Порушення вимог статті 58 Закону України "Про виконавче провадження" , якою врегульовано питання визначення вартості та оцінки майна боржника, є підставою для визнання прилюдних торгів з примусової реалізації арештованого нерухомого майна недійсними.
Зокрема, залучення відділом державної виконавчої служби неуповноваженого суб'єкта до проведення оцінки майна виключає правові підстави щодо використання звіту про оцінку майна для проведення спірних торгів та впливає на результат прилюдних торгів і зміст самого правочину, оскільки майно у такому випадку реалізується за ціною, визначеною з порушенням вимог, встановлених законом. Отже, проведені прилюдні торги, які за своєю суттю є багатостороннім правочином, не відповідають положенням статті 203 ЦК України (додержання яких є необхідною умовою чинності правочину), що з урахуванням вимог частини першої статті 215 ЦК України є підставою для визнання їх недійсними (постанова ВСУ від 25.02.2015 у справі № 4/178/2011/5003);
- якщо одна із сторін договору про купівлю-продаж акцій товариства, укладеного акціонерами товариства, не є резидентом України, то умова такого договору щодо застосування іноземного права не є нікчемною та відповідає положенням статей 5, 38 Закону України "Про міжнародне приватне право" та Закону України "Про господарські товариства" . Крім того, згідно з положеннями статті 217 ЦК України наявність у правочині нікчемних умов не призводить до недійсності правочину в цілому чи інших його частин (постанова ВСУ від 13.05.2015 у справі № 910/21992/13);
- відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні, якщо обов'язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання недійсним на підставі частини першої статті 203 ЦК України договору про відступлення права вимоги як такого, що суперечить вимогам частини першої статті 516 ЦК України (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 910/6098/14);
- вирішуючи спори, що стосуються питань реалізації нерухомого майна державних підприємств з прилюдних торгів, судам слід враховувати таке:
а) реалізація нерухомого майна, яке належало до основних засобів виробництва державного підприємства, суперечить нормам статті 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" . Фактичне використання чи невикористання цього майна у господарській діяльності підприємства не має визначального значення. Дія мораторію не поширюється лише на оборотні активи та інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або протягом дванадцяти місяців з дати складання балансу;
б) дії державного виконавця щодо визначення складу майна, яке підлягає реалізації з прилюдних торгів, а також щодо його оцінки безпосередньо формують суттєві умови угод купівлі-продажу, а тому незаконні дії державного виконавця можуть бути одночасно підставою для визнання недійсним укладеного на прилюдних торгах правочину у зв'язку з недодержанням в момент його вчинення вимог закону;
в) 01.01.2013 набрав чинності Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" , яким встановлено спеціальний порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства. Його положення підлягають застосуванню до зазначених правовідносин (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 914/2062/14);
17) з питань, пов'язаних із здійсненням виконавчого провадження:
- виконавче провадження підлягає обов'язковому зупиненню на підставі пункту 17 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" у зв'язку з прийняттям рішення про приватизацію вугледобувних підприємств відповідно до Закону України "Про особливості приватизації вугледобувних підприємств" протягом трьох років з моменту завершення приватизації, а також у разі коли до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України переліку об'єктів державної власності, які підлягають приватизації, увійшли відокремлені підрозділи боржника, а не підприємство-боржник у цілому (постанова ВГСУ від 27.05.2015 у справі № 5006/33/70/2012);
- якщо стягувачем за судовим рішенням є державне підприємство, на яке не поширюється дія Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" , державні виконавці не мають законних підстав проводити будь-яке списання коштів за виконавчими документами у справах, де боржниками є державні органи, а стягувачам необхідно подавати такі документи безпосередньо до органів казначейства. У такому випадку державний виконавець не має підстав для відкриття виконавчого провадження, а зобов'язаний відмовити у його відкритті відповідно до пункту 8 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 916/2182/14);
18) у зв'язку з оскарженням рішення третейського суду:
- аналіз статей 2, 5, 12 Закону України "Про третейські суди" свідчить про те, що предметом третейської угоди може бути не лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, а й будь-які інші спори, які виникатимуть між сторонами договору в майбутньому та передбачені третейською угодою. Отже, висновок про те, що предметом третейської угоди може бути лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, є помилковим (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 910/8043/14);
19) у зв'язку зі стягненням заборгованості за житлово-комунальні послуги:
- об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ) не є виробником та/або виконавцем житлово-комунальних послуг, визначених відповідно до положень Закону України "Про житлово-комунальні послуги" , оскільки не надає і не виробляє таких послуг, а отже, і не формує цін чи тарифів на послуги, які б підлягали встановленню (затвердженню) органами місцевого самоврядування.
ОСББ, які самостійно (власними силами та/або із залученням на договірних засадах інших юридичних та фізичних осіб) забезпечують утримання будинку і прибудинкової території, при визначенні розміру внесків (платежів) на таке утримання повинні виходити з розміру витрат, встановлених кошторисом об'єднання, який згідно зі статтею 10 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" затверджується загальними зборами членів об'єднання. Ні зазначеним Законом, ні іншими законодавчими актами України не передбачено затвердження або погодження органами місцевого самоврядування розмірів внесків та платежів на утримання будинку, визначених загальними зборами ОСББ.
Помилковим є ототожнення внесків (зборів, платежів) на утримання будинку, визначених загальними зборами ОСББ, з тарифом на житлово-комунальну послугу з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, який відповідно до статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування" та статті 14 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" підлягає встановленню органами місцевого самоврядування (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 916/2197/13);
20) з питань захисту права власності:
- Федерація профспілок України не має правових підстав для розпорядження майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP (шляхом продажу, передачі до статутних фондів господарських товариств та відчуження у будь-який інший спосіб).
Відповідно до положень Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.91 № 1452-XII "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави", Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" та Постанови Верховної Ради України від 04.02.94 № 3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", Постанови Верховної Ради України від 10.04.92 № 2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" майно громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на території України, що перебувало у віданні Української республіканської ради профспілок, правонаступником якої після розпаду Союзу РСР стала Рада Федерації незалежних профспілок України, а у подальшому - Федерація професійних спілок України, є державною власністю та до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передано тимчасово Фонду державного майна України (постанова ВСУ від 29.04.2015 № 5028/12/106/2011);
- за змістом частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно є самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Отже, приміщення для охорони на автостоянці, яке збудовано як об'єкт нерухомості за відсутності дозвільної документації та відповідної згоди міської ради на його розміщення як окремого об'єкта нерухомого майна, є самочинним будівництвом, його не може бути визнано капітальною спорудою, на яку видається окреме свідоцтво про право власності, а тому недійсними є і правочини щодо відчуження цього об'єкта (постанова ВСУ від 03.06.2015 у справі № 927/91/13-г);
- пунктом 3 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (у редакції Закону України від 28.12.2014 № 68-VIII) встановлено мораторій на відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад) гуртожитків, які перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності або увійшли до статутних фондів акціонерних чи колективних підприємств, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, протягом строку реалізації державної програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад, але не менше одинадцяти років з дня опублікування цього Закону.
Відсутні правові підстави для визнання, відповідно до вимог статті 334 ЦК України, за володільцем (акціонерним товариством) права власності на виробничий гуртожиток за набувальною давністю у такому випадку: спірний гуртожиток належав до державного житлового фонду і був безоплатно переданий у користування акціонерному товариству в процесі приватизації як майно соціально-побутового призначення; він не включений до переліку об'єктів, які підлягали приватизації, та не увійшов до статутного фонду акціонерного товариства; його було передано органом управління як об'єкт державного житлового фонду у власність територіальної громади з подальшою передачею окремих приміщень у власність мешканців гуртожитку в порядку, передбаченому Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та прийнятими до нього підзаконними актами, з урахуванням особливостей Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (постанова ВСУ від 20.05.2015 у справі № 911/130/14);
21) у зв'язку із застосуванням відповідальності за порушення зобов'язань:
- положення частини шостої статті 232 ГК України щодо припинення нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, застосовується до відповідних правовідносин лише у разі, якщо інше не встановлено законом або договором. Отже, якщо умовами договору сторони передбачили, що пеня нараховується за весь період часу, протягом якого не виконано зобов'язання, то нарахування пені не припиняється за період прострочення зобов'язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 910/6379/14);
- обчислення пені та стягнення її за судовими рішеннями здійснюється лише в національній валюті України - гривні. Відповідно, є неможливим нарахування та стягнення пені в іноземній валюті за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України, оскільки розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" ), а повноважень щодо встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти чинним законодавством України не передбачено (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 909/660/14);
- частиною другою статті 625 ЦК України передбачено можливість стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за прострочення саме грошового зобов'язання.
Натомість стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не для виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за непоставлений товар.
За своєю суттю обов'язок щодо повернення коштів, отриманих як попередня оплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні статті 625 ЦК України.
За такі дії відповідач несе відповідальність, передбачену частиною третьою статті 693 ЦК України, згідно з якою на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.
У частині шостій статті 231 ГК України зазначено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (постанова ВСУ від 01.07.2015 у справі № 910/14120/14);
- для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання згідно зі статтею 617 ЦК України, статтею 218 ГК України особа, яка порушила зобов'язання, повинна довести: 1) наявність обставин непереборної сили; 2) їх надзвичайний характер; 3) неможливість попередити за таких умов завдання шкоди; 4) причинний зв'язок між цими обставинами і завданими збитками.
Неможливість боржника здійснювати господарську діяльність, пов'язана з окупацією території Автономної Республіки Крим Російською Федерацією, не є ознакою надзвичайності чи невідворотності для виконання обов'язку за кредитним договором, не перебуває у причинному зв'язку з неповерненням грошей за кредитним договором, що за відсутності доказів вжиття боржником усіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язання та неможливості запобігти збиткам не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язань.
Частина друга статті 218 ГК України не допускає віднесення до категорії непереборної сили порушення зобов'язань контрагентами боржника (постанова ВСУ від 10.06.2015 у справі № 904/6463/14);
22) у зв'язку з припиненням господарських зобов'язань:
- законодавством не передбачено такої підстави для припинення зобов'язання, що залишилось невиконаним, як закінчення строку дії договору.
Отже, саме по собі закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов'язку.
Зокрема, розглядаючи позовні вимоги про зобов'язання поставити товар за обставин, що попередню оплату постачальником повернуто, а строк дії договору закінчився, судам слід враховувати, що безпідставне повернення попередньої оплати за договором є односторонньою відмовою від виконання зобов'язання, що є прямим порушенням зобов'язального права (стаття 525 ЦК України), а зобов'язання у такому випадку не може вважатися припиненим (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 904/5381/14);
23) з договорів іпотеки:
- відповідно до частини п'ятої статті 3, частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" та частини першої статті 609 ЦК України ліквідація третьої особи - іпотекодавця після відчуження нею предмета іпотеки не припиняє права іпотеки і не може бути підставою для припинення забезпеченого іпотекою основного зобов'язання.
У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, згідно з яким з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.
Отже, ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним для набувача майна, обтяженого іпотекою, з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек та на нього поширюється дія статті 23 Закону України "Про іпотеку" , в якій зазначено, що іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 907/544/14);
24) з питань, пов'язаних зі сплатою судового збору:
- згідно з пунктом 22 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" (у редакції Закону України від 12.02.2015) і положеннями Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від сплати судового збору звільняється уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у справах, пов'язаних зі здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.
Водночас уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб зобов'язана сплачувати судовий збір у загальному порядку у випадку звернення до господарського суду не у зв'язку з виконанням своїх повноважень, а також у випадку, коли її вимоги не пов'язані з поданням позовів, щодо яких ця особа звільняється від сплати судового збору (постанова ВСУ від 27.05.2015 у справі № 910/14490/14);
25) з процесуальних питань щодо припинення провадження у справі та підвідомчості спорів:
- існування на час вирішення господарського спору рішення адміністративного суду про визнання недійсним рішення тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України, який в межах своєї компетенції вирішив такий спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, не є підставою для припинення провадження у справі відповідно до пункту 2 частини першої статті 80 ГПК України, оскільки відсутнє рішення саме господарського суду з цього спору, а суди адміністративної юрисдикції не мають повноважень щодо розгляду господарських спорів (тобто адміністративні суди не є "іншим органом, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав" у розумінні статті 80 ГПК України).
До того ж, зважаючи на норми статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статті 12 ГПК України та частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, справи зі спорів про оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розгляду за правилами ГПК України, за винятком вирішення справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель (постанова ВСУ від 17.07.2015 у справі № 910/1331/14).
| Голова Вищого господарського суду України | Б. Львов |