Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, девятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича - головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича - доповідача,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, дев'ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України.

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання Верховного Суду України.

Підставою для розгляду справи згідно з пунктом 2 статті 82 Закону України "Про Конституційний Суд України" є виникнення спірних питань щодо конституційності окремих положень статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України, виявлених у процесі загального судочинства.

Заслухавши суддю-доповідача Колоса М.І. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Верховний Суд України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням вирішити питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, дев'ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - Кодекс), якими судам надано право:

- скасовувати постанови про порушення кримінальної справи у разі неподання без поважних причин до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, у встановлений суддею строк;

- розглядати справи щодо оскарження постанов про порушення кримінальної справи без участі у судовому засіданні прокурора;

- виносити постанови про відмову в порушенні кримінальної справи у разі задоволення скарг на постанови про порушення кримінальної справи та скасуванні відповідних постанов.

2. Свої позиції щодо порушених у конституційному поданні питань висловили Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Генеральна прокуратура України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Державна митна служба України, Державна податкова адміністрація України, Державний департамент України з питань виконання покарань, апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, вчені Київського національного університету внутрішніх справ, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського державного університету внутрішніх справ, Львівського національного університету імені Івана Франка, Національної академії прокуратури України, Національної академії Служби безпеки України, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, Харківського національного університету внутрішніх справ.

3. Конституційний Суд України, розглядаючи порушені в конституційному поданні питання, виходить з такого.

3.1. У Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави ( стаття 3) ; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8) ; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55) .

Суди здійснюють правосуддя з метою забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Винесення судом законного, обґрунтованого і справедливого рішення неможливе без проведення ним всебічного, повного, об'єктивного дослідження усіх обставин справи. При цьому судове рішення повинно базуватись на принципах верховенства права, неупередженості, незалежності, змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу.

3.2. Кримінальне судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції, до повноважень яких належить як вирішення в процесі розгляду кримінальної справи по суті питання винуватості (невинуватості) особи у вчиненні злочину, так і судовий контроль за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів під час проведення ними дізнання та досудового слідства. Метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина.

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності (частина перша статті 236-7 Кодексу) .

Законодавчо закріплене право на оскарження до суду названих постанов створює кожному умови для захисту порушених прав і свобод, їх відновлення, сприяє виконанню завдань кримінального судочинства та є одним із способів забезпечення правопорядку в державі.

Судовий контроль за правомірністю порушення кримінальної справи є дієвою гарантією прав і свобод людини і громадянина, що забезпечує реалізацію права особи на судовий захист та не допускає зловживань з боку посадових та службових осіб правоохоронних органів.

4. Відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України; обов'язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; за неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності (частина п'ята статті 124, пункт 9 частини третьої, частина п'ята статті 129) .

Конституційний Суд України вважає, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 236-8 Кодексу у постанові про відкриття провадження за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи зазначається строк подання до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи. Постанова судді про відкриття провадження набирає законної сили з моменту її винесення і підлягає негайному виконанню; орган дізнання, слідчий або прокурор, у провадженні якого знаходиться справа, зобов'язаний у встановлений суддею строк подати до суду вказані матеріали (частини п'ята, шоста статті 236-8 Кодексу) .

Надання матеріалів, відповідно до яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, є обов'язком органів дізнання, слідчого, прокурора, які, враховуючи строки розгляду судом скарг на постанови про порушення справи, повинні вжити всіх необхідних заходів для своєчасного їх направлення до суду. Невиконання чи неналежне виконання цього обов'язку може бути підставою для притягнення винних осіб до юридичної відповідальності.

Наявність у розпорядженні вказаних матеріалів дає суду можливість перевірити доводи сторін щодо законності постанови про порушення кримінальної справи, оскільки відомості щодо наявності приводів, достатності підстав та джерел отримання даних для її винесення містяться виключно у цих матеріалах. Відповідно до положень частини сьомої статті 236-8 Кодексу у разі неподання без поважних причин до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, у встановлений суддею строк суддя вправі визнати відсутність цих матеріалів підставою для скасування постанови про порушення справи.

Системний аналіз положень цієї статті дає підстави вважати, що їх зміст допускає можливість невиконання органом дізнання, слідчим, прокурором обов'язку, покладеного на них судом, щодо надання зазначених матеріалів.

Законодавче закріплення права суду скасовувати постанови про порушення кримінальної справи в порядку, визначеному частиною сьомою статті 236-8 Кодексу, зумовлює винесення судом рішення, яке ґрунтується не на всебічному, об'єктивному, повному дослідженні всіх матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, а лише на юридичному факті неподання без поважних причин до суду цих матеріалів у встановлений суддею строк.

На думку Конституційного Суду України, розгляд справи за відсутності матеріалів, згідно з якими було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, позбавляє учасників процесу права на судовий захист, що вбачається зі змісту положень частини першої статті 55 Конституції України. Крім того, скасування постанови про порушення кримінальної справи з названої підстави виключає змагальність сторін, а також свободу в наданні ними суду своїх аргументів, що стосується предмета спору, і у доведенні перед судом їх переконливості для обґрунтування правомірності чи неправомірності порушення справи.

Таким чином, частина сьома статті 236-8 Кодексу не відповідає приписам частини першої статті 55, частини п'ятої статті 124, пунктів 4, 9 частини третьої статті 129 Конституції України.

5. За частиною дев'ятою статті 236-8 Кодексу обов'язок доведення правомірності порушення справи покладається на прокурора, неявка якого в судове засідання не перешкоджає розгляду справи.

Конституційний Суд України вважає, що цей обов'язок випливає із конституційно визначеної функції прокуратури України щодо здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Метою участі прокурора в процесі судового розгляду скарг на постанови про порушення кримінальної справи є надання доводів і аргументів на підтвердження правомірності порушення справи та можливого спростування тверджень іншої сторони судового процесу про незаконність чи необґрунтованість постанови, що забезпечує дотримання змагальності сторін як основної засади судочинства (пункт 4 частини третьої статті 129 Конституції України) .

Органи прокуратури України зобов'язані вжити всіх необхідних заходів для забезпечення участі прокурора у процесі судового розгляду справ зазначеної категорії. Неналежна організація участі прокурора в процесі, а також його відсутність у судовому засіданні без поважних причин може бути підставою для притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Допускаючи розгляд справ за відсутності у судовому засіданні прокурора, законодавець по суті звільнив прокурора від належного виконання функції, передбаченої пунктом 3 статті 121 Конституції України.

Таким чином, Конституційний Суд України зазначає, що участь прокурора під час судового розгляду справи за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи повинна бути обов'язковою. Положення частини дев'ятої статті 236-8 Кодексу, яке уповноважує суд розглядати справу щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи за відсутності в судовому засіданні прокурора, є таким, що не відповідає вимогам пункту 3 статті 121, пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України.

6. Розглядаючи скаргу на постанову про порушення справи, суд повинен перевіряти наявність приводів і підстав для винесення зазначеної постанови, законність джерел отримання даних, які стали підставою для винесення постанови про порушення справи, і не вправі розглядати й заздалегідь вирішувати ті питання, які вирішуються судом при розгляді справи по суті (частина п'ятнадцята статті 236-8 Кодексу) .

За результатами розгляду скарги, залежно від того, чи були при порушенні справи додержані вимоги статей 94, 97, 98 Кодексу, суддя своєю мотивованою постановою залишає скаргу без задоволення або задовольняє скаргу, скасовує постанову про порушення справи і виносить постанову про відмову в порушенні справи (пункти 1, 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кодексу) .

Уповноваження судів загальної юрисдикції виносити постанови про відмову в порушенні кримінальної справи в порядку, передбаченому пунктом 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кодексу, суперечить закріпленому в статті 6 Конституції України принципу поділу влади, оскільки проведення дізнання, слідства та складання досудових процесуальних документів у справах публічного обвинувачення не є предметом судочинства у кримінальних справах (частина третя статті 124 Основного Закону України) .

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кодексу стосовно уповноваження судів загальної юрисдикції виносити постанови про відмову в порушенні справи у разі задоволення скарг на постанови про порушення справи та їх скасуванні не відповідає вимогам статті 6, частини третьої статті 124 Конституції України.

7. Досліджуючи справу, Конституційний Суд України виявив ознаки невідповідності Конституції України окремого положення пункту 3 частини дванадцятої статті 236-8 Кодексу і вбачає за необхідне на підставі частини третьої статті 61 Закону України "Про Конституційний Суд України" вирішити питання щодо його конституційності.

У пункті 3 частини дванадцятої статті 236-8 Кодексу вказано, що суддя у судовому засіданні, перевіривши явку сторін, заслуховує думку прокурора, якщо він з'явився у судове засідання.

Конституційний Суд України вважає, що положення Кодексу "якщо він з'явився у судове засідання" допускає відсутність прокурора у судовому засіданні під час розгляду справи за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи, тому воно не відповідає вимогам пункту 3 статті 121, пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України з мотивів, наведених у пункті 5 мотивувальної частини цього Рішення.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 147, 150, 152, 153 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 65, 67, 69, 73, 82 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України:

- "у разі неподання без поважних причин до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, у встановлений суддею строк суддя вправі визнати відсутність цих матеріалів підставою для скасування постанови про порушення справи" ( частина сьома) ;

- "неявка якого в судове засідання не перешкоджає розгляду справи" ( міститься в частині дев'ятій) ;

- "якщо він з'явився у судове засідання" ( застосоване в пункті 3 частини дванадцятої) ;

- "і виносить постанову про відмову в порушенні справи" ( міститься в пункті 2 частини шістнадцятої) .

2. Положення частин сьомої, дев'ятої, пункту 3 частини дванадцятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

Рішенням Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року N 16-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України:

- "у разі неподання без поважних причин до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, у встановлений суддею строк суддя вправі визнати відсутність цих матеріалів підставою для скасування постанови про порушення справи" ( частина сьома) ;

- "неявка якого в судове засідання не перешкоджає розгляду справи" ( міститься в частині дев'ятій) ;

- "і виносить постанову про відмову в порушенні справи" ( міститься в пункті 2 частини шістнадцятої) .

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" висловлюю окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року N 16-рп/2009 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, дев'ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - Кодекс) щодо порядку судового розгляду скарг на постанови про порушення кримінальної справи (далі - Рішення).

Вважаю, що висновки Конституційного Суду України, зроблені в пунктах 4, 5 мотивувальної частини та в абзацах першому, другому, третьому пункту 1 резолютивної частини Рішення, не мають свого належного обґрунтування, суперечать доктринальним підходам теорії змагальності в кримінальному процесі, зокрема ролі суду щодо забезпечення однакових можливостей реалізації сторонами своїх функцій та обов'язків. Рішення суттєво впливає на гарантії щодо перспективи розгляду скарги по суті та можливості реалізації громадянами прав на доступ до правосуддя, ефективний судовий захист, здійснення правосуддя незалежним судом, публічний розгляд справи впродовж розумного строку, подолання неправомірних перешкод у розгляді скарги, рівності можливостей сторін через отримання преференції стороною обвинувачення зловживати своїми обов'язками.

1. Судовий захист - це вид державного захисту, який є гарантією і конкретним засобом ефективного поновлення громадянина в правах через правосуддя. Це право не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року N 8-рп/2002 у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб)(1).

Судовий контроль за органами досудового слідства полягає у тому, щоб забезпечити особі гарантію захисту її прав та інтересів у суді ще на стадії досудового слідства, яка є найбільш закритою та на якій вчиняється найбільше порушень щодо прав людини.

Основним завданням суду при виконанні функцій судового контролю є встановлення факту, чи дійсно права і свободи людини було порушено або вони порушуються;чи було створено або створюються перешкоди для їх реалізації; чи має місце інше ущемлення прав і свобод; які перешкоди він зобов'язаний поновити або усунути для їх реалізації. При цьому суд, розглядаючи скарги, не повинен розглядати та вирішувати заздалегідь ті питання, які він вирішує при розгляді кримінальної справи по суті, бо це буде порушенням конституційних засад правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003) (2). За допомогою судового контролю здійснюється перевірка законності рішень і дій органів дізнання та досудового слідства, а тому суд мав законодавчо закріплений у статті 236-8 Кодексу ефективний правовий механізм, який забезпечував право громадян на справедливий суд і публічний розгляд скарги щодо порушення кримінальної справи в установлені законом строки (упродовж розумного строку), дотримання прав і свобод особи, верховенство права, рівність усіх перед законом і судом, гарантії перспективи розгляду справи по суті, доступ до правосуддя тощо.

Особа, права якої порушуються на стадії досудового слідства,не може бути позбавлена судового захисту і повинна мати гарантовану перспективу такого захисту, а суд повинен мати широкі можливості у поновленні її прав та інтересів. Тому саме інститут судового контролю повинен забезпечити гарантію оскарження всіх рішень, діянь органів досудового слідства, прокурора, які здатні завдати шкоди конституційним правам і свободам учасників кримінального судочинства або створити труднощі в доступі громадян до суду (статті 110, 234 - 236-6 Кодексу та інші), тобто правосуддя звертається до принципів, однаково застосовуваних "до всіх і протиставляється будь-яким конкретним наказам чи привілеям"(3). Конституційний Суд України у Рішенні від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001 у справі щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України заклав правову позицію, за якою недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини). Конституційний Суд України визнав неконституційними положення частини третьої статті 236 Кодексу, які перешкоджали розгляду судом скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи(4).

Кожен, хто вважає, що його права і свободи порушуються, повинен мати право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо порушення вчинили особи, діючи в ролі офіційних осіб (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)(5). Громадянин звертається до суду зі скаргою на постанову про порушення кримінальної справи за захистом своїх прав на стадії досудового слідства з тим, щоб суд здійснив судовий контроль і за наявності такого порушення негайно поновив порушені його права. При цьому жодним органом не може бути ускладнено доступ до правосуддя чи обмежено його право в розумний термін, без невиправданої затримки "одержати" ефективне і справедливе правосуддя (стаття 6 Конвенції) . До рішень і дій, які ускладнюють доступ до правосуддя та невиправдано затримують одержання ефективного і справедливого правосуддя, беззаперечно належать випадки, коли без поважних причин оскаржений акт досудового слідства, прокурора не подається оперативно до суду; коли особи, дії чи рішення яких оскаржено, умисно, без поважних причин затягують розгляд справи через неявку до суду чи ненадання негайно суду належних матеріалів.

Змагальність - демократична форма процесу(6), наділена рисами, характерними для демократії певного історичного періоду, історичної епохи(7), змістом якої є спір про право рівних сторін, обвинувача й обвинуваченого, перед безстороннім суддею(8), який розглядає справу у межах сформульованого, за їхньою допомогою, обвинувачення, а принципи є механізмом для її забезпечення.

Принцип змагальності діє у всіх стадіях кримінального судочинства, зокрема і при реалізації судом функції судового контролю на стадії досудового слідства, і ґрунтується на розмежуванні функцій сторін, які є рівноправними, а судом забезпечується однакова можливість реалізовувати сторонами свої функції і відстоювати свої позиції та справедливе й неупереджене вирішення спору. Суд повинен бути незалежним в оцінці доказів, тому активність суду та його свобода при здійсненні функції судового контролю не повинні бути обмеженими жодною зі сторін і не залежати від їх волі чи бажання. Тільки законодавче забезпечення механізмів реалізації судом функції судового контролю через гарантії реалізації ним принципів незалежності суду й свободи оцінки доказів дає можливість йому бути об'єктивним і безстороннім(9).

2. В абзаці дев'ятому пункту 4 мотивувальної частини Рішення зроблено хибний висновок про те, що частина сьома статті 236-8 Кодексу не відповідає приписам частини першої статті 55, частини п'ятої статті 124, пунктів 4, 9 частини третьої статті 129 Конституції України.

Зазначений висновок ґрунтується на таких аргументах:

1) "системний аналіз положень" статті 236-8 Кодексу "дає підстави вважати, що їх зміст допускає можливість невиконання органом дізнання, слідчим, прокурором обов'язку, покладеного на них судом щодо надання зазначених матеріалів", хоча ніякого системного аналізу вказаних положень, як випливає зі змісту Рішення, не проведено, а висновок суперечить положенням Конвенції та Конституції України.

2) "законодавче закріплення права суду скасовувати постанови про порушення кримінальної справи в порядку, визначеному частиною сьомою статті 236-8 Кодексу, зумовлює винесення судом рішення, яке ґрунтується не на всебічному, об'єктивному, повному дослідженні всіх матеріалів, а лише на юридичному факті неподання без поважних причин до суду зазначених матеріалів у встановлений суддею строк".

Розгляд справи за відсутності матеріалів, згідно з якими було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, позбавляє учасників процесу права на судовий захист, що вбачається зі змісту положень частини першої статті 55 Конституції України. Крім того, скасування постанови про порушення кримінальної справи з названої підстави виключає забезпечення змагальності сторін, а також свободу в наданні ними суду своїх доказів, що стосується предмета спору, і у доведенні перед судом їх переконливості для обґрунтування правомірності чи неправомірності порушення справи (пункт 4 частини третьої статті 129 Основного Закону України) .

Такий висновок спростовується так. У Рішенні не досліджено правової природи судового контролю при розгляді судом скарги на постанову про порушення справи та механізму його реалізації, який забезпечує гарантій реалізації прав громадянина, який звернувся зі скаргою за їх захистом до суду. Громадянин на стадії досудового слідства повинен мати ефективний засіб правового захисту у суді, навіть якщо порушення вчинили особи, діючи в ролі офіційних осіб. Він не може бути позбавлений відповідно до вимог статті 64 Конституції України таких прав, як вище зазначалося, навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

У положеннях статті 236-8 Кодексу закладено ефективний механізм захисту прав людини від протиправних посягань на стадії досудового слідства, який не допускав зловживання правом або невиконання обов'язку з боку органу досудового слідства, дізнання, прокурора у зв'язку з ненаданням без поважних причин в установлені судом строки матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, або неявкою без поважних причин прокурора до суду. Визнавши оспорювані положення неконституційними, суди втратили ефективний механізм розгляду скарги впродовж строку, визначеного у частині першій зазначеної статті, тому що розгляд скарги залежить не від строків, закріплених у законі, а від волі однієї із сторін - сторони обвинувачення, яка може без поважних причин не подати матеріали, на яких ґрунтується постанова про порушення кримінальної справи, або без поважної причини не з'явитися до суду, щоб довести перед судом правомірність порушення справи (частина дев'ята статті 236-8 Кодексу) , що перешкоджатиме розгляду скарги по суті, бо неподання без поважних причин матеріалів, на яких ґрунтується постанова про порушення кримінальної справи з прийняттям Рішення, є перешкодою розгляду скарги громадянина, який звернувся до суду за захистом своїх прав.

3. З твердженням щодо того, що частини сьома, дев'ята статті 236-8 Кодексу не відповідають приписам частини першої статті 55, пункту 3 статті 121, частини п'ятої статті 124, пунктів 4, 9 частини третьої статті 129 Конституції України неможливо погодитися, оскільки відповідно до положень частини третьої статті 236-8 Кодексу у постанові про відкриття провадження за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи зазначається строк подання до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, частиною шостою цієї статті закріплено обов'язок органу дізнання, досудового слідства або прокурора, у провадженні якого знаходиться справа, у встановлений суддею строк подати до суду матеріали, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, а частиною дев'ятою вказаної статті покладено обов'язок доведення правомірності порушення кримінальної справи на прокурора.

Законодавець надав судді право приймати рішення за визначених у законі оспорюваних обставин, а не поклав на нього обов'язок, за наявності визначених підстав, скасовувати постанову про порушення кримінальної справи.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону.

У пункті 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади" від 13 червня 2007 року N 8 зазначається, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості, суддя при здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний.

Надання судді права встановлювати поважність чи неповажність причин ненадходження у визначений строк до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято постанову про порушення кримінальної справи, повністю узгоджується із конституційною нормою про незалежність суддів, з якої вбачається, що будь-яке рішення у справі має прийматися суддею самостійно, без стороннього впливу чи втручання.

Встановлення суддею строків подання до суду матеріалів, необхідних для розгляду ним скарги, запобігає невиправданому затягуванню розгляду справ стосовно судового контролю за органами досудового слідства в частині оскарження постанови про порушення кримінальної справи, оскільки законодавець установив присікальний строк для розгляду цієї категорії справ.

Орган чи посадова особа, які порушили кримінальну справу або у провадженні яких вона перебуває, мають бути заінтересовані у відстоюванні правильності і обґрунтованості прийнятого ними рішення про порушення кримінальної справи. Відмова відповідних посадових осіб без поважних причин надіслати до суду матеріали, на підставі яких було порушено справу, неявка без поважних причин прокурора для виконання обов'язку довести правомірність порушення справи породжують сумніви щодо правомірності порушення кримінальної справи і цілком логічно повинні розглядатися як відсутність таких матеріалів взагалі або їх явну доказову недостатність чи здобуття незаконним шляхом, що, в свою чергу, свідчить про ущемлення прав особи, щодо якої було порушено кримінальну справу, або інтересів якої ця справа стосується. Конституційні принципи закладені в статті 62 Конституції України щодо прав людини в кримінальному судочинстві: ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість (частина друга), тому що доведення вини - це функція прокурора, як і доведення правомірності порушення справи (частина дев'ята статті 236-8 Кодексу) ; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (частина третя), так само і винесення постанови про порушення кримінальної справи не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, на припущеннях (частина дев'ята статті 236-8 Кодексу) ; усі сумніви щодо правомірності вини особи тлумачаться на її користь (частина третя), а сумніви в правомірності порушення кримінальної справи повинні тлумачитися на її користь, а отже, суд повинен прийняти рішення про неправомірність порушення кримінальної справи та скасувати постанову (частини сьома, дев'ята статті 236-8 Кодексу) .

Як вбачається з аналізу змісту частини сьомої статті 236-8 Кодексу, яка, в першу чергу, ґрунтується на покладеному на суд конституційному обов'язку стояти на захисті прав та інтересів громадян (стаття 55 Основного Закону України) , та випливає з положень статті 3 Конституції України, відповідно до якої людина визнається найвищою соціальною цінністю, її права і свободи, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави - утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави - оспорювані положення частин сьомої, дев'ятої статті 236-8 Кодексу не суперечать приписам частини першої статті 24, частини п'ятої статті 55, частини першої статті 126, частин третьої, четвертої статті 129 Конституції України.

У результаті прийнятого Рішення суд при здійсненні функції судового контролю втратив свою самостійність та незалежність у визначені частиною першою оспорюваної статті строки здійснювати функцію судового контролю на стадії досудового слідства, бо він обмежений у здійсненні зазначеної функції волею чи бажанням однієї із сторін - сторони обвинувачення, яка через ненадання без поважних причин суду матеріалів, на підставі яких було прийняте рішення про порушення справи, впливає на строки розгляду справи і розгляд скарги по суті, який за відсутності механізму, який містився в попередній редакції статті у зв'язку з визнанням оспорюваних положень неконституційними, може й не настати, тому що досудове слідство у кримінальній справі буде закінчено і передано до суду для вирішення її по суті. Таким чином, інститут судового контролю на стадії досудового слідства в частині перевірки законності постанови про порушення кримінальної справи втратив свою ефективність, а громадянин - право бути належним чином забезпеченим ефективним засобом правового захисту в суді стосовно його прав, порушених на стадії досудового слідства в момент порушення кримінальної справи, чим порушено вимоги статті 55 Конституції України.

4. Суд повинен забезпечувати однакову можливість реалізовувати сторонами свої функції під час здійснення судового контролю на стадії досудового слідства, зокрема при розгляді судом скарги на постанову про порушення справи, а механізми реалізації цієї можливості (обов'язку) були закріплені в частинах другій, третій, п'ятій, шостій, сьомій, дев'ятій, десятій, одинадцятій, дванадцятій, чотирнадцятій статті 236-8 Кодексу. Через скасування механізму забезпечення прав громадян, яким унеможливлювалося неналежне виконання стороною обвинувачення своїх функцій та прямих, передбачених законом обов'язків, створено перешкоди для реалізації прав громадян на судовий захист, а саме обмежується право на судовий захист, яке не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану, на що, як зазначалося, вказувалося в одній з позицій Конституційного Суду України, знищено гарантії щодо перспективи розгляду скарги по суті, ускладнено доступ до правосуддя.

Із знищенням механізму захисту прав громадян через розгляд їх скарги на постанову про порушення кримінальної справи, закладеного в положеннях, визнаних неконституційними в абзацах першому, другому, третьому пункту 1 резолютивної частини Рішення, знищено механізм гарантій дотримання принципу змагальності, змістом якого є спір про право рівних сторін перед безстороннім суддею, тому що розгляд скарги та відновлення прав громадян залежить від волі і бажання сторони обвинувачення. Громадянин позбавлений ефективного механізму судового захисту на стадії досудового слідства, йому можуть бути створені шляхом невиконання без належних причин свого обов'язку органами дізнання, досудового слідства, прокурором перешкоди в доступі до правосуддя. Через визнання неконституційним механізму оперативного та ефективного розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи стосовно громадянина знищено ефективний засіб правового захисту, ускладено доступ до правосуддя та обмежено право в розумний термін, без невиправданої затримки одержати ефективне і справедливе правосуддя.

5. У Рішенні закладено ряд суперечностей, зокрема є некоректні посилання на положення Конституції України, оскільки у цих положеннях зовсім не йдеться про ті обставини, які намагалися підтвердити.

Розгляд судом скарги на постанову про порушення кримінальної справи є однією з форм судового контролю за здійсненням досудового слідства і не є розглядом судом справи по суті.

Передбачена статтею 264 Кодексу обов'язкова участь прокурора в судовому засіданні стосується розгляду судом першої інстанції справи по суті. Функція прокуратури щодо підтримання державного обвинувачення в суді може реалізовуватися лише за наявності обвинувального висновку, складання якого є завершальним моментом досудового слідства та передумовою направлення справи до суду для розгляду її по суті (частина перша статті 232 Кодексу) , під час якого ця функція і реалізовується.

Покладення частиною сьомою статті 236-8 Кодексу на прокурора обов'язку доводити правомірність порушення справ пов'язане з передбаченим статтею 100 Кодексу здійсненням прокурором нагляду за законністю порушення кримінальної справи. Згідно з частиною другою цієї статті копію постанови про порушення кримінальної справи має бути направлено слідчим (органом дізнання) прокуророві у строк не пізніше доби. Залишення прокурором постанови про порушення справи без змін означає його переконання в правомірності порушення справи, доведення якої у зв'язку з цим і покладається на нього в порядку статті 236-8 Кодексу.

Оцінюючи правомірність порушення кримінальної справи, суддя виходить з наданих йому матеріалів, на підставі яких було прийняте відповідне рішення. Саме ці матеріали є доказом для винесення суддею щодо скарги рішення про її задоволення (чи відмову в задоволенні). Неявка прокурора не перешкоджає вивченню суддею матеріалів справи, оцінці наявних в них доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності (стаття 67 Кодексу) .

До того ж у частині дев'ятій статті 236-8 Кодексу не заборонено судді, розпочавши розгляд скарги по суті без участі прокурора, відкласти цей розгляд у разі визнання суддею такої участі необхідною для з'ясування (уточнення) певних обставин справи з метою прийняття обґрунтованого рішення.

Наведене свідчить про безпідставне визнання невідповідності положення частини дев'ятої статті 236-8 Кодексу вимогам пункту 3 статті 121, пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України.

Визнання неконституційними зазначених положень Кодексу порушує принцип негайного захисту та відновлення порушених органами дізнання, досудового слідства чи прокурорами прав громадян та суттєво звужує функцію судового контролю за діяльністю правоохоронних органів на стадії порушення кримінальної справи, нівелює функцію суду з судового контролю на стадії досудового слідства як елемента захисту прав людини на стадії судового слідства.

(1) Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2001-2002. Книга 3. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 248-254.

(2) Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2002-2003. Книга 4. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С. 121-129.

(3) Хайек Ф.А. Право, законодавство та свобода - нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії. Політичний устрій вільного народу. - Т. 3. - К.: Сфера, 2000. - С. 124.

(4) Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2001-2002. Книга 3. - К.: Юрінком Інтер. - С. 248-258.

(5) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод // Офіційний вісник України, 1998. - N 13; - 2006. - N 32.

(6) Див.: Давлетов А. Проблема состязательности решена в УПК РФ неудачно // Российская юстиция, 2003. - N 8. - С. 16-17; Мизулина Е.Б. О модели уголовного процесса // Известия вузов. Правоведение, 1989. - N 5.- С. 51.

(7) Див.: Строгович М.С. Природа советского уголовного процесса и принцип состязательности. - М., 1939. - С. 103.

(8) Див.: Кони А.Ф. Соч.С.1. - М., 1966. - С. 371.

(9) Див.: Барабаш А.С. Природа российского уголовного процесса, цели уголовно-процессуальной деятельности и их установление. - СПб: Издательство Р.Асланова. Юридический центр Пресс, 2005. - С. 21.

Рішенням від 30 червня 2009 року N 16-рп (далі - Рішення) Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі положення частин сьомої, дев'ятої, дванадцятої, шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - Кодекс).

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" викладаю окрему думку.

З метою забезпечення реалізації права особи на судовий захист від незаконних дій посадових та службових осіб правоохоронних органів в 2006 році було внесено зміни до Кодексу та доповнено його, зокрема, положенням статті 236-7 Кодексу, відповідно до якого стало можливим оскарження до суду постанови про порушення кримінальної справи, що є формою судового контролю на стадії досудового слідства. Цією статтею встановлено, що постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду протягом усього часу до моменту закінчення досудового слідства.

Таким чином, особа, щодо якої порушено кримінальну справу, чи інтересів якої вона стосується, має право звернутися до суду у разі наявності підстав для тверджень стосовно посягання на її права і законні інтереси та незаконності порушення кримінальної справи. Перевірити достатність та обґрунтованість підстав для порушення кримінальної справи на стадії досудового слідства суд може лише під час розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи, що є гарантією реалізації конституційного права на судовий захист від порушень і протиправних посягань (частини перша, п'ята статті 55 Конституції України) .

Після подання до суду скарги на постанову про порушення кримінальної справи є важливим питання про можливість належним чином забезпечення судом захисту прав і свобод заінтересованих осіб. Положення частин сьомої, дев'ятої статті 236-8 Кодексу, визнані неконституційними, передбачали механізм такого захисту.

Однією з основних засад судочинства є, зокрема, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 4 частини третьої статті 129 Конституції України) . Принцип змагальності конкретизовано і в статті 16-1 Кодексу, де визначено, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності; суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. На розвиток принципу змагальності на прокурора у справах щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи покладено обов'язок надати суду матеріали, на підставі яких було порушено кримінальну справу, у встановлений суддею строк (частина третя статті 236-8 Кодексу) . Недобросовісне виконання чи ухилення від виконання прокурором своїх обов'язків (ненадання без поважних причин до суду витребуваних матеріалів) дає підстави суду дійти висновку про наявність певних порушень під час вчинення окремих процесуальних дій, і тому в цьому випадку суд зобов'язаний захистити особу, щодо якої порушено кримінальну справу, чи інтересів якої вона стосується (у разі порушення справи за фактом вчинення злочину).

Аналіз Конституції України та Кодексу свідчить, що завдання та обов'язки прокурора спрямовують його діяльність на доведення правомірності здійснення ним окремих процесуальних дій. Особа, щодо якої порушено кримінальну справу (до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого), а тим більше особа, інтересів якої вона стосується, не має можливості ознайомитися з матеріалами справи до закінчення досудового слідства з метою належного обґрунтування своїх заперечень проти порушення кримінальної справи. Саме тому на суд покладається обов'язок витребувати докази, на підставі яких було порушено кримінальну справу, а на прокурора - обов'язок їх надати. Способом захисту від недобросовісного виконання прокурором свого обов'язку існувала норма щодо можливості визнання підставою для скасування постанови про порушення кримінальної справи ненадання прокурором без поважних причин матеріалів, на підставі яких було порушено кримінальну справу (частина сьома статті 236-8 Кодексу) . За наслідками визнання цієї норми неконституційною суддя буде "зв'язаний" волею прокурора і не зможе належним чином та своєчасно забезпечити судовий захист порушених прав заінтересованих осіб.

Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, є однією з функцій, яку покладено на прокуратуру України (пункт 3 статті 121 Конституції України) . Таке положення закріплено в частині першій статті 25 Кодексу і дещо конкретизовано в частині другій цієї статті, відповідно до якої "прокурор зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили". Зокрема, такий нагляд прокурор повинен здійснювати і за законністю порушення кримінальної справи (стаття 100 Кодексу) .

Отже, на всіх стадіях кримінального судочинства, в тому числі на стадії порушення кримінальної справи, прокурор здійснює нагляд за дотриманням відповідними компетентними органами законів. Посилання в Рішенні на невідповідність частин сьомої, дев'ятої статті 236-8 Кодексу положенню пункту 3 статті 121 Конституції України є необґрунтованим, оскільки під час розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи перевірку законності її порушення здійснює суд, а тому не може йтися про звільнення прокурора від виконання наглядової функції, покладеної Основним Законом України на прокуратуру України.

Фактично у Рішенні приділяється увага захисту осіб, посягання на права яких стало підставою для порушення кримінальної справи. Проте Конституційним Судом України не враховано загальність конституційної норми щодо права на судових захист (частина перша статті 55 Конституції України) , оскільки необхідність в такому захисті є й в осіб, щодо яких порушено кримінальну справу, чи інтересів яких вона стосується. Норми частин сьомої, дев'ятої статті 236-8 Кодексу, визнані неконституційними, забезпечували збалансованість механізму захисту інтересів всіх осіб.

Положення частин сьомої, дев'ятої статті 236-8 Кодексу надавали можливість не допускати зловживань зі сторони правоохоронних органів під час судового розгляду скарг на постанови про порушення кримінальної справи. Проте визнання цих положень неконституційними ставить суд у залежність від волі посадових та службових осіб правоохоронних органів (ненадання матеріалів, без яких суд не має право винести постанову за результатами розгляду скарги; неявка в судове засідання прокурора, без якого розгляд скарги на постанову про порушення кримінальної справи є неможливим), що є неприпустимим з огляду на принцип незалежності суддів, передбачений частиною першою статті 126 Конституції України.

Проаналізувавши викладене, можна дійти висновку, що прийняттям Рішення створено ситуацію, за якої право на оскарження постанови про порушення кримінальної справи, передбачене в статті 236-7 Кодексу, та право на судовий захист, встановлене статтею 55 Конституції України, може мати декларативний характер щодо окремих осіб, оскільки відсутній механізм забезпечення цих прав.

Наведене свідчить про наявність підстав для визнання конституційними положень частин сьомої, дев'ятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України.

Крім того, варто зазначити, що неврегульованим залишається питання, яким чином суд має протягом встановленого п'ятиденного строку розглянути скаргу при ненаданні без поважних причин матеріалів, на підставі яких було порушено кримінальну справу, та при неявці прокурора в судове засідання, на якому здійснюється розгляд скарги, і яке рішення суд повинен прийняти, щоб належним чином виконати конституційно покладені на нього завдання щодо судового захисту заінтересованих осіб.