Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України "Про Вищу раду юстиції"

Конституційний Суд України у складі суддів:

Головіна Анатолія Сергійовича - головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Винокурова Сергія Маркіяновича - доповідача,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Сергейчука Олега Анатолійовича,

Стрижака Андрія Андрійовича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шаптали Наталі Костянтинівни,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 року N 22/98-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., N 25, ст. 146) зі змінами (далі - Закон N 22).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання 53 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" є твердження суб'єкта права на конституційне подання про неконституційність окремих положень Закону N 22.

Заслухавши суддю-доповідача Винокурова С.М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 53 народних депутати України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону N 22, а саме:

- частин першої, другої, третьої статті 25 щодо права Вищої ради юстиції витребувати від судів копії судових справ, розгляд яких не закінчено;

- частини третьої статті 27 стосовно встановлення порядку оскарження актів Вищої ради юстиції виключно до Вищого адміністративного суду України;

- частини другої статті 32 щодо визначення дій, які є порушенням суддею присяги.

Необхідність звернення до Конституційного Суду України автори клопотання обґрунтовують тим, що вказані положення Закону N 22 після внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження" від 13 травня 2010 року N 2181-VI (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., N 26, ст. 272) (далі - Закон N 2181) порушують принцип поділу влади, обмежують обсяг незалежності та недоторканності суддів, а також право громадян на доступ до правосуддя.

На думку народних депутатів України, оспорювані положення суперечать частині першій статті 6, статті 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, частині першій статті 64, частині першій статті 124, частинам першій, другій статті 126, частині п'ятій статті 127, статті 128, частині першій статті 129, статті 131 Конституції України.

2. Свої позиції стосовно предмета конституційного подання висловили Президент України, Голова Верховної Ради України, Прем'єр-міністр України, Вища рада юстиції, Вища кваліфікаційна комісія суддів України, Вищий адміністративний суд України, Вищий господарський суд України, Рада суддів України, Генеральна прокуратура України, науковці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Національної академії прокуратури України, Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого", Національного університету "Одеська юридична академія".

3. Вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

3.1. Україна є правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі і повинні відповідати їй (стаття 1, частини перша, друга статті 8 Основного Закону України.

Органи державної влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 6, частина друга статті 19 Основного Закону України.

Вища рада юстиції є органом, правовий статус якого визначений Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 131 Основного Закону України до відання Вищої ради юстиції належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону N 22 Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

3.2. Автори клопотання порушують перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої, третьої статті 25 Закону N 22. Відповідно до частини третьої цієї статті "Вища рада юстиції для здійснення своїх повноважень може витребувати від судів копії судових справ, розгляд яких не закінчено, крім справ, розгляд яких відбувається у закритому судовому засіданні". Копії судових справ надаються Вищій раді юстиції в порядку, встановленому частинами першою, другою зазначеної статті.

У частинах першій, другій статті 25 Закону N 22 встановлено порядок одержання Вищою радою юстиції інформації від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадян та їх об'єднань. Конституційний Суд України вважає, що отримання такої інформації зумовлено підготовкою матеріалів для розгляду питань, віднесених статтею 131 Конституції України до відання Вищої ради юстиції.

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється; судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (частини перша, друга статті 126, частина перша статті 129 Основного Закону України. Вказані положення означають, зокрема, що "незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів. Незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, непов'язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею" (абзац перший підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 19-рп/2004.

Частинами першою, третьою статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон про судоустрій) гарантовано самостійність судів у здійсненні правосуддя, їх незалежність від будь-якого незаконного впливу, встановлено заборону втручатися у відправлення правосуддя та впливати на суд або суддів у будь-який спосіб.

Статтею 25 Закону N 22 до внесення змін Законом N 2181 передбачалося, що у зв'язку з виконанням доручень з перевірки конкретних справ Голови або заступника Голови Вищої ради юстиції судові справи, розгляд яких не закінчено, надаються членам Вищої ради юстиції на їх вимогу для ознайомлення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 21 травня 2002 року N 9-рп/2002 вказав, що ознайомлення (без права витребування нерозглянутої справи) не означає перевірку судової справи по суті і не є втручанням у процес здійснення правосуддя (абзац п'ятий пункту 6 мотивувальної частини).

Відповідно до цієї правової позиції Конституційного Суду України право Вищої ради юстиції на ознайомлення з певними, необхідними для здійснення конституційних повноважень, матеріалами судових справ не передбачає витребування справи, розгляд якої не закінчено, оскільки це може призвести до втручання у процес здійснення правосуддя.

Законом N 2181 викладено в новій редакції статтю 25 Закону N 22, за частиною третьою якої Вищу раду юстиції наділено правом витребувати від суду копію всієї судової справи, розгляд якої не закінчено.

Наведене положення Закону N 22 фактично означає, що Вища рада юстиції може перевіряти судові справи судів усіх рівнів та інстанцій до закінчення їх розгляду судами, а також давати оцінку процесуальним діям суддів щодо розгляду конкретної судової справи, хоча такі повноваження не передбачені статтею 131 Конституції України для цього органу і можуть здійснюватися тільки судами апеляційної чи касаційної інстанції. Тому витребування Вищою радою юстиції будь-яких матеріалів судової справи (оригіналів чи копій) має наслідком оцінку вчинених суддею процесуальних дій. Така оцінка до винесення ним остаточного рішення у справі є втручанням у здійснення правосуддя, що суперечить частинам першій, другій статті 126, частині першій статті 129 Конституції України.

Право Вищої ради юстиції витребувати копії судових справ конкретизовано в частині першій статті 40 Закону N 22, відповідно до якої перевірка даних про дисциплінарний проступок здійснюється, зокрема, шляхом витребування судових справ. Частиною четвертою статті 25 Закону N 22, частиною першою статті 188-32 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність за ненадання Вищій раді юстиції копій судових справ.

Однак аналіз змісту частини четвертої статті 25, частини першої статті 40 Закону N 22, частини першої статті 188-32 Кодексу України про адміністративні правопорушення свідчить про невизначеність у питанні, копії яких саме судових справ надаються (витребовуються) згідно з вказаними положеннями законів. Конституційний Суд України зазначає, що законодавством не може бути встановлена відповідальність за ненадання Вищій раді юстиції копій судових справ, розгляд яких не закінчено. Надання таких копій передбачено положеннями частини третьої статті 25 Закону N 22, які визнані Конституційним Судом України такими, що не відповідають Основному Закону України.

За частиною другою статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" у разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку. Керуючись вказаною нормою, Конституційний Суд України звертає увагу Верховної Ради України на необхідність привести у відповідність до цього Рішення положення:

- частини четвертої статті 25 Закону N 22, частини першої статті 188-32 Кодексу України про адміністративні правопорушення, якими унеможливити притягнення до відповідальності за ненадання Вищій раді юстиції копій судових справ, розгляд яких не закінчено;

- частини першої статті 40 Закону N 22, якими унеможливити витребування Вищою радою юстиції матеріалів судових справ, розгляд яких не закінчено.

3.3. Автори клопотання порушують перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 27 Закону N 22, якими встановлюється порядок оскарження актів Вищої ради юстиції виключно до Вищого адміністративного суду України в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - Кодекс). Конституцією України передбачено, що тільки законами України визначаються, зокрема, судоустрій, судочинство, а також встановлюються випадки, коли не забезпечується апеляційне та касаційне оскарження рішення суду (пункт 14 частини першої статті 92, пункт 8 частини третьої статті 129).

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що порядок діяльності судових органів, повноваження та кількість судових інстанцій, склад суду при відправленні правосуддя тощо на основі конституційних засад судоустрою і судочинства визначаються виключно законом згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003 і що вирішення питань, пов'язаних з трудовими спорами суддів та оскарженням актів Вищої ради юстиції, може бути предметом розгляду судів загальної юрисдикції у випадках і в порядку, встановлених законом, який також може визначити і підсудність даних справ судам загальної юрисдикції відповідного рівня (абзац третій пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 27 березня 2002 року N 7-рп/2002.

За своїм змістом судочинство включає в себе, зокрема, підсудність, тобто встановлення повноважень судів системи судів загальної юрисдикції та процесуальних строків, строків звернення, оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2004 року N 13-рп/2004).

Отже, Конституційний Суд України виходить з того, що Верховна Рада України в законах України визначає судочинство та судоустрій і підсудність справ як їх елемент, а також може встановлювати випадки, в яких не допускається апеляційне, касаційне оскарження рішення суду (пункт 14 частини першої статті 92, пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України).

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України встановлено статтею 171-1 Кодексу. Так, "акти, дії чи бездіяльність Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, а також рішення, дії чи бездіяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України оскаржуються до Вищого адміністративного суду України. Для цього у Вищому адміністративному суді України створюється окрема палата" (частина друга вказаної статті).

У пунктах 1, 2 частини першої статті 32 Закону про судоустрій визначено, що вищий спеціалізований суд розглядає справи відповідної судової юрисдикції в касаційному порядку згідно з процесуальним законом, а в окремих випадках, передбачених процесуальним законом, - справи відповідної судової юрисдикції як суд першої або апеляційної інстанції.

За частиною четвертою статті 18 Кодексу Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, дострокового припинення повноважень народного депутата України, а також оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Згідно з частиною шостою статті 171-1 Кодексу, положення якої узгоджуються з положеннями частини третьої статті 27 Закону N 22, рішення Вищого адміністративного суду України щодо оскарження актів/рішень, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України є остаточним і не підлягає перегляду в апеляційному чи касаційному порядку.

Конституційний Суд України у Рішенні від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010 вказав, що апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження. Відповідна правова позиція висловлена і в рішеннях Конституційного Суду України від 28 квітня 2010 року N 12-рп/2010 та від 8 липня 2010 року N 18-рп/2010.

Європейський суд з прав людини зазначив, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежене державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Осман проти Сполученого Королівства" від 28 жовтня 1998 року вказано, що обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, "якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою".

Вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України наголошує, що правове регулювання підсудності наведеної категорії справ не впливає на можливість оскарження в суді рішення, дії чи бездіяльності Вищої ради юстиції особою, яка вважає, що порушено її права, свободи та законні інтереси.

Акти Вищої ради юстиції щодо суддів та прокурорів, які оскаржуються до Вищого адміністративного суду України, визначені частинами першою, другою статті 27 Закону N 22.

Затверджений порядок судового розгляду таких справ Вищим адміністративним судом України як судом першої інстанції має на меті забезпечити незалежність та безсторонність тих суддів, які повинні розглядати зазначені справи. Крім того, встановленням особливого порядку судового оскарження зазначених актів Вищої ради юстиції дотримано співмірність між захистом прав суддів та прокурорів як громадян України та їх обов'язками і обмеженнями як представників державної влади.

Таким чином, положення частини третьої статті 27 Закону N 22, яким передбачається можливість оскарження актів Вищої ради юстиції у суді та встановлюється виключна підсудність цих справ Вищому адміністративному суду України, є таким, що не суперечить Конституції України.

3.4. Суб'єкт права на конституційне подання порушує перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 32 Закону N 22, що визначають вчинки, які є порушенням суддею присяги, а саме:

- вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів;

- незаконне отримання суддею матеріальних благ або здійснення витрат, що перевищують доходи такого судді та членів його сім'ї;

- умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом;

- порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Порядок призначення, обрання особи на посаду судді та підстави звільнення з цієї посади регулюються Основним Законом України (статті 126, 128). Інші питання правового статусу суддів визначаються виключно законами України (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України.

Правовий статус судді передбачає як конституційно визначені гарантії незалежності та недоторканності суддів при здійсненні правосуддя, так і правову відповідальність за невиконання своїх обов'язків. Згідно з Основним Законом України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, порушення суддею присяги; внесення подання про звільнення суддів з посад належить до повноважень Вищої ради юстиції (пункт 5 частини п'ятої статті 126, пункт 1 частини першої статті 131). Порядок та підстави внесення подання про звільнення суддів з посад за порушення ними присяги встановлюються статтею 105 Закону про судоустрій та статтею 32 Закону N 22.

У статті 55 Закону про судоустрій визначено, що особа, вперше призначена на посаду судді, набуває повноважень судді після складення присяги судді такого змісту: "Я, (ім'я та прізвище), вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю об'єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади".

Додержання присяги є обов'язком судді, що передбачено пунктом 4 частини четвертої статті 54 Закону про судоустрій та кореспондується з пунктом 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України. Вказане дає підстави вважати, що дотримання суддею присяги - його конституційно визначений обов'язок. Таким чином, присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов'язання судді.

Дотримання суддею своїх обов'язків є необхідною умовою довіри до суду та правосуддя з боку суспільства.

Порушення суддею присяги є однією з підстав для його звільнення з посади відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 126 Основного Закону України.

Правове регулювання відповідальності судді за недодержання присяги судді у виді звільнення з посади відповідає Європейській хартії про закон про статус суддів 1998 року, згідно з якою до суддів можуть застосовуватися санкції за невиконання (неналежне виконання) одного з обов'язків, прямо визначених законом (пункт 5.1).

Отже, Верховна Рада України, законодавчо визначивши критерії відповідальності за дії, які є порушенням суддею присяги, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України, а положення частини другої статті 32 Закону N 22, якими визначено дії, що є порушенням суддею присяги, не суперечать Конституції України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, частинами першою, другою статті 152 Конституції України, статтями 51, 63, 70, 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України

1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частин першої, другої статті 25, частини третьої статті 27, частини другої статті 32 Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 року N 22/98-ВР зі змінами.

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини третьої статті 25 Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 року N 22/98-ВР зі змінами.

3. Положення частини третьої статті 25 Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 року N 22/98-ВР зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

4. Рекомендувати Верховній Раді України привести у відповідність до цього Рішення частину четверту статті 25, частину першу статті 40 Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 року N 22/98-ВР зі змінами, частину першу статті 188-32 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

5. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

1. Рішенням від 11 березня 2011 року N 2-рп/2011 (далі - Рішення) Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частин першої, другої статті 25, частини третьої статті 27, частини другої статті 32 Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 року N 22/98-ВР зі змінами (далі - Закон N 22), а положення частини третьої статті 25 Закону - такими, що не відповідають Основному Закону України, а також рекомендував Верховній Раді України привести у відповідність до Рішення частину четверту статті 25, частину першу статті 40 Закону N 22, частину першу статті 188-32 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

2. Наведене у підпункті 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення обґрунтування конституційності положення частини третьої статті 27 Закону N 22, яким встановлена процедура оскарження актів Вищої ради юстиціївиключно до Вищого адміністративного суду України, не переконливе і в окремих моментах є таким, що не відповідає міжнародно-правовим стандартам правосуддя, імплементованим у Конституцію України, та суперечить правовим позиціям, висловленим Конституційним Судом України раніше з цих питань.

Конституційний Суд України фактично обмежився посиланням на пункт 14 частини першої статті 92, пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України, не піддавши їх системному аналізу у взаємозв'язку з іншими конституційними положеннями.

Так, відповідно до статті 55 Основного Закону України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.

Загальновизнаний міжнародно-правовий принцип про право кожного на розгляд його справи по суті судом двох інстанцій в Україні закріплено на конституційному рівні і до основних засад судочинства віднесено "забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом" (пункт 8 частини третьої статті 129 Основного Закону України) .

Конституційний "дозвіл" законодавцю встановлювати випадки, коли апеляційне і касаційне оскарження рішень суду не забезпечується, не є необмеженим і може застосовуватися у профільному законі як виключення з загального правила за умови дотримання вимог частини першої статті 64 Конституції України, у якій закріплено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Основним Законом України.

У Рішенні Конституційний Суд України навіть не констатує, що позбавлення права на повноцінний судовий захист, зокрема, самих суддів є саме тим випадком, у якому не порушується міжнародний стандарт допустимості законодавчих обмежень прав людини.

Наведене в абзаці одинадцятому підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення Європейського суду з прав людини у справі "Осман проти Сполученого Королівства" від 28 жовтня 1998 року жодною мірою не підкріплює позицію Конституційного Суду України, а навпаки, спростовує її, оскільки Європейський суд у цьому рішенні черговий раз зазначив, що обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, "якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою" (див. також рішення Європейського суду з прав людини у справі "Креуз проти Польщі" від 19 червня 2001 року) .

Слід також вказати, що позиція, підтримана більшістю суддів, не узгоджується з попередніми, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України, посилання на які є фрагментарними і такими, що не відображають їх суті.

Зокрема, Конституційний Суд України, тричі піддаючи порівняльному аналізу окремі положення статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у системному зв'язку з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, обґрунтовував свої висновки виходячи з того, що право на апеляційне оскарження судових рішень відповідно до конституційних засад судочинства є складовою права кожного на ефективний судовий захист (абзаци другий, третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010) . При цьому тоді Конституційний Суд України дійшов висновку, "що апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження" (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини зазначеного рішення) . Відповідну правову позицію слід розуміти як наявність в законі положення про те, що конкретні рішення суду першої інстанції є остаточними і не підлягають оскарженню ні в апеляційному, ні в касаційному порядку.

Оспорювані ж положення частини третьої статті 27 Закону N 22 такої заборони не містять, а оскарження вказаної категорії судових рішень унеможливлюється відсутністю апеляційної і касаційної інстанцій для перегляду рішень Вищого адміністративного суду України.

Поза увагою залишилися правові позиції, яких дійшов Конституційний Суд України у справах про дослідження права особи на судовий захист. Зокрема, у справі за конституційним зверненням Касьяненка Бориса Павловича щодо офіційного тлумачення положень саме пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України визнано, що належною реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (підпункт 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року N 11-рп) .

Позбавлення суддів можливості розгляду справ щодо захисту їх прав та законних інтересів на загальних засадах судами трьох інстанцій є посяганням на їх незалежність. Цей аспект взагалі Конституційний Суд України при дослідженні положень частини третьої статті 27 Закону N 22 не взяв до уваги, а також фактично не врахував і одну зі своїх попередніх правових позицій, відповідно до якої не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів (абзац сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 1 грудня 2004 року N 19-рп/2004) .

Саме таке неконституційне зниження гарантій незалежності суддів відбулося внаслідок звуження права на оскарження актів Вищої ради юстиції виключно до Вищого адміністративного суду України з прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження" від 13 травня 2010 року N 2181-VI.

У цьому контексті "піклування" Конституційного Суду України про незалежність суддів, які повинні розглядати зазначені справи, і залишення без уваги позбавлення конституційних гарантій інших суддів є недоречним (абзац чотирнадцятий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення).

Привертає увагу також певна непослідовність і різні підходи Конституційного Суду України до необхідності забезпечення галузевими законами принципів незалежності суддів і самостійності судів у процесі оцінки повноважень Вищої ради юстиції витребовувати копії судових справ, розгляд яких не закінчено (підпункт 3.2 пункту 3 мотивувальної частини), і до позбавлення суддів права на оскарження актів Вищої ради юстиції в апеляційному і касаційному порядку.

3. Висловлені застереження не мають на меті піддати сумніву необхідність виконання Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року N 2-рп/2011, а спрямовані на збагачення доктринальних підходів до оцінки останнього етапу судово-правової реформи в Україні.

Конституційний Суд України Рішенням від 11 березня 2011 року N 2-рп/2011 (далі - Рішення) визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої, якими було доповнено статтю 27 Закону України "Про Вищу раду юстиції" відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження" від 13 травня 2010 року N 2181-VI, щодо встановлення іншого, ніж існував раніше, порядку оскарження актів Вищої ради юстиції - тобто виключно до Вищого адміністративного суду України, рішення якого є остаточним.

Щодо наведеного на підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" висловлюю таку думку.

1. У правовій державі будь-який закон має відповідати конституційним положенням в їх системному зв'язку. Такий методологічний підхід є особливо необхідним, коли дії законодавця стосуються прав людини і громадянина, оскільки держава (всі її владні інститути) відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов'язком (частина друга статті 3 Конституції України) .

Верховна Рада України ухвалювала в 1996 році Основний Закон України - суверенної держави, дбаючи, зокрема, про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя (абзац четвертий преамбули). Саме тому в статті 21 Конституції України проголошено, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Право на скаргу (оскарження) охоплює не лише звернення за захистом до компетентних органів, зокрема до суду, а й передбачає також оскарження у вищі інстанції рішення того органу, який розглядав скаргу (заяву), тобто до змісту цього права віднесено і можливість інстанційного оскарження судових рішень. Положення підпунктів "a", "b" пункту 3 статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про зобов'язання держав-сторін забезпечити будь-якій особі ефективний засіб правового захисту від порушення її прав особами, які діяли офіційно, стали правовою основою для твердження, що право на скаргу можна вважати основоположним правом людини і воно не може бути відчужуваним чи порушеним.

Такий припис є доктринальним, ним визначено стратегію відносин держави (сукупність інститутів влади) із суспільством в цілому і його громадянами зокрема. Суть цієї стратегії ставить право парламенту на прийняття правових актів у певні межі і вказує, що воно не є абсолютним і необмеженим, воно обмежено їх конституційністю. Верховна Рада України не може приймати закони, які суперечать застереженням, встановленим в Основному Законі України. Прямі застережувальні положення містяться, зокрема, в частині першій статті 3, частині третій статті 5, статті 21, частині другій статті 22, частині першій статті 25, частині другій статті 27, частинах другій, третій статті 28, частині другій статті 29, частині другій статті 35, частині третій статті 43, частині третій статті 47, статтях 64, 157 тощо Конституції України. Крім того, деякі конституційні положення опосередковано мають застережувальний характер. Це концептуально випливає з припису частини другої статті 19 Основного Закону України, що органи влади, а в аспекті цього конституційного подання - парламент, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України.