Аналіз судової практики застосування Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків"

Статтею 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.

Конституцією України також серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Законом України від 4 вересня 2008 року № 500-VI "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" ( Закон № 500-VI) внесено зміни до Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" ( Закон № 2482-XII) та дозволено приватизувати житло в гуртожитках, що перебуває у власності територіальних громад.

Законом України від 8 вересня 2011 року № 3716-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" ( Закон № 3716-VI) уточнено порядок передання гуртожитків у комунальну власність з метою наступної приватизації житлових приміщень законними мешканцями гуртожитків.

На виконання Доручення Президента України від 30 травня 2012 року № 1-1/1405 щодо вжиття заходів, спрямованих на захист житлових прав мешканців гуртожитків та реалізацію громадянами конституційного права на житло, Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ проведено аналіз судової практики застосування Закону № 500-VI за період із січня 2011 року по травень 2012 року.

Зі справ, пов'язаних із застосуванням Закону № 500-VI, можна виділити такі категорії:

- справи про встановлення факту проживання в гуртожитку;

- справи про виселення з гуртожитку;

- справи про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у гуртожитку;

- справи про розірвання договору найму і стягнення заборгованості з оплати за користування житловим приміщенням гуртожитку;

- справи про визнання договору найму недійсним;

- справи про визнання права на приватизацію кімнат та зобов'язання вчинення дії щодо їх приватизації;

- справи про скасування рішення органу приватизації про відмову в їх приватизації.

За цей період судами Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Запорізької, Луганської, Львівської, Миколаївської, Полтавської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Чернігівської областей переважно розглядалися справи за позовами про виселення з гуртожитку та про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у гуртожитку (527 справ).

Апеляційними судами Вінницької, Волинської, Донецької, Запорізької, Івано-Франківської, Львівської, Миколаївської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Херсонської, Хмельницької областей та апеляційним судом м. Києва розглянуто 316 справ цієї категорії за апеляційними скаргами, із них скасовано - 66 рішень (20,9% від кількості розглянутих справ за апеляційними скаргами); залишено без змін - 103 рішення.

Однак серед зазначених справ лише окремі рішення суду містять посилання на Закон № 500-VI. При розгляді справ цієї категорії суди застосовували норми житлового законодавства, Примірного положення про гуртожитки , затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (Примірне положення про гуртожитки), цивільного законодавства, без застосування та посилання на Закон № 500-VI.

За період, що аналізується, судами Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Кіровоградської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької областей та м. Севастополя положення Закону № 500-VI практично не застосовувались.

Оскільки офіційна судова статистика у справах зазначеної категорії судами не ведеться, зробити висновок про точну динаміку росту звернень громадян за судовим захистом і про якість розгляду цієї категорії справ неможливо.

У попередні роки аналіз розгляду зазначеної категорії справ не проводився.

Джерелами правового регулювання питань забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків є:

1) Конституція України;

2) Житловий кодекс Української РСР (ЖК УРСР);

3) Цивільний кодекс України (ЦК);

4) Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК);

5) Закон № 500-VI;

6) Закон № 3716-VI;

7) Закон № 2482-XII;

8) Закон України від 3 березня 1998 року № 147/98-ВР "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" ( Закон № 147/98-ВР);

9) Закон України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" ( Закон № 1382-IV);

10) Примірне положення про гуртожитки ;

11) Типове положення про соціальний гуртожиток для осіб, які потребують соціального захисту , затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2007 року № 783;

12) постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (Постанова № 2);

13) наказ Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396 "Про затвердження Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян" (Наказ № 396);

14) Правила користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків , затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 року № 572 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 року № 5);

15) Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР , затверджені постановою Ради Міністрів УРСР від 11 грудня 1984 року № 470, та інших.

Згідно з пунктом 2 розділу VIII Прикінцевих положень Закону № 500-IV закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року № 1545-XII "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" на території України застосовуються акти законодавства Союзу РСР і УРСР з питань, які не врегульовані законодавством України (до прийняття відповідних актів останнього), за умови, що вони не суперечать Конституції України і законам України.

Отже, оскільки спеціальний акт з питань користування гуртожитками Кабінетом Міністрів України не приймався, продовжує діяти Примірне положення про гуртожитки.

У судовій практиці виникали ускладнення під час вирішення питання юрисдикції справ цієї категорії. Такі справи розглядалися судами як у порядку цивільного, так і адміністративного судочинства.

Відповідно до статті 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства, суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до пункту 3 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" суди мають керуватися тим, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа. Згідно з роз'ясненнями пункту 21 зазначеної постанови, якщо орган державної влади та/або орган місцевого самоврядування суб'єкт владних повноважень бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору (наприклад, надання згоди іншому співвласнику житлового будинку на виконання переобладнання та перепланування), то залежно від змісту вимог і суб'єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

Ураховуючи положення статті 1 ЦПК та статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), не є публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного законодавства. У таких спорах орган місцевого самоврядування реалізує свої повноваження власника гуртожитку, тобто перебуває з мешканцем гуртожитку не у публічно-правових, а у приватноправових відносинах.

Тому справи за позовами: про визнання права на приватизацію житла у гуртожитку; про встановлення факту проживання в гуртожитку; про виселення з гуртожитку; про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у гуртожитку; про розірвання договору найму і стягнення заборгованості по квартплаті; про визнання договору найму недійсним розглядаються у порядку цивільного судочинства.

Позивачами у цій категорії справ є власники гуртожитків та органи місцевого самоврядування. Відповідачами виступають мешканці гуртожитків.

Натомість справи за позовами про оскарження рішень і дій органів місцевого самоврядування щодо вирішення питання про надання дозволу на передання мешканцям гуртожитків житла у власність шляхом приватизації, оскарження визначення іншого порядку використання гуртожитків, в яких відсутній спір про право (наприклад, справи за позовами про оскарження рішень органів місцевого самоврядування про визначення порядку використання гуртожитку, який не передбачає його подальшої приватизації; справи за позовами про оскарження рішень органів приватизації щодо включення вартості гуртожитку до складу цілісного майнового комплексу підприємства, що підлягає приватизації) у залежності від предмету спору можуть розглядатися як у порядку цивільного, так і у порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до Закону № 500-VI прийняття рішень, спрямованих на забезпечення реалізації прав мешканців гуртожитків на житло шляхом приватизації, належить до компетенції органів місцевого самоврядування. Орган місцевого самоврядування може ставати учасником цих правовідносин як носій владних повноважень, завдяки яким він забезпечує можливість мешканцям гуртожитків реалізувати своє конституційне право на житло. Непоодинокими є випадки розгляду одним й тим же судом зазначених справ як в порядку адміністративного судочинства, так і в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 2 грудня 2011 року провадження у справі за позовом М.А.О. до управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради про зобов'язання безоплатно передати у власність кімнати у гуртожитку закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК тому, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки стосується управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Між тим, рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 17 січня 2012 року скасовано рішення суду першої інстанції, а справу направлено до того ж суду для продовження розгляду, оскільки юрисдикція адміністративних судів на цей спір не поширюється, підстави позову випливають зі спірних правовідносин, що мають цивільно-правовий характер, і вони не пов'язані безпосередньо зі здійсненням відповідачем владних управлінських повноважень (справа № 2-1416/1393/12).

Висновок апеляційного суду правильний, бо позивач мав право на користування житловою площею у гуртожитку і спір стосувався захисту права цивільного - фізичної особи.

За позовом Т.І.Ю. до Управління житлово-комунального господарства (УЖКГ) Луганської міської ради, МКП "Благоустрій" Жовтневого району про визнання права на приватизацію з доплатою різниці надлишкової загальної площі Ленінським районним судом м. Луганська прийнято рішення, яким визнано право позивачки на приватизацію кімнати у гуртожитку з доплатою різниці надлишкової загальної площі.

З таким висновком суду можна погодитися, оскільки такі позови є способом захисту мешканцями гуртожитків - фізичними особами своїх прав на набуття права власності на житлове приміщення, а правовідносини, які виникають з приводу приватизації житлових приміщень у гуртожитках між мешканцями гуртожитку та органом місцевого самоврядування, є приватноправовими, що вбачається із системного аналізу статті 47 Конституції України, статей 1 - 3 Закону № 2482-XII та статті 4 Закону № 500-VI.

Суди мають звернути увагу на те, що орган місцевого самоврядування, у правовідносинах щодо реалізації житлових прав мешканців гуртожитків може виступати не тільки як суб'єкт владних повноважень, а і як сторона у житлових правовідносинах. Справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних житлових прав мешканців гуртожитків згідно з частиною першою статті 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою Тульчинського районного суду від 16 квітня 2012 року неправомірно відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Д.В.В., Д.Р.В., Д.Р.П. до виконавчого комітету Тульчинської міської ради, Д.О.В., Д.К.В., Д.В.В., Д.О.В., органу опіки та піклування Тульчинської міської ради про скасування рішення виконкому щодо видачі свідоцтва про право власності на житлове приміщення у гуртожитку, видачу ордеру та визнання свідоцтва про право власності недійсним.

Відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, суд зазначив, що позивач оспорює рішення органу місцевого самоврядування, а тому спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Проте ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 21 червня 2012 року скасовано ухвалу суду першої інстанції та направлено матеріали справи для вирішення питання про відкриття провадження у справі, оскільки спір виникає із цивільних правовідносин і згідно з підставами та предметом позову стосується оскарження рішення чи дій виконавчого комітету Тульчинської міської ради у зв'язку з захистом права власності на приміщення у гуртожитку (житловий блок).

Такий висновок суду апеляційної інстанції є правильним, оскільки у цьому випадку орган місцевого самоврядування виступив як власник гуртожитку і спір стосувався захисту невизнаного права фізичної особи у сфері житлових правовідносин, тобто приватно-правових.

Для більшості судів виявилося проблемним питання визначення юрисдикції справ за спорами про оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо приватизації кімнат у гуртожитку.

Часто допускалися помилки при визначенні юрисдикції справ цієї категорії судами Автономної Республіки Крим, Волинської та Миколаївської областей.

Правильно визначалась юрисдикція таких справ судами Луганської області.

З позовом про визнання незаконних дій органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та визнання права на приватизацію до суду звернувся Ю.В.М., відповідачем зазначив УЖКГ Луганської міської ради. Справа розглянута в порядку ЦПК. Позов задоволено у повному обсязі.

За період, що аналізується, на розгляді Дарницького районного суду м. Києва перебували справи за позовами мешканців гуртожитків до місцевих державних адміністрацій про визнання дій протиправними та зобов'язання надати дозвіл на приватизацію житлових приміщень у гуртожитку в порядку цивільного судочинства (справи: № 2а-2374/11, № 2а-2626/11, № 2а-2674/11).

У разі звернення з таким позовом у порядку цивільного судочинства суд має відмовити у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК, оскільки справи про оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо відмови у наданні дозволу на надання кімнат у гуртожитку у власність їх мешканцям шляхом приватизації без вимог про визнання за ними права на приватизацію житлового приміщення у гуртожитку, відповідно до предмету спору, необхідно керуватися статтею 17 КАС.

До адміністративної юрисдикції належить і розгляд позовів про оскарження бездіяльності органу місцевого самоврядування при зверненні громадянина - мешканця гуртожитку із заявою про приватизацію житлового приміщення у гуртожитку, оскільки зазначений спір стосується процедури розгляду звернення органом місцевого самоврядування і якщо не заявляється вимога про право.

Відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України справи за спорами юридичних осіб щодо передачі у комунальну власність гуртожитків та щодо незаконного включення до статутних фондів товариств гуртожитків за суб'єктним складом та змістом правовідносин відносяться до юрисдикції господарських судів.

Разом із тим справи за позовами фізичних осіб - мешканців гуртожитків про поновлення порушеного права користування житловим приміщенням у гуртожитку, переданому до статутного фонду товариства, у якому зазначена і вимога про визнання передачі гуртожитку до статутного фонду товариства незаконною, належить розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки основною вимогою є вимога про захист житлового права фізичної особи, а визнання приватизації товариством гуртожитку - способом захисту такого права, оскільки у іншому порядку мешканець гуртожитку свої права захистити не має змоги, так як він не є учасником корпоративних правовідносин і не має змоги звернутися з позовом до господарського суду.

Відповідно до статті 1 Закону № 500-VI дія цього Закону поширюється на громадян, які не мають власного житла, більше п'яти років на законних підставах зареєстровані за місцем проживання у гуртожитках та фактично проживають у них. Тобто законом передбачено, що під захист підпадають особи, які дотримали певних умов.

Першою з визначених умов для одержання мешканцем гуртожитку права на приватизацію кімнати в гуртожитку, наявність якої необхідно врахувати під час розгляду цієї категорії справ, є відсутність в особи власного житла.

У судовій практиці за період, що аналізується, мали місце випадки задоволення позовів на підставі Закону № 500-VI мешканців гуртожитку, які вже мають власне житло.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 5 серпня 2011 року задоволено позов М.Г.М., М.О.О., М.Ю.Г. до Дочірнього підприємства ВАТ "Миколаївпромсантехмонтах", ЖКП "Добробут", К.І.В., К.Т.В., К.І.І. про вселення їх у кімнати гуртожитку.

Суд першої інстанції при прийнятті рішення керувався тим, що позивачі вселилися до гуртожитку у встановленому порядку.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 11 жовтня 2011 року скасовано рішення суду першої інстанції оскільки судом не враховано, що у зв'язку з придбанням М.О.О. у 2001 році за договором купівлі-продажу власного житла (трикімнатна квартира) не підлягають захисту права позивачів згідно із Законом № 500-VI. Не має при цьому значення відчуження М.О.О. за договором дарування від 4 лютого 2010 року своєї квартири матері, оскільки це мало місце під час розгляду справи та свідчить про намагання позивачів штучно створити потребу у житлі. Крім того, позивачі у трудових відносинах з ВАТ "Миколаївпромсантехмонтах" не перебували, рішення адміністрації підприємства та профспілкового комітету щодо надання їм житла у гуртожитку не приймалося, спеціальний ордер на їх вселення у гуртожиток не видавався, а тому їх вселення у спірні приміщення у 2000 році було здійснено всупереч вимогам закону щодо порядку надання житлових приміщень у гуртожитку (справа № 2-243/11).

Виникає питання щодо механізму перевірки наявності у власності мешканців гуртожитків житла в іншій місцевості при порушенні ними питання про приватизацію житлового приміщення у гуртожитку.

Відповідно до статей 10, 60 ЦПК обов'язок надання доказів на підтвердження своїх вимог і заперечень покладено на сторони. Однак суд відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та вирішує питання про забезпечення доказів відповідно до статей 133 - 135 ЦПК.

Другою обставиною, з якою пов'язане право на захист особи відповідно до Закону № 500-VI, є правомірність її проживання в гуртожитку та користування гуртожитком.

Під час розгляду справ цієї категорії у судів виникають труднощі щодо розуміння терміна "законні підстави", оскільки Закон № 500-VI не містить його визначення.

Для вирішення питання, чи на законних підставах особи мешкають у гуртожитку, застосовуються загальні норми матеріального права, які регулюють питання вселення у гуртожиток та набуття права користування житловою площею у ньому.

У такому разі суд має застосовувати положення житлового законодавства, а саме: статей 128, 129 ЖК УРСР та пункту 10 розділу II Примірного положення про гуртожитки, пункту 69 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, згідно з якими на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Форму спеціального ордера встановлено Примірним положенням про гуртожитки.

Отже, відсутність рішення про надання житлового приміщення у гуртожитку та спеціального ордеру є обставинами, що унеможливлюють застосування норм Закону № 500-Vl.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі за позовом ЗАТ "Тітан", яке спеціалізується на виробництві під'ємно-транспортного устаткування до С.І.С., треті особи - ТОВ "Харківський завод під'ємно-транспортного устаткування", відділ реєстрації та міграції фізичних осіб Жовтневого РВ ХМУ УМВСУ в Харківській області, про виселення з гуртожитку, скасування реєстрації скасовано судові рішення першої та апеляційної інстанцій та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з тим, що суди не з'ясували, на яких саме правових підставах проживає відповідач у гуртожитку, пославшись на вимоги статті 129 ЖК УРСР , частини другої пункту 10 Примірного положення про гуртожитки та пункту 22 Постанови № 2, згідно з якими, вирішуючи спори про виселення з гуртожитків, судам слід з'ясувати, крім інших питань, і питання щодо видачі відповідно до Примірного положення про гуртожитки ордера на зайняття жилої площі в гуртожитку.

При вирішенні деяких справ, відсутність спеціального ордера на вселення у житлове приміщення гуртожитку не було підставою для виселення громадян з гуртожитків без надання іншого житлового приміщення. Суди враховували, що житлове приміщення в гуртожитку надавалося за спільним рішенням адміністрації підприємства і профкому, відповідачі перебували у трудових відносинах із підприємством та (або) припиняли роботу з підстав, визначених частиною третьою статті 132 ЖК УРСР, зареєстровані відповідно до закону та не мають іншого житла.

Таку позицію можна вважати правильною оскільки спеціальний ордер на вселення у житлове приміщення в гуртожитку видається адміністрацією підприємства, установи, організації, які не завжди добросовісно виконували покладені на них обов'язки.

Тобто вселення у гуртожиток і користування житловою площею у гуртожитку відбулося на законних підставах - на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету, а отримання спеціального ордера є формалізованим підтвердженням наявності такого рішення.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2012 року відмовлено у задоволенні позову ПАТ "Запоріжвогнетрив" до Ш.С.С. про виселення з гуртожитку.

ПАТ "Запоріжвогнетрив" позов обґрунтовував тим, що оскільки відповідач Ш.С.С. не мав спеціального ордеру, звільнився з роботи за власним бажанням з причини низької заробітної плати, то він повинен звільнити житлове приміщення у гуртожитку.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керуватися тим, що відповідач Ш.С.С. вселився на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету підприємства, зареєструвався у гуртожитку, власником якого є ПАТ "Запоріжвогнетрив", у липні 2002 року, у трудових відносинах з підприємством перебував понад 7 років (до квітня 2010 року) та у гуртожитку проживав понад 9 років, тому відповідно до статті 1, частини першої статті 19 Закону № 500-VI, частини першої статті 132 ЖК УРСР не може бути виселений із гуртожитку без надання іншого житла.

При вирішенні цієї категорії справ необхідно з'ясовувати правову підставу вселення до гуртожитку та проживання у ньому для визначення, чи поширюються гарантії Закону № 500-VI на осіб, які правомірно вселилися і проживають у житловому приміщенні гуртожитку, але не з підстав, передбачених ЖК УРСР, а ЦК.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 6 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 1 листопада 2011 року у справі № 2-1447-11 за позовом Дочірнього підприємства "ЕКОС" АТХК "Київміськбуд" до І.Ю.М., третя особа - Управління пенсійного фонду України в Голосіївському районі м. Києва, про виселення з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення позов задоволено. Судом встановлено, що І.Ю.М. займала одне ліжко-місце в гуртожитку на підставі договору про компенсаційні витрати на утримання житлового фонду, укладеного між ЖУ "Лівобережне" ДП "ЕКОС" ХК "Київміськбуд" та І.Ю. М., строк дії договору - з 1 січня 2009 року по 31 грудня 2009 року. Проте після закінчення строку дії договору відповідачка відмовилася звільнити займане приміщення. На день звернення до суду І.Ю.М. займала згадане приміщення більше 5 років, у зв'язку з чим вважала, що на неї поширюється дія Закону № 500-VI.

Суди обґрунтовано прийняли рішення про виселення, зазначивши, що на ці правовідносини не поширюється дія Закону № 500-VI.

У зв'язку зі згаданим позовом, необхідно звернути увагу судів на розмежування підстав виникнення права у особи на користування житловим приміщенням у гуртожитку. Це право може виникнути як із житлових правовідносин, тобто з підстав, передбачених статтею 128 ЖК УРСР та розділом II Примірного положення про гуртожитки, так і з цивільно-правових угод, однією з яких є договір оренди житлового приміщення.

За своєю правовою природою договір оренди майна є строковим і майно переходить у власність орендаря лише у випадку, якщо це передбачено законом чи договором. У випадку укладання договору оренди житлових приміщень у гуртожитках, такі договори не містять умови щодо можливості набуття орендарем права власності орендованою житловою площею. Згідно з нормами Закону № 500-VI дія цього Закону поширюється лише на випадки зайняття житлової площі у гуртожитках на підставах, передбачених статтею 128 ЖК УРСР, тому на правовідносини, що виникли з договору оренди гарантії Закону № 500-VI не поширюються.

Крім того, строк дії договору оренди завжди обумовлений у договорі і є однією із його істотних умов. Проживання особи у гуртожитку після закінчення строку договору може свідчити або про продовження дії договору на тих же умовах, або про порушення орендарем порядку звільнення житлового приміщення, що у кожному випадку необхідно з'ясовувати.

Третьою умовою, яка дає підстави для забезпечення реалізації прав осіб на підставі Закону № 500-VI, є реєстрація за місцем проживання у гуртожитку більше 5 років на законних підставах (частина перша статті 1 Закону № 500-VI).

На осіб, які вселяються у гуртожиток, поширюється процедура реєстрації місця проживання відповідно до вимог Закону № 1382-IV. Необхідно зазначити, що для з'ясування третьої умови необхідно встановити як наявність реєстрації мешканця гуртожитку у житловому приміщенні гуртожитку, так і строк проживання у гуртожитку, що має становити не менше 5 років.

Особи, які не мають офіційної реєстрації, не можуть реалізувати своє право на приватизацію кімнат у гуртожитку (статті 1, 19 Закону № 500-VI). Тобто фактичне користування житловою площею у гуртожитку не тягне за собою захисту прав користувача відповідно до Закону № 500-VI, навіть за дії інших умов.

Це кореспондується з пунктом 9 розділу II Примірного положення про гуртожитки, яким передбачено, що при одержанні ордера пред'являються паспорти всіх членів сім'ї, включених до ордера, з відміткою про виписку з попереднього місця проживання.

Відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 року № 35 "Про затвердження тимчасового порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання", що втратила чинність 15 січня 2004 року, до місця проживання фізичної особи, у якому вона зобов'язана була зареєструватись, віднесено також гуртожиток.

З 15 січня 2004 року набрав чинності Закон № 1382-IV і реєстрація фізичних осіб в Україні здійснюється відповідно до цього Закону.

У статті 6 Закону № 1382-IV передбачено обов'язок громадянина України, який постійно або тимчасово проживає в Україні, зареєструвати місце проживання протягом 10 днів після прибуття до нового місця проживання.

У статті 11 Закону № 1382-IV встановлено, що реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом реєстрації.

Відповідно до статті 1 Закону № 500-VI четвертою обов'язковою складовою статусу мешканця гуртожитку (окрім відсутності власного житла та законної реєстрації за місцем проживання у гуртожитку), яка є обов'язковою умовою для реалізації конституційного права на житло на підставі Закону № 500-VI, є фактичне проживання протягом п'яти років за місцем реєстрації в гуртожитку.

Питання встановлення факту проживання у кімнаті гуртожитку є частиною юридичного складу, наявність чи відсутність якого сторони зобов'язані довести, а суд зобов'язаний встановити при розгляді усіх справ, пов'язаних із застосуванням Закону № 500-VI.

Крім того, з'ясовуючи факт постійного проживання, необхідно враховувати положення абзацу 3 пункту 11 Постанови № 2, відповідно до якого на підтвердження вибуття з гуртожитку суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресування кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше житлове приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк з іншим роботодавцем тощо).

Статтею 1 Закону № 500-VI визначено об'єкти, на які поширюється його дія, та ті, які не можуть бути приватизованими.

Розглядаючи справи цієї категорії, судам необхідно звертати увагу на те, чи є гуртожиток об'єктом приватизації.

Може бути приватизовано кімнати у гуртожитках, які є об'єктами права державної та комунальної власності, крім кімнат у гуртожитках, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до закону, Міністерства внутрішніх справ України та державних навчальних закладів.

Не може бути приватизовано кімнати у гуртожитках, що перебувають у приватній власності, крім кімнат у гуртожитках, які включено до статутних капіталів товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Тобто Закон № 500-VI містить чіткий перелік гуртожитків, мешканці яких не мають право на приватизацію житлових приміщень.

При розгляді цієї категорії справ необхідно звертати увагу та з'ясовувати приналежність гуртожитку чи кімнат у гуртожитку для визначення закону, що регулює спірні правовідносини, оскільки висновок суду залежить від того чи належить житлове приміщення або гуртожиток до категорії, на які не поширюються гарантії, передбачені Законом № 500-VI.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 500-VI забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього закону, здійснюється з дотриманням таких підходів:

1) передання та прийняття гуртожитків, що є об'єктами державної власності, у власність територіальних громад здійснюється відповідно до Закону № 147/98-ВР та з урахуванням особливостей, визначених цим нормативно-правовим актом;

2) передання гуртожитків (як цілісних майнових комплексів) у власність територіальних громад здійснюється за рішенням законного власника гуртожитку (чи уповноваженої ним особи) або за рішенням суду;

3) прийняття гуртожитків (як цілісних майнових комплексів) у власність територіальної громади здійснюється за рішенням відповідної місцевої ради (або за рішенням її виконавчого органу з наступним затвердженням цією радою);

4) передання гуртожитків, що є об'єктами приватної власності, у власність територіальних громад здійснюється на договірних умовах відповідно до чинного законодавства;

5) після прийняття гуртожитку у власність територіальної громади згідно з цим законом місцева рада приймає на сесії в межах своєї компетенції відповідне рішення щодо подальшого його використання, а саме: залишити цілісний майновий комплекс у статусі "гуртожиток" та дозволити приватизацію його житлових і нежитлових приміщень. У цьому разі здійснюється приватизація приміщень гуртожитку його законними мешканцями згідно з Законом № 500-VI.

Водночас місцева рада в межах своєї компетенції може прийняти інше рішення щодо подальшого використання гуртожитку - надати цілісному майновому комплексу статус соціального житла, перепрофілювати гуртожиток та використовувати його за іншим призначенням, знести цілісний майновий комплекс колишнього гуртожитку (підпункти "б" - "ґ" пункту 5 частини першої статті 5 Закону № 500-VI).

Окремо можна вирізнити категорію спорів мешканців гуртожитку щодо визнання незаконною передачі гуртожитків до статутних фондів товариств у процесі їх приватизації чи корпоратизації.

Спори щодо передачі гуртожитку до статутного фонду підприємства перебували на розгляді Верховного Суду України. Правові позиції з цього питання висловлені Верховним Судом України в постановах від 16 травня 2011 року в справі № 3-40гс11/20/13, від 10 жовтня 2011 року в справі № 3-101гс11/32/14 та інших. Відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК вони є обов'язковими для всіх судів України при застосуванні зазначеної норми права у подібних правовідносинах. Верховний Суд України у своїх постановах вважав, що до статутного фонду не могли включатися об'єкти, що відносилися до державного житлового фонду, які підлягали приватизації громадянами відповідно до частини другої статті 1, частини другої статті 2 Закону № 2482-XII. Але на час такої передачі до статутних фондів гуртожитків, житлові приміщення у гуртожитках не підлягали приватизації відповідно до Закону № 2482-XII.

Також судам необхідно враховувати вимоги Закону № 500-VI. У частині четвертій статті 14 цього Закону передбачено, що рішення про передачу гуртожитків у власність територіальних громад приймають відповідні органи управління (уповноважені особи) власників або суд. Разом із тим у частині третій статті 14 Закону № 500-VI передбачено порядок передачі гуртожитків, що було включено до статутних капіталів товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що обумовлене необхідністю попередньої повної компенсації вартості гуртожитку і безоплатна передача можлива лише за згодою власника гуртожитку. Крім того, у пункті 1 частини першої статті 18 Закону № 500-VI до компетенції органу місцевого самоврядування у житловій сфері щодо приватизації житла у гуртожитках віднесено і прийняття рішення про прийняття у власність відповідної територіальної громади гуртожитків (майнових комплексів) відповідно до цього Закону.

Отже, саме власник гуртожитку та орган місцевого самоврядування наділені повноваженнями вирішувати питання передачі та умов такої передачі і прийняття у комунальну власність гуртожитку. Оскільки суд відповідно до статті 15 ЦПК розглядає справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, при розгляді такої категорії справ, перш за все необхідно з'ясувати: чи ставилося питання передачі гуртожитку у комунальну власність перед власником гуртожитку та перед органом місцевого самоврядування, чи вирішувалося ними воно і які результати вирішення.

При розгляді цієї категорії житлових спорів необхідно враховувати, що сфера дії Закону № 500-VI не поширюється на громадян, які проживають у гуртожитках, призначених для тимчасового проживання у зв'язку з навчанням, перенавчанням чи підвищенням кваліфікації у навчальних закладах та у зв'язку з роботою (службою) за контрактом; осіб, які мешкають у гуртожитку без законних підстав (без офіційної реєстрації місця проживання); громадян, які проживають у спеціальних гуртожитках, призначених для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена, або повернути колишнє жиле приміщення яким немає можливості; на військовослужбовців, працівників Збройних Сил України та Міністерства внутрішніх справ України, які проживають у гуртожитках; також на осіб, які потребують медичної допомоги у зв'язку із захворюванням на туберкульоз; на осіб, які проживають у гуртожитках, що мають статус соціальних на момент набрання чинності цим Законом.

Крім того, сфера дії закону не поширюється на мешканців гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до закону, Міністерства внутрішніх справ України та державних навчальних закладів.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2012 року у справі за позовом Д.А.М., Д.О.В., до Міністерства внутрішніх справ України, Ч.Є.М. про скасування рішення про виселення, поновлення на квартирному обліку та виселення рішення судів про відмову позивачам у позові залишено без змін з тих підстав, що позивачі у гуртожитку фактично не проживали, а гуртожиток є відомчим гуртожитком Міністерства внутрішніх справ України (МВС України), тому на зазначених осіб не поширюються гарантії, передбачені Законом № 500-VI.

У статті 8 Закону № 500-VI передбачено, що громадяни, на яких поширюється дія цього Закону, які на законних підставах зареєстровані та тривалий час (не менш як п'ять років) проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду (які перебувають у власності чи у повному господарському віданні відповідних державних чи комунальних підприємств, установ, організацій, а також підприємств та організацій, утворених шляхом корпоратизації чи приватизації колишніх державних підприємств, крім тих організацій, які створено органами державної влади, органами місцевого самоврядування для управління житловим фондом) та призначених для проживання працівників (членів їх сімей), які не мають можливості самостійно придбати чи побудувати власне житло, у разі, коли такі гуртожитки не передаються їх власниками у власність територіальних громад, мають право подальшого проживання в таких гуртожитках до розв'язання їх житлової проблеми. Проте Закон № 500-VI не визначає особливий механізм реалізації цього права. Суд також своїм рішенням не може передавати у власність територіальної громади приміщення гуртожитків, оскільки не може перебирати на себе повноваження органу місцевого самоврядування.

При розгляді справ цієї категорії у судів часто виникають труднощі з визначенням статусу приміщення гуртожитку.

В матеріалах справ Енергодарського міського суду Запорізької області за позовами Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча Компанія "Енергоатом" в особі Відокремленого підрозділу "Запорізька АЕС" до мешканців гуртожитку про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщеннями у гуртожитку, міститься лише довідка позивача про те, що у нього на балансі знаходиться гуртожиток "Славутич", що не є підтвердженням правового статусу гуртожитку та повноважень позивача.

При розгляді цих справ суддя має насамперед визначити правовий режим житлового приміщення, тобто чи є воно гуртожитком, чи на законних підставах відбулося вселення до гуртожитку, чи є передбачені законом підстави для виселення з гуртожитку. Відповідні роз'яснення містяться у пункті 22 Постанови № 2. Від правильного з'ясування цих обставин залежить правильність застосування норм матеріального права.

Судам при розгляді справ цієї категорії необхідно звертати особливу увагу на підтвердження права власності на гуртожиток та правовий статус гуртожитку.

Ухвалою колегії суддів апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2012 року у справі за позовом ЗАТ "Дослідницький завод зварювального устаткування "Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона" до Ш.О.Л., Ш.Л.В., Ш.А.О. про виселення з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення та стягнення заборгованості, залишено без змін рішення Печерського районного суду від 23 травня 2011 року про відмову у задоволенні позову. Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції керувався тим, що гуртожиток виключений з переліку нерухомого майна, що передано ЗАТ "Дослідницький завод зварювального устаткування "Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона", а тому позивач не є власником гуртожитку і в нього відсутні правові підстави для звернення до суду. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про застосування статті 19 Закону № 500-VI (справа № 22-ц/2690/10087/11).

Практика з розгляду справ цієї категорії не є напрацьованою. Аналіз судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, виявив низку недоліків у застосуванні Закону № 500-VI.

Серед справ, пов'язаних із застосуванням Закону № 500-VI, найбільшу кількість становлять справи про виселення із гуртожитку та про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у гуртожитку.

Як вбачається з вивчених справ позивачами у справах про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у гуртожитку були власники або балансоутримувачі гуртожитків, органи місцевого самоврядування. Мали місце також випадки звернень з зазначеними позовами фізичних осіб - користувачів житлових приміщень у гуртожитках.

Для аналізу найбільше надійшло справ про виселення з гуртожитку осіб, які самоправно зайняли приміщення в гуртожитку. Ознаками самоправного заселення житлової площі у гуртожитках позивачі зазначали: відсутність спільного рішення профкому та адміністрації, ордеру, реєстрації, тобто вселення до житлового приміщення та користування житловим приміщенням в гуртожитку без законних підстав; закінчення дії строкового договору на проживання в гуртожитку; припинення трудових відносин з підприємством - власником гуртожитку. Деякі з указаних справ були розглянуті із застосуванням Закону № 500-VI.

Підставою позову про виселення зазначалися частина третя статті 116, статті 109, 128, 129 ЖК УРСР.