71. Щодо зазначеної Урядом можливості повторно звернутися із запитом на інформацію після завершення провадження, як свідчать факти у згаданій ухвалі щодо прийнятності у справі "Центр демократії та верховенства права проти України" (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), пункти 12-15), у відповідний момент Конституційний Суд України обмежив доступ до матеріалів навіть у справах, провадження в яких завершилося.
72. Така політика змінилася лише у липні 2014 року, через півтора роки після завершення відповідного провадження та після значних політичних потрясінь в Україні (див. рішення у справі "Полях та інші проти України" (Polyakh and Others v. Ukraine), заява № 58812/15 та 4 інші заяви, пункти 12-15, від 17 жовтня 2019 року). Враховуючи, що новини дуже швидко змінюються, затримка в їхній публікації може позбавити їх усієї цінності та інтересу (див., наприклад, рішення у справі "Штоль проти Швейцарії" [ВП] (Stoll v. Switzerland) [GC], заява № 69698/01, пункт 131, ЄСПЛ 2007-V), заявнику, журналісту, який пише щодо актуальних проблем, навряд чи можна дорікнути, що за таких обставин і зі спливом такого значного проміжку часу він повторно не звернувся зі своїм запитом.
73. Насамкінець, на жодній стадії провадження не зазначалося, що заявник міг без будь-якої шкоди для своєї роботи одержати запитувану ним інформацію з альтернативного джерела, як-от від народних депутатів, що звернулися з конституційним поданням (див., для порівняння, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Центр демократії та верховенства права проти України" (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), пункт 58).
74. Отже, Суд переконаний, що відмова у задоволенні обох запитів заявника на інформацію негативно вплинула на здійснення ним його свободи одержувати та передавати інформацію відповідно до статті 10 Конвенції .
75. Таким чином, це положення є застосовним до обох відмов у задоволенні запитів заявника на інформацію в обох його заявах.
(ііі) Стверджуване зловживання правом на подання індивідуальної заяви у зв’язку з другою заявою заявника
76. З огляду на зазначені висновки Суд не вбачає ознак зловживання заявником правом на подання заяви.
(iv) Загальний висновок щодо прийнятності
77. Суд зазначає, що заяви не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
В. Суть
1. Доводи сторін
(а) Перша заява
(і) Заявник
78. Заявник стверджував, що втручання у його право на свободу вираження поглядів не було встановлене законом, і, зокрема, національні суди не прокоментували його аргументи, що ґрунтувалися на чіткому положенні частини п’ятої статті 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" (див. пункт 36), яке, на думку заявника, унеможливлювало обмеження доступу до запитуваної ним інформації.
79. Щодо законної мети національні суди посилалися на необхідність захистити приватне та сімейне життя тодішнього Президента України. Однак вони зробили це абстрактно і не розглянули особливий характер статусу Президента України як публічної особи. Заявник стверджував, що за таких обставин національні органи влади не вказали законної мети втручання.
80. Щодо вимоги "необхідності у демократичному суспільстві" заявник стверджував, що запитувана ним інформація не мала на меті порушити право Президента України на захист його приватного та сімейного життя. Національні органи влади не розглянули різницю між Президентом України та звичайним громадянином з точки зору політичної відповідальності і необхідності різних рівнів прозорості щодо їхніх дій, доходів та майна. Надання громадським діячам повноважень здійснювати цензуру преси та контролювати публічні дискусії для дотримання їхніх особистих прав стало б фатальним для свободи вираження поглядів у сфері політики. Таким чином, органи державної влади та суди не встановили справедливого балансу між правом Президента України на захист його приватного життя та правом громадськості отримувати суспільно важливу інформацію.
(іі) Уряд
81. Заперечивши проти прийнятності першої заяви (див. вище), Уряд не подав жодних конкретних зауважень щодо її суті.
(b) Друга заява
(і) Заявник
82. Заявник стверджував, що у національному законодавстві не було підстав для відмови у наданні копії конституційного подання. У Розпорядженні Голови Конституційного Суду України, яке регулювало доступ до інформації "для службового користування", не зазначалося, що такі подання були інформацією "для службового користування", і навіть якби зазначалося, це суперечило б статті 9 Закону України "Про доступ до публічної інформації" , яка визначала таку інформацію як інформацію, створену державними органами влади для службового користування, а не надану йому сторонами провадження (див. пункти 37 та 40).
83. Конституційний Суд України відмовив у задоволенні запиту заявника на інформацію не тому, що це було необхідно для підтримання авторитету і неупередженості судової влади, а з суто формальних причин (див. пункт 24). Насправді він не вжив належних урівноважуючих заходів, як вимагалося частиною другою статті 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" , а також Конвенцією.
(іі) Уряд
84. З наведених у пункті 49 причин Уряд стверджував про відсутність втручання у право заявника на свободу вираження поглядів. У разі встановлення Судом наявності такого втручання, Уряд стверджуватиме, що воно було "встановлене законом" в інтересах підтримання авторитету і неупередженості судової влади та захисту персональних даних.
85. Справу заявника слід було відрізняти від справи "Угорська Спілка громадських свобод проти Угорщини" (<...>), заява № 37374/05, від 14 квітня 2009 року), які мають лише поверхову подібність. У справі заявника обмеження доступу до інформації стосувалося лише періоду до прийняття рішення Конституційним Судом України, оскільки Конституційний Суд України використовував запитувану інформацію у процесі підготовки рішення. Необмежений доступ до матеріалів конституційного провадження вважався загрозою незалежності Конституційного Суду України, яка мала першочергове значення в демократичній системі, заснованій на принципі верховенства права. Вкрай важливо було захистити працівників судових органів від нападів на їхню гідність, а також неправомірного впливу. За таких обставин було необхідним тимчасове обмеження доступу.
2. Оцінка Суду
(а) Відповідні загальні принципи
86. Принципи щодо оцінки того, чи було втручання у право на свободу вираження поглядів "встановлене законом", нещодавно були узагальнені в рішенні у справі "Компанії "Сатакуннан Марккінапьорссі Ой" та "Сатамедіа Ой" проти Фінляндії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 931/13, пункти 142-145, від 27 червня 2017 року, а щодо того, чи було воно "необхідним у демократичному суспільстві" - в згаданому рішенні у справі "Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини" (<...>), пункт 187).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
(і) Чи було втручання у свободу вираження поглядів заявника
87. З огляду на висновки, зазначені у пунктах 64-75, Суд вважає, що в обох випадках було втручання у право заявника на свободу вираження поглядів.
88. Таке втручання порушуватиме положення Конвенції, якщо не відповідатиме вимогам пункту 2 статті 10 Конвенції . Тому слід визначити, чи було воно "встановлене законом", чи переслідувало одну або декілька законних цілей, наведених у цьому пункті, та чи було воно "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення цих цілей (див., наприклад, рішення у справі "Австрійська асоціація за збереження, зміцнення і створення економічно здорової сільськогосподарської і лісової власності проти Австрії" (<...>), заява № 39534/07, пункт 37, від 28 листопада 2013 року).
(іі) Чи було втручання обґрунтованим
(1) Перша заява
89. Національні суди не прокоментували аргумент заявника, що конкретне положення Закону України "Про доступ до публічної інформації" - частина п’ята статті 6 - унеможливлювало будь-які обмеження на доступ до запитуваної ним інформації (див. пункти 8 та 14). Як вбачається, з огляду на його зміст це положення справді виключало майже будь-яке обмеження доступу до відповідної інформації. Натомість національні органи влади та суди посилалися на більш загальні положення національного законодавства щодо права на особисте життя (див. пункти 10 та 14). Не було наведено обґрунтування, чому були застосовними ці загальні положення, а не частина п’ята статті 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" , або чому вони переважали над цією статтею.
90. З огляду на те, як національні суди прокоментували це питання, вони взагалі не вважали відповідні відомості "публічною інформацією" у розумінні Закону України "Про доступ до публічної інформації" (див. пункт 14). Однак при цьому вони прокоментували лише перший аспект визначення публічної інформації, наведений у статті 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" , дійшовши висновку, що відповідна інформація була "створена" місцевою державною адміністрацією не як суб’єктом владних повноважень, а як учасником цивільних правовідносин (див. пункт 36). Суд не має оцінювати обґрунтованість цього аргументу, оскільки у будь-якому випадку національні суди не прокоментували другий аспект визначення, наведеного у статті 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" , таким чином не прокоментувавши, чому вони не розглядали цю інформацію як таку, що "знаходилася у володінні" суб’єкта владних повноважень.
91. Отже, висновок полягає в тому, що національні суди остаточно не встановили незастосовність Закону України "Про доступ до публічної інформації" до відповідних відомостей, і також не зазначили, чому вважали незастосовною частину п’яту статті 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" .
92. Суд не виключає, що може виникнути ситуація, коли, незважаючи на зміст частини п’ятої статті 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" , конкретні міркування щодо приватності, які матимуть першочергове значення, все ж дозволять національним органам влади обмежити ступінь поширення інформації, навіть на підставі більш загально сформульованих положень щодо приватності. Наведемо лише один приклад: поширення інформації про стан здоров’я особи, яка отримує державні виплати, пов’язані з інвалідністю, можна розглядати як передбачене змістом частини п’ятої статті 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" (див. пункт 36), однак воно може бути обмежено.
93. Проте у цій справі національні суди не посилалися на такі конкретні та серйозні занепокоєння, пов’язані з приватністю. Натомість вони посилалися на дуже загальні положення законодавства щодо захисту приватності, а не на цілком конкретне законодавче положення, яке, як вбачається, передбачало поширення відповідної інформації щодо передачі державного майна тодішньому Президенту України, питання, яке безсумнівно становило значний суспільний інтерес.
94. З огляду на ці недоліки в обґрунтуванні національних судів Суд не переконаний, що національне законодавство було "передбачуваним" з огляду на те, як його тлумачили та застосовували національні суди.
95. Однак, навіть припустивши, що втручання було "встановлене законом" і переслідувало законну мету захисту прав інших осіб (див. згадані рішення у справах "Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини" (<...>), пункт 186, та "Австрійська асоціація за збереження, зміцнення і створення економічно здорової сільськогосподарської і лісової власності проти Австрії" (<...>), пункт 39), Суд з тих самих підстав доходить висновку, що національні органи влади не навели "достатніх" причин для втручання, яке не було пропорційним переслідуваній законній меті.
(2) Друга заява
97. Заявник стверджував як на національному рівні, так і в Суді (див. пункти 25 і 82), що відмова у задоволенні його запиту на інформацію була незаконною, оскільки в правилах Конституційного Суду України, які передбачають обмеження доступу до документів, конституційні подання прямо не вказувалися як документи, доступ до яких мав бути обмежений. Крім того, заявник стверджував, що самі правила та положення Закону України "Про доступ до публічної інформації" , на яких вони ґрунтувалися, застосовувалися лише до матеріалів, створених Конституційним Судом України, а не до будь-яких матеріалів, поданих до суду, як-от конституційні подання.
98. Перегляд відповідних національних положень свідчить про те, що тлумачення заявника було небезпідставним. До того ж, таке тлумачення підтримав національний апеляційний суд (див. пункт 29). Вищий адміністративний суд України, скасувавши постанову апеляційного суду, не пояснив причин незгоди з таким тлумаченням (див. пункт 33). Тоді як це питання було розглянуто судом першої інстанції (див. пункт 26), пояснення, чому, як вбачалося, таке тлумачення суперечило буквальному змісту відповідних норм і статті 9 Закону України "Про доступ до публічної інформації" , на яких вони ґрунтувалися, було досить коротким і в ньому не наводилося посилання на існуючу практику чи інші матеріали для підтвердження тлумачення суду першої інстанції.
99. Тому у Суду виникають сумніви щодо того, чи було тлумачення національними судами відповідних положень національного законодавства "передбачуваним". Однак він не вважає за необхідне вирішувати, чи можуть зазначені міркування самі собою становити підставу для встановлення порушення статті 10 Конвенції , і продовжить розгляд справи, повернувшись до питання, чи переслідувало втручання законну мету і чи було воно необхідним у демократичному суспільстві (див., наприклад, рішення у справі "Чумак проти України" (Chumak v. Ukraine), заява № 44529/09, пункт 49, від 06 березня 2018 року, та згадане рішення у справі "Центр демократії та верховенства права проти України" (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), пункти 107-112).
100. У будь-якому випадку питання (також порушене заявником, див. пункт 83) про відповідність частині другій статті 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" , яка вимагає вжиття урівноважуючих заходів під час розгляду запитів на інформацію, стосується головним чином питання необхідності у демократичному суспільстві (див. рішення у справі "ТОВ "Інститут економічних реформ" проти України" (Instytut Ekonomichnykh Reform v. Ukraine), заява № 61561/08, пункт 39, від 02 червня 2016 року).
101. Суд погоджується з твердженням Уряду (див. пункт 84), що втручання переслідувало законну мету захисту прав на приватне життя інших осіб і підтримання авторитету та неупередженості судової влади.
102. Суд уже розглядав питання про відмову в доступі до копії конституційної скарги, що перебувала на розгляді в Конституційному Суді Угорщини в згаданому рішенні у справі "Угорська Спілка громадських свобод проти Угорщини" (<...>), пункт 34. Стосовно мети захисту персональних даних авторів конституційного подання в цій справі Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку, аніж зробленого в рішенні у справі "Угорська Спілка громадських свобод проти Угорщини" (<...>):
"37. Суд зауважує, що зрештою заявник звернувся із запитом про надання інформації про конституційну скаргу без зазначення особистих даних її автора. Крім того, Суд вважає неможливим з цієї конституційної скарги дізнатися щось про особисте життя члена парламенту, яке стосується захищеної приватної сфери життя. Депутат справді повідомив пресу, що подав скаргу, і тому його думка з цього суспільно важливого питання, в принципі, могла бути пов’язана з його особистістю. Проте Суд вважає, що, якщо громадські діячі зможуть здійснювати цензуру преси та контролювати публічні дискусії, посилаючись на свої особисті права і стверджуючи, що їхні думки з державних питань пов’язані з їхньою особистістю й тому є персональними даними, які не можуть бути розкриті без їхньої згоди, це буде фатальним для свободи вираження поглядів у сфері політики. На думку Суду, ці міркування не можуть виправдати втручання, яке стало підставою для подання скарги у цій справі.".
103. У цій справі апеляційний суд встановив, і його висновок щодо цього не був відхилений Вищим адміністративним судом України (див. пункти 31 і 33), що будь-які проблеми приватності народних депутатів, які звернулися з конституційним поданням, слід вирішувати видаленням будь-якої конфіденційної особистої інформації, що міститься в тексті подання, а не відмовою в доступі до усього тексту подання (див. згадане рішення у справі "Центр демократії та верховенства права проти України" (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), пункт 94).
104. Стосовно мети підтримання авторитету та неупередженості судової влади Суд не переконаний, що національні органи влади навели достатньо підстав для свого висновку, що обмеження доступу було необхідним для захисту цих важливих інтересів.
105. Конституційний Суд України, відмовляючи у задоволенні запиту на інформацію, нічого не вказав щодо цього питання. Вочевидь, він висував цей аргумент у національних адміністративних судах, але єдиним судом, який розглянув це питання, був апеляційний суд і він вважав цей аргумент непереконливим (див. пункти 24 та 32). Вищий адміністративний суд України, скасувавши постанову апеляційного суду, не зазначив своєї позиції з цього питання (див. пункт 33).
106. Суд не вважає, що це питання можна розглядати, як вирішене лише з огляду на наведення судом першої інстанції простого посилання на те, що конституційні подання були частиною матеріалів справи і використовувалися в процесі підготовки рішень Конституційного Суду України (див. пункт 26). Ці твердження були загальними, в них не встановлювалося жодних конкретних наслідків, які могли б бути спричинені поширенням інформації, і в них розглядалося питання законності відмови, а не її пропорційності.
107. Окрім цих тверджень у рішенні суду першої інстанції та загального посилання Конституційного Суду України на статтю 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" (див. пункт 24), ніщо не свідчить, що національні органи влади на будь-якому етапі вживали (як вимагає частина друга статті 6 Закону, див. пункт 36) урівноважуючі заходи для оцінки, чи переважала суспільний інтерес у поширенні інформації можлива шкода від нього (див. згадане рішення у справі "Центр демократії та верховенства права проти України" (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), пункт 118).
108. Отже, Суд доходить висновку, що втручання не ґрунтувалося на "достатніх" підставах, а необхідність втручання у здійснення заявником свободи на вираження поглядів. не було доведено.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
111. Заявник вимагав 6 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди у зв’язку з кожною заявою.
112. Уряд заперечив проти цієї вимоги, вважаючи її надмірною та необґрунтованою.
113. З огляду на відносно незначний характер порушень Суд вважає за належне не присуджувати жодної суми в якості відшкодування моральної шкоди. Суд постановляє, що встановлення порушень само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Вирішує об’єднати заяви.
2.Оголошує заяви прийнятними.
5.Постановляє, що встановлення порушень само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник.
6.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 січня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мартіна КЕЛЛЕР |
| Голова | Стефані МОРО-ВІКСТРОМ |