Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону "Про свободу совісті та релігійні організації"

З метою забезпечення однакового застосування Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

Відповідно до статей 13 і 14 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення) у виконавчому комітеті обласної, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів, а в автономній республіці Крим - в уряді автономної республіки Крим. Після створення у зазначених регіонах місцевої державної адміністрації остання відповідно до підпункту 6 пункту 15 Положення про місцеву державну адміністрацію, затвердженого Указом Президента України від 14 квітня 1992 року, реєструє статути місцевих громадських об'єднань, у тому числі і релігійних громад. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади визначаються юридичними особами з моменту реєстрації їх статутів (положень) в Раді у справах релігії при Кабінеті Міністрів України.

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення). Отже, спори релігійних організацій між собою та з іншими юридичними особами підлягають вирішенню на загальних підставах в арбітражних судах за винятками, передбаченими в законодавстві.

Таким винятком є категорія спорів про оскарження рішень виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів, уряду автономної республіки Крим, а також місцевих державних адміністрацій в областях, містах Києві та Севастополі після їх утворення, з питань володіння та користування культовими будівлями і майном. Згідно з статтею 17 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" зазначені рішення можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом Української РСР. Отже, арбітражні суди, встановивши, що позовна заява містить вимоги щодо визнання недійсними рішення зазначених органів про передачу у володіння і користування культових будівель і майна (одній релігійній громаді чи декільком в почергове користування), повинні відмовляти у її прийнятті відповідно до пункту 1 статті 62 Арбітражного процесуального Кодексу України, а якщо провадження у справі порушено - припиняти провадження згідно з пунктом 1 статті 80 Арбітражного процесуального Кодексу України.

Під культовими будівлями і майном слід розуміти будівлі і речі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян. Тому не можуть бути визнані культовими будівлями пристосовані для проживання священнослужителів та інших служителів культу приміщення, якщо вони не є невід'ємною частиною культової споруди і не знаходяться на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди (сторожа, тощо). Зазначені обставини можуть встановлюватись документами служби технічної інвентаризації місцевих Рад.

Відповідно до статті 17 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатнє користування або повертаються у власність релігійних організацій безплатно за рішеннями виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів, а в автономній республіці Крим - урядом цієї республіки. Слід мати на увазі, що згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 року "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" зазначені державні органи зобов'язані протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатнє користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. Отже, згідно з цим Указом допускається не тільки повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. Зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті нема законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії, що була власником будівлі на момент її переходу у власність держави.

Рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в арбітражний суд. Позивачем у цих справах може бути будь-яка інша релігійна або неконфесійна організація, яка вважає, що зазначеним рішенням порушено її права колишнього власника або права щодо володіння або користування спірними будівлями і майном, які належать їй в силу закону чи договору (статті 48 і 57 Закону "Про власність", стаття 58 Закону "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", стаття 11 Закону "Про представника Президента України". Свої вимоги вона може обгрунтовувати всіма видами допустимих відповідно до законодавства доказів, що мають значення для справи, згідно з правилами, передбаченими в Арбітражному процесуальному Кодексі України.

Відповідно до статей 12 і 15 Арбітражного процесуального Кодексу України спори про визнання недійсними рішень державних органів щодо повернення або передачі у власність релігійних організацій культових будівель або майна підвідомчі арбітражному суду автономної республіки Крим, арбітражному суду області та м.Києва.

При розгляді зазначених спорів арбітражні суди повинні враховувати що:

1. Постановою Ради Міністрів Української РСР від 5 квітня 1991 року N 83 "Про перелік пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям" затверджений перелік культових споруд - визначних пам'яток архітектури, що не можуть бути передані у постійне користування конфесійним організаціям. Згідно із змістом цієї постанови не допускається передача культових споруд, зазначених у переліку, також у власність цих організацій.

2. Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 року "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" на відповідні органи покладено обов'язок забезпечити згідно з зазначеним Законом повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з обов'язковим урахуванням прав як тих релігійних громад, що були власниками цих будівель і майна на момент їх переходу у власність держави, так і тих, які користуються ними в даний час. Тому арбітражні суди повинні з'ясовувати наявність культових споруд у населених пунктах, їх розподіл між різними релігійними організаціями та інші обставини, що необхідні для урахування прав і законних інтересів віруючих усіх конфесій.

Арбітражні суди повинні захищати інтереси релігійних організацій, що складаються з переселенців, які залишили в країнах, де проживали до переселення, культові будівлі і майно. Зокрема, слід визнавати рішення державних органів про передачу у власність релігійної організації культової споруди недійсною, якщо остання належить на праві користування громаді переселенців. Доказами, що свідчать про зазначені обставини, можуть бути повідомлення Міністерства закордонних справ України, іноземних установ, тощо.

3. Під поверненням культових будівель і майна слід розуміти повернення зазначених будівель і майна у власність релігійних організацій того ж самого конфесійного напряму, наприклад, громада Української греко-католицької церкви, Української автокефальної православної церкви, Римо-католицької церкви, тощо.

4. Доказами про належність культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути письмові документи (архівні виписки, копії, шематизми, тощо), а також довідки Ради у справах релігії при Кабінеті Міністрів України.

Арбітражні суди повинні витребувати від Ради у справах релігії або архівних установ документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору або викликати посадових осіб Ради у справах релігії для дачі пояснень по суті справи в порядку, передбаченому статтями 30 і 65 Арбітражного процесуального Кодексу України. Слід враховувати, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1992 року N 107 "Про затвердження Положення про Раду у справах релігій при Кабінеті Міністрів України" остання дає експертні висновки за запитами суду, веде облік релігійних організацій і культових будівель (підпункти "л" і "м" пункту 5).

5. До введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" в Україні все майно церковних і релігійних громад було об'явлено народною власністю, тобто власністю держави (пункт 13 Декрету тимчасового робітничо-селянського уряду України від 19 січня 1919 року "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви"). Звідси витікає, що державні органи, зазначені в статті 17 вказаного Закону, виконують функції державного комунального власника культових будівель і майна. Відповідно до статті 4 Закону "Про власність" вони мають право володіти, користуватися і розпоряджатися зазначеними будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які дії, що не суперечать закону. Тому у арбітражних судів нема підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов'язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.

6. Арбітражні суди повинні відмовляти релігійним організаціям у прийнятті позовної заяви про витребування культової будівлі і майна з чужого незаконного володіння (віндікаційний позов) або про усунення перешкод в їх користуванні (негаторний позов) якщо є рішення належного державного органу, відповідно до якого зазначеним організаціям передається культова будівля або майно у володіння або користування. Згідно з статтями 348 пункт 18, 349 ЦПК зазначене рішення є виконавчим документом. Тому за даних обставин нема спору, а є необхідність і можливість в примусовому виконанні зазначеного рішення відповідно до правил, викладених в розділі 5 ЦПК.

Рішення державного органу, прийняте з питань володіння і користування культовими будівлями і майном повинно виконуватись судовим виконавцем кожного разу на усну або письмову заяву стягувача протягом усього строку його чинності ( стаття 356 ЦПК).

7. Арбітражні суди при наявності підстав для участі в арбітражному процесі прокурора повинні ухвалою визнавати його участь в процесі обов'язковою згідно з статтею 29 Арбітражного процесуального Кодексу України.