Про злочини, вчинені неповнолітніми у 2010 році

Відповідно до ст. 21 КПК України орган досудового слідства, прокурор, суддя зобов'язані до першого допиту неповнолітнього як підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного роз'яснити йому право мати захисника і обов'язково скласти про це протокол.

Водночас, розглядаючи справу за обвинуваченням неповнолітнього П., Путильський районний суд Чернівецької області не звернув уваги на ту обставину, що пред'явлення обвинувачення неповнолітньому П. та вручення йому постанови про притягнення як обвинуваченого було проведено без участі захисника, що є істотним порушенням закону, та постановив вирок, яким засудив неповнолітнього.

В даному випадку суд порушив вимоги кримінально-процесуального законодавства України, оскільки справу слід було направити прокурору району для організації додаткового розслідування, а не приймати рішення по суті.

Іншим прикладом порушення права на захист неповнолітнього став розгляд кримінальної справи Соснівським районним судом м. Черкаси за обвинуваченням неповнолітнього К. за відсутністості захисника. Як встановлено Апеляційним судом Черкаської області під час перегляду справи в апеляційному порядку, призначений органами досудового слідства захисник був відсутній не тільки в судових засіданнях, а й під час досудового слідства. За таких обставин вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 13.09.2010 року скасовано, справу направлено прокурору для проведення додаткового розслідування.

Необхідно зауважити, що таке порушення тягне за собою тривалий розгляд справи і потребує відповідного реагування судами в порядку, передбаченому ст. 23-2 КПК України.

Вивчення матеріалів кримінальних справ про злочини осіб, які не досягли вісімнадцяти років, виявило надзвичайно пасивну поведінку захисників на досудовому слідстві у цій категорії справ. Їхня діяльність у більшості випадків зводиться до присутності під час вручення неповнолітньому постанови про притягнення як обвинуваченого, під час допиту, а також під час ознайомлення обвинуваченого з матеріалами закінченого досудового слідства. Захисники неповнолітнього практично не користуються своїм правом клопотати перед слідчим про участь у провадженні слідчих дій. Такі випадки мали місце лише в 5 % вивчених кримінальних справ. Передбачені КПК України можливості збирання захисником відомостей про факти, що можуть використовуватись як докази в справі, шляхом одержання документів від громадян та юридичних осіб; одержання письмових висновків фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, зовсім не використовуються. Захисники не витребовують характеристики неповнолітнього обвинуваченого з місця його проживання, навчання, роботи, проведення дозвілля, покладаючись на те, що це зробить слідчий в силу своїх процесуальних обов'язків, проте останні при з'ясуванні даних, що характеризують особистість неповнолітнього, обмежуються лише витребуванням характеристики з одного із вказаних місць, що не в повній мірі може розкрити риси обвинуваченого, підозрюваного, підсудного.

Трапляються випадки, коли захисники не реагують на дії слідчого, які формально не порушують вимог кримінально-процесуального законодавства, проте суперечать природі інституту захисту. Так, під час ознайомленні групи неповнолітніх обвинувачених, що складалася з п'яти осіб, з матеріалами закінченого досудового слідства на ознайомлення з кримінальною справою загальною кількістю чотириста сторінок кожним з підлітків було відведено по п'ятнадцять хвилин. Крім цього, ознайомлення почалося у 19:00, коли у неповнолітнього вже не такий рівень уваги, як удень. Адвокат, який здійснював захист всіх обвинувачених, ніяк не відреагував на такі дії слідчого.

Загалом проведеним узагальненням встановлено, що при підготовці зазначеної категорії справ до судового розгляду суди ретельно перевіряли, чи було надано допомогу захисника на стадії досудового слідства; чи було роз'яснено неповнолітньому підозрюваному, обвинуваченому право на побачення з захисником до першого допиту, чи не були вони позбавлені цього права, якщо обвинувачувалися кілька неповнолітніх чи враховано можливі суперечності щодо їх позицій, ролей у вчиненні злочинів.

Розглядаючи питання захисту, не можна залишити без уваги відмову неповнолітнього від захисника чи його заміну.

Згідно зі ст. ст. 21, 43, 431, п. 1 ч. 1 ст. 45, ст. 106 КПК України неповнолітній підозрюваний або обвинувачений може дати перше пояснення тільки після зустрічі із захисником. Під час допиту такого підозрюваного, підсудного присутність захисника є обов'язковою. Неповнолітній відповідно до вимог ст. 46 КПК України, може відмовитись від конкретного захисника, але не від здійснення його захисту, заміна одного захисника іншим може мати місце лише за клопотанням або за згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Ця безумовна вимога закону підкріплена тим, що для слідчого й суду відмова неповнолітнього від послуг захисника не є обов'язковою (ч. 3 ст. 46 КПК України). Видатки на залучення захисника до участі у кримінальному процесі, як і в усіх випадках обов'язкового його призначення, бере на себе держава.

Феодосійським міським судом Автономної Республіки Крим, у зв'язку з порушенням права на захист обвинуваченого, кримінальна справа за обвинуваченням В. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 185 КК України, направлена для організації додаткового розслідування. У постанові суд зазначив, що слідчий в порядку ст. 47 КПК України постановою від 04.09.2010 року призначив захисником підозрюваного адвоката О., за участю якого 08.09.2010 року неповнолітньому було пред'явлено обвинувачення і останній був допитаний обвинувачений. Разом з цим встановлено, що під час розгляду в суді подання слідчого про зміну О. запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту, захист обвинуваченого здійснював інший адвокат С., за участю якого також виконувалися вимоги ст. ст. 218 - 220 КПК України. Однак відомостей про те, що обвинувачений заявляв клопотання або погодився на зміну захисника, в матеріалах справи немає. Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20.01.2011 року постанова Феодосійського міського суду Автономної Респудліки Крим від 12.11.2010 року про повернення справи для організації додаткового розслідування залишена без змін.

Як свідчить практика, непоодинокими є випадки порушення судами під час розгляду справ зазначеної категорії права на захист неповнолітнього в частині здійснення захисту декількох підсудних одним адвокатом.

Вироком Кам`янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 10.11.2009 року засуджені, зокрема брати Ж. 1989 р.н. та Ж. 1987 р.н., за вчинення злочинів передбачених ст. ст. 185 ч. 2, 289 ч. 2 КК України. 01.03.2010 року апеляційний суд Запорізької області апеляцію прокурора на цей вирок суду задовольнив, вирок Камянсько - Дніпровського районного суду Запорізької області від 10.11.2009 року скасував, а справу направив на новий судовий розгляд до того ж суду в іншому складі суддів у зв'язку з істотним порушенням кримінально - процесуального закону, зокрема вимог ст. 45 КПК України, відповідно до якої участь захисника у кримінальних справах щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів у віці до 18 років є обов'язковою, і здійснення захисту неповнолітнього та дорослого співучасників злочину одним і тим самим захисником не допускається. З матеріалів справи вбачається, що адвокатом Д. було здійснено захист братів Ж., з яких Ж. на день вчинення злочинів був неповнолітнім, а Ж. - повнолітнім.

Судам під час розгляду справ слід пам'ятати, що відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх" від 16.04.2004 року № 5 здійснення захисту неповнолітнього і дорослого співучасників злочину одним і тим самим захисником не допускається.

Передбачене у законі представництво інтересів неповнолітнього адвокатом і законним представником - прояв підвищеної юридичної охорони неповнолітніх у кримінальному процесі. Законний представник наділений широкими повноваженнями, які співвідносяться з відповідними правами законних представників неповнолітніх у судах англосаксонської і континентальної моделей.

Участь законного представника неповнолітнього у кримінальному процесі зумовлена двома обставинами: неповнотою процесуальної дієздатності неповнолітнього і тим, що законні представники (батьки, опікуни, піклувальники) відповідають за виховання та поведінку неповнолітнього.

У КПК України крім ст. 32, в якій дається роз'яснення терміну "законні представники", є дві спеціальні статті, що безпосередньо стосуються участі законних представників у розслідуванні й судовому розгляді справ щодо неповнолітніх. У ч. 2 ст. 440 КПК України встановлено, що при оголошенні неповнолітньому обвинуваченому про закінчення слідства і пред'явленні йому для ознайомлення матеріалів справи з дозволу слідчого може бути присутнім законний представник неповнолітнього.

Допускаючи законного представника неповнолітнього до участі у судовому процесі, слід пам'ятати, що інтереси неповнолітнього і його законного представника можуть не збігатися. І суть таких розбіжностей в інтересах може полягати не тільки в обставинах конкретної справи, а й у суперечливому правовому становищі законного представника. Адже він фактично захищає не тільки інтереси неповнолітнього, а й власні, оскільки на ньому лежить відповідальність за поведінку, умови життя і виховання підлітка. Тому участь законного представника в кримінальному процесі може бути обмежена.

У ст. 441 КПК України передбачено участь законного представника неповнолітнього в судовому розгляді. Перелік прав цього представника досить повний. Реалізація цих прав має сприяти його участі на стороні тієї особи, інтереси якої він представляє.

Щодо правового статусу законного представника в судовому розгляді справи закон категоричний: законні представники (батьки та інші законні представники) мають бути викликані до суду. Отже, їх слід внести до спискуосід, яких необхідно викликати в судове засідання. Пріоритет такого виклику мають батьки. Зі змісту ст. 441 КПК України вбачається, що інші особи можуть бути викликані до суду тоді, коли батьків неповнолітнього підсудного з будь-яких причин викликати неможливо. Відповідно до цієї ж статті законні представники мають право брати участь у дослідженні доказів, представляти докази, заявляти клопотання й відводи. Законом також передбачено, що зазначені права мають бути роз'яснені законним представника в підготовчій частині судового засідання.

Законні представники здійснюють захист прав неповнолітнього дещо в іншій формі, ніж адвокати. Законний представник відповідно до своїх прав і обов'язків, визначених не тільки у КПК України, а й у Сімейному, Цивільному кодексах України, бере активну участь у дослідженні доказів. Він, реалізуючи в суді надані йому права, надає суду повну інформацію про особу неповнолітнього, умови його життя, виховання, а також допомагає з'ясувати обставини, які призвели до вчинення ним злочину.

Якщо проаналізувати зміст деяких норм КПК України щодо правового становища законного представника, то на це можна дати негативну відповідь. У ч. 3 ст. 441 КПК України зазнаначено: якщо в суду виникає необхідність допитати батьків або інших законних представників неповнолітнього як свідків, він заслуховує їх показання. Законні представники надають суду відомості з метою захисту інтересів неповнолітнього.

Звичайно, юридична межа між законним представником і свідком у справі умовна. Виправданим буде сумнів щодо правомірності використання в судовому процесі однієї особи і як законного представника, і як свідка.

У зв'язку наведеним буде доцільним встановити в кримінально-процесуальному законі заборону на здійснення функцій законного представника і свідка однією особою. Правильність цієї тези підтверджується й наявними у чинному КПК України суперечностями. У ч. 3 ст. 441 КПК України передбачено, що законні представники вправі бути присутніми у залі судового засідання протягом усього судового розгляду, а відповідно до ст. 293 КПК України свідок у справі повинен покинути зал судового засідання до надання свідчень у справі.

У кримінально-процесуальному законі передбачено виняткові випадки усунення законного представника від участі в судовому розгляді - часткове або обмежене усунення його від участі у процесі, якщо його участь може зашкодити інтересам неповнолітнього. У таких випадках у судовій практиці усуненого від участі в процесі законного представника іншим або навіть представниками органу опіки й піклування.

Саме норма про захист інтересів неповнолітніх законним представником у законі потребує уточнення. У цій нормі слід передбачити гарантії для неповнолітнього щодо забезпечення його права на захист у випадку розбіжностей його інтересів з інтересами законного представника. Пріоритет у законі щодо правового захисту інтересів в усіх випадках повинен мати неповнолітній.

Загалом проведене узагальнення практики розгляду судами справ про злочини, вчиненні неповнолітніми у 2010 році, виявило, що випадків порушення судами права на захист щодо неповнолітніх підсудних фактично не допускається. Судді вживають всіх передбачених законом заходів щодо забезпечення неповнолітнім підсудним права на захист та дотримуються положень КПК України та Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застовування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" від 24.10.2003 р. № 8.

Відповідно до ст. 432 КПК України порядок провадження у справах про злочини неповнолітніх визначається загальними правилами КПК України, крім того, статтями Глави 36 КПК України.

Згідно з ч. 3 ст. 299 КПК України суд має право, коли проти цього не заперечують учасники судового розгляду справи, насамперед, сама неповнолітня підсудна особа, її представник, захисник, педагог за умови повного визнання своєї вини, а також при відсутності протиріч у свідченнях підсудних, коли підсудних декілька, яким суд обов'язково роз'яснює суть обвинувачення, визнати недоцільним дослідження доказів у відношенні тих фактичних обставин справи і розміру цивільного позову, які ніким не заперечуються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють неповнолітній, його представник та інші учасники судового розгляду справи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи і розмір цивільного позову в апеляційному порядку. Пояснення підсудного із зазначеного питання мають бути зафіксовані в протоколі судового засідання.

Вивчення розглянутих місцевими судами у 2010 році справ про злочини неповнолітніх свідчить про те, що в порядку ч. 3 ст. 299 КПК України переважно розглядались справи, які не становили великої складності. При цьому судді здебільшого забезпечили виконання вимог щодо повноти з'ясування обставин, передбачених ст. 433 КПК України.

Вийнятком стала кримінальна справа за обвинуваченням Ф. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 12.03.2010 року скасовано вирок Амвросїївського районного суду Донецької області від 06.08.2009 року, яким неповнолітнього визнано винним в умисному спричиненні середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Підставами для скасування судового рішення стало неповне з`ясування судом обставин справи. Як вбачається з мотивувальної частини вироку суду першої інстанції, справу було розглянуто в порядку ст. 299 КПК України, проте суд першої інстанції не з'ясував чи правильно підсудний та інші учасники судового розгляду розуміють зміст цих обставин тощо. У судовому засіданні засуджений вину визнав повністю та пояснив, що спричинив тілесні ушкодження потерпілому, оскільки захищався від останнього, який першим вдарив його та намагався знов нанести удар. Ці пояснення свідчать про те, що засуджений неправильно та не в повній мірі розуміє зміст обставин у справі, а також суть пред'явленого йому обвинувачення та кваліфікацію дій. Враховуючи викладене, у судді були відсутні підстави керуватися вимогами ст. 299 КПК України щодо спрощеного порядку розгляду справ.

Діюче кримінально-процесуальне законодавство України не містить прямої заборони розгляду справ про злочини неповнолітніх із застосуванням ч. 3 ст. 299 КПК України, тому такий розгляд є можливим з дотриманням вимог закону та з урахуванням роз'яснень п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх" від 16.04.2004 року № 5, але лише у тих, що не становлять значної складності у їх розгляді.

Водночас, є випадки неправильного застосування зазначених положень щодо неповнолітніх. Таке порушення виявлено в Шевченківському районному суді м. Запоріжжя. Так, ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 31.03.2010 року скасовано вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09.12.2009 року відносно неповнолітнього М., засудженого за ч. 2 ст. 307 КК України та дорослого А., засудженого за ч. 2 ст. 307 КК України. Під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції встановлено, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до положень ч. 3 ст. 299 КПК України. Разом з цим, із протоколу судового засідання вбачається, що неповнолітній М. свою вину у вчиненні злочину не визнав повністю, стверджуючи, що А. його обмовив, про те, що знаходиться в шприці і про наміри А. продати цей шприц він не знав. За таких обставин, та при наявності того, що пред'явлене М. обвинувачення є неконкретним, суд не мав права розглядати справу із застосуванням ч. 3 ст. 299 КПК України.

Необхідно визнати правильною практику судів Херсонської області, які при спрощеному порядку розгляду справи, передбаченому ст. 299 КПК України, безпосередньо в судовому засіданні досліджують обставини, зазначені у ст. 433 КПК України, хоча, можливо, такі іобставини учасниками судового розгляду і не оспорюються.

Трапляються випадки, коли суди приймають рішення та розглядають справи в порядку, передбаченому ст. 299 КПК України, хоча підсудний фактично заперечує проти пред'явленого йому обвинувачення.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 07.12.2010 року апеляцію прокурора, який брав участь у справі задоволено, вирок Калінінського районного суду м. Горлівка Донецької області від 18.03.2010 року відносно Г, С., С., обвинувачених за ч. 2 ст. 296 КК України скасовано, у зв'язку з тим, що суд у порушення вимог ч. 3 ст. 299 КПК України, не переконався у тому, чи правильно розуміють підсудні фактичні обставини інкримінованого їм діяння, чи не мають сумнівів у правдивості та добровільності їх позиції, а також чи правильно вони розуміють правові наслідки розгляду справи, передбачені ст. 299 КПК України. Суд також не врахував інтелектуальні, психологічні та інші особливості неповнолітніх підсудних. Пояснення підсудних з даного питання у протоколі судового засідання відсутні, що є грубим порушенням вимог ст. 299 КПК України. Крім того, прокурор та захисник заперечували проти такого порядку розгляду справи, проте суд постановив рішення про обсяг дослідження доказів у справі без урахування думки учасників судового розгляду, чим також грубо порушив вимоги ст. 299 КПК України.

За таких обставин логічним та більш об'єктивним буде таке застосування спрощеного порядку, за якого слід допитати підсудну особу, і лише після цього, встановивши факт повного визнання останнім вини, всіх обставин та розміру цивільного позову, вирішувати питання про можливість застосування у судовому процесі положень ч. 3 ст. 299 КПК України. Такий порядок випливає зі змісту вказаного закону, який вимагає повної згоди усіх учасників судового засідання як із фактичними обставинами справи так і з розміром цивільного позову, що судами не завжди враховується.

Іноді судді, розглядаючи справи в спрощеному порядку, навіть не з'ясовують думку учасників судового процесу з цього приводу.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 21.12.2010 року скасовано вирок Київського районного суду м. Донецька від 02.08.2010 року стосовно П., Я., засуджених за ст. 296 КК України, І., засудженого за ч. 2 ст. 296, ч. 2 ст. 289 КК України, С., засудженого за ч. 1 ст. 186 КК України. Згідно з протоколом судового засідання підсудний свою вину у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України, не визнав. Суд постановив дослідити докази у справі в повному обсязі. Суд не обговорював з учасниками судового розгляду та не вирішував питання про розгляд справи на підставі вимог ч. 3 ст. 299 КПК України. Втім, у мотивувальній частині вироку суд зазначив, що підсудні у вчинених злочинах розкаялись, не оспорювали фактичних обставин справи, просили суд у порядку ст. 299 КПК України не викликати до суду та не допитувати свідків, не досліджувати інші докази. У вироку також було зазначено, що суд роз'яснив підсудним у повному обсязі вимоги ст. 299 КПК України. Крім того, суд першої інстанції в порушення вимог ч. 1 ст. 100 КК України призначив неповнолітній С. покарання у виді громадських робіт.

Небезпідставно в постанові Пленуму Верховного Суду України зазначено, що судді повинні виважено підходити до вирішення цього питання, звертаючи увагу на те, що до обставин, які підлягають доказуванню у кримінальній справі, належать і характер та розмір шкоди, завданої злочином. Відтак, судам при прийнятті рішення про застосування ч. 3 ст. 299 КПК України слід з'ясовувати, чи визнає підсудний цивільний позов у тому обсязі, в якому він заявлений, оскільки законом при розгляді справи в скороченому порядку межі оскарження судового рішення звужені.

Звертають на себе увагу і ті обставини, що майже у 80 % вивчених кримінальних справ стосовно неповнолітніх суди обмежували дослідження фактичних обставин справи допитом підсудного, незважаючи на те, що при цьому фактично не виконуються вимоги ст. 433 КПК України.

У зв'язку з такими фактами необхідно звернути увагу місцевих судів на неприпустимість прийняття рішень про недоцільність дослідження доказів щодо обставин, передбачених ст. 433 КПК України. При провадженні у справах про злочини неповнолітніх суди мають без будь-яких обмежень виконувати вимоги, встановлені ст. 433 КПК України, і з'ясовувати вік неповнолітнього, стан його здоров'я та загального розвитку, характеристику особи, умови життя, виховання, обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

Враховуючи викладене та з урахуванням положень діючого законодавства, можна зазначити, розгляд справ цієї категорії в порядку ч. 3 ст. 299 КПК України не суперечить чинному кримінально-процесуальному законодавству. Проте судам необхідно виважено ставитися до застосування норм цього кримінально-процесуального закону, враховуючи вік неповнолітнього, стан його здоров'я, наявність розумової відсталості та інші дані, з огляду на які можна вважати, що підліток не розуміє або недостатньо правильно розуміє зміст цього закону. В таких випадках доцільно не розглядати справу в спрощеному порядку, з метою її об'єктивного розгляду і постановлення законного та обґрунтованого судового рішення.

Виходячи із загальних засад судочинства, призначення покарання неповнолітнім за вчинені ними злочини має бути необхідним і достатнім для їх виправлення та попередження нових злочинів.

Відповідно до статистичних даних у 2010 році до позбавлення волі було засуджено 2030 неповнолітніх (у 2001 році - 4 743), з них на строк від 5 до 10 років - 326 (у 2001 р. - 597); від 2 до 5 років - 1 327 (у 2001 р. - 2 997); від 1 до 2 років - 191 (у 2001 р. - 796); до 1 року - 118 (у 2001 р. - 353). Згідно п. 5 ч. 3 ст. 102 КК України у 2010 році засуджено 63 неповнолітніх до позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. У 2010 р. судами застосовано примусові заходи виховного характеру до 1 871 неповнолітніх, що на 26,3 % більше, ніж у минулому році. Більше половини (1 344) неповнолітніх, до яких застосовано примусові заходи виховного характеру, є дітьми, що вчинили суспільно небезпечні діяння, у віці від 11 до 14 років. Відповідно до ч. 2.ст. 105 КК України, суди минулого року застосували до неповнолітніх такі примусові заходи виховного характеру: застереження - до 215 підлітків; передача під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, - 1 838; зобов'язання відшкодувати заподіяні майнові збитки - 1; обмеження дозвілля - 64; направлення до спеціальної навчально-виховної установи: до школи - 124, до училища - 21--3.

Статтею 98 КК України визначено вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину. Однак іноді суди допускають помилки при призначенні покарання неповнолітнім. Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх" № 5 від 16.04.2004 року звернено увагу суддів на необхідність при призначені покарання неповнолітнім суворо дотримуватися принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, маючи на увазі, що метою покарання такого засудженого є його виправлення, виховання та соціальна реабілітація.

Судам слід враховувати не тільки ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання, а й умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості розвитку неповнолітнього.

Відповідно до п. 5.1 Пекінських правил заходи впливу на неповнолітніх правопорушників мають ґрунтуватися на врахуванні не лише тяжкості правопорушення, а й особливостей їх особистості. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Разом з тим, не всі суди диференційовано, з дотриманням вимог ст. 65 КК України, підходять до призначення покарання неповнолітнім засудженим. Не завжди враховують тяжкість вчинених злочинів, роль кожного з підсудних, призначаючи без вагомих мотивів м'яке покарання за тяжкі злочини.

Так, викликають здивування мотиви, якими керувався Луцький міськрайонний суд Волинської області призначаючи Ф. за ч. 3 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України покарання у виді 5 років позбавлення волі, за ч. 1 ст. 190 КК України - 100 год. громадських робіт, за ч. 2 ст. 189 КК України - 3 роки позбавлення волі, і за сукупністю злочинів, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, - 5 років позбавлення волі. На підставі ст. ст. 75, 76 КК України Ф. звільнений від відбування призначеного покарання строком на 2 роки. Мотивами призначення Ф. за ч. 3 ст. 187 КК України нижче від найнижчої межі було, як вказав у вироку суд щире каяття та сприяння розкриттю злочину. Між тим, відповідно до ст. 69 КК України покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом, покарання суд вправі призначити за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, особи винного. Наведені судом обставини, що пом'якшували покарання, та підстави звільнення засудженого з випробуванням на підставі ст. 75 КК України взагалі судом не були вмотивовані. Каятися у вчиненому Ф. почав лише у судовому засіданні, досудовому слідству у розкритті злочину він не сприяв. За таких обставин, враховуючи характер і тяжкість вчинених ним злочинів, активну роль у них Ф., Апеляційним судом Волинської області вирок суду першої інстанції скасовано, постановлено новий, яким засудженому призначено покарання у виді позбавлення волі.

Суди повинні зважено підходити до вирішення питання про призначення неповнолітньому покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, та впевнитись у переконливості обставин, які свідчать про неможливість виправлення неповнолітнього без реального позбавлення волі.

Суди обґрунтовано визнають такими, що пом'якшують покарання, щире каяття, відшкодування збитків, позитивні характеристики. За наявності пом'якшуючих обставин, з урахуванням ступеню тяжкості, відсутності обтяжуючих обставин суди обґрунтовано застосовують ст.ст. 75, 76, 104 КК України, звільняючи неповнолітніх від відбування покарання, встановлюючи передбачені законом обов'язки.

Водночас, трапляються випадки призначення судами м'якого покарання, необґрунтованого застосування ст.ст. 75, 76 КК України. Наприклад, кримінальна справа відносно Р., засудженого Світловодським міськрайонним судом Кіровоградської області за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на 5 років. На підставі ст. 75 КК України Р. звільнений від покарання з іспитовим строком на 1 рік у зв'язку з тим, що злочин вчинено у неповнолітньому віці, Р. щиро розкаявся, характеризується позитивно. Суд встановив, що 24.06.2009 року Р. на ґрунті неприязних стосунків у ході сварки, яка переросла у бійку, наніс 7 ударів К. у різні частини тіла, в результаті чого спричинив тілесні ушкодження у виді закритої травми живота - розриву селезінки, що потягло внутрішню кровотечу та розлитий перитоніт, які віднесені до категорії тяжких. Вироком колегії суддів Апеляційного суду Кіровоградської області від 10.08.2010 року вирок Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області скасовано на підставі того, що призначаючи покарання неповнолітньому із застосуванням ст.ст. 75, 76 КК України, суд не повною мірою врахував тяжкість скоєного Р. злочину, який вчинив тяжкий, умисний злочин від якого настали тяжкі наслідки - молодий за віком потерпілий позбавлений життєво важливого органу, має обмежені фізичні можливості. Вироком суду апеляційної інстанції міра покарання неповнолітньому призначена у виді 5 років позбавлення волі.

Звільняючи неповнолітніх осіб від призначеного покарання, суди відповідно до вимог ст. 76 КК України покладають на засуджених обов'язок повідомляти органи кримінально-виконавчої служби про зміну місця проживання, роботи та навчання, крім того, періодично з'являтися для реєстрації до цих органів. Випадків покладання на неповнолітніх обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, не встановлено, оскільки перелік зобов'язань є вичерпним. Порушень вимог вказаної норми закону у ході перевірки не встановлено.

У поодиноких випадках судді неправильно визначають тривалість іспитового строку, передбаченого ч. 3 ст. 104 КК України. Наприклад, вироком Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 24.11.2009 року неповнолітнього П. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України до 3 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст.ст. 75, 104 КК України звільнено від відбування покарання з випробуванням, іспитовим строком на 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду АР Крим від 09.02.2010 року вирок суду першої інстанції змінено, неповнолітнього П. визнано винним за ч. 3 ст. 185 КК України та призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст.ст. 75, 104 КК України П. звільнено від відбування покарання на 2 роки, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 104 КК України у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років.

Крім того, серед допущених помилок під час призначення покарання із застосуванням ст. ст. 75, 104 КК України варто зауважити, що судді, постановляючи обвинувальний вирок, не завжди керуються положеннями ст. 104 КК України, що є підставою для такого звільнення.

Так, вироком Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 17.05.2010 року неповнолітньому Я. за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України, призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 104 КК України останній був звільнений від відбування покарання з випробуванням строком на 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 09.08.2010 року вирок суду змінено, до засудженого застосовано ст. ст. 75, 104 КК України, Я. звільнений від відбування покарання з випробуванням строком на 1 рік, оскільки п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику призначення судами кримінального покарання" від 24.10.2003 року № 7 при звільнені особи від відбування покарання з випробуванням суди у резолютивній частині вироку мають посилатися на ст. 75 КК України, а щодо неповнолітніх - ще й на ст. 104 КК України, як на підставу для прийняття такого рішення.

В інших випадках судді виходять за межі своїх повноважень, та вирішуючи питання про звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, визначають порядок виконання, що не передбачено ст. 76 КК України. Так, Конотопський міськрайонний суд Сумської області у вироку відносно неповнолітнього Г. та інших засуджених за ч. ч. 2, 3 ст. 185 КК України до позбавлення волі, звільнив неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, зобов'язавши останнього раз на місяць з'являтись для реєстрації в органи кримінально-виконавчої інспекції, у зв'язку з чим ворок суду було змінено з виключенням вказівки про періодичність проведення реєстрації.

Відповідно до п. 9 Постанови Верховного Суду України "Про практику призначення судами кримінального покарання" від 24.10.2003 року № 7 покладаючи на засудженого обов'язки, передбачені п. 4 ч. 1 ст. 76 КК України, суд не вправі встановлювати періодичність та дні проведення реєстрації, оскільки вирішення даного питання відноситься до компетенції кримінально-виконавчих інспекції України і регулюються положеннями ст. 13 Кримінально - виконавчого кодексу України.

Призначаючи покарання неповнолітнім, судді, як правило, враховують неповнолітній вік особи, як обставину, що пом'якшує покарання при призначені покарання, незалежно від того, чи досяг підсудний на час розгляду справи повноліття.

Наприклад, у кримінальній справі за обвинуваченням Б. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України, постановою Ленінського районного суду м. Вінниці провадження було закрито у зв'язку з примиренням підсудної з потерпілою.

Відповідно до ст. 98 КК України до неповнолітніх як основні покарання можуть бути застосовані виключно штраф, громадські, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк, як додаткові - штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Разом з цим, призначаючи покарання, суд має виходити з відповідних положень ст.ст. 99- 102 КК України.

Так, ст. 99 КК України містить певні застереження щодо застосування до неповнолітнього такого виду покарання як штраф. Відповідно до вимог цієї статті штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернено стягнення, у зв'язку з чим застосування такого виду покарання є обмеженим. Призначаючи таку міру покарання до неповнолітніх, суди не завжди з'ясовують, їх майновий стан, чи мають неповнолітні самостійний дохід або власні кошти і майно.

В совою чергу, вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10.11.2010 року неповнолітнього С. засуджено за ч. ч. 1, 2 ст. 296 КК України і призначено покарання із застосуванням ст.ст. 69, 70 КК України у вигляді 2000 грн. штрафу. Із матеріалів справи вбачається, що засуджений на момент вчинення злочину та на час судового розгляду справи ніде не навчався і не працював, власних коштів та майна, на які може бути звернено стягнення, не мав. У судовому засіданні не було з'ясовано ці питання, у зв'язку з чим справу до архіву суду на зберігання не передано, вирок у частині стягнення не виконано.

Помилки у неправильному призначені покарання щодо неповнолітніх засуджених виявлено в Нетішинському міському суді Хмельницької області. Так, розглядаючи кримінальну справу щодо неповнолітнього Л., який раніше був засуджений вироком цього ж суду від 09.07.2008 року за ч. 2 ст. 186 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до 1 року 6 місяців позбавлення волі з випробуванням строком 1 рік відповідно до ст. 104 КК України, і який 12.05.2009 року (у період іспитового строку) вчинив новий умисний злочин, передбачений ч. 2 ст. 185 КК України. Суд визнав неповнолітнього Л. виннним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК України, та із застосуванням ст. 69 КК України призначив покарння у виді штрафу в сумі 680 грн. На підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків остаточно призначено покарання у виді штрафу в сумі 680 грн. та 1 рік 6 місяців позбавлення волі з іспитовим строком на 1 рік, які виконувати самостійно.

Призначення такого покарання суперечить роз'ясненням ч. 7 п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику призначення покарання" № 7 від 24.10.2003 року, згідно якими у разі, коли особа була засуджена до арешту або позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (ст.ст. 75, 104 КК України) або була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, вчинила новий злочин, суд зобов'язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі, зокрема й тоді, коли останнім за часом вироком призначено більш м'які види покарання.

Як свідчить узагальнення, трапляються поодинокі випадки порушення суддями вимог ст. 101 КК України щодо призначення неповнолітньому покарання у виді арешту.

Згідно зі ст. 101 КК України арешт полягає у затриманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб.

Вироком Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 20.10.2010 року неповнолітнього П. засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до 4 місяців арешту. Ухвалою Апеляційного суду Автономної Респудліки Крим від 14.12.2010 року змінено вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання, знижено міру покарання до 45 діб. Змінюючи вирок, колегія суддів вказала на порушення судом першої інстанції вимог ст. 101 КК України та неприйняття до уваги роз'яснень п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства у справах про злочини неповнолітніх" № 5 від 16.04.2004 року.

Іноді місцеві суди призначають покарання, не передбачене ст. 98 КК України, зокрема обмеження волі. Такі порушення виявлено у Богуславському районному суді Київської області під час розгляду кримінальної справи відносно неповнолітнього М. За результатами розгляду справи суд призначив засудженому неповнолітньому покарання у виді обмеження волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням.

Аналізуючи матеріали справ, можна виявити призначення судами покарання неповнолітнім у виді громадських робіт.

Згідно з ч. 1 ст. 100 КК України громадські роботи призначаються неповнолітніму у віці від 16 до 18 років, які мають постійну чи тимчасову роботу на строк від двох місяців до одного року за місцем роботи. При цьому суд у вироку визначає розмір відрахувань у дохід держави із заробітку неповнолітнього засудженого в межах 5 - 10 %. Наприклад, Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області, призначив покарання неповнолітньому П. за ч. 1 ст. 185 КК України, у виді 50 годин громадських робіт.

Загалом, призначаючи неповнолітньому один із видів покарання важливо, щоб суд в ухвалі (постанові) повністю обґрунтував своє рішення. При цьому суддя повинен обрати такий з них, що найбільше сприятиме виправленню і перевихованню неповнолітнього.

Як свідчить проведене узагальнення, суди не допускають застосування кримінального покарання до неповнолітніх, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, якщо виправлення неповнолітніх може бути досягнуто шляхом застосування примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК України суд вправі звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності тільки у випадку, якщо він вперше вчинив злочин невеликої тяжкості та за умови, що його виправлення можливе без застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру.

Судам слід мати на увазі, що перелік примусових заходів виховного характеру є вичерпним: застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Суд вправі призначити один або кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачених ч. 2 ст. 105 КК України.

Як свідчить практика, суди переважно застосовують до неповнолітніх лише один примусовий захід виховного характеру - передачу під нагляд батьків. Лише в деяких випадках судом було застосовано декілька примусових заходів виховного характеру. Тернопільський міськрайонний суд, розглянувши кримінальну справу за обвинуваченням О. за ч. 1 ст. 186 КК України, застосував до нього примусові заходи виховного характеру у виді застереження та обмеження дозвілля встановленням особливих вимог до його поведінки - заборони перебувати до досягнення повноліття поза межами місця проживання після 22 год. 00 хв. та передачу його під нагляд матері до досягнення повноліття.

Вироком Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області неповнолітню Л. визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, та звільнено від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру, передбачених п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 105 КК України. Л. оголошено осуд за її дії та роз'яснено правові наслідки продовження протиправної поведінки і вчинення нового злочину, а також обмежено дозвілля - заборонено відвідувати у вечірній та нічний час розважальні заклади до досягнення повноліття.

Згідно даним судової практики вбачається, що суди не завжди виконують вимоги ч. 3 ст. 105 КК України щодо призначення строку тривалості заходів виховного характеру.

Суддя Підволочиського районного суду Тернопільської області при винесені постанови про застосування до неповнолітнього К. примусових заходів виховного характеру у виді передачі його під нагляд матері не вказала строк тривалості таких заходів.

Аналогічні помилки щодо передачі неповнолітніх під нагляд батьків без зазначення тривалості такого заходу виявлено у Ярмолинецькому районному суді Хмельницької області. При розгляді справи щодо неповнолітнього В. та визнання його винним у скоєнні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 296 КК України, суд своєю постановою, а не вироком призначив засудженому покарання у виді одного місця арешту за ч. 1 ст. 296 КК України, а за ч. 1 ст. 162 КК України звільнив його від покарання, посилаючись на ст.ст. 98, 99, 105 КК України, застосував до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру у виді передачі неповнолітнього під нагляд батьків, не вказавши, на який строк це суперечить роз'ясненням, що містяться у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру" від 15.05.2006 року № 2.

Варто зазначити, що деякі судді не завжди розуміють різницю між звільненням від кримінальної відповідальності неповнолітнього із застосуванням заходів виховного характеру і звільнення від покарання із застосуванням таких же заходів.

Так, Луцький міськрайонний суд Волинської області закрив провадження у кримінальній справі за обвинуваченням Ю. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України, що надійшла з обвинувальним висновком, та застосував до неповнолітнього на підставі ст. 105 КК України примусовий захід виховного характеру - передачу під нагляд матері.

Ухвалюючи вказану вище постанову, суд не звернув уваги на те, що ст. 105 КК України регламентує порядок звільнення від призначеного за вироком суду покарання із застосуванням заходів виховного характеру. Крім того, всупереч роз'ясненням п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду справ про застосування судами примусових заходів виховного характеру" № 2 від 15.05.2006 року вирішив питання про передачу неповнолітньої під нагляд матері, не запитавши згоди останньої на це.

Водночас, аналіз справ свідчить про те, що загалом, призначаючи покарання неповнолітнім, судді дотримуються вимог чинного законодавства і не виходять за межі, визначені ст.ст. 97- 105 КК України.