми потребами відокремлюють від загального колективу та вони навчаються індивідуально, а корекційні зайняття або не проводяться, або проводяться формально.

Комісія наголошує на необхідності вжиття комплексних заходів для захисту прав дітей з особливими освітніми потребами, забезпечення рівного доступу таких дітей до освіти як спеціальної, так і інклюзивної.

Водночас, вважаємо неприпустимим закриття спеціальних шкіл заради розвитку інклюзії та штучне протиставлення інклюзивної та спеціальної освіти.

При цьому, за кордоном спеціальна освіта розвивається паралельно з інклюзивною, розвиток останньої не призводить до закриття спеціальних шкіл.

Навпаки, практично в усіх країнах навколо спеціальної школи розбудовується специфічна інфраструктура та центри допомоги особам з інвалідністю.

Перш ніж закривати заклади спеціальної освіти, потрібно пересвідчитися, що всі діти забезпечені якісними соціальними послугами та для них доступна інклюзія.

Водночас, Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні констатує, що на цей час лише 15 відсотків дітей з особливими освітніми потребами мають доступ до інклюзивного навчання.

Також звертає увагу той факт, що наразі відсутні стандарти базових соціальних послуг, таких як "супровід під час інклюзивного навчання", "фізичний супровід дітей з фізичними порушеннями та порушеннями зору", "переклад жестовою мовою", що передбачено Законом України "Про соціальні послуги", який набрав чинності у 2019 році.

При цьому на місцях відсутня об’єктивна інформація щодо подальшого залучення дітей з особливими освітніми потребами до інклюзивної форми навчання. Немає даних, чи існує альтернатива у батьків у виборі форми навчання для дитини або вони вимушені перейти на домашнє навчання у зв’язку з фактичною відсутністю інклюзивних шкіл та ліквідацією спеціальних закладів освіти, де навчалися їх діти. А в тих регіонах, де ліквідація шкіл запланована, є загроза, що діти з особливими освітніми потребами взагалі не будуть залучені до навчання та не отримають необхідної освіти та реабілітації, оскільки створення для них умов переходу на інклюзивну форму навчання потребує значних коштів.

Враховуючи, що державою систематично виділяються значні кошти на фінансування інклюзивної освіти, розвиток якої залишається недостатнім, Тимчасовою слідчою комісією надіслано листа до Рахункової палати з пропозицією дослідити в межах повноважень при проведенні заходів зовнішнього фінансового контролю порушені Комісією питання. Копію відповідного звіту після його розгляду та затвердження Рахункова палата зможе надіслати не раніше жовтня поточного року, тому зазначене питання підлягає подальшому вивченню.

Реалізації права дитини на сімейне виховання та усиновлення

Тимчасовою слідчою комісією вивчено питання щодо стану реалізації права дитини на сімейне виховання та усиновлення, в тому числі поширеність альтернативних форм догляду за дитиною, розвиток яких повинен передувати ліквідації будь-яких закладів інституційного догляду та виховання.

Встановлено, що за останні 10 років рівень загального усиновлення зменшується, що є наслідком накопичення кризових явищ у системі усиновлення.

За даними аналітики, проведеної Тимчасовою слідчою комісією, кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, яких було усиновлено протягом року на рівні національного та міждержавного усиновлення, суттєво знизилась.

Рівень Національного усиновлення у 2020 році порівняно з 2019 роком знизився на 35 відсотків.

Волинська, Закарпатська, Тернопільська, Хмельницька області втримали рівень усиновлення у 2020 році на рівні "доковідного" 2019 року. Разом з тим, Донецька, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська області допустили значне зниження рівня національного усиновлення.

Звертають на себе увагу показники рівня усиновлення іноземцями у Донецькій і Одеській областях, де він є вдвічі вищим, ніж у будь-якому іншому регіоні. У минулому році рівень усиновлення іноземцями був надмірно високим і становив майже 50 відсотків від усіх усиновлень іноземцями.

Окремо виділяється Київська область, де рівень національного усиновлення у минулому році зменшився на 33 відсотки, натомість рівень усиновлення іноземцями зріс удвічі. Такого феномену не продемонстрував жоден регіон.

Таке стрімке падіння рівня усиновлення не може бути пояснено виключно пандемією COVID-19, а зумовлено декількома факторами, які, на думку Тимчасової слідчої комісії, є визначальними:

зменшення кількості поданих та задоволених позовів про позбавлення батьківських прав і, як наслідок, зменшення кількості дітей, які можуть бути усиновлені;

зменшення на 40 відсотків ( з 1816 до 1187 осіб або пар) кількості пар та осіб, які отримали статус "кандидатів в усиновителі";

проблеми з функціонуванням бази даних Єдиної інформаційно-аналітичної системи "Діти" (ЄІАС "Діти");

відсутність відкритих статистичних даних про кількість усиновлених дітей в Україні. Останні дані опубліковано на сайті Державної служби статистики України (http://www.ukrstat.gov.ua) з інформацію за 2017 рік. Вже четвертий рік ця інформація не висвітлюється або висвітлюється викривлено, як то узагальнені показники за десять років або єдиний показник усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, сукупно з внурішньосімейним усиновленням;

запровадження вимог про проходження усиновлювачами курсів підготовки за відсутності відповідної бази для їх проведення, що стало перепоною для надання громадянам статусу кандидатів в усиновлювачі. Так, наприклад, у Волинській області обласний Центр соціальних служб не має жодної копійки на проведення такого навчання у 2021 році. До Комісії також надходить інформація про те, що бажаючі пройти навчання і в подальшому усиновити мають за власний кошт приїхати в обласний центр, поселитися до готелю і прослухати 72-годинну програму підготовки, а це шість днів проживання у готелі. Крім того, громадяни очікують на такі курси місяцями, бо в областях створені цілі черги, про що також надходять скарги до Комісії;

відсутня система підготовки усиновлювачів.

Таким чином, усиновлення, яке є пріоритетною формою влаштування дитини-сироти, не отримує розвитку в Україні, що можна визначити як порушення права дитини на усиновлення. Кількість дітей, які потребують усиновлення, зростає, в той час як кількість кандидатів-усиновлювачів стає меншою.

Не відбувається належне виявлення дітей, які потребують надання статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, що веде до зростання кількості "прихованих сиріт".

Зменшення показника кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не свідчить про позитивні тенденції у подоланні проблеми сирітства.

Надана обласними адміністраціями звітність за формою 1-ОПС свідчить про зниження кількості "статусних дітей".

На перший погляд, це позитивна тенденція. Але зниження показників по кількості "статусних дітей" пояснюється не тим, що таких дітей стало менше, а тим, що дітям не надається статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. Виникає явище "прихованого сирітства", яке зводить нанівець всі позитивні показники по кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Проаналізовані дані та динаміка співвідношення розглянутих справ та задоволених позовів до судів першої інстанції свідчать про те, що певна частина дітей, попри те, що були вилучені з сімей, так і не отримали рішення суду про позбавлення батьків батьківських прав або обмеження таких прав.

Аналізом практики розгляду судами позовів про позбавлення батьківських прав встановлено, що в середньому 17 відсотків позовів не задовольняються судами першої інстанції. Виникає питання: що відбувається з дітьми, яких вилучили через небезпеку у батьків, подали позов на позбавлення батьківських прав, а суд не задовольнив позов або взагалі відмовив у розгляді? Служби повинні повернути дітей у сім’ю, де їм загрожує небезпека, з якої її вилучили, але часто не повертають, бо впевнені, що діти можуть загинути. Відповідно, це джерело поповнення лав "прихованих сиріт".

Комісією констатується факт, що вилучені діти, стосовно яких судом не прийнято рішень про позбавлення батьків батьківських прав, продовжують залишатися в закладах (притулках, центрах соціально-психологічної реабілітації, загальноосвітніх школах-інтернатах, інших закладах), а Міністерство соціальної політики України не проводить консультацій з питань удосконалення діяльності під час досудових процедур та діяльності судів.

Виявлено випадок у Рівненській області, коли процес з позбавлення батьків батьківських прав тривав три роки.

Виявлено факти порушення строків перебування дітей у центрах соціально-психологічної реабілітації та притулках або переміщення дітей із одного закладу цього типу до іншого з метою дотримання строків. Наприклад, в Івано-Франківській області дитину переводили з одного центру до іншого п’ять разів з метою нібито дотримання строків перебування у закладах.

Додатковим доказом наявності "прихованого сирітства" є факт публічного визнання Міністром соціальної політики України виявлення 15 відсотків дітей із 42 тисяч, яких не змогли повернути до родин з інтернатних закладів під час запровадження карантинних заходів.

Поряд з цим спостерігається тенденція до зменшення кількості дитячих будинків сімейного типу та незначного збільшення прийомних сімей.

Комісія має констатувати факт щорічного зменшення на 10 відсотків кількості діючих прийомних сімей. Протягом минулого року в Україні припинили діяльність 288 прийомних сімей, 15 дитячих будинків сімейного типу. У Дніпропетровській, Донецькій, Кіровоградській, Одеській, Харківській, Чернігівській областях кількість прийомних сімей зменшилася більше, ніж на 10 відсотків.

Причини припинення функціонування сімейних форм влаштування Міністерство соціальної політики України з’ясовувало на місцевому рівні лише на вимогу Тимчасової слідчої комісії.

Виявлено, що 7 сімей були розформовані внаслідок смерті прийомної матері або мами-виховательки, 5 сімей - за рішенням органу опіки та піклування, інші 283 випадки - через бажання прийомних батьків зупинити свою діяльність. Відповідь на запитання про причини такого бажання батьків залишилася нез’ясованою. За даними Міністерства соціальної політики України, діти з таких сімей були влаштовані до Центрів соціально-психологічної реабілітації та інтернатних закладів. Про влаштування до патронату в інформації не зазначено. Важливо, що майже у 40 сім’ях із розформованих батьки є молодими людьми віком від 32 до 47 років і могли би ще виховати не одну дитину.

Додатковими перепонами на шляху розвитку таких форм виховання як прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу є:

відсутність кандидатів в прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу (Чернігівська область - жодного кандидата в прийомні сім’ї, констатована за результатами моніторингу Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини);

відсутність якісного соціального супроводу прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу;

розподіл бюджетних коштів на будівництво дитячих будинків сімейного типу не залежить від наявності в регіоні підготовлених кандидатів у батьки-вихователі та відбувається непропорційно. Наприклад, Волинська, Львівська Черкаська області жодного разу не отримали кошти на такі витрати; Запорізька, Рівненська області і місто Київ отримали субвенцію лише у перший рік її запровадження. А от Житомирська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Харківська області такі кошти отримують щороку. Безумовним лідером з отримання коштів на купівлю приміщень для дитячих будинків сімейного типу є Донецька область (23 будинки). А поруч, у тих же умовах військового конфлікту, Луганська область, яка отримала кошти лише на одне приміщення. Отже, за період 2017-2020 років за державні кошти було придбано всього 183 приміщення для дитячих будинків сімейного типу;

фактична відсутність громадян, які повідомили місцеві органи влади про намір створити прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу. Комісією встановлено, що Міністерство соціальної політики України не веде такої статистики, а на місцевому рівні органи виконавчої влади говорять про відсутність бажаючих (Рівненська, Волинська, Івано-Франківська, Луганська області, безпосередньо відвідані під час виїзних засідань, констатували цей факт);

неякісний підбір батьків-вихователів, прийомних батьків;

неврахування особливостей дитини під час влаштування до прийомних сімей та дитячого будинку сімейного типу. Під час моніторингу, проведеного в рамках спільного меморандуму Міністерства соціальної політики України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, було виявлено кричущі випадки, коли аби доукомплектувати дитячий будинок сімейного типу дітей добирали без їх згоди лише через те, щоб не було понижено статус із дитячого будинку сімейного типу на прийомну сім’ю.

Комісія звертає також увагу, що жоден із шести профінансованих Міністерством соціальної політики України з державного бюджету і створених на місцевому рівні малих групових будинків не функціонує.

Патронатне виховання так і не стало реальною альтернативою вихованню дітей у центрах соціально-психологічної реабілітації, як це було заявлено у 2016 році. Так, менше 5 відсотків дітей, що виховуються у притулках та центрах соціально-психологічної реабілітації, охоплені патронатним вихованням.

В Україні функціонує всього лише 180 патронатних сімей, у яких виховується 270 дітей, при тому що патронатні сім’ї були заявлені альтернативою центрам соціально-психологічної реабілітації дітей, у яких в минулому 2020 році перебувало 6029 дітей.

Наприклад, за інформацією, наданою Тимчасовій слідчій комісії Закарпатською обласною державною адміністрацією, станом на 01.03.2021 року на території області не створено жодної патронатної сім’ї у зв’язку із відсутністю осіб, що пройшли навчання та отримали рекомендації про можливість надання послуг патронату над дитиною. Всі проведені заходи з розповсюдження роликів, брошур та робочі зустрічі виявились малоефективними.

За таких обставин питання ліквідації закладів інституційного догляду та виховання дітей, яка активно відбувається в країні в останні роки, стоїть особливо гостро. На переконання Комісії, питання трансформації або ліквідації закладів може розглядатися лише після виведення з них дітей у сімейні форми виховання або створення відповідних послуг у територіальних громадах за місцем проживання.

Разом з тим у певних регіонах країни діє негласна заборона на влаштування дітей до трьох років до будинків дитини. Як встановлено Комісією, у Житомирській області діти місяцями вимушені перебувати у звичайних лікувальних закладах, звідки їх потім і усиновлюють, що є порушенням законодавства. Це питання потребує детального вивчення в межах всієї держави.

При цьому робота Тимчасової слідчої комісії засвідчила, що на сьогодні в країні немає об’єктивної та єдиної статистики щодо кількості дітей в інституціях.

Як зазначено в Стратегії, станом на 1 вересня 2016 року в Україні функціонував 751 заклад інституційного догляду та виховання, в яких перебувало 105 781 дітей, 8 741 дитина, або 8 відсотків, мала статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування.

Згідно з оприлюдненою Міністерством соціальної політики України інформацією на сьогодні в інтернатних закладах перебуває 77010 дітей. Таке зниження пояснюється тим, що у цьому році Міністерство виключило із переліку інтернатних закладів притулки та центри соціально-психологічної реабілітації дітей, а тому діти, які там перебувають, не віднесені до числа інституціалізованих.

Не включено Міністерством також дітей, які перебувають у приватних інтернатних закладах.

При цьому зазначені цифри не відповідають офіційній статистичний звітності як Міністерства освіти і науки України, так і самого Міністерства соціальної політики України щодо кількості дітей, які перебувають в закладах різних типів.

Отже, відсутність законодавчого визначення поняття "заклад інституційного догляду та виховання" не дозволяє визначити єдині критерії віднесення дітей до інституціалізованих. Як наслідок, дані формуються Міністерством соціальної політики України на підставі інформації з регіонів та належним чином не перевіряються.

Наприклад, у Івано-Франківську один і той самий заклад - Івано-Франківський фізико-технічний ліцей-інтернат або Долинський науковий ліцей-інтернат - департамент освіти обласної державної адміністрації відносить до закладів інституційного типу, оскільки при них є пансіон і там проживають діти, а служба у справах дітей - не відносить, оскільки для проживання там не потрібно отримувати дозвіл за постановою № 586.

При цьому майже всіма обласними державними адміністраціями до числа інституціалізованих дітей віднесено весь контингент учнів спеціальних шкіл, незалежно від того, чи проживають вони в пансіоні, чи просто відвідують школу.

Також Міністерство соціальної політики України не відносить до інституціалізованих дітей тих, які проживають у дитячих притулках та центрах соціально-психологічної реабілітації.

І виходить, що перші під ударом - інституціалізовані діти та відповідно спеціальні школи для дітей з особливими освітніми потребами, тому що постанова № 586 фактично поширюється тільки на дітей цієї категорії будь-якого віку.

Тому статистичні дані Міністерства соціальної політики України, Міністерства освіти і науки України та Уповноваженого Президента України з прав дитини, який проводить моніторинг за своїми особистими критеріями, різняться.

Тимчасовою слідчою комісією також виявлено такі проблемні питання у функціонуванні бази даних Єдина інформаційно-аналітична система "Діти" (далі - ЄІАС "Діти"):

база даних функціонує без комплексних систем захисту інформації;

програмне забезпечення бази не відповідає сучасному технічному обладнанню.

Наприклад, за даними Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, в новостворених територіальних громадах та районних державних адміністраціях, які забезпечуються сучасною технікою та сучасними операційними системами, у зв’язку з тим, що ЄІАС "Діти" функціонує виключно на базі Windows XP, підтримка якої припинена розробником Microsoft з 8 квітня 2014 року, є певні ризики з боку інформаційної безпеки;

служби у справах дітей новостворених територіальних громад не підключені до ЄІАС "Діти";

дані ЄІАС "Діти" не відповідають паперовим носіям.

За інформацією служби у справах дітей Закарпатської обласної державної адміністрації за 2017 рік "аналіз відповідності електронного банку даних та паперових носіїв дає підстави стверджувати про їх невідповідність як у кількісному, так і у якісному плані. Інформація про 3% дітей не внесена до банку даних взагалі, картки майже 32 відсотки не відповідають паперовим носіям. Зокрема, службами у справах дітей до 20 відсотків карток дітей не вноситься взагалі або вноситься з помилками інформація про освітній рівень дітей (служби у справах дітей Берегівської, Тячівської та Хустської райдержадміністрацій, Берегівського та Чопського міськвиконкомів. Тільки 67% карток дітей підтверджені операторами бази даних)". За 2018 рік констатована така сама картина, але вже 73% карток дітей підтверджені операторами бази даних;

служби у справах дітей сільських, селищних територіальних громад не внесено до переліку структур, які мають право створювати комплексну систему захисту інформації ЄІАС "Діти", а без створення системи захисту інформації ведення бази є неможливим;

рекомендаційний лист Міністерства соціальної політики України щодо передачі бази ЄІАС "Діти" службам територіальних громад передбачає передачу лише карток дітей, які перебувають на обліку. Картки дітей, знятих з обліку, не передаються. Уже на сьогодні виникає питання, коли до служби звертаються особи з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, для отримання витягу з обліково-статистичної картки (подається у пакеті документів під час вступу на навчання до вищого навчального закладу), а служби такого витягу зробити не можуть, оскільки не мають доступу до архівних карток дітей;

механізм встановлення/копіювання ЄІАС "Діти" з іменних дисків ліквідованих служб на персональні комп’ютери інших служб не визначено.

Аналітична доповідь "Моніторинг дотримання прав дитини в системі альтернативного догляду", розміщена на сайті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, містить висновок: "ЄІАС "Діти" як інструментарій контролю і захисту прав дитини практично не діє".

Тобто найважливіший елемент системи обліку, контролю та гарантування прав дітей на усиновлення - база ЄІАС "Діти" - на сьогодні не функціонує належним чином.

Крім того, Тимчасова слідча комісія вважає, що детального вивчення потребує питання законності перебування дітей у приватних закладах інституційного догляду, утворених благодійними фондами, громадськими та релігійними організаціями, окремими фізичними та юридичними особами.

Так, під час виїзного засідання на Волині та встановлення розбіжностей у звітності щодо руху дітей у притулках встановлено, що на території області з 2014 року функціонує приватна установа "Дитячий будинок "Дім затишку", куди, починаючи з 2016 року, зараховуються діти як за заявою батьків, так і за направленням служб і перебувають там протягом необмеженого часу. На дату перевірки, за даними обласної державної адміністрації, у закладі було 25 дітей, із них 8 дітей зі статусом дитина-сирота або дитина, позбавлена батьківського піклування.

Під час підготовки виїзного засідання в отриманій від Волинської обласної державної адміністрації інформації щодо кількості і видів закладів інституційного догляду та виховання дітей, кількості дітей у таких закладах про зазначений дитячий будинок не згадувалось, у таблиці закладів інституційного догляду та виховання дітей він відсутній.

Під час засідання голова Служби у справах дітей Волинської обласної державної адміністрації не змогла пояснити, чому інформація про зазначений заклад не надана на запит Комісії. Зазначила, що цей заклад заснований релігійним благодійним фондом, в якому діти різного віку перебувають протягом тривалого часу. Наявність ліцензії про здійснення діяльності з надання освітніх послуг або включення зазначеного закладу до реєстру надавачів соціальних послуг нею не підтверджена. Про факти усиновлення даних дітей інформації також не надано. Встановлено, що діти до закладу зараховуються за заявами родичів або влаштовуються за рішенням органів опіки та піклування.

Вивчивши інформацію з відкритих джерел, Тимчасова слідча комісія встановила, що в Україні діє мережа закладів подібного типу, здебільшого релігійного спрямування, у яких постійно проживають діти різного віку та статусу. Отже, ці заклади належать до закладів інституційного догляду та виховання. Однак жодна із служб у справах дітей обласних державних адміністрацій інформацію про такі заклади та влаштування до них дітей на запит Комісії не надала.

Тимчасова слідча комісія вважає, що функціонування таких закладів поза межами правового поля може призвести до порушення прав дітей.

Враховуючи викладене, у травні надіслано доручення до Міністерства соціальної політики України розібратися з цим явищем, з’ясувати реальну кількість та статус цих установ, а головне - на яких підставах там роками перебувають діти.

Наразі від Міністерства соціальної політики України отримано лист, згідно з яким така інформація в Міністерстві відсутня, тому відповідь буде надано після детального опрацювання порушених питань разом із Міністерством освіти і науки України та Національною соціальною сервісною службою України.

Також викликає занепокоєння питання виїзду за кордон дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Так, за даними представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з 2016 року по I півріччя 2019 року за кордон на навчання виїхало 104 дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування. Переважна кількість дітей (88 осіб) до виїзду на навчання за кордон перебували під опікою/піклуванням, 15 дітей виховувались у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. Дозвіл на виїзд за кордон органом опіки та піклування надавався стосовно 23 дітей. З огляду на те, що діти вивозились лише з дозволу керівників закладів без отримання дозволів органів опіки та піклування та без постановки дітей на консульський облік, постановою Кабінету Міністрів України № 85від 29.01.2020 р. було внесено зміни до пункту 19 постанови Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 "Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини", відповідно до якої у разі тимчасового виїзду дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, за межі України строком більш як на 90 днів опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі та інші законні представники дитини зобов’язані повідомити про це службу у справах дітей за місцем первинного обліку та поставити дитину на консульський облік за місцем її фактичного перебування.

За інформацією, отриманою Тимчасовою слідчою комісією тільки від однієї Миколаївської обласної державної адміністрації, кількість дітей під опікою, які тривалий час перебувають за кордоном, становить 11. При цьому ні мета виїзду, ні тривалість перебування не зазначені.

Питання виїзду дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, потребує ретельного вивчення. Держава має точно знати, яка кількість дітей виїхала за кордон, з якою метою, коли повернеться.

Нормативний акт, який би визначав порядок виїзду за кордон дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, відсутній. Такий порядок існує для виїзду дітей для лікування, а питання унормування порядку виїзду дітей на навчання залишається і досі неврегульованим.

Таким чином, Тимчасова слідча комісія дійшла висновку про існування загрозливої ситуації безконтрольного вивезення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за кордон під приводом навчання, і відсутність контролю з боку держави за процесом перебування дитини за межами України та її повернення. Тимчасова слідча комісія вважає за необхідне терміново провести повну перевірку з метою встановлення:

точної кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які сьогодні перебувають за кордоном;

місця їх перебування;

перебування/неперебування їх на консульському обліку;

стану перебування;

терміну повернення в Україну.

Тимчасова слідча комісія також вважає за необхідне звернути увагу на питання з’ясування фактичної кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в Україні, даних про місце їх перебування (дитячі будинки всіх форм власності, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, патронатні сім’ї, сім’ї опікунів (піклувальників), центри соціально-психологічної реабілітації, притулки, заклади освіти, охорони здоров’я, соціального захисту тощо).

Відомостями про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, оперують різні суб’єкти, включаючи Міністерство соціальної політики України, Уповноваженого Президента України з прав дитини, Міністерство освіти і науки України, обласні державні адміністрації, громадські організації. Кожен з цих суб’єктів наводить різні дані.

Наприклад, за даними Державної доповіді про становище дітей в Україні за підсумками 2019 року, складеної Міністерством соціальної політики України, "щороку близько 10 тисяч дітей отримують статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, на обліку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, перебуває 70 тисяч дітей". Невідомо, яка кількість з цих дітей перебуває у закладах інституційного догляду і протягом якого строку, а яка - знаходиться у сім’ях опікунів (піклувальників) або прийомних батьків і не залишається у закладах цілодобово.