Аналізуючи ці зміни, вважаємо за доцільне звернути увагу на пункти 36, 37 та 38 Висновку № 17 (2014) КРЄС, у яких визначено, що суддя, якого оцінюють, має бути поінформований про те, хто проводить оцінювання, повинен мати можливість заявити про відвід будь-кого з оцінювачів, який може виявитись упередженим.
З метою захисту незалежності судочинства вважаємо, що орган, який проводить оцінювання, має переважно складатися із суддів.
КРЄС зазначає, що інші професійні особи, які можуть зробити корисний внесок у процес оцінювання, можуть брати в ньому участь. Однак необхідно, щоб такі оцінювачі, по-перше, мали достатній досвід та обізнаність стосовно судової системи для того, щоб належним чином оцінювати роботу суддів, а по-друге, їхня роль має бути лише допоміжною.
Виходячи із запропонованої законопроектом редакції статті 87, ставиться під сумнів дотримання вказаних вимог під час створення Громадської ради доброчесності та її діяльності, оскільки законопроектом визначено лише права й обов'язки цього органу без установлення будь-якої відповідальності за її діяльність.
При цьому, зважаючи на порядок вибору членів Громадської ради доброчесності, слід урахувати й підпункт 6 пункту 129 Висновку Венеціанської комісії № 26 (2010), де зазначено, що "подання діяльності кандидата у судді на огляд громадськості створює загрозу незалежності кандидата".
В Україні в системі судоустрою діє самостійний орган - ВККС України, сформований відповідно до європейських стандартів, до складу якого входять не тільки судді, а й представники юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, адвокати тощо. Робота ВККС України є прозорою й публічною. На її сайті постійно оприлюднюється інформація про питання, які розглядаються, про суддів і кандидатів на посаду судді. Кожен вправі звернутися до ВККС України та надати будь-які відомості про суддю чи кандидата. ВККС України й сама вправі запитувати та одержувати інформацію, яка їй потрібна для роботи. Увесь цей масив відомостей прискіпливо вивчається, аналізується та використовується в роботі.
Необхідності законодавчого закріплення існування ще одного окремого громадського органу для збору, перевірки й аналізу інформації щодо суддів немає. Це є та повинно залишатися в компетенції державного органу - ВККС України. При цьому громадськість мала й має необмежене право надавати Комісії інформацію про суддів та кандидатів на посаду судді.
3. Крім того, слід зазначити у частині двадцять першій статті 79та частині третій статті 88 законопроекту про можливість оскарження рішення Вищої ради правосуддя та ВККС України не тільки з процесуальних підстав, а й по суті правовідносин.
4. У частині першій статті 92 законопроекту визначено статус ВККС Українияк державного органу суддівського самоврядування, який на постійній основі дієв системі правосуддя України.
Однак таке визначення неправильне, оскільки ВККС України не є органом суддівського самоврядування й не має повноважень на здійснення правосуддя. Це - державний орган у системі судової влади України.
5. Відповідно до частини п'ятої статті 94 законопроекту в складі ВККС України діють дві палати, до кожної з яких входять по вісім членів (усього 16 осіб).
Водночас законопроектом не визначено повноваження цих палат, а також функціональні обов'язки їх членів, що, на наш погляд, не відповідає частині третій статті 92 законопроекту, згідно з якою порядок роботи ВККС України має визначатися законом про судоустрій.
6. Частину двадцять третю статті 95та пункти 4 і 5 частини другої статті 94 законопроекту слід узгодити між собою в частині обрання (призначення) членів ВККС України Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Головою Державної судової адміністрації України, оскільки в одному випадку зазначається, що вони призначають 2 члени ВККС України, які не є суддями,а в іншому - 2 члени ВККС України із числа суддів у відставціабо інших осіб, які (ці інші особи) не є суддями.
Щодо розділу VI "Дисциплінарна відповідальність судді"
1. Статтею 106 законопроекту передбачено підстави дисциплінарної відповідальності судді, кількість яких значно збільшена й викладена в 19 пунктах з підпунктами. Указані положення щодо підстав дисциплінарної відповідальності судді, тобто дій, за які він несе відповідальність, є досить розлогими, нечіткими та допускають довільне й неоднозначне тлумачення, що потребує перегляду та уточнення.
2. Положення частин другої та шостої статті 109 законопроекту слід узгодити між собою на предмет дотримання принципу пропорційності під час застосування дисциплінарного стягнення до судді, оскільки пропорційність стягнення характеру дисциплінарного проступку та його наслідкам не узгоджується з положенням про застосування до судді більш суворого дисциплінарного стягнення, ніж попереднє.
3. Положеннями частин восьмої та дев'ятої статті 109 законопроекту передбачено підстави застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади, перелік яких збільшено з викладенням занадто загальними формулюваннями порушень, за які застосовується таке стягнення. Тому підстави для звільнення судді також слід переглянути на предмет конкретизації та чіткості їх положень.
Щодо розділу VIII "Суддівське самоврядування"
1. За змістом положень статті 126 законопроекту для захисту професійних інтересів суддів тавирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування - самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.
Суддівське самоврядування є однією з гарантій забезпечення самостійності судів і незалежності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти, зокрема, створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів.
Це, зокрема, підтверджується положеннями пункту 26 Рекомендації CM/Rec (2010) 12, згідно з якими ради суддів є незалежними органами, створеними відповідно до закону або конституції, які прагнуть зберегти незалежність суддів та судової влади загалом і, таким чином, сприяти ефективному функціонуванню судової системи.
Одним із завдань суддівського самоврядування є вирішення питань участі у визначенні потреб кадрового забезпечення судів та контроль за додержанням установлених нормативів такого забезпечення.
Однак законопроект містить норми, що зменшують повноваження органів суддівського самоврядування. Зокрема, Раду суддів України як вищий орган суддівського самоврядування (у період між з'їздами суддів України) пропонують позбавити низки повноважень: призначення та звільнення Голови Державної судової адміністрації України та його заступника; погодження кількості суддів у судах загальної юрисдикції; погодження порядку та методології кваліфікаційного оцінювання судді; погодження порядку проведення іспиту та методики встановлення його результатів; затвердження положення про формування та ведення суддівського досьє; погодження порядку, методології оцінювання та самооцінювання судді; затвердження Положення про автоматизовану систему визначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України для підготовки до розгляду і доповіді справ.
Запропонованими змінами Рада суддів України фактично усувається від участі в оцінюванні суддів, що є неприйнятним, оскільки істотно знижується роль суддівського самоврядування й Раді суддів України відводиться роль стороннього спостерігача.
Слід зауважити, що в пункті 9 Великої хартії суддів (основоположні принципи) КРЄС визначила, що органи судової влади повинні брати участь у прийнятті всіх рішень, які впливають на практику судових функцій (організацію судів, процедур, іншого законодавства).
У пунктах 8 та 42 Висновку № 10 (2007) КРЄС рекомендувала, щоб судова рада забезпечувала виконання незалежним чином (бажано, самою радою або в співпраці з іншими органами) таких завдань: відбір та призначення суддів; просування суддів по службі; оцінювання суддів; дисциплінарні та етичні питання; навчання суддів; співпраця з іншими органами на національному, європейському та міжнародному рівнях, оскільки метою судової ради є гарантування як незалежності судової системи, так і незалежності окремих суддів.
Наразі згідно із законопроектом багато повноважень сконцентровано у ВККС України та Раді правосуддя України, а тому з огляду на збільшення їх навантаження вважаємо за доцільне повернути до повноважень Ради суддів України певні функції, які вона здійснювала раніше.
2. Статтею 127 законопроекту пропонується визначити положення щодо організаційних форм суддівського самоврядування. Зокрема, згідно з пунктом 1 частини другої вказаної статті Пленум Верховного Суду пропонується віднести до органів суддівського самоврядування замість зборів суддів Верховного Суду, як це передбачено в статті 125 чинного Закону № 2453-VI.
Вважаємо такі зміни недоцільними, виходячи із різних завдань та функцій Пленуму і зборів.
Повноваження Пленуму передбачено частиною другою статті 126 законопроекту № 3524, статтями 41 й 46 законопроекту. Аналіз цих повноважень дає підстави вважати, що за своєю природою Пленум Суду - це специфічний колегіальний орган, уповноважений законодавством України виконувати окремі функції Верховного Суду як органу державної влади, які мають виняткове або загальнодержавне значення: щодо обрання Голови Суду, надання висновків на законопроекти, прийняття рішення щодо звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України; надання висновку про наявність у діях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; внесення за зверненням Верховної Ради України письмового подання про неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я тощо.
Натомість збори суддів згідно із частиною першою статті 128 законопроекту - це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.
Тому цілком виправданим вбачається, щоб суддівське самоврядування в кожному суді здійснювалось через таку організаційну форму, як збори суддів. Суд в означеному питанні не повинен бути винятком. Отже, у пункті 1 частини другої статті 127 законопроекту слова "Пленум Верховного Суду" слід замінити словами "збори Верховного Суду".
3. У пункті 4 частин другої статті 129 законопроекту слово "призначає" слід замінити словами "обирає та звільняє", що буде узгоджуватися з термінологією, застосованою в частині інших повноважень з'їзду суддів України.
4. У частині четвертій статті 131 законопроекту зазначено, що на з'їзд суддів України делегати від Верховного Суду обираються Пленумом Верховного Суду. З огляду на зауваження, викладені у пункті 1 до цього розділу законопроекту, а також те, що з'їзд суддів України є органом, через який здійснюється суддівське самоврядування (згідно з частиною другою статті 129 законопроекту), в зазначених положеннях законопроекту слова "Пленум Верховного Суду" пропонуємо замінити словами "Збори Верховного Суду".
5. Частиною другою статті 133 законопроекту передбачено квоти щодо кількості суддів від відповідних судів, які входять до складу Ради суддів України. Вважаємо запровадження цих квот на рівні закону недоцільним, оскільки Рада суддів України як орган суддівського самоврядування самостійно може визначити необхідну кількість представників від кожного суду до Ради суддів шляхом прийняття відповідних актів Радою суддів України.
Загалом законопроектом зменшено повноваження Ради суддів України (зокрема, стосовно участі у формуванні бюджетних запитів щодо фінансування судів, установлення чисельності Державної судової адміністрації та обрання і звільнення його голови, участь у розробці та затвердженні документів щодо оцінювання суддів тощо) та не визначено ніяких дієвих механізмів її впливу на процеси, що були предметом її розгляду. Тому законопроект підлягає вдосконаленню з урахуванням пропозицій і Ради суддів України.
Слід зазначити, що законопроектом фактично влада в судовій системі концентрується у двох органах - Вищій раді правосуддя та ВККС України, які діють в одному місці - м. Києві - і складаються з невеликої кількості осіб (до 40), що несе ризик, по-перше, політичного впливу на ці органи, по-друге, - корупційних проявів і, по-третє, - значного навантаження на їх членів, що негативно впливатиме на строки вирішення питань і їх якість. У такий ситуації для забезпечення необхідного балансу потребується збільшення повноважень Ради суддів України.
Щодо розділу ІХ "Забезпечення суддів"
1. Стаття 137 законопроекту містить положення щодо переліку посад, робота на яких зараховується до стажу роботи на посаді судді.
Водночас слід звернути увагу, що відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 43 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII "Про статус суддів", що був чинним до прийняття Закону № 2453-VI, до стажу роботи, що давав право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, крім роботи на посадах суддів судів України, державних арбітрів, арбітрів відомчих арбітражів України, зараховувався також час роботи на посадах, безпосередньо пов'язаних з керівництвом та контролем за діяльністю судів у Верховному Суді України, в обласних судах, Київському і Севастопольському міських судах, Міністерстві юстиції України та підвідомчих йому органах на місцях, за діяльністю арбітражів у Державному арбітражі України, Вищому арбітражному суді України, а також на посадах прокурорів і слідчих за умови наявності в усіх зазначених осіб стажу роботи на посаді судді не менше 10 років.
З прийняттям Закону № 2453-VI цей перелік посад був зменшений, однак пунктом 11 розділу ХІІІ "Перехідні положення" передбачено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.
Ураховуючи наведене, вважаємо доцільним передбачити у Перехідних положеннях до цього законопроекту можливість зарахування до стажу роботи на посаді судді й часу роботи на інших посадах, робота на яких зараховувалась до суддівського стажу на день призначення (обрання) відповідної особи суддею.
2. Назва статті 144 законопроекту - Медичне обслуговування та санаторно-курортне лікування суддів та членів їхніх сімей. Однак в тексті статті визначено тільки регулювання питань медичного обслуговування. А тому назву статті та її текст слід узгодити між собою.
Щодо розділу XІ "Організаційне забезпечення діяльності судів"
1. Положеннями частин другої, третьої, шостої статті 151 законопроекту передбачено, що Державна судова адміністрація України підзвітна в межах, визначених законом, Вищій раді правосуддя. До того ж остання згідно із законопроектом погоджує рішення Державної судової адміністрації України про утворення її територіальних управлінь, затверджує положення про Державну судову адміністрацію України та її управління.
Вважаємо, що зазначеними повноваження слід наділити Раду суддів України, оскільки органи державної судової адміністрації є органами, які здійснюють організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади (частина перша статті 151 законопроекту). Тому виправданим є те, що саме Рада суддів України як орган суддівського самоврядування, який складається виключно із суддів, повинна мати окремі контрольні повноваження щодо діяльності Державної судової адміністрації України та її територіальних управлінь, а також щодо затвердження локальних нормативно-правових актів щодо діяльності цих органів.
2. Положеннями частини другої статті 156 законопроекту пропонується встановити, що Положення про апарат, структуру та штатний розпис апарату Верховного Суду затверджується Пленумом Верховного Суду за поданням Голови Суду.
Вважаємо, що зазначеними повноваженнями слід наділити керівника апарату Верховного Суду, що цілком узгоджуватиметься з положеннями статті 127 Конституції України, статті 48 законопроекту, згідно з якими основною функцією судді є здійснення правосуддя, а такожположеннями частин третьої та п'ятої статті 155 законопроекту, відповідно до яких керівник апарату суду несе персональну відповідальність за належне організаційне забезпечення суду, призначає на посаду та звільняє з посад працівників апарату суду, застосовує до них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення.
3. Статтею 157 законопроекту передбачено положення щодо помічників суддів. Варто зазначити, що Верховний Суд України у висновку на проект Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих положень з питань судоустрою і статусу суддів", унесений на розгляд Верховної Ради України народними депутатами України Алєксєєвим С.О., Сироїд О.І. та іншими (реєстр. № 4180 від 4 березня 2016 року), висловлював своє бачення щодо розширення статусу помічників суддів шляхом надання їм певних процесуальних повноважень. Вважаємо, що пропозиції до законопроекту № 4180 слід урахувати під час доопрацювання законопроекту, що аналізується.
Щодо розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення"
1. Поданий законопроект, як і будь-який інший, складається з двох структурних складових (частин): перша - основна змістовна частина, що містить норми права, які мають бути інтегровані у відповідні законодавчі акти; друга - прикінцеві положення, які відповідають за процесуальний механізм імплементації першої складової. Прикінцеві положення виконують функції звичайних похідних і допоміжних актів правотворчості.
Водночас Верховний Суд України наголошує, що зміст Прикінцевих та перехідних положень установлює нові підходи для створення системи судоустрою в Україні, не закріплені його основною частиною, зокрема в частині ліквідації Верховного Суду.
При цьому ліквідація Верховного Суду не передбачена також і Прикінцевими положеннями законопроекту № 3524. Отже, Прикінцеві та перехідні положення законопроекту є неприйнятними та такими, що істотно обмежують конституційні гарантії незалежності діючих суддів, а тому їх слід переглянути на відповідність вимогам Конституції України.
Із цього приводу Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що "Конституційний Суд України вважає, що положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової гілки влади" (абзац другий пункту 3.1 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-пр/2013).
"Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової гілки влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України" (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-пр/2013).
Суднаголошує на необхідності вилучення зі змісту Прикінцевих та перехідних положень пунктів 4-16 у частині ліквідації Суду як таких, що суперечать Конституції України.
2. Оскільки конституційний статус Верховного Суду залишається без суттєвих змін, то положення законопроекту, з яких випливає ліквідація Суду та припинення повноважень усіх суддів Суду з поступовим формуванням нового складу Верховного Суду шляхом проведення конкурсу, є неприйнятними.
У Монреальській універсальній декларації щодо незалежності правосуддя (Монреаль, 1983) указано, що "розпуск суду не повинен впливати на суддів, які працюють у ньому. У такому разі вони обов'язково повинні бути переведені до інших судів того самого рівня" (пункт 31).
3. Підтримуючи запропонований у пункті 17 Прикінцевих та перехідних положень законопроекту підхід щодо подальшого призначення суддів, повноваження яких припинилися у зв'язку із закінченням п'ятирічного строку, після підтвердження відповідності займаній посаді за результатами кваліфікаційного оцінювання, а не за конкурсом, необхідно зазначити нижченаведене.
Порядок обрання на посаду судді безстроково визначено законами України "Про судоустрій і статус суддів" та "Про Регламент Верховної Ради України". Зокрема, процедура продовження суддівської кар'єри судді, п'ятирічний строк повноважень якого закінчився, урегульована главою 3 розділу IV Закону України "Про судоустрій і статус суддів" й передбачає низку етапів: подання відповідної письмової заяви кандидатом; перевірка ВККС України відомостей про нього; дослідження суддівського досьє; урахування показників розгляду ним справ за час його роботи; урахування у випадках, передбачених цим Законом, результатів його кваліфікаційного оцінювання. За результатами наведеної вище процедури ВККС України приймає рішення: про рекомендування чи відмову в рекомендуванні для обрання на посаду судді безстроково. Рішення про рекомендування судді надсилається до Верховної Ради України для прийняття відповідного рішення.
Указані судді можуть бути звільнені з посад лише з підстав, визначених Конституцією України. Не обрання цих суддів на посади безстроково в спосіб, не передбачений законом, є проявом політичного впливу законодавчої влади на судову, що з огляду на міжнародні стандарти у сфері судочинства є неприпустимим.
Також зазначаємо, що тривале не обрання суддів на посади безстроково призвело до зупинки роботи низки місцевих судів, а в деяких судах склалася ситуація, коли повноваження здійснювати правосуддя має лише один суддя.
За інформацією ВККС, якщо до кінця цього року Парламентом не буде обрано суддів безстроково, повністю зупинять свою роботу близько 40 судів загальної юрисдикції.
Так, відповідно до пункту 1.3 Європейської хартії про закон "Про статус суддів" щодо кожного рішення стосовно відбору та призначення судді на посаду, підвищення по службі або припинення його повноважень законом
має бути передбачено втручання органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, у складі якого щонайменше половина членів - судді, обрані їх колегами, і в якому було би гарантовано якнайширше представництво суддівського корпусу. Згідно з пунктом 3.3 цієї Хартії там, де процедурою призначення на посаду передбачається проходження випробувального терміну перед тим, як приймається рішення про призначення на посаду на постійній основі, або там, де суддя призначається на посаду на обмежений визначений строк, що може поновлюватися, рішення про не призначення на посаду на постійній основі або про не поновлення призначення може бути винесено лише незалежним органом, про який ідеться в пункті 1.3, або на підставі його пропозиції, рекомендації чи погодження з ним або висловленої ним думки.
Відповідно до пункту 40 Висновку Венеціанської комісії СDL-АD (2010)003 від 16 березня 2010 року призначення судді на посаду безстроково після завершення п'ятирічного строку слід викласти як основну норму, відхилення від якої буде можливим лише за умов, які дозволяють звільнення судді, призначеного безстроково. При цьому Комісія посилається на рішення ЄСПЛ у справі "Штірингер проти Німеччини", у якому зазначається, що "судді, призначені на випробувальний термін, мають отримувати безстрокове призначення не пізніше, ніж через п'ять років перебування на суддівській посаді".
У пункті 51 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи СМ/Rес (2010)12 вказано, що якщо суддю приймають на посаду на випробувальний або на фіксований термін, рішення про підтвердження чи продовження такого призначення має прийматися лише відповідно до пункту 44, щоб забезпечити цілковите дотримання принципу незалежності судової системи. У пункті ж 44 зазначено, що рішення, які стосуються добору та підвищення суддів по службі, мають ґрунтуватися на об'єктивних критеріях, які попередньо визначені законом чи компетентними органами влади. Прийняття таких рішень має базуватися на заслугах з урахуванням кваліфікації, умінь та потенціалу, необхідних для вирішення справ при застосуванні закону, зберігаючи повагу до людської гідності.
Таким чином, міжнародні стандарти вказують, що після проходження так званого випробувального терміну (п'ятирічного строку) рішення про подальше перебування судді на посаді повинен приймати відповідний незалежний компетентний орган з урахуванням заслуг, кваліфікації, умінь та потенціалу судді.
Крім того, положення міжнародних документів рекомендують беззаперечно дотримуватися одного з ключових елементів незалежності суддів - принципу незмінюваності суддів.
Так, у Висновку № 1 (2001) КРЄС про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів наголошувалося, що практика європейських країн, як правило, полягає в тому, щоб судді призначалися на повний робочий час до досягнення офіційного пенсійного віку. Такий підхід створює найменше проблем з огляду на незалежність (пункт 48).
У пункті 49 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи СМ/Rес (2010)12 зазначено, що забезпечення терміну перебування на посаді та незмінюваності - ключові елементи принципу незалежності суддів; відповідно, судді повинні мати гарантований термін перебування на посаді до часу обов'язкового виходу у відставку, якщо такий існує.
Аналогічні положення викладено в пункті 17 Декларації щодо принципів незалежності судової влади (Хорватія, 14 жовтня 2015 року).
Отже, аналіз міжнародних стандартів дає підстави для висновку про те, що забезпечення терміну перебування на посаді та незмінюваності суддів є ключовими елементами принципу незалежності суддів, а також про те, що звільнення судді з посади (так само як і не обрання судді на посаду після закінчення випробувального строку) має відбуватися за результатами дисциплінарного чи кримінального провадження після проведення належної процедури та на основі підтверджених даних.
4. Пленум наголошує, що пункти 22, 23 і 25 Прикінцевих та перехідних положень слід виключити із законопроекту як такі, що суперечать статтям 22 та 24 Конституції України. Така позиція обґрунтовується тим, що всі судді мають єдиний статус та єдині для всіх гарантії незалежності, однак відповідно до положень законопроекту ставляться в нерівне правове становище один до одного: дотримання державою гарантій їх незалежності в частині права на отримання суддівської винагороди, щомісячного довічного грошового утримання поставлено в залежність від факту прийняття законопроекту.
Так, більшість діючих на сьогодні суддів були обрані (призначені) на посади суддів відповідно до законодавства УРСР, Закону України від 15 грудня 1992 року 2862-XII "Про статус суддів", чинного Закону.
Указаними положеннями законопроекту судді, які обрані на посади раніше, аніж ті, що будуть призначені на аналогічні посади з набранням чинності законопроектом як законом, у гарантіях незалежності розрізнені, що суперечить вищезазначеним статтям Конституції України.
5. На нашу думку, Прикінцеві та перехідні положення законопроекту мають містити такі норми:
1. Судді, призначені чи обрані на посаду згідно із Законом України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII "Про статус суддів", зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до його положень.
Судді, яких призначають чи обирають, мають гарантований термін повноважень до обов'язкового виходу на пенсію чи завершення терміну повноважень там, де це встановлено (до питання про звільнення суддів) (пункт 12 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року).
2. Положення частини третьої статті 142 цього Закону поширюються на суддів, які вийшли у відставку з 1 червня 2015 року.
| Висновок затверджений Пленумом Верховного Суду України 01 червня 2016 року |