• Посилання скопійовано
Документ підготовлено в системі iplex

Про Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки

Президент України  | Указ від 18.10.1997 № 1166/97
Реквізити
  • Видавник: Президент України
  • Тип: Указ
  • Дата: 18.10.1997
  • Номер: 1166/97
  • Статус: Документ діє
  • Посилання скопійовано
Реквізити
  • Видавник: Президент України
  • Тип: Указ
  • Дата: 18.10.1997
  • Номер: 1166/97
  • Статус: Документ діє
Документ підготовлено в системі iplex
У К А З
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки
З метою створення конкретних механізмів реалізації принципів соціально орієнтованої економіки, підвищення ефективності соціальної політики на основі раціонального використання наявних фінансових і матеріальних ресурсів
постановляю:
1. Схвалити подані Кабінетом Міністрів України Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки (додаються).
2. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям у місячний строк розробити та затвердити конкретні заходи щодо реалізації Основних напрямів соціальної політики на 1997-2000 роки з визначенням виконавців і строків виконання.
Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 18 жовтня 1997 року
N 1166/97
ДОДАТОК
до Указу Президента України
від 18 жовтня 1997 року N 1166/97
ОСНОВНІ НАПРЯМИ
СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ НА 1997-2000 РОКИ
I. Соціальна політика: стан, тенденції розвитку, цілі та пріоритетні напрями
1. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, ліквідовано адміністративно-розподільну систему планування і управління, запроваджено широку демократизацію трудових відносин. Триває формування організаційних та правових засад ринкової економіки. Сформовано, в основному, недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондових ринки.
Закладено правову базу для розвитку ринкових відносин. У народному господарстві відбувається зміна форм власності. Здійснюються заходи щодо встановлення мінімальних соціальних гарантій, надається адресна допомога малозабезпеченим громадянам.
Разом з тим розрив економічних зв'язків, відсутність енергоносіїв, наявність значної кількості підприємств оборонного комплексу, що потребують конверсії, призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Внаслідок цього знизились реальні доходи значної частини населення, зросла заборгованість із виплат заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, поглибилась платіжна криза.
Компенсаційні заходи щодо індексації заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат істотно відставали від зростання споживчих цін. Численні пільги, соціальні виплати і допомога нерідко впроваджувались без урахування матеріального становища різних категорій громадян та їх реальних можливостей забезпечити власний добробут. Як наслідок в суспільстві зростає соціальне утриманство, що зменшує можливості для надання допомоги тим, хто її дійсно потребує.
Зменшення надходжень до бюджету загострило проблему фінансування бюджетних установ освіти, охорони здоров'я, науки, культури. Погіршився соціальний захист найбільш вразливих верств населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, одиноких, безробітних і багатодітних сімей. Знизився рівень соціально-трудових прав і гарантій громадян.
Ситуація, що склалася в соціальній сфері, не дозволяє відкладати її реформування на пізніші строки. В зв'язку з цим необхідне переосмислення орієнтирів у формуванні соціально-економічної політики. Вона має спрямовуватись на органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з активною соціальною політикою.
2. Стратегічними цілями соціальної політики на державному рівні є:
досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту і умов життя людей;
забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоздатності робочої сили;
гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист населення, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;
переорієнтація соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім'ї;
забезпечення соціальної підтримки соціально найвразливіших верств населення;
вплив на демографічну ситуацію в напрямі підвищення народжуваності та зниження смертності населення, особливо дитячої, підвищення тривалості життя;
значне поліпшення соціальної інфраструктури.
3. Основними завданнями соціальної політики України на 1997-2000 роки є:
забезпечення стабілізації рівня життя населення (1998 рік);
сприяння розвитку України як суверенної, демократичної, соціальної, правової держави;
забезпечення конституційних прав і гарантій населення;
органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з соціальною політикою;
визначення та здійснення заходів національної безпеки держави у соціальній сфері;
орієнтація соціальної політики на економічно активне населення, збереження і відтворення трудового потенціалу, утвердження необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю, проведення політики заохочення ефективного платоспроможного попиту населення;
підвищення якості правових норм, забезпечення збалансованості законодавчих норм та реальних можливостей їх виконання;
розробка державної стратегії формування середнього класу, механізму дотримання пропорцій співвідношення між рівнями доходів різних верств населення;
здійснення реформ у найважливіших напрямах соціальної політики: трудових відносин та оплати праці, рівня життя, зайнятості та соціального захисту населення, освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку і туризму;
збалансованість соціальних витрат держави;
поетапне забезпечення соціальної спрямованості економіки в національних та регіональних економічних програмах;
наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм;
координація діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення державних та регіональних соціальних програм.
Основні напрями соціальної політики як на державному, так і регіональному рівнях є складовою частиною ідеології державного будівництва, яка націлена на забезпечення прав і свобод людини, інтеграцію суспільства навколо національної ідеї, відтворення соціальних цінностей, соціальне партнерство, розвиток демократичних інститутів самоврядування у суспільстві, формування державної стратегії для зупинення тенденції моральної та духовної деградації суспільства.
4. Для досягнення цієї мети необхідно:
відновити стимулюючу роль заробітної плати в мотивації до праці як основного джерела доходів працюючих громадян, реалізувати заходи щодо ліквідації заборгованості по заробітній платі;
забезпечити ефективний контроль за реальними доходами населення на основі їх декларування та вдосконалення системи оподаткування доходів фізичних осіб і майна, що знаходиться у власності громадян;
стимулювати використання доходів від трудової та підприємницької діяльності, власності громадян для інвестування та кредитування соціальних програм;
проводити активну політику щодо зайнятості;
поглибити адресність всіх видів соціальної допомоги і надання пільг;
створити сприятливі умови для життєдіяльності малозабезпечених верств населення;
підвищити роль загальнообов'язкового державного соціального страхування як найважливішого механізму захисту громадян у разі виходу на пенсію, втрати заробітку внаслідок безробіття, хвороби, інших соціальних і професійних ризиків;
поліпшити фінансування галузей соціальної сфери, державних і регіональних соціальних програм;
встановити систему державних соціальних стандартів у сфері оплати праці, пенсійного забезпечення, соціальних послуг та матеріального забезпечення, стипендій, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування, освіти, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку населення;
підтримувати недержавні форми соціального захисту населення.
Здійснення основних напрямів соціальної політики України на 1997-2000 роки буде проводитися у тісному взаємозв'язку із Середньостроковим прогнозом економічного і соціального розвитку України до 2000 року.
5. Стратегічними цілями соціальної політики на регіональному рівні є:
забезпечення виконання прийнятих державних програм на регіональному рівні;
здійснення контролю за структурними зрушеннями в економіці регіону, забезпечення його життєдіяльності та підтримки відповідного рівня життя населення;
створення нормативної бази формування місцевих бюджетів;
створення у регіонах умов для забезпечення рівних стартових можливостей життєдіяльності з урахуванням мінімальних соціальних гарантій держави та бюджетної забезпеченості одного мешканця;
проведення постійної соціальної експертизи стану і розвитку регіону, розроблення соціальних прогнозів для виваженого використання їх при прийнятті управлінських рішень на регіональному рівні;
всебічна підтримка підприємництва, особливо малого бізнесу;
впорядкування відносин комунальної власності;
розвиток житлово-комунальної сфери;
поступове реформування об'єктів соціальної інфраструктури;
здійснення ефективної адресної соціальної допомоги найбільш вразливим верствам населення;
проведення активної молодіжної політики, підтримки сім'ї, материнства та дитинства.
II. Ринок праці та зайнятість населення
У наступні роки основою політики ринку праці стане збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю створення нових і підвищення ефективності наявних робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення, вдосконалення системи навчання, перенавчання, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, зростання мобільності трудових ресурсів.
З цією метою передбачається активізувати проведення заходів щодо структурної перебудови економіки, стимулювання зростання обсягів виробництва за допомогою зменшення податкового тиску на виробника, оздоровлення фінансового стану підприємств, підтримку інвестиційних програм та заохочення інвестицій.
Забезпечення демографічного відтворення населення
1. Чисельність населення останнім часом неухильно скорочується. Це явище характерне для всіх областей України. Загальний показник народжуваності в 1996 році зменшився до 9,1 особи на 1 тис. населення, а смертності - збільшився до 15,2 особи на 1 тис. населення.
На демографічну ситуацію в державі значно впливає на віковий склад населення. За останні десять років зросла кількість осіб пенсійного віку. В 1996 році вона становила 22,9 відсотка, тоді як в 1985 році цей показник дорівнював 20,2. Порівняно з 1985 роком загальна чисельність осіб, які отримують пенсію, збільшилась на 1327,5 тис. чоловік. В той же час зменшилась кількість осіб працездатного віку з 56,8 відсотка в 1985 році до 56,0 відсотків у 1996 році. Демографічне навантаження на 1 тис. осіб працездатного віку особами непрацездатного віку дещо зменшилося і становить 786 осіб, але це відбулося за рахунок зменшення чисельності дітей. У сільській місцевості становище значно гірше, де на 1 тис. осіб працездатного віку припадає 1041 непрацездатна особа, у тому числі 597 осіб старше працездатного віку і 444 дитини.
Складними залишаються проблеми сім'ї. У минулому році на 1 тис. жителів країни було зафіксовано 6 шлюбів і 3,8 розлучень. Зростає чисельність дітей, які народжуються поза шлюбом.
2. Основними напрямами подолання демографічної кризи є забезпечення нормальних умов життєдіяльності та створення сприятливого середовища для демографічного відтворення населення.
3. З метою поліпшення демографічної ситуації в державі спрямувати соціально-економічну політику на розв'язання найбільш гострих проблем населення і сім'ї:
стимулювання народжуваності шляхом державної підтримки сімей з дітьми, надання їм соціальної допомоги;
зниження дитячої смертності шляхом підвищення якості медичного обслуговування та пропаганди здорового способу життя батьків;
зниження смертності населення в найбільш активному працездатному віці, особливо чоловіків, за рахунок поліпшення умов та охорони праці, а також навколишнього середовища, побутових умов та впровадження здорового способу життя;
забезпечення нормальних умов життєдіяльності сім'ї, підвищення якості життя за рахунок розвитку побутових послуг, часткового вивільнення жінок із суспільного виробництва;
поліпшення умов праці жінок, вивільнення їх з виробництва з важкими та шкідливими умовами праці, надання можливості для роботи на умовах гнучкого режиму праці та, за їх бажанням, часткової зайнятості;
створення широкої мережі державних та недержавних служб допомоги сім'ї, впровадження нових соціальних технологій її підтримки та соціально-психологічної адаптації до ринкових умов;
проведення цілеспрямованих дій з соціальної адаптації і реабілітації дітей, які знаходяться в тяжких життєвих умовах, зменшення сирітства, безпритульництва, підліткової злочинності, створення системи державних та благодійних реабілітаційних дитячих закладів;
розширення можливостей та забезпечення доступності повноцінного відпочинку і оздоровлення дітей;
забезпечення нормальних умов життєдіяльності людей похилого віку, благополучної старості шляхом розвитку системи соціальної допомоги;
стимулювання розвитку та підтримка сімейного підприємництва, різноманітних легальних форм індивідуальної трудової діяльності, що допоможе підвищенню матеріального добробуту населення і вирішенню багатьох побутових проблем.
Розвиток ринку праці та зайнятість населення
1. За умови практичної стабільності трудових ресурсів чисельність населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, порівняно з 1995 роком скоротилася на 2,1 відсотка і становила в середньому в 1996 році 23,2 млн. чоловік. Понад 900 тис. чоловік вивільнилося із сфери матеріального виробництва, особливо з промисловості та будівництва. Частка цих двох галузей у загальній структурі зменшилася до однієї третини. Триває спад зайнятості в науці.
У той же час можливості екстенсивного розширення сфери послуг, які дали б змогу компенсувати вивільнення робочої сили у матеріальному виробництві, майже вичерпані.
Помітно збільшилася чисельність незайнятого населення, особливо серед молоді та осіб найбільш активного працездатного віку.
Набула поширення нерегламентована зайнятість. Як об'єктивне тимчасове явище вона певною мірою стримує підвищення напруги на ринку праці, запобігає виникненню масового безробіття.
Значними залишаються обсяги вимушеної неповної зайнятості, що гальмує перерозподіл робочої сили між секторами економіки та обмежує можливості перепрофілювання підприємств. В 1996 році в етапі прихованого безробіття перебувало майже 3,4 млн. чоловік.
Одночасно стрімко зменшується потреба підприємств, установ і організацій у працівниках. Протягом 1996 року вона скоротилася в 2,5 раза. Кількість введених в дію нових робочих місць була майже на чверть меншою, ніж у 1995 році.
Як наслідок, в Україні зростає безробіття. За результатами вибіркового обстеження населення з питань економічної активності за методологією Міжнародної організації праці, проведеного у жовтні 1996 року органами державної статистики, рівень безробіття в цілому по Україні становив 7,6 відсотка економічно активного населення у віці 15-70 років. Це в 1,4 раза більше, ніж у 1995 році. Рівень зареєстрованого безробіття серед працездатного населення працездатного віку за цей період зріс у 2,4 раза. Загострюється ситуація на фіксованому ринку праці. Чисельність незайнятих громадян, які перебували на обліку в службі зайнятості у 1996 році, досягла 982,6 тис. чоловік, з них офіційно безробітними визнано майже 560 тис. чоловік. Проявляється тенденція до збільшення тривалості періоду безробіття, що призводить до втрати професійних навичок та деградації робочої сили. В 1996 році середня тривалість безробіття становила 6,8 місяця. Більше 14 відсотків безробітних мали цей статус більше одного року, з них 12 тис. чоловік - від двох до трьох років, 3,5 тис. чоловік - більше трьох років.
Постійно збільшується навантаження безробітних на одне вільне робоче місце. Протягом 1996 року воно зросло до 11 чоловік, що звужує можливості служби зайнятості щодо працевлаштування незайнятих громадян, визначення перспективних напрямів перенавчання. До того ж здійснення активної політики на ринку праці гальмує обмежене фінансування, яке навіть не повністю забезпечує виплату допомоги по безробіттю та профнавчанню. У зв'язку з цим рівень охоплення незайнятих громадян активними заходами сприяння зайнятості зменшився з 50 відсотків у 1995 до 34,5 відсотка у 1996 році.
Посилення процесів вивільнення працівників, дальше зростання безробіття та підвищення напруженості на ринку праці вимагає чіткої та стабільної роботи державної служби зайнятості. Проте матеріально-технічна база цієї служби не дозволяє забезпечити якісну роботу в умовах масового безробіття. Пропускна спроможність більшості центрів зайнятості майже вичерпана. Інформаційно-довідкова система ринку праці створена лише наполовину.
Невирішеність питання про фінансування заходів щодо зайнятості обмежує надання соціальної підтримки незайнятому населенню, чисельність якого у 2000 році відповідно до Програми зайнятості населення на 1997-2000 роки може зрости до 4,5 млн. чоловік.
2. Основними завданнями державної політики в сфері зайнятості та регулювання ринку праці є:
здійснення заходів щодо реформування ринку праці;
створення сприятливих умов для забезпечення продуктивної вільнообраної зайнятості;
забезпечення державної підтримки високої мобільності робочої сили;
запобігання масовому безробіттю, яке виникає внаслідок структурних змін в економіці;
розроблення конкретних заходів щодо соціального захисту працівників при банкрутстві підприємств;
сприяння соціальному захисту неконкурентоспроможних верств населення;
запобігання перетворенню безробіття в довгострокове, застійне, сприяння швидкому працевлаштуванню безробітних громадян.
3. Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості та вирішення поставлених завдань як на державному, так і регіональному рівнях передбачається:
проведення збалансованої інвестиційної та податкової політики що стимулюватиме більш повне використання наявних робочих місць, розвиток малих підприємств, капіталовкладення в галузі народного господарства;
запровадження системи стимулювання розвитку підприємництва, малого та середнього бізнесу, індивідуальної трудової діяльності, особливо на територіях пріоритетного розвитку;
розроблення спеціальних програм стабілізації економіки для регіонів з високим рівнем безробіття, з виділенням під них пільгових державних замовлень і кредитів підприємствам за умови збільшення кількості робочих місць;
відповідно до Програми зайнятості населення на 1997 - 2000 роки має бути здійснено комплекс невідкладних заходів щодо працевлаштування вивільненої робочої сили в процесі реструктуризації підприємств, зокрема підприємств вугільної промисловості, перепідготовки вивільнених працівників, набуття ними суміжних професій;
реформування системи призначення і виплати допомоги по безробіттю, розроблення заходів, що сприяли б активному пошуку роботи, участі у громадських роботах і професійній перепідготовці, скорочення терміну безробіття;
дальший розвиток системи професійного навчання і перенавчання працівників відповідно до потреб ринку праці, особливо працівників з вищою освітою;
розширення масштабів громадських робіт, організація їх проведення та фінансування з урахуванням якісного складу безробітних і соціально-економічних потреб регіонів;
розроблення та впровадження механізму стимулювання створення робочих місць для окремих категорій громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
здійснення заходів щодо поліпшення соціального захисту працівників, які працюють у режимі неповного робочого дня (тижня) або перебувають у вимушених відпустках без збереження заробітної плати у зв'язку з тимчасовим зупиненням виробництва, матеріальної підтримки частково безробітних;
регулювання міграційних потоків і обсягів трудової міграції, захист прав та інтересів громадян України за кордоном, сприяння інтеграції та адаптації громадян до нових умов;
забезпечення розвитку матеріально-технічної бази державної служби зайнятості, створення умов для її повноцінної роботи в умовах значного підвищення напруженості на ринку праці;
завершення створення інформаційно-довідкової системи ринку праці;
законодавче визначення джерел формування державного фонду сприяння зайнятості населення та здійснення заходів щодо вдосконалення управління фондом;
зосередження зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади на безумовному виконанні заходів Програми зайнятості населення на 1997-2000 роки, схваленої Кабінетом Міністрів України, регіональних програм зайнятості населення та забезпеченні стабільного і повного їх фінансування.
Реалізація цих завдань потребуватиме вдосконалення нормативно-правової бази, для чого необхідно:
прийняти закон про внесення змін та доповнень до Закону України "Про зайнятість населення";
прийняти закон про соціальне страхування на випадок безробіття;
розробити та затвердити нормативно-правові акти про державну службу зайнятості України, про Державний фонд сприяння зайнятості населення, про порядок надання соціальної допомоги безробітним, які втратили право на допомогу по безробіттю, про організацію оплачуваних громадських робіт тощо;
Кабінет Міністрів України має внести на розгляд Верховної Ради України законопроект щодо квотування робочих місць і розширення можливостей гарантованого працевлаштування інвалідів, які мають трудові рекомендації, осіб, звільнених з місць позбавлення волі, а також щодо сприяння зайнятості випускників загальноосвітніх шкіл, професійних училищ, вищих та середніх навчальних закладів.
Міграційна політика
1. Після 1991 року в Україні змінилися масштаби, структура і характер міграційних потоків. З 1994 року відбуваються нові суттєві зміни, пов'язані з тим, що кількість громадян, які виїхали з України, почала перевищувати кількість тих, які приїхали в Україну. З цього часу позитивне сальдо міграції змінюється на від'ємне. У 1996 році воно становило мінус 131,1 тис. чоловік. Виїзд з України до інших країн світу з початку 90-х років є стабільним.
На сучасному етапі Україна виступає переважно експортером робочої сили, що потребує активної політики з боку держави щодо соціального захисту працівників-мігрантів, а також максимального збереження трудового та демографічного потенціалу.
2. Міграційна політика України має базуватися на таких основних принципах:
вільний виїзд з України і в'їзд в Україну громадян України;
рівність перед законом іноземців, осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, та громадян України;
диференційований підхід до різних категорій мігрантів відповідно до інтересів держави, національного законодавства та міжнародних зобов'язань України.
3. Основними завданнями міграційної політики України є:
здійснення управління міграційними процесами, виходячи з національних інтересів України та фінансових і організаційних можливостей держави;
захист прав іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, недопущення щодо них дискримінації, ксенофобії та нетерпимості;
здійснення контролю з боку держави за використанням іноземної робочої сили з метою захисту національного ринку праці, забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за межами своєї держави;
удосконалення законодавчих та виконавчих механізмів регулювання міграції;
розвиток міжнародного співробітництва у сфері міграції.
4. Основні напрями міграційної політики України:
Сприяння репатріації:
надання допомоги особам українського походження для повернення на батьківщину; гарантування їм права на позачергову, позаквотну імміграцію та створення умов для набуття громадянства України;
сприяння виконанню заходів, передбачених Державною міграційною програмою;
сприяння розселенню мігрантів, їх підприємницькій діяльності, культурній і мовній адаптації переселенців, щонайшвидшій інтеграції їх в українське суспільство;
захист інтересів іммігрантів з числа осіб українського походження шляхом укладання відповідних міждержавних угод.
Повернення депортованих:
створення сприятливих умов для повернення на історичну батьківщину і облаштування раніше депортованих кримських татар та осіб інших національностей;
відновлення прав і гарантій депортованих та їхніх нащадків згідно з законодавством та в рамках спеціальних державних програм;
сприяння процесу репатріації депортованих на міждержавному рівні шляхом укладання угод з іншими заінтересованими державами.
Допомога біженцям та пошукачам притулку:
надання іноземцям чи особам без громадянства статусу біженців або права на притулок в Україні згідно з нормами національного законодавства;
вжиття заходів до поступового створення умов для приєднання до Конвенції ООН 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців.
Регулювання імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства:
застосування відповідно до законодавства України загальноприйнятого у світі селективного підходу, що забезпечить таку структуру імміграції, яка відповідатиме національним інтересам держави;
регулювання кількісного та якісного складу іммігрантів, які прибувають в Україну для постійного проживання, за допомогою системи диференційованих квот;
запобігання вимушеній міграції громадян України, нелегальній міграції в Україну та вирішення проблем, пов'язаних з еміграцією українських громадян за кордон, у тому числі з метою працевлаштування;
продовження міжнародного співробітництва у сфері міграції з Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, Міжнародною організацією з міграції, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями.
III. Реформування трудових відносин
Захист трудових прав громадян
1. За останні роки захист трудових прав громадян значно погіршився. Збільшується кількість випадків незаконного звільнення з роботи працівників, має місце несвоєчасна виплата заробітної плати та надання працюючим безоплатних відпусток. На багатьох підприємствах недержавної форми власності трудові відносини не оформляються відповідно до законодавства.
В цілому це пов'язано із змінами соціально-економічних умов, невідповідністю чинних норм трудового законодавства новим суспільним і економічним відносинам, з послабленням державного нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю.
2. Регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту трудових прав громадян вимагає оновлення трудового законодавства та прийняття нового Кодексу законів про працю України.
3. З метою забезпечення конституційних гарантій кожного громадянина України на працю в безпечних і здорових умовах, а також виконання конституційного обов'язку держави щодо визнання, дотримання та захисту прав і свобод людини у сфері праці необхідно:
прийняти закон про державний нагляд і контроль за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів про працю та охорону праці, в якому передбачити правову основу, принципи організації і діяльності, а також основні завдання, функції, права і обов'язки органів, які здійснюють державний нагляд і контроль за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів про працю і охорону праці;
забезпечити відповідність національного законодавства нормам міжнародного права, змінити норми законодавства про працю України відповідно до положень ратифікованих Україною міжнародних договорів, у тому числі ратифікованих конвенцій Міжнародної організації праці;
ратифікувати найбільш важливі й актуальні конвенції МОП (з регулювання питань праці, охорони праці, соціальної політики, заробітної плати, інспекції праці), враховуючи економічні та соціальні можливості України;
завершити формування підрозділів державної інспекції праці в районах і містах та надати їм необхідні повноваження для адміністративного впливу на порушників законодавства про працю, забезпечити співпрацю інспекцій з профспілками;
запровадити державну статистичну звітність щодо фактів порушення законодавства про працю;
забезпечити надання окремих видів державної допомоги громадянам залежно від матеріального становища та використання ними своїх власних можливостей.
Розвиток соціального партнерства
1. Здійснення в Україні соціально-економічних реформ, зміна форм власності, активізація процесів приватизації, переорієнтація функцій органів управління та відмова від централізованого планування і управління обумовили необхідність формування нових аспектів соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління.
З прийняттям у 1993 році Закону України "Про колективні договори і угоди" створено правові засади для дальшого розвитку системи колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин та узгодження інтересів найманих працівників і власників.
Регулярними стали консультації і переговори з цих питань, обмін інформацією, активізувалася робота з урегулювання трудових спорів вирішення неузгоджених і конфліктних ситуацій в ході переговорного процесу, триває робота з удосконалення чинних і розроблення нових законодавчих і нормативних актів з питань розвитку соціально-трудових відносин і соціального партнерства.
Укладені і реалізуються Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об'єднаннями, 57 галузевих і регіональних угод, близько 40 тисяч колективних договорів.
Поступово налагоджується взаємодія представників Кабінету Міністрів України, профспілкових об'єднань та об'єднань роботодавців з питань формування і реалізації соціально-економічної політики. Для координації спільних дій сторін щодо зміцнення соціального партнерства Указом Президента України утворена Національна рада соціального партнерства. Розпочато роботу з утворення регіональних рад. Кабінет Міністрів України сприяє становленню організаційних структур системи соціального партнерства, до яких входять міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади.
З метою вдосконалення соціально-трудових відносин, розвитку соціального партнерства Україна співпрацює з Міжнародною організацією праці. Тільки в 1996 році разом з цією впливовою міжнародною організацією проведено Національну тристоронню конференцію і ряд семінарів з метою розвитку соціального діалогу і трипартизму. Ратифіковано ряд конвенцій МОП з цих питань. Норми конвенцій і рекомендацій МОП широко застосовуються під час розроблення законопроектів, інших нормативних актів, у практичній роботі сторін соціального партнерства всіх рівнів.
У той же час недостатньо розвивається система колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин на підприємствах, в установах і організаціях державного сектору економіки, а в організаціях недержавних форм власності вона по суті відсутня. Має місце формальне ставлення до укладання колективних договорів, що різко знижує продуктивність праці. В 1996 році колективними договорами було охоплено лише 60 відсотків працюючих.
2. З метою реформування трудових відносин передбачається:
розробити правовий механізм удосконалення організаційних форм і засад соціального партнерства, взаємодії суб'єктів соціально-трудових відносин, ведення консультацій, переговорів, укладання угод і колективних договорів, проведення примирних процедур;
створити систему розгляду і розв'язання колективних трудових спорів та конфліктів, забезпечити проведення активної примирної політики у разі виникнення конфліктів шляхом застосування посередництва, примирних комісій, трудових арбітражів;
утворити Національну службу посередництва і примирення;
посилити роль держави як гаранта соціального партнерства, дотримання і розширення соціально-економічних прав найманих працівників;
активізувати діяльність місцевих органів виконавчої влади у вирішенні питань регулювання соціально-трудових відносин і здійснення соціального партнерства на регіональному та виробничому рівнях;
удосконалити структуру системи органів соціального партнерства на всіх рівнях;
ініціювати створення об'єднань роботодавців на галузевому і регіональному рівнях, сприяти залученню їх представницьких органів до участі у переговорному процесі, виробленні і реалізації питань соціально-економічної політики;
удосконалювати практику і відпрацьовувати механізм здійснення соціального партнерства на всіх рівнях;
удосконалювати соціально-трудові відносини в ході здійснення економічних реформ, зокрема приватизації, структурної перебудови галузей економіки тощо;
організувати відповідне інформаційне забезпечення учасників соціально-трудових відносин на стадіях консультацій, переговорів, укладання і реалізації колективних договорів і угод;
створити на національному рівні, в галузях і регіонах з високою соціальною напругою органи з вирішення колективних трудових конфліктів;
створити систему підготовки і перепідготовки кадрів, які займаються питаннями соціально-трудових відносин і соціального партнерства;
з метою відстеження ситуації у соціально-трудовій сфері, підготовки пропозицій щодо вирішення питань, які виникають, створити моніторинг соціально-трудових процесів;
забезпечити створення повноцінної правової та нормативної бази з питань соціально-трудових відносин, соціального партнерства. Прискорити прийняття законопроектів з цих питань, зокрема: про соціальне партнерство, про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), про об'єднання роботодавців, про професійні спілки, про зміни і доповнення до Закону України "Про колективні договори і угоди", внести зміни до Кодексу законів про працю України щодо укладання контрактів на підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності;
забезпечити контроль і вжиття відповідних заходів щодо додержання конституційних прав і гарантій у сфері соціально-трудових відносин.
Охорона праці
1. Основні принципи державної політики в галузі охорони праці, що базуються на пріоритетності життя І здоров'я працівників відносно результатів виробничої діяльності підприємства та повній відповідальності роботодавця за створення безпечних і нешкідливих умов праці; комплексному розв'язанні завдань охорони праці на основі національної, галузевих, регіональних та виробничих програм; соціальному захисті працівників, які потерпіли на виробництві; використанні економічних методів управління охороною праці; здійсненні навчання населення, професійній підготовці і підвищенні кваліфікації працівників з питань охорони праці, все ще не реалізуються повною мірою.
Така ситуація пов'язана не тільки з важким економічним станом держави, а й з іншими об'єктивними і суб'єктивними причинами, які полягають у зношеності основних фондів, відсутності заінтересованості роботодавців у поліпшенні умов та безпеки праці, некомпетентності більшості персоналу з питань охорони праці, низькій трудовій та технологічній дисципліні.
Перегляд існуючих повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів самоврядування з питань охорони праці та джерел формування фондів охорони праці, відсутність суттєвих економічних важелів впливу на роботодавців не дозволяють завершити створення єдиної системи управління охороною праці.
Все ще не відпрацьовано механізм реалізації повної відповідальності роботодавця за незадовільний стан охорони праці. Фінансування заходів з охорони праці здійснюється за залишковим принципом.
2. Основною метою реформування системи охорони праці є суттєве зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на організм працюючих та вивільнення працівників з шкідливих та важких умов праці.
3. Для реалізації основної мети державної соціальної політики в галузі охорони праці передбачається:
досягти зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань;
створити Єдину автоматизовану інформаційну систему з охорони праці та Головний обчислювальний центр управління цією системою з метою здійснення контролю та прийняття рішень;
удосконалити державну систему сертифікації техніки і технологій щодо їх безпеки і відповідності вимогам нормативів з охорони праці;
виявляти несприятливі умови праці на підставі обгрунтованих критеріїв, показників та нормативних актів про охорону праці;
упорядкувати діючу систему надання пільг та компенсацій за шкідливі і небезпечні умови праці;
встановити єдиний порядок проведення санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища, складності і напруженості трудового процесу на робочому місці для атестації його за умовами праці та на відповідність нормативним актам про охорону праці;
провести атестацію робочих місць на відповідність нормам охорони праці;
ратифікувати конвенції Міжнародної організації праці, що визначають основні положення у сфері безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;
розробити систему методичного та психолого-педагогічного забезпечення навчального процесу з охорони праці на всіх рівнях освіти;
визначити потреби галузей суспільного виробництва у спеціалістах з питань охорони праці відповідної кваліфікації та організувати їх підготовку;
зміцнити матеріальну базу існуючих та створити нові сучасні навчальні лабораторії та кабінети охорони праці;
надавати державну підтримку науково-дослідним та дослідно-конструкторським організаціям у розвитку наукової бази для створення нових видів спеціального одягу, взуття та інших запобіжних засобів та приладів.
Для забезпечення реалізації Закону України "Про охорону праці" необхідно:
завершити формування системи управління охороною праці на регіональному та виробничому рівнях для підприємств, установ, організацій усіх форм власності, видів діяльності;
здійснити перегляд законодавчих та нормативних актів з питань охорони праці з метою урахування вимог нормативних актів Європейського Союзу;
прийняти законодавчі акти про об'єкти підвищеної небезпеки та про безпечність промислової продукції;
перейти до територіально-галузевого принципу здійснення державного нагляду за охороною праці;
стимулювати розвиток громадських недержавних організацій для вирішення питань охорони праці (в першу чергу асоціацій спеціалістів з охорони праці);
забезпечити стабільне фінансування заходів з питань охорони праці.
4. Реалізувати:
Кадрова політика
1. Ринкові перетворення потребують зміни кадрової політики на всіх рівнях управління і в усіх сферах діяльності. Структура ринку праці, що склалася в Україні, не відповідає сучасним вимогам структурної перебудови економіки і стримує розвиток вітчизняного виробництва.
Зміни форм власності і господарювання, тінізація економіки призвели до відтоку з сфери матеріального виробництва значної кількостІ трудових ресурсів, особливо молоді. Зупинення виробництва, вимушені відпустки не сприяють підвищенню професійного рівня працівників та зростанню продуктивності праці.
2. Кадрова політика має бути спрямована на раціональне використання кадрового потенціалу, підвищення загальноосвітнього та професійно-кваліфікаційного рівня, розвиток системи професійної орієнтації, посилення мотивації до праці. Державний вплив на структуру і якість кадрів повинен здійснюватися через удосконалення системи їх підготовки і перепідготовки, відновлення інституту резерву кадрів, створення сприятливих умов для залучення молоді у сферу виробництва.
3. Для реалізації кадрової політики необхідно:
сприяти всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства;
забезпечити підготовку спеціалістів та робітників відповідно до попиту на них;
створити оптимальне співвідношення державних і недержавних навчальних закладів по підготовці, перепідготовці та підвищенню кваліфікації кадрів;
забезпечити якість освітніх послуг через удосконалення механізму ліцензування і акредитації освітніх закладів, атестації викладачів, видання навчальних і методичних посібників, створення мережі методичних та інформаційних центрів;
розробити національну та регіональні програми підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до сучасних вимог;
мобілізувати кошти підприємств, установ і організацій усіх форм власності та кошти працівників для отримання відповідної освіти;
створити сприятливі умови для застосування гнучких форм підготовки та перепідготовки кадрів, зокрема фінансування підготовки та розподілу їх за держзамовленням;
розробити заходи щодо сприяння підприємствам у розвитку персоналу на виробництві;
сприяти підготовці соціальних працівників (у тому числі актуаріїв, адміністраторів для соціальних фондів різних форм власності тощо).
IV. Удосконалення системи оплати праці та доходів населення
1. Становлення ринкових відносин в економіці України і відповідне її реформування в кризових умовах соціально-економічного розвитку супроводжувалось зниженням рівня реальної заробітної плати та доходів населення.
В системі організації заробітної плати існує ряд важливих проблем: розміри заробітної плати в багатьох випадках практично відірвані від кінцевих результатів праці самих працівників і підприємств у цілому; мають місце великі розриви у міжгалузевій та міжкваліфікаційній диференціації оплати праці, співвідношенні між її максимальними і мінімальними рівнями; не налагоджено дійового механізму соціального партнерства як засобу регулювання оплати праці; не визначені до кінця місце і роль мінімальної заробітної плати.
Розмір мінімальної заробітної плати надзвичайно низький і штучно стримується внаслідок того, що замість захисної функції він став виконувати не властиву йому роль "технічного" нормативу для визначення величини цілого ряду соціальних виплат та адміністративних штрафів.
Зниження обсягів та структурна незбалансованість виробництва, низька конкурентоспроможність продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках загострюють платіжну кризу, не дають змоги підприємствам своєчасно виплачувати заробітну плату, виконувати зобов'язання перед бюджетами усіх рівнів.
Частка оплати праці у сукупних доходах населення знизилася з 67,5 відсотка в 1990 році до 40,3 відсотка у 1996 році. Прийняття рішень щодо лібералізації цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та паливо збільшило частку витрат на Їх оплату. Реальні грошові доходи населення в 1996 році порівняно з 1991 роком знизилися майже на 70 відсотків. У грудні 1996 року 10 відсотків громадян з найвищими доходами отримали третину загальної суми всіх грошових доходів населення.
Ситуація у сфері оплати праці значно ускладнилась у зв'язку з незабезпеченням її своєчасної виплати. Заборгованість із заробітної плати у народному господарстві зростає, що потребує вжиття невідкладних заходів щодо її ліквідації.
2. Для забезпечення погашення заборгованості із заробітної плати необхідно здійснити такі першочергові заходи:
запровадити механізм примусового спрямування доходів підприємств і організацій державної форми власності, у тому числі валютної виручки, на погашення заборгованості з заробітної плати;
ввести режим майнової відповідальності підприємств і організацій за несвоєчасну виплату працівникам нарахованої заробітної плати, передбачивши можливість аукціонного продажу їх основних фондів;
передбачити можливість погашення заборгованості з заробітної плати на підприємствах, що приватизуються, за рахунок коштів від часткового продажу їх майна;
внести на розгляд Верховної Ради України законопроект, за яким підприємствам і організаціям усіх форм власності, що мають заборгованість із заробітної плати, забороняється підвищувати тарифні ставки і посадові оклади до її погашення;
забезпечити стовідсоткове фінансування поточних виплат заробітної плати працівникам бюджетних установ і організацій та спрямування не менше 75 відсотків коштів підприємств, установ і організацій, що фінансуються з бюджету, на погашення заборгованості із заробітної плати;
з метою посилення відповідальності посадових осіб за затримку виплат заробітної плати подати до Верховної Ради України пропозиції про внесення змін і доповнень до чинного кримінального і адміністративного законодавства, маючи на увазі посилення кримінальної і адміністративної відповідальності за нецільове використання коштів, які призначаються на виплату заробітної плати та інші соціальні виплати.
3. Відповідно до завдань щодо стабілізації рівня життя, вдосконалення системи оплати праці та грошових доходів населення передбачається здійснити такі першочергові заходи:
забезпечити встановлення заробітної плати як головного джерела доходів працюючих залежно від їх особистого внеску в кінцеві результати роботи;
посилити роль мінімальної заробітної плати як соціального нормативу, що є гарантією захисту низькооплачуваних найманих працівників, для чого:
а) забезпечити поетапну (до кінця 1999 року) реалізацію права працівників на мінімальну заробітну плату, не нижчу за вартісну величину межі малозабезпеченості;
б) здійснити поступове (протягом п'яти років) підвищення мінімальної заробітної плати до рівня 60 відсотків середньої заробітної плати в народному господарстві;
забезпечити, починаючи з 1999 року, поступове запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати;
внести зміни до Закону України "Про оплату праці" щодо усунення залежності формування тарифної сітки від законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати;
визначати в галузевих (регіональних) угодах, колективних договорах умови зростання і регулювання фондів оплати праці та встановлювати міжкваліфікаційні і міжпосадові співвідношення в оплаті праці відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди";
удосконалювати умови оплати праці працівників бюджетної сфери з метою забезпечення залежності розмірів оплати їх праці від рівня відповідальності, складності виконуваних робіт та кваліфікації;
розробити відповідні законодавчі та нормативні акти щодо порядку визначення показника величини прожиткового мінімуму;
забезпечити формування системи державних мінімальних соціальних нормативів (стандартів) відповідно до Конституції України;
запровадити механізм індексації грошових доходів і заощаджень населення з урахуванням індексу споживчих цін відповідно до чинного законодавства.
4. Реформування оплати праці та системи доходів населення здійснюватиметься через:
стабільне зростання частки заробітної плати в структурі валового внутрішнього продукту, поступове зростання реальних доходів населення, їх індексацію відповідно до темпів зростання індексу споживчих цін;
підвищення частки тарифу в середній заробітній платі до 50- 60 відсотків, що сприятиме росту продуктивної праці;
забезпечення мінімальних гарантій в оплаті праці працівників залежно від їх кваліфікації на основі колективних договорів і угод між роботодавцями та працівниками на всіх рівнях соціального партнерства;
посилення ефективності механізмів соціального партнерства та системи домовленостей між роботодавцями та найманими працівниками;
посилення регулюючого впливу держави на оплату праці керівників державних підприємств і організацій, а також підприємств і організацій зі змішаною формою власності;
досягнення оптимальних міжгалузевих співвідношень в оплаті праці в Генеральній угоді між об'єднаннями профспілок та Кабінетом Міністрів України;