Справа «Вадим Мельник проти України» (Заяви № 62209/17 та № 50933/18)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Вадим Мельник проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<...>),

Лятіф Гусейнов (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>),

Катержіна Шімачкова (<...>),

Микола Гнатовський (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 62209/17 та № 50933/18), які 15 серпня 2017 року та 18 жовтня 2018 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Вадим Анатолійович Мельник (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтями 3 та 5 Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 05 липня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується належності наданого заявнику лікування під час тримання під вартою та його поміщення до металевої клітки під час судових засідань, як стверджувалося, усупереч статті 3 Конвенції, а також законності та обґрунтованості тримання його під вартою під час досудового розслідування та стверджуваної відсутності ефективного судового перегляду цього питання, як стверджувалося, всупереч пунктам 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції.

2. Заявник народився у 1970 році та проживає у с. Вишеньки Київської області. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. О.С. Шадрін - юрист, який практикує у м. Ірпіні.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. Згідно з твердженнями Уряду у квітні 2014 року прокуратура порушила кримінальне провадження за фактом вчинення злочинів, передбачених частиною третьою статті 146 (організація викрадення людини), частиною другою статті 115 (організація вчинення умисного вбивства) та частиною другою статті 194 (організація умисного знищення майна) Кримінального кодексу України у зв’язку з подіями, що сталися у березні 2014 року. Під час розслідування слідчий викликав заявника, але той так і не з’явився. Заявника було оголошено у розшук, і Придніпровський районний суд міста Черкаси (далі - Придніпровський суд) задовольнив клопотання слідчого про примусовий привід заявника до суду.

6. 16 травня 2017 року заявника затримали та офіційно повідомили йому про підозру у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 146, частиною другою статті 115 та частиною другою статті 194 Кримінального кодексу України. Його підозрювали в організації викрадення та вбивства пана Г. - журналіста та громадського активіста. Згідно з версією слідства заявник, як власник спортивного клубу єдиноборств у м. Києві, отримував замовлення від невстановлених осіб і підозрювався в організації групи осіб з числа відвідувачів вказаного спортивного клубу для вчинення згаданих злочинів.

7. 17 травня 2017 року Придніпровський суд обрав запобіжний захід у виді тримання під вартою, посилаючись на ризик переховування заявника.

8. 30 травня 2017 року Апеляційний суд Черкаської області (далі - апеляційний суд) у відкритому судовому засіданні скасував вказану ухвалу, встановивши, що слідчий та суд недостатньо проаналізували можливість застосування до заявника більш м’якого запобіжного заходу, й застосував до заявника запобіжний захід у вигляді "домашнього арешту у певний період доби" та ухвалив про його негайне звільнення.

9. Згідно з твердженнями заявника проголошення ухвали апеляційного суду викликало обурення громадськості, і вона фактично заблокувала заявника у клітці, в якій його тримали під час засідання.

10. Заявник надав диск з відеозаписом подій, які відбувалися в залі засідань апеляційного суду після проголошення ухвали про звільнення заявника 30 травня 2017 року. Як вбачається з відеозапису, одразу після проголошення ухвали суду група осіб перервала засідання та почала агресивно поводитися щодо суддів і заявника, якого під час засідання тримали в металевій клітці. Група осіб кричала і погрожувала заявнику та колегії суддів розправою. На відеозаписі видно, що працівники поліції були присутні у залі суду, але не намагалися припинити такі дії і забезпечити звільнення заявника.

11. Приблизно через дві години після цих подій працівники поліції на підставі статті 208 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) "повторно затримали" заявника, який весь цей час залишався у клітці. Згідно з протоколом затримання заявника його затримання ґрунтувалося на такій частині зазначеного положення:

"... якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак [знайдених] на тілі [особи], [її] одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин".

12. Того ж дня заявнику вручили офіційне повідомлення про підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 255 Кримінального кодексу України (створення злочинної організації та керівництво нею).

13. 31 травня 2017 року заявник подав скаргу до районного суду відповідно до статті 206 КПК України, стверджуючи про порушення його права на свободу під час подій, які відбулися в апеляційному суді 30 травня 2017 року. Зокрема, він посилався на той факт, що був заблокований групою приватних осіб у залі засідань апеляційного суду, і слідчий не дотримався вимог національного законодавства та Конвенції під час його повторного затримання.

14. Того ж дня районний суд відмовив у задоволенні цієї скарги, встановивши, що на момент розгляду скарги заявник був законно затриманий на підставі протоколу затримання від 30 травня 2017 року. Ухвала районного суду була остаточною та оскарженню не підлягала.

15. 01 червня 2017 року Придніпровський суд знову обрав заявнику запобіжний захід у виді тримання під вартою. Причинами для тримання заявника під вартою були тяжкість пред’явлених йому обвинувачень, ризик його переховування та ризик незаконного впливу на потерпілого і свідків. Суд не навів додаткових відомостей у зв’язку з цими причинами.

16. Заявник подав апеляційну скаргу, зазначивши, зокрема, що ризики, які виправдовували тримання його під вартою, не були доведені, а його повторне затримання 30 травня 2017 року було незаконним.

17. Згідно з твердженнями заявника розгляд його апеляційної скарги було призначено на 07 червня 2017 року, однак засідання було відкладено через заворушення, організоване групою осіб, ймовірно, тією ж, яка була присутня в залі суду 30 травня 2017 року (див. пункти 9 і 10). Зокрема, група осіб заблокувала спеціальний автомобіль, яким заявника мали перевозити із суду до слідчого ізолятора, і влаштувала пожежу біля будівлі суду.

18. 12 червня 2017 року апеляційний суд залишив без змін ухвалу Придніпровського суду від 01 червня 2017 року. Зокрема, він встановив, що окрім причин, уже зазначених судом нижчої інстанції, тримання заявника під вартою виправдовувалося тим, що двоє інших підозрюваних перебували у розшуку, і заявник, перебуваючи на волі, міг співпрацювати з ними і, таким чином, перешкоджати подальшому розслідуванню.

19. Хоча відповідний порядок апеляційного оскарження не передбачав цього (див. пункт 59), апеляційний суд розглянув скаргу заявника на його "повторне затримання" 30 травня 2017 року та встановив, що воно було здійснено з порушенням порядку, передбаченого КПК України. Отже, тримання заявника під вартою з моменту його повторного затримання до 01 червня 2017 року, коли районний суд ухвалив продовжити строк тримання його під вартою, не відповідало національному законодавству. Крім того, апеляційний суд вирішив, що, незважаючи на цей факт, заявник не міг бути звільнений, оскільки станом на 12 червня 2017 року він перебував під вартою на підставі ухвали суду від 01 червня 2017 року.

20. 23 червня 2017 року Вища рада правосуддя (далі - ВРП) у межах перевірки за повідомленнями суддів апеляційного суду щодо подій 07 червня 2017 року звернулася до захисника заявника пана Г. з проханням подати свої зауваження у зв’язку з цим.

21. Згідно із загальнодоступною інформацією 31 жовтня 2017 року ВРП розглянула повідомлення суддів апеляційного суду щодо стверджуваного втручання в їхню судову діяльність 07 червня 2017 року. ВРП зауважила, що 30 червня 2017 року було порушено кримінальне провадження у зв’язку з цими подіями та ухвалено рішення звернутися до Генеральної прокуратури України з проханням повідомити про його хід. Суд не повідомили ні про результати кримінального провадження, ні про результати перевірки ВРП.

22. Під час досудового розслідування обвинувальний акт щодо заявника був вперше поданий до суду першої інстанції 17 липня 2017 року та неодноразово повертався прокурору на доопрацювання. Протягом періоду з 17 липня 2017 року по 16 березня 2018 року суди продовжували строк тримання заявника під вартою, головним чином, на підставі тяжкості пред’явлених йому обвинувачень, ризику його переховування та ризику незаконного впливу на потерпілого і свідків. Не наводячи додаткових відомостей, суд першої інстанції зазначав, що розглянуті раніше ризики все ще існували.

23. 16 березня 2018 року, після повторного направлення обвинувального акту до суду для розгляду, Тальнівський районний суд Черкаської області (далі - Тальнівський суд) відклав підготовче засідання, яке проводилося відповідно до статті 315 КПК України у зв’язку з неявкою певних сторін провадження. Після закінчення підготовчого засідання суд постановив ухвалу відповідно до частини третьої статті 315 КПК України, встановивши "вважати продовженим" строк тримання заявника під вартою до 16 травня 2018 року без зазначення підстав для такого тримання. Ні заявник, ні прокурор не подавали клопотань про обрання заявнику запобіжного заходу, і суд не питав їхньої думки у зв’язку з цим. Ця ухвала оскарженню не підлягала.

24. 15 травня 2018 року суд першої інстанції знову відклав підготовче засідання та продовжив строк тримання заявника під вартою ще на шістдесят днів на підставі тих самих причин, які були наведені в ухвалі районного суду від 01 червня 2017 року (див. пункт 15).

25. Під час подальшого провадження обвинувальний акт знову декілька разів повертався прокурору для внесення змін. Таким чином, суд продовжував строк тримання заявника під вартою без наведення конкретних відомостей, посилаючись на тяжкість пред’явлених йому обвинувачень та наявність ризику його втечі і незаконного впливу на потерпілого та свідків. Під час одного з таких продовжень строку тримання під вартою 16 листопада 2018 року Соснівський районний суд визнав незаконним затримання заявника 30 травня 2017 року. Причини для такого рішення суду були подібні до зазначених в ухвалі апеляційного суду від 12 червня 2017 року (див. пункт 19).

26. 22 серпня 2019 року Городищенський районний суд Черкаської області (далі - Городищенський суд) змінив застосований до заявника запобіжний захід на цілодобовий домашній арешт до 21 жовтня 2019 року з можливістю відвідування закладів охорони здоров’я. Згодом строк застосування до заявника цього запобіжного заходу було продовжено до 13 грудня 2019 року з тією ж метою.

27. 14 листопада 2019 року Кропивницький апеляційний суд скасував ухвалу Городищенського суду від 22 серпня 2019 року та обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Апеляційний суд зазначив, що Городищенський суд не зміг належним чином оцінити ризик переховування заявника та його впливу на співобвинувачених і свідків, оскільки деякі з них ще не були допитані під час провадження.

28. 08 січня 2020 року Городищенський суд відмовив у задоволенні клопотання прокурора про продовження строку тримання заявника під вартою як необґрунтованого та застосував до заявника запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту до 07 березня 2020 року з можливістю відвідування закладів охорони здоров’я. 09 січня 2020 року заявника звільнили із СІЗО та помістили під домашній арешт.

29. 02 березня 2020 року Городищенський суд продовжив строк застосування до заявника запобіжного заходу у виді домашнього арешту до 30 квітня 2020 року.

30. На момент відповіді сторін на зауваження одна одної у Суді (квітень 2020 року) кримінальне провадження щодо заявника все ще тривало. Сторони не повідомили Суд про подальший хід провадження у справі заявника.

31. У своїх подальших зауваженнях у Суді заявник зазначив, що 09 жовтня 2019 року Київський апеляційний суд присудив йому 5 000 українських гривень (185 євро на той момент) у зв’язку з його незаконним затриманням 30 травня 2017 року, що було встановлено ухвалою апеляційного суду від 12 червня 2017 року. Заявник не надав копій відповідних судових рішень, проте в Єдиному державному реєстрі судових рішень містяться знеособлені тексти судових рішень, ухвалених у тому ж провадженні, що стосується заявника, в яких присуджується відшкодування шкоди позивачу у зазначеному розмірі з посиланням на ухвалу апеляційного суду від 12 червня 2017 року (див. пункт 19). З тексту відповідних судових рішень випливає, що працівники поліції, а не позивач, оскаржили рішення від 09 жовтня 2019 року в касаційному порядку. 14 січня 2020 року Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою.

32. Згідно з твердженнями заявника його тримали у металевій клітці під час судових засідань у такі дні: 17, 30 і 31 травня 2017 року, 01 і 12 червня 2017 року, та 18 січня, 18 березня, 15 травня і 20 липня 2018 року. Він надав диск, що містить відеозапис подій 30 травня 2017 року (див. пункт 13), а також фотографії, на яких зображено заявника за металевими ґратами в залі суду під час засідання 20 липня 2018 року.

33. Згідно з твердженнями Уряду зали засідань у Придніпровському суді, Городищенському суді, Тальнівському суді та апеляційному суді були обладнані скляними кабінами, в яких заявника тримали під час засідань у його справі.

34. 26 липня 2017 року заявника помістили до Черкаського слідчого ізолятора (далі - СІЗО).

35. Згідно з матеріалами справи під час поміщення до СІЗО заявник повідомив пенітенціарні органи про наявність у нього залишкових явищ після черепно-мозкової травми, яка сталася у 2009 році.

36. 25 жовтня 2017 року заявник пройшов магнітно-резонансну томографію головного мозку та йому було діагностовано легку зовнішню лобно-тім’яну гідроцефалію.

37. 26 жовтня 2017 року заявника оглянув невролог Черкаської міської поліклініки № 5, який діагностував стійкі залишкові явища черепно-мозкової травми (перелом тім’яної кістки справа у 2009 році) у вигляді ліквородинамічних порушень, легкої зовнішньої лобно-тім’яної гідроцефалії, стійкого цефалічного синдрому та судинного синдрому із середньої частоти судомними нападами. Йому призначили медичні препарати.

38. 31 жовтня 2017 року захисник заявника звернувся до Соснівського районного суду міста Черкаси (далі - Соснівський суд) з клопотанням про звільнення заявника у зв’язку зі станом здоров’я. Того ж дня Соснівський суд відмовив у задоволенні клопотання, але звернувся до пенітенціарних органів стосовно стану здоров’я заявника та можливості подальшого тримання його під вартою у СІЗО з метою ухвалення остаточного рішення пізніше.

39. 14 листопада 2017 року заявнику було зроблено електроенцефалограму. Під час неї було виявлено фокальну гостру хвилеву активність у лівих центрально-тім’яних відділах мозку із зонами епілептиформності у скроневих відведеннях справа з помірною генералізацією у вторинний білатерально-синхронний пароксизм.

40. 16 листопада 2017 року начальник СІЗО повідомив Соснівський суд у відповідь на його запит від 31 жовтня 2017 року про стан здоров’я заявника. Зокрема, начальник СІЗО зазначив, що у 2009 році заявник отримав травму голови, у зв’язку з якою проходив лікування та спостереження в Інституті нейрохірургії імені академіка А.П. Ромоданова НАМН України (далі - "Інститут Ромоданова"). На момент складання вказаного повідомлення заявник перебував на стаціонарному лікуванні у медичній частині СІЗО у зв’язку із залишковими явищами після черепно-мозкової травми 2009 року. Під час тримання заявника під вартою у СІЗО один раз, 09 червня 2017 року, йому викликали карету швидкої медичної допомоги у зв’язку з раптовим погіршенням стану здоров’я. Інформації про те, чи приїхала карета швидкої медичної допомоги, немає. На момент складання повідомлення було рекомендовано госпіталізувати заявника до кардіологічного відділення для повторної перевірки його діагнозів, а також надати йому належне медикаментозне лікування та пройти стаціонарне лікування в неврологічному відділенні. З огляду на те, що заявник раніше перебував під наглядом в "Інституті Ромоданова"; подібних лікувальних закладів у м. Черкаси не було, а лікар з "Інституту Ромоданова" рекомендував, зокрема, можливість оперативного втручання за наявності судомних вогнищ, підтверджених електроенцефалографією, а також з огляду на результати електроенцефалографії вбачалося за доцільне, щоб заявник пройшов повторне обстеження лікарем з "Інституту Ромоданова" для призначення йому курсу лікування.

41. Пенітенціарні органи також зауважили, що відповідно до застосовних положень законодавства медична частина СІЗО підходила для амбулаторного лікування та спостереження, а також для надання первинної медичної допомоги.

42. 21 листопада 2017 року Соснівський суд остаточною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання заявника від 31 жовтня 2017 року (див. пункт 38), дійшовши висновку, що згідно з повідомленням начальника СІЗО від 16 листопада 2017 року заявник не потребував медичного лікування за межами СІЗО.

43. 11 січня 2018 року у СІЗО заявника оглянула приватний лікар-кардіолог, яка склала висновок, що заявник страждав на стабільну стенокардію третього функціонального класу; кардіоміопатію; гіпертонічну хворобу другого ступеня; та залишкові явища після черепно-мозкової травми 2009 року. Заявнику були призначені різні медичні препарати у зв’язку із зазначеними захворюваннями. Йому також призначили невідкладне стаціонарне лікування в медичному закладі кардіологічного та неврологічного профілю з метою уточнення діагнозу та призначення подальшого лікування.

44. 17 січня 2018 року той самий приватний кардіолог склала ще один висновок, який ґрунтувався на попередньому висновку та на результатах останніх медичних аналізів, які вона взяла у заявника, та певній старішій медичній документації. Лікар підтвердила діагноз від 11 січня 2018 року та додала, що заявник також страждав на хронічну хворобу нирок у стадії загострення та хронічний гепатит. Стан здоров’я заявника було кваліфіковано як тяжкий, і зазначалося, що він потребував негайної госпіталізації до медичного закладу кардіологічного та неврологічного профілю з метою уточнення діагнозу та призначення подальшого лікування.

45. 17 січня 2018 року пенітенціарні органи надали захиснику заявника інформацію про стан його здоров’я, яка була подібна до уже наданої ними 16 листопада 2017 року (див. пункт 43). Заявник був поміщений до медичної частини СІЗО та перебував на стаціонарному лікуванні. Характер лікування не уточнювався. Крім того, пенітенціарні органи зазначили без будь-яких додаткових відомостей, що загальний стан здоров’я заявника мав тенденцію до погіршення.

46. З 01 по 09 лютого 2018 року заявник проходив обстеження та лікування в Черкаській міській лікарні. У результаті цього обстеження заявнику діагностували ішемічну хворобу серця, стенокардію, гіпертонічну хворобу серця та дисциркуляторну гіпертензивну енцефалопатію. Йому призначили медичні препарати та надали рекомендації щодо подальшого лікування. В останній згаданий день заявника помістили до медичної частини СІЗО для стаціонарного лікування.

47. Згідно з інформацією пенітенціарних органів від 02 березня 2018 року, адресованою Уповноваженому у справах Європейського суду з прав людини, СІЗО не зміг виконати рекомендації лікарів Черкаської міської лікарні з огляду на брак необхідного обладнання та відсутність у його штаті кардіолога та невролога.

48. Після обстеження 23 жовтня 2018 року заявнику діагностували: ішемічну хворобу серця, стабільну стенокардію, ішемічну кардіоміопатію, гіпертонічну хворобу, гіпертрофію міокарда лівого шлуночка, екстрасистолічну аритмію, серцеву недостатність з гострою лівошлуночковою недостатністю, наслідки закритої черепно-мозкової травми 2009 року, хронічну хворобу нирок у стадії загострення, хронічний гепатоз з в’ялоперебігаючим холециститом. Заявнику призначили медичні препарати. 24 жовтня 2018 року він пройшов низку обстежень у медичному закладі за межами СІЗО.

49. 20 листопада 2018 року згідно з твердженнями заявника він відчув біль у грудній клітці. Заявник вважав, що це був серцевий напад. Як стверджувалося, більше доби він був частково паралізований і не отримував належної медичної допомоги, що поставило його в небезпечну для життя ситуацію.

50. 21 листопада 2018 року Соснівський суд постановив ухвалу, якою зобов’язав СІЗО забезпечити негайне проведення медичного обстеження заявника на наявність у нього захворювань серцево-судинної системи.

51. 22 та 26 листопада 2018 року Соснівський суд постановляв ухвали про забезпечення заявнику медичної допомоги та невідкладного стаціонарного лікування.

52. 28 грудня 2018 року заявника оглянув терапевт, який рекомендував йому пройти лікування в спеціалізованому відділенні.

53. 28 січня 2019 року Соснівський суд знову постановив ухвалу про забезпечення заявнику медичної допомоги.

54. 21 березня 2019 року Придніпровський суд вказав на ненадання заявнику ні рекомендованого лікування, ні іншої належної медичної допомоги після обстеження 28 грудня 2018 року. Суд постановив ухвалу про направлення заявника на обстеження та забезпечення його лікування.

55. Протягом періоду із січня до серпня 2019 року заявника оглядали неврологи, гастроентерологи, кардіологи, нейрохірург та ортопед Черкаської обласної лікарні, які склали консультативні висновки та надали заявнику рекомендації у зв’язку зі станом його здоров’я.

56. Після звільнення із СІЗО 09 січня 2020 року (див. пункт 31) заявник не повідомив Суд про стан свого здоров’я та лікування, яке він міг отримувати, перебуваючи під домашнім арештом.

57. Відповідні положення Кримінального процесуального кодексу України передбачають:

"1. Строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів...".

"1. Кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи.

2. Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи.

3. Слідчий суддя зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.

...

5. Незалежно від наявності клопотання слідчого, прокурора, слідчий суддя зобов’язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких трималася ця особа, не доведе:

(1) існування передбачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді, суду;

(2) неперевищення граничного строку тримання під вартою; [та]

(3) відсутність зволікання у доставленні особи до суду.

...".

"1. Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках:

(1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; або

(2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин...

4. Уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити [інших] осіб про його затримання і місце перебування … вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

5. Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол, в якому, [зокрема] зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання …; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов’язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому...".

"...

3. Під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом II [заходи забезпечення кримінального провадження] цього Кодексу. За відсутності зазначених клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування, вважається продовженим".

58. 23 листопада 2017 року Конституційний Суд України визнав останнє речення частини третьої статті 315 КПК України неконституційним на підставі того, що воно суперечило положенню Конституції України, згідно з яким тримання під вартою має ґрунтуватися на вмотивованій ухвалі суду. Конституційний Суд України посилався, зокрема, на рішення Суду у справі "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункт 36, від 15 грудня 2016 року), в якому Суд встановив, що тримання обвинуваченого під вартою на стадії судового розгляду на підставі простого продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на стадії досудового розслідування, і без наведення підстав для такого рішення призвело до того, що обвинувачений перебував у стані невизначеності стосовно підстав тримання його під вартою, і це не відповідало принципу захисту від свавілля, передбаченому пунктом 1 статті 5 Конвенції.

59. Частина перша статті 303 містить перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчих і прокурорів, які підлягають оскарженню під час досудового розслідування. Постанова слідчого про затримання підозрюваного в цьому списку не вказана. Частиною другою статті 303 передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, які не підлягають оскарженню під час досудового розслідування, можуть бути предметом розгляду суду першої інстанції під час підготовчого засідання.

60. У зазначеній постанові Верховний Суд розглянув апеляційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 05 червня 2018 року про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою позивача на ухвалу Херсонського міського суду від 28 травня 2018 року. Останньою ухвалою Херсонський міський суд залишив без задоволення скаргу позивача на незаконність його затримання, подану згідно зі статтею 206 КПК України. Верховний Суд залишив без змін ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 05 червня 2018 року, встановивши, що ухвала міського суду, постановлена на підставі статті 206 КПК України, оскарженню не підлягала. Крім того, Верховний Суд зазначив, що стаття 206 КПК України передбачала механізм звільнення особи, яка була позбавлена свободи за відсутності ухвали суду. Цей механізм не включав оскарження рішень, дій чи бездіяльності працівників правоохоронних органів у зв’язку із затриманням у порядку, передбаченому статтею 208 КПК України (положення, яке регулює затримання особи за відсутності ухвали суду). Стосовно таких рішень, дій чи бездіяльності, затриманий міг висловити заперечення [про незаконність затримання] під час вирішення питання про застосування запобіжних заходів та/або під час підготовчого засідання та судового розгляду.

61. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні ( пункт 1 правила 42 Регламенту Суду ).

62. У відповідь на зауваження Уряду заявник повторив скарги, які Суд уже визнав неприйнятними, а саме, що його тримали в скляній кабіні під час деяких судових засідань всупереч статті 3, пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції, і було порушено статтю 18 Конвенції у поєднанні з підпунктом "с" пункту 1 та пунктами 4 і 5 статті 5 і пунктом 1 статті 6 Конвенції. Оскільки рішення Суду відхилити ці скарги є остаточним, вони не входять у межі розгляду справи.

63. Крім того, Суд зауважує, що після повідомлення про справу Уряд держави-відповідача заявник подав нову скаргу, стверджуючи, що умови тримання його під вартою були неналежними.

64. На думку Суду, нова скарга заявника не є уточненням його первинних скарг до Суду, щодо яких сторони надали зауваження. Тому Суд не вважає за доцільне розглядати ці питання у контексті цієї справи (див. рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

65. Заявник скаржився на те, що він не мав доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою і тримався у металевій клітці під час судових засідань, які відбулися у 2017-2018 роках. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

А. Прийнятність

1. Щодо наданої заявнику медичної допомоги

66. Уряд стверджував, що під час тримання заявника під вартою він перебував під постійним медичним наглядом і отримував необхідне лікування. Крім того, йому була надана можливість відвідувати заклади охорони здоров’я під час перебування під домашнім арештом й органи державної влади не несли відповідальність за його лікування упродовж того часу. Уряд закликав Суд визнати зазначену скаргу неприйнятною.

67. Заявник стверджував, що під час тримання під вартою йому не надавалися належні медичний догляд і допомога. Він вважав, що поміщення його під домашній арешт лише підкреслило незаконність позбавлення його доступу до закладів охорони здоров’я під час перебування під вартою. Заявник стверджував, що після його повторного поміщення під варту 14 листопада 2019 року проблема з доступом до спеціалізованої медичної допомоги виникла знову і тривала до його звільнення 09 січня 2020 року.

68. Суд повторює, що відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я такої особи та її благополуччя забезпечувалися належним чином (див., наприклад, рішення у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, пункт 95, ЄСПЛ 2002-VI).

69. Проте Суд встановив, що стаття 3 Конвенції не може тлумачитися, як така, що гарантує кожному ув’язненому отримання медичної допомоги на тому самому рівні, що і в "найкращих закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я" (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Мірілашвілі проти Росії" (Mirilashivili v. Russia), заява № 6293/04, від 10 липня 2007 року). Суд також зазначив, що готовий визнати, що, в принципі, ресурси медичних частин установ [пенітенціарної] системи обмежені порівняно з ресурсами закладів охорони здоров’я МОЗ" (див. рішення у справі "Грішін проти Росії" (Grishin v. Russia), заява № 30983/02, пункт 76, від 15 листопада 2007 року). Загалом стандарт надання медичної допомоги має бути "сумісним з людською гідністю" ув’язненої особи, а також враховувати "практичні вимоги ув’язнення" (див. рішення у справі "Алексанян проти Росії" (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, пункт 140, від 22 грудня 2008 року).

70. Суть скарги заявника у цій справі стосується стверджуваної відсутності ефективного лікування його серцевих і тривалих та хронічних неврологічних захворювань. Як вбачається з наявних матеріалів, стан здоров’я заявника почав погіршуватися із січня 2018 року. Відтоді він отримував медичну допомогу та лікування як у пенітенціарних закладах, так і закладах охорони здоров’я МОЗ (див. пункти 43, 44, 46 і 55).

71. Суд зауважує, що адміністрація СІЗО негайно відреагувала на погіршення стану здоров’я заявника, забезпечивши його стаціонарне лікування та організувавши різноманітні медичні обстеження (див. пункти 46, 48 і 55). Заявник перебував під постійним наглядом лікарів, які регулярно оглядали його та призначали відповідне лікування, а також медичні обстеження, які згодом проводилися.

72. Справді, приватний кардіолог рекомендувала заявнику пройти стаціонарне лікування у спеціалізованому медичному закладі за межами СІЗО (див. пункт 44), і національні суди мусили декілька разів втручатися, аби дати вказівки адміністрації СІЗО надати заявнику медичну допомогу (див. пункти 51, 53 і 54). Не роблячи припущень стосовно того, чи міг приватний кардіолог провести комплексне обстеження заявника у СІЗО за відсутності необхідного обладнання та дати конкретні і перевірені рекомендації щодо лікування заявника, зазначається, що пенітенціарні органи діяли згідно з рекомендаціями лікаря та вказівками судів стосовно надання медичної допомоги заявнику. Крім того, заявник не довів, що стан його здоров’я погіршився внаслідок стверджуваного ненадання достатньої медичної допомоги (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 103, від 10 грудня 2009 року, та "Пивоварник проти України" (Pivovarnik v. Ukraine), заява № 29070/15, пункт 40, від 06 жовтня 2016 року).

73. Щодо твердження заявника про труднощі з доступом до медичної допомоги, з якими він стикнувся під час перебування під домашнім арештом і під час його подальшого поміщення під варту 14 листопада 2019 року, тобто після того, як було повідомлено про цю справу, зазначається, що заявник не надав відповідні задокументовані докази у зв’язку з цим.

74. Загалом Суд вважає, що заявник недостатньо обґрунтував свої скарги на стверджувані недоліки наданої йому під час тримання під вартою медичної допомоги. До того ж з матеріалів справи незрозуміло, чи досягли б ці недоліки необхідного рівня суворості за статтею 3 Конвенції, якби були встановлені.

75. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Щодо тримання заявника у металевій клітці

76. У цій справі з огляду на доводи сторін та всі матеріали, які стосуються відповідних фактів (див. пункти 32 і 33), Суд вважає встановленим, що насправді заявника тримали в металевій клітці лише під час засідань апеляційного суду 30 травня 2017 року та 20 липня 2018 року.

77. Вважаючи, що стверджуване порушення не може розглядатися як триваюча ситуація для цілей статті 35 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі "Свинаренко та Сляднєв проти Росії" [ВП] (Svinarenko and Slyadnev v. Russia) [GC], заяви № 32541/08 та № 43441/08, пункт 86, ЄСПЛ 2014 (витяги)), він також вважає, що заявник не дотримався правила шестимісячного строку згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції, яке діяло на момент подій у зв’язку з його скаргою, поданою 18 жовтня 2018 року, стосовно тримання у металевій клітці 30 травня 2017 року. Тому Суд визнає цю частину скарги неприйнятною як подану поза встановленим строком. Він також визнає неприйнятною скаргу заявника на поміщення до металевої клітки під час інших засідань, як не підтверджену доказами, а тому явно необґрунтовану. Таким чином, ця частина заяви має бути відхилена на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

78. Стосовно скарги на поміщення заявника до металевої клітки під час засідання в апеляційному суді 20 липня 2018 року, Суд зазначає, що вона не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

79. Суд уже встановлював порушення статті 3 Конвенції у низці подібних справ і вважав, що тримання підсудних у металевих клітках під час судових засідань було стандартною практикою в Україні, яка не передбачала здійснення оцінки існування будь-яких реальних і конкретних ризиків для безпеки у залі суду, які б вимагали тримання підсудного у металевій клітці під час засідань (див. рішення у справі "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 132, від 04 липня 2019 року). Ця справа є ще одним прикладом такої практики. Хоча справді 30 травня 2017 року в залі суду стався певний інцидент (див. пункт 9), Уряд не надав доказів, що 20 липня 2018 року в залі суду існував реальний і конкретний ризик для безпеки, який вимагав тримати заявника в металевій клітці під час цього засідання. Навіть якщо можна було очікувати, що напруга в залі суду зросте знову, не було доведено відсутність інших засобів для її стримування.

80. У цій справі Суд не вбачає підстав відступати від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

81. Заявник скаржився, посилаючись на підпункт "c" пункту 1 статті 5 Конвенції, на те, що 30 травня 2017 року його утримували в залі засідань Черкаського апеляційного суду у результаті подій за участю громадськості, а подальше його "повторне затримання" слідчим того ж дня було свавільним.

82. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що ухвала суду від 16 березня 2018 року про призначення його справи до судового розгляду була незаконною, оскільки була ухвалена на підставі законодавчого положення, яке не було чинним на той момент, оскільки було визнано неконституційним 23 листопада 2017 року. Він також скаржився на те, що тримання його під вартою у період з 16 березня по 15 травня 2018 року на підставі ухвали суду тривало шістдесят один день всупереч вимогам Кримінального процесуального кодексу України, який обмежував максимальний строк тримання під вартою на підставі одної ухвали суду до шістдесяти днів.

83. Заявник також скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою під час досудового розслідування було невиправданим і необґрунтованим.

84. Посилаючись на пункт 4 статті 5 Конвенції, заявник скаржився на те, що національні суди не провели належного розгляду його скарги від 31 травня 2017 року щодо законності його затримання 30 травня 2017 року.

85. Заявник посилався на пункти 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним...".

А. Пункт 1 статті 5 Конвенції

1) Прийнятність

(а) Щодо тримання заявника в залі суду протягом приблизно двох годин 30 травня 2017 року

86. Уряд стверджував, що події 30 травня 2017 року в апеляційному суді були винятковими: заявника тримали лише короткий період часу в інтересах його власної безпеки та громадського порядку. У відповідь на агресивну поведінку групи осіб присутні в залі суду працівники поліції намагалися зупинити цю групу осіб і гарантувати безпеку заявника. Заявник повторив свою скаргу.

87. Суд зауважує, що незрозуміло, якою мірою за відсутність у заявника можливості вільно покинути залу суду протягом трохи більше ніж двох годин між проголошенням ухвали апеляційного суду про його негайне звільнення та до нової постанови про його затримання, складеної слідчим, несли відповідальність правоохоронні органи, або ж це було результатом фактичної ситуації, створеної приватними особами, присутніми в залі суду (див. пункт 10). На думку Суду, стосовно того, що присутні в залі суду працівники поліції не дали заявнику змогу негайно піти, то конкретну ситуацію слід розглядати як обмеження свободи пересування заявника, а не як позбавлення свободи у розумінні статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Остін та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Austin and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 39692/09 та інші заяви, пункти 52-69, від 15 березня 2012 року), де події, що передували справі, відрізнялися, але також передбачали обмеження, які стали тимчасово необхідними через поведінку третіх осіб). Беручи до уваги конкретні обставини та відносно короткий проміжок часу, коли заявник був заблокований у залі суду, Суд вважає, що стаття 5 Конвенції не застосовувалася. Крім того, зазначаючи, що доводи заявника не можна тлумачити як такі, які містять, по суті, скаргу за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, положенням про свободу пересування, Суд вважає, що відповідна скарга має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції як несумісна за критерієм ratione materiae з її положеннями.

88. У будь-якому випадку з огляду на те, що заявник знаходився у ситуації, коли його праву на свободу загрожувала присутня в залі суду громадськість і зазначені обставини могли розглядатися як такі, що призвели до виникнення позитивного зобов’язання держави захищати його свободу (див., наприклад, рішення у справі "Сторк проти Німеччини" (Storck v. Germany), заява № 61603/00, пункти 101 і 102, ЄСПЛ 2005-V), Суд вважає, що в цій справі відсутні вказівки щодо невиконання цього зобов’язання.

89. Зважаючи на те, що агресивна поведінка приватних осіб, які були присутні в залі суду, почалася одразу після проголошення апеляційним судом ухвали про звільнення заявника, Суду важко відшукати наявність в органів державної влади практичного вирішення, яке одразу ефективно могло б припинити дії, забезпечивши при цьому свободу та фізичну безпеку заявника відповідно до їхнього конвенційного обов’язку захищати життя затриманих і осіб, які тримаються під вартою (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Келлер проти Росії" (Keller v. Russia), заява № 26824/04, пункт 88, від 17 жовтня 2013 року). Крім того, Суд зазначає, що заявник не стверджував, що органи державної влади мусили зробити щось інше за цих обставин, аби одночасно забезпечити його свободу та безпеку одразу після проголошення апеляційним судом ухвали про його звільнення.

(b) Щодо незаконності "повторного затримання" заявника слідчим 30 травня 2017 року

90. Суд зауважує, що на момент обміну зауваженнями між сторонами у межах заяви № 62209/17 заявник ще не подав позов про відшкодування шкоди у зв’язку з ухвалою апеляційного суду від 12 червня 2017 року. Проте, коментуючи зауваження Уряду щодо прийнятності та суті заяви № 50933/18, заявник вказав, не навівши додаткових відомостей, що провадження за позовом про відшкодування шкоди дійсно було ініційовано й апеляційний суд присудив йому 5 000 українських гривень (див. пункт 31).

91. Ухвалення рішення або вжиття заходів на користь заявника, в принципі, не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу "потерпілого", якщо тільки національні органи прямо або по суті не визнали наявність порушення Конвенції та не надали відшкодування шкоди (див., наприклад, рішення у справі "Нада проти Швейцарії" [ВП] (Nada v. Switzerland) [GC], заява № 10593/08, пункт 128, ЄСПЛ 2012, див. також щодо статті 5 Конвенції рішення у справі "Московець проти Росії" (Moskovets v. Russia), заява № 14370/03, пункт 50, від 23 квітня 2009 року). Лише якщо ці дві умови задовольняються, допоміжний характер захисного механізму, встановленого Конвенцією, перешкоджає розгляду заяви Судом (див. рішення у справі "Руман проти Бельгії" [ВП] (Rooman v. Belgium) [GC], заява № 18052/11, пункт 129, від 31 січня 2019 року).

92. Суд зауважує, що 12 червня 2017 року апеляційний суд прямо визнав, що "повторне затримання" заявника слідчим 30 травня 2017 року було здійснено з порушенням національного законодавства та Конвенції, і зазначив, що ця ухвала давала заявнику можливість успішно подати позов про відшкодування шкоди та отримати таке відшкодування (див. пункт 31). Заявник не стверджував, що сума була недостатньою.

93. З огляду на зазначене Суд вважає, що заявник більше не може вважатися "потерпілим" від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції для цілей статті 34 Конвенції у зв’язку з його "повторним затриманням" 30 травня 2017 року (див. аналогічний висновок в рішенні у справі "Дубовцев та інші проти України" (Dubovtsev and Others v. Ukraine), заява № 21429/14 та 9 інших заяв, пункти 58-65, від 21 січня 2021 року). Тому ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.