Про затвердження Методичних рекомендації щодо ідентифікації випадків ґендерної дискримінації та механізм надання правової допомоги

Скасування пенсії вдівцю

B. проти Швейцарії (№ 78630/12)

Уряд Швейцарії повідомлений про заяву 22 листопада 2016 р.

Це справа про відмову державних органів Швейцарії продовжувати виплачувати пенсію вдівця заявникові після того, як його донька досягла повноліття, на підставі положень Федерального закону про виплати через втрату годувальника і за віком. Заявник стверджує, що зазнав дискримінації порівняно з матерями, які самі виховують дітей.

Суд повідомив уряд Швейцарії про цю заяву і поставив сторонам питання за статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) і статтею 14 (заборона дискримінації) Конвенції .

Свобода думки, совісті та віросповідання

Дахлаб проти Швейцарії

15 лютого 2001 р. (рішення про допустимість)

Заявниця, вчителька початкової школи, яка перейшла в іслам, поскаржилася на керівництво школи, яке заборонило їй ходити з покритою головою під час викладання, що було остаточно підтримано Федеральним судом у 1997 р. Вона стверджувала, зокрема, що така заборона, накладена на неї державними органами Швейцарії, становить дискримінацію за ознакою статі, у контексті того, що чоловік мусульманського віросповідання міг працювати вчителем у державній школі, не підпадаючи під жодну форму заборони.

Суд визнав цю заяву такою, яка не може бути прийнятою судом, оскільки є явно неналежно обґрунтованою. Суд, зокрема, зазначив, що захід, яким заявниці було заборонено, винятково в контексті виконання нею її службових обов'язків, носити на голові хустку, не був спрямований проти неї як проти представниці жіночої статі, а лише з правомірною метою забезпечити нейтральність державної системи початкової освіти. Такий захід так само міг бути застосований і до чоловіка, який в аналогічних обставинах носив би одяг, який би чітко ідентифікував його як представника іншої релігії. Відповідно Суд дійшов висновку про те, що дискримінація за ознакою статі у цій конкретній справі була відсутньою.

Лейла Шахін проти Туреччини

10 листопада 2005 р. (Велика палата)

Оскільки заявниця походила з традиційної родини, яка сповідує іслам, вона вважала своїм релігійним обов'язком носити на голові хустку. Вона поскаржилася на правило, яке набуло чинності у 1998 р., коли вона була студенткою медичного факультету у Стамбульському університеті, яке забороняло студентам носити такі хустки під час занять або під час екзаменів, внаслідок чого вона змушена була виїхати з цієї країни і продовжити навчання в Австрії.

Суд ухвалив, що порушення статті 9 (свобода думки, совісті та віросповідання) Конвенції не відбулося. Суд, зокрема, зазначив, що йдеться про принцип секуляризму у визначенні Конституційного суду Туреччини, яким першочергово керувалися при прийнятті такої заборони на носіння релігійних символів в університетах. У цьому контексті, коли цінності плюралізму, поваги до прав інших та, зокрема, рівності перед законом чоловіків і жінок пропагуються в теорії і застосовуються на практиці, стає зрозуміло, що відповідні органи влади прагнуть зберегти світський характер відповідних закладів, а отже, вважають, що дозвіл на носіння релігійного одягу, зокрема як у цій справі, мусульманської хустки, суперечить таким цінностям.

Акціонерне товариство спрощеного типу проти Франції (№ 43835/11)

26 червня 2014 р. (Велика палата)

Ця справа стосується скарги громадянки Франції, віруючої мусульманки, на те, що вона більше не може ходити з повністю закритим обличчям у публічних місцях у зв'язку з набранням чинності законом про заборону закривати обличчя у громадських місцях від 11 квітня 2011 р.

Суд ухвалив, що порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), статті 9 (право на повагу свободи думки, совісті і релігії) і статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтями 8 і 9 Конвенції не відбулося. Зокрема, у цьому рішенні Суд зазначив, що держава як сторона у процесі не може посилатися на принцип ґендерної рівності з метою заборони практики, обстоюваної жінками, як у випадку заявниці, у контексті користування правами, передбаченими відповідним законом, якщо тільки його не тлумачити таким чином, що на цій підставі особи можуть отримати захист від власних основоположних прав і свобод.

Захист права власності

Проїзні документи для осіб старшого віку

Майкл Метьюз проти Великобританії

15 червня 2002 р. (викреслено з переліку - досягнуто позасудове врегулювання)

64-річний заявник подав заяву до поштової служби за місцем проживання на отримання проїзних документів для осіб старшого віку, які б надавали йому право на безкоштовний проїзд у більшості громадського транспорту у міській агломерації Лондона. Йому було відмовлено у задоволенні клопотання, оскільки згідно з чинним на той час британським законодавством право на такий дозвіл могло надаватися лише чоловікам віком понад 65 років, а жінки мали право на отримання такого проїзного документа згідно з нормами місцевої схеми соціальних пільг після досягнення віку 60 років. Заявник поскаржився на дискримінацію за ознакою статі у контексті його права на власність.

Офіційно прийнявши до відома досягнення позасудового врегулювання (стаття 39 Конвенції ) між урядом Великобританії та заявником, Суд пересвідчився у тому, що досягнуте врегулювання ґрунтувалося на повазі до прав людини згідно з визначеннями Конвенції та Протоколів до неї та прийняв рішення виключити цю справу зі свого переліку.

Право на карту біженця (та відповідно на житлову субсидію)

Врунту проти Кіпру

13 жовтня 2015 р.

Заявниця поскаржилася на відмову органів влади надати їй карту біженця, стверджуючи, що це означало, що таким чином їй відмовлено у низці пільг, включно з житловою субсидією. Вона також стверджувала, що відмова їй у карті біженця на підставі того, що вона донька переміщеної особи жіночої статі, а не переміщеної особи чоловічої статі, становить дискримінацію проти неї за ознакою статі, і жоден орган влади на Кіпрі, у тому числі суди, не вивчили скаргу по суті. Після того, як заявниця подала заяву до Європейського суду, схема, прийнята у 1974 р. стосовно жертв війни і осіб, переміщених з територій, окупованих збройними силами Туреччини, чи евакуйованих для потреб Національної гвардії, у 2013 р. була змінена таким чином, що діти переміщених осіб жіночої статі отримали право на житлову субсидію на тих самих умовах, що й діти переміщених осіб чоловічої статі.

Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 1 (захист власності) Протоколу № 1 до Конвенції. Спочатку Суд встановив наявність відмінності у ставленні за ознакою статі з огляду на той факт, що маючи право на карту біженця (та відповідно на житлову субсидію), діти переміщених осіб чоловічої статі отримували привілейоване ставлення порівняно з дітьми переміщених осіб жіночої статі. Стосовно того, чи така відмінність у ставленні мала раціональне і об'єктивне обґрунтування, основним аргументом, який висував уряд, були суспільно-економічні відмінності між жінками і чоловіками, які начебто існували на Кіпрі на час прийняття відповідної схеми. Однак Суд нагадав, що таке посилання на "традиції, загальні припущення або існуючі соціальні відносини у певній країні" не є достатнім обґрунтуванням для відмінності у ставленні за ознакою статі. Стосовно дискреційної свободи, якою начебто керувалася держава, обираючи період і засоби поширення схеми 1974 р. на дітей переміщених осіб жіночої статі, Суд зазначив, що ця схема не включала дітей переміщених осіб жіночої статі впродовж майже сорока років. Суто бюджетні міркування не можуть бути належним обґрунтуванням такої відмінності у ставленні винятково за ознакою статі, зокрема, коли наступні розширення цієї схеми у період з 1974 по 2013 рр. самі собою мали певні фінансові наслідки. До того ж той факт, що сама схема так довго проіснувала і продовжувала ґрунтуватися винятково на традиційних сімейних ролях у трактуванні 1974 р., означала, що держава вийшла за межі дискреційних повноважень, які вона застосувала у цьому питанні. Для обґрунтування такої тривалої відмінності у ставленні знадобилися б дуже суттєві аргументи. Було продемонстровано, що жодного такого аргументу не існує. Відповідно не існувало жодного об'єктивного чи раціонального обґрунтування для відмінності у ставленні. Суд також виявив порушення статті 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції у контексті відсутності ефективних засобів юридичного захисту у відповідний час, які б дозволили заявниці оскаржити дискримінаційний характер цієї схеми.

Право на соціальне забезпечення

Стець проти Великобританії

12 квітня 2006 р. (Велика палата)

Заявники у цій справі, двоє чоловіків і дві жінки, поскаржилися на те, що вони зазнали статевої дискримінації у контексті права на отримання виплат у зв'язку з погіршенням працездатності-1 внаслідок змін у схемі нарахування цих виплат, яку прив'язали до державного пенсійного віку-2. Для усіх заявників наслідком стало те, що вони отримали різні скорочення доходів, чого б не сталося, якби вони були б іншої статі, а отже, підпадали б під дію інших норм стосовно пенсійного віку.

Суд ухвалив, що порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 1 (захист власності) Протоколу № 1 не відбулося. Суд виявив, що відмінності у державному пенсійному віці для чоловіків і жінок у Великобританії первинно мали на меті виправити невигідне економічне становище жінок. Цей принцип продовжував бути раціонально і об'єктивно обґрунтованим на цих підставах аж до періоду, коли суспільно-економічні зміни усунули потребу в особливому ставленні до жінок. Урядові рішення Великобританії про точне визначення часу і заходи з усунення нерівноправності не були очевидно недоцільними. Аналогічним чином рішення пов'язати право на виплати у зв'язку з утратою працездатності до пенсійної схеми було раціонально і об'єктивно обґрунтованим, зважаючи на те, що ця пільга мала на меті компенсувати поступове зменшення працездатності впродовж працездатного віку особи.

Барроу проти Великобританії, Пірсон проти Великобританії та Вокер проти Великобританії

22 серпня 2006 р.

Заявниця у першій справі поскаржилася на те, що їй припинили виплачувати пенсію у зв'язку з інвалідністю, коли вони досягла 60-річного віку, натомість чоловік у такій же ситуації отримував би цю пенсію до 65-річного віку. Якщо жінки могли претендувати на державну пенсію у віці 60 р. та звільнялися від соціальних страхових внесків за умови, що вони продовжували працювати, заявник у другій справі поскаржився на те, що не міг отримати своєї державної пенсії аж до 65-річного віку, а заявник у третій справі поскаржився на те, що змушений був сплачувати державні соціальні страхові внески після досягнення 60-річного віку.

Суд ухвалив, що у жодній з трьох справ порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 1 (захист власності) Протоколу № 1 не відбулося. Зокрема, Суд нагадав, що позірна дискримінація виникла внаслідок різниці у віці чоловіків і жінок, які отримують право на державну пенсію у Великобританії. З урахуванням первинного обґрунтування такої різниці (усунення фінансової нерівності між чоловіками і жінками), поступової зміни характеру працездатного віку жінки та за відсутності єдиних стандартів в усіх державах-членах ЄС Суд виявив, що Великобританію не можна критикувати за те, що вона не розпочала запровадження єдиного пенсійного віку раніше чи проводила реформ повільно і поетапно, особливо зважаючи на вкрай далекосяжні наслідки для жінок та економіки загалом.

Обов'язок сплачувати внески системи соціального забезпечення

Ван Раальте проти Нідерландів

21 лютого 1997 р.

Заявник, який ніколи не був одружений та не мав дітей, стверджував, що став жертвою дискримінаційного ставлення з огляду на обов'язок сплачувати внески згідно із Законом про загальні виплати з догляду за дитиною. Він стверджував, що стягнення внесків згідно із Законом про загальні виплати з догляду за дитиною з нього, неодруженого бездітного чоловіка віком понад 45 років, становить дискримінацію за ознакою статі, зважаючи на те, що на час подій, які є предметом справи, жодних аналогічних внесків з неодружених бездітних жінок такого ж віку не стягували.

Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 1 (захист власності) Протоколу № 1, виявивши, що незалежно від того, чи бажання захистити почуття бездітних жінок певного віку можна вважати правомірною метою, така мета не могла стати підставою для відмінності у поводженні за ознакою статі у цій справі. Суд, зокрема, зауважив, що, попри те, що згідно з Конвенцією держави-підписанти мали певну дискреційну свободу у впровадженні звільнення від обов'язку сплати таких внесків, Стаття 14 передбачає, що будь-які такі заходи в принципі стосуються однаковою мірою як чоловіків, так і жінок, крім випадків, коли для обґрунтування відмінності у ставленні буде представлено переконливі підстави.

У цій справі Суду не було представлено доказів для існування таких підстав. У цьому контексті слід пам'ятати, що так само, як жінки віком понад 45 років можуть народити дитину, є чоловіки 45-річного або молодшого віку, які можуть бути нездатними до запліднення. Суд також зауважив, що неодружена бездітна жінка віком понад 45 років цілком може претендувати на пільги згідно з відповідним законом; наприклад, вона може одружитися з чоловіком, який вже має дітей від попереднього шлюбу. До того ж аргумент про те, що стягнення цих внесків згідно зі схемою виплат з догляду за дитиною з неодружених бездітних жінок може скласти для них додаткове емоційне навантаження, аналогічно стосується і неодружених бездітних чоловіків чи бездітних пар.

Пенсійна схема

Пенсія за віком для одружених осіб

Вессельс-Берґервут проти Нідерландів

04 червня 2002 р.

Заявниця та її чоловік прожили усе життя у Нідерландах. Чоловікові заявниці було призначено пенсію за віком для одружених осіб згідно із Законом про загальну виплату пенсій за віком (Algemene Ouderdomswet - "AOW") від 01 серпня 1984 р. Однак його пенсію скоротили на 38 %, оскільки він не був застрахований згідно із законом впродовж періоду, який загалом становить 19 років, коли він працював у Німеччині і страхові внески сплачувалися згідно з німецьким законодавством про соціальне страхування. Це рішення не оскаржувалося. Заявниці було призначено пенсію за віком згідно з AOW від 01 березня 1989 р. на тих самих підставах, що й пенсію її чоловіка, меншу на 38 %. Вона оскаржувала це рішення, але безрезультатно. Заявниця стверджувала, що скорочення її пенсії згідно з AOW становить дискримінацію за ознакою статі, а саме тому, що у відповідний час одружена жінка отримала страхування за законом лише у ті періоди, коли був застрахований її чоловік, тоді як для одружених чоловіків аналогічної норми не існувало.

Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 1 (захист власності) Протоколу № 1, виявивши, що відмінність у ставленні до одружених жінок і одружених чоловіків у контексті призначення пільг на підставі AOW, від чого постраждала заявниця, не має жодного "об'єктивного і раціонального обґрунтування". Суд, зокрема, зазначив, що при аналізі того, чи відмінність у ставленні може вважатися обґрунтованою, вона стосується не лише своєї мети на момент прийняття відповідних положень, а також і її наслідків у конкретній справі на розгляді. У цій справі заявниця отримувала пенсію за віком з 01 березня 1989 р. і надалі, яка була на 38 % меншою ніж отримував би одружений чоловік. Іншими словами, нерівність у ставленні, яка була закладена у колишніх правових нормах, проявилася у 1989 р., коли, зважаючи на поширену суспільну позицію того часу, переслідувана відповідними правовими нормами мета не могла більше залишатися без змін. З огляду на це Суд також взяв до уваги, що коли відповідні правові норми змінилися у 1985 р., для того щоб привести їх у відповідність з сучаснішими стандартами рівноправного ставлення до чоловіків і жінок, не було вжито жодних заходів, щоб усунути дискримінаційну дію попередніх правових норм.

Пенсійний вік

Андрле проти Республіки Чехія

17 лютого 2011 р.

Ця справа стосується поточної пенсійної схеми у Чехії, за якою жінки і чоловіки, які піклуються про дітей, мають право на пенсію у різному віці. Після розлучення заявник отримав опіку над своїми двома неповнолітніми дітьми. У 2003 р. він вирішив вийти на пенсію у віці 57 р., однак йому було відмовлено у його клопотанні на підставі того, що він ще не досяг пенсійного віку, який на той час становив для чоловіків 60 років Вік для жінок становив 57 років або менше, залежно від кількості дітей, яких вони виховали. Заявник подав апеляцію на підставі того, що він виховав двох діте, і цей факт слід було врахувати при обчисленні його пенсійного віку, однак апеляцію також було відхилено після того, як Конституційний суд постановив в окремих провадженнях, що відповідне законодавство не суперечило Конституції. Він, зокрема, поскаржився на те, що йому було відмовлено у пенсії у віці, коли жінка на його місці могла б її отримати.

Суд ухвалив, що порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 1 (захист власності) Протоколу № 1 не відбулося, виявивши, що позиція Чеської Республіки стосовно пенсійної схеми була раціонально і об'єктивно обґрунтована і залишатиметься такою, доки суспільно-економічні зміни у країні усунуть потребу в спеціальному ставленні до жінок. Зокрема, Суд взяв до уваги, що зниження віку, у якому жінки отримують право на пенсію у Чеській Республіці, прийняте у 1964 р. Законом про соціальне забезпечення, ґрунтується на особливих історичних умовах та відображає реалії тодішньої соціалістичної Чехословаччини. Цей захід переслідував "правомірну мету", оскільки мав на меті компенсувати нерівність і труднощі, які виникли від очікувань до жінки згідно з моделлю сім'ї, яка діяла на той час (і яка досі існує): а саме, коли жінка працює на повний день, але одночасно дбає про дітей і дім. Справді, суми зарплат і пенсій, які призначалися жінкам, також загалом були нижчі ніж для чоловіків. Суд також наголосив на тому, що органи державної влади мають пріоритетне право вирішувати такі складні питання, пов'язані з економічною і соціальною політикою, які залежать від численних внутрішньодержавних змінних і безпосередньої обізнаності про особливості відповідного суспільства.

Пенсія у зв'язку з втратою годувальника

Земан проти Австрії

29 червня 2006 р.

Заявник поскаржився на скорочення його пенсії у зв'язку з утратою годувальника внаслідок змін, внесених у Закон про пенсії та Закон про пенсійні виплати. Згідно з положеннями цього Закону вдівці мали право отримувати 40 % від пенсії померлої дружини, яку їй було призначено до січня 1995 р., а вдови мали право на 60 % від пенсії свого померлого чоловіка. Апеляція заявника, який стверджував, що якщо б він був жінкою в аналогічних обставинах, то мав би право на 60 %, не була задоволена.

Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 1 (захист власності) Протоколу № 1 у справі заявника, виявивши, що відмінність у ставленні до чоловіків і жінок у контексті права на пенсію у зв'язку з утратою годувальника, призначену до 1995 р., не мала "об'єктивного і раціонального обґрунтування".

Недоступність соціальних виплат для вдів для вдівців

Корнвел проти Великобританії та Лірі проти Великобританії

25 квітня 2000 р. (викреслено зі списку - позасудове врегулювання)

Обидва заявники скаржилися на те, що відсутність пільг для вдівців згідно з британським законодавством про соціальне забезпечення є дискримінаційною стосовно них за ознакою статі.

Офіційно прийнявши до відома досягнення позасудового врегулювання (стаття 39 Конвенції) між урядом Великобританії та заявником, Суд пересвідчився у тому, що досягнуте врегулювання ґрунтувалося на повазі до прав людини згідно з визначеннями Конвенції та Протоколів до неї та прийняв рішення виключити цю справу зі свого переліку.

(Див. у т. ч.: "Кросланд проти Великобританії", рішення (викреслено зі списку) від 29 травня 2000 р.; "Аткінсон проти Великобританії", рішення (викреслено зі списку) від 08 квітня 2003 р.; "Оуенс проти Великобританії", рішення (викреслено зі списку) від 13 січня 2004 р.)

Соуден проти Великобританії

12 березня 2002 р. (викреслено зі списку)

Дружина заявника померла у серпні 1997 р., залишивши його розпорядником свого майна. Через місяць заявник подав заяву на отримання соціальних пільг, еквівалентних до тих, на які б претендувала вдова, якби помер її чоловік, аналогічно як дружина заявника, а саме: т. зв. допомоги для вдів і допомоги для овдовілих матерів, які призначаються згідно із Законом про соціальне забезпечення і допомогу 1992 р. Йому повідомили, що його скарга була неправомірною, оскільки нормативно-правові акти, які регулюють виплати допомоги для вдів, стосуються винятково жінок. Він подав апеляцію проти цього рішення, яку також відхилили. У квітні 2001 р. набула чинності реформа системи соціального забезпечення і Закон про пенсії 1999 р., який передбачав право на отримання допомоги у випадку смерті членів родини як для чоловіків, так і для жінок. Заявник скаржився перед Судом на те, що законодавство з питань соціального забезпечення і податкове законодавство Великобританії є дискримінаційним стосовно нього за ознакою статі.

Офіційно прийнявши до відома досягнення позасудового врегулювання (стаття 39 Конвенції ) між урядом Великобританії та заявником, Суд пересвідчився у тому, що досягнуте врегулювання ґрунтувалося на повазі до прав людини згідно з визначеннями Конвенції та Протоколів до неї та прийняв рішення виключити цю справу зі свого переліку.

(Див. у т. ч. : "Лоффелман проти Великобританії", рішення (викреслено зі списку) від 26 березня 2002 р.; "Дауні проти Великобританії", рішення (викреслено зі списку) від 21 травня 2002 р.; "Райс проти Великобританії", рішення (викреслено зі списку) від 01 жовтня 2002 р.)

Вілліс проти Великобританії

11 червня 2002 р.

Заявник поскаржився на дискримінацію, якої зазнали він та його покійна дружина у контексті рішення про відмову йому в отриманні допомоги для вдів та виплати для овдовілих матерів та й з огляду на майбутню відсутність у нього права на отримання пенсії для вдів, незважаючи на те, що його дружина упродовж свого життя сплачувала соціальні внески. Він заявляв, що законодавство Великобританії з питань соціального забезпечення є дискримінаційним за ознакою статі.

Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 1 (захист власності) Протоколу № 1, виявивши, що відмінність у ставленні до чоловіків і жінок у контексті права на отримання допомоги для вдів і виплати для овдовілих матерів не мала об'єктивного і раціонального обґрунтування. Суд, зокрема, зауважив, що факт невиконання заявником різноманітних законних вимог для виплати цих двох допомог не оскаржується. Єдина причина отримання відмови у призначенні цих виплат полягала в тому, що він є особою чоловічої статі. Згідно з чинним законодавством у країні особа жіночої статі в аналогічних обставинах мала б право отримувати обидві ці виплати. Стосовно відсутності права заявника на отримання пенсії для вдів Суд додатково додав, що навіть якщо б заявник був жінкою, він би не відповідав вимогам до отримання пенсії для вдів відповідно до вимог, передбачених законом 1992 р. І справді, вдова на місці заявника не відповідала б вимогам до отримання цієї пенсії принаймні до 2006 р. і могла б ніколи і не отримати цього права з огляду на інші нормативно-правові вимоги, які, наприклад, передбачають, що заявниця не повинна бути повторно одруженою до дати набуття нею відповідного права. Відповідно Суд дійшов висновку про те, що оскільки до заявника не було застосований інший підхід ніж до жінок в аналогічних обставинах, то питання дискримінації, які б суперечили статті 14 Конвенції у контексті його права на отримання пенсії для вдів не виникли. Таким чином, Суд ухвалив, що порушення статті 14 у сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1 у зв'язку з відсутністю права заявника на отримання пенсії для вдів не відбулося.

Гоббс, Річард, Волш і Гін проти Великобританії

14 листопада 2006 р.

Усі чотири заявники овдовіли у середині або наприкінці 1990-х рр. Вони, зокрема, скаржилися на те, що органи державної влади Великобританії відмовили у наданні їм допомоги у зв'язку з утратою члена родини, які призначаються вдовам, або ж еквівалентної допомоги, за ознакою їх статі. Другий, третій і четвертий заявники додатково скаржилися на невиплату їм пенсії для вдів, а початково також і на невиплату їм допомоги для вдів і виплати для овдовілих матерів.

Стосовно першої скарги заявників Суд не вважав, що упродовж періоду, коли заявникам було відмовлено у цій допомозі, відмінність у ставленні до чоловіків і жінок у контексті податкової пільги, пов'язаної з виплатою для вдів у зв'язку з утратою члена родини, була раціонально і об'єктивно обґрунтована. Відповідно Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 1 (захист власності) Протоколу № 1 у справі першого, другого і третього заявника. Суд додатково зазначив, що сторони досягли позасудового врегулювання претензій про виплату допомоги для вдів і овдовілих матерів і викреслив ці частини заяв зі свого переліку. Зрештою Суд виявив, що порушення у зв'язку зі скаргами заявників на отримання пенсії для вдів у випадку другого і третього заявника не відбулося і відклав розгляд скарги стосовно заяви на отримання пенсії для вдів у випадку четвертого заявника.

(Див. у т. ч.: "Крос проти Великобританії", рішення від 09 жовтня 2007 р.; "Андерсон проти Великобританії" та "Кріллі проти Великобританії", рішення від 20 листопада 2007 р.; "Гін проти Великобританії", рішення від 04 грудня 2007 р.; "Ґудвін проти Великобританії" та "Хайєм проти Великобританії", рішення від 22 січня 2008 р.; "Шульц проти Великобританії", рішення від 08 квітня 2008 р.; "Сміт проти Великобританії", рішення від 20 травня 2008 р.)

Ранкі та Вайт проти Великобританії

10 травня 2007 р.

Обидва заявники поскаржилися на те, що як чоловіки вони не мали права отримувати допомогу для вдів (пенсія для вдів і допомога для вдів), еквівалентну до виплачуваної жінкам, які втратили чоловіка за аналогічних обставин.

Суд зауважив, що пенсія для вдів на момент її запровадження і аж до її скасування 9 квітня 2001 р. (крім жінок, чиї чоловіки померли до цієї дати) мала на меті виправити нерівність між старшими вдовами як окремою групою населення і рештою населення. На думку Суду, ця відмінність у ставленні мала об'єктивне і раціональне обґрунтування. Зважаючи на повільний характер змін у працездатному житті жінки, а також на неможливість визначити точну дату, коли вдови старшого віку як клас більше не потребували допомоги, Суд не вважає, що Великобританію можна критикувати за те, що вона не скасувала цю пенсію раніше. Отже, Суд ухвалив, що порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статті 1 (захист власності) Протоколу № 1 не відбулося з огляду на недоступність права на отримання пенсії для вдів. Однак так само, як і в аналогічних справах, які піднімали те саме питання відповідно до Конвенції (див. вище "Вілліс проти Великобританії"), Суд вирішив, що відбулося порушення статті 14 у сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1 в частині недоступності права на допомогу вдовам.

(Див. у т. ч.: "Фаллон проти Великобританії" та "Вудс проти Великобританії", рішення від 20 листопада 2007 р.; "Вільямс проти Великобританії", рішення від 08 січня 2008 р.; "МакНеймі проти Великобританії", рішення від 27 березня 2008 р.; "Каммінс проти Великобританії", рішення від 01 квітня 2008 р.; "Шульц проти Великобританії", рішення від 08 квітня 2008 р.)

Право на вільні вибори

Список кандидатів на вибори у представницькі органи

Реформаторська політична партія проти Нідерландів

10 липня 2012 р. (рішення про доступність)

Після ухвали регіонального суду у цивільному провадженні, ініційованому проти держави декількома об'єднаннями і організаціями, які вимагали від держави вжити заходів з метою зобов'язати її відкрити свої списки кандидатів на вибори до представницьких органів для жінок, заявник, протестантська політична партія з дуже традиціоналістичною позицією, внесла поправки до свого регламенту, дозволивши приймати у члени жінок, але не все ж дозволивши їм балотуватися на вибори на урядові посади. У 2010 р. Верховний суд ухвалив, що спосіб, у який партія-заявник втілювала на практиці свої політичні переконання, висуваючи кандидатів на вибори у загальні представницькі органи, є неприйнятним. Суд додатково зазначив, що зайнята державою позиція, яка полягала у тому, що її власні практики збалансованого представництва уповноважували її не вживати жодних заходів проти цього підходу, була хибною. Чинний парламентський комітет з питань внутрішніх справ Нижньої палати Парламенту вирішив зачекати на результати проваджень у Суді, перш ніж приймати певні рішення чи вживати заходів.

Суд визнав заяву неприйнятною як явно безпідставну. Суд, зокрема, наголосив, що демократія - це єдина політична модель, про яку йдеться у Конвенції, і єдина, яка є з нею сумісною. До того ж прогрес у справі рівності статей у державах-членах не дозволяє державі підтримувати погляди на роль чоловіка як первинну, а роль жінки як вторинну. Той факт, що жодна жінка не виявила бажання брати участь у виборах у ролі кандидатки від партії-заявника, не був переконливим. Не мало суттєвого значення й те, чи відмова в основоположному політичному праві винятково за ознакою статі була прямо передбачена підзаконними актами партії-заявника чи іншими внутрішньопартійними документами, зважаючи на те, що ця позиція підтримувалася публічно і втілювалася на практиці. Позиція партії-заявника була неприйнятною, незважаючи на глибокі релігійні переконання, на яких вона ґрунтується.