Про затвердження Висновку стосовно проекту Закону "Про судоустрій і статус суддів" (реєстр. № 4734 від 30 травня 2016 року)

Заслухавши та обговоривши інформацію Голови Верховного Суду України Романюка Я.М., керуючись пунктом 4 частини другої статті 46 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Пленум Верховного Суду України

Затвердити Висновок стосовно проекту Закону "Про судоустрій і статус суддів" (реєстр. № 4734 від 30 травня 2016 року), що додається.

У Верховному Суді України (далі - Суд) розглянуто проект Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (реєстр. № 4734 від 30 травня 2016 року), внесений на розгляд Верховної Ради України Президентом України (далі - законопроект). Із цього приводу зазначаємо нижченаведене.

Суд постійно та послідовно дотримується позиції, що судова реформа в Україні є необхідною. Фундаментальним завданням судової реформи є впровадження таких механізмів, які б давали змогу забезпечувати права і свободи людини через здійснення ефективного, незалежного і безстороннього правосуддя судами. Правосуддя може вважатися ефективним лише за умови його доступності для пересічного громадянина та отримання ним зрозумілої судової послуги у вигляді обґрунтованого і вмотивованого судового рішення.

Також ключовим при проведенні реформи є забезпечення передбачених Конституцією України засад щодо поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову з розумінням того, що кожна гілка влади має здійснювати свої повноваження відповідно до статті 19 Конституції України, не допускаючи втручання в діяльність іншої.

Водночас судова реформа повинна проводитися з обов'язковим дотриманням конституційних засад, передусім незалежності судової влади в Україні та незалежності кожного судді як носія судової влади, а також з обов'язковим дотриманням принципу рівномірності й пропорційності, однакових підходів до порядку реформування органів та установ, залучених до процесу реформування.

Із цього приводу Гельсінська спілка з прав людини (Польща) наголошує, що влада законодавця, який проводить конституційну реформу правосуддя, є обмеженою. Реорганізація судової системи не повинна справляти негативний вплив на суддів, які обіймають посади, і не може слугувати інструментом усунення конкретного судді з посади.

До того ж, відповідно до пункту 4 Рекомендації CM / Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки основним принципом верховенства права є незалежність суддів, що гарантується незалежністю судової влади загалом. Також згідно з пунктом 11 зазначеної Рекомендації зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються й очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом.

Законопроект містить низку позитивних моментів, які заслуговують на підтримку, зокрема, перехід судової системи до трьох рівнів; вирішення задавненої проблеми призначення суддів, п'ятирічний строк повноважень яких сплив, на посади суддів безстроково не за результатами конкурсу, який вони вже пройшли при призначенні на посаду судді вперше при підтримці проекту USAID "Україна: справедливе правосуддя" та у відповідності до міжнародних стандартів, а в разі підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді за результатами кваліфікаційного оцінювання; передача повноважень щодо вирішення питань про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності Вищій раді правосуддя; підвищення рівня матеріального забезпечення суддів як складової їх незалежності та інші.

У цілому підтримуючи законопроект, Верховний Суд України зауважує, що запропонований законодавцем варіант судової реформи в поданому законопроекті, створює об'єктивні сумніви у створенні законодавчих засад для ефективного здійснення правосуддя та дотримання принципу верховенства права.

Зокрема, у законопроекті міститься неприпустимо велика кількість бланкетних норм. Такий підхід не убезпечує від кардинальної зміни основоположних принципів навіть під час дії вже зміненого Закону.

Так, у законопроекті передбачено положення, практична реалізація яких може призвести до порушення конституційного постулату щодо поділу влад в Україні, зокрема до посилення впливу законодавчої та виконавчої влади на судову владу й створюються нерівні умови для державних органів, які реформуються.

Крім того, законопроектом створюються засади загрози незалежності судової влади і суддів, зупинення в Україні касаційного перегляду судових рішень.

Запроваджується обмеження функцій та повноважень органів суддівського самоврядування, що істотно знижує роль суддівського самоврядування в Україні. Натомість наділення таких органів, як Вища рада правосуддя та Вища кваліфікаційна комісія суддів додатковими повноваженнями (участь в утворенні, ліквідації, формуванні бюджету суддів, добір кандидатів на посаду судді, притягнення до дисциплінарної відповідальності судді, проведення кваліфікаційного оцінювання) поряд з зменшенням обсягу повноважень органів суддівського самоврядування може призвести до порушення гарантій незалежності суддів.

Так, у законопроекті передбачено положення, практична реалізація яких може призвести до порушення конституційного постулату щодо поділу влад в Україні, зокрема до посилення впливу законодавчої та виконавчої влади на судову владу й створюються нерівні умови для державних органів, які реформуються.

Практична реалізація окремих положень законопроекту в частині реорганізації касаційної інстанції несе ризики паралічу її діяльності. Шестимісячний термін реорганізації судів касаційної інстанції та Верховного Суду України призведе до значного накопичення справ, що спричинить порушення забезпечення конституційного права громадян на судовий захист та на своєчасний розгляд справи незалежним, безстороннім судом.

Запропонована в законопроекті модель нового Верховного Суду, який складатиметься з двох рівнів та фактично чотирьох автономних судів, для формування якого необхідне проведення реорганізації касаційної інстанції в цілому, прогнозовано призводитиме до труднощів у забезпеченні організаційної єдності найвищої судової інстанції, породжуватиме внутрішні протиріччя, розшарування, неузгодженості правових підходів та, вочевидь, ослаблюватиме найвищий судовий орган України - Верховний Суд. Це негативно позначатиметься на діяльності й усієї судової системи України та сприятиме обмеженню права на судовий захист (статті 8, 55 Конституції України).

Крім того, передбачена пунктом 11 Перехідних і прикінцевих положень законопроекту норма, відповідно до якої Верховний Суд розпочинає роботу за умови призначення щонайменше шістдесяти п'яти суддів Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, вочевидь, призведе до блокування роботи касаційної інстанції та значної кількості нерозглянутих справ. Так, навіть із початком роботи реорганізованого Верховного Суду, який налічуватиме 65 суддів, необхідно буде здійснювати розгляд справ у тому обсязі, який наразі розглядається трьома вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України.

Суд занепокоєний поспішним унесенням законопроекту до Верховної Ради України, оскільки це передує прийняттю проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (реєстр. № 3524 від 25 листопада 2015 року; далі - законопроект № 3524). Такий крок є неприйнятним, виходячи з того, що всі законопроекти, які вносяться на розгляд Верховної Ради України, повинні відповідати положенням чинної Конституції України.

Звертаємо увагу, що пропозиція законопроекту № 3524 щодо вилучення зі сполучення "Верховний Суд України" слова "України", тобто семантичні зміни в наведеній назві, не призводить до зміни його конституційно-правового статусу, не може впливати на стан судової реформи, а також не є підставою для звільнення всіх суддів та ліквідації найвищої судової інстанції в Україні.

Отже, конституційний статус Верховного Суду залишається незмінним, а перехідні положення законопроекту про внесення змін до Конституції України в частині правосуддя не містять таких процедурних дій щодо ліквідації Верховного Суду України, а тому пропоновані положення не можуть тлумачитися як такі, що вимагають ліквідації Верховного Суду України внаслідок зміни його назви. Більше того, організаційна форма Верховного Суду не змінюється, на відміну від судів, які пропонується ввести до складу Верховного Суду.

Тобто законопроектом № 3524 забезпечується інституціональний континуїтет найвищого судового органу (суду) України, а підстави для його ліквідації й утворення нового найвищого суду в системі судоустрою України ним не передбачено. Тому ліквідація Верховного Суду України є неприпустимою з огляду на його незмінний конституційно-правовий статус.

Однак з Прикінцевих та перехідних положень законопроекту, у зв'язку з ліквідацією вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України, випливає припинення повноважень суддів цих судів, хоча їх обрано безстроково.

Такий підхід не відповідає пункту 37 Висновку Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) від 26 жовтня 2015 року № 803/2015 CDL-AD (2015) 027, згідно з яким звільнення всіх суддів, крім виключних випадків, таких як конституційний дисконтинуїтет, не відповідає європейським стандартам та принципу верховенства права.

Зазначене також суперечить й іншим міжнародним стандартам у сфері судочинства. Зокрема, висновку Венеціанської комісії від 16-17 березня 2012 року CDL-AD(2012)001 в частині наслідків повернення Верховному Суду Угорщини його історичної назви "Курія" шляхом унесення змін до Конституції Угорщини, що призвело до дострокового звільнення з посади Голови цього Суду. Венеціанська комісія наголосила, що при прийнятті нової конституції її перехідні положення не повинні використовуватися як спосіб припинення повноважень осіб, обраних чи призначених за раніше чинною конституцією (пункт 111).

Варто зауважити, що законопроектом не змінюється більше 50 % змісту Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI) у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, а отже, відсутня необхідність прийняття нового закону, достатньо лише внесення до нього певних змін.

Верховний Суд України наголошує, що детальний аналіз законопроекту засвідчив, що в багатьох положеннях він дублює чинну редакцію Закону, а також містить низку недоліків як концептуального, так і правового характеру, на які вважаємо за доцільне звернути увагу з метою вдосконалення законопроекту.

1. Частину першу статті 4 законопроекту після слова "та" слід доповнити словом "цим Законом", що відповідатиме низці міжнародних стандартів у сфері судочинства щодо законодавчого врегулювання діяльності судової влади спеціальними законами з неможливістю законодавчого втручання в діяльність судової влади іншими органами.

Так, пунктом 1 Основних принципів незалежності судових органів (схвалено резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року) зазначено: "Незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її".

2. Частину п'яту статті 6 законопроекту слід викласти у такій редакції: "5. Для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до Конституції України та цього Закону діє суддівське самоврядування".

Зазначене відповідатиме статті 130-1 Конституції України (у редакції законопроекту № 3524).

3. Частиною третьою статті 13 законопроекту пропонується запровадити судовий контроль за виконанням судового рішення. Водночас у законопроекті не розкривається зміст поняття судового контролю, процедура його здійснення тощо. Таким чином, у цій частині законопроект потребує доопрацювання в частині конкретизації порядку судового контролю.

Крім того, у частині сьомій статті 13 законопроекту зазначено, що судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування.

По-перше, застосування амністії та помилування не є переглядом судових рішень.

По-друге, відповідно до чинного законодавства Верховна Рада України вправі прийняти закон про амністію (стаття 92 Конституції України) як щодо певної категорії осіб, так і щодо конкретно визначеної особи (індивідуальна амністія) (стаття 1 Закону України від 1 жовтня 1996 року № 392/96-ВР "Про застосування амністії в Україні").

По-третє, рішення про застосування чи незастосування амністії приймається судом стосовно кожної особи індивідуально після ретельної перевірки матеріалів особової справи та відомостей про поведінку засудженого за час відбування покарання (стаття 3 Закону України від 1 жовтня 1996 року № 392/96-ВР "Про застосування амністії в Україні").

Надання права іншим органам чи особам перегляду судових рішень про застосування амністії порушує принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції України).

4. Частинами п'ятою та шостою статті 13 законопроекту передбачається, що висновки Верховного Суду, викладені в його постановах, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, та мають враховуватися іншими судами при застосуванні таких норм права. Зазначені положення є занадто загальними та поширюються на судові рішення касаційних судів (підрозділів) Верховного Суду. Вважаємо такий підхід неприйнятним. Зазначені положення законопроекту слід віднести до постанов, ухвалених тільки Великою Палатою Верховного Суду.

5. Частина перша статті 14 законопроекту має таку редакцію: "1. Учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення".

Поняття "інші особи" є занадто загальним, оскільки включає й осіб, які жодного стосунку до справи не мають. Тому положення цієї норми після слів "інші особи" потрібно доповнити словами "у випадках і порядку, встановлених законом".

6. Статтею 15 законопроекту пропонується визначити загальні положення щодо формування складу суду. Однак положення частини п'ятої цієї статті законопроекту не враховують того, що Велика Палата Верховного Суду формується з незначної кількості суддів цього Суду з урахуванням спеціалізації суддів. Тому вказані положення законопроекту в частині заборон суддям брати участь у перегляді справ і судових рішень слід змінити, зазначивши: "(крім суддів Великої Палати та крім перегляду за нововиявленими обставинами)".

У цілому переконані, що реформування судової системи має бути направлено на спрощення системи судоустрою, забезпечення прозорості та доступності до суду, забезпечення захисту прав і свобод громадян з обов'язковим дотриманням гарантій незалежності суддів. Однак аналіз законопроекту дає підстави для висновку, що його положення не в повній мірі відповідають призначенню судової реформи. Зокрема, згідно із законопроектом суди касаційних інстанцій перетворюються на касаційні суди у складі Верховного Суду з фактичним наділенням таких судів повноваженнями окремої юридичної особи: представницьких повноважень у зносинах з іншими особами, проведення окремих від усього Верховного Суду зборів суддів тощо. Крім того, мають бути створені два нові вищі спеціалізовані суди: Вищий суд з питань Альної власності та Вищий антикорупційний суд. Такий підхід тільки ускладнює систему судоустрою та робить суд менш доступним.

Нижче наведено безпосередні зауваження до розділу.

1. Статтею 17 законопроекту визначено систему судоустрою, а саме: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд. Запропонована система узгоджується зі змінами, передбаченими законопроектом № 3524.

Водночас відповідно до частини шостої статті 125 Конституції України в редакції законопроекту № 3524 створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Тому, на наш погляд, частину першу статті 17 законопроекту слід доповнити словами "а також заборони створення надзвичайних та особливих судів".

2. Статтею 18 законопроекту передбачено положення щодо спеціалізації судів: цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних (без зазначення судів з інтелектуальної власності та антикорупційного). Проте такі пропозиції не узгоджуються зі змінами до Основного Закону України, передбаченими законопроектом № 3524, оскільки останній виділяє лише адміністративну спеціалізацію.

3. Виходячи з конституційного статусу Верховного Суду України, частину першу статті 19 законопроекту слід викласти в такій редакції: "Суд утворюється і ліквідовується законом, крім Верховного Суду (України)".

Частиною другою статті 19 законопроекту передбачається, що проект закону про утворення чи ліквідацію суду вносить до Верховної Ради України Президент України "після консультацій" з Вищою радою правосуддя.

Зважаючи на принципову важливість (з точки зору забезпечення права кожного на справедливий суд) питання утворення чи ліквідації судів, вважаємо, що термінологічна невизначеність змісту поняття "після консультацій" та відсутність процедури таких консультацій може призвести до вкрай негативних і непередбачуваних наслідків.

З огляду на зазначене в частині другій статті 19 пропонуємо законодавчо врегулювати процедуру цих "консультацій", передбачивши при цьому, що з боку Вищої ради правосуддя її позиція щодо результатів консультування надається у формі "подання", що відповідатиме запропонованій законопроектом № 3524 редакції пункту 9 статті 131 Конституції України.

4. Відповідно до редакції частини восьмої статті 19 законопроекту "суд є юридичною особою, якщо інше не передбачено законом". Така конструкція дає законодавцю потенційну змогу втрутитися у визначення правового статусу судів на рівні будь-якого іншого закону, що вважаємо неприпустимим.

Статус суду, який передбачає його організаційну форму, має бути чітко визначений, а саме: суд має функціонувати як юридична особа.

Ураховуючи зазначене, у частині восьмій статті 19 законопроекту слова 'якщо інше не передбачено законом" слід виключити.

5. Частиною третьою статті 20 законопроекту встановлено трирічний строк перебування на адміністративних посадах голів та заступників голів місцевих, апеляційних та вищих спеціалізованих судів. Натомість частиною другою статті 40, частиною третьою статті 42, частинами першою та четвертою статті 43 законопроекту строк повноважень Голови Верховного Суду та його заступника, голови касаційного підрозділу (суду) та його заступника становить чотири роки. Вважаємо, що строки перебування на всіх адміністративних посадах суддів судової системи мають бути уніфіковані та становити чотири роки.

6. Частиною другою статті 20 законопроекту передбачається, що голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники обираються на посади зборами суддів відповідного суду із числа суддів цього суду.

Вважаємо, що повноваженнями щодо обрання суддів на адміністративні посади слід наділити Раду суддів України, а не збори суддів відповідного суду. Вивчення зазначеного питання засвідчило, що із 650 місцевих судів майже половина складається із 3-4 суддів. За таких умов вибори голови та заступника голови суду є вкрай проблематичними, це розколює колектив та спричиняє конфліктні ситуації. Тому в умовах сьогодення виправдано, щоб саме Рада суддів України як орган суддівського самоврядування мала повноваження щодо обрання суддів на зазначені адміністративні посади.

Із цього приводу Консультативна рада європейських суддів (далі - КРЄС) у пунктах 8 і 42 Висновку № 10 (2007) рекомендувала, щоб судова рада забезпечувала виконання незалежним чином (бажано, самою радою або у співпраці з іншими органами) таких завдань: відбір та призначення суддів; просування суддів по службі; оцінювання суддів; дисциплінарні та етичні питання; навчання суддів; співпраця з іншими органами на національному, європейському та міжнародному рівнях, оскільки метою судової ради є гарантування як незалежності судової системи, так і незалежності окремих суддів.

7. Частиною четвертою статті 20 законопроекту встановлено порядок дострокового звільнення з адміністративної посади голів та заступників голів місцевих, апеляційних і вищих спеціалізованих судів. Водночас статтею 41, частиною четвертою статті 42 законопроекту передбачається окремий порядок дострокового звільнення з посади Голови Верховного Суду, Голови касаційного суду, що, на наш погляд, є недоцільним та також потребує уніфікації шляхом об'єднання вказаних положень у частину четверту статті 20 законопроекту, виключивши при цьому із законопроекту статтю 41 та окремі положення статті 42 в цій частині.

8. Статтями 21 і 22 законопроекту передбачаються види і склад, а також повноваження місцевих судів. Зауваження до цих положень такі самі, як до статті 18 законопроекту.

9. Вважаємо, що перелік адміністративних посад у судах має бути доповнений, оскільки:

- частинами сьомою-дев'ятою статті 42 та частиною третьою статті 43 законопроекту передбачено наявність адміністративних повноважень у Голови та заступника Голови касаційного суду як підрозділу Верховного Суду;

- за змістом частини сьомої статті 45 законопроекту посада Секретаря Великої Палати Верховного Суду є адміністративною.

10. Змінами до статті 125 Конституції України (в редакції законопроекту № 3524) передбачено наявність лише адміністративних судів як спеціалізованих. Положення частини другої статті 21 законопроекту, які визначають функціонування в Україні місцевих господарських судів (по суті спеціалізованих), слід виключити.

11. Статтею 31 законопроекту передбачено створення вищих спеціалізованих судів:Вищого суду з питань інтелектуальної власностіта Вищого антикорупційного суду як судів першої інстанції.

Нанашу думку, створення першого із зазначених судів є недоцільним, а другого - неконституційним.

Відповідно до положень частини шостої статті 125 Конституції України (вредакції законопроекту № 3524) і частини п'ятої чинної статті 125 Конституції України створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Оскільки законопроектом передбачається, що зазначені суди одночасно мають бути вищими судами й судами першої інстанції, складається враження, що законопроектом закладаються підвалини для створення особливих судів з виключними повноваженнями щодо розгляду справ з питань інтелектуальної власностіта антикорупційних справ, що суперечить указаним положенням Конституції України.

Крім того, кількість судових справ, які можна було б віднести до категорії справ щодо інтелектуальної власності, є незначною, що також підтверджує недоцільність створення відповідного окремого суду.

Так, згідно зі статистичними даними, місцевими господарськими судами протягом 2014-2015 років розглядалися такі категорії справ, як: зі спорів про право на об'єкти інтелектуальної власності, розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, комерційну концесію тощо. Загальна кількість таких справ становила 470 на рік.

На нашу думку, можливим є запровадження спеціалізації суддів з розгляду справ щодо інтелектуальної власності та антикорупційних справ, що узгоджується з висновком КРЄС від 2012 року № 15 (пункти 41, 42). Так, КРЄС у 2012 році проаналізувала судову спеціалізацію в європейських країнах і зазначила, що найпоширенішою все ж таки є спеціалізація не судів, а суддів (судових палат або відділів). КРЄС погодилася, що перевагою спеціалізації є більший рівень компетентності суддів.

Отже, створення Вищого спеціалізованого антикорупційного суду (стаття 33 законопроекту) за таких умов (у тому числі без визначення вимог щодо суддів цього суду) свідчить про його особливий характер, що суперечить статті 125 Конституції України та не узгоджується зі статтями 3, 9, 17, 18, 19 законопроекту.

Крім того, зауважимо, що створення зазначених вищих судів в одному місці створює певні перешкоди для територіального доступу до правосуддя, що також є неприйнятним.

Організаційно розгляд антикорупційних справ та справ з питань інтелектуальної власності міг б функціонувати в межах одного законодавчо визначеного суду першої інстанції конкретної адміністративно-територіальної одиниці, забезпечуючи при цьому зрозумілу громадянину інстанційність розгляду й оскарження судових рішень.

12. Крім того, статтею 33 законопроекту передбачено більш лояльні вимоги до судді Вищого суду з питань інтелектуальної власності (зокрема, стаж роботи на посаді судді 3 роки), ніж до суддів судів апеляційної інстанції (стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років; стаття 26 законопроекту).

Водночаспунктом 24 Прикінцевих та перехідних положень законопроекту оклад судді вищого спеціалізованого суду визначено на рівні судді суду апеляційної інстанції. Це додатково підкреслює "штучність" створення вищих спеціалізованих судів, що ще більше заплутає споживачів судових послуг - пересічних громадян.

Вищі спеціалізовані суди мають ознаки особливих судів, що суперечить статті 125 Конституції України.

13. У пункті 1 частини другої статті 36 законопроекту зазначається, що Верховний Суд "здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом".

Вважаємо, що вказані положення слід доповнити такими повноваженнями Великої Палати Верховного Суду, як перегляд судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, що не охоплено законопроектом з необґрунтованих підстав та створює передумови щодо порушення принципу правової визначеності й прогнозованості, на що неодноразово вказувала Венеціанська комісія. Так, Венеціанськакомісія в Доповіді про верховенство права, затвердженій на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року, зазначила, що принцип правової визначеності включає прогнозованість. Прогнозованість означає, що закон повинен бути сформульованим достатньо чітко, щоб особа могла регулювати свою поведінку. Норми права повинні бути зрозумілими й точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин (пункти 44, 46).

До того ж, відповідно до пункту 30 Рекомендації CM / Rec (2010) 12 дієвість суддів та судової системи - необхідна умова для захисту прав кожної особи, виконання вимог статті 6 Конвенції, правової визначеності та віри громадськості у верховенство права.

Крім того, вважаємо за доцільне уточнити пункт 5 частини другоїстатті 36 законопроекту, зокрема, положенням про те, що Верховний Суд звертається до Конституційного Суду Українищодо конституційності саме законів, інших правових актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов'язаних із функціонуванням судової системи України. Аналогічні зміни також слід внести до пункту 5 частини другої статті 46 законопроекту.

14. Частина друга статті 37 законопроекту передбачає створення у складі Верховного Суду Великої Палати та чотирьох відповідних касаційних судів. Проте один суд - Верховний Суд - не може мати у своєму складі інші суди, а тому така конструкція є неприйнятною.

Допустимою можна вважати позицію, за якої структура Верховного Суду складатиметься із Судових палат: 1) Велика Палата; 2) Палата з розгляду адміністративних справ; 3) Палата з розгляду цивільних справ (що включатиме розгляд цивільних та господарських справ); 3) Палата з розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення.

У складі кожної з палат можуть існувати судові колегії з розгляду окремих категорій справ, які працюють у складі колегій суддів, що створюються для розгляду конкретної справи.

Таке уточнення слід унести і в інші статті законопроекту, в яких ідеться про повноваження й компетенцію цих судових підрозділів Верховного Суду.

15. У статті 37 законопроекту склад Верховного Суду встановлюється в кількості не більше 200 суддів.

Доцільно доповнити цю статтю положенням про те, що кількість і персональний склад суддів у кожній Судовій палаті з розгляду справ (крім Великої Палати) визначається Пленумом Верховного Суду (з доповненням цим положенням статті 46 законопроекту).

16. Частиною першої статті 38 законопроекту встановлено вимоги для кандидата на посаду судді Верховного Суду, серед яких є обов'язкова наявність однієї з таких вимог:

1) досвіду роботи суддею не менше десяти років;

2) наукового ступеня у сфері права та стажу наукової роботи у сфері права щонайменше десять років;

3) досвіду професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше десять років;

4) сукупного досвіду (стажу) роботи (професійної діяльності) відповідно до вищезазначених вимог щонайменше десять років.

По-перше, згадані положення законопроекту є дискримінаційними щодо представників інших професій юридичної сфери, оскільки в юридичному середовищі є достатньо кваліфікованих правників, зокрема нотаріусів, працівників і керівників юридичних відділів банків чи страхових компаній, які тривалий час успішно займаються представництвом інтересів цих підприємств у судах, правозахисників відомих правозахисних організацій тощо.

По-друге, наявність наукового ступеня та досвіду наукової роботи чи робота адвокатом протягом десяти років не є безумовною підставою вважати таких юристів більш підготовленими бути суддями, ніж інших правників.

По-третє, у законопроекті міститься вимога, що суддею Верховного Суду може бути особа, яка має досвід професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше десять років. Проте не зрозуміло, якими документами має підтверджуватися такий досвід (тривалість) професійної діяльності, адже деякі адвокати за десять років можуть бути представниками в суді лише у двох чи трьох судових провадженнях. Такі неоднозначні положення законопроекту несуть у собі значні корупційні ризики.

Вимоги щодо наявності саме суддівського стажу для просування особи на посаді судді кореспондуються з вимогами пункту 13 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями № 40/32 та № 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та від 13 грудня 1985 року, у яких зазначено, що на основі об'єктивних факторів, зокрема здібностей і досвіду, слід здійснювати підвищення суддів на посаді там, де є така система.

Тобто встановлення такої вимоги, як стаж роботи на посаді судді, є об'єктивним критерієм для зайняття посад судді в апеляційних та Верховному Суді як суді касаційної інстанції. Указана вимога зумовлена особливим характером процесуальної діяльності цих судів і не порушує принципу рівності громадян України в їх конституційних правах, що відповідає положенню частини п'ятої статті 127 Конституції України стосовно встановлення законодавцем додаткових кваліфікаційних вимог до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня.

Визначені законопроектом критерії, які дозволяютьпретенденту зайняти посаду судді Верховного Суду, порушують як загальний принцип рівності людини, так і принцип рівності суддів.

17. У пункті 1 частини другої статті 39 законопроекту передбачається, що Голова Верховного Суду представляє тільки Суд як найвищий суд у системі судоустрою України у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а також із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями.

Натомість чинна редакція пункту 1 частини першої статті 41 Закону закріплює положення, згідно з яким Голова Верховного Суду представляє суд як орган державної влади та систему судів у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а також із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями.

Вважаємо, що чинна редакція пункту 1 частини першої статті 41 Закону № 2453-VI є більш вдалою, оскільки сприяє єдності судової системи України, що цілком узгоджується з положенням частини першої статті 36 законопроекту, згідно з яким Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, та з положеннями частини першої статті 3 законопроекту, відповідно до якого суди України утворюють єдину систему.

Крім того, викладене відповідає й закріпленому в пункті 1 частини четвертої статті 17 законопроекту принципу забезпечення єдності системи судоустрою єдиними засадами організації та діяльності судів.

18. Статтею 42 законопроекту передбачено повноваження Голови касаційного підрозділу (палати). Однак аналіз цих положень свідчить про те, що фактично Голова при виконанні повноважень, передбачених законопроектом, діятиме як посадова особа самостійного державного органу, зокрема повідомляє Вищу кваліфікаційну комісію та Державну судову адміністрацію про наявність вакантних посад у підрозділі, видає накази тощо (пункт 4 частини шостої, частина сьома).

Такі пропозиції є неприйнятними, оскільки вказані повноваження дисонують із загальним принципом організації та функціонування органів державної влади за ознакою, згідно з якою установу має очолювати лише одна особа (один керівник - Голова Верховного Суду), та фактично не усувають проблеми наявності в Україні чотириланкової системи судоустрою.

Таким чином, вважаємо, що повноваження Голови Верховного Суду має бути розширено, а голови касаційного суду (палати) - звужено. Крім того, на нашу думку, голова касаційного суду (палати) зобов'язаний звітувати про свою роботу не тільки на зборах суддів суду, а й перед Пленумом Верховного Суду.

Частиною другою статті 42 законопроекту передбачено, що голову касаційного суду (палати) обирають шляхом таємного голосування збори суддів відповідного структурного підрозділу. Проте це неприйнятно, виходячи із завдань Верховного Суду як єдиного найвищого судового органу. Вважаємо, що на цю адміністративну посаду суддю має обирати ПленумВерховного Суду.

19. Статтею 45 законопроекту передбачено повноваження Великої Палати Суду. На нашу думку, зазначену статтю слід доповнити повноваженнями щодо тлумачення норм права шляхом надання висновку за консультативним запитом як одного зі способів забезпечення єдності судової практики в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Пункт 1 частини другої статті 45 законопроекту слід привести у відповідність до пункту 6 частини другої статті 36 законопроекту, виклавши в такій редакції:

"1) у визначених законом випадках забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом".

З урахуванням того, що пропонується створення трьох касаційних підрозділів (судових палат) Верховного Суду (зауваження до статті 37 законопроекту), у частині четвертій слово "п'ять" треба замінити словом "шість", визначивши, що склад Великої Палати становитиме 19 суддів (по шість із кожної судової палати та Голова Верховного Суду за посадою).

У частині восьмій статті 45 законопроекту слова "Секретар Великої Палати Верховного Суду" слід замінити словами "Голова Великої Палати Верховного Суду", а слова "на три роки" замінити словами "на чотири роки".

20. У статті 46 законопроекту серед повноважень Пленуму Верховного Суду слід передбачити заслуховування інформації голів касаційних підрозділів (судових палат) про їх діяльність та стан здійснення правосуддя у відповідних підрозділах.

1. Частину першу статті 48 законопроекту слід привести у відповідність до вимог статті 126 Конституції України, виключивши слово "незаконного".

Відповідно до пункту 7 частини п'ятої статті 48 законопроекту гарантією незалежності суддів є окремий порядок фінансування й організаційного забезпечення діяльності судів, установлений законом. У цьому контексті під "судом" слід розуміти конкретний суд як установу, а не його структурні підрозділи, зокрема такі, що визначені в законопроекті як "касаційний суд Верховного Суду".

Пункт 8 частини п'ятої статті 48 законопроекту слід доповнити словами "та судді у відставці".

2. Абзац другий частини першої статті 49 законопроекту слід доповнити реченням

"Досудове розслідування щодо кримінального правопорушення судді, пов'язане з ухваленим ним судовим рішенням, не може бути розпочате без висновку Вищої ради правосуддя про наявність підстав для початку такого розслідування".

Указана пропозиція відповідатиме міжнародним стандартам у сфері судочинства, зокрема пункту 54 Висновку КРЄС № 3 (2002) від 19 листопада 2002 щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, а саме питання етики, несумісної поведінки та безсторонності (Страсбург): "У деяких європейських країнах стало звичним ініціювання незадоволеною стороною порушення кримінальної справи проти судді. КРЄС вважає, що у країнах, у яких кримінальне розслідування або провадження можуть розпочинатися за заявою приватної особи, повинен існувати механізм для попередження або припинення такого розслідування чи провадження проти судді у зв'язку з виконанням ним своїх службових обов'язків, якщо відсутні підстави вважати, що суддю має бути притягнуто до кримінальної відповідальності".

3. У частині другій статті 51 законопроекту, яка встановлює, хто має підписувати посвідчення судді, голови суду, заступника голови суду, судді у відставці, слова "Президент України" пропонується замінити словами "Голова Ради суддів України".

4. У главі 2 "Суддя" значна частина пропозицій присвячена антикорупційним нормам.

Так, у запропонованій статті 59 законопроекту передбачається запровадити моніторинг способу життя судді. Однак ані ця стаття, ані інші статті законопроекту не визначають, що таке моніторинг, як він проводиться, як проведення моніторингу співвідноситься з правом особи на повагу до приватного та сімейного життя. Водночас дані цього моніторингу, очевидно, можуть бути використані в контексті настання для судді негативних наслідків (пункт 3 частини першої статті 106 законопроекту). Тому якщо розглядати статтю 59 у взаємозв'язку з положеннями пункту 3 частини першої статті 106 законопроекту, то слід або чітко визначити, що включають у себе поняття "спосіб життя", "відповідність способу життя судді його статусу", або відмовитися від таких пропозицій, оскільки вони носять загальний характер.

Наголосимо, що підстави для вирішення питання про притягнення особи (у тому числі судді) до будь-якого виду юридичної відповідальності (у тому числі дисциплінарної) мають бути сформульовані чітко й не допускати довільного (розширювального) їх тлумачення.

У цьому контексті слід зазначити, що у відповідних витягах зі Спільного висновку Венеціанської комісії та Директорату з питань співробітництва Генерального Директорату з прав людини та правових питань Ради Європи щодо Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживання правом на оскарження", ухваленого Венеційською комісією на її 84-му пленарному засіданні (м. Венеція, 15-16 жовтня 2010 року, CDL-AD(2010)029), зазначено:

"Точність і передбачуваність підстав для дисциплінарної відповідальності є бажаними для цілей юридичної визначеності та особливо для гарантування незалежності суддів. Тому слід докласти зусиль для того, щоб уникнути розпливчастих підстав або широких визначень. Протенове визначення включає в себе багато загальних термінів,таких як "(вчинення) дій, що порочать звання судді або можуть викликати сумніви (щодо) його/її неупередженості, об'єктивності та незалежності, (або у) чесності та непідкупності судових органів" та "порушення морально-етичних принципів поведінки судді" серед інших. Це видається особливо небезпечним через такі нечіткі терміни та можливість використання цього як політичної зброї проти суддів... Таким чином, підстави для дисциплінарної відповідальності досі сприймаються надто широко, тому потрібне більш жорстке регулювання для того, щоб забезпечити незалежність судової влади".

Водночас у пункті 17 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, визначено, що звинувачення або скарга, які надійшли на суддю під час виконання ним своїх судових і професійних обов'язків, повинні бути невідкладно й безсторонньо розглянуті згідно з відповідною процедурою. Суддя має право на відповідь і справедливий розгляд своїх судових і професійних обов'язків.

Крім того, частину п'яту статті 59 законопроекту пропонується доповнити положенням, що суддю після закінчення моніторингу способу його життяналежить повідомити про це та ознайомити з результатами.

5. Законопроектом не передбачено способу отримання інформації, що може мати наслідком зловживання осіб, які отримують таку інформацію, та позбавляє захисту прав судді від незаконного втручання і впливу на нього.

6. У статті 60 законопроекту слова "особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування" слід замінити словом "судді".

7. Практична реалізація частини третьої статті 61 законопроекту щодо відкритості для загального доступу шляхом оприлюднення декларації родинних зв'язків судді на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України несе загрозу як безпеці самого судді, так і його незалежності. Мета декларування родинних зв'язків інша.

8. Також законопроектом пропонується встановити два види додаткового декларування суддів: декларація родинних зв'язків (стаття 61 законопроекту) і декларація доброчесності (стаття 62 законопроекту).

У пункті 2 частини другої статті 62 законопроекту слова "особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування" слід замінити словом "судді".

Відповідно до норм законопроекту ці декларації будуть публічно доступними, а судді притягуватимуться до дисциплінарної відповідальності, якщо декларації не будуть подані чи будуть подані із запізненням.

Вважаємо, що ці нововведення є малоефективними на практиці, оскільки судді вже давно щороку подають декларації про доходи та майно, у тому числі й щодо членів своїх сімей. Ці декларації є загальнодоступними, оприлюднюються та неодноразово перевіряються відповідними фіскальними органами. На наш погляд, немає практичної користі від двох додаткових, але по суті формальних декларацій, що тільки штучно створюють додаткові підстави для притягнення суддів до відповідальності.

1. Окремі положення частини шостої статті 69 законопроекту потребують доопрацювання в частині встановлення вимог до кандидатів на посаду судді.

Так, вважаємо за доцільне в пункті 1 частини шостої статті 69 законопроекту закріпити, що кандидат на посаду судді повинен мати вищу юридичну освіту ступеня магістра за спеціальністю "Правознавство", оскільки отримання саме такої освіти сприятиме професіоналізму кандидата на посаду судді.

Редакція пунктів 3 й 4 частини шостої статті 69 законопроекту потребує узгодження зі статтями 4 і 35 Закону України "Про науково-технічну діяльність" та з пунктом 7 Порядку присудження наукових ступенів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 року № 567, у частині включення до поняття "вищий навчальний заклад України" наукових установ(науково-дослідних установ, науково-технічних установ, що проводять фундаментальні та/або прикладні наукові дослідження).

2. Згідно із частиною другою статті 75 законопроекту повна перевірка декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданої кандидатом на посаду судді, здійснюється протягом тридцяти днів з дня її подання кандидатом на посаду судді.

Однак законопроект не визначає наслідків порушення таких строків уповноваженими суб'єктами, а отже, запропонована норма під час її практичного застосування не матиме механізму реалізації. Слід визнати, що в разі не завершення перевірки в зазначені строки декларація вважається перевіреною.

3. Указане в пункті 1 частини дев'ятнадцятої статті 79 законопроекту поняття "обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або наявність інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади" як підстава для відмови у внесенні подання про призначення на посаду судді містить складне смислове навантаження, що потребує уточнення, оскільки фактично підставою для відмови є обґрунтоване припущення, підозра щодо того, що кандидат не відповідає встановленим вимогам, зроблені, як зазначено в законопроекті, за "власною оцінкою обставин" Вищою радою правосуддя. На наш погляд, не може прийматися рішення на підставі власного обґрунтованого припущення, а не встановлених фактів.

При цьому слід ураховувати, що аналіз статей 66, 68, 71, 91 Закону № 2453-VI у системному зв'язку із частиною другою статті 70 цього ж Закону дає підстави для висновку, що Закон № 2453-VI пов'язує проведення добору та призначення кандидатів на посаду судді вперше з виявленням особистих і моральних якостей цих кандидатів.

4. Слід зауважити, що статтею 79 законопроекту чітко визначено, що на конкурсних засадах здійснюється добір кадрів тільки на вакантні посади суддів у судах, у тому числі в апеляційних і Верховному Суді (частини дев'ята й десята). Таким чином, на посади, що зайняті, конкурс не проводиться (допускається лише проведення кваліфікаційного оцінювання судді).

5. Суд наголошує на неприйнятності запровадження передбаченої статтею 81 законопроекту спеціальної процедури призначення на посаду судді Верховного Суду осіб, які не є суддями.

Виходячи із принципу єдності статусу всіх суддів судів загальної юрисдикції, а також беручи до уваги, що всі вони наділені однаковими правами та обов'язками, проходять однакову процедуру звільнення, вважаємо, що підготовка та порядок призначення таких осіб має бути також єдиним.

1. Не можна погодитися із запропонованою законопроектом частиною третьою статті 85 законопроекту, відповідно до якої ВККС України для цілей формування суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді) може прийняти рішення про проведення інших тестувань з метою перевірки особистих морально-психологічних якостей, загальних здібностей, а також про застосування інших засобів установлення відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям кваліфікаційного оцінювання. Частиною другою статті 19Конституції України встановлено, щооргани державноївлади та місцевого самоврядування,їх посадові особизобов'язанідіятилише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України. Питання статусу судді визначається виключно законом (пункт 14частини першої статті 92Конституції України). Статус- це сукупність прав іобов'язків судді, утому числі пов'язанихізсуддівським досьє. Таким чином, установлення інших видів тестувань судді та застосування інших засобів визначення відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям кваліфікаційного оцінювання без їх чіткої конкретизації в законі є неприпустимим.

2. Усуваючи від участі в розробці процедур оцінювання суддів Раду суддів України, законопроектом до оцінювання допускається новий орган - Громадська рада доброчесності (стаття 87 законопроекту), яка впливатиме на долю судді.

Громадська рада доброчесності де-факто отримує повноваження істотного впливу на кар'єру судді, а отже, є інструментом впливу (тиску) на його незалежність. Зокрема, повноваження щодо інформаційного порталу та надання висновку стосовно етичності та доброчесності можуть бути використані на шкоду судовій владі, оскільки лише від Громадської ради доброчесності залежить, чи оприлюднювати інформацію про суддю та яку саме, чи надавати ВККС України висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності тощо.

Частина третя статті 87 законопроекту містить суто оціночні критерії вимог для кола осіб, які можуть бути членами Громадської ради доброчесності, однак не передбачає положень, якими б визначалась процедура добору, оцінювання кандидатів у члени Громадської ради доброчесності з позицій відповідності критеріям, визначеним у цій статті. У зв'язку із цим наведені положення законопроекту слід переглянути та доопрацювати.

Також зазначаємо, що значну частину положень статті 87 законопроекту присвячено суто організаційним питанням діяльності Громадської ради доброчесності; ця стаття не містить жодних положень, які передбачали би саму процедуру розгляду відповідних питань та участь у них судді (кандидата на посаду судді), що матиме наслідком запровадження непрозорих та довільних процедур і, безумовно, ставить під сумнів легітимність прийнятих Громадською радою рішень.