Висновки Верховного Суду України,викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за І півріччя 2015 р.

3. Згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, та п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоровя, повязаним з виконанням ним трудових обовязків (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472-4) було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди не менше пяти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

Відповідно до ст. 3 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Вищезазначені вимоги закону у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 березня 2015 р. у справі № 6-24цс15).

4. Цивільно-правова відповідальність юридичної або фізичної особи за завдану майнову шкоду на підставі ст. 1166 ЦК України настає за умови доведеності всіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме наявності шкоди, протиправності дій заподіювача шкоди, причинного зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою і вини в заподіянні шкоди.

Відсутність шкоди як елемента цивільно-правової відповідальності не дає підстав і для застосування судом норми ст. 1172 ЦК України, оскільки для застосування цієї норми необхідне встановлення факту заподіяння шкоди (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-305цс15).

1. Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторони договору можуть здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки протягом строку дії договору (ч. 1 ст. 631 ЦК України).

Умовами договору передбачено, що розмір оплати за проживання в гуртожитку, згідно з калькуляцією, визначається на підставі наказу ректора.

У разі якщо строк дії договору закінчився, а особа, що заселена в гуртожиток на підставі такого договору, продовжує користуватися майном і отримувати послуги, на неї покладається обов'язок сплачувати за його користування в розмірах, у строки та в порядку, що були визначені договором, строк якого закінчився (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 6-231цс14).

2. За змістом ст. 812 ЦК України предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому.

Відповідно до ст. 814 цього Кодексу у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

Отже, нормами статей 812, 814 ЦК України регулюються правовідносини, що виникають із договору найму (оренди) житла.

Правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою гл. 4 розд. ІІІ ЖК Української РСР.

Так, згідно зі ст. 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

У справі, яка переглядалася, суди не врахували, що спір виник з приводу виселення осіб із приміщення, яке зареєстроване як нежитлове, помилково застосувавши положення статей 814, 821 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 6-6цс15).

3. За загальним правилом, викладеним у ст. 43 ЖК Української РСР, громадянам, які перебувають на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості. Це правило поширюється і на осіб, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень, в тому числі й суддів, призначених на роботу в іншу місцевість та у зв'язку з цим включених виконкомом місцевої ради в окремий список осіб, які мають право на позачергове отримання житла.

Перелік категорій осіб, які мають переваги в одержанні жилих приміщень перед іншими категоріями позачерговиків, міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 46 ЖК Української РСР, і судді до них не віднесені (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-390цс15).

4. Ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення у жиле приміщення.

Статтями 58, 59 ЖК Української РСР визначені підстави і порядок видачі ордера та визнання ордера на жиле приміщення недійсним. Зокрема, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами таких, що не відповідають дійсності, відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

Ордер на жиле приміщення з огляду на його видачу на зайняте жиле приміщення може бути визнаним недійсним лише у випадку, якщо особа, яка фактично проживає у приміщенні, зайняла його на законних підставах.

Встановивши, що законним правом на проживання у спірній кімнаті гуртожитку наділена лише первісна позивачка, а відповідач вселився до спірної кімнати та проживає в ній у спосіб, який не передбачено законом, суди правильно застосували норми житлового законодавства, задовольнили первісний позов та відмовили у задоволенні зустрічного (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 6-83цс15).

5. Згідно із частинами 2, 3 ст. 132 ЖК Української РСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в звязку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в ч. 2 цієї статті, а також осіб, перелічених у ст. 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

У справі, що переглядалася, апеляційний суд установив, що на час вселення відповідачів у будівлю на підставі клопотання командира військової частини будинок не мав статусу гуртожитку, він використовувався як готель для військовослужбовців, відповідачі були прописані за адресою будинку і проживають у ньому з 1993 р.

За таких обставин суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених ст. 132 ЖК Української РСР, для виселення відповідачів, які вселилися до житлового приміщення ще до набуття будинком, у якому воно розташовано, статусу гуртожитку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-191цс15).

1. Згідно із ч. 1 ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містяться в пунктах 1, 2 ч. 1 ст. 57 СК України).

Суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 р. особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.

Тільки в разі встановлення цих фактів і обставин положення ч. 1 ст. 24 КпШС України, ч. 1 ст. 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII "Про власність"-5 вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" та від 22 грудня 1995 р. № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-211цс14).

2. Поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 60 - 62 СК України), у статтях 7 - 9, 64, 74, 93 - 97 цього Кодексу передбачено можливість договірного регулювання цих правовідносин.

Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.

Встановивши, що правовідносини сторін і правовий режим спірного майна врегульовано сторонами в шлюбному договорі, суд обґрунтовано, з урахуванням принципу свободи договору (ст. 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України) застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 6-230цс14).

3. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 6-7цс15).

4. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 р.

Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС України, при вирішенні питання про те, якою нормою необхідно керуватися при розгляді справ цієї категорії, слід виходити з дати народження дитини.

При розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем і матір'ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січня 2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм СК України, зокрема ч. 2 ст. 128, на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи й зібрані з дотриманням норм цивільно-процесуального законодавства.

Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядалася, помилково погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлення батьківства стосовно дитини, яка народилась у 1998 р., на підставі норм СК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 6-20цс15).

5. Системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дає змогу дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог ст. 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (ч. 2 ст. 364 ЦК України). При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 71 СК України, речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

У справі, яка переглядалася, суд встановив, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте особою в період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності.

Разом з тим, зробивши висновок, що спірне майно належить до правового режиму спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків про те, що це майно належить особі як фізичній особі-підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-21цс15).

6. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, за якими спірному набутому майну можна надати режим спільного майна, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма ст. 60 зазначеного Кодексу вважається застосованою правильно.

У зв'язку з викладеним грошові кошти, внесені одним із подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об'єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним із визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об'єктом права особистої приватної власності одного з подружжя.

Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-38цс15).

1. Відповідно до ст. 16 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР "Про страхування" (далі - Закон № 85/96-ВР), ст. 979 ЦК України договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Отже, за своєю правовою природою договір страхування є договором про надання послуг.

Згідно із Законом України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII) цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

А відповідно до п. 22 ст. 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

На підставі аналізу зазначених вище правових приписів та з урахуванням п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що до відносин, які регулюються нормами Закону № 1023-XII, належать, зокрема, відносини, які виникають при укладенні договору страхування.

У ч. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII установлено, що в разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

Одночасно законодавством, що регулює правовідносини у сфері страхування, визначено, що в разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом (ст. 992 ЦК України).

Згідно з ч. 4 ст. 16 Закону № 85/96-ВР однією з істотних ознак договору страхування є визначення в ньому відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що положення щодо відповідальності страховика, закріплені в Законі № 85/96-ВР та гл. 67 ЦК України, є спеціальними нормами права, а в Законі № 1023 XII - загальними.

Розмір неустойки як відповідальність страховика за договором страхування має бути визначено в такому договорі. Якщо ж такий розмір не було визначено сторонами в договорі страхування, то до спірних правовідносин застосовується ч. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII, якщо укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи.

На підставі наведених правових приписів, принципу заборони притягати особу двічі за одне й те саме правопорушення, а також правил застосування конкуренції правових норм, за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи, страховик несе відповідальність у вигляді розміру неустойки, визначеного в договорі страхування (у разі відсутності визначення розміру в договорі - у розмірі, визначеному в Законі № 1023-XII) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-126цс14).

2. Закон України від 19 червня 2003 р. № 978-IV "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (далі - Закон № 978-IV), затверджені відповідно до нього Правила фонду фінансування будівництва та укладені на їх підставі договори регулюють систему фінансово-кредитних механізмів при будівництві житла та дії суб'єктів цієї системи (довірителів, управителів, забудовників) при організації будівництва, фінансуванні цього будівництва та здійсненні операцій з нерухомістю.

У статтях 19, 20 зазначеного Закону передбачено порядок і підстави передачі інвестору у власність об'єкта інвестування та проведення взаєморозрахунків після введення будинку в експлуатацію за фактичними даними згідно з обмірами БТІ та на підставі акта прийняття-передачі об'єкта.

Цими нормами одночасно визначено управителя як особу, відповідальну за проведення остаточних розрахунків з довірителями, та встановлено, що головною умовою для цих взаєморозрахунків є фактична площа (тобто реальна, дійсна) об'єкта інвестування.

З огляду на це важливою обставиною для проведення взаєморозрахунків між інвестором і управителем є відповідність результатів обмірів БТІ площі інвестування реальним, дійсним показникам.

Отримання інвестором у власність об'єкта інвестування з дотриманням процедури і строків, передбачених статтями 19, 20 Закону № 978-IV, не може бути підставою для відмови йому в захисті порушеного права у передбаченому законом порядку у разі встановлення невідповідності обмірів БТІ реальним показникам (статті 3, 15, 16 ЦК України).

Встановивши у справі, яка переглядається, що фактична площа переданого інвестору об'єкта інвестування за результатами повторних обмірів БТІ менша від проектної і фактично ним оплаченої та що це зменшення не є наслідком здійснених ним перебудов (переобладнання), суд на підставі ст. 19 Закону № 978-IV і пунктів 5, 3.4 Правил фонду дійшов обґрунтованого висновку про обов'язок управителя повернути довірителю надмірно сплачені кошти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 6-45цс15).

1. Виконавчі дії з реалізації предмета іпотеки, на яке звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводяться за спеціальним порядком відповідно до ст. 41 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV) шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Водночас, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 606-XIV), а не нормами спеціального Закону України № 898-IV.

Встановивши такі обставини, суд касаційної інстанції не врахував, що у разі коли державний виконавець вчиняє дії на виконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, а судового рішення чи виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки немає, то при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях державного виконавця порушень слід виходити із загальних норм Закону № 606-XIV. У зв'язку з цим суд безпідставно застосував до спірних правовідносин норми Закону № 898-IV, що призвело до неправильного вирішення справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 лютого 2015 р. у справі № 6-238цс14).

1. Згідно зі ст. 88 Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-XII "Про нотаріат" нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Відповідно до п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172) для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 4 березня 2015 р. у справі № 6-27цс15; від 11 березня 2015 р. у справі № 6-141цс14).

2. Відповідно до ст. 88 Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-XII "Про нотаріат" нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Пунктом 286 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5-6) передбачено, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи надано на обґрунтування стягнення документи, зазначені в Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172; далі - Перелік).

Відповідно до п. 1 Переліку для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Отже, безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком, нотаріус під час вчинення виконавчого напису не встановлює прав та обов'язків учасників правовідносин, а лише перевіряє наявність необхідних документів.

Встановивши у справі, яка переглядається, що банк надав нотаріусу всі необхідні документи, що підтверджують безспірність заборгованості, наявність доказів належного направлення та отримання позивачем письмової вимоги про усунення порушень та іпотечну вимогу, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові, а та обставина, що зазначена сума заборгованості за кредитом більша, ніж у повідомленні, не свідчить про наявність спору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 травня 2015 р. у справі № 6-158цс15).

1. Сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом, а рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому ЦПК України (ст. 17 цього Кодексу).

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV "Про третейські суди" (далі - Закон № 1701-IV) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів).

Частиною 2 ст. 51 Закону № 1701-IV передбачено, що рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ.

Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване в тому числі й з підстави, якщо справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону, а також якщо третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участі у справі (пункти 1, 5 ч. 3 ст. 51 Закону № 1701 IV).

Вирішення питання про стягнення аліментів за договором утримання батьків повнолітніми дітьми підпадає під дію п. 1 ч. 3 ст. 51 Закону № 1701-IV і не підлягає розгляду третейським судом, оскільки перебуває поза його компетенцією.

Особа, що не брала участі в справі, може оскаржити рішення третейського суду у випадку порушення її прав чи законних інтересів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-181цс14).

1. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України провадження у цивільний справі може бути закрито з підстав наявності рішення в іншій справі, що набрало законної сили, якщо в обох справах є тотожними одночасно сторони, підстави і предмет позову.

Закриваючи провадження у справі, яка переглядається, суд не звернув уваги на відмінність складу і вартості майна подружжя, про виділ з якого заявлено позов, та на зміну підстав і предмета позову, що призвело до неправильного застосування п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 6-79цс15).

2. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід'ємною частиною "права на суд", а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов'язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, п. 41 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 р.).

Згідно зі ст. 1 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV "Про виконавче провадження" виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження.

З огляду на зазначене ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод "права на суд", а оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, тому перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-608цс15).

3. Відповідно до ч. 2 ст. 297 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення ст. 121 цього Кодексу.

Згідно з підпунктом 8 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон № 3674-VI) за подання до суду апеляційної скарги ставка судового збору становить 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, а у разі подання позовної заяви майнового характеру - 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 5 вказаного Закону від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.

За положеннями ч. 4 ст. 105 ЦК України до ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, яка припиняється; ліквідатор такої юридичної особи представляє її у відносинах з третіми особами та виступає в суді від її імені.

У справі, яка переглядалася, апеляційну скаргу подано ліквідатором ТОВ, який відповідно до ст. 105 ЦК України управляє справами юридичної особи, що припиняється, представляє її у відносинах з третіми особами та виступає в суді від її імені. Отже, суд дійшов правильного висновку про те, що положення п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону № 3674-VI щодо звільнення від сплати судового збору інвалідів I та II груп не поширюються на особу, яка подала апеляційну скаргу, як ліквідатора ТОВ, тому підстав для звільнення її від сплати судового збору немає (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-694цс15).