Отже, до прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна в експлуатацію та його державної реєстрації право власності на цей об'єкт не виникає.
До виникнення права власності на новостворене нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використане в процесі будівництва (абзац перший частини третьої статті 331 ЦК України).
Абзацом другим частини третьої статті 331 ЦК України встановлено право особи, яка створила об'єкт нерухомого майна зі своїх матеріалів чи набуває на нього право власності на підставі договору або закону, укладати договори щодо зазначеного об'єкта незавершеного будівництва.
При цьому для реєстрації права власності набувача на об'єкт незавершеного будівництва надаються документи, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозвіл на виконання будівельних робіт, проектно-кошторисна документація, а також документи, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.
Отже, статтею 331 ЦК України не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку. Випадки виникнення права власності за рішенням суду обумовлено ЦК України лише у статтях 335 і 376. У решті випадків право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Зважаючи на викладене, неможливо здійснити захист прав інвестора на об'єкти незавершеного будівництва шляхом застосування правового механізму, встановленого статтею 392 ЦК України, якщо відповідно до умов інвестиційного договору та положень законодавства, яким урегульовано питання щодо набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва, право власності у інвестора на спірний об'єкт нерухомості не виникло (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/1891/14);
14) у зв'язку з розірванням договорів:
- вирішуючи спір про застосування наслідків розірвання договору про спільну діяльність (стягнення коштів), слід враховувати таке.
Відповідно до статей 1130, 1131 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
За змістом положень статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.
Частиною другою статті 1141 ЦК України передбачено право учасників простого товариства самостійно визначити в договорі умови повернення їх вкладів у разі припинення товариства.
Згідно зі статтями 1132, 1133 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.
Отже, у разі розірвання договору про спільну діяльність (простого товариства) у зв'язку зі зміною істотних обставин, якими сторони керувалися під час укладення договору, та виникнення обов'язку повернути стороні договору суму вкладу, внесеного нею на розрахунковий рахунок спільної діяльності, окрім загальних наслідків припинення договору простого товариства, визначених законом, слід враховувати також умови договору (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/16253/15);
- вирішуючи спір про розірвання договору оренди земельної ділянки та договору оренди водного об'єкта з підстав забудови орендованих об'єктів без згоди орендодавця, слід враховувати таке.
Статтею 24 Закону України "Про оренду землі" визначено право орендодавця вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати.
Згідно зі статтею 25 зазначеного Закону орендар має право за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. Водночас на орендаря покладається обов'язок виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
За змістом положень статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, визначених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
Нормами частин першої та другої статті 60 ЗК України встановлено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари – 25 метрів. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (стаття 61 ЗК України, стаття 89 Водного кодексу України).
Положеннями статей 15, 24, 25 Закону України "Про оренду землі" визначено, що умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, є істотними умовами договору оренди, дотримання яких має право вимагати орендодавець, а орендар зобов'язаний їх виконувати. Відповідно до зазначених норм право на забудову наданої в оренду земельної ділянки виникає в орендаря за наявності письмової згоди орендодавця.
Отже, невиконання орендарем покладених на нього договорами оренди земельної ділянки та водного об'єкта зобов'язань щодо заборони здійснення забудови орендованих об'єктів без згоди орендодавця є підставою для задоволення позову про їх розірвання (див. постанову ВСУ від 22.06.2016 у справі № 906/165/15);
15) у сфері надання послуг з водовідведення:
- вирішуючи спір щодо врегулювання розбіжностей в розрахунку об'єму стічних вод, які виникли під час укладення договору про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, слід враховувати таке.
Згідно зі статтею 19 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" укладення між підприємством водопостачання та споживачем договору про надання послуг з водопостачання є обов'язковим. Порядок надання споживачам послуг з питного водопостачання встановлюється центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.
Наказом Міністерства житлово-комунального господарства України від 27.06.2008 № 190 затверджено Правила користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України (далі – Правила № 190), які визначають порядок користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення населених пунктів України.
Відповідно до пункту 5.1 Правил № 190 облік відпущеної питної води та прийнятих стоків здійснюється виробником і споживачами засобами вимірювальної техніки, які занесені до Державного реєстру або пройшли державну метрологічну атестацію.
Як зазначено в пункті 3.14 Правил № 190, у разі відсутності у споживача засобів обліку на каналізаційних випусках кількість стічних вод визначається за кількістю води, що надходить з мереж центрального водопостачання та з інших джерел.
Пунктом 5.29 Правил № 190 встановлено, що у разі відсутності засобів обліку стічних вод їх облік здійснюється такими методами:
1) за допомогою засобів обліку на водозаборах;
2) за паспортною продуктивністю насосів на водозаборах;
3) за паспортним дебітом усіх свердловин та проектною потужністю поверхневого водозабору;
4) на підставі витрат води на технологічні потреби;
5) на підставі замірів кількості стічних вод, що надходять до мереж водовідведення.
Метод визначення кількості стічних вод встановлюється виробниками.
Якщо кількість стічних вод визначається одним із перелічених методів, що зафіксовано договором або двостороннім актом між виробником і споживачем на обумовлений термін, то споживач протягом цього терміну може не надавати виробнику таких даних.
Наведена норма Правил № 190 містить вичерпний перелік способів визначення кількості стічних вод, який розширеному тлумаченню не підлягає.
Отже, укладаючи договір про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, підприємство водопостачання може передбачити перелік методів визначення кількості стічних вод у межах, визначених підпунктами 1–5 пункту 5.29 Правил № 190 (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № 917/164/15);
16) з питань, пов'язаних із здійсненням виконавчого провадження:
- вирішуючи питання щодо виведення в окреме виконавче провадження постанови державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа за заявою стягувача, слід виходити з такого.
Згідно з частиною першою статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII) державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, зокрема за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.
За змістом положень частин першої, третьої, сьомої статті 28 названого Закону в разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 % суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні.
У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII), якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору (частина сьома статті 28 Закону).
Статтею 47 зазначеного Закону визначено підстави повернення виконавчого документа стягувачу. Зокрема, виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу за наявності письмової заяви стягувача. При цьому повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (частини перша, п'ята названої статті).
Підстави закінчення виконавчого провадження встановлено статтею 49 Закону. Зокрема, пунктом 1 частини першої цієї статті регламентовано, що у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду таке виконавче провадження підлягає закінченню і у такому випадку виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
Отже, Закон України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII) передбачав виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, визначених статтею 49 цього Закону. Вчинення відповідних процесуальних дій у разі повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача зазначений Закон не встановлював (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі № 927/1219/13);
17) з питань представництва за довіреністю:
- вирішуючи питання, пов'язане з правом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у випадку ліквідації банку на підписання довіреності від імені банку на представництво його інтересів у суді, слід враховувати таке.
Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (стаття 246 ЦК України).
Згідно з частинами першою та третьою статті 28 ГПК України справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності).
Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором, громадянином – суб'єктом підприємницької діяльності або його представником (частина перша статті 54 ГПК України).
Відповідно до частини третьої статті 57 ГПК України до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.
Отже, у представника за довіреністю від імені юридичної особи, підписаною особою, уповноваженою на це законом або установчими документами, виникає право на представництво інтересів саме юридичної особи, від імені якої видано довіреність.
За змістом частини першої статті 35 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд). Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду, яка має високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, повну вищу освіту в галузі економіки, фінансів чи права (не нижче кваліфікаційного рівня "спеціаліст") та професійний досвід, необхідний для виконання заходів у межах здійснення тимчасової адміністрації.
Аналіз положень статей 2, 37, 47, 48 зазначеного Закону дає підстави для висновку, що уповноважена особа Фонду з дня початку процедури ліквідації банку набуває повноважень органів управління та контролю неплатоспроможного банку, тобто крім повноважень, визначених Законом, вона здійснює повноваження керівництва банку, а отже, наділена правом видачі та підписання довіреностей від імені банку як юридичної особи на представництво інтересів банку (див. постанову ВСУ від 08.06.2016 у справі № 922/5071/15);
18) з питань відновлення пропущеного процесуального строку:
- вирішуючи питання щодо відновлення пропущеного процесуального строку, слід виходити з такого.
Частиною першою статті 53 ГПК України визначено, що за заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених ГПК України.
Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
На розширення цього положення Конституції України в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.
Пунктом першим статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Зокрема, ЄСПЛ вказав на те, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункт 46 рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99).
ЄСПЛ постановив, що у разі коли звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (пункт 47 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03).
Зі змісту пункту 52 рішення ЄСПЛ у справі "Пономарьов проти України" випливає: якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача "поважних причин" для поновлення пропущеного строку оскарження, то, отже, він (суд) не зазначив чітких причин такого рішення.
Суди, вирішуючи поновити пропущений строк на оскарження судових рішень у справі без наведення мотивів, за якими визнають поважними причини пропуску процесуального строку, порушують принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № Б29/162-10);
19) з питань підвідомчості спорів господарським судам:
- вирішуючи спір про стягнення до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях (далі – Фонд) заборгованості зі сплати державного збору за послуги з перевезень пасажирів і вантажів, слід враховувати таке.
Системний аналіз положень статті 12 Повітряного кодексу України, статті 29 Бюджетного кодексу України, статті 10 Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік", Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.93 № 819 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.98 № 889), дає підстави для висновку, що державний збір, який надходить до Фонду, формує загальнодержавні витрати на авіаційну діяльність, здійснення яких проводиться відповідно до Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України, та є обов'язковим для всіх суб'єктів авіаційної діяльності платежем за надання певних видів державних послуг, який перераховується до Державного бюджету України та є його складовою частиною.
Водночас згідно з наведеними нормами контроль за забезпеченням надходження та використання таких коштів Фонду покладено на уповноважений орган з питань цивільної авіації.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну авіаційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 398/2011, Державна авіаційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері цивільної авіації.
Пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) визначено, що суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Отже, за ознаками, наведеними у зазначеній нормі, Державна авіаційна служба України охоплюється визначенням суб'єкта владних повноважень, здійснення яким владних управлінських функцій в межах наданих повноважень призводить до виникнення правовідносин, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
За змістом положень статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у названих у цій нормі спорах, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського та цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у законі норми, що безпосередньо передбачає вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. При цьому згідно із зазначеною нормою господарським судам не підвідомчі справи у спорах, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів.
Натомість відповідно до частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється саме на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
Отже, у разі коли предметом спору в справі є стягнення суми державного збору, що є обов'язковим платежем до Державного бюджету України, позивач у правовідносинах, які склалися між сторонами у справі, виконує владну управлінську функцію з організації надходження цього платежу до відповідного бюджету, а тому немає підстав вважати, що цей спір є таким, що виник з господарських відносин та підвідомчий господарським судам.
Помилковим також є застосування судами до спірних правовідносин положень статті 526 ЦК України та статті 193 ГК України, якими врегульовано загальні умови виконання цивільних та, відповідно, господарських зобов'язань.
Частиною другою статті 1 ЦК України передбачено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до положень частини першої статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів.
Оскільки державний збір, стосовно якого заявлено вимогу про стягнення, є платежем до Державного бюджету України, а отже, доходом державного бюджету, відносини між сторонами спору є такими, що виникли із бюджетного законодавства, і тому вони не можуть регулюватися нормами ЦК України і ГК України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі № 910/25212/14);
20) з питань, пов'язаних з правом на звернення до господарського суду:
- аналіз частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 1 ГПК України дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
З огляду на приписи частин четвертої – шостої статті 26, частин першої, другої та дев'ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у разі, коли позивача визнано кредитором у провадженні у справі про банкрутство боржника, участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, що не відповідає вимогам закону, є порушенням майнових інтересів позивача.
За таких обставин позивач, який не є стороною спірного договору, має право на звернення з позовом про визнання такого договору недійсним, а обраний позивачем спосіб захисту своїх прав як кредитора не суперечить вимогам чинного законодавства (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 910/6279/15-г).
| Голова Вищого господарського суду України | Б. Львов |