Прес-секція
"...На сьогодні просування ґендерної рівності є ключовим завданням держав - учасниць Ради Європи і тому необхідно навести дуже вагомі підстави, щоб така відмінність у ставленні могла вважатись сумісною з Конвенцією... Зокрема, посилання на традиції, загальні припущення або існуючі соціальні відносини у певній країні є недостатніми підставами для відмінності у ставленні за ознакою статі" ("Костянтин Маркін проти Росії", Рішення Великої палати від 22.03.2012, § 127)
Стаття 14 (Заборона дискримінації) Європейської конвенції з прав людини від 04.11.50:
"Користування правами та свободами, визнаними у цій Конвенції, повинне бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою".
Стаття 1 (Загальна заборона дискримінації) Протоколу № 12 до Конвенції від 04.11.2000:
"1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад, за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.
2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, зокрема, за ознаками, зазначеними у пункті 1"
Право на життя і заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання
Опуз проти Туреччини
09 червня 2009 р.
Заявниця стверджувала, що органи державної влади Туреччини не змогли захистити право на життя її матері, яку було вбито чоловіком заявниці, і що органи державної влади ігнорували повторні факти насильства, погрози фізичної розправи і смерті, яких сама заявниця зазнавала від нього. Вона подала надалі скаргу про ненадання належного захисту жінкам від домашнього насильства згідно з національним законодавством Туреччини.
Європейський суд з прав людини ухвалив, що відбулося порушення статті 2 (право на життя) Європейської конвенції з прав людини стосовно убивства матері заявниці та порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції щодо порушення державою своїх зобов'язань із забезпечення захисту заявниці. Крім цього, вперше у справі про домашнє насильство, суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтями 2 і 3. З огляду на це Суд зауважив, зокрема, що від домашнього насильства страждають переважно жінки, а загальне і дискримінаційне пасивне ставлення з боку органів судової влади Туреччини створювало сприятливе середовище для цього. Отже, насильство, якого зазнали заявниця та її мати, можна вважати таким, що має ґендерний і дискримінаційний характер стосовно жінок.
До того ж, незважаючи на реформи, проведені урядом Туреччини впродовж останніх років, загальний опір змінам всередині судової системи та безкарність нападників, як у справі цієї заявниці, вказували на недостатнє реагування з боку правоохоронних органів та відсутність протидії проблемі насильства в сім'ї.
A. проти Хорватії (№ 55164/08)
14 жовтня 2010 р.
Ця справа стосується скарги заявниці про те, що правоохоронні органи не змогли захистити її від домашнього насильства з боку її психічно хворого колишнього чоловіка, попри те, що вона повідомляла їх про неодноразові фізичні та вербальні напади і погрози заподіяння смерті. Вона також заявила, що чинне законодавство Хорватії стосовно домашнього насильства є дискримінаційним.
Суд відхилив скаргу заявниці за статтею 14 (заборона дискримінації) Конвенції на підставі, зокрема, того, що вона не надала достатньо доказів (наприклад, звітів чи статистики), щоб довести, що заходи чи практики з протидії домашньому насильству, чинні у Хорватії, чи наслідки таких заходів чи практик мають дискримінаційний характер. Далі суд ухвалив, що відбулося порушення статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Конвенції через те, що правоохоронні органи Хорватії не змогли застосувати значну кількість заходів згідно з приписами суду з метою захистити заявницю чи звернути увагу на психіатричні проблеми її колишнього чоловіка, які, вочевидь, лежали в основі його агресивної поведінки.
Еремія та ін. проти Республіки Молдова
28 травня 2013 р.
Перша заявниця та її дві доньки подали скаргу про те, що органи державної влади Молдови не змогли захистити їх від насильницького та жорстокого поводження з боку їхнього чоловіка та батька, службовця поліції.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 3 (заборона на нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження) Конвенції стосовно першої заявниці через те, що попри те, що їм було відомо про жорстоке поводження, органи державної влади не змогли вжити ефективних заходів стосовно її чоловіка та захистити її від продовження домашнього насильства. Суд також ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 3, зробивши висновок про те, що дії органів державної влади були не просто незастосуванням чи зволіканням із застосуванням протидії насильству проти першої заявниці, але призвели до багаторазового потурання такому насильству та відображають дискримінаційне ставлення до неї як жінки. З цього приводу Суд зауважив, що висновки Спеціального доповідача ООН з питань насильства стосовно жінок, його причин і наслідків лише підтвердили враження про те, що органи державної влади не оцінили у повному обсязі серйозність та масштаб проблеми домашнього насильства у Республіці Молдова та його дискримінаційних наслідків для жінок.
(Див. у т. ч.: "B. проти Республіки Молдова" (№ 61382/09) та "Мудрич проти Республіки Молдова", рішення від 16 липня 2013 р.; "Н. А. проти Республіки Молдова" (№ 13424/06), рішення від 24 вересня 2013 р.; "Т. М. і С. М. проти Республіки Молдова", рішення від 28 січня 2014 р.)
Румор проти Італії
27 травня 2014 р.
Заявниця подала скаргу на те, що органи державної влади не змогли надати їй підтримку після серйозного випадку із застосуванням домашнього насильства проти неї та захистити її від повторного застосування насильства. Вона також заявляла, що ця неспроможність надати їй захист стала наслідком невідповідності законодавчої бази Італії у царині боротьби з домашнім насильством і що це дискримінація стосовно неї як жінки.
Суд ухвалив, що порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції окремо та у сукупності зі статтею 14 (заборона дискримінації) не відбулося. Суд постановив, що органи державної влади Італії прийняли належне законодавство, яке дозволяє їм вжити заходів стосовно осіб, звинувачених у домашньому насильстві, і що чинне законодавство дозволило фактично покарати винуватця злочину, жертвою якого стала заявниця, та запобігти повторним фізичним нападам на неї.
М.Г. проти Туреччини (№ 646/10)
22 березня 2016 р.
Ця справа стосується домашнього насильства, якого зазнавала заявниця упродовж перебування у шлюбі, погроз, які вона продовжувала отримувати після розлучення, та проваджень надалі. Зокрема, заявниця критикувала національні органи за те, що не змогли запобігти насильству, якого вона зазнала. Вона також скаржилася на постійну і систематичну дискримінацію в контексті насильства проти жінок у Туреччині.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції , та виявив, що спосіб, у який органи державної влади Туреччини провадили кримінальне провадження, не можна вважати відповідним вимогам статті 3. Суд також ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтею 3, постановивши, що з моменту оголошення розлучення (24 вересня 2007 р.) та до набуття чинності новим Законом (№ 6284) 20 березня 2012 р. чинне на той період законодавство не гарантувало, що заявниця, уже розлучена, могла скористатися заходами правового захисту, а також зазначив, що впродовж багатьох років після звернення до національних судів вона змушена була жити у страху перед поведінкою її колишнього чоловіка.
Халіме Килич проти Туреччини
28 червня 2016 р.
Ця справа стосується смерті доньки заявниці, яку було вбито її чоловіком, незважаючи на попереднє подання чотирьох скарг та отримання трьох охоронних наказів та судових заборон.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 2 (право на життя) та порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 2 Конвенції . Суд виявив, зокрема, що судові провадження в сімейних справах не відповідали вимогам статті 2 Конвенції з надання захисту доньці заявниці. Не покаравши чоловіка останньої за невиконання судових заборон, виданих стосовно нього, національні органи державної влади позбавили ці заборони юридичної чинності, створивши таким чином контекст безкарності, унаслідок чого він міг скоювати повторні напади на свою дружину без притягнення до відповідальності. Суд також постановив, що залишення доньки заявниці без засобів захисту в той час, коли вона зазнавала жорстокого поводження з боку свого чоловіка, було неприпустимим і що, ігноруючи повторні насильницькі дії та погрози фізичної розправи з жертвою, органи державної влади створили середовище, сприятливе для домашнього насильства.
Тальпіс проти Італії
02 березня 2017 р.
Ця справа стосується подружнього насильства, якого зазнала заявниця, що призвело до вбивства її сина і замаху на її життя.
Суд ухвалив, що убивство сина заявниці та замах на її життя становили порушення статті 2 (право на життя) Конвенції . Суд також ухвалив, що невиконання органами державної влади своїх зобов'язань із захисту заявниці від насильницьких дій у сім'ї становило порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції . Суд остаточно ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції у сукупності зі статтями 2 і 3, виявивши, що насильство, яке застосовувалося проти заявниці, слід вважати таким, що базується на ознаці статі, що відповідно прирівнюється до форми дискримінації проти жінок. З огляду на це Суд, зокрема, зауважив, що заявниця була жертвою дискримінації як жінка у контексті бездіяльності органів державної влади, які недооцінили масштаб насильства у цій справі і таким чином суттєво йому сприяли.
Белшан проти Румунії
23 травня 2017 р.
Заявниця стверджувала, що органи державної влади не змогли захистити її від неодноразового застосування домашнього насильства та притягти її чоловіка до відповідальності, незважаючи на її численні скарги. Вона також стверджувала, що терпимість державних органів до цих насильницьких дій змусила її почуватися приниженою та безпомічною.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції через ухиляння органів влади від зобов'язання забезпечити належний захист заявниці від насильницьких дій її чоловіка, а також порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції , взятої у сукупності зі статтею 3, оскільки ці насильницькі дії чинилися за ознакою статі. Суд зауважив, зокрема, що чоловік заявниці поводився з нею жорстоко і що органи влади повинні бути належно поінформовані про цю жорстокість, зважаючи на неодноразові звернення про допомогу як в поліцію, так і в суди. До того ж у Румунії існувала законодавча база, на підставі якої можна було скаржитися на домашнє насильство та просити про захист, чим заявниця повною мірою скористалася, однак органи влади не змогли застосувати відповідні правові норми у її справі. Органи влади навіть стверджували, що заявниця сама провокувала домашнє насильство проти себе, і вважали, що справа недостатньо серйозна, щоб підпадати під рамки карного законодавства. Такий підхід позбавив національне законодавство його призначення та суперечить міжнародним нормам у питаннях насильства проти жінок. Фактично пасивне становище органів державної влади у цій справі відображає дискримінаційне ставлення до заявниці як жінки, а також показало необов'язковість реагування на домашнє насильство у Румунії загалом.
Заборона рабства і примусової праці
Дискримінація стосовно чоловіків у контексті незначної частки жінок у складі журі присяжних
Зарб Адамі проти Мальти
20 червня 2006 р.
З 1971 р. заявник був внесений у реєстр присяжних Мальти і знаходився у ньому щонайменше до 2002 р. У період 1971-1997 р. р. він виконував функції присяжного і голови у трьох різних серіях кримінального провадження. У 1997 р. його знову запросили виступити як присяжний, але він не зміг з'явитися та був оштрафований на суму в обсязі близько 240 євро. Оскільки він не сплатив штрафу, його викликали до Кримінального суду. Заявник поскаржився на те, що він став жертвою дискримінації за ознакою статі, оскільки частка жінок, запрошених взяти участь у ролі присяжних, на Мальті незначна, і що він був зобов'язаний постати перед кримінальним провадженням у контексті накладання на нього дискримінаційного громадянського обов'язку.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 4 § 3 (d) (заборона примусової праці) Конвенції . Суд, зокрема, зазначив, що уряд Мальти надав аргументи про те, що різниця у ставленні залежала від різних факторів: присяжні засідачі обиралися з тієї частини населення, яка є економічно та професійно активною; крім того, звільнення від виконання обов'язків присяжного може надаватися особам, які піклуються про свою сім'ю, і порівняно з чоловіками жінки могли успішніше використовувати це відповідне нормативно-правове положення; зрештою "з міркувань культурної орієнтації" захисники у суді могли демонструвати тенденцію ставити під сумнів компетентність присяжних-жінок. Суд висловив сумніви у тому, чи факторів, наведених урядом, було достатньо, щоб пояснити суттєву розбіжність у складі членів журі присяжних. Другий і третій фактори пов'язані лише з тими жінками, які вже виконували обов'язки присяжних, але не пояснює надзвичайно малої кількості жінок, занесених у реєстри потенційних присяжних. У кожному випадку наведені урядом фактори становили лише пояснення механізмів, які призвели до такої різниці у ставленні, яке стало предметом скарги. Однак Суду не було представлено жодного вагомого аргументу, який би належно обґрунтував відповідну ситуацію. Зокрема, не було продемонстровано, що різниця у ставленні мала законну мету і що був дотриманий принцип раціональної пропорційності між усіма застосованими засобами і переслідуваною метою.
Обов'язок служби у пожежній бригаді або альтернативної сплати фінансової компенсації, який покладався винятково на чоловіків
Карлхайнц Шмідт проти Німеччини
18 липня 1994 р.
Заявник стверджував, що зазнав ґендерної дискримінації на підставі того, що у землі Баден-Вюртемберг лише чоловіки були зобов'язані пройти службу в пожежній бригаді або натомість сплатити фінансову компенсацію.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) в сукупності з § 3 (d) ст. 4 (заборона примусової праці) Конвенції . Суд, зокрема, зазначив, що окремі німецькі землі не накладали різних обов'язків на представників різної статі у цьому контексті і що навіть у землі Баден-Вюртемберг жінок приймали на добровільну службу у пожежну бригаду. До того ж незалежно від того, чи могло існувати якесь обґрунтування різного ставлення до чоловіків і жінок у контексті обов'язкової служби у пожежній бригаді, остаточно вирішальним у поточній справі було те, що обов'язок відслужити таку службу існував лише в теорії. З огляду на те, що завжди є достатня кількість волонтерів, на практиці жодна особа чоловічої статі не була зобов'язана служити у пожежній бригаді. Зрештою фінансова компенсація (не тільки за законом, але й на практиці) втратила свій компенсаційний характер і стала лише чинним збором. Відмінності у ставленні за ознакою статі жодним чином не виправдовують накладання такого фінансового зобов'язання.
Право на свободу та особисту недоторканість
Хамтоху і Аксенчик проти Росії
24 січня 2017 р. (Велика палата)
Заявники у цій справі заявили, що як дорослі чоловіки, які відбувають довічний термін покарання за декілька серйозних кримінальних правопорушень, вони зазнали дискримінації порівняно з іншими категоріями засуджених - жінками, неповнолітніми особами віком до 18 р. на момент скоєння злочину та особами віком понад 65 р. на момент винесення вироку, які не підлягали довічному ув'язненню на підставі закону.
Велика палата ухвалила, що відмінне ставлення у присудженні довічного терміну у Росії за ознакою віку не становило порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 5 (право на свободу та особисту недоторканість) Конвенції і що відмінне ставлення за ознакою статі не становило порушення статті 14 у сукупності зі статтею 5. Суд постановив, що обґрунтування відмінного ставлення до заявників та певних інших категорій правопорушників, а саме підтримка принципів справедливого і гуманного ставлення, було правомірним. Велика палата також підтвердила, що звільнення певних категорій правопорушників від довічного ув'язнення було співмірним засобом виконання цих принципів. У цьому висновку члени палати керувалися практичним застосуванням довічного ув'язнення у Росії, зважаючи як на порядок його присудження, так і на можливість перегляду вироку надалі. Зокрема, довічне ув'язнення, застосоване як покарання стосовно самих заявників, не були неправомірним чи необґрунтованим, а засуджені мають право на перегляд через 25 років. До того ж Велика палата також взяла до уваги значну свободу дій, надану країнам-підписантам, з правом приймати рішення у таких питаннях, як засади відбування покарання, зважаючи на відсутність європейського консенсусу стосовно присудження довічного ув'язнення, крім випадків із малолітніми правопорушниками, які не підлягають довічному ув'язненню в усіх країнах-підписантах без винятку. Справді, складно критикувати російське законодавство за звільнення певних груп правопорушників від довічного ув'язнення, адже таке звільнення свідчить, попри все, про суспільний прогрес у пенологічних питаннях.
Право на справедливий суд
Позов у справі відмови від батьківства
Шулер-Зґраґґен проти Швейцарії
24 червня 1993 р.
Заявниця, яка подала заяву на призначення пенсії у зв'язку з інвалідністю, стверджувала, зокрема, що Федеральний страховий суд спирався у своєму висновку у її справі на "припущення на основі досвіду повсякденного життя", а саме що багато одружених жінок покидають роботу після народження своєї першої дитини і повертаються до роботи лише згодом. Звідси випливає, що заявниця могла б цілком залишити свою роботу, навіть якщо б вона не мала проблем зі здоров'ям перед тим. Заявниця твердила, що таке припущення становить дискримінацію стосовно неї за ознакою статі.
За відсутності будь-якого прийнятного та об'єктивного обґрунтування Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації), взятої у сукупності зі статтею 6 § 1 (право на справедливий суд) Конвенції . Суд, зокрема, зазначив, що Федеральний страховий суд погодився у повному обсязі на припущення Апеляційної комісії про те, що жінки залишають працю після народження дитини, та не намагався перевірити чинність такого припущення, зваживши на відповідні контраргументи. У формулюванні ухвали Федерального страхового суду таке припущення відповідно не могло вважатися (як стверджував уряд Швейцарії) випадковим, недоладно сформульованим зауваженням, але таким, що має несуттєвий вплив. Натомість воно становило єдину підставу для аргументації, таким чином ставши вирішальним, та ілюструє різницю у ставленні лише за ознакою статі.
Невиконання рішення суду, яке визнавало ґендерну дискримінацію
Ґарсія Матеос проти Іспанії
19 лютого 2013 р.
Заявниця подала клопотання на отримання дозволу зменшити для неї кількість робочих годин у супермаркеті, в якому вона працювала, як мати, яка мала юридичну опіку над своїм сином, якому на той час було менше 6 років. Її працедавці відмовили. Вона поскаржилася, що Конституційний суд Іспанії не зміг виправити порушення принципу, який забороняє дискримінацію за ознакою статі, яку він встановив у її справі. Вона заявляла, що відбулося порушення її права на справедливий розгляд справи впродовж доцільного строку і що вона стала жертвою ґендерної дискримінації.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 6 § 1 (право на справедливий розгляд справи впродовж доцільного строку) у сукупності зі статтею 14 (заборона дискримінації) Конвенції . Суд виявив, що відповідно до постанови Конституційного суду Іспанії на користь заявниці порушення принципу недискримінації за ознакою статі так і не було виправлено у зв'язку з незастосуванням відповідного рішення та ненаданням їй компенсації.
Право на повагу до приватного і сімейного життя
Расмусен проти Данії
28 листопада 1984 р.
Ця справа стосується неспроможності заявника вчинити процесуальні дії з метою оскарження його батьківства стосовно дитини після прийняття рішення про роздільне проживання з дружиною через закон 1960 р., який встановлює часові рамки на право батька оскаржити своє батьківство стосовно дитини, народженої у шлюбі, але дозволяє матері оскаржувати батьківство стосовно дитини у будь-який час.
Суд ухвалив, що порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 6 (право на справедливий суд) та статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції не відбулося, з'ясувавши, що відмінність у ставленні, виявлена у цьому контексті між чоловіками і дружинами, ґрунтувалася на переконанні в тому, що для дружин існувала менша необхідність у часових рамках для оскарження родинної спорідненості ніж для чоловіків, оскільки інтереси матерів зазвичай співпадали з інтересами дитини, а опіку над дитиною у випадку розлучення чи розірвання шлюбу жінки отримували у більшості випадків. Чинне законодавство було змінене Парламентом Данії у 1982 р., оскільки вважалося, що підхід згідно із законом 1960 р. більше не відповідає розвитку суспільства; а з цього, однак, не випливає, що спосіб, у який було оцінено ситуацію двадцять два роки тому, був неприйнятним.
Міцці проти Мальти
12 січня 2006 р.
У 1966 р. дружина заявника завагітніла. Наступного року пара розійшлася. Згідно з чинним законодавством Мальти заявник автоматично вважається батьком дитини, яка народилася впродовж цього часу, та був зареєстрований як її біологічний батько. За результатами аналізу ДНК, який, за словами заявника, визначив, що він не був батьком дитини, він безуспішно намагався ініціювати цивільне провадження з метою відмовитися від свого батьківства стосовно дитини. Заявник подав скаргу про те, що йому було відмовлено у доступі до суду і що неспростовне припущення щодо його батьківства, яке було застосовано у цьому випадку, призвело до неспівмірного порушення його права на приватне і сімейне життя. Крім цього, він заявляв, що зазнав дискримінації, тому що інша сторона, зацікавлена у встановленні батьківства у цій справі, не змушена була виконувати такі самі суворі умови і дотримуватися часових обмежень.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 6 § 1 (право на справедливий суд), порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) і порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтями 6 і 8 Конвенції . У контексті останнього пункту суд зауважив, що при ініціюванні провадження з оскарження свого батьківства заявник був обмежений часовими рамками, які не діяли стосовно іншої "зацікавленої сторони". Суд постановив, що таке суворе застосування часових обмежень разом із відмовою Конституційного суду Мальти дозволити виняток позбавило заявника можливості скористатися своїм правом, гарантованим статтями 6 і 8 Конвенції , яким натомість користувалися і користуються інші зацікавлені сторони.
Сума компенсації за медичну помилку
Карвалью Пінту де Соуза Морайш проти Португалії
25 липня 2017 р.
Ця справа стосується рішення Вищого адміністративного суду Португалії зменшити суму компенсації, яка належала заявниці, 50-річній жінці, яка зазнала гінекологічних ускладнень унаслідок медичної помилки. Після операції, проведеної їй у 1995 р., у неї спостерігалися сильні болі, нетримання та відчуття, які ускладнювали для неї статеві зносини. Зокрема, заявниця стверджувала, що рішення зменшити суму компенсації мало дискримінаційний характер, адже воно нехтувало важливість сексуального життя для неї як для жінки.
Суд постановив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції . Суд, зокрема, постановив, що, вочевидь, вік і стать заявниці стали вирішальними факторами для остаточного рішення португальського суду не лише стосовно зменшення суми компенсації, яка призначається за фізичні і психічні страждання, але також за послуги доглядальниці. До того ж таке рішення ґрунтувалося на загальному припущенні про те, що для 50-річної жінки і матері двох дітей сексуальність не настільки важлива, як для особи молодшого віку. На думку Суду, такі міркування свідчать про упередження, поширені у судочинстві Португалії. У цій справі Суд також нагадав про те, що ґендерна рівність на сьогодні є ключовою метою для держав - членів Ради Європи, тобто повинні існувати дуже переконливі причини для відмінного ставлення за ознакою статі, щоб не суперечити Конвенції. Зокрема, посилання на традиції, загальні припущення або існуючі соціальні відносини у певній країні не є достатніми для відмінного ставлення за ознакою статі.
Вибір родинного прізвища та передача прізвищ батьків дітям
Бурґгартц проти Швейцарії
22 лютого 1994 р.
Заявники одружилися у Німеччині у 1984 р. та відповідно до німецького законодавства обрали прізвище дружини "Бурґгартц" як родинне прізвище, при цьому чоловік скористався своїм правом користуватися власним прізвищем перед прізвищем дружини, а отже, називатися "Шнюдер Бурґгартц". Орган реєстрації Швейцарії (Служба реєстрації актів громадянського стану) зареєстрував "Шнюдер" як їхнє спільне прізвище, і пара подала заяву про зміну їхнього родинного прізвища на "Бурґгартц" та визначення "Шнюдер Бурґгартц" як друге прізвище заявника. Заявники склали до Суду скаргу про те, що органи державної влади Швейцарії не дали другому заявникові права поставити власне прізвище перед їхнім родинним прізвищем, хоча згідно зі швейцарським законодавством відповідна можливість надається одруженим жінкам, які вирішили взяти прізвище чоловіка як родинне прізвище. Вони стверджували, що це призвело до дискримінації за ознакою статі.
Суд ухвалив, що відмінність у ставленні, яка стало предметом скарги, не мала достатнього об'єктивного і раціонального обґрунтування і відповідно суперечить статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції . Зокрема, Суд не вважав достатньо переконливим аргумент уряду Швейцарії, наведений на підтримку оскаржуваної системи, яка випливає з позиції швейцарського законодавства про те, що цілісність сім'ї повинна бути відображеною в одному спільному прізвищі. Насправді цілісність сім'ї не була б виражена меншою мірою, коли чоловік поставив би власне прізвище перед прізвищем дружини, яке вони взяли як спільне родинне прізвище, ніж коли б вони зробили навпаки, що не заборонено Цивільним кодексом. По-друге, тут не можна посилатися суто на традицію, адже одружені жінки отримали це право, яким намагався скористатися заявник, лише у 1984 р. У кожному випадку Конвенцію слід тлумачити з урахуванням сучасних умов, особливо зважаючи на важливість принципу недискримінації. Крім того, не йдеться про жодну відмінність, яка б випливала з вибору цього подружжя того чи іншого прізвища як родинне прізвище. На відміну від ухвали Уряду, не можна сказати, що з боку чоловіка було більше умисного наміру ніж з боку дружини. Отже, очікувати різні наслідки у кожному з випадків необґрунтовано. І нарешті стосовно інших видів написання прізвища, наприклад, подвійного прізвища чи будь-якого іншого неофіційного написання, Федеральний суд не вважав їх аналогічними до юридичного родинного прізвища, єдиного, яке можна використовувати в офіційних документах особи. А отже, вони не можуть вважатися еквівалентними йому.
Лозончі Розе та Розе проти Італії
09 листопада 2010 р.
До одруження заявники - громадянин Угорщини та його дружина, громадянка Швейцарії - повідомили органи реєстрації актів цивільного стану (народження, смерті і шлюбу) про те, що мають намір залишити власні прізвища і не брати подвійних прізвищ для когось з них. Отримавши від державних органів відмову, вони вирішили, що для того, щоб одружитися, вони візьмуть прізвище дружини як родинне прізвище. Після реєстрації шлюбу перший заявник подав заяву про зміну в реєстрі його подвійного прізвища, яке він обрав тимчасово, лише на його перше прізвище відповідно до чинного законодавства його країни, не міняючи при цьому прізвища його дружини. Федеральний суд відмовив у клопотанні, посилаючись на те, що попереднє рішення першого заявника взяти прізвище його дружини означало, що його бажання зберегти своє прізвище згідно з угорським законодавством тепер вважається нечинним. Позиція заявника полягала у тому, що така ситуація не виникла б, якби вони з дружиною були протилежної статі у цих обставинах, і тоді прізвище чоловіка автоматично б стало родинним прізвищем, а дружина могла б обирати, яке прізвище взяти, керуючись національним законодавством країни її походження.
Оскільки аргументи, представлені урядом Швейцарії, не були прийняті як раціональні і таке відмінне ставлення є дискримінаційним, Суд постановив, що чинне законодавство Швейцарії призводить до дискримінації у змішаних шлюбах, залежно від того, чи швейцарське громадянство має чоловік чи дружина, а отже, відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції . В існуючих обставинах Суд зауважив, зокрема, що між державами - членами Ради Європи формується консенсус стосовно рівноправності членів подружжя у виборі родинного прізвища, а дії ООН спрямовані на визнання права кожного з партнерів у подружжі залишити своє прізвище або мати однакове право вибору нового родинного прізвища.
Юналь Текелі проти Туреччини
16 листопада 2004 р.
Після одруження у 1990 р. заявниця, яка на той момент була стажером-юристом, взяла прізвище свого чоловіка. Оскільки у професійному житті вона була відома за своїм дівочим прізвищем, вона продовжила використовувати його перед своїм законним прізвищем, тобто прізвищем її чоловіка. Однак вона не могла використовувати обидва прізвища в офіційних документах. Заявниця поскаржилася, зокрема, на те, що вона зазнала дискримінації у контексті того, що одружені чоловіки могли продовжувати мати власне родинне прізвище після одруження.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції . Суд постановив, що аргумент уряду Туреччини про те, що присвоєння чоловікового прізвища сім'ї випливає з традиції, яка покликана відображати цілісність сім'ї за допомогою одного прізвища, не може вважатися вирішальним фактором. Цілісність сім'ї може бути наслідком вибору прізвища дружини або спільного прізвища за вибором самого подружжя. До того ж цілісність сім'ї може зберігатися і зміцнюватися навіть тоді, коли подружжя вирішило мати різні прізвища, що підтверджується рішенням, прийнятим іншими європейськими правовими системами. Відповідно зобов'язання, яке покладається на одружених жінок взяти прізвище свого чоловіка в інтересах цілісності сім'ї, навіть якщо їм можуть дозволити ставити своє дівоче прізвище перед ним, не має об'єктивного і раціонального обґрунтування. Зокрема, Суд звертає увагу на те, що між державами - членами Ради Європи сформувався певний консенсус стосовно вибору родинного прізвища для членів подружжя, не надаючи переваги жодному з них, Суд зазначив у цьому рішенні, що Туреччина виявилася єдиною державою-членом, яка за законом зобов'язувала брати для подружжя прізвище чоловіка, а отже, прізвище дружини автоматично втрачалося після реєстрації шлюбу, навіть якщо подружжя вирішувало навпаки. Слід визнати, що реформи, проведені у Туреччині у листопаді 2001 р., мали на меті надати одруженим жінкам рівні права з їхніми чоловіками в плані представлення подружжя, економічної діяльності та рішень, які стосуються сім'ї і дітей. Зрештою положення про родинне прізвище після одруження, зокрема, ті, які зобов'язують одружених жінок брати прізвище чоловіка, залишилися без змін.
(Див. в т. ч. : Тунджер Ґюнеш проти Туреччини, рішення від 03 вересня 2013 р.)
Кузан і Фаццо проти Італії
07 січня 2014 р.
Ця справа стосується оскарження присвоєння дітям прізвища батька. Заявники, одружена пара, подали скаргу, зокрема, на відмову державних органів Італії задовольнити їхнє клопотання про надання їхній доньці прізвища матері, а також щодо того, що італійське законодавство на той час зобов'язувало присвоювати дітям, народженим у законному шлюбі, прізвище батька. Вони вважали, що закон мав би дозволяти батькам обирати родинні прізвища для своїх дітей.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції у контексті того, що після народження їхньої доньки заявники не мали можливості зареєструвати доньку в органах реєстрації актів цивільного стану за прізвищем її матері. Ця неможливість випливала з недосконалості італійської правової системи, в якій "дитина, народжена у законному шлюбі" повинна реєструватися органами реєстрації актів цивільного стану (народження, смерть, шлюб) за прізвищем батька як єдиним родинним прізвищем дитини, що створювало можливість для обмеження прав, навіть у випадках, коли подружжя вирішило використовувати прізвище матері. Відповідно згідно зі статтею 46 (обов'язкова сила рішень та їх виконання) Конвенції Суд зазначив, що слід прийняти зміни до італійського законодавства та/або практики, які б гарантували їх відповідність висновкам цього рішення суду та гарантували відповідність до вимог статей 8 і 14 Конвенції.
Нарахування виплат у зв'язку з інвалідністю
Ді Тріціо проти Швейцарії
02 лютого 2016 р.
Заявниця спочатку працювала на повний робочий день, але змушена була звільнитися у червні 2002 р. через проблеми з хребтом. Їй призначили 50 % виплат у зв'язку з інвалідністю на період з червня 2002 р. до моменту народження її дітей-близнюків. Згодом ці виплати припинили на підставі застосування "комбінованого методу", який передбачав, що навіть якби у неї не було інвалідності, заявниця все одно не працювала б на повний робочий час після народження дітей. Вона подала скаргу на дискримінацію за ознакою статі.
Суд не був переконаний, що відмінність у ставленні, якої зазнала заявниця, мала раціональне обґрунтування і ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції . Суд прийняв аргумент уряду Швейцарії про те, що мета страхування на випадок інвалідності полягає у тому, щоб застрахувати осіб від ризику настання неспроможності мати оплачувану зайнятість чи займатися повсякденними справами, якими вони могли б займатися за відсутності проблем зі здоров'ям. Однак, на думку Суду, цю мету слід оцінити з перспективи ґендерної рівності. У випадку заявниці Суд зауважив, що вона, ймовірно, могла б отримати часткову виплату у зв'язку з інвалідністю, якби працювала на повний робочий день чи присвятила свій час винятково домашнім обов'язкам. Оскільки, працюючи раніше на повну ставку, вона отримувала цю виплату і продовжувала отримувати її до народження дітей. Відповідно було зрозуміло, що рішення скасувати її виплати ґрунтувалося на її заяві про те, що вона бажає зменшити робоче навантаження, щоб мати можливість доглядати за дітьми і домом. На практиці для переважної більшості жінок, які бажають працювати неповний робочий день після народження дітей, застосування такого комбінованого методу нарахування, який у 98 % випадків застосовувався до жінок, є джерелом дискримінації.
Звільнення за ознакою статі
Емель Бойраз проти Туреччини
02 грудня 2014 р.
Ця справа стосувалася звільнення з роботи в державному секторі - з державного енергетичного підприємства - за ознакою статі. Упродовж майже трьох років заявниця працювала в службі охорони, аж доки її не звільнили у березні 2004 р. через те, що вона не чоловік і не проходила військової служби. Вона стверджувала, що рішення, прийняті не на її користь у національному провадженні, становлять дискримінацію за ознакою статі. Вона також скаржилася про надмірне затягування та несправедливість адміністративних процедур, пов'язаних з її звільненням.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції . На думку Суду, той факт, що працівники служби охорони повинні були працювати у нічну зміну та у сільській місцевості та за певних обставин застосовувати вогнепальну зброю і фізичну силу, сам собою не є обґрунтуванням для відмінності у ставленні до чоловіків і жінок. До того ж підстави для звільнення заявниці не полягали у її неспроможності брати на себе такі ризики чи обов'язки. Натомість ніщо не вказувало на те, що вона не виконувала своїх обов'язків, крім рішень адміністративного суду Туреччини. Суд також вирішив, що адміністративний суд не обґрунтував підстав для вимоги до того, щоб у службі охорони цього державного енергетичного підприємства працювали лише чоловіки. У цій справі Суд також ухвалив, що відбулося порушення статті 6 § 1 (право на справедливий суд упродовж розумних строків) Конвенції.
Міграційні правила
Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Великобританії
28 травня 1985 р.
Заявниці на законних підставах проживали на постійній основі у Великобританії. Відповідно до чинних на той момент міграційних правил їхнім чоловікам було відмовлено у дозволі перебувати з ними чи приїхати до них у цій країні як чоловікам. Заявниці, зокрема, стверджували, що у цьому контексті вони зазнали дискримінації за ознакою статі та раси.
Суд ухвалив, що заявниці не зазнали дискримінації за ознакою раси. Зрештою Суд постановив, що вони стали жертвами дискримінації за ознакою статі (відмінність у ставленні до іммігрантів чоловічої і жіночої статі у контексті надання дозволу їхнім партнерам-негромадянам в'їжджати чи перебувати на території країни), що порушує статтю 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції .
Відсутність права на відтермінування відбування ув'язнення і право на повагу до приватного і сімейного життя
Александру Енаке проти Румунії
03 жовтня 2017 р.
Ця справа стосувалася, зокрема, скарги ув'язненого на дискримінацію за ознакою статі, яка випливала з того, що згідно із законодавством Румунії лише засуджені матері дітей віком до одного року можуть отримати відтермінування відбування ув'язнення до досягнення дитиною віку одного року. Заява на відтермінування відбування ув'язнення, яку подав заявник, батько дитини віком до одного року, була відхилена румунським судом на підставі того, що це положення слід трактувати у звуженому сенсі.
П'ятьма голосами проти двох Суд ухвалив, що у контексті скарги заявника на дискримінацію за ознакою статі порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції не відбулося. Суд постановив, зокрема, що оскаржуваний виняток не становить відмінності у ставленні і що існує доцільна співмірність між застосованими засобами та правомірною метою (діяти у найкращих інтересах дитини і з урахуванням особливого зв'язку між матір'ю і дитиною протягом першого року життя дитини). Суд зауважив, зокрема, що надання ув'язненим жіночої статі переваги у відтермінуванні відбування ув'язнення не є автоматичним, і що чинне на той момент кримінальне законодавство Румунії передбачало для усіх ув'язнених, незалежно від статі, інші канали для подання клопотання про відтермінування виконання вироку. Суд також зазначив, що мета цих юридичних норм полягала у тому, щоб подбати про конкретні особисті обставини, особливо з огляду на особливий зв'язок між матір'ю і дитиною під час вагітності і першого року життя дитини. Суд взяв до уваги, що така мета може вважатися правомірною у тлумаченні статті 14 Конвенції і що позиція уряду Румунії не є, очевидно, необґрунтованою чи нераціональною. Таким чином, Суд вважає, що у конкретному контексті, в який вписується ця справа, такі міркування можуть сформувати належну базу для обґрунтування відмінності у ставленні, застосованому до заявника. Материнство має конкретні ознаки, які слід брати до уваги, поряд з іншими у контексті захисних заходів.
Відпустка для догляду за дитиною і виплати під час відпустки для догляду за дитиною
Петровіч проти Австрії
27 березня 1998 р.
У відповідний час заявник був студентом і працював на неповну зайнятість. Його дружина, яка вже закінчила навчання в університеті і працювала службовцем у федеральному міністерстві, народила дитину у лютому 1989 р. Вона продовжувала працювати, а заявник взяв відпустку з догляду за дитиною. Заявник подав скаргу на відмову органів державної влади Австрії у призначенні йому виплат з догляду за дитиною згідно із законом 1977 р. про виплати з безробіття, за яким право отримувати відповідні виплати мають лише матері. Він стверджував, що став жертвою дискримінації за ознакою статі.
Суд ухвалив, що порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції не відбулося, зробивши висновок про те, що відмова державних органів Австрії призначити заявникові виплати з догляду за дитиною не перевищила сфери їхньої компетенції і що відмінність у ставленні, яка стала предметом скарги, не становить дискримінації у значенні статті 14. Зокрема, було зрозуміло, що у відповідний час більшість держав-підписантів не передбачали можливості виплати батькові допомоги з догляду за дитиною. Практика надання державою грошової допомоги матері або батькові за вибором самого подружжя для того, щоб відповідний член родини міг перебувати вдома і доглядати за дитиною, є відносно недавньою. Початково соціальна допомога такого типу, наприклад, виплати з догляду за дитиною, у першу чергу мала на меті захистити матерів з метою надати їм можливість доглядати дітей раннього віку і лише поступово, коли суспільство перейшло до більшого рівноправ'я у розподілі обов'язків між чоловіками і жінками у справі виховання дітей, держави-підписанти запровадили заходи, які почали поширюватися на батька, наприклад, право на відпустку для догляду за дитиною. У цьому контексті австрійське законодавство розвивалося таким самим шляхом, зокрема у 1989 р. було прийнято закон про можливість надання відпустки для догляду за дитиною батькові. Паралельно право на відпустку для догляду за дитиною поширилося на батька у 1990 р. Відповідно складно критикувати австрійських законотворців за поступове запровадження законодавства, яке б відповідало розвитку суспільства у цій царині, яке, попри все, є надзвичайно прогресивним для Європи. До того ж у цій царині досі існують суттєві розбіжності між правовими системами держав-підписантів. Попри те, що у великій кількості держав було вжито заходів з надання права на відпустку для догляду за дитиною батькові, це не стосується призначення виплат з догляду за дитиною, право на які батько отримав лише у незначній частині держав.
Костянтин Маркін проти Росії
22 березня 2012 р. (Велика палата)
Ця справа стосується відмови державних органів Росії надати заявникові, розлученому операторові радіорозвідки у збройних силах, відпустку для догляду за дитиною. Заявник подав скаргу на відмінність у ставленні порівняно з військовослужбовцями-жінками і цивільними дружинами.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції , постановивши, що відмова військовослужбовцям чоловічої статі у наданні відпустки для догляду за дитиною у той час, коли військовослужбовці жіночої статі мають право на відповідну відпустку, не може вважатися раціонально й об'єктивно обґрунтованою. Така відмінність у ставленні, жертвою якої став заявник, становить дискримінацію за ознакою статі. Зокрема, проаналізувавши ситуацію у державах - підписантах Конвенції, Суд зазначив, що у більшості європейських держав, у тому числі і самій Росії, законодавство однаково дозволяє чоловікам і жінкам йти у відпустку для догляду за дитиною. До того ж у значній частині держав право на відпустку для догляду за дитиною мають і військовослужбовці обох статей. Відповідно це вказує на те, що сучасні європейські суспільства перейшли до більш рівноправного розподілу обов'язків з виховання дітей між чоловіками і жінками. Зважаючи на важливу роль збройних сил для захисту національної безпеки, у цьому рішенні Суд погодився з тим, що певні обмеження у наданні права на відпустку для догляду за дитиною можна вважати обґрунтованими, за умови, що вони не мають дискримінаційного характеру (наприклад, військовослужбовцям, незалежно від їх статі, можуть обмежувати право на відпустку для догляду за дитиною, якщо їх не можна легко замінити через їх конкретну ієрархічну посаду, рідкісну технічну кваліфікацію або участь в активних бойових діях). У Росії натомість право на відпустку для догляду за дитиною залежало винятково від статі особи. Виключаючи військовослужбовців чоловічої статі з відповідного права, правова норма накладала безумовне обмеження. Суд постановив, що, оскільки таке загальне і автоматичне обмеження стосувалося групи осіб за ознакою статі, це виходило за рамки будь-яких прийнятних рамок з боку держави. Зважаючи на те, що заявника можна було безперешкодно замінити військовослужбовцем жіночої статі для виконання його обов'язків радіооператора, обґрунтування для відмови йому у наданні права на відпустку для догляду за дитиною не існувало.
Хуля проти Румунії
02 жовтня 2012 р.
Ця справа стосується відмови у призначенні компенсації військовослужбовцю за дискримінацію з огляду на його право на відпустку для догляду за дитиною.
Суд ухвалив, що відбулося порушення статті 14 (заборона дискримінації) у сукупності зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції , постановивши, що відмова румунських судів призначити компенсацію за порушення його права не бути дискримінованим у правах на сімейне життя не має достатніх підстав. У цьому контексті той факт, що апеляційний суд не висував дискримінаційних підстав у своєму рішенні, не мав значення, оскільки він відмовив без достатніх причин у наданні компенсації за нематеріальну шкоду, завдану унаслідок дискримінації, якої зазнав заявник через відмову в праві на відпустку для догляду за дитиною.