РОЗБІЖНА ДУМКА
судді Сергія Головатого у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ
Я не підтримав ухваленого більшістю рішення через те, що не погоджуюсь із визнанням окремих приписів розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ неконституційними.
1. Конституційне подання стосувалося низки приписів Закону № 1402-VІІІ, ухваленого 2 червня 2016 року на розвиток внесених того самого дня змін до Конституції України відповідно до Закону № 1401-VІІІ ["Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)"]. Суб'єкт права на конституційне подання (далі - суб'єкт подання або автор подання) стверджував, що не відповідають Конституції України приписи розділу XII Закону № 1402-VІІІ стосовно:
- припинення діяльности Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України (пункт 7);
- ліквідації "Верховного Суду України" та вищих спеціалізованих судів (пункти 4, 7, 8, 9,11,13,14,17) ;
- утворення "Верховного Суду" (пункт 4);
- початку роботи "Верховного Суду" (пункти 8, 9);
- проведення конкурсу на посаду судді "Верховного Суду" (пункти 13, 14,17);
- призначення суддів "Верховного Суду" за результатами конкурсу (пункт 4)
- звільнення судді з посади за результатами оцінювання в разі виявлення невідповідности судді займаній посаді за критеріями компетентности, професійної етики або доброчесности (пункт 20);
- розміру суддівської винагороди та довічного грошового утримання, встановленого Законом № 1402-VІІІ (пункти 22, 23,25).
2. Обґрунтовуючи конституційне подання, його автор обстоював, зокрема, такі позиції:
2.1. "'...' під час судової реформи можлива реорганізація найвищої судової інстанції й вищих спеціалізованих судів у зв'язку з поверненням до трирівневої судової системи. Однак така реорганізація повинна проводитися виключно на підставі визначених у Конституції України гарантій '...'" (пункт 1.2 подання на с. 9);
2.2. Верховна Рада в розділі XII Закону № 1402-VІІІ "'...' детально закріпила порядок ліквідації найвищого судового органу (у зв'язку із семантичними змінами в назві) у спосіб, не передбачений ні основними положеннями Конституції України (щодо правосуддя), ні Перехідними положеннями до неї" (пункт 1.2 подання на с. 9), чим, на думку автора подання, "Верховна Рада України вийшла за межі своїх повноважень як єдиного державного органу законодавчої влади" (пункт 1.2 подання на с. 10);
2.3. "'...' порядок ліквідації Верховного Суду України, передбачений в пунктах 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17 розділу XII '...', свідчить про порушення Верховною Радою України частини другої статті 19 Конституції України" (пункт 1.2 подання на с. 10);
2.4. "'...' застосування будь-яких ліквідаційних процедур до найвищої судової інстанції у спосіб, не передбачений Основним Законом, є порушенням низки норм Конституції України" (пункт 1.2. подання на с. 11);
2.5. у розділі XII Закону № 1402-VІІІ "'...' передбачено ліквідацію Верховного Суду України виключно у зв'язку із семантичними змінами в його назві. При цьому Верховний Суд України, змінюючи свою назву на Верховний Суд, не змінює свого конституційного статусу" (пункт 1.2. подання на с. 12);
2.6. "'...' незважаючи на зміну назви, Верховний Суд по суті залишається тим самим конституційним найвищим судовим органом, яким є Верховний Суд України" (пункт 1.2 подання на с. 12);
2.7. "'...' законодавчий орган, ліквідовуючи найвищу судову установу, вийшов за межі своїх повноважень" (пункт 1.2 подання на с. 12);
2.8. "'...' Верховний Суд України '...' не змінює своїх функцій найвищого судового органу й продовжує до припинення своєї діяльності здійснювати правосуддя '...'. Далі здійснюватиме правосуддя як найвищий судовий орган буде вже Верховний Суд" (пункт 1.2 подання на с. 13);
2.9. "'...' Законом № 1402-VІІІ, по суті, запроваджено реорганізацію вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України шляхом злиття їх в один суд з новою назвою - Верховний Суд '...'" (пункт 1.2 подання на с. 13);
2.10. "'...' "утворення Верховного Суду" шляхом "реорганізації (злиття) судів" - Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів '...' законодавець визначив як ліквідація Верховного Суду України, незважаючи на виключно семантичні зміни в назві найвищого судового органу та його незмінний конституційно-правовий статус '...'" (пункт 1.2 подання на с. 13-14);
2.11. " Закон № 1401-VIII і Закон № 1402-VІІІ не містять жодного посилання на конкретну підставу, передбачену законом, для припинення діяльності та ліквідації Верховного Суду й вищих спеціалізованих судів" (пункт 1.2 подання на с. 14);
2.12. "'...' запропонована модель їх ліквідації '...' не відповідає визначеному законом порядку ліквідації '...' і фактично запроваджує передачу (делегування) функції ліквідації одного суду суддям іншого суду, що є прямим порушенням статті 8, частин першої і другої статті 55, частин першої, п'ятої та шостої статті 126 Конституції України" (пункт 1.2 подання на с. 14);
2.13. у Президента України "'...' відсутнє повноваження ліквідовувати найвищий судовий орган із закріпленим на рівні Основного Закону України конституційно-правовим статусом" (пункт 1.2 подання на с. 14);
2.14. "'...' суддів згідно з Конституцією України (статті 127, 128) та Законом № 1402-VIII призначають лише на вакантну посаду судді до конкретного суду як юридичної особи й не можуть призначати на посаду в окремий підрозділ суду з касаційного розгляду певної категорії справ" (пункт 1.2 подання на с. 15);
2.15. "'...' суддів обиратимуть до Верховного Суду, який ще не створений і не є юридичною особою '...'" (пункт 1.2 подання на с. 15);
2.16. "'...' створюється ситуація, коли в країні фактично зможуть існувати два найвищі судові органи в системі судів України" (пункт 1.2 подання на с. 16);
2.17. "За майже столітню історію найвищий суд неодноразово змінював свою назву, структуру й підстави реорганізації '...'. Проте на сьогодні Верховний Суд України залишається правонаступником створеної майже 100 років тому найвищої судової інстанції '...'. У зв'язку зі зміною політичного устрою найвищий суд країни часто змінював і назву, і структуру, але це ніколи не призводило до ліквідації найвищої судової інстанції як такої '...'. Історичний аспект існування та діяльності найвищого судового органу свідчить про те, що й після конституційної реформи в частині правосуддя може йтися виключно про реорганізацію
Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів у єдину найвищу установу, а не про їх ліквідацію" (пункт 1.2 подання на с. 19);
2.18. "'...' згідно з Конституцією України Верховний Суд України лише зазнає семантичних змін у назві, але не змінює свого конституційно-правового статусу та фактично реорганізовується шляхом "влиття" в нього вищих спеціалізованих судів з утворенням одного реорганізованого найвищого судового органу" (пункт 1.2 подання на с. 19);
2.19. "'...' пунктами 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14 розділу XII '...' Закону № 1402-VIII створюється додаткова підстава для звільнення суддів шляхом ліквідації судів касаційної інстанції та Верховного Суду України, чим порушуються гарантії незалежності суддів, права громадян на судовий захист та їх правову впевненість, що суперечить положенням частин першої та другої статті 8, частин першої та другої статті 55 і частин першої, п'ятої та шостої статті 126 Конституції України '...'" (пункт 1.2 подання на с. 22);
2.20. "'...' вичерпний перелік підстав звільнення судді з посади визначено чинною редакцією частини шостої статті 126 Конституції України. Такої підстави звільнення судді, як звільнення у зв'язку з ліквідацією суду, - не передбачено '...'. Отже, судді, які працюють у Верховному Суді України й обіймають штатні посади, не можуть бути звільнені у зв'язку із самим фактом ліквідації відповідного суду, оскільки це суперечить пункту 5 частини шостої статті 126 Основного Закону України" (пункт 1.3 подання на с. 24);
2.21. "'...' в разі реорганізації (навіть ліквідації) Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів і утворення Верховного Суду працюючі судді Верховного Суду України мають бути переведені на посади суддів Верховного Суду як суду того самого рівня без конкурсу й навіть без їх згоди на це '...'. Однак сама по собі відмова працюючого судді Верховного Суду України від участі в конкурсі на зайняття посади судді у Верховному Суді не є підставою для звільнення судді з посади, оскільки це не передбачено нормами статті 126 Конституції України та не є дисциплінарним проступком" (пункт 1.3 подання на с. 25);
2.22. "Судді Верховного Суду України '...' мають бути переведені відповідно до положень частини третьої статті 82 Закону № 1402-VIII з Верховного Суду України й надалі обіймати аналогічні посади в штаті Верховного Суду. Лише після цього переведення може бути оголошено конкурс на вакантні посади у Верховному Суді" (пункт 1.3 подання на с. 25-26);
2.23. "'...' у разі непроходження конкурсу, передбаченого '...' пунктом 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VІІІ, суддю, строк повноважень якого закінчився, буде звільнено з посади. Це не відповідає Конституції України, оскільки частина шоста статті 126 Основного Закону не містить такої підстави, як сплив строку, на який його було призначено" (пункт 1.3 подання на с. 26);
2.24. "'...' пунктами 14 і 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII створено нову самостійну норму щодо поведінки працюючих суддів Верховного Суду України та суддів, у яких сплинув п'ятирічний строк призначення, та стосовно їх участі у конкурсі, у зв'язку з чим створюється правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII, що суперечить частині першій статті 8, частинам першій, п'ятій і шостій статті 126 Основного Закону України" (пункт 1.3 подання на с. 29);
2.25. "'...' положення абзацу другого пункту 20 розділу XII '...' фактично означають додаткову підставу для звільнення суддів, не передбачену Основним Законом України"; такі підстави "суперечать частинам першій і другій статті 8, частині першій, п'ятій і шостій статті 126 Конституції України" (пункт 1.4 подання на с. 30);
2.26. пунктами 22, 23, 25 розділу XII Закону № 1402-VІІІ "'...' закріплено нерівне становище суддів, які виконують однакову роботу, у частині розміру отримуваної ними суддівської винагороди залежно від певних умов проходження чи непроходження кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді чи конкурсу на заняття посади, проведеного після набрання чинності Законом № 1402-VІІІ" (пункт 1.4 подання на с. 32);
2.27. "'...' пункти 22 і 23 розділу XII '...' Закону № 1402-VIII суперечать частині першій статті 24 та частині першій статті 126 Конституції України, оскільки істотно звужують конституційні гарантії незалежності суддів, порушуючи дію принципу презумпції невинуватості, гарантованого
статтею 62 Конституції України, і рівність усіх осіб, які мають єдиний статус, перед законом" (пункт 1.4 подання на с. 33);
2.28. "'...' пунктом 25 розділу XII '...' Закону № 1402-VІII '...' створено самостійну норму щодо порядку перебування на посаді судді, яка є дискримінаційною за змістом, створює правову невизначеність між основними та прикінцевими положеннями Закону № 1402-VІІІ, порушує принцип рівності осіб, які мають однаковий статус перед законом, оскільки диференціює суддів за результатами конкурсу та оцінювання, віком, часом роботи після набуття Законом № 1402-VІІІ чинності, що в цілому призводить до порушення гарантій їх незалежності" (пункт 1.4 подання на с. 35);
2.29. "'...' положення пунктів 22, 23 та 25 розділу XII '...' Закону № 1402-VІІІ суперечать частині першій статті 8, частинам першій і другій статті 24, частині першій статі 126 Конституції України" (пункт 1.4 подання на с. 35).
3. У концентрованому вигляді питаннями, що їх належало дослідити в рамках конституційного провадження, є такі:
- "припинення діяльності" Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів;
- "ліквідація" Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів;
- "створення" Верховного Суду;
- призначення суддів Верховного Суду "за результатами конкурсу";
- юридичні наслідки для суддів, спричинені "припиненням діяльності" Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів у зв'язку з "утворенням Верховного Суду".
4. Автор подання значною мірою уґрунтував свою позицію на думці, що істотною ознакою "ліквідації" Верховного Суду України виступила "зміна назви", коли внаслідок внесених змін до Конституції зі словосполуки "Верховний Суд України" було вилучено слово "України". На це вказує низка тверджень у поданні, зокрема такі: "Зазначений пункт '...' не містить жодного положення щодо подальшої долі найвищого судового органу - Верховного Суду України (унаслідок зміни ним назви) '...'" (на с. 9); "'...' передбачено ліквідацію Верховного Суду України виключно із семантичними змінами в його назві" (на с. 12); "'...' запроваджено реорганізацію вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України шляхом злиття їх в один суд з новою назвою - Верховний Суд" (на с. 13); "'...' законодавець визначив як ліквідація Верховного Суду України, незважаючи на виключно семантичні зміни в назві найвищого судового органу" (на с. 13); "'...' згідно з Конституцією України Верховний Суд України '...' зазнає семантичних змін у назві" (на с. 19). Зважаючи на це, слід дослідити, чи сталася зміна назви Верховного Суду України.
5. Власну юридичну позицію щодо порушених у конституційному поданні питань, що їх належало дослідити, я уґрунтовую так.
А. Чи сталася зміна назви Верховного Суду України?
6. Дещо з перебігу становлення найвищої інстанції в судоустрої України. Центральна Рада 15 (2) грудня 1917 року ухвалила Закон "Про затвердження Генерального Суду Української Народньої Республіки". Ухвалена Центральною Радою 29 квітня 1918 року "Конституція Української Народньої Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР)" у розділі VI (Суд УНР) передбачала, що "Найвищим Судом Республіки являється "Генеральний Суд УНР"" (стаття 66). На розвиток цього було визначено: "Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної власти" (стаття 67). Примітно, що в статті 67 у назві найвищої касаційної інстанції не застосовано позначення власної назви держави (УНР).
7. По встановленні більшовицької влади юридичним оформленням радянського судового будівництва в Україні була постанова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 року, відповідно до якої головною ланкою судової системи були народні суди повітів і міст. Постанови й рішення народного суду були остаточними й не підлягали апеляційному та касаційному оскарженню. Крім цього, зазначена постанова передбачала створення революційних трибуналів. Рада Народних Комісарів 19 лютого 1919 року ухвалила Декрет про суд, за яким було скасовано всі суди, що їх утворили попередні режими. 20 лютого 1919 року було ухвалено Тимчасове положення про народні суди й революційні трибунали, а 16 квітня того ж року видано Декрет РНК УСРР "Про затвердження Верховного касаційного суду". Розгляд особливо важливих справ було доручено Верховному революційному трибуналові при ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет). У липні 1921 року на його базі було утворено Єдиний Верховний трибунал УСРР, що діяв як касаційна інстанція революційних трибуналів. 16 грудня 1922 року ВУЦВК ухвалив постанову про затвердження й уведення в дію з 1 лютого 1923 року Положення про судоустрій УСРР, згідно з яким було утворено "Найвищий Суд УСРР". Згідно з цим Положенням замість двох паралельних систем - народних судів і революційних трибуналів - було створено трирівневу систему судових установ: народний суд, губернський суд і Найвищий Суд Республіки, що був також касаційною інстанцією для губернських (потім -обласних) судів.
8. По утворенні Союзу PCP відповідно до статті 43 його Конституції від 31 січня 1924 року передбачалося створення "верховних судів союзних республік". Слід зважати на те, що тоді словосполуку "верховні суди союзних республік" застосували як родове поняття, а не як мовну одиницю, що номінує одиничний об'єкт. 29 жовтня 1924 року ЦВК (Центральний виконавчий комітет) СРСР затвердив "Основи судоустрою Союзу PCP і союзних республік", відповідно до чого - утворено "Верховний Суд УРСР", підпорядкований Верховному Судові СРСР.
9. Ані "Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки (березень 1919 року)", ані "Конституція Української соціалістичної радянської республіки" (1929 року) не містили приписів щодо судової влади в радянській республіці.
10. Проте словосполуку "Верховний Суд" як власну назву установи радянської республіки вже було застосовано в Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 року, де у розділі VII ("Суд і прокуратура") стаття 84 визначала: "Правосуддя в Українській PCP здійснюється Верховним Судом Української PCP, обласними судами, спеціальними судами, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами". Відповідно стаття 86 містила формулу: "Верховний Суд Української PCP є найвищим судовим органом Української PCP. На Верховний Суд Української PCP покладається нагляд за судовою діяльністю всіх судових установ Української PCP". Приписи розділу VII Конституції УРСР 1937 року було сформульовано на розвиток приписів Конституції СРСР 1936 року (знаної як "Конституція Сталіна"), стаття 102 якої передбачала створення "Верховних судів союзних республік і автономних областей". У цьому разі словосполуку "Верховні суди союзних республік і автономних областей" застосовано також як родове поняття, що не номінує одиничний об'єкт.
(Довідково:
1937 року Інститут мовознавства АН УРСР видав "Російсько-український словник" за редакцією С. Василевського і П. Мустяци (Київ, 1937). Як пише Юрій Шевельов, його упорядники, дбаючи за те, щоб оминути можливість закиду в "українському буржуазному націоналізмі", де тільки можна, вибирали (або запроваджували) слова, близькі до російських, та чинили так, аби "не творилося враження, що українська мова може бути багатша на слова й семантичні відтінки, ніж російська. Чимало слів живцем перенесено з російської мови, надавши їм тільки відповідної фонетичної форми '...'". Отже, "словник майже ідеально відповідав ідеологічним вимогам".
Проте видатний мовознавець зазначає: "'...' хибою словника показалось одначе те, що він побачив світ у невідповідний час. Його поява збіглася в часі з падінням Постишева і новою хвилею терору, яка поглинула голову Ради Народних Комісарів П. Любченка, керівників Народного комісаріату освіти В. Затонського і А. Хвилю, а тепер мала поглинути їхніх помічників. '...' Треба було ще козлів відпущення. І словник став одним із них. '...' 4 жовтня 1937 р. в "Правді" був опублікований допис, спрямований проти Інституту мовознавства, приводом якого став саме "Російсько-український словник" 1937 р. '...' Допис '...' з'явився під назвою "Как "очищали" украинский язык". Можна думати, що напад на словник був тільки приводом для загального нападу на Інститут мовознавства. '...' поскільки '...' свіжо виданий словник був на похваті, саме він опинився під зосередженим вогнем. Репортер писав: "Українські націоналісти доклали зусиль до того, щоб відірвати українську культуру від братньої російської культури і орієнтувати український народ на капіталістичний Захід, на фашистську Німеччину"; "'...' ворог народу Хвиля всі свої зусилля спрямував на те, щоб боротися з так званими "русизмами", під якими часто розумілися зовсім законні та потрібні українські слова '...'. Словник перекладав російські слова управлять, верховный '...' українськими керувати, найвищий '...'. Кореспондент "Правды" жадав, щоб відповідні російські слова фігурували також в українській частині відповідних словникових гнізд. '...'
Обвинувачення були такі безглузді, що працівники Інституту мовознавства на чолі з Мустяцою '...' наважилися в чемній формі відкинути їх, випадок винятковий у ті дні. Єдине, що вони визнали, це те, що слово верховный мало бути допущене також в українській мові. Суть питання полягала в тому, що до 1936-1937 року це слово в російській мові вживалося в словосполученні верховный суд, а це словосполучення в загальній практиці по-українськи віддавано як найвищий суд. Конституція 1936-1937 років запровадила новий урядовий орган, рос. верховный совет, і цю назву по-українськи віддавано як верховна рада. У своїх виправданнях Мустяца і його співробітники стверджували, що словник був уже надрукований, коли з'явилася ця назва, і обіцяли виправити це відставання в наступному виданні словника.
Непогодження з "Правдою" в будь-чому було тоді нечуваною річчю. У числі з 29 грудня 1937 р. Д. Вадімов '...' відповів кореспонденцією "Русско-украинский словарь и его составители". Він повторив закид свого попередника '...': "За вказівкою фашистських агентів Любченка та Хвилі буржуазні націоналісти витравлювали зі словника всяке [! - Ю. Ш.] слово, хоч трохи схоже на російське, інтернаціональні терміни, наповнивши словник ворожою нісенітницею". Упорядників словника названо "бандою шпигунів, що окопалися в Інституті мовознавства". Судячи з речення: "Більшість упорядників словника викрито як запеклих буржуазних націоналістів, зрадників батьківщини", слід думати, що впорядники і редактори словника в цей час уже були ув'язнені.
Словник був вилучений з обігу в книгарнях і книгозбірнях".-1)
11. Ув ухваленій 7 жовтня 1977 року новій Конституції СРСР стаття 151 визначала: "В СРСР діють Верховний Суд СРСР, Верховні Суди союзних республік, Верховні Суди автономних республік, крайові, обласні, міські суди, суди автономних областей, суди автономних округів, районні (міські) народні суди, а також військові трибунали у Збройних Силах". Заслуговує на увагу те, що в словосполуках "Верховний Суд СРСР", "Верховні Суди союзних республік", "Верховні Суди автономних республік" було вжито велику літеру стосовно обох слів у виразах: "Верховний Суд" і "Верховні Суди". З огляду на таке ці вирази можна сприймати як власні назви тих відповідних установ, що ще тільки належало створити в усіх союзних та автономних республіках безвідносно власного імені самих республік. У такий спосіб вираз "Верховний Суд" у рамках національно-державного устрою СРСР як федеративної держави став власною назвою, що була спільною для всіх республік - і союзних, і автономних. Тоді відповідно мали постати "Верховний Суд Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки", "Верховний Суд Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки", "Верховний Суд Узбецької Радянської Соціалістичної Республіки" - і так до п'ятнадцяти. Те саме стосувалось усіх автономних республік: Башкирської, Бурятської, Дагестанської та решти тринадцяти - у рамках Російської РФСР, Каракалпацької - у рамках Узбецької PCP, Абхазької та Аджарської - у рамках Грузинської PCP, Нахічеванської - у рамках Азербайджанської PCP.
12. На основі Конституції СРСР 1977 року Верховна Рада Української PCP ухвалила 20 квітня 1978 року Конституцію Української PCP, де відповідній республіканській судовій установі було надано власну назву "Верховний Суд". Стаття 149 Конституції (Глава 18 "Суд і арбітраж", Розділ VIII "Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд") визначила, що "судами Української PCP є Верховний Суд Української PCP, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди" (частина друга), а стаття 151 - відповідно: "Верховний Суд Української PCP є найвищим судовим органом Української PCP і здійснює нагляд за судовою діяльністю всіх судів республіки" (частина перша).
13. Отже, на момент проголошення незалежносте України 24 серпня 1991 року Верховний Суд Української PCP за юридичним статусом був - найвищий судовий орган Української PCP, а за функцією - той, що здійснює нагляд за судовою діяльністю всіх судів республіки.
14. По проголошенні незалежносте України до чинної на той час Конституції Української PCP відповідно до Закону від 17 вересня 1991 року № 1554-XII було внесено зміни: згідно зі статтею 16 Закону в назві та тексті Конституції слова "Українська Радянська Соціалістична Республіка" та "Українська PCP" було замінено на слово "Україна". Така механічна заміна слів не означала зміни назви суду: "Верховний Суд" колишньої радянської республіки -Української PCP - без зміни свого статусу й своєї функції машинально став "Верховним Судом" незалежної держави, якій ще з ухваленням Акта про проголошення незалежності від 24 серпня 1991 року було присвоєно власну назву "Україна".
15. За цією ж назвою - як "Верховний Суд" - ця установа постає і в тексті укладеного 8 червня 1995 року Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України (про основні засади організації та функціонування державної влади й місцевого самоврядування) на період до ухвалення нової Конституції для держави як незалежної та якій було присвоєною власну назву "Україна"). Відповідно до статті 61-ІІ Конституційного Договору до ухвалення нової Конституції України приписи чинної на той час Конституції 1978 року (Української PCP/України - зі змінами, що вносились до неї, починаючи від 27 жовтня 1989 року) мали діяти лише в частині, що узгоджувалась із Конституційним Договором. У Конституційному Договорі статус Верховного Суду не було означено, проте було визначено його функцію - здійснювати судовий нагляд за законністю судових рішень загальних судів.
16. Із ухваленням 28 червня 1996 року Конституції як установчого акта незалежної держави, якій було присвоєну власну назву "Україна", в структурі її влади відповідно до статті 125 (частина друга) посів місце "Верховний Суд України" як "найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції". За цим "органом" як одиничним об'єктом було збережено його власну назву "Верховний Суд" - ту саму, що постала за Конституцією УРСР 1937 року та пізніше була збережена за Конституцією УРСР 1978 року. Єдиною відмінністю, властивою текстові Конституції 1996 року в цьому аспекті, була зміна назви іншого одиничного об'єкта: замість назви союзної республіки "Українська PCP" як одиниці федеративного устрою СРСР було застосовано назву вже незалежної держави - "Україна". У рамках тексту Конституції України 1996 року словосполука "Верховний Суд України" містила дві окремі власні назви: одну - стосовно "найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції" як одиничного об 'єкта, другу - стосовно самої держави як також одиничного об 'єкта.
17. Під час опрацювання тексту змін до Конституції в рамках діяльности Конституційної Комісії (створеної задля цього за Указом Президента України від 3 березня 2015 року № 190/2015) було внесено пропозицію: з метою вдосконалення тексту Конституції та прагнучи надати йому характер тексту Конституції незалежної держави шляхом усунення елементів, що залишились у спадок від тексту радянського періоду, коли Україна не була незалежною державою - вилучити зі словосполуки "Верховний Суд України" слово "Україна" як власну назву незалежної держави. За головні аргументи на користь цього було наведено кілька.
По-перше, за радянських часів потреба застосування власних назв відповідних структурних одиниць союзної держави (СРСР) у поєднанні з власною назвою судового органу існувала через те, що власна назва судового органу, позначена як "Верховний Суд", була спільною для всіх ієрархічно підпорядкованих у рамках радянської системи відповідних органів (установ), коли одночасно існували "Верховний Суд СРСР" та, приміром, "Верховний Суд Української PCP" - водночас із рештою чотирнадцятьма "Верховними Судами" союзних республік, а також, приміром, "Верховний Суд Башкирської АРСР" -одночасно з рештою "Верховних Судів" у ще дев'ятнадцяти автономних республіках.
По-друге, практика конституцієтворення в країнах Європи свідчить про те, що в текстах конституцій європейських країн власну назву держави не додано до власної назви будь-якого з органів системи державної влади. Поодинокими винятками є конституції п'яти європейських посткомуністичних країн (без урахування незалежних держав, що утворилися внаслідок розпаду СРСР), коли йдеться про главу держави, то власна назва держави застосовується в поєднанні з інститутом глави держави (лише такі: "Президент Республіки Хорватія", "Президент Республіки Македонія", "Президент Республіки Польща", "Президент Румунії", "Президент Словацької Республіки").
По-третє, той випадок, коли в часи вже незалежности нашої держави назву "Верховний Суд" доводилося застосовувати в поєднанні з назвою самої держави ("Верховний Суд України") - через те, що на певному історичному етапі Конституція України, відповідно до змін за пунктом 16 Закону "Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України" від 24 лютого 1994 року № 4013-ХІІ, передбачала наявність органу з такою самою назвою в автономній одиниці держави ("Верховний Суд Республіки Крим") - утратив свою актуальність.
18. Конституційна Комісія дала згоду на означену пропозицію. Про це, зокрема, свідчить ухвалений текст конституційних змін у розділі "Правосуддя", де власну назву держави "Україна" було вилучено не лише зі словосполуки "Верховний Суд України", а й зі словосполуки "Генеральний прокурор України" (стаття 84, 106, 131-1 чинної Конституції - "Генеральний прокурор"; у статтях 85, 106, 122, Конституції 1996 року - "Генеральний прокурор України"). Додатковим свідченням щодо цього є також чинний із 2 червня 2016 року підпункт 10 пункту 16-1 Розділу XV ("Перехідні положення"), формула якого така: "Генеральний прокурор України, призначений на посаду до набрання чинності Законом "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", здійснює повноваження Генерального прокурора до звільнення в установленому порядку, але не довше строку, на який його було призначено, та не може обіймати посаду два строки поспіль".
19. Погодившись у принципі на те, що текст Конституції потребує вдосконалення шляхом вилучення власної назви держави з усіх словосполук, що можуть сприйматися як назва органів влади, Конституційна Комісія водночас виходила з того, що на той час такого не можна було застосувати до тексту Розділу XII Конституції ("Конституційний Суд України"), позаяк словосполука "Конституційний Суд України" міститься також і в Розділі XIII ("Внесення змін до Конституції України"), а внесення змін до Розділу XIII потребує їх затвердження всеукраїнським референдумом. Що ж стосується інших розділів Конституції, внесення змін до яких не потребує затвердження всеукраїнським референдумом (зокрема, розділів IV, V, VI), то в Конституційній Комісії погодились, що запроваджений підхід (вилучення власної назви держави з усіх словосполук стосовно органів влади) буде застосовано тоді, коли на порядку денному постане питання про внесення змін і до них.
20. Суб'єкт законодавчої ініціативи (Президент України) подав до парламенту законопроект про внесення змін до Конституції в частині правосуддя з урахуванням позиції Конституційної Комісії щодо цього питання.
21. Викладене є юридичним підґрунтям, щоб стверджувати, що внесення змін до Конституції за Законом № 1401-VПІ не мало наслідком зміни назви Верховного Суду України. Ґрунтуючись на тому, що власна назва - це мовна одиниця, що Ті присвоєно, надано чи закріплено за відповідним одиничним об'єктом, словосполуку "Верховний Суд" слід сприймати як власну назву об'єкта номінації, чим відповідно до частини третьої статті 125 Конституції виступає інститут влади, за яким визначено статус "найвищого суду в системі судоустрою" держави. Отже, за чинною Конституцією України Верховний Суд є одиничним об'єктом у структурі влади держави, котра сама як одиничний об'єкт має власне-назву, що її присвоєно державі, - "Україна". Саме на це вказує й повна назва національного установчого акта - " Конституція України". У словосполуках " Конституція України" і "Верховний Суд України" назва нормативного акта ("Конституція") та назва інституту влади ("Верховний Суд") перебувають у стані підпорядкування: у першому випадку - установчий акт ("Конституція") виступає елементом системи національного права держави, власне-назва якої - "Україна", у другому - інститут влади ("Верховний Суд") є елементом устрою цієї держави.
22. Вилучення слова "Україна" зі словосполуки "Верховний Суд України", що є наслідком внесення змін до Конституції, не означає, що Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України не повинен в офіційному діловодстві (у своїх офіційних документах, як-то: бланки, судові рішення тощо) застосовувати присвоєну державі назву - "Україна". Навпаки - поряд із державним символом України, чим є Державний Герб України (Знак Княжої Держави Володимира Великого), Верховний Суд має застосовувати власне-назву держави "Україна", що може бути варіативним: або - Державний Герб України і напис "Верховний Суд України", або -Державний Герб України і напис "Україна. Верховний Суд".
Застосування в офіційному діловодстві Верховного Суду документів без власне-назви держави є неприпустимим.
23. Отже, мій висновок такий: усі позиції суб'єкта подання, побудовані на гаданому зв'язку між "ліквідацією" ("припиненням діяльності", "реорганізацією") Верховного Суду України та "зміною назви" цього інституту влади, є юридично безпідставними.
Б. Чотириланкова система судів як критичний недолік Конституції 1996 року
24. Питання гаданої "ліквідації" ("припинення діяльності", "реорганізації") Верховного Суду України слід розглядати в площині мети й наслідків конституційної реформи 2016 року, спрямованої на подолання критичного недоліку, властивого ухваленій 28 червня 1996 року Конституції України, приписи статті 125 якої були використані як конституційне підґрунтя запровадженої дещо згодом чотириланкової системи судів. Така система була предметом сталої критики з боку Венеційської Комісії упродовж тривалого часу через низку причин.
25. Щонайперше, така система видавалась "досить ускладненою та заплутаною", за якої існують "потенційні можливості процесуальної тяганини в судочинстві" [СDL-АD (2007)003, 20 березня 2007 року, параграф 18]. За оцінкою Венеційської Комісії, "наявність такої чисельної кількості рівнів судів спричиняється до надскладності й зволікань", тому "потреба в чотирьох рівнях судів є сумнівною" [СDL-АD(2010)026, 18 жовтня 2010 року, параграф 15].
26. Іншими недоліками такої системи було визнано те, що за неї "сторони не мають безпосереднього доступу до Верховного Суду", позаяк за процесуальними законами "касаційну скаргу слід подавати через вищий спеціалізований суд - той самий, що ухвалив рішення, яке є предметом оскарження". Крім того, "тому самому вищому спеціалізованому судові належить вирішувати, допускати касаційну скаргу чи ні; лише в разі визнання скарги прийнятною вона потрапляє до Верховного Суду". За оцінкою Венеційської Комісії, "така система направду означає, що власне вищому спеціалізованому судові належить перевіряти самого себе на те, чи є підстави вважати, що він неправильно застосував закон". Тому Венеційська Комісія зазначила, що "Верховному Судові має належати самому вирішувати питання щодо прийнятносте скарг стосовно неоднакового тлумачення закону вищими спеціалізованими судами", позаяк інакше матиме місце "безпідставне обмеження повноважень Верховного Суду", що "перешкоджатиме йому діяти відповідно до визначеного Конституцією статусу - як найвищий судовий орган". Через це Венеційська Комісія рекомендувала, щоб систему було змінено з метою "забезпечення прямого доступу до Верховного Суду" [СDL-АD)(2010)026, 18 жовтня 2010 року, параграфи 31-34].
27. Систему, за якої існує чотири рівні судочинства, в рамках чого "касаційний перегляд" здійснюють вищі спеціалізовані суди, а Верховний Суд допущено до справ "лише винятково", Венеційська Комісія кваліфікувала як "зайве обтяжливу" і таку, за якої вищі спеціалізовані суди "виконують ту роль, що стандартно належить Верховному Судові". Тому Комісія висловила думку про те, "чи не доречніше було б об'єднати два рівні (вищі спеціалізовані суди й Верховний Суд) шляхом їх злиття в один". За такої моделі "ту роль, що її виконують вищі спеціалізовані суди, могли б виконувати спеціалізовані підрозділи (або палати) Верховного Суду" [СDL-АD)(2010)003, 16 березня 2010 року, параграфи 20-21].
28. Згодом Венеційська Комісія вкотре зауважила, що Україні слід обміркувати питання, "потребує вона чотирирівневого судочинства чи трьох рівнів може виявитися достатньо" [СDL-АD)(2013)014, 15 червня 2013 року, параграф 45].
29. За ще одним висновком Венеційської Комісії, "допоки Верховному Судові не буде повернуто його загальну компетенцію як касаційного суду, він все ще не відновить свою роль; стосунки між Верховним Судом і вищими спеціалізованими судами і досі викликають певне занепокоєння '...'" [СDL-АD(2011)033, 18 жовтня 2011 року, параграф 33].
30. Критично оцінюючи українську чотирирівневу систему судочинства, Венеційська Комісія майже кожного разу зауважувала, що усунення цього недоліку потребує внесення відповідних змін до Конституції 1996 року, зокрема до статті 125 [CDL-AD(2007)003, 20 березня 2007 року, параграф 18; CDL-AD(2013)014, 15 червня 2013 року, параграф 15; CDL-AD(2011)033, 18 жовтня 2011 року, параграф 8].
31. Ув остаточному висновку щодо запропонованих конституційних змін Венеційська Комісія схвалила нові приписи статті 125 Конституції, завдяки чому було враховано наполегливі й довготривалі рекомендації Комісії щодо усунення недоліків цієї статті в редакції від 28 червня 1996 року - шляхом відновлення ролі Верховного Суду України як повноцінної касаційної інстанції [CDL-AD(2015)027, 26 жовтня 2015 року, параграф 11].
В. Чи було Верховний Суд України як конституційний орган ліквідовано законом ?
32. Автор подання мав рацію, твердячи, що "застосування будь-яких ліквідаційних процедур до найвищої судової інстанції у спосіб, не передбачений Основним Законом України, є порушенням '...' Конституції України" (пункт 1.2 подання на с. 11). Безсумнівно, будь-яку інституцію державної влади, що її встановлено Конституцією (на що спрямовано її дію як акта установчої влади), не може бути ліквідовано без внесення відповідних змін до цього виду нормативного акта. Лише за наслідком внесення змін до Конституції щодо скасування встановленого нею конкретної інституції влади настають юридичні наслідки в площині її ліквідації.
33. Водночас із самого конституційного подання випливає, що жоден із приписів, що їх автор подання оспорив як неконституційні (а це, зокрема, пункти 4, 7, 8, 9, 11, 13 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ), не вказує на те, що цей закон містить норму, котра служила би підставою для ліквідації Верховного Суду України як конституційного органу. У переліку наведених автором подання норм є лише одна (у пункті 7), що містить слово "ліквідуються": "... з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному Законом № 1402-VІІІ, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку". Проте формула цього припису чітко вказує на те, що стосовно наведених у переліку судів мало бути здійснено процедуру ліквідації не за Законом № 1402-VІІІ, а відповідно до "встановленого законом порядку", тобто в загальному порядку, що його було встановлено законом (законами) України ще до ухвалення Закону № 1402-VІІІ.
34. Отже, Закон № 1402-VІІІ визначає час, від якого ця процедура має застосовуватися ("з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом"), і відсилає до загальних норм іншого закону щодо порядку ліквідації Верховного Суду України та часу розпочинання відповідної процедури. У цьому аспекті автор подання припустився юридичної помилки, вважаючи, що "порядок ліквідації Верховного Суду України '...' передбачений в пунктах 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17 розділу XII" Закону № 1402-VІІІ.
35. З'ясування посутнього значення словосполуки "припиняє свою діяльність" і слова "ліквідується", що містяться в приписі пункту 7 розділу XII Закону № 1402-VІІІ, спричиняє такі міркування стосовно Верховного Суду України.
36. Так само, як не виникає сумніву щодо неможливости ліквідації конституційного органу без внесення відповідних змін до Конституції України, безсумнівною є потреба в диференціації понять: "припинення діяльності" ("ліквідація") конституційного органу та "припинення (ліквідація) юридичної особи", статус якої може мати такий орган. При цьому Конституція України не регулює питання наявности або відсутности в того або того конституційного органу статусу юридичної особи. Так само Конституція не регулює питання створення або ліквідації юридичних осіб.
37. Така ситуація зумовлена тим, що питання наявности або відсутности в тих або тих конституційних органів статусу юридичної особи мають цивільно-правний характер і не є предметом виключного конституційного регулювання, а відповідно до Конституції України їх вирішує законодавець шляхом ухвалення законів (пункти 12, 14 частини першої статті 92, частина друга статті 98, частина восьма статті 107, частина друга статті 120 Конституції).
38. В Україні існують такі конституційні органи, що не мають статусу юридичної особи, як-от: Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України ( Закон України "Про Кабінет Міністрів України", Закон України "Про Раду національної безпеки і оборони України"). Існують і такі конституційні органи, що поєднують публічно-правний статус із цивільно-правним статусом юридичної особи, як-от: Національний банк України, Центральна виборча комісія, Рахункова палата (частина друга статті 4 Закону України "Про Національний банк України", частина четверта статті 1 Закону України "Про Рахункову палату", частина третя статті 1 Закону України "Про Центральну виборчу комісію").
39. Виходячи з цього, законодавець був управі передбачити в законі будь-який із таких можливих варіантів: (1) Верховний Суд не є юридичною особою; (2) Верховний Суд є юридичною особою, що її створюється шляхом реорганізації іншої юридичної особи; (3) Верховний Суд є юридичною особою, що її створюється заново, а юридична особа, зареєстрована під назвою "Верховний Суд України", припиняється. При цьому таке рішення законодавця не стосується конституційного статусу: створення, припинення діяльности Верховного Суду як конституційного органу - це питання, що належить до предмета регулювання виключно Конституцією.
40. Отже, питання, пов'язані з припиненням (ліквідацією) Верховного Суду України як юридичної особи, не є предметом конституційного регулювання і їх вирішення законодавцем шляхом ухвалення звичайного закону не може суперечити Конституції України. Застосовану в приписі пункту 7 розділу XII Закону № 1402-VIII формулу, з якої випливає, що з дня початку роботи Верховного Суду в складі, визначеному Законом № 1402-VІІІ, Верховний Суд України ліквідовується в установленому законом порядку, слід розглядати в розумінні установленого в рамках цивільного права загального порядку ліквідації юридичної особи, тобто в контексті юридичного регулювання приватно-майнових відносин, а не в контексті конституційного регулювання. На це, зокрема, вказує припис пункту 5 розділу XII Закону № 1402-VIII, у якому йдеться про те, що [новий] Верховний Суд - за наслідками конституційної реформи - "створюється на матеріально-технічній базі Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України", тобто на базі саме цих інституцій - шляхом їх ліквідації як юридичних осіб має постати нова юридична особа.
41. За ситуації, коли на всі процедури, пов'язані з ліквідацією Верховного Суду України як юридичної особи, поширюється порядок, установлений законом, зокрема Цивільним кодексом України, а Закон № 1402-VІІІ не передбачає "припинення" Верховного Суду як конституційного органу, не існує юридичних підстав визнавати приписи пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17 розділу XII Закону № 1402-VІІІ неконституційними на ґрунті їх невідповідности приписам частини третьої статті 125 Конституції.
Г. Зміна конституційного статусу Верховного Суду України: концепція "старого Верховного Суду України" та "нового Верховного Суду України"
42. Окремого дослідження потребував посутній зміст формул "утворюється Верховний Суд" (пункт 4 розділу XII Закону № 1402-VІІІ), "Верховний Суд України припиняє свою діяльність" (пункт 7 розділу XII Закону № 1402-VІII), "день початку роботи Верховного Суду" (пункт 8 розділу XII Закону № 1402-VІІІ), "Верховний Суд розпочинає роботу" (пункт 9 розділу XII Закону № 1402-VІІІ), узятих у поєднанні, тобто - системно. Наведені формули вказують на те, що йдеться про певний момент, коли попередня інституція в системі судової влади як "Верховний Суд України", що її було встановлено ("утворено") Конституцією України 1996 року, "припиняє свою діяльність", а відповідна їй за наслідками конституційної реформи наступна - "розпочинає роботу". Цей момент є часовим вододілом, що розмежовує функціонування встановленої Конституцією ("утвореної") однієї інституції - "старої", яка діяла від 28 червня 1996 року до 2 липня 2016 року, від іншої - "нової", що постала за наслідками внесення змін до Конституції 2 липня 2016 року. На підставі такого часового вододілу можна вести мову про концепцію старого Верховного Суду України та нового Верховного Суду України.
43. Закладаючи в основу дослідження ідею часового вододілу між "старим" і "новим" Верховним Судом України, можна вести мову про чітко відмінні один від одного два часові періоди в питаннях установлення цієї інституції влади, її функціонування та її юридичного статусу. Перший період - той, що закінчився 2 липня 2016 року, коли "старий Верховний Суд України" втратив свій юридичний статус, що його він набув від початку заснування та в подальшому, хоч і змінювався, але не докорінно. Другий - той, що його започатковано 2 липня 2016 року, коли за наслідком змін до Конституції постала інституція "нового Верховного Суду України" з відмінним від попереднього юридичним статусом.