Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.

2001 року.

та завдання на 2001 рік.

Україна і міжнародні фінансові інституції (МФІ)

Подаючи до Верховної Ради згідно зі ст. 106 Конституції України Послання "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році", вважаю за необхідне привернути увагу парламенту до найгостріших проблем соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку країни.

Минулий рік є першим роком реалізації обгрунтованої на основі передвиборної програми Президента України стратегії економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр. , яка стала фундаментом утвердження парламентської більшості та програми діяльності Уряду. Як і прогнозувалося, рік, що минув, виявився переломним у економічній динаміці. Після тривалої економічної кризи досягнуто реального зростання основних макроекономічних та галузевих параметрів розвитку вітчизняної економіки: ВВП зріс на 6,0 %, промислове виробництво - на 12,9, валова продукція сільського господарства - на 9,2 %. Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання монетизації економіки, її експортного потенціалу, зменшення зовнішнього боргу. Зазначені зрушення досягнуто, з одного боку, за умов зниження більш як на 2 млрд. дол. зовнішнього боргу України та зростання валютних резервів, з іншого, - фактичної відсутності зовнішнього кредитування української економіки з боку міжнародних фінансових інституцій. Важливо враховувати й те, що позитивні зрушення в економіці були започатковані ще у другій половині 1999 р.

Зазначені процеси дозволяють зробити висновок стосовно того, що за роки реформ в українській економіці сформовано достатньо вагомий потенціал зростання, який за умови адекватної економічної політики та стабільної політичної ситуації може забезпечити (в досить стислі терміни) відчутні позитивні зрушення як в загальному розвитку економіки, так і у забезпеченні добробуту людей. Цей принципової ваги висновок підтверджується високими темпами зростання впродовж двох місяців поточного року.

Водночас економічні підсумки 2000 р. не можна переоцінювати. Вони віддзеркалюють не лише позитивні зрушення, а й наявні проблеми та не використані повною мірою сприятливі можливості минулого року. Процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки відтворювальних деформацій.

Незважаючи на деякі позитивні зрушення, 2000 р. не став переломним і у сфері соціальних відносин, роком реального поліпшення добробуту широких верств населення. Це означає, що визначений у минулорічному Посланні Президента України і підтриманий депутатським корпусом курс на відчутне посилення соціальної спрямованості реформ ще не знайшов ефективного втілення. Однією з причин такого стану є відсутність надійних механізмів, які б дозволили ефективно вирішувати накопичені проблеми соціальної сфери, її перетворення у надійний стимулятор економічного розвитку та зростання. При зростаючій диференціації доходів та поглибленні бідності ні про який стійкий розвиток нашої економіки, як і суспільства загалом не може бути і мови.

Спільним завданням виконавчої та законодавчої влади, а також органів місцевого самоврядування є здійснення у відповідності із передбачуваним стратегією економічного і соціального розвитку такого комплексу заходів, які б забезпечили трансформацію досягнутих у 2000 р. темпів економічної динаміки у стійку (як у середньо-, так і довгостроковій перспективі) тенденцію сталого зростання.

Ключовою проблемою реалізації цього завдання є зміцнення конкурентоспроможності вітчизняної економіки, її інноваційне оновлення, утвердження сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату. Визначальну роль у цьому мають відіграти:

- по-перше, забезпечення відчутного зміцнення національної грошової одиниці та збереження стабільності її валютного курсу. Потрібно поставити перед Урядом та Національним банком завдання забезпечити не лише зниження рівня інфляції у 2001 р. до 13-14 %, а й створення необхідних передумов її стабільного утримання у наступний період (2002-2004 рр.) на рівні не вище 10 % в рік;

- по-друге, не символічне, а відчутне (наголошую на цьому) зниження податкового навантаження, створення ефективної та прозорої системи адміністрування податків, узгодженої із забезпеченням прав і зобов'язань платників податків та інших обов'язкових платежів;

- по-третє, приведення фінансових зобов'язань держави у відповідність з її ресурсами, забезпечення на цій основі реальної, а не фіктивної (як це має місце) збалансованості та бездефіцитності державного бюджету. Здійснення цих заходів має бути підпорядковане визначальній меті: подальшому обмеженню боргової залежності держави. Рішуче виступав і виступатиму проти будь-яких відступів від цього завдання;

- по-четверте, стояв і стою на позиції подальшої лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Як показує попередній досвід, зовнішня відкритість вітчизняної економіки - визначальний стимул підвищення її конкурентоспроможності та активізації притоку іноземних інвестицій. Розраховую на підтримку відповідної позиції і з боку депутатського корпусу. Майбутнє економіки України - це її максимальна відкритість як для Сходу, так і для Заходу. Це, крім всього, диктується і нашим геополітичним положенням. У зв'язку з цим пріоритетним завданням Уряду у 2001 р. є остаточне вирішення питань, що стосуються вступу України до СОТ. Це сприятиме більш повній реалізації, з одного боку, експортного потенціалу наших підприємств, з іншого, - залученню іноземних інвестицій.

На етапі післякризового розвитку більш осмисленою та цілеспрямованою має стати державна промислова політика. Нині спостерігається справжній бум у розвитку окремих галузей промислового виробництва. Важливо, щоб цей процес супроводжувався відчутними якісними перетвореннями, зокрема, виправленням глибоких структурних деформацій, прискоренням інноваційного оновлення виробничого потенціалу. Особлива увага органів виконавчої та законодавчої влади має бути приділена забезпеченню ефективної державної підтримки вітчизняного високотехнологічного та наукоємного сектора економіки, тих її ланок, що витримали випробування часом, довели свою конкурентоспроможність в умовах жорсткої і тривалої економічної кризи.

Не менш важливим пріоритетом 2001 р. є продовження активної аграрної політики, що має за мету утвердження України (вже у найближчі роки) як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством. Починаючи з 1994 р., ми зробили відчутні кроки у питаннях реформування аграрних відносин, зокрема в утвердженні приватної власності на землю.

Не можу не наголосити на тому, що йдеться по суті про власну українську модель здійснення реформ на селі, яка була опрацьована вітчизняними вченими та практиками і запроваджувалася у життя ініціативними кроками Президента, її успіх значною мірою пояснюється цією обставиною. Завданням аграрної політики є створення у 2001 р. надійних умов, що мають закріпити позитивні зрушення у реформуванні АПК, забезпечити подальший приріст сільськогосподарської продукції, стабілізацію виробництва у тваринництві, остаточне подолання збитковості та зміцнення фінансового стану підприємств АПК.

Відчутні зміни мають відбутися і в політиці енергозабезпечення та енергозбереження. Не можна й далі обмежуватися розв'язанням лише поточних питань, відкладаючи вирішення стратегічних проблем енергетики. Ми повинні виходити з того, що за умови збереження діючої моделі енергетичної політики українська економіка не матиме ніякої перспективи. У цій сфері мають відбутися не косметичні зміни, а глибокі структурні перетворення.

У минулорічному Посланні Президента обгрунтовано механізми формування в країні критичної маси ринкових відносин, дальший розвиток економіки на самодостатній ринковій основі. Однак багато з них лишається поза увагою. Це стосується насамперед проблеми утвердження ефективного конкурентного середовища. Такою ж мірою назрілим є питання стосовно здійснення ефективних кроків, спрямованих на оздоровлення економічного середовища шляхом реалізації процедур банкрутства неефективних та збиткових підприємств, які довели свою неспроможність використати нові сприятливі умови для фінансового оздоровлення.

Інвестиційний клімат в Україні знаходиться у прямій залежності і з виправленням деформацій у відносинах власності, забезпеченням надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів, інвесторів та кредиторів, стимулюванням приватної ініціативи. Водночас ми маємо постійно дбати про зміцнення позицій національного капіталу (фінансового, банківського, промислового), його концентрацію та централізацію. Потрібно виходити з того, що лише великий національний капітал у союзі з малим та середнім бізнесом можуть стати основою реальної суверенності національної економіки, її базовою конструкцією.

У комплексі поточних та перспективних завдань державної політики визначальним є максимальна концентрація усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. У вирішенні цього завдання не можна покладатися тільки на силові методи. Такі методи можуть дати лише тимчасовий ефект. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на викорінення причин та передумов цих явищ, зокрема на відчутне послаблення податкового тиску, зниження рівня адміністративного втручання в економічні процеси та їх максимальну лібералізацію, розмежування влади та капіталу.

Активна політика подолання корумпованості та тінізації економічних процесів має ініціюватися передусім органами виконавчої влади. На нинішньому етапі розвитку це має бути визначальним напрямом діяльності Уряду, кожного міністерства, органів виконавчої влади на місцях. Водночас потрібно винести уроки із власного досвіду і визнати, що ключовою функцією держави в економіці є, без всяких сумнівів, захист економічної свободи. Нашою стратегією у цьому питанні має бути не підтримка обраних підприємств та учасників ринку, а захист майнових прав громадян та прав власності, підприємницької ініціативи. Держава має послідовно відходити від практики адміністративного втручання у бізнес. Потрібно забезпечити прийняття та застосування законів прямої дії, звести до мінімуму відомчі інструкції, усунути подвійне тлумачення нормативних актів. Прогрес української економіки та соціальної сфери, утвердження сприятливого інвестиційного клімату, позитивного міжнародного іміджу держави органічно пов'язані з досягненням відчутних зрушень у розв'язанні зазначених проблем.

Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати те, що вперше за всю історію незалежної України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, яка гальмувала поступ нашої держави на шляху реформ, важким тягарем лягала на плечі суспільства. У Верховній Раді було сформовано більшість, налагоджено її конструктивну взаємодію з Кабінетом Міністрів. Це дало можливість розблокувати процес законодавчого забезпечення реформ, вчасно прийняти Державний бюджет, досягти економічних успіхів. Однак відсутність чітко визначених правових засад функціонування парламентської більшості призвела до того, що наприкінці року вона виявилася не в змозі подолати внутрішні суперечності. Як наслідок, різко знизилася ефективність роботи парламенту, знову загострилися стосунки між законодавчою та виконавчою владою.

Зазначене свідчить, що політична система країни потребує подальших системних змін, які б забезпечили надійні інституційно-правові гарантії суспільної стабільності, сприяли прискоренню соціально-економічного розвитку, створили механізми поглиблення демократії, цивілізованого діалогу між владою та опозицією, мінімізували негативний вплив на ситуацію в державі і суспільстві корпоративних інтересів та амбіцій політичних сил і груп політичної еліти.

Першочерговим завданням у здійсненні політичних реформ є втілення в життя результатів Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, що мають за мету створення інституційних передумов для оптимізації взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади. Моя позиція з цього питання добре відома: вважаю неприпустимим затягування імплементаційного процесу, чим би воно не вмотивовувалося. Не слід забувати, що єдиним джерелом влади у нас є народ і нехтувати своїм волевиявленням він не дозволить.

Вимагає вирішення проблема створення належних умов для поглиблення взаємодії держави і суспільства. Особливу роль у цьому процесі повинні відіграти засоби масової інформації, політичні партії, які мають забезпечити повноцінне представництво спектра політичних інтересів усіх суспільних верств. Стимулом розвитку реальної багатопартійності покликане стати вдосконалення законодавства щодо партій.

Важлива складова процесу формування в Україні громадянського суспільства - діяльність різноманітних об'єднань громадян, профспілкових та молодіжних організацій. На часі перехід до якісно нового етапу їх розвитку - від інституціалізації до повноцінного здійснення функцій комунікації між суспільством і державою. У свою чергу структури виконавчої влади мають будувати відносини з об'єднаннями громадян на засадах конструктивного діалогу, рівноправного партнерства, делегування їм частини своїх повноважень. Дії влади повинні стати відкритішими і прозорішими для громадськості, що сприятиме подоланню тенденції взаємного відчуження. Найважливіше завдання - навчитися використовувати інструменти держави для забезпечення свободи, свободи особистості, свободи підприємництва, свободи розвитку інститутів громадянського суспільства.

Потребують більшої системності і послідовності реформи в гуманітарній сфері. Найважливішим завданням тут є виправлення демографічної ситуації в державі, покращання системи охорони здоров'я. Мають швидше адаптуватися до нових соціально-економічних реалій, повніше враховувати світові тенденції гуманітарного розвитку галузі освіти, науки та культури.

Необхідно підвищити ефективність дій держави щодо гармонізації міжетнічних та міжконфесійних відносин, розв'язання нагальних проблем, що існують у цих сферах.

Минулий рік був особливо переконливим у підтвердженні значення внутрішніх процесів для зовнішньополітичного становища держави, її міжнародного авторитету та іміджу. Важливі зрушення в українській економіці супроводжувалися посиленням змістовності відносин України з її зарубіжними партнерами. Це яскраво простежувалося на всіх пріоритетних напрямах зовнішньої політики держави - у наших відносинах з Європейським Союзом, Росією та Сполученими Штатами. Україна досягла важливого прогресу у поглибленні відносин і з багатьма іншими країнами світу.

За минулий рік досягнуто відчутних результатів у зміцненні статусу України як важливого контрибутора міжнародної та регіональної безпеки. За обсягами та географією своєї участі лише у миротворчих операціях під егідою ООН наша держава вийшла на перше місце серед країн Європи.

Динаміка світових процесів в умовах глобалізації, а також сучасний етап розвитку України вимагають посилення відповідальності всіх гілок влади за досягнення конкретних і відчутних результатів на всіх зовнішньополітичних напрямках. Найважливіший з них - надання зовнішньополітичній діяльності більш цілеспрямованого, цілісного та прагматичного характеру. Передусім це стосується стратегічного євроінтеграційного курсу держави. На кожному з головних векторів наших відносин з Європейським Союзом важливо визначити реальні завдання та забезпечити досягнення конкретних результатів. Спільними зусиллями всіх гілок влади необхідно відновити авторитет України в Раді Європи, насамперед шляхом прискорення законотворчого процесу з метою остаточного виконання відповідних зобов'язань держави перед цією організацією.

Нарешті, необхідно здійснювати практичні кроки з метою подальшого ствердження України як регіонального лідера; займати не лише активну позицію, але й забезпечувати досягнення конкретних результатів у врегулюванні конфліктів поблизу наших кордонів; більш продуктивно використовувати нинішнє непостійне членство в Раді Безпеки ООН.

Для реалізації всього комплексу зазначених завдань країні, як повітря, потрібна політична стабільність, реальна консолідація зусиль усіх гілок влади. Від кожного з нас - представників багатомільйонного українського народу - і насамперед від тих, хто знаходиться біля керма державної влади у центрі чи на місцях, від лідерів політичних партій та рухів, політиків різної ідеологічної орієнтації вимагається усвідомлення тієї великої історичної місії, яка на нас покладається - місії першопрохідців, що стоять біля витоків утвердження та зміцнення України як суверенної, демократичної, соціальної держави. Переконаний у тому, що лише спільними зусиллями ми зможемо успішно реалізувати цю відповідальну місію.

Українська держава вступила в десятий рік свого існування. За короткий в історичному вимірі час вона перетворилася з уламку колишнього Радянського Союзу на самодостатній організм з власною економікою, фінансово-грошовою системою, владними структурами, Збройними Силами, політичними та культурно-освітніми інституціями.

Становлення і зміцнення незалежної держави, демократичні перетворення збіглися зі складними і суперечливими процесами ринкових реформ, формуванням багатоукладної економіки і нової соціальної структури суспільства з відповідними інтересами та цінностями. Незважаючи на об'єктивні та суб'єктивні труднощі перехідного етапу, поглиблюється розуміння суспільством неминущої цінності суверенної демократичної держави, її ролі в обстоюванні інтересів і прав людини, необхідності зміцнення органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Ставлячи за мету підвищення ефективності державного будівництва і дієздатності влади, Президент України активно сприяв взаємоузгодженню і скоординованості зусиль Верховної Ради і Кабінету Міністрів. Із створенням на початку 2000 р. парламентської більшості істотно прискорився законотворчий процес, поліпшилася його синхронізація з вимогами і потребами життя.

Водночас через відсутність чітко окреслених правових засад свого існування та діяльності парламентська більшість не раз опинялася перед внутрішніми конфліктами і загрозою розколу, що вносило напругу в діяльність Верховної Ради, гальмувало законотворчий процес. Зокрема, не прийнято нові редакції Адміністративного, Земельного, Кримінального, Митного, Податкового кодексів, а також ряд інших законодавчих актів, необхідних для прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Існування парламентської більшості необхідне і з погляду реформування самої системи влади, оскільки воно можливе тільки на основі внесення змін до Конституції та інших законодавчих актів.

Президент України вніс на розгляд Верховної Ради проект закону про парламентську більшість, яким чітко регламентується порядок її створення, права та обов'язки. З його прийняттям та визначенням правового статусу більшості відкриється шлях до формування системи політично відповідальної влади. Завдяки цьому більшість отримала б реальні важелі впливу на формування Уряду і разом з ним несла б відповідальність за стан справ у державі.

Водночас на порядок денний ставиться проблема законодавчого закріплення статусу опозиції як необхідного елементу демократії і парламентаризму. Глава держави неодноразово вказував на необхідність прийняття окремого закону про опозицію. Окрім парламентської, йдеться про цивілізовану опозицію в суспільстві, яка визнавала б політичні реалії, діяла відповідально і толерантно щодо легітимної влади, керувалася національними інтересами і не ухилялася від конструктивного діалогу з державними структурами.

Істотного поліпшення потребує організація законотворчого процесу як найважливішої передумови дальшої демократизації суспільного життя. Головними його напрямами мають бути забезпечення системності у розвитку національного законодавства, його кодифікації, інкорпорації та адаптації до європейських стандартів. Доцільно було б запровадити практику спільного визначення Президентом України, Головою Верховної Ради України та Прем'єр-міністром пріоритетних питань, які виносяться на обговорення кожної сесії парламенту.

Потребують прискорення розгляд та прийняття закону про Регламент Верховної Ради, який має стати правовою основою законотворчої процедури у парламенті.

Обсяг і складність завдань, які стоять перед системою виконавчої влади, диктують гостру потребу у прийнятті закону про Кабінет Міністрів України.

Минулий рік підтвердив істотні недоліки у діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, надто повільні темпи здійснення адміністративної реформи. Уряд повинен зробити з цього серйозні і відповідальні висновки.

Важливим кроком на шляху гармонізації інтересів центру та регіонів стало створення наприкінці 2000 р. Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування.

Для забезпечення формування відповідно до Конституції системи судів та виконання зобов'язань, взятих Україною при вступі до Ради Європи, запровадження норм і стандартів Європейського Союзу створено Раду з питань реформування судової системи при Президентові України. Основними її завданнями є розроблення, аналіз та узгодження відповідних законопроектів, підготовка пропозицій щодо визначення напрямів розвитку законодавства України, координація здійснюваних органами державної влади заходів щодо формування нової судової системи.

Прискорення розвитку країни, подолання наявних проблем і завчасне передбачення викликів майбутнього потребують формування та сприйняття усім українським суспільством національної ідеї. На переконання Президента України, це має бути ідея побудови сильної демократичної Української держави, здатної забезпечити добробут і процвітання нації, всебічний розвиток особистості, адекватно відповідати на виклики глобалізованого світу з його прагматизмом і жорстокою конкуренцією. Згідно із соціологічними даними, таку національну ідею готові прийняти близько 90 % громадян, тобто абсолютна більшість українського народу.

Суспільно-політичний розвиток України у 2000 р., недостатня ефективність діяльності владних структур, радикалізація певних політичних сил зі спробами діяти за межами правового поля, дестабілізуючи ситуацію в країні, висвітлили недосконалість механізмів пострадянської демократії перехідного типу.

Потрібен перехід від окремих, розрізнених та епізодичних заходів до системних змін, які забезпечували б надійні інституційно-правові гарантії суспільної стабільності, сприяли прискоренню соціально-економічного розвитку держави, утверджували свободу особистості, стимулювали її громадську та ділову активність.

В Україні склалися як об'єктивні, так і суб'єктивні передумови для переходу до якісно нового етапу державотворення, головним змістом якого має стати реформування політичної системи на основі поглиблення демократичних засад розвитку суспільства.

Першим кроком у цьому напрямі стало проведення у квітні 2000 р. Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Волевиявлення народу дало правові підстави для реалізації важливих заходів, спрямованих на підвищення дієздатності та ефективності діяльності державної влади. Проте надмірна політизованість у роботі парламенту, намагання частини депутатів використати результати референдуму для несумісного з Конституцією перерозподілу повноважень вищих органів влади, відсутність політичної відповідальності з боку частини депутатського корпусу поставили імплементаційний процес на грань зриву.

Опитування громадян, проведені після завершення VI сесії Верховної Ради, засвідчили очевидне переважання негативних оцінок позиції парламенту щодо втілення в життя результатів референдуму.

Наслідком неструктурованості суспільства, несформованості соціальних та політичних інтересів є нестабільність і різновекторність орієнтацій окремих груп населення, зокрема у поглядах на те, яка політична система була б для України найкращою.

Водночас за всієї розбіжності позицій у цьому питанні сформувався широкий громадський консенсус щодо необхідності здійснення широкомасштабних і скоординованих інституційних, структурних та функціональних перетворень, які забезпечили б перехід від нестійкого балансування до гарантованої стабільності і сталого динамічного розвитку на власних національно-історичних та світоглядних засадах.

У загальних рисах реформована політична система повинна:

- бути достатньо гнучкою, оперативно реагувати на виклики глобалізації;

- стимулювати процеси внутрішньої структуризації, інтеграції та демократичного розвитку українського суспільства;

- створити умови для найповнішої реалізації громадянських прав і свобод особистості;

- прискорити усвідомлення в суспільстві національних інтересів та необхідності їх захисту, забезпечити на цій основі взаємодію та співпрацю між суб'єктами політичного процесу;

- гармонізувати відносини між усіма гілками влади, зробити прозорим і зрозумілим для суспільства процес ухвалення державних рішень;

- забезпечити відповідальну діяльність усіх суб'єктів політичного процесу;

- прискорити проведення соціально-економічних реформ в інтересах суспільства.

Виходячи з того, що політичні реформи повинні здійснюватися на основі чіткого визначення пріоритетів, умов та принципів суспільно-політичного розвитку, Президент України дав доручення щодо підготовки проекту Концепції реформування політичної системи України.

У червні 2001 р., згідно з Розпорядженням Глави держави , відбудеться науково-практична конференція "Нові політичні реалії України на рубежі тисячоліть". Ставиться за мету осмислити історію становлення української нації, досвіду державотворення за роки незалежності, національних традицій та цінностей. На конференції планується апробувати проект Концепції реформування політичної системи, після чого він буде винесений на широке громадське обговорення. Не пізніше жовтня 2001 р. Концепція буде затверджена Указом Президента України. Відповідно до неї буде розроблено політичний проект, своєрідну політичну доктрину України - модель нашого буття у XXI столітті, засад та форм функціонування держави, української нації, відкритого громадянського суспільства, гармонізації національних і загальнолюдських цінностей.

У стратегічному курсі на прискорення суспільно-політичного розвитку однаково важливими є як завдання державного будівництва, так і підтримка активності громадян, форм їх самоорганізації. Особлива роль належить політичним партіям як сполучній ланці між громадянським суспільством і державою. Вони покликані представляти та реалізовувати інтереси різних соціальних верств через участь в органах влади, сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, впливати на суспільну думку.

На 1 березня 2001 р. в Україні зареєстровано 110 політичних партій. Водночас, незважаючи на їх кількість, є підстави констатувати, що партійна система в Україні ще не досягла належного ступеня зрілості. Зростання кількісних показників у її формуванні продовжує домінувати та не переходить у відчутні якісні зміни. Як правило, це наслідок того, що переважна більшість партій створювалася не для представництва певних соціальних груп та вираження їхніх інтересів, а на основі загальних, надто абстрактних, світоглядних концепцій або для проведення своїх кандидатів у представницькі органи влади, реалізації корпоративних чи особистих амбіцій.

Маючи зовнішні формальні атрибути, такі партії характеризуються незначною (за європейськими стандартами) чисельністю, відсутністю сталого електорату та стабільних зв'язків з ним, виразного ідеологічного обличчя та організаційної згуртованості. Показово, що з більш ніж сотні зареєстрованих в Україні політичних партій лише шість мають свої осередки у більшості районів та міст держави.

Із зазначених та інших причин у партійному середовищі тривають розколи, посилюються тенденції до авторитаризму, згортання внутрішньопартійної демократії.

Складається парадоксальна ситуація: переважна більшість партій є самодостатніми, незалежними від суспільства інституціями, все призначення яких полягає у забезпеченні доступу до влади їхніх лідерів. Останнім часом набуває популярності новинка у політичних технологіях - так звані віртуальні партії, видимість існування яких створюється і підтримується засобами масової інформації. Відірваність від суспільних верств, превалювання інтересів партійних еліт над інтересами виборців зумовлюють кон'юнктурну політичну поведінку партій і, як наслідок, низький рівень довіри до них населення.

Позиція Президента України полягає у тому, що держава повинна сприяти діяльності партій незалежно від їхнього ставлення до влади - однак тільки тих, які є справді масовими, виражають інтереси великих соціальних груп, діють в рамках Конституції та законів України.

Необхідними передумовами піднесення ролі партій до рівня повноцінних суб'єктів політичної системи є їх консолідація та розвиток регіональних структур, забезпечення партіями в сукупності реального представництва всього спектра політичних інтересів суспільства, активізація їх участі у політичному житті, зокрема виборах.

Цими міркуваннями продиктовані пропозиції, внесені Президентом України до Закону "Про політичні партії в Україні". Усвідомлюючи нагальну необхідність його прийняття, Глава держави готовий іти на компроміс, але до певної межі, щоб закон не перетворився на інструмент дальшого відриву політичних партій від суспільства.

Проблеми партійного будівництва та створення відповідного законодавчого поля набувають особливого значення у зв'язку з наступними виборами до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування. Вони мають стати важливим кроком у розвитку демократії, зміцнити підгрунтя для реформування політичної системи.

Головними питаннями, які повинні при цьому вирішуватися, є:

- чітке політичне структурування парламенту, передусім формування стійкої парламентської більшості, здатної забезпечувати ефективну законотворчу діяльність у взаємодії з Урядом;

- забезпечення максимального представництва інтересів соціальних груп та регіонів;

- підвищення політичної активності та правової культури громадян, стимулювання процесів формування громадянського суспільства.

Необхідна передумова досягнення зазначених цілей полягає у відповідності виборчої системи суспільно-політичним реаліям України.

Нині більшість лідерів політичних партій, представлених у Верховній Раді, вважає, що наступні вибори до парламенту та органів місцевого самоврядування повинні відбуватися за пропорційною системою, оскільки вона, на їх думку, сприятиме зміцненню та консолідації партій, структуруванню парламенту і суспільства, формуванню політично відповідальних парламентської більшості та Уряду.

Однак факти свідчать про інше. Саме спроби застосування елементів пропорційної виборчої системи у 1993 р. та запровадження змішаної виборчої моделі у 1997 р. надали імпульсу зростанню кількості політичних партій, яке не супроводжувалося якісними позитивними змінами.

* За даними Міністерства юстиції України.

Не можна без застереження сприймати на віру і твердження, що тільки пропорційна виборча система є запорукою демократичного розвитку держави. Така виборча модель справді застосовується у більшості європейських країн. Однак у США, Канаді, Великій Британії, Японії, Австралії віддають перевагу мажоритарній системі. В Італії торік було проведено референдум, 73 % учасників якого висловилися за повернення від пропорційної виборчої системи до мажоритарної.

У багатьох країнах Східної та Південно-Східної Європи, а також європейських державах, що входили до складу СРСР, вибори до вищих законодавчих органів відбуваються за змішаною системою. У цьому прослідковується певна закономірність, зумовлена схожістю національних та соціально-політичних особливостей перехідних суспільств, до яких належить і Україна. Головна з них - в інтенсивності процесів трансформації соціальної структури, що потребує адекватного відображення у політико-правових системах. За таких умов пропорційна виборча система не забезпечує відповідного представництва інтересів соціальних верств у структурах влади, тому перевага віддається змішаній системі.

Президент України поділяє думку відомих правників про те, що немає абсолютно "добрих" чи "поганих" виборчих систем, у кожної з них свої переваги і вади. Головний критерій при оцінці виборчої системи - її відповідність суспільним реаліям. В Україні, де політичні партії слабкі, охоплюють незначну частку населення і не користуються достатньою його довірою, запровадження пропорційної виборчої системи означало б принесення волевиявлення громадян у жертву партійним інтересам та амбіціям політиків.

Це підтверджують дані соціологічних досліджень. Пропорційна виборча система схвалюється лише 8 % громадян, тоді як на підтримку змішаної або мажоритарної систем висловилося 50 % опитаних (за даними всеукраїнського репрезентативного опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг" у грудні 2000 р.). Ще категоричнішим є негативне ставлення громадян до пропорційної системи, коли йдеться про вибори до органів місцевого самоврядування.

Крім того, ухвалений Верховною Радою Закон "Про вибори народних депутатів України" суперечить ряду статей Конституції України. Усе це спонукало Главу держави застосувати щодо зазначеного закону право вето. На його переконання, найбільш прийнятним та оптимальним варіантом парламентських виборів 2002 р. було б проведення їх на основі чинного закону (змішаної, пропорційно-мажоритарної системи) з попереднім його удосконаленням. Водночас треба багато зробити для підвищення політичної та правової культури виборців. Указом Президента України схвалено Концепцію підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні . Її реалізація сприятиме забезпеченню демократичного, свідомого волевиявлення громадян у ході майбутніх виборів та інших кампаній.

Важливою складовою процесу становлення громадянського суспільства в Україні є діяльність об'єднань громадян, які створюються з найрізноманітнішими цілями. Нині у нашій державі зареєстровано 1376 всеукраїнських та міжнародних і понад 12,7 тис. місцевих громадських організацій. Вони функціонують практично в усіх сферах суспільного життя, опановуючи цивілізовані методи обстоювання своїх інтересів у взаємодії з державою.

Водночас розвиток цих та інших структур громадянського суспільства значною мірою відбувається за логікою, що склалася ще в ході демократичних перетворень кінця 80-х років, які здійснювалися здебільшого "згори". За цих умов політичні партії, молодіжні, професійні та інші об'єднання громадян часто виникають не внаслідок природного перебігу процесів самоорганізації тих чи інших груп населення, а з ініціативи та під "патронатом" окремих політично або економічно активних осіб, котрі переслідують насамперед власні цілі.

Створені в такий спосіб структури не мають масової підтримки і не здатні повноцінно реалізовувати завдання виявлення, узгодження та цивілізованого обстоювання суспільних інтересів. Відповідно вони не можуть існувати без фінансової допомоги вітчизняних та зарубіжних спонсорів, що спрямовується, як правило, на задоволення їхніх внутрішніх потреб, або домагаються інкорпорації до державних інституцій з розрахунком прилучитися до процесу розподілу бюджетних коштів.

* За даними Міністерства юстиції України.

Тим часом в Україні вже склалися передумови для переходу до якісно нового етапу будівництва громадянського суспільства - від інституціалізації його структур до повноцінного здійснення ними своїх функцій. Найважливішими із цих передумов є такі:

- створена і розвивається соціально-економічна основа громадянського суспільства - багатоукладна ринкова економіка;

- поступово складається нова соціальна структура українського соціуму з її ядром - середнім класом;

- в основному сформовано законодавче поле діяльності інститутів громадянського суспільства.

Президент України вважає, що на нинішньому етапі розвитку головним завданням об'єднань громадян має стати налагодження постійної взаємодії, комунікації між суспільством і державою. Громадські організації можуть стати реальними каналами представництва всього спектра суспільних інтересів, посередниками між їх носіями і владою. Для цього кожному з них слід чітко визначити свою мету і стратегію діяльності, подолати корпоративізм і замкненість, апріорну налаштованість на конфронтацію з органами влади.

У свою чергу структури виконавчої влади повинні навчитися вести конструктивний діалог з інститутами громадянського суспільства, делегувати їм частину своїх повноважень. Вони повинні бачити в об'єднаннях громадян свого рівноправного партнера, здатного розв'язувати актуальні проблеми суспільного життя.

Дії влади мають стати більш відкритими і прозорими для громадськості, що сприятиме подоланню тенденції відчуження суспільства від держави. З цією метою Президент України видав Указ "Про вдосконалення діяльності органів влади з інформування населення".

Органи влади зобов'язані активніше використовувати інтелектуальний потенціал неурядових організацій, передусім аналітичних центрів та фондів, залучати їх до проведення незалежних експертиз при підготовці нормативно-правових актів, вироблення рішень з питань, що мають суспільний резонанс, моніторингу соціальної ситуації, сприяти налагодженню дієвого громадського контролю за своєю діяльністю.