Розбіжна думка судді Сергія Головатого у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ

44. На момент проголошення незалежносте України, відповідно до Конституції УРСР 1978 року, в УРСР діяв Верховний Суд Української PCP як орган найвищого судового контролю. Стаття 2 Закону України "Про правонаступництво" від 12 вересня 1991 року (№ 1543-XII) визначила: "До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української PCP". Цим же Законом було встановлено, що суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української PCP, діють в Україні до створення судів на підставі нової Конституції України.

45. За Конституцією України 1996 року Верховний Суд мав юридичний статус "найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції" (частина друга статті 125). Формула наведеного припису містила два складники такого юридичного статусу цієї інституції влади: 1) за нею було закріплено статус "найвищого органу" в певній системі судів; 2) ту певну систему судів, де цій інституції було визначено місце "найвищого органу", становила "система судів загальної юрисдикції".

46. У першому складникові ключовим елементом є інституція влади, позначена як "орган". Таке її позначення походить ще від Конституції УРСР 1937 року, де Верховний Суд УРСР постав як "вищий судовий орган УРСР" (стаття 86), коли над ним за ієрархією існував ще один "вищий судовий орган" - Верховний Суд СРСР, на який відповідно до "Сталінської Конституції" 1936 року покладено було функцію "нагляду за судовою діяльністю судових органів СРСР, а також судових органів союзних республік" (стаття 104). Відповідно до такої ієрархії на українсько-радянський "вищий судовий орган" було покладено функцію "нагляду за судовою діяльністю судових органів УРСР та областей". Із ухваленням Конституції УРСР 1978 року (стаття 151) ні статус, ні функції Верховного Суду УРСР не змінилися: попередньо "вищий судовий орган УРСР" надалі став "найвищим судовим органом Української PCP" (відповідно до того, як за статтею 153 Конституції СРСР 1977 року Верховний Суд СРСР став "найвищим судовим органом СРСР") із визначеною йому функцією - "здійснювати нагляд за судовою діяльністю судів республіки". За таким юридичним статусом та з такою функцією Верховний Суд УРСР діяв до 8 червня 1995 року, коли за Конституційним Договором без змін щодо його характеристики як "орган" і щодо його місця в ієрархії як "найвищий" сталася зміна його функції - відтоді йому належало "здійснювати судовий нагляд за законністю судових рішень загальних судів". У такий спосіб окреслюється другий складник юридичного статусу цієї інституції, який уже з ухваленням Конституції 1996 року чітко вказав на певні зміни - як щодо місця самої інституції в системі влади, так і щодо її функцій.

47. Отже, Конституція 1996 року, не змінивши позначення Верховного Суду України як "судового органу", визначила його місце - як "найвищого" - в системі судів загальної юрисдикції. Проте таку систему, але цілком нову -відмінну від радянської, ще належало створити в законодавчий спосіб. При цьому функція Верховного Суду України - і відповідні його повноваження -мали бути змінені, оскільки Конституцією 1996 року інститут судового нагляду був замінений на інститути апеляції та касації.

48. Тому за приписом пункту 12 Розділу XV ("Перехідні положення") Конституції було визначено юридичний режим перехідного періоду, відповідно до якого Верховному Судові України та Вищому арбітражному судові України надавалась можливість продовжувати здійснювати свої повноваження за чинним на тоді законодавством - допоки в Україні не буде сформовано систему судів загальної юрисдикції відповідно до статті 125 Конституції. Такий період мав тривати не довше п'яти років.

49. Зазначений припис пункту 12 Розділу XV ("Перехідні положення") Конституції був логічним розвитком Закону України "Про правонаступництво" від 12 вересня 1991 року (№ 1543-XII), що передбачав діяльність судів, сформованих на підставі Конституції (Основного Закону) Української PCP, до створення судів на підставі нової Конституції України.

50. Цей конституційний припис означав, що не пізніше 28 червня 2001 року в Україні мала була постати нова судова система, в рамках якої діяв би вже новий Верховний Суд як "найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції", а не як той "найвищий судовий орган" псевдодержавного утворення у вигляді "Української PCP", що механічно став "найвищим судовим органом України" із покладеною на нього функцією здійснювати "найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки" (формула статті 149 Конституції Української PCP/України 1978 року, чинної на час ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року).

51. Конституцією України 1996 року не було врегульовано процедурних питань припинення повноважень Верховного Суду України. По-перше, власне процедурні питання не є предметом виключно конституційно-правного регулювання. По-друге, Конституцією не було передбачено, що Верховний Суд України, утворений не тільки до ухвалення Конституції України, а й ще до набуття Україною незалежносте, мав набути визначеного Конституцією статусу Верховного Суду України - з відповідними функціями та повноваженнями. Навпаки, зміст пункту 12 Розділу XV Конституції свідчить про протилежне: він не залишав законодавцеві дискреції щодо інших рішень, у тому числі й щодо подовження повноважень цього інституту за його нового статусу.

52. Проте законодавець, ухваливши спочатку Закон "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" від 21 червня 2001 року № 2531-ІІІ, а по тому - Закони "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року № 3018 та "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, так і не виконав волю конституцієдавця, що вимагала припинення повноважень Верховного Суду України як "найвищого судового органу України" (котрий існував ще до ухвалення Конституції 1996 року) не пізніше 28 червня 2001 року.

53. Понад те, законодавець у певний історичний період задля задоволення партикулярного інтересу правлячої політичної верхівки вдався до витворення власне-українського юридичного оксюморону, коли цивільну й кримінальну судові юрисдикції, що за класикою є двома видами загальної юрисдикції, раптом було перекваліфіковано на спеціалізовану юрисдикцію: тоді за Законом "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ законодавець утворив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, використавши формули частини другої та частини третьої статті 125 Конституції для запровадження в Україні чотириланкової системи судів.

54. За тогочасної судової системи "вищі спеціалізовані суди" стали в ній обов'язковою ланкою, що функціонально обмежила юридичний статус "старого Верховного Суду України": хоча за Конституцією він був "найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції", проте юридично він був позбавлений властивих касаційному судові повноважень. Такий юридичний порядок установив Конституційний Суд у справі про "касаційний дуалізм"-2, коли визначив, що "правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів" (пункт 3.4 мотивувальної частини Рішення № 8-рп/2010) і що "конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції" (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 8-рп/2010).

55. У такому стані Верховний Суд України - із правним статусом як "найвищий судовий орган" та за відповідних цьому статусові повноважень, що змінювалися водночас зі зміною організаційної побудови судової системи загалом, - існував до запровадження конституційних змін 2 липня 2016 року. За взятими сукупно приписами конституційного й законодавчого рівнів стосовно правного статусу та повноважень Верховного Суду України в період від 28 червня 1996 року до 2 липня 2016 року є підстави, щоб його характеризувати як старий Верховний Суд України.

56. Заміна "старого Верховного Суду України", що мав статус "найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції", на "новий Верховний Суд України" зі статусом "найвищого суду в системі судоустрою" нашої держави як одне з низки завдань конституційної реформи від 2 липня 2016 року, спрямованих на системну перебудову владних інституцій, стоїть ув одному ряду з іншими інституційними змінами принципового характеру за її наслідками, як-от: 1) виведення інституції конституційного судочинства із системи правосуддя, де вона перебувала за статтею 124 Конституції в редакції 1996 року; 2) запровадження триланкової (замість чотириланкової) системи судоустрою, за якої Верховний Суд України став найвищим судом у цій системі та єдиним у ній судом касаційної інстанції; 3) позбавлення прокуратури окремого статусу за структурою Конституції в редакції 1996 року та введення її як інституту публічного обвинувачення структурно в розділ Конституції стосовно правосуддя; 3) умонтування інституту адвокатури, чиїм призначенням є надання професійної правничої допомоги, структурно в розділ Конституції стосовно правосуддя.

57. Низка приписів конституційного рівня, що їх містив ухвалений проєкт Закону № 1401-VIII, свідчать про намір конституцієдавця - надати Верховному Судові України новий, докорінно відмінний від попереднього, юридичний статус. Натепер - це норми самої Конституції України (статті 125-131), включно з приписом її пункту 12 і приписами параграфів 3, 4, 5 пункту 16-1 Розділу XV ("Перехідні положення"), та ухвалені на їх основі норми Закону № 1402-VIII. Сукупно й системно ці приписи визначають "початок роботи" того Верховного Суду України, що мав постати, і в наслідку - постав як новий Верховний Суд України.

58. При цьому слід зважати на ту обставину, що Верховна Рада України, діючи рівночасно і як конституцієдавець, і як законодавець, ухвалила Закон № 1401-VIII (як акт установчої влади народу) і Закон № 1402-VIII (як акт законодавчої влади держави) того самого дня, розглядаючи їх обидва як такі, що органічно й системно пов'язані в рамках єдиного пакету "конституційної реформи правосуддя". Із одного боку, парламент розглядав і ухвалював Закон № 1402-VIII (як акт законодавця) під кутом зору виконання Закону № 1401-VIII (як акта конституцієдавця), тобто як законодавчий акт на імплементацію конституційних змін. Проте, з другого боку, ніщо інше так виразно не виявляє намір конституцієдавця та схему самої "конституційної реформи правосуддя", як, власне, сам Закон № 1402-VIII, у рамках якого й було врегульовано не інституційно-установчі, а організаційно-технічні питання, безпосередньо пов'язані з "припиненням діяльності", зокрема й старого Верховного Суду України та "початком діяльності" вже нового Верховного Суду України з наданим йому докорінно новим юридичним статусом.

59. На те, що юридичний статус нового Верховного Суду України докорінно відрізняється від статусу старого Верховного Суду, безпосередньо або опосередковано вказують узяті сукупно й системно такі запроваджені за наслідками конституційної реформи принципово важливі елементи: а) "новий Верховний Суд України" - це чітко визначений Конституцією вже не "найвищий судовий орган" (і то - лише в частині системи судів), а "найвищий суд" у всій системі судоустрою України загалом (частина третя статті 125); б) "вищі спеціалізовані суди" втратили статус "вищих судових органів", що їх передбачено Конституцією; натомість від часу внесення змін до Конституції 2016 року їх може бути утворено "відповідно до закону" (частина третя статті 125) та за новим порядком, що його визначає Конституція (частина друга статті 125); в) із урахуванням Рішення Конституційного Суду № 8-рп/2010 (яким передбачено, що "правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів") функція касаційного суду перейшла лише до "нового Верховного Суду України", завдяки чому він набув статусу єдиної касаційної інстанції в усій системі судоустрою України; г) конституційна вимога щодо оцінювання відповідності займаній посаді кожного судді "старого Верховного Суду України", обраного безстроково до набрання чинності конституційними змінами, та конституційно передбачені юридичні наслідки такого оцінювання, що включають можливість звільнення судді з посади (підпункт 4 пункту 16-1 Розділу XV "Перехідні положення"); ґ) конституційно встановлений порядок, відповідно до якого обраним безстроково суддям "старого Верховного Суду України" надано право особисто визначатися (право самовизначення) щодо свого подальшого статусу за наслідками конституційної реформи - подати "заяву про відставку або заяву про участь у конкурсі на іншу посаду судді в порядку, визначеному законом" (підпункт 5 пункту 16-1 Розділу XV "Перехідні положення"); д) передбачений приписом конституційного рівня інститут конкурсного добору суддів, що провадиться (як і особливості переведення судді на іншу посаду в іншому суді) в порядку, визначеному законом (підпункт 5 пункту 16-1 Розділу XV "Перехідні положення").

60. Таке твердження в поданні - "незважаючи на зміну назви, Верховний Суд по суті залишається тим самим конституційним найвищим судовим органом, яким є Верховний Суду України" (пункт 1.2 подання на с. 12) - вказує на те, що суб'єкт подання юридично хибно ставить знак рівности між категорією "найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції в Україні" та категорією "найвищий суд у системі судоустрою України". Ще чіткіше вказує на хибність позиції автора подання його твердження про те, що Верховний Суд відповідно до конституційних змін є "найвищим судовим органом України" (пункт 1.3 подання на с. 25), тоді як направду припис частини третьої статті 125 Конституції в редакції Закону № 1401-VIII чітко визначив новий правний (юридичний) статус цієї установи - це "найвищий суд у системі судоустрою України".

61. Отже, викладене в цьому розділі вище вказує на те, що застосовані в Законі № 1402-VIII формули "утворюється Верховний Суд" (пункт 4 розділу XII), "Верховний Суд України припиняє свою діяльність" (пункт 7 розділу XII), "день початку роботи Верховного Суду" (пункт 8 розділу XII), "Верховний Суд розпочинає роботу" (пункт 9 розділу XII) мають під собою конституційну основу. Узяті в поєднанні системно вони становлять чіткий часовий орієнтир, що вказує на той момент, коли "старий Верховний Суд України" як попередня інституція в системі судової влади, що її було установлено ("утворено") Конституцією України 1996 року, "припиняє свою діяльність", а за наслідками конституційних змін від 2 червня 2016 року та відповідно до ухвалених того самого дня на їх основі механізмів і процедур "розпочинає роботу" його інституційний наступник - "новий Верховний Суд України". На цій підставі я розглядаю позиції автора подання щодо неконституційности приписів пунктів 4, 7, 8, 9 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1402-VIII" щодо "утворення Верховного Суду", "припинення діяльності Верховного Суду України", "(дня) початку роботи Верховного Суду" як такі, що не мають під собою юридичного ґрунту.

Ґ. Щодо інституту "призначення судді за конкурсом" та комплекс питань із ним пов'язаних

62. Шляхом конституційної реформи системи правосуддя в редакції ухваленого 2 червня 2016 року Закону № 1401-VІІІ запроваджено новий порядок призначення судді на посаду, істотно відмінний від того, що діяв доти від 28 червня 1996 року. Істотність такої відмінности показується у двох елементах.

63. Відповідно до першого елементу (чим є припис частини першої оновленої статті 128 Конституції) - Президента України та Верховну Раду України як політичні інституції позбавлено вирішальної ролі в процесі призначення суддів; тим самим вітчизняну процедуру призначення суддів було приведено у відповідність до імперативу правовладдя ("верховенства права"), що його містить частина перша статті 8 Конституції.

64. Відповідно до другого елементу (чим є припис частини другої оновленої статті 128 Конституції) - запроваджено доти невідому процедуру конкурсного добору кандидатів на посаду судді.

65. Обидва ці елементи безпосередньо стосуються питання функціонування Верховного Суду України - як старого, так і нового, а також - урегулювання комплексу питань, пов'язаних як із діяльністю утворених раніше Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, так і з перебуванням на посаді суддів, що їх було призначено до 2 червня 2016 року.

66. Виходячи з усталеного розуміння власне поняття реформи як комплексу заходів, що їх запроваджують на заміну старих суспільних відносин у будь-якій сфері суспільного життя, внаслідок чого шляхом усунення недоліків, хиб і помилок докорінно змінюються умови діяльносте всіх і відповідної фахової групи членів суспільства, стосовно конституційної реформи в ділянці правосуддя в контексті порушених у конституційному поданні питань можна сказати так: якщо приписи статей 125 і 128 Конституції в редакції ухваленого 2 червня 2016 року Закону № 1401-VIII становлять інституційну основу такого комплексу заходів, то приписи пункту 16-1 Розділу XV Конституції України ("Перехідні положення") - це вже інституційні механізми та процедури, що в рамках такого комплексу заходів запроваджено на конституційному рівні задля досягнення мети, визначеної реформою.

67. Отже, якщо припис частини третьої статті 125 Конституції передбачив існування та функціонування в системі судоустрою України Верховного Суду як у ній найвищого, то при цьому не йдеться про потребу в його утворенні в розумінні чинного натепер припису частини другої статті 125 Конституції. Новий припис частини другої статті 125 Конституції поширюється на будь-який із судів, що його може бути "утворено", "реорганізовано", "ліквідовано" відповідно до нової вимоги - за "законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою Радою правосуддя". Утім конституцієдавець пов'язав докорінно новий юридичний статус Верховного Суду України (частина третя статті 125) з докорінно новим порядком формування його складу, відповідно до чого передбачено інститут "призначення судді за конкурсом" (частина друга статті 128).

68. При цьому слід враховувати, що суд - і Верховний Суд не є винятком - функціонує через суддів, що входять до його складу. Статус суду нерозривно пов'язаний зі статусом його суддів, і отже, з порядком їх включення (обрання, призначення, переведення тощо) до складу суду. Відповідно, докорінно новий юридичний статус Верховного Суду України (частина третя статті 125) органічно пов'язаний із докорінно новим порядком формування його складу, згідно чого передбачено інститут "призначення судді за конкурсом" (частина друга статті 128).

69. Новий порядок призначення суддів на посаду є одним зі складників спрямованости української конституційної реформи на приведення національної системи правосуддя у відповідність до європейських стандартів, що свого часу в українському контексті отримав схвалення з боку Венеційської Комісії: "'...' суддів надалі не обиратиме Верховна Рада України, а їх призначатиме Президент України за поданням Вищої ради правосуддя за результатами конкурсу. Така зміна заслуговує на цілковиту підтримку. Вона знаменує кінець повноважень Верховної Ради України, завдяки яким вона здійснювала вплив на правосуддя, що становило загрозу незалежносте самих суддів і судівництва як такого. Президентові, однак, належить церемоніальна роль: він/вона призначає кандидатів, що їх подала Вища рада правосуддя, чиї пропозиції будуть обов'язковими для Президента" [Висновок щодо запропонованих змін до Конституції України стосовно правосуддя, схвалених Конституційною комісією 4 вересня 2015 року. СDL-АD)(2015)027, параграф 14]. Дещо раніше Венеційська Комісія, оцінюючи пропоновані зміни до Конституції України, зазначила: "'...' добір кандидатів на посаду суддів здійснено в спосіб змагання [на конкурсі], що слід вітати як таке, що відповідає найкращим практикам за міжнародними та європейськими юридичними стандартами стосовно судівництва" (СDL-АD(2013)014, параграф 27).

70. На розвиток інституційної основи комплексу заходів конституційної реформи, визначеної, зокрема, приписами оновлених статей 125 і 128 Конституції, конституцієдавець запровадив юридичний режим відповідних механізмів і процедур на досягнення мети самої реформи, врегулювавши та установивши в рамках приписів пункту 16-1 Розділу XV Конституції України ("Перехідні положення"), зокрема, таке:

1) режим припинення повноважень тих суддів, що їх було призначено на посаду строком на п'ять років (підпункт 2);

2) режим призначення на посаду тих суддів, що їх було призначено на посаду строком на п'ять років, але повноваження яких припинено відповідно до припису підпункту 2 пункту 16-1 Розділу XV Конституції (підпункт 2);

3) режим перебування на посадах тих суддів, що їх було обрано суддями безстроково, із визначенням строку, в рамках якого вони продовжуватимуть здійснювати повноваження (підпункт 3);

4) обов'язковість процедури кваліфікаційного оцінювання усіх суддів (що їх було призначено на посаду строком на п'ять років або обрано на посаду судді безстроково до набрання чинности Законом № 1401-VIII) на відповідність займаній посаді - за критеріями "компетентності, професійної етики або доброчесності" (підпункт 4);

5) дві додаткові підстави для звільнення з посади судді: а) відмова судді від участи в процедурі такого оцінювання; б) виявлення за результатами такого оцінювання невідповідности судді займаній посаді за встановленими критеріями (підпункт 4);

6) порядок, відповідно до якого у випадках "реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності" Законом № 1401-VIII, судді таких судів мають право подати заяву про відставку або заяву про участь в конкурсі на іншу посаду в суді (підпункт 5);

7) питання особливостей переведення судді на посаду в іншому суді (підпункт 5).

71. Запровадивши на рівні конституційної норми (у рамках приписів пункту 16-1 Розділу XV Конституції) юридичний режим відповідних механізмів 1 процедур на досягнення мети реформи, конституцієдавець рівночасно залишив на розсуд законодавця врегулювання в рамках звичайного закону (але на саме цій конституційній основі) питань щодо: а) порядку призначення на посаду судді - стосовно тих суддів, що їх було призначено строком на п'ять років, а їх повноваження припинено на підставі закінчення строку, на який їх було призначено (відповідно до підпункту 2 пункту 16-1 Розділу XV); б) процедури оцінювання на відповідність займаній посаді суддів, що їх було призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинности Законом № 1401-VIII (відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 Розділу XV); в) реалізації права суддів подати заяву про відставку або про участь в конкурсі на іншу посаду в суді з відповідними юридичними наслідками у випадках "реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності" Законом № 1401-VIII (відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 Розділу XV); г) порядку та вичерпних підстав оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання (відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 Розділу XV); ґ) особливості переведення судді на посаду в іншому суді у випадках "реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності" Законом № 1401-VIII (відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 Розділу XV).

72. Щоб досягти одної з принципово важливих цілей конституційної реформи - запустити в рух новий Верховний Суд України з наданим йому докорінно новим юридичним статусом, законодавець на виконання ухвалених

2 червня низки приписів пункту 16-1 Розділу XV Конституції України ("Перехідні положення") як механізму та процедур реалізації нових приписів статей 125 і 128 Конституції своєю чергою врегулював у Законі № 1402-VIII низку питань, що постали в цьому аспекті, передбачивши, зокрема, що:

1) призначення судців до нового Верховного Суду України здійснюється за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону (підпункт 2 пункту 4) та в складі, визначеному цим Законом (підпункт 1 пункту 4);

2) кожний суддя Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України має право брати участь в конкурсі на посади суддів у відповідних касаційних судах у порядку, визначеному цим Законом (пункт 14);

3) не пізніше двох місяців з дня набрання чинности цим Законом має бути розпочато проведення конкурсу на посади суддів у відповідних касаційних судах (пункт 13);

4) оцінювання суддів на відповідність займаній посаді - і тих, що їх було призначено на посаду строком на п'ять років, і тих, що їх було обрано суддею безстроково - здійснюють колеґії Вищої кваліфікаційної комісії суддів у порядку, визначеному цим Законом (пункт 20);

5) почати роботу новий Верховний Суд України може лише за умови, що до нього призначено щонайменше шістдесят п'ять суддів за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону (пункт 9), а сам день початку його роботи визначає його Пленум (пункт 8);

6) початок роботи нового Верховного Суду України означає припинення діяльности та початок ліквідації - в установленому законом порядку - як старого Верховного Суду України, так і тих судів (Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України), без припинення діяльности яких неможливо запустити в рух новий Верховний Суд України з наданим йому докорінно новим юридичним статусом (пункт 7);

7) право на отримання суддівської винагороди у визначених цим Законом розмірах надано суддям, що за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили свою відповідність займаній посаді, або тим, що їх було призначено на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинности цим Законом (пункт 22);

8) до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами) (пункт 23);

9) право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, що за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді, або той, що його призначено на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинности цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня ухвалення щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу (пункт 25).

73. Окрім того, в Законі № 1402-VІІІ урегульовано в повній відповідності з приписом підпункту 2 пункту 16-1 Розділу XV Конституції питання порядку припинення повноважень суддів, призначених на посаду строком на п'ять років, та можливости призначення їх на посаду за результатами конкурсу, що проводиться відповідно до цього Закону (пункт 17), а також - у повній відповідності з приписом підпункту 4 пункту 16-1 Розділу XV Конституції -питання юридичних наслідків, що настають для судді в разі відмови його від кваліфікаційного оцінювання або якщо за результатами такого оцінювання виявлено невідповідність судді займаній посаді за критеріями "компетентності, професійної етики або доброчесності"; такими юридичним наслідками є звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (пункт 20).

74. Попри те, що припис частини другої статті 128 Конституції допускає можливість визначення законом винятків стосовно інституту "призначення на посаду судді за конкурсом", законодавець у Законі № 1402-VІІІ таких винятків не установив.

75. З огляду на те, що приписи розділу XII Закону № 1402-VІІІ щодо:

1) утворення Верховного Суду в порядку та в складі, що визначені цим Законом (підпункт 1 пункту 4);

2) призначення суддів Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону (підпункт 2 пункту 4);

3) тривалосте функціонування Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України зі старими повноваженнями (пункт 6);

4) початку роботи нового Верховного Суду України та пов'язаного з цим припиненням діяльносте старого Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України (пункт 7);

5) визначення дня початку роботи нового Верховного Суду України (пункт 8);

6) обумовлення початку роботи нового Верховного Суду України мінімальною кількістю призначення до нього суддів за результатами конкурсу (пункт 9);

7) визначення порядку створення організаційного комітету, що скликає Пленум нового Верховного Суду України (пункт 11);

8) визначення строку розпочинання проведення конкурсу на посади суддів у новому Верховному Суді України (пункт 13);

9) визначення за суддями старого Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України права брати участь у конкурсі на посади суддів у новому Верховному Суді України відповідно до порядку, встановленому цим Законом (пункт 14);

10) визначення порядку припинення повноважень суддів, що їх було призначено на посаду строком на п'ять років до набрання чинности цим Законом, та порядку можливого їх призначення на посаду за результатами конкурсу (пункт 17);

11) звільнення судді з посади на підставі відмови від кваліфікаційного оцінювання або на підставі виявлення за результатами такого оцінювання невідповідности судді займаній посаді (пункт 20);

12) суддівської винагороди та довічного грошового утримання суддів до проходження кваліфікаційного оцінювання та після того (пункти 22, 23, 25), не суперечать приписам статей 125 і 128 Розділу VIII Конституції ("Правосуддя") та пункту 16-1Розділу XV Конституції ("Перехідні положення"), то не існує юридичних підстав для визнання неконституційними пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII Закону № 1402-VIІІ на основі аргументів суб'єкта права на конституційне подання.

Д. Щодо "невизначеностіі" юридичного стану за наслідками приписів у пунктах 14,17 і 25 розділу XII Закону № 1402-VІІІ

76. Автор подання вбачав у наслідках приписів пунктів 14 і 17 розділу XII Закону № 1402-VIII юридичну невизначеність, а тому - їх невідповідність приписові частини першої статті 8 Конституції, стверджуючи, зокрема, таке: "'...' пунктами 14 і 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII створено нову самостійну норму щодо поведінки працюючих суддів Верховного Суду України та суддів, у яких сплинув п'ятирічний строк призначення, та стосовно участі їх у конкурсі, у зв'язку із чим створюється правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII, що суперечить частині першій статті 8 '...' Основного Закону України" (пункт 1.3 подання на с. 29).

77. Наведена з конституційного подання теза на доведення неконституційности приписів пунктів 14 і 17 розділу XII Закону № 1402-VIII направду не є обґрунтуванням, адже наведена в ній формула "правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII" сама спричиняється до юридичної невизначеносте. Автор подання, ведучи мову про приписи розділу XII Закону № 1402-VIII, довільно поділив їх на "основні" й "неосновні", тоді як: по-перше, всі приписи цієї частини Закону № 1402-VIII мають однакове юридичне значення (статус, силу) як норми закону, їх не можна поділяти на "основні (тобто - провідні, визначальні, найважливіші, головні, кількісно найбільші тощо) та "неосновні" (тобто - не головні за значенням, менш істотні, другорядні тощо); по-друге, за браком відомостей стосовно того, які саме з приписів розділу XII Закону № 1402-VIII є "основними", а отже - за неможливосте мати справу з "основними положеннями" (й відповідно - з "неосновними"), об'єктивно немає змоги досліджувати те, що автор подання позначив як "правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII". До того ж, слід зауважити, що приписи пунктів 14 і 17 розділу XII Закону № 1402-VIII узагалі не торкаються питання "поведінки судді", що є скоріше матерією професійної етики судді й тому не має бути предметом регулювання в рамках акта законодавця. Отже, загалом позиція суб'єкта подання стосовно невідповідности приписів пунктів 14 і 17 розділу XII Закону № 1402-VІІІ частині першій статті 8 Конституції не має під собою юридичного ґрунту.

78. Утім, якщо абстрагуватися від тієї юридичної помилки, що її припустився автор подання в цій частині обстоювання своєї позиції, то наведена теза автора подання все-таки заслуговує на дослідження з іншої причини, а саме: в тезі йдеться про те, що наслідком приписів пунктів 14 і 17 розділу XII Закону № 1402-VIII є "нова самостійна норма щодо '...' працюючих суддів Верховного Суду України та суддів, у яких сплинув п'ятирічний строк призначення, та стосовно участі їх у конкурсі", і стверджується, що ця "нова самостійна норма" суперечить частинам першій, п'ятій і шостій статті 126 Конституції. Предметом дослідження було питання, чи направду в Законі № 1402-VIII створено "нову самостійну норму" стосовно певних питань статусу судді та чи така "нова самостійна норма" є конституційною.

79. Припис пункту 14 розділу XII Закону № 1402-VІІІ передбачив право кожного судді, кого обрано суддею безстроково до конституційної реформи (а це відповідно - судді старого Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України), брати участь в конкурсі на посади суддів у новому Верховному Суді України. Припис пункту 17 цього закону визначив термін закінчення строку повноважень суддів, призначених на посаду до реформи строком на п'ять років, та передбачив, що вони - по закінченню строку повноважень - мають право бути призначеними наново на посаду, але вже за результатами конкурсу. Обидва приписи, взяті поодинці чи сукупно, не є "новою самостійною нормою" рівня акта законодавця, а є тими нормами, у формі яких законодавець урегулював вимоги припису конституційного рівня, чим є підпункт 5 пункту 16-1 Розділу XV Конституції. Зміст же самої норми конституційного рівня в контексті конституційного подання та способів його обґрунтування слід розуміти так: 1) запроваджений конституційними змінами від 2 червня 2016 року новий порядок призначення суддів на посаду - за конкурсом (припис частини другої статті 128 Конституції) поширюється на випадки реорганізації чи ліквідації судів, утворених до набрання чинности Законом № 1402-VШ; 2) системний аналіз конституційних змін не допускає можливосте формування нового складу нового Верховного суду України поза вимогами припису частини другої статті 128 Конституції; 3) у випадку реорганізації чи ліквідації судів, утворених до набрання чинности Законом № 1402-VIII, кожному судді, що здобув свою посаду в них ще до конституційних змін, надається право зробити альтернативний вибір: подати заяву або про відставку, або - щоб здобути посаду судді за новим порядком - про участь у конкурсі.

80. Отже, приписи пунктів 14 і 17 розділу XII Закону № 1402-VІІІ не є "новою самостійною нормою", створеною законодавцем усупереч приписам частин першої, п'ятої та шостої статті 126 Конституції, а є тими нормами закону, що на виконання припису конституційного рівня та у відповідності з ним (підпункт 5 пункт 16-1 Розділу XV Конституції) урегульовують окремі аспекти механізму й процедур реалізації конституційної реформи в системі правосуддя. Сказане рівною мірою поширюється й на припис пункту 20 розділу XII Закону № 1402-УІІІ стосовно твердження автора подання про те, що "'...' положення абзацу другого пункту 20 розділу XII '...' фактично означають додаткову підставу для звільнення суддів, не передбачену Основним Законом України" і що така "додаткова підстава" суперечить частинам першій, п'ятій і шостій статті 126 Конституції.

81. З огляду на викладене не існувало юридичних підстав визнавати приписи пунктів 14, 17, 20 розділу XII Закону № 1402-VІІІ такими, що не відповідають приписам частин першої, п'ятої та шостої статті 126 Конституції, за доводами автора подання, що їх ґрунтовано на приписах лише статті 126 Конституції та без уваги на зміст припису того самого конституційного рівня, чим є підпункт 5 пункту 16-1 Розділу XV Конституції.

82. "Невизначеність" юридичного стану автор подання вбачав також стосовно наслідків припису пункту 25 розділу XII Закону № 1402-VІІІ. У поданні стверджується, що цим приписом "створено правову невизначеність й щодо його застосування до суддів, які йдуть у відставку після набрання чинності цим Законом, у частині розміру щомісячного довічного грошового утримання, на який вони мають право як судді у відставці".

83. Насправді цей припис повністю відповідає вимогам юридичної визначености за такими ознаками: 1) він чітко вирізняє категорії суддів, що мають право на отримання щомісячного довічного грошового утримання, де одна - це суддя, що за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді, а друга - суддя, що його призначено на посаду за результатами конкурсу та що працював на посаді судді щонайменше три роки з дня ухвалення щодо нього відповідного рішення за результатами кваліфікаційного оцінювання або конкурсу (перший абзац пункту 25 розділу XII Закону № 1402-VІІІ); 2) він чітко визначає кілька розмірів щомісячного довічного грошового утримання судді: один - стосовно суддів, що про них йдеться в першому абзаці пункту 25; другий - щодо випадків, коли суддя йде у відставку після набрання чинности Законом № 1402-VІІІ; третій -щодо випадків, коли суддя перебував на посаді понад 20 років і йому встановлено відповідне збільшення розміру за кожний повний рік роботи. Як визначення категорій суддів, так і визначення розміру їх щомісячного довічного грошового утримання в приписі пункту 25 побудовано на чітких критеріях, а тому вести мову про його юридичну невизначеність немає підстав.

84. З огляду на викладене визнанню припису пункту 25 розділу XII Закону № 1402-VІІІ неконституційним на підставі його юридичної невизначености (тобто на підставі невідповідности "принципові верховенства права", що його передбачено приписом частини першої статті 8 Конституції) бракувало юридичного підґрунтя.

Е. Щодо "дискримінації"

85. Розділ 2 конституційного подання (на с. 31-35) містить обґрунтування неконституційносте приписів пунктів 22, 23, 25 розділу XII Закону № 1402-VIII з посиланням на приписи частини першої статті 8, частин першої та другої статті 24, частини першої статті 126 Конституції. І хоча Конституційний Суд закрив конституційне провадження в частині перевірки на конституційність приписів пунктів 22 і 23 розділу XII Закону № 1402-VІІІ (пункт 4 резолютивної частини Рішення), усе ж таки вважаю за доцільне викласти свою думку стосовно наведеної автором подання аргументації, яка, на мій погляд, є істотно сумнівною через низку причин.

86. По-перше, в поданні не наведено жодного пояснення, в чому полягає неконституційність зазначених приписів Закону № 1402-VІІІ з погляду вимог припису частини першої статті 8 Конституції ("принципу верховенства права"). Відповідно, навіть із цієї причини - за браком обґрунтування - Конституційному Судові не випадало здійснювати дослідження конституційности Закону № 1402-VІІІ у цій частині. Отже, за цією ознакою Конституційний Суд мав можливість констатувати брак підстав визнавати приписи пунктів 22, 23, 25 розділу XII Закону № 1402-VIII такими, що не відповідають приписові частини першої статті 8 Конституції.

87. По-друге, автор подання стверджував, що пункти 22 і 23 розділу XII Закону № 1402-VІІІ суперечать частині першій статті 126 Конституції, "оскільки істотно звужують конституційні гарантії незалежності суддів, порушуючи дію принципу презумпції невинуватості, Гарантованого статтею 62 Конституції України, і рівність усіх осіб, які мають єдиний статус, перед законом" (пункт 2.1 подання на с. 33).

88. Таке твердження автора подання поєднує в собі юридично непоєднуване, а саме: із застосованої автором подання формули випливає, що до "конституційних гарантій незалежності судді", визначених приписами статті 126 Конституції, належать також і "принцип презумпції невинуватості" (стаття 62 Конституції), і "рівність усіх перед законом" (стаття 24 Конституції). Таке "розширювальне" тлумачення статті 126 Конституції шляхом включення до нього статей 24 і 62 Конституції в усій їх повноті є юридично хибним.

89. У спільному європейському юридичному просторі загальновизнано: презумпція безвинности, принцип рівности перед законом, заборона дискримінації - це доконечні вимоги правовладдя ("верховенства права") [Венеційська Комісія. CDL-AD(2016)007. Rule of Law Checklist/Мірило правовладдя: D.l; D.2; Е.2.b]. Проте їх (зазначені три вимоги) не поглинає ще одна самостійна складова правовладдя - справедливе судочинство, - що включає й таку вимогу, як незалежність окремого судді [Венеційська Комісія. CDL-AD(2016)007. Rule of Law Checklist/Мірило правовладдя: Е.І.а]. Тому застосована автором подання формула є юридично нікчемною.

90. Презумпція безвинности - інститут кримінального права, що є "доконечним у забезпеченні права на справедливе судочинство" (Венеційська Комісія. CDL-AD(2016)007. Rule of Law Checklist/Мірило правовладдя: параграф 104). Застосовується він винятково у сфері кримінальної юстиції без жодного стосунку до ділянок цивільного, господарського або адміністративного судочинства, а також до судового права, тобто тієї галузі права, що регулює правовідносини у сфері професійної діяльносте суддів. На це чітко вказує зміст усіх приписів статті 62 Конституції, зокрема: "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду" (частина перша); "ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину" (частина друга). Закладений у статті 62 Конституції принцип утілено, відповідно, у приписах Кримінального процесуального кодексу України. Цей принцип є однією з визначальних засад українського національного правопорядку, до якого він увійшов як загальновизнаний міжнародний стандарт у ділянці людських прав. Тому є юридично хибним переносити застосування цього принципу з ділянки прав людини до ділянки професійної суддівської діяльносте та застосовувати його до національного режиму статусу судді, тоді як суб'єктом його застосування виступає будь-хто, що в рамках кримінального правосуддя постав як особа, щодо якої висунуто обвинувачення.

91. Рівною мірою юридично помилковим є застосування до судді - як посадової особи - принципу "рівності перед законом" та принципу "заборони дискримінації" (стаття 24 Конституції). Обидва ці принципи належать до сфери людських прав, в основу посутнього змісту яких покладено загальновизнані міжнародні стандарти. Саме на таких стандартах побудовано нормативну систему прав людини в Україні за Конституцією - як національну систему: засновуючись на тому, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах" (перше речення статті 21 Конституції), а "права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними" (друге речення статті 21 Конституції), український конституцієдавець на забезпечення цих двох загальновідомих істин, що походять з доктрини природнього права та які в українському конституційному правопорядкові нормативно набули статусу конституційного імперативу, додатково установив принципи рівности конституційних прав і свобод та рівности перед законом (частина перша статті 24 Конституції), а також заборону дискримінації (частина друга статті 24 Конституції). Принцип рівности перед законом та заборона дискримінації як вимоги правовладдя ("верховенства права") - це максими юридичного захисту людських прав ("невідчужуваних та непорушних", тобто тих, що їх розуміють як природні або негативні, інакше - як основоположні або засадничі) у рамках національного правопорядку. Проте їх, як елементи універсальної системи людських прав, не можна плутати з елементами, що є складовими юридичного статусу громадянина як посадовця в рамках національного правопорядку. Питання розміру чи то суддівської винагороди, чи то щомісячного довічного грошового утримання судді, не є тим предметом, що його регулюють приписи статей 21, 22, 24 Конституції як такі, що стосуються основоположних (засадничих) прав і свобод людини. Питання визначення розміру суддівської винагороди (як і щомісячного довічного грошового утримання судді) віднесено до сфери компетенції законодавця (частина друга статті 130 Конституції), стосовно чого Конституція не встановлює для нього обмежень у цій ділянці його діяльности.

92. З огляду на викладене юридично хибним у контексті статусу суддів як посадових осіб є висновок автора подання про те, що приписи пунктів 22 і 23 розділу XII Закону № 1402-VІІІ "порушують '...' рівність усіх осіб, які мають єдиний статус, перед законом" (пункт 2.1 подання на с. 33). Такий висновок зроблено на основі таких тез автора подання:

" "усі судді судової системи мають єдиний статус і є рівним перед законом" (пункт 2.1 подання на с. 31);

" приписи пунктів 22, 23, 25 розділу XII Закону № 1402-VІІІ спричиняють "нерівне становище суддів, які виконують однакову роботу, у частині отримуваної ними суддівської винагороди залежно від певних умов проходження чи непроходження кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді чи конкурсу на зайняття посади, проведеного після набрання чинності Законом № 1402-VІІІ" (пункт 2.1 подання на с. 32);

" "такий законодавчий підхід, по суті, накладає на деяких суддів майнові санкції за порушення конституційного принципу презумпції невинуватості", "всі судді мають отримувати без будь-яких умов чи обмежень однаковий розмір посадового окладу, визначений для суддів певної інстанції, і залежно від цього окладу - суддівську винагороду", "суддівська винагорода має вираховуватися за єдиними правилами для всіх суддів" (пункт 2.1 подання на с. 33).

93. Окрім того, автор подання зробив ще один висновок: "пунктом 25 розділу XII '...' Закону № 1402-VІІІ '...' створено '...' норму '...', яка є дискримінаційною за змістом '...' порушує принцип рівності осіб, які мають однаковий статус перед законом, оскільки диференціює суддів за результатами конкурсу та оцінювання, віком, часом роботи після набуття Законом № 1402-VIII чинності, що в цілому призводить до порушення гарантій їх незалежності" (пункт 1.4 подання на с. 35).

94. Застосовані автором подання формули на кшталт "рівність усіх осіб, які мають єдиний статус, перед законом" і "принцип рівності осіб, які мають однаковий статус, перед законом" є юридично хибними з огляду на те, що їх поширено на посадовий статус осіб як підставу юридичної "рівності перед законом" саме посадової особи, у конкретному випадку - судді, тоді як цей принцип застосовується щодо правовідносин у сфері захисту людських прав й безвідносно до посадового статусу конкретної особи. Юридичний статус людини в суспільному стані та юридичний статус посадової особи в системі функціонування держави - поняття аж ніяк не тотожні. Якщо юридичний статус людини в суспільному існуванні не допускає щодо неї порушення принципу рівности перед законом і дискримінації (окрім позитивної), то стосовно посадовців (а також і окремих громадян, які ще або вже або з інших причин не перебувають на посадах у системі органів державної влади) застосовується диференційований підхід, у рамках якого окремі питання, що є складовими їхнього юридичного статусу (а надто - питання розміру оплати праці та різних видів винагороди), законодавець або інший нормотворець вирішує із застосуванням відповідних критеріїв.

95. Приміром, студенти, як окрема суспільна група, мають те, що автор подання називає 'єдиним статусом", проте розмір їм установленої стипендії залежить від певних критеріїв, до яких належить передовсім оцінювання знань (кваліфікаційне). Розмір різних винагород для такої суспільної групи, як науковці, так само залежить від їх кваліфікаційного оцінювання, внаслідок чого їм присвоюють наукові ступені та звання. Та й у самій судовій системі закон (зокрема, "Про судоустрій і статус суддів") у своїй загальній частині передбачає диференційований підхід, установлюючи доплати за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці тощо, але автор подання не ставить під сумнів конституційність таких норм.

96. На підставі викладеного постає такий висновок: не існувало юридичного підґрунтя для визнання - за доводами суб'єкта подання - приписів пунктів 22, 23 і 25 розділу XII Закону № 1402-VІІІ такими, що не відповідають приписам частини першої статті 8, частин першої та другої статті 24, частини першої 126 Конституції,.

Є. Щодо "порушення права на судовий захист"

97. На думку суб'єкта подання, ухвалення низки приписів розділу XII Закону № 1402-VІІІ, які він оспорив, зокрема:

" "створює загрозу ефективності судового захисту прав і свобод людини та громадянина, гарантованого статтею 55 Конституції України" (пункт 1.2 подання на с. 10);

" призводить до "порушення права кожного на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України" (пункт 1.2 подання на с. 11);

" призводить до "порушення права громадян на судовий захист та їх правову впевненість" (пункт 1.2 подання на с. 22).

Автор подання також стверджував: "Такі законодавчі новели призведуть до блокування роботи судової інстанції третього рівня та до порушення доступності правосуддя для громадян, які тривалий термін фактично втратять право на перегляд судових рішень у касаційному порядку протягом розумного строку. Ліквідація апеляційних судів та судів першої інстанції спричинить також зупинення на невизначений час як права на апеляційне оскарження, так і доступу їх до правосуддя в цілому, чим порушується ключовий засіб забезпечення реалізації права на судовий захист, передбачений статтею 55 Конституції України, як одна з найважливіших гарантій здійснення конституційних й інших прав і свобод людини та громадянина. Передбачене статтею 55 Основного Закону України право громадян на судовий захист є непорушним і повинне гарантуватися державою. Фактичне звуження такого права законодавцем на невизначений термін може призвести до численних звернень громадян як до судів України, так і до міжнародних судових установ. Така ситуація, безумовно, негативно вплине на додержання Україною міжнародних зобов'язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 1950), зокрема, у частині гарантування прав людини, передбачених статтями 6 і 13 цієї Конвенції" (пункт 1.2 подання на с. 18).

98. Наведені твердження автора подання так само є юридично безпідставними, позаяк жоден із приписів розділу XII Закону № 1402-VІІІ жодним чином не стосується Гарантованого статтею 55 Конституції права кожного на судовий захист своїх прав і свобод та не містить того, що вказувало б на юридичне обмеження такого права чи на його звуження в юридичний спосіб. Понад те, низці тверджень - як-от: "створює загрозу ефективності судового захисту прав і свобод людини та громадянина", "призведуть до блокування роботи судової інстанції '...', до порушення доступності правосуддя", "громадяни '...' фактично втратять право на перегляд судових рішень у касаційному порядку протягом розумного строку", "зупинення на невизначений час як права на апеляційне оскарження, так і доступу їх до правосуддя", "може призвести до численних звернень громадян як до судів України, так і до міжнародних судових установ", "негативно вплине на додержання Україною міжнародних зобов'язань") - істотною мірою, якщо не цілковито, притаманний оцінний характер і характер припущень, а отже - бракує юридичної арґументованости.

99. Якщо базуватись на мною наведеному, то юридичних підстав визнати приписи розділу XII Закону № 1402-VІІІ на ґрунті їх невідповідности статті 55 Конституції не було.

100. Визнавати оспорені в конституційному поданні приписи пунктів 7, 14, 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (зі змінами) такими, що не відповідають Конституції України, юридичних підстав не було.