Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону "Про свободу совісті та релігійні організації"

З метою забезпечення однакового застосування Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Відповідно до статей 13 і 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон) релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення) у обласній, Київській і Севастопольській міських державних адміністраціях, а в Автономній Республіці Крим - в Уряді цієї республіки. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади визнаються юридичними особами з моменту реєстрації їх статутів (положень) у державному органі України у справах релігій.

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту.

2. Як визначає стаття 7 Закону, релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Тому репрезентувати релігійні організації у їх правовідносинах можуть лише повноважні представники, що обрані, призначені відповідно до статутних вимог релігійної організації.

Суддя, встановивши, що позовна заява підписана не повноважним представником релігійної організації, повинен повертати її згідно з пунктом 1 статті 63 Господарського процесуального Кодексу України (далі - ГПК), а якщо провадження у справі порушено - залишати позов без розгляду відповідно до пункту 1 статті 81 ГПК.

3. Спори релігійних організацій між собою та з іншими юридичними особами підлягають вирішенню на загальних підставах в господарських судах відповідно до їх компетенції, за винятками, передбаченими в законодавстві. Таким винятком, зокрема, є категорії справ про припинення діяльності релігійної організації та про оскарження рішень відповідних державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону зазначені справи розглядаються загальними судами в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Отже, господарські суди, встановивши, що позовна заява містить вимоги щодо припинення діяльності релігійної організації або визнання недійсним рішення державних органів про передачу у володіння і користування культових будівель і майна (одній релігійній громаді чи декільком в почергове користування), повинні відмовляти в її прийнятті відповідно до пункту 1 статті 62 ГПК, а якщо провадження у справі порушено - припиняти провадження згідно з пунктом 1 статті 80 ГПК.

4. Під культовими будівлями та майном слід розуміти будівлі і речі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян. Тому, зокрема, не можуть бути визнані культовими будівлями ті приміщення, що пристосовані для проживання священослужителів та інших служителів культу, якщо вони не є невід'ємною частиною культової споруди і не знаходяться на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди (сторожка тощо). Зазначені обставини можуть встановлюватись документами служби технічної інвентаризації.

У разі виникнення сумнівів щодо належності будівлі або майна до категорії культових, господарські суди повинні призначати експертизу.

5. Права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення в дію Закону, зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи згідно з пунктом 4 Постанови Верховної Ради України від 23 квітня 1991 року про порядок введення цього Закону в дію. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їх правонаступниками.

Відповідно до статті 8 Закону держава визнає право релігійної громади на її підпорядкованість у канонічних, організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підпорядкованості. Тому зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її у іншу віросповідну (конфесійну) приналежність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань цієї громади за усіма угодами, що були раніше укладені нею. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до підстав, передбачених у статтях 329-331 Цивільного кодексу України. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію Закону (статті 28-32 Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР, затвердженого Указом Президії Верховної Ради України від 1 листопада 1976 року, з наступними змінами і доповненнями, стаття 20 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", пункти 59, 61 "Положения об охране и использовании памятников истории и культуры", затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 16.09.82 N 865).

У той же час, відповідно до пункту "В" статті 10 зазначеного Положення про релігійні об'єднання, громади віруючих могли користуватись для молитовних зборів спорудою (приміщенням), наданою їм окремими громадянами або виконавчим комітетом районної, міської Ради народних депутатів за договором оренди. Останній, згідно зі статтею 34 Положення, укладався з окремими віруючими, які і несли відповідальність за цим договором. Тому спори, що виникають між його сторонами при зміні, розірванні або виконанні зазначеного договору, не підвідомчі господарським судам.

Відповідно до статті 16 Закону діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. У разі припинення діяльності релігійної громади за цих підстав, дія договору безоплатного користування культовими та іншими будівлями, стороною якого була зазначена громада, також припиняється відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України.

6. Відповідно до статей 17 і 18 Закону кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власником придбаного чи створеного нею нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником (стаття 29 Закону України "Про власність") .

7. Відповідно до статті 17 Закону культові будівлі і майно, які складають державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду цієї республіки. Слід мати на увазі, що згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 року N 125/92 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" зазначені державні органи зобов'язані протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. (Розпорядженням Президента України від 22.06.94 N 53/94-рп дію цього пункту продовжено до 01.12.97). Отже, згідно з цим Указом допускається не лише повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. Зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент її переходу у власність держави.

8. Рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в господарський суд. Позивачем у цих справах може бути будь-яка інша релігійна або неконфесійна організація, яка вважає, що зазначеним рішенням порушено її права колишнього власника або право володіння і користування спірними будівлями і майном, які належать їй в силу закону чи договору (статті 48 і 57 Закону "Про власність", статті 74 і 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") . Свої вимоги вона може обгрунтовувати всіма видами допустимих відповідно до законодавства доказів, що мають значення для вирішення спору.

9. Підсудність справ зі спорів про визнання недійсними рішень державних органів щодо повернення або передачі у власність релігійних організацій культових будівель чи майна визначається за загальними правилами статей 13-16 ГПК.

При вирішенні зазначених спорів необхідно враховувати:

9.1. Постановами Ради Міністрів Української РСР від 5 квітня 1991 року N 83 "Про перелік пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям", Кабінету Міністрів України від 14 вересня 1991 року N 198 та від 8 червня 1992 року N 311 "Про виключення окремих об'єктів із переліку культових споруд - визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям", затверджений перелік культових споруд - визначних пам'яток архітектури, що не можуть бути передані у постійне користування релігійним організаціям. За змістом цих постанов не допускається передача культових споруд, зазначених у переліку, також у власність цих організацій;

9.2. Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 року "Про порядок введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Постанови Верховної Ради України від 23 грудня 1993 року "Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації") на відповідні державні органи покладено обов'язок забезпечити згідно з зазначеним Законом повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням:

- прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави;

- прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном в установленому Законом порядку;

- вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею;

- наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань;

- інших суттєвих обставин у їх сукупності.

Рішення відповідного державного органу має бути мотивованим.

Жодна з обставин, перелічених у цьому пункті, не може мати наперед установленого або пріоритетного значення при вирішенні конкретних спорів. Згідно з вимогами цієї постанови господарський суд повинен враховувати перелічені та інші суттєві обставини у їх сукупності, оцінюючи їх співвідношення відповідно до принципів рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій, закріплених у статті 5 Закону. Тобто слід виходити з того, що врахування взаємних прав і законних інтересів різних релігійних громад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпечення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях.

Не може вважатись пристосованим для відправлення масових богослужінь і релігійних обрядів такий вид культових будівель, як капличка, тобто споруда-усипальня на цвинтарі.

Господарські суди повинні захищати інтереси релігійних громад, що складаються з переселенців, які залишили в країнах, де проживали до переселення, культові будівлі і майно. Зокрема слід визнавати недійсними рішення державних органів про передачу у власність релігійної організації культової споруди, якщо остання належить на праві користування громаді переселенців або їх нащадкам. Доказами, що свідчать про зазначені обставини, можуть бути повідомлення Міністерства закордонних справ України, іноземних установ тощо;

9.3. Під поверненням культових будівель і майна слід розуміти повернення зазначених будівель і майна у власність релігійних організацій того ж самого конфесійного напряму, наприклад, громадам православної церкви, Римо-католицької церкви, тощо;

9.4. Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій, архівні документи церковних організацій (шематизми), рішення місцевих органів влади та інші письмові докази. Тому господарські суди повинні витребувати від державного органу України у справах релігій або архівних установ документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору або викликати посадових осіб зазначеного органу для дачі пояснень по суті справи в порядку, передбаченому статтями 30 і 65 ГПК;

9.5. Оскільки стаття 83 Цивільного кодексу України не передбачає виключень щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними рішень відповідних державних органів про повернення чи передачу культових будівель або майна у власність, то до цих вимог застосовується загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України. Перебіг зазначеного строку починається з дня, коли заінтересована релігійна громада дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (стаття 76 Цивільного кодексу України). Якщо релігійна організація отримала статус юридичної особи після винесення державним органом зазначеного рішення, то право на позов у такої організації виникає з дня реєстрації її статуту в установленому законом порядку;

9.6. Заінтересовані релігійні організації звертаються до господарського суду з вимогою про визнання недійсними рішень про повернення або передачу культових будівель і майна іншим релігійним організаціям з позицій власника або володільця, права яких оспорюються. Можливість подання такого позову виникла лише після введення в дію Закону України "Про власність" (стаття 57). Зазначений Закон було введено в дію з 15 квітня 1991 року, а Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" - з 6 червня 1991 року. Тому всі релігійні організації, що отримали статус юридичної особи відповідно до норм останнього Закону мали право звертатись до господарського суду із зазначеними позовами у встановленому законодавством порядку;

9.7. Якщо загальний суд прийняв до свого провадження заяву про визнання недійсним рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність, то зазначена обставина не може бути підставою для відмови у прийнятті такої заяви господарським судом (пункт 2 статті 62 ГПК) або для припинення ним провадження у справі (пункт 2 статті 80 ГПК) , оскільки зазначена категорія спорів не підвідомча загальним судам. Розгляд таких справ загальними судами не впливає на перебіг строку позовної давності, але може бути визнаний поважною причиною його пропуску залежно від конкретних обставин (стаття 80 Цивільного кодексу України);

9.8. До введення в дію Закону все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в особі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Відповідно до статті 4 Закону України "Про власність" зазначені державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які дії, що не суперечать закону. Тому у господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов'язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства;

9.9. Рішення компетентного державного органу, зазначеного у статті 17 Закону, про повернення або передачу культової будівлі або майна у власність конкретної релігійної громади є необоротним, тобто таким, що не може бути скасовано наступним рішенням цього ж органу. Перехід права власності на будівлю або інше майно може бути визнано недійсним лише за рішенням суду у встановленому законодавством порядку.

10. Господарський суд повинен відмовляти релігійним організаціям у прийнятті позовних заяв про витребування культових будівель і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користуванні ними (негаторний позов), якщо є рішення належного державного органу, відповідно до якого зазначеним організаціям передається культова будівля або майно у володіння або користування. Відповідно до пункту 14 статті 3 і пункту 10 статті 18-1 Закону України "Про виконавче провадження" згадане рішення є виконавчим документом і підлягає виконанню Державною виконавчою службою. Тому за таких обставин немає спору, а існує можливість примусового виконання відповідного рішення за правилами, викладеними у названому Законі.

Господарським судам слід відмовляти у прийнятті цих позовних заяв відповідно до пункту 1 статті 62 ГПК протягом усього строку чинності рішень зазначених державних органів.

11. Господарські суди повинні, як правило, визнавати за необхідне участь прокурора в судовому процесі при розгляді справ за участю релігійних організацій, відповідно до вимог статті 29 ГПК.

12. Роз'яснення Президії Вищого Арбітражного Суду України від 22.07.92 N 01-6/861 вважати таким, що втратило чинність.