Визнано незаконною постанову Солом'янського районного суду м. Києва від 22 квітня 2011 року, якою З.Є.М. звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК України, а кримінальну справу за ч. 1 ст. 368 КК України закрито. Як зазначив суд, З.Є.М. перестав бути суспільно небезпечною особою в силу свого похилого та непрацездатного віку, звільнення з посади, що стала передумовою вчинення злочину, незадовільного стану здоров'я та позитивної характеристики. Підставою для скасування постанови стало порушення вимог ст. 282 КПК України, а саме, судом не розпочато та не проведено у справі судове слідство, не допитано підсудного З.Є.М. на стадії підготовчої частини судового засідання до оголошення обвинувального висновку. З'ясувавши думку учасників судового процесу щодо заявленого клопотання, суд видалився до нарадчої кімнати і прийняв постанову, якою закрив справу. Крім того, апеляційний суд зазначив, що постанова не містить будь-яких обґрунтувань на підтвердження висновку про зміну обстановки, внаслідок якої З.Є.М. перестав бути суспільно-небезпечною особою, тобто про наявність таких змін, що унеможливлюють вчинення ним нового злочину.
Мають місце поодинокі випадки відмови судами у звільненні від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК України.
Постановою Деснянського районного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року відмовлено органу досудового слідства і прокурору у звільненні О.І.В., у звільненні від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 164 КК України у зв'язку із зміною обстановки.
Як зазначив суд, попередня судимість О.І.В. не погашена, оскільки кримінальну справу відносно нього за продовжуваний злочин, передбачений ч. 1 ст. 164 КК України, порушено за фактом вчинення злочину 19 квітня 2007 року, відносно особи 10 липня 2007 року, а в наступному досудове слідство неодноразово зупинялося за розшуком О.І.В. і він оголошувався у розшук. Згідно розрахунку державного виконавця, заборгованість О.І.В. по аліментах за 2003 - 2011 роки становила 60091 грн. 56 коп. У постанові слідчого, складеній за результатами досудового слідства не зазначено суму частково відшкодованої О.І.В. шкоди. Джерело походження ксерокопій касових чеків про грошові перекази, які знаходяться в матеріалах справи і протокол їх виїмки у справі відсутній. О.І.В. у судовому засіданні не зміг назвати сплачену суму на погашення заборгованості по аліментах.
За таких обставин, з матеріалів справи не вбачається, що О.І.В. вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, і на час розгляді справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене О.І.В. діяння втратило суспільну небезпечність або він сам перестав бути суспільно небезпечним, а тому обстановка в кримінально-правовому значенні не змінилася.
Зважаючи на те, що звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК України - право, а не обов'язок суду, а тому суд його використовуючи повинен навести переконливі аргументи, які повинні бути підтверджені відповідними доказами. Зміна обстановки може стосуватися умов життя особи, яка вчинила злочин, і бути пов'язаною з її соціальним статусом, станом здоров'я, а характер таких змін має бути пов'язаний з усуненням обставин, що сприяли вчиненню злочину, і свідчити на користь висновку про усунення можливості вчинення особою злочину в майбутньому.
ж) Закриття кримінальної справи за закінченням строків давності (ст. 49 КК України) та проблеми їх застосування.
Згідно із ст. 7-1 КПК України провадження у кримінальній справі може бути закрито судом у зв'язку із закінченням строків давності.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі до дня набрання вироком законної сили минуло три роки.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 11-1 КПК України, суд у судовому засіданні, за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 49 КК України, закриває кримінальну справу у зв'язку із закінченням строків давності у випадках, коли справа надійшла до суду з обвинувальним висновком. При вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суддя під час попереднього, судового, або касаційного розгляду справи повинен переконатися, що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також, що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені КК України.
Разом з тим непоодинокі випадки, коли суди першої інстанції при постановлені вироку та звільненні від кримінальної відповідальності в зв'язку із закінченням строків давності допускали помилки.
Згідно статистичних даних у 2011 році розглянуто 108, звільнено з цих підстав 100 осіб, відмовлено 14; у 2012 році - розглянуто 103, звільнено 101, відмовлено 8 особам.
В зв'язку з істотними порушеннями кримінально-процесуального закону, 30 травня 2011 року скасовано постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 17 лютого 2011 року, якою Стовбуна В.В. звільнено від кримінальної відповідності за вчинення злочину, передбаченого ст. 15 ч. 3, ст. 358 ч. 1 КК України оскільки при розгляді подання судом першої інстанції (Б.Е.М.) не досліджено та не взято до уваги, що в ході досудового слідства порушено право на захист Стовбун В.В. та слідчим не роз'яснено, що закриття справи у зв'язку із закінченням строків давності у порядку ст. 7-1 КПК України є нереабілітуючою обставиною, і здійснюється лише за її згодою. Також, слідчий не з'ясував при пред'явленні обвинувачення, чи визнає С.В.В. свою вину в інкримінованому злочині, та передчасно направив справу до суду, чим порушив право обвинуваченої на захист.
Визнано такою, що суперечить кримінально-процесуальному закону, постанова Святошинського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2010 року про звільнення від кримінальної відповідальності К.Ю.А. на підставі ст. 49 КК України із закриттям кримінальної справи по обвинуваченню його у вчинені злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України (ухвала апеляційного суду міста Києва від 2 березня 2011 року).
Приймаючи рішення, суд допустив суттєву неповноту, фактично не з'ясував позицію К.Ю.А. стосовно пред'явленого обвинувачення, а також розуміння підстав та наслідків закриття кримінальної справи, з урахуванням його позиції під час досудового слідства про невинуватість у вчиненні інкримінованого злочину.
З підстав допущених порушень органом досудового слідства, а саме не встановлено час, місце, спосіб та мотиву злочинів, не вжито заходів на встановлення фактичних обставин, а обвинувальний висновок містить суперечливі дані про притягнення Ю.С.М. як обвинуваченого, що є неконкретністю та суперечливістю обвинувачення і порушує його право на захист, скасовано вирок Святошинського районного суду м. Києва щодо Ю.С.М. засудженого за ст. 27, ч. 1 ст. 366 КК України, та звільненого від покарання на підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України у зв'язку з закінченням строків давності а справу направлена на додаткове розслідування.
Ухвалою апеляційного суду від 6 квітня 2011 року скасовано вирок Святошинського районного суду м. Києва від 14 липня 2010 року (Я.А.М.), яким К.В.А. засуджено за ст.ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України до 7 років позбавлення волі, дії засудженого перекваліфіковано з ст. 15, ч. 1 ст. 115 на ч. 2 ст. 125 КК України, вирок скасовано, кримінальну справу закрито у зв'язку з закінченням строків давності передбачених ст. 49 КК України за ч. 2 ст. 125 КК України.
При постановленні вироку Святошинського районного суду м. Києва від 10 грудня 2009 року щодо Ц.В. та засудження його за ч. 2 ст. 366 КК України не взято до уваги що з моменту скоєння засудженим злочину, передбаченого ч. 2 ст. 366 КК України минув п'ятирічний строк давності. З цих підстав вирок скасовано та закрито провадження у справі на підставі ст. 49 ч. 1 п. 3 КК України.
Також, в зв'язку з відсутністю у вироку Солом'янського районного суду м. Києва від 31 березня 2011 року, яким М.А.А. та М.С.А. засуджено за ст. 293 КК України до штрафу в розмірі 50 н.м.д.г., та на підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України звільнено від покарання у зв'язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним. Наведене унеможливило перевірку відповідності висновків суду фактичним обставинам справи та дати оцінку правильності кваліфікації дій підсудних та іншим обставини справи, які впливають на призначення покарання, або звільнення від відповідальності чи покарання.
Поряд із скасуванням незаконних рішень про звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності мали місце випадки скасування незаконного засудження з одночасним прийняттям рішення про звільнення засуджених від відповідальності на підставі ст. 49 КК України.
Ухвалою апеляційного суду від 7 лютого 2011 року, в зв'язку з неврахуванням вимог ст. 49 КК України скасовано вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2010 року щодо Ш.В.В. засудженого за ч. 2 ст. 212 КК України з застосуванням ст.ст. 75, 76 КК України. Судом першої інстанції не взято до уваги, що на момент розгляду справи по суті строк давності за злочин невеликої тяжкості - 3 роки, минув, а перебіг давності не був зупинений і не переривався вчиненням нових злочинів. Провадження у справі закрито, а Ш.В.В. звільнений від кримінальної відповідальності на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України.
Також скасовано вирок Солом'янського районного суду м. Києва від 24 червня 2005 року, яким А.М.С. засуджено за ч. 3 ст. 142 КК України 1960 року, ст. 185 ч. 3, ст.ст. 15, 185 ч. 3 КК України, ст. 70 КК України до 6 років позбавлення волі з конфіскацією майна. В силу ст. 376 КПК України апеляційний суд, встановив обставини, передбачені ст. 7-1 КПК України, а саме, в тому разі якщо особа ухиляється від слідства та суду, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо 15-річний строк давності передбачений ч. 2 ст. 49 КК України, минув. Врахувавши, що всі епізоди злочинної діяльності А.М.С. вчинив в 1994 році, вирок скасовано, а справу закрито із звільненням А.М.С. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України.
20 грудня 2011 року скасовано постанову Печерського районного суду м. Києва від 30 вересня 2011 року, якою відмовлено в задоволенні клопотання про звільнення від відбування покарання та кримінальної відповідальності засудженого М.В.Ю. у зв'язку із закінченням строків давності в частині відмови від звільнення від відбування покарання у зв'язку з закінченням строків давності.
Відмовляючи в задоволенні клопотання, суд зазначив, що М.В.Ю. не з'явився на проголошення вироку, тобто ухилився від відбування покарання призначеного за вироком Старокиївського районного суду м. Києва від 16 травня 1995 року за ч. 3 ст. 142 КК України до 6 років позбавлення волі, у зв'язку з чим перебіг давності зупинився та був відновлений 27 травня 2011 року, коли його затримано працівниками міліції. Такі висновки суду апеляційний суд визнав помилковими, вказавши, що правила застосування ч. 3 ст. 80 КК України (2001 року) до М.В.Ю. не можуть застосовуватись, оскільки його засуджено за ч. 3 ст. 142 КК України 1960 року, який відноситься до тяжких злочинів. Відповідно до вимог ст. 49 КК України (1960 року) особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло у разі вчинення тяжкого злочину десять років, і давність не була перервана вчиненням нового злочину. З врахуванням того, що вирок щодо М.В.Ю, вступив в законну силу 13 липня 1995 року, а згідно довідки про судимість, давність не перервана вчиненням нового злочин, обвинувальний вирок не може бути виконано.
Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 9 липня 2012 року скасовано вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 15 серпня 2011 року щодо С.Р.В., засудженого за ч. 2 ст.ст. 75, 79 КК України на два роки позбавлення волі, звільненого на підставі ст.ст. 75, 76 КК України від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком 1 рік, а кримінальну справу відносно нього закрити у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України. судом першої інстанції не враховано, що злочин вчинений С.Р.В. у кінці вересня 2000 року, виявлений працівниками міліції у листопаді 2000 року, отже строк давності притягнення до кримінальної відповідальності спливав 3 листопада 2005 року.
У зв'язку із закінченням строків давності звільнено від кримінальної відповідальності П.Т.В. (ухвала апеляційного суду м. Києва від 6 липня 2012 року), а вирок в порядку ст. 365 КПК України від 22 березня 2011 року, якою П.Т.В. засуджено за ч. 1 ст. 368 КК України скасовано.
На обґрунтування рішення зазначено, відповідно до санкції ч. 1 ст. 368 КК України в редакції від 7 квітня 2011 року покарання та вимог ст. 12 КК України щодо класифікації злочинів, злочин, передбачений ч. 1 ст. 368 КК України в редакції від 7 квітня 2011 року, є злочином невеликої тяжкості.
Згідно із вироком П.Т.В. вчинила злочин 13 травня 2010 року, а тому на час розгляду справи в апеляційному порядку, тобто до набрання вироком суду законної сили, минуло два роки, і при цьому перебіг давності не зупинявся та не переривався, а тому її слід звільнити від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.
Аналогічне рішення прийнято апеляційним судом міста Києва 3 липня 2012 року щодо С.О.В., засудженої вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2011 року за ч. 2 ст. 368 КК України із застосуванням положень ст. 69 КК України на 5 років обмеження волі. Дії С.О.В. перекваліфіковані на ч. 1 ст. 368 КК України (встановлено відсутність ознаки вимагання), та приймаючи до уваги, що закінчила вчинення злочину 1 квітня 2010 року звільнено її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України.
Підставою для зміни вироку апеляційного суду м. Києва від 14.05.2012 року, яким С.С.В. засуджено за ст. 368 ч. 1 та ст. 15 ч. 2, 368 ч. 2 КК України, стало не врахування апеляційною інстанцією вимог ст. 49 КК України, за якими по епізоду одержання засудженим хабара від Т.О.В., що було кваліфіковано за ст. 368 ч. 1 КК України, сплинули строки давності (2 роки). Вирок в цій частині скасовано та закрито провадження.
Вирішуючи питання про наявність підстав для звільнення осіб від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК України, судам слід уважно з'ясовувати питання: чи минули визначені ст. 49 КК України строки давності; чи не ухилялася вона від слідства або суду та чи не вчинила вона нового злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого.
4. Особливості звільнення від кримінального покарання та підстави його застосування.
У 2011 році в провадженні місцевих судів м. Києва перебувало 9014 кримінальних справ щодо 11994 осіб, з постановленням вироку, було розглянуто 6066 кримінальних справ, з яких звільнено від покарання 3076 осіб, у тому числі з випробування на підставі ст.ст. 75 - 79 КК України 2981.
У 2012 році в провадженні місцевих судів м. Києва перебувало 12212 кримінальних справ, з постановленням вироку розглянуто 6977 кримінальних справ, з яких 3746 осіб звільнено від покарання та від відбування, у тому числі 3672 особи звільнено від його відбування з випробуванням на підставі ст.ст. 75 - 79 КК України,
Ефективність покарання визначається тим, наскільки воно є законним, обґрунтованим і справедливим. Правильне призначення покарання є не тільки важливим засобом боротьби зі злочинністю, а й запорукою зміцнення правопорядку і запобігання вчиненню нових злочинів засудженими та іншими особами.
Вивчення матеріалів судової практики засвідчило, що суди, обираючи покарання винним та звільняючи засуджених від його відбування на підставі ст.ст. 75, 104 КК України, в основному дотримувалися вимог кримінального закону (ст. 65 КК України) щодо загальних засад призначення покарання та рекомендацій, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 "Про практику призначення судами кримінального покарання", з наступними змінами та доповненнями.
Зокрема, суди враховують ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Вирішуючи питання про призначення покарання, суди загалом правильно розуміють вимоги закону щодо призначення його у кожному окремому випадку з урахуванням усіх обставин, що впливають на його вид і міру.
Згідно з ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
В основному звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується при засудженні за вчинення злочинів невеликої та середньої тяжкості, але воно також застосовувалось і при засудженні за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів.
У ст. 75 КК України відсутнє чітке визначення підстав для її застосування, однак виходячи зі змісту статті, законодавець надав суду можливість визначати такі підстави залежно від обставин справи. При цьому суду необхідно враховувати тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи.
Виконуючи зазначені вимоги, суди у переважній більшості випадків враховували тяжкість злочину, тобто характер діяння і спосіб його вчинення, мотиви, стадії та ін., а також обставини, що характеризували особу винного. Зокрема, більшість судів найчастіше враховували такі чинники, як відсутність тяжких наслідків від вчиненого злочину, поведінку засудженого до його вчинення в побуті та за місцем роботи, вік, стан здоров'я, родинний стан, перебування на його утриманні неповнолітніх або осіб похилого віку, тяжкі захворювання членів сім'ї, відсутність судимостей, щире каяття. Усі ці обставини та різне їх поєднання, на думку судів, істотно знижували ступінь небезпечності винної особи для суспільства, тому давали судам підстави для звільнення засуджених від відбування покарання, але в умовах належного контролю за його поведінкою та виконання покладених на нього судом обов'язків.
Засуджені, які звільнені від призначеного покарання на підставі статей 75, 76 КК України, як правило, раніше до кримінальної відповідальності не притягувалися, за місцем роботи та проживання характеризувалися позитивно, в більшості випадків щиро розкаювалися у вчиненому.
У 2011 році до апеляційного суду м. Києва надійшло 382 кримінальні справи з апеляціями на вироки, постановлені місцевими судами м. Києва із застосуванням положень ст.ст. 75, 76 КК України, із яких залишено без змін 248 в частині застосування ст. 75 КК України; скасовано з постановленням нового вироку 41; скасовано з поверненням справи на новий судовий розгляд 71 справу; скасовано із поверненням справи прокурору на додаткове розслідування 20 справ; змінено в частині застосування ст. 75 КК України 2 справи.
За 2012 рік надійшло на апеляційний перегляд 1865 вироків, розглянуто 1825 вироків, з яких змінено 143, у тому числі 70 вироків змінено у зв'язку із пом'якшення апеляційною інстанцією покарання засудженим, у 9 - у зв'язку із застосуванням ст. 68 та ст. 69-1 КК України; в одному - у зв'язку з застосуванням ст. 79 КК України; 63 вироки змінено з пом'якшенням покарання з урахуванням даних по їх особи засуджених, обставин, що пом'якшують покарання та інших даних, які істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і дають підстави для застосування ст.ст. 69, 75 КК України, або пом'якшення покарання в межах санкції статті, за якою особа засуджена, скасовано із постановленням нового вироку у 81 випадку.
Вивчення судової практики обґрунтованості застосування судами ст. 75 КК України вказує на те, що мають місце істотні недоліки щодо обґрунтованості та законності прийнятих судами рішень. Вироки судів у справах цієї категорії оскаржувалися здебільшого за апеляціями прокурорів на неправильне застосування норм КК України, КПК України та на м'якість призначеного покарання, його невідповідність ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого.
Вироки судів першої інстанції скасовані в більшості випадків через неправильне застосування кримінального закону, зокрема недотримання вимог ст. 75 КК України щодо врахування, при її застосуванні, тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи, внаслідок чого суди приймали незаконні рішення.
Причинами скасування вироків також є не вмотивоване призначення засудженим основного покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини з застосуванням ст. 69 КК України, з послідуючим їх звільненням від його відбування з випробуванням.
Вироком апеляційного суду м. Києва від 17 листопада 2011 року скасовано вирок Деснянського районного суду м. Києва від 25 травня 2011 року, яким С.І.А. засуджену за ч. 3 ст. 152 КК України із застосуванням ст. 69 КК України; ч. 2 ст. 152, 70 КК України на 5 років позбавлення волі та на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком 2 роки. Скасовуючи вирок, та постановляючи новий вирок про засудження С.І.А. за ч. 2 ст. 152; ч. 2 ст. 153, 70 КК України на 7 років позбавлення волі, колегія суддів вказала на порушення вимог кримінального закону. Зокрема, суд першої інстанції належним чином не обґрунтував свого висновку про можливість виправлення засудженого без відбування призначеного покарання та незаконно застосував положення ст. 69 КК України. У справі відсутні дані про наявність декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Неприпустимими є посилання суду у вироку при застосуванні вказаної норми кримінального закону на значний сплив часу з дня вчинення злочину як на обставину, що істотно знижує ступінь тяжкості вчинених дій та зменшує відповідальність винних осіб.
Скасовуючи вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 15 квітня 2011 року апеляційний суд в своєму вироку від 18 липня 2011 року щодо Б.М.П. вказав, що суд першої інстанції, у вироку на обґрунтування можливості призначити мінімальну міру покарання за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів, послався на ті ж обставини, які врахував і при застосуванні ст. 75 КК України. При цьому суд залишив поза увагою, що Б.М.П. вчинив особливо небезпечне для суспільства порушення правил обігу наркотиків та психотропних речовин, яке полягало в неодноразовому їх збуті та втягнений у їх вживання іншої особи.
Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 13 серпня 2010 року, яким визнано винними та засуджено Я.Д.М., Б.О.В., Р.А.В., П.В.М. за ч. 3 ст. 364; ч. 2 ст. 162; ч. 2 ст. 185; ч. 2 ст. 126; ч. 2 ст. 189, 70 КК України і призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах, строком на 3 роки та конфіскацією майна, яке є особистою власністю, кожного. Цим же вироком В.В.М. визнано винним та засуджено за тими ж статтями КК України до 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах, строком 3 роки, без конфіскації майна. На підставі ст. 75 КК України В.В.М. звільнено від відбування основного покарання з випробуванням протягом іспитового строку на 3 роки з покладенням на нього обов'язків, передбачених ст. 76 КК України.
Вироком апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2011 року зазначений вирок скасовано та постановлено новий вирок, яким Я.Д.М., Б.О.В., Р.А.В. визнано винними та засуджені за ч. 4 ст. 189; ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 364; ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 162; ч. 5 ст. 185; ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 126; ч. 2 ст. 127; ч. 1 ст. 365; ч. 1 ст. 366, 70 КК України, відповідно на 8 років, 7 років 6 місяців, 7 років 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах, строком на 3 роки та з конфіскацією майна, що є їх власністю, В.В.М. визнано винним та засуджено за ч. 4 ст. 189; ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 364; ч. 5 ст. 185; ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 162; ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 126; ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 366, 70 КК України на 6 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах, строком на 3 роки та з конфіскацією майна, що є його власністю.
Скасовано вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 9 листопада 2011 року щодо Т.С.В. засуджено за ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України до 2 років позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Дарницького районного суду м. Києва від 13 березня 2008 року, остаточно призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України Т.С.В. звільнено від відбуття покарання з випробуванням, встановлено іспитовий строк 2 роки та покладено обов'язки, передбачені ст. 76 КК України, коли поза увагою суду фактично залишилась дані про особу винного, який раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення тяжких злочинів проти власності, скоїв нові злочини під час невідбутої частини покарання за попередніми вироками, ніде не працює, що свідчить про небажання останнього виправлятися та припинити злочинну діяльність.
Вироком Печерського районного суду м. Києва від 30 листопада 2010 року Д.І.С. визнана винною та засуджена за ч. 5 ст. 191 КК України, із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі, без конфіскації майна, з позбавленням права займати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю в усіх підприємствах, установах та організаціях строком на 3 роки та на підставі ст. 75 КК України звільнена від відбування цього покарання з випробуванням, з іспитовим строком на 3 роки та з покладенням обов'язків, передбачених ст. 76 КК України. Скасовуючи вирок районного суду та постановляючи новий вирок від 3 лютого 2011 року, яким Д.І.С. призначено покарання за ч. 5 ст. 191 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю на підприємствах, в установах та організаціях, незалежно від форми власності строком на 3 роки та з конфіскацією всього майна. Апеляційний суд зазначив, що районний суд не врахував, конкретні обставини справи та наслідки злочину, який відноситься до особливо тяжких,
Скасовуючи вирок в частині призначеного покарання щодо Б.Н.В., яку засуджено вироком Шевченківського районного суду м. Києва за ч. 3 ст. 286 КК України до 5 років позбавлення волі з застосуванням ст. 75, ст. 76 КК України, колегія судді зазначила, що обставини, які пом'якшують покарання та характеризують особу засудженої, з огляду на ступінь тяжкості вчиненого злочину, об'єктивну сторону якого складали численні грубі порушення ПДР, а також тяжкі наслідки, які полягають у загибелі двох осіб та тяжкі тілесні ушкодження ще двом потерпілим, не дають підстав для застосування щодо неї положень ст.ст. 69, 75 КК України, так само як і призначення покарання у виді позбавлення волі на мінімальний строк у межах санкції ч. 3 ст. 286 КК України. Апеляційним судом призначено покарання у виді 7 років позбавлення волі.
З таких же підстав скасовано вирок Солом'янського районного суду м. Києва від 12.09.2011 р. в частині звільнення засудженого за ч. 2 ст. 186 КК України до 4 років позбавлення волі Ю.Д.В. від відбування покарання з іспитовим строком. Призначаючи покарання із застосуванням ст. 75 КК України, суд порушив вимоги ст. 334 КПК України, тобто звільнив засудженого від відбування покарання без мотивування звільнення, та залишив поза увагою конкретні обставини справи, множинність злочинних дій Ю.Д В., скоєння злочину протягом року після відбуття покарання за попереднім вироком, неодноразове притягнення до кримінальної відповідальності, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.
Також, при скасуванні вироку Дніпровського районного суду м. Києва в частині звільнення від відбування покарання з застосуванням ст. 75 КК України засудженого за ч. 2 ст. 309 КК України до 4 років позбавлення волі Ч.Ю.С., колегія суддів зазначила, що засуджений будучи неодноразово судимий, висновків для себе не зробив і знову скоїв злочин середньої тяжкості, що свідчить про підвищену його суспільну небезпеку, а виправлення і перевиховання засудженого можливе лише в місцях позбавлення волі, а тому покарання з застосуванням ст. 75 КК України є м'яким, та таким, що не відповідає вимогам ст. 65 КК України.
За аналогічних підстав скасовано вирок в частині призначення покарання Святошинського районного суду м. Києва від 23 листопада 2011 року щодо Б.Я.М., засудженого за ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 185, ст. 70 КК України до 2 років позбавлення волі з звільненням від відбування покарання із застосуванням ст. 75 КК України. Суд дійшов помилкового висновку в частині звільнення засудженого від відбування покарання, не врахувавши, що він вчинив шість епізодів крадіжок за короткий проміжок часу, завдану шкоду не відшкодував, не працює та має наркотичну залежність.
Скасовуючи вирок Святошинського районного суду м. Києва від 16.11.2010 року щодо В.О.В., засудженого за ч. 2 ст. 309 КК України до 3 років позбавлення волі із застосуванням ст. 75, ст. 76 КК України колегія суддів, пославшись на дані про особу В.О.В., який не працює, не навчається, негативно характеризується, та ухилявся від слідства та суду під час апеляційного розгляду справи, вказала на відсутність підстав для звільнення засудженого від відбування покарання.
Через не врахування кількості епізодів злочинної діяльності, даних про особу засудженого та його процесуальну поведінку під час апеляційного розгляду справи, який перебував у розшуку скасовано вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2011 року в частині призначення покарання І.С.В., засудженого за ч. 3 ст. 185 КК України до 3 років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК України.
З аналогічних підстав скасовано вирок Подільського районного суду м. Києва в частині призначеного покарання Н.В.А., засудженого за ч. 1, ч. 2 ст. 289 КК України до 5 років позбавлення волі із застосуванням ст. 75, ст. 76 КК України. Судом не мотивовано застосування ст. 75 КК України та не взято до уваги, що засуджений вчинив декілька епізодів злочинної діяльності в стані алкогольного сп'яніння, порушив запобіжний захід та переховувався від органів досудового слідства.
Мали місце випадки, коли районні суди не враховували вказівок апеляційного суду про безпідставність застосування до обвинувачених ст. 75 КК України і при повторному розгляді справи призначали покарання із застосуванням ст. 75 КК України.
Вирок в частині засудження К.М.І. за ч. 2 ст. 187 КК України, із застосуванням ст. 69, 77 КК України до 5 років позбавлення волі без конфіскації майна, та звільнений від відбування покарання із застосуванням ст. 75 КК України з іспитовим строком 3 роки, скасований в частині звільнення від відбування покарання, оскільки судом не враховано вказівка викладена в ухвалі Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, щодо неможливості застосування ст.ст. 75, 76 КК України при призначенні покарання К.М.І.
У зв'язку з неврахуванням вказівок суду касаційної інстанції щодо неприпустимості призначення покарання із застосуванням ст.ст. 69, 75 КК України, скасований вирок Деснянського районного суду м. Києва щодо Б.Р.С, засудженого за ч. 3 ст. 364, ст. 198, ст. 70 КК України до 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на 3 роки, та звільнений від відбування покарання з випробуванням.
Також скасовувалися вироки в частині призначення покарання зі звільненням від відбування покарання, у зв'язку із м'якістю визначеного засудженим іспитового строку при звільненні від відбування покарання. З цієї підстави скасовано вирок Подільського районного суду щодо Л.М.С., Б.І.Г., М.Є.В., засуджених за ч. 2 ст. 186 КК України, кожен, до 4 років позбавлення волі та звільнені від відбування покарання з випробуванням - іспитовим строком 1 рік. Вироком апеляційного суду всім засудженим визначено розмір іспитового строку - 3 роки та вказано, що суд першої інстанції не врахував належним чином, конкретні обставини справи, дані про особи засуджених, їх участь у скоєному тяжкому злочині з застосуванням насильства.
Причинами скасування вироків також є не вмотивоване призначення засудженим основного покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини з застосуванням ст. 69 КК України, з послідуючим їх звільненням від його відбування з випробуванням.
Звільняючи засуджених від відбування покарання з випробуванням, суди іноді посилаються на обставини, які не підтверджуються матеріалами справи.
Так, скасовуючи вирок Святошинського районного суду м. Києва від 24 лютого 2011 року та постановляючи свій вирок від 11 травня 2011 року, колегія суддів апеляційного суду м. Києва дійшла висновку, що звільняючи П.О.В. від відбування покарання, призначеного за ч.ч. 1, 2 ст. 185; ч. 2 ст. 186, 70 КК України у виді 4 років позбавлення волі, суд першої інстанції не навів мотивів такого рішення, чим порушив вимоги ч. 2 ст. 334 КПК України. Поза увагою суду залишилися ступінь тяжкості вчиненого злочину, кількість епізодів злочинної діяльності, те що засуджений раніше звільнявся від відбування покарання з випробуванням. Бездоказово суд послався на те, що П.О.В. утримує матір - інваліда другої групи, про те, що він працює, оскільки даних про конкретне місце роботи у вироку немає. Безпідставно суд врахував пом'якшуючу обставину, як добровільне відшкодування завданих злочином збитків, оскільки П.О.В. був затриманий працівниками міліції з викраденим майном.
Не завжди, звільняючи засуджених від відбування призначеного покарання з випробуванням, суди враховують наслідки вчинених злочинів.
Приймаючи рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням Р.О.О., засудженого вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 20 квітня 2011 року за ч. 2 ст. 286 КК України на 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки, суд мотивував це відсутністю обставин, які обтяжують покарання, даними про особу підсудного та станом його здоров'я. Скасовуючи цей вирок та постановляючи свій вирок від 4 липня 2011 року, яким Р.О.О. призначено покарання за ч. 2 ст. 286 КК України у виді позбавлення волі на 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки, колегія суддів зазначила, що всупереч вимогам ч. 1 ст. 75 КК України, суд не не врахував тяжкість вчиненого злочину, особу винного та інші обставини справи, а саме те, що злочин, вчинений Р.О.О. є тяжким, потягнув тяжкі наслідки, оскільки внаслідок ДТП з вини засудженого одна особа загинула, двом особам були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження і одна особа зазнала тілесних ушкоджень середньої тяжкості.