Справа «Вадим Мельник проти України» (Заяви № 62209/17 та № 50933/18)

(с) Щодо продовження строку тримання заявника під вартою згідно з ухвалою Тальнівського суду від 16 березня 2018 року

94. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами, стверджуючи, що третє речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України, застосоване судом першої інстанції, було визнано Конституційним Судом України неконституційним 23 листопада 2017 року, і тому заявник мав право на відшкодування шкоди. На думку Уряду, заявник мав ініціювати адміністративне провадження, аби вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою.

95. Заявник стверджував, що Уряд не вказав, який порядок отримання відшкодування можна було б вважати ефективним в його справі, і не довів свої твердження прикладами відповідних судових рішень.

96. Суд зазначає, що Уряд не посилається на конкретне положення національного законодавства, яке передбачало б право вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою, якщо відповідне положення законодавство було визнано неконституційним за відсутності рішення національного суду про визнання тримання відповідної особи під вартою незаконним. Уряд також не навів прикладів з національної судової практики, аби довести ефективність запропонованого ним засобу юридичного захисту.

97. З огляду на зазначене заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичної захисту має бути відхилено.

98. Суд також зазначає, що скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції на стверджувану незаконність тримання заявника під вартою з 16 березня до 15 травня 2018 року не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

2. Суть

99. Заявник стверджував, що 16 березня 2018 року суд першої інстанції залишив його під вартою, не навівши причин для цього рішення та ґрунтуючись на положенні законодавства, яке на той момент було визнано неконституційним (див. пункт 58). Він також стверджував, що тримання його під вартою у період з 16 березня по 15 травня 2018 року на підставі ухвали суду від 16 березня 2018 року було незаконним, оскільки тривало шістдесят один день замість максимальних шістдесяти днів.

100. Уряд доводив, що в ухвалі суду від 16 березня 2018 року була допущена технічна помилка щодо тривалості санкціонованого тримання під вартою (по 16 травня 2018 року). Уряд додав, що суд повернувся до питання продовження строку тримання заявника під вартою на один день раніше, ніж було санкціоновано до цього, а саме: 15 травня 2018 року. У результаті строк тримання заявника під вартою на підставі однієї ухвали суду не перевищив максимальний строк і відповідав вимогам національного законодавства.

101. Суд зазначає, що після ухвалення ним свого згаданого рішення у справі "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), пункти 35 і 36), в якому він встановив, що ненаведення будь-яких підстав судовими органами у своїх рішеннях про продовження строку тримання під вартою протягом тривалого періоду часу було несумісним з принципом захисту від свавілля, передбаченим пунктом 1 статті 5 Конвенції, Конституційний Суд України визнав останнє речення частини третьої статті 315 КПК України неконституційним (див. пункт 58). Однак, попри рішення Конституційного Суду України, у цій справі суд першої інстанції послався на це останнє положення, постановивши, що строк тримання заявника під вартою мав "вважатися продовженим" (див. пункт 23).

102. Отже, вбачається, що тримання заявника під вартою у період з 16 березня по 15 травня 2018 року не відповідало вимозі законності, передбаченій пунктом 1 статті 5 Конвенції. У будь-якому випадку, обставини тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду часу подібні до тих, які Суд критикував у згаданому рішенні у справі "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), пункти 35-37).

103. За таких обставин немає необхідності вирішувати питання, чи мала та сама ухвала суду від 16 березня 2018 року ще й інші недоліки, як стверджував заявник.

104. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 16 березня по 15 травня 2018 року.

В. Пункт 3 статті 5 Конвенції

105. Заявник скаржився на те, що ухвала суду від 26 липня 2017 року про продовження строку тримання його під вартою була необґрунтованою. Крім того, він скаржився на надмірну тривалість тримання його під вартою під час досудового розслідування.

106. Уряд стверджував, що у своїй ухвалі від 26 липня 2017 року Соснівський суд навів відповідні та достатні підстави для виправдання продовження строку тримання заявника під вартою. Уряд також доводив, що загальна тривалість тримання заявника під вартою під час досудового розслідування була розумною з огляду на характер пред’явлених йому обвинувачень та наявність ризиків його переховування, зокрема можливий вплив на його співобвинувачених та інших учасників провадження.

1. Прийнятність

107. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

108. Суд посилається на загальні принципи, наведені в згаданому рішенні у справі "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), пункти 154-157), які так само застосовні і до цієї справи.

109. Щодо періоду, який слід розглядати для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції, Суд зазначає, що цей період розпочався 16 травня 2017 року, коли заявника затримали. Під час судового розгляду тримання заявника під вартою було замінено на цілодобовий домашній арешт (з 22 серпня по 14 листопада 2019 року та з 09 січня по 30 квітня 2020 року; див. пункти 29-30), однак Уряд не заперечував проти застосовності статті 5 Конвенції до домашнього арешту заявника, який з огляду на його рівень і напруженість вважається позбавленням свободи у розумінні цього положення (див. рішення у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункт 104, від 05 липня 2016 року, з подальшими посиланнями). Згідно з останньою інформацією, отриманою від сторін під час обміну зауваженнями у Суді (квітень 2020 року), заявник перебував під цілодобовим домашнім арештом до 30 квітня 2020 року. Період, який розглядається для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції, становить, таким чином, близько двох років та одинадцяти місяців.

110. Суд також зазначає, що тяжкість пред’явлених заявнику обвинувачень та ризик його переховування або втручання в розслідування були згадані в первинній ухвалі про поміщення його під варту (див. пункт 15). Майже немає сумнівів, що ці підстави виправдовували його початкове позбавлення свободи.

111. Проте Суд зазначає, що строк тримання заявника під вартою під час досудового розслідування було продовжено низкою ухвал, постановлених районними судами та апеляційним судом за стандартним зразком. Зокрема, за винятком ухвали від 12 червня 2017 року (див. пункт 18), вони обмежилися повторенням низки підстав для тримання під вартою в абстрактний та стереотипний спосіб без наведення фактичних елементів і причин, чому вони вважали ці підстави все ще відповідними у справі заявника (див. пункти 22 і 25).

112. Оскільки вони були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази, ухвали судів про тримання заявника під вартою під час досудового розслідування не свідчили, що було зроблено належну оцінку подальшого виправдання позбавлення заявника свободи, незважаючи на сплив часу.

113. У цій справі Суд не вважає за необхідне перевіряти, чи проводилося кримінальне провадження щодо заявника з належною ретельністю, поки він був позбавлений свободи до розгляду пред’явлених йому кримінальних обвинувачень, і чи несли відповідальність органи державної влади за затримки або її ніс заявник. Це пов’язано з тим, що міркувань у попередніх пунктах достатньо для висновку, що, використовуючи стандартне формулювання, яке містить лише перелік підстав для тримання під вартою, без розгляду конкретних фактів у справі заявника, національні суди не навели "відповідних" і "достатніх" підстав для обґрунтування необхідності продовження строку та загальної тривалості тримання заявника під вартою під час досудового розслідування з 16 травня 2017 року по 22 серпня 2019 року.

114. Однак Суд зазначає стосовно періоду з 22 серпня 2019 року по 30 квітня 2020 року, що ухвали судів про застосування або продовження строку цілодобового домашнього арешту заявника (див. пункти 26-29), як вбачається, не свідчать про наявність такого самого недоліку. Зокрема, необхідність продовження позбавлення заявника свободи була оцінена з огляду на стан його здоров’я, в результаті чого було застосовано більш м’який запобіжний захід. Коли було встановлено, що Городищенський суд не здійснив належну оцінку ризику переховування чи впливу на співобвинувачених, апеляційний суд скасував його ухвалу та обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, яке невдовзі було змінено на домашній арешт, коли клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою було визнано необґрунтованим (див. пункти 26-28). Отже, період тримання заявника під вартою з 22 серпня 2019 року по 30 квітня 2020 року, коли заявник перебував під домашнім арештом, не вбачається недостатньо обґрунтованим судами.

115. З огляду на наведені міркування Суд вважає, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою під час досудового розслідування з 16 травня 2017 року по 22 серпня 2019 року.

С. Пункт 4 статті 5 Конвенції

116. Заявник скаржився на те, що перегляд питання законності його "повторного затримання" 30 травня 2017 року був формальним і суперечив пункту 4 статті 5 Конвенції.

1. Прийнятність

117. Уряд не заперечував проти прийнятності цієї скарги. По-перше, Суд зазначає, що визнання незаконності затримання та отримане заявником відшкодування (див. пункти 19 і 31), які стали підставою для висновку Суду, що заявник більше не міг вважатися потерпілим від одного з порушень пункту 1 статті 5 Конвенції, як він стверджував (див. пункт 93), не стосувалися того, як суди переглядали питання законності його "повторного затримання", і тому не вплинули на прийнятність скарги за пунктом 4 статтею 5 Конвенції. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

118. Заявник доводив, що перегляд законності "повторного затримання" був формальним, оскільки суддя Придніпровського суду, який розглядав його скаргу від 31 травня 2017 року (див. пункт 14), лише перевірив наявність протоколу затримання у матеріалах справи. Суддя не оцінив зазначені в протоколі підстави для затримання заявника і не розглянув конкретні аргументи заявника у зв’язку з цим.

119. Уряд стверджував, що суддя, розглядаючи скаргу заявника, належним чином перевірив законність його затримання. Перевірки, що у матеріалах справи містився відповідний протокол затримання, на думку Уряду, було достатньо для ухвалення суддею такого рішення. Уряд також підкреслив, що 12 червня 2017 року апеляційний суд визнав "повторне затримання" заявника 30 травня 2017 року незаконним.

120. Загальні принципи щодо права на ефективний засіб юридичного захисту для оскарження законності затримання за пунктом 4 статті 5 Конвенції узагальнено в рішенні у справі "Расул Джафаров проти Азербайджану" (Rasul Jafarov v. Azerbaijan), заява № 69981/14, пункти 140-142, від 17 березня 2016 року).

121. Суд зауважує, що 31 травня 2017 року заявник подав скаргу до відповідного національного суду, посилаючись на статтю 206 КПК України, вимагаючи визнати його "повторне затримання" 30 травня 2017 року незаконним, а також постановити ухвалу про його негайне звільнення. Заявник прямо посилався на той факт, що причини для його затримання, зазначені в протоколі від 30 травня 2017 року - по суті стверджуване затримання на місці злочину (див. пункт 13),- не мали нічого спільного з фактичними обставинами, за яких його затримали. З огляду на беззаперечні факти, що заявника було "повторно затримано", оскільки натовп, присутній у залі суду, бурхливо відреагував на ухвалу суду про його звільнення, аргумент заявника був явно доречним під час розгляду питання законності його "повторного затримання". Проте 31 травня 2017 року районний суд відмовив у задоволенні скарги, не приділивши уваги аргументам заявника (див. пункт 14).

122. У зв’язку з цим Суд нагадує, що хоча пункт 4 статті 5 Конвенції не накладає на суддю, який розглядає скаргу щодо взяття під варту, обов’язку розглядати кожен зазначений у доводах заявника аргумент, його гарантії були б позбавлені свого змісту, якби суддя, посилаючись на національне законодавство та практику, вважав би неважливими або ігнорував вказані ув’язненим конкретні факти, які б могли поставити під сумнів "законність" позбавлення свободи (див. рішення у справі "Ніколова проти Болгарії" [ВП] (Nikolova v. Bulgaria) [GC], заява № 31195/96, пункт 61, ЄСПЛ 1999-II).

123. Обставини цієї справи свідчать про те, що районний суд не дотримався зазначених гарантій під час розгляду скарги заявника від 31 травня 2017 року (див. пункт 14). Це означає, що перегляд законності "повторного затримання" заявника, здійснений районним судом, був явно неналежним і не відповідав вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції.

124. Однак, хоча насправді ухвала районного суду від 31 травня 2017 року, в принципі, не підлягала оскарженню, Суд зазначає, що 12 червня 2017 року апеляційний суд у окремому провадженні, головним предметом якого було інше питання, розглянув повторну скаргу заявника на його "повторне затримання" 30 травня 2017 року та встановив, що воно було здійснено з порушенням порядку, передбаченого КПК України. Апеляційний суд визнав, що тримання заявника під вартою з моменту його повторного затримання 30 травня і по 01 червня 2017 року, коли районний суд ухвалив продовжити строк тримання його під вартою, не відповідало національному законодавству (див. пункт 19).

125. Суд зауважує, що можливість розглядати питання про незаконність затримання особи під час судового розгляду питання про застосування запобіжного заходу у кримінальному провадженні, як це зробив апеляційний суд 12 червня 2017 року у справі заявника (див. пункт 16), знаходить підтримку у відповідній практиці Верховного Суду (див. пункт 60 стосовно постанови Верховного Суду від 27 травня 2019 року у справі № 766/22242/17, яка хоча й була ухвалена після подій у цій справі, вбачається такою, що відображає вже існуючу практику).

126. Беручи до уваги той факт, що заявник успішно скористався зазначеною процедурою та було ухвалено судове рішення про визнання незаконним його "повторного затримання" 30 травня 2017 року (див. пункт 19), і він не подавав скарги на дванадцятиденну затримку, з якою зрештою відбувся належний перегляд законності його повторного затримання, Суд вважає, що за конкретних обставин цієї справи не можна вважати, що питання законності повторного затримання заявника 30 травня 2017 року не було розглянуто належним чином. Отже, не було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

127. Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявник також скаржився на те, що національні суди, розглядаючи питання тримання його під вартою під час досудового розслідування, не були незалежними з огляду на тиск, який чинився на них з боку громадськості та через бездіяльність органів державної влади.

128. Однак з огляду на факти справи та доводи сторін Суд вважає, що зазначене питання не виявляє жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

129. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

130. Заявник вимагав 15 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 220 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

131. Уряд заперечив проти вимог заявника стосовно відшкодування матеріальної шкоди як невизначених конкретно та непідтверджених відповідними задокументованими доказами. Стосовно вимог заявника про відшкодування моральної шкоди Уряд вважав їх необґрунтованими та надмірними.

132. Суд вважає, що вимоги заявника стосовно відшкодування матеріальної шкоди не є обґрунтованими; тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує заявнику 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

133. Заявник також вимагав 28 838,53 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і Суді. Він зазначив, що його захисники витратили 150 годин на його справу з погодинною ставкою у розмірі 100 євро. Крім того, заявник вимагав 2 757,71 євро в якості компенсації адміністративних і поштових витрат. Він не надав задокументованих доказів на підтримку зазначених вимог.

134. Уряд стверджував, що вимоги заявника стосовно компенсації судових та інших витрат були необґрунтованими, оскільки заявник не підтвердив свої вимоги відповідними задокументованими доказами, такими як копія договору із захисниками, акти виконаних робіт, квитанції та інші задокументовані докази на підтримку вказаної вимоги.

135. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд відхиляє вимоги заявника, оскільки він не підтвердив їх відповідними задокументованими доказами.

С. Пеня

136. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції на поміщення заявника до металевої клітки під час засідання в апеляційному суді 20 липня 2018 року, за пунктом 1 статтею 5 Конвенції на стверджувану незаконність тримання його під вартою з 16 березня до 15 травня 2018 року, за пунктом 3 статті 5 Конвенції на необґрунтованість і тривалість тримання його під вартою під час досудового розслідування, а також за пунктом 4 статті 5 Конвенції на відсутність перегляду законності його затримання 30 травня 2017 року, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з позбавленням заявника свободи з 16 травня 2017 року до 22 серпня 2019 року.

6. Постановляє, що не було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

7. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .