ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Юрій Коваль проти України" (Заява № 35121/09)
| СТРАСБУРГ 23 січня 2020 року |
Автентичний переклад
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Юрій Коваль проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,
Ганна Юдківська (<...>),
Ладо Чантурія (<...>), судді,
та Мілан Блашко (<...>), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 17 грудня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 35121/09), яку 15 червня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Юрій Михайлович Коваль (далі - заявник).
2. Заявника представляв п. Ю.В. Зінченко - юрист, який практикує у м. Миколаєві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.
3. Заявник, зокрема, стверджував, що:
(i) під час затримання 16 листопада 2007 року він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, а ефективного розслідування у зв’язку з цим проведено не було, що є порушенням статті 3 Конвенції;
(ii) умови під час тримання його під вартою та перевезення 23 і 24 грудня 2008 року, а також (iii) побутові умови тримання його під вартою у Миколаївському СІЗО суперечили статті 3 Конвенції;
(iv) національні суди, які обрали йому запобіжний захід у виді взяття під варту під час досудового слідства та залишили без змін цю постанову, не були незалежними та безсторонніми всупереч пунктам 3 і 4 статті 5 Конвенції, оскільки Голова Верховного Суду України, який мав певні повноваження щодо суддів, які ухвалювали постанови про взяття під варту під час досудового слідства, підтримав це подання;
(v) ні заявник, ні його захисники не були поінформовані про засідання 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року щодо продовження строку застосування запобіжного заходу та їм не була надана можливість взяти в них участь, а також сторона захисту не змогла підготувати та надати свої заперечення аргументам прокурорів, зокрема через ненадання їй можливості ознайомитися з поданнями прокурорів про продовження строку тримання заявника під вартою у порушення пункту 4 статті 5 Конвенції;
(vi) кримінальне провадження щодо заявника було надмірно тривалим, а застосований до заявника запобіжний захід у виді підписки про невиїзд без дозволу слідчих органів діяв занадто тривалий період часу.
4. 30 травня 2018 року Уряд було повідомлено про зазначені скарги, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1954 році та проживає у м. Миколаєві.
6. На момент подій він обіймав посаду голови Господарського суду Миколаївської області (далі - господарський суд).
А. Початок кримінального провадження щодо заявника, події 16 листопада 2007 року та їхні безпосередні наслідки
7. 08 листопада 2007 року Г., який був стороною майнового спору у господарському суді, звернувся до Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) зі скаргою на те, що заявник вимагав у нього хабар.
8. 13 листопада 2007 року заявник нібито одержав хабара від Г.
9. Г. поінформував органи влади, що 16 листопада 2007 року збирався запропонувати заявнику ще один хабар, а слідчі вирішили затримати заявника під час його отримання. Працівники міліції дали гроші Г. для передачі їх заявнику. Гроші були помічені спеціальною фарбувальною речовиною.
10. 16 листопада 2007 року заявник зустрівся з Г. у міському парку у м. Одесі. Працівники міліції таємно спостерігали за зустріччю. Один із працівників міліції робив відеозапис. Гроші було передано приблизно о 19 год. 00 хв.
11. Коли працівники міліції спробували зупинити заявника після передачі йому грошей, заявник почав тікати і перебіг на сусідню вулицю, де ледве не зіткнувся з автомобілем.
12. Згідно з результатами слідства на національному рівні (див. пункт 68) після передачі грошей з’явилися працівники міліції, деякі з них були у формі, та попросили заявника, який йшов з місця зустрічі з Г., зупинитися, гукнувши: "Зачекайте, міліція!" Почувши це, заявник побіг через парк, внаслідок чого вони випустили його з поля зору та почали переслідувати.
13. Згідно з твердженнями заявника він утік, оскільки не знав особу, яка йшла за ним після зустрічі з Г. На сусідній вулиці шлях йому перегородив автомобіль (вочевидь, без розпізнавальних знаків міліції), з якого вистрибнули люди у цивільному одязі. Вони штовхнули заявника на землю, де, за його словами, його було жорстоко побито.
14. Згідно з результатами розслідування на національному рівні працівники міліції, які переслідували заявника, знайшли його на проїжджій частині біля автомобіля "Лада". Вони бачили двох невідомих їм осіб, які сідали в автомобіль. Коли працівники міліції підійшли, заявник підвівся, і працівники міліції побачили садна на його обличчі та правій руці, які, за їхніми словами, з’явилися в результаті падіння.
15. Заявника обшукали та виявили сліди спеціальної фарбувальної речовини на його руках та одязі. Заявника допитали. Він заявив, що домовився про зустріч з Г. ввечері у парку, але стверджував, що, коли Г. спробував покласти гроші до його кишені, він схопив руку Г. і відштовхнув гроші від себе.
16. 17 листопада 2007 року заявнику пред’явили обвинувачення у хабарництві. Банкноти, позначені спеціальною фарбувальною речовиною, були знайдені розкиданими у парку. Було проведено обшук житла заявника та житла його родичів, а також його кабінету.
17. 19 листопада 2007 року певний Га. звернувся до прокуратури зі скаргою, що заявник змусив його придбати певну комп’ютерну техніку для господарського суду.
18. 07 грудня 2007 року певна Р. поскаржилася до прокуратури на те, що протягом 2007 року заявник вимагав від неї хабарі.
19. Таким чином, прокурори порушили кримінальну справу щодо заявника за фактом отримання хабарів від Р. і зловживання службовим становищем щодо Га. Ця справа була об’єднана зі справою, раніше порушеною у зв’язку з угодами між заявником і Г.
20. Заявник оскаржив у національних судах (у підсумку безрезультатно) постанови про порушення кримінальних справ щодо нього. Уряд підрахував, що це призвело до двадцяти п’яти місяців затримки судового розгляду (див. пункт 163).
В. Стверджуване перешкоджання заявником проведенню розслідування щодо нього
21. 17 листопада 2007 року слідчий, у провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо заявника, призначив вилучення певних документів з господарського суду. Заявник, який все ще обіймав посаду голови цього суду, дав вказівку підлеглим не надавати доступ слідчому до матеріалів відповідної справи. В результаті документи вилучені не були. Заявник стверджував, що перешкодив вилученню, оскільки матеріали цієї справи не стосувалися кримінального провадження щодо нього.
22. 13 лютого 2008 року слідчий дав вказівку заявнику подати у відставку з посади голови суду у зв’язку з порушеною щодо нього кримінальною справою. Заявник відмовився подавати у відставку, зазначивши, що звільнити його були повноваження лише у Президента України.
23. 25 березня 2008 року заявник знову дав вказівку працівникам господарського суду не дозволяти вилучення матеріалів справи, призначене слідчим.
24. 03 березня та 15 травня 2008 року за клопотаннями слідчого Печерський районний суд міста Києва (далі - Печерський суд) і Центральний районний суд міста Миколаєва, відповідно, надали дозвіл Державній контрольно-ревізійній службі України провести перевірку фінансової діяльності господарського суду та скласти інвентаризаційний опис його майна. 14 березня та 22 травня 2008 року служба не змогла провести інвентаризацію, оскільки заявник відмовився виконувати її вказівки.
25. 25 червня 2008 року ГПУ порушила кримінальну справу щодо заявника за фактом перешкоджання виконанню постанов суду від 03 березня та 15 травня 2008 року.
26. 03 липня 2008 року слідчий виніс нову постанову про відсторонення заявника з посади голови суду. Проте заявник відмовився скласти свої повноваження та продовжив працювати.
27. У незазначену дату слідчий, у провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо невиконання постанов суду, викликав заявника. 04 липня 2008 року заявник надіслав йому письмову відмову з’явитися, зазначивши, що слідчий був упередженим.
С. Затримання заявника та перевезення з м. Києва до м. Миколаєва
28. 08 грудня 2008 року прокурори, посилаючись на Регламент Верховної Ради України (далі - ВРУ), звернулися до Голови Верховного Суду України з поданням про надання згоди на затримання заявника.
29. 12 грудня 2008 року Голова Верховного Суду України вніс до ВРУ подання про затримання заявника, зазначивши, що він його підтримав.
30. 18 грудня 2008 року ВРУ дала згоду на затримання заявника.
31. 23 грудня 2008 року Печерський суд у присутності заявника та його захисника постановив затримати заявника та взяти його під варту з місцем тримання у Миколаївському слідчому ізоляторі (далі - Миколаївське СІЗО). Зокрема, суд зазначив, що заявник не з’явився за викликом до слідчого та перешкоджав слідству.
32. Згідно з твердженнями заявника 23 грудня 2008 року з 10 год. 00 хв. і до кінця дня його тримали у наручниках у кабінеті слідчого ГПУ, у провадженні якого перебувала його справа.
33. Опівночі п’ять працівників міліції приїхали з м. Миколаєва до м. Києва на "Газелі", мікроавтобусі, який в Україні широко використовувався для комерційного перевезення пасажирів, у тому числі для міжміського сполучення. Їм передали заявника і поїздка до м. Миколаїв тривала з приблизно півночі до 09 год. 00 хв. Тієї ночі температура надворі була нижче нуля, а опалення в мікроавтобусі було недостатнім. Тому один із супроводжуючих працівників міліції дав заявнику своє пальто. Заявник був прикутий одним зап’ястком до вертикального поручня, розміщеного біля його сидіння.
34. Щонайменше один супроводжуючий працівник міліції був озброєний пістолетом. Згідно з твердженнями заявника, цим працівником міліції був К., який брав участь у затриманні заявника 16 листопада 2007 року та був серед осіб, щодо яких заявник намагався ініціювати кримінальну справу у зв’язку з цим (див. пункт 65). Згідно з доводами заявника перебування того самого працівника міліції у складі конвою принизило його та змусило боятися за своє життя.
35. Надані працівниками міліції та заявником різні версії опису подій відрізняються щодо кількості разів, коли під час поїздки заявнику знімалися наручники та надавалася їжа.
36. У формулярі заяви заявник стверджував, що його перевозили дванадцять годин у наручниках, одягненого лише в костюм, у неопалюваному мікроавтобусі. Упродовж цього періоду він був "позбавлений можливості приймати їжу, спати або помитися". Наручники зняли лише один раз на декілька хвилин.
37. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник зазначив, що поїздка тривала дев’ять з половиною годин і з 10 год. 30 хв. 23 грудня по 10 год. 30 хв. 24 грудня 2008 року він був "позбавлений їжі".
38. Під час слідства на національному рівні (див. пункти 39 і 83) заявник стверджував, що під час поїздки один із супроводжуючих працівників міліції дав йому одягнути своє пальто. Була лише одна зупинка, протягом якої з нього зняли наручники, дозволили скористатися туалетом і дали з’їсти пиріжок.
39. Відповідно до наданих працівниками міліції пояснень під час слідства на національному рівні (див. пункт 83) зупинки робилися кожні дві години. Під час них заявник міг скористатися туалетом, йому давали їжу та знімали наручники на п’ять-десять хвилин.
40. Після прибуття до м. Миколаєва заявника спочатку помістили до ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ), де його тримали у камері разом із колишнім військовослужбовцем.
41. Заявник скаржився прокурорам на умови, в яких він перевозився з м. Києва до м. Миколаєва, і на тримання його в ізоляторі тимчасового тримання разом зі звичайним ув’язненим (відповідно до законодавства він, як суддя, мав триматися окремо від звичайного контингенту ув’язнених). Деталі цього провадження наведені у пунктах 78-88.
D. Умови тримання заявника під вартою у Миколаївському СІЗО
42. З початку січня по 17 грудня 2009 року заявник тримався під вартою у Миколаївському СІЗО.
43. Заявник описав умови тримання його під вартою так. Площа камери, в якій він спочатку тримався і перебував у ній сам, була п’ять квадратних метрів. Через недостатнє опалення взимку стіни камери та постільна білизна були вологими. Через відсутність належної вентиляції влітку у камері було душно. Продукти харчування та предмети особистої гігієни мали надаватися родичами, оскільки СІЗО не забезпечувало належним харчуванням або предметами особистої гігієни.
44. У незазначену дату заявника перевели до камери площею вісім квадратних метрів, в якій він перебував із ще одним ув’язненим.
45. Уряд стверджував, що заявник тримався у камерах № 404, № 405 та № 406, а у тюремному корпусі, в якому перебував заявник, підтримувалися належні побутові умови. Більш детальна інформація не могла бути надана, оскільки встановлений п’ятирічний строк зберігання документів закінчився і вони були знищені 25 травня 2016 року, до повідомлення Уряду про цю заяву.
Е. Провадження щодо перегляду запобіжного заходу заявника у виді тримання під вартою
46. 18 липня 2008 року заявник підписав договір з юридичною фірмою, яким уповноважував Ф., керуючого партнера фірми, та К., іншого юриста фірми, представляти його інтереси у кримінальному провадженні щодо нього.
47. У незазначену дату заявник також уповноважив З. виступати його захисником.
48. 26 грудня 2008 року Апеляційний суд міста Києва, розглянувши апеляційну скаргу за відсутності заявника, але у присутності його захисника залишив без змін постанову про взяття заявника під варту від 23 грудня 2008 року (див. пункт 31).
49. 18 лютого 2009 року Печерський суд розглянув подання прокурора про продовження строку тримання заявника під вартою до чотирьох місяців. Заявник та його захисники не були присутніми. Згідно з твердженнями заявника вони не були проінформовані про засідання та не були повідомлені про подання прокурора про продовження строку тримання під вартою. Згідно з наданою заявником копією постанови суду у судовому засіданні його представляла С., яка була юристом. Заявник стверджував, що він особисто не наймав цього юриста як свого представника, але вона була колегою його захисників Ф. і К. (див. пункт 46). Згідно з твердженнями заявника його захисники дізналися про засідання "випадково" за годину до того, як воно мало відбутися, і у зв’язку з неможливістю взяти у ньому участь направили до суду С. з клопотанням про перенесення засідання. Натомість суд вказав С. як представника заявника, хоча вона не зробила жодних заяв від його імені.
50. Наприкінці засідання суд задовольнив подання прокурора та продовжив строк тримання заявника під вартою до чотирьох місяців. Суд постановив, що у випадку звільнення заявника, існував ризик ухилення його від слідства та суду, перешкоджання встановленню істини у справі або унеможливлення виконання процесуальних рішень. Необхідно було провести низку слідчих дій, у тому числі допит суддів господарського суду та перевірку низки документів у приміщенні суду.
51. У своїй апеляційній скарзі захисники заявника Ф. і К. порушили, inter alia, питання представництва заявника у суді першої інстанції у формулюваннях, наведених у пункті 49.
52. 25 лютого 2009 року у присутності двох захисників заявника Апеляційний суд міста Києва залишив без змін постанову суду першої інстанції від 18 лютого 2009 року. Він не прокоментував їхніх тверджень щодо представництва заявника у суді першої інстанції.
53. 21 квітня 2009 року Апеляційний суд міста Києва провів засідання у присутності прокурора та захисника заявника К. і продовжив строк тримання заявника під вартою до шести місяців. Суд встановив, що слід було провести низку додаткових слідчих дій, у тому числі експертний аналіз аудіозаписів, і надати результати цього аналізу стороні захисту, скласти обвинувальний висновок тощо. Заявник обвинувачувався у вчиненні особливо тяжкого злочину, і підстав для зміни раніше застосованого запобіжного заходу не було.
54. 16 червня 2009 року Апеляційний суд міста Києва провів засідання у присутності прокурора, який надав доводи на користь продовження строку тримання заявника під вартою. Суд продовжив строк тримання заявника під вартою до восьми місяців. Ні заявник, ні його захисник присутні не були. У постанові суду відсутні будь-які коментарі щодо цього. Згідно з твердженнями заявника ні він, ні його захисники не були поінформовані про засідання. Підстави для ухвалення постанови про продовження строку тримання під вартою були аналогічні підставам, зазначеним у постанові від 21 квітня 2009 року (див. пункт 53).
55. Після подальших продовжень строків тримання заявника під вартою 19 лютого 2010 року Апеляційний суд Херсонської області звільнив його під підписку про невиїзд, зобов’язавши не відлучатися із зареєстрованого місця проживання без дозволу слідчого органу.
F. Ухвалення вироку заявника та його скасування
56. 04 жовтня 2013 року Комсомольський районний суд міста Херсона визнав заявника винним у хабарництві та зловживанні службовим становищем у зв’язку з епізодами за участю Г., Га та Р. (див. пункти 7-10, 17 і 18).
57. 18 березня 2014 року Апеляційний суд Херсонської області скасував вирок заявника та направив справу до прокуратури на додаткове розслідування. Серед наведених підстав було те, що апеляційний суд вважав недопустимими зібрані 16 листопада 2007 року докази з огляду на чіткі ознаки, що "невстановленими особами", які застосували силу до заявника (див. пункти 14 і 70), насправді були працівники міліції. З цього випливало, що 16 листопада 2007 року заявника було затримано без згоди ВРУ (див. відповідне положення Конституції України у пункті 90), що робило зібрані докази недопустимими.
58. На момент отримання останнього листа від заявника 26 березня 2019 року слідство все ще тривало.
G. Провадження щодо скасування запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд
59. 02 квітня 2018 року заявник звернувся до Печерського суду з клопотанням про скасування запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, застосованого до нього 19 лютого 2010 року (див. пункт 55).
60. 04 квітня 2018 року Печерський суд відмовив у відкритті провадження за клопотанням, встановивши, що не мав повноважень розглядати такі клопотання.
61. 20 вересня 2018 року Апеляційний суд міста Києва відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника на ухвалу від 04 квітня 2018 року, встановивши, що вона була подана з п’ятиденним пропуском строку для апеляційного оскарження.
62. 05 грудня 2018 року Апеляційний суд міста Києва розглянув клопотання заявника про продовження строку для апеляційного оскарження. Суд встановив, що заявник дізнався про ухвалу суду першої інстанції із запізненням, оскільки не був належним чином поінформований про цю ухвалу. Отже, апеляційний суд продовжив строк для оскарження, розглянув апеляційну скаргу та залишив без змін ухвалу від 04 квітня 2018 року, вважаючи її правильною.
H. Розслідування за твердженнями заявника про жорстоке поводження
1. Розслідування стверджуваного жорстокого поводження із заявником 16 листопада 2007 року
63. 17 листопада 2007 року нібито через жорстоке поводження 16 листопада 2007 року (див. пункт 13) заявнику стало зле і він викликав швидку допомогу. Лікарі, які його оглянули, зазначили, що у нього був струс мозку та забій нирок.
64. У листопаді та грудні 2007 року заявник проходив стаціонарне лікування струсу мозку, забою грудної клітки та поперекової ділянки, садна на коліні і перелому ребра.
65. Заявник звернувся до прокуратури зі скаргами, стверджуючи, що 16 листопада 2007 року він був незаконно затриманий, оскільки ВРУ не надавала дозволу на його затримання (див. відповідне положення Конституції України у пункті 90), що під час затримання він зазнав жорстокого поводження, а подальші обшуки його житла та житла його родичів, а також в його кабінеті (див. пункт 16) були незаконними.
66. ГПУ провела декілька дослідчих перевірок (пояснення цієї процедури див. у пункті 94) скарг заявника.
67. Міліція також провела службове розслідування.
68. 28 грудня 2007 року міліція склала висновок за результатами службового розслідування на підставі пояснень, наданих працівниками міліції, які 16 листопада 2007 року брали участь в операції, та заявником. Висновок ґрунтувався на наданому працівниками міліції описі подій, викладеному у пункті 14. Було зроблено висновок про необґрунтованість тверджень заявника. Документ було надіслано до ГПУ для використання під час дослідчої перевірки.
69. 25 січня 2008 року комісія експертів дійшла висновку, що діагнози струс мозку та перелом ребра ґрунтувалися виключно на скаргах заявника без об’єктивних доказів на їх підтвердження.
70. 04 серпня 2008 року ГПУ вирішила не порушувати кримінальну справу щодо працівників міліції. Прокурор вказав на висновок судово-комісійної експертизи від 25 січня 2008 року (див. пункт 69), а також на низку медичних висновків, згідно з якими діагноз забій нирок був необґрунтованим і не підтверджувався об’єктивними доказами. Крім того, прокурор вказав на твердження лаборанта, згідно з яким проби крові та сечі, на яких ґрунтувався цей діагноз, були відібрані не у заявника, а у його зятя. Прокурор також зазначив, що в окремому провадженні зять заявника був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, яке полягало у примушуванні медичного персоналу надати йому медичну документацію заявника. Згідно з твердженнями прокурора решта тілесних ушкоджень заявника могла бути пояснена його падінням. Прокуратура зробила висновок, що "невстановлені особи" застосували силу до заявника лише для запобігання його втечі.
71. 03 березня 2009 року Печерський суд скасував постанову від 04 серпня 2008 року, встановивши, що прокуратура не вжила достатніх заходів для встановлення особи працівників міліції, які зупинили втечу заявника.
72. 25 грудня 2009 року ГПУ знову вирішила не порушувати кримінальну справу. 14 березня 2011 року заявника було поінформовано про цю постанову.
73. 18 липня 2011 року Печерський суд скасував цю постанову по суті на тих самих підставах, що і постанову від 03 березня 2009 року. Зокрема, він зазначив, що законність затримання заявника не була переконливо встановлена.
74. 25 серпня 2011 року ГПУ знову вирішила не порушувати кримінальну справу.
75. 15 грудня 2011 року Печерський суд залишив без змін постанову від 25 серпня 2011 року. Він вважав розслідування закінченим. Зокрема, він взяв до уваги проведену прокурором перевірку медичних доказів, погодився з посиланням прокурора на експертний висновок від 25 січня 2008 року, в якому ставилася під сумнів правильність первинного діагнозу заявника (див. пункт 69), та відзначив дії, вжиті прокуратурою для встановлення осіб, які зупинили заявника від втечі. Суд вважав вжиті заходи достатніми.
76. 30 січня 2012 року Апеляційний суд міста Києва залишив без змін постанову суду першої інстанції від 15 грудня 2011 року.
77. Подана заявником касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду були залишена без задоволення у зв’язку з недотриманням процесуальних вимог.
2. Розслідування щодо умов перевезення заявника з м. Києва до м. Миколаєва 23 грудня 2008 року
78. У відповідь на скаргу заявника щодо умов його перевезення (див. пункт 41) прокуратура провела декілька дослідчих перевірок і винесла кілька постанов про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, які супроводжували заявника.
79. Перша з таких постанов була винесена 19 січня 2009 року. Прокуратура встановила, що старшого інспектора управління громадської безпеки було поінформовано про спробу заявника втекти 16 листопада 2007 року та його спроби перешкоджати слідству. Тому відповідно до Закону України "Про міліцію" (див. пункт 96) він вирішив, що існував ризик втечі та самоушкодження заявника, а також не виключалася можливість спроби звільнити його, і тому для мінімізації цих ризиків до заявника слід було застосувати наручники.
80. Вищестоящі прокурори скасовували ці постанови. Копії відповідних постанов не були надані Суду, проте вбачається, що першочергова причина скасування постанов полягала в неуспішних спробах з’ясувати обставини первинного поміщення заявника до ізолятора тимчасового тримання (див. пункт 40), питання, яке виходить за межі розгляду цієї справи.
81. 19 листопада 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Відповідно до нового Кодексу розслідування розпочиналося без проведення дослідчих перевірок шляхом внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - реєстр досудових розслідувань, див. пункт 95).
82. 20 лютого 2013 року до реєстру досудових розслідувань були внесені відповідні відомості.
83. Показання, надані заявником та учасниками підрозділу міліції, які супроводжували його, узагальнені в пунктах 38 і 39.
84. 24 лютого 2015 року прокуратура закрила кримінальну справу у зв’язку з відсутністю у діях відповідних працівників міліції елементів складу злочину.
85. 29 лютого 2016 року Центральний районний суд міста Миколаєва скасував постанову прокуратури та повернув справу на додаткове розслідування. Зокрема, він дійшов висновку про недостатність зусиль, спрямованих на пошук затриманого, з яким заявник тримався у камері в ізоляторі тимчасового тримання. Обставини застосування до заявника наручників також не були достатньо встановлені: хоча заявника дійсно прикували наручниками до поручня в мікроавтобусі, незрозуміло, наскільки заявнику було зручно, і чому замість цього його не можна було прикути наручниками до одного з супроводжуючих працівників міліції.
86. 30 серпня 2016 року прокуратура знову закрила кримінальну справу. Після додаткового допиту старшого інспектора управління громадської безпеки прокурор встановив, що заявника прикували наручниками до вертикального поручня поруч з його сидінням, що дозволяло йому досить вільно рухати рукою, не напружуючись.
87. 17 квітня 2018 року Центральний районний суд міста Миколаєва скасував зазначену постанову, вважаючи наведені підстави для її винесення недостатніми. Суд не навів причин для такого висновку.
88. У матеріалах справи відсутня інформація про подальший прогрес у цій справі.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
89. Відповідні положення законодавства у редакції, чинній на момент подій, наведені далі.
90.Стаття 126 передбачала, що суддя не міг бути затриманий чи заарештований без згоди ВРУ. Судді могли бути звільнені з посади органом, що його обрав або призначив (тобто Президентом України та ВРУ), у вичерпному переліку випадків, головним чином, коли вони досягали шістдесяти п’яти років, брали участь у діяльності, несумісній з посадою судді, або визнавалися винними у скоєнні злочину.
91.Стаття 129 передбачала, що при здійсненні правосуддя судді були незалежні і підкорялися лише закону.
92.Статтею 131 створювалася Вища рада юстиції, яка, серед іншого, мала виключні повноваження вносити подання про звільнення суддів. Голова Верховного Суду України був ex officio членом Ради разом з Міністром юстиції України та Генеральним прокурором України. Інші члени обиралися або призначалися ВРУ, Президентом України та з’їздом суддів України, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, з’їздом адвокатів України та з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ.
93. Деталі інших положень Конституції України та законодавства щодо статусу суддів, кар’єри суддів і чинної на той момент системи дисциплінарної відповідальності суддів наведені в рішенні у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункти 56-74, ЄСПЛ 2013.
В. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року та Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року
94. На момент подій Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року передбачав процедуру, відому як "дослідчі перевірки". За результатами цієї процедури виносилася постанова або про відмову у порушенні кримінальної справи, або про порушення кримінальної справи. У випадку останнього мало бути проведено повноцінне розслідування кримінальної справи. Відповідні положення наведені в рішенні у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року.
95. 19 листопада 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Новий Кодекс виключив стадію дослідчої перевірки. Відповідно до нового Кодексу повноцінне розслідування розпочиналося одразу після внесення відомостей до реєстру досудових розслідувань без необхідності проведення попередньої перевірки.
С. Закон України "Про міліцію" 1990 року
96.Стаття 14 передбачала, inter alia, що працівники міліції могли застосовувати наручники для самозахисту, захисту інших від нападу та інших дій, що створювали загрозу їхньому життю або здоров’ю, для затримання осіб, які вчинили правопорушення, якщо були підстави вважати, що ці особи могли вчинити втечу чи завдати шкоди собі або іншим, а також для припинення опору працівникам міліції.
D. Закон України "Про статус суддів" 1992 року
97.Стаття 33 надавала право Голові Верховного Суду України, а також головам кваліфікаційних комісій суддів і головам вищих спеціалізованих чи апеляційних судів порушувати дисциплінарне провадження щодо суддів у відповідних кваліфікаційних комісіях, до складу яких в основному входили інші судді.
98.Стаття 218 Регламенту Верховної Ради України передбачала порядок внесення подань про надання згоди на затримання та арешт судді. Будь-яке таке подання мало бути підготовлено органом досудового слідства або судовим органом і подано для попереднього погодження Голові Верховного Суду України. Подання мало бути достатньо вмотивованим і містити конкретні факти та докази, що підтверджували вчинення відповідним суддею кримінального правопорушення. Необхідність тримання під вартою мала бути чітко обґрунтованою.
ПРАВО
99. Заявник скаржився на (і) жорстоке поводження з ним працівників міліції 16 листопада 2007 року та непроведення ефективного розслідування щодо цього. Він також скаржився на те, що (іі) умови тримання його під вартою та перевезення 23 і 24 грудня 2008 року, а також (ііі) побутові умови тримання його під вартою у Миколаївському СІЗО суперечили статті 3 Конвенції, яка передбачає:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
Прийнятність
1. Стверджуване жорстоке поводження працівників міліції 16 листопада 2007 року
(а) Доводи сторін
100. Уряд стверджував, що заявник не довів своє твердження про жорстоке поводження з ним працівників міліції. На думку Уряду, твердження заявника щодо цього не були підтверджені під час проведення слідства на національному рівні.
101. Заявник стверджував про необґрунтованість рішень національних судів, ухвалених у провадженні, яке він намагався ініціювати щодо працівників міліції (див. пункти 75 і 76). 18 березня 2014 року, скасувавши його вирок, Апеляційний суд Херсонської області визнав встановленим, що 16 листопада 2007 року працівники міліції затримали заявника та заподіяли йому тілесні ушкодження (див. пункт 57). Проте після постановлення цієї ухвали органи державної влади не провели подальше розслідування цього питання. Крім того, призначене Апеляційним судом Херсонської області додаткове розслідування проводила ГПУ, тоді як відповідно до законодавства воно мало проводитися Національним антикорупційним бюро України.
(b) Оцінка Суду
102. Заявник сам визнав, що спробував втекти від міліції, хоча й намагався пояснити спробу втечі як непорозуміння (див. пункт 13). Ця обставина свідчить не на користь заявника, в результаті чого покладений на Уряд тягар доведення того, що застосування фізичної сили не було надмірним, є менш суворим (див., наприклад, рішення у справі "Капустяк проти України" (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 63, від 03 березня 2016 року з подальшими посиланнями).
103. Зрештою, слідство на національному рівні дійшло висновку, що могли бути підтверджені лише тілесні ушкодження, спричинені падінням заявника під час його втечі від працівників міліції. З цими висновками погодилися національні суди двох інстанцій (див. пункти 70, 75 і 76).
104. Суд має бути обачним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, коли це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи. Хоча Суд не зв’язаний висновками національних судів і може сам проводити свою оцінку з огляду на всі наявні у нього матеріали, за звичайних обставин для того, аби змусити Суд відійти від фактичних висновків, яких дійшли національні суди, потрібні переконливі докази (див. рішення у справі "С., В. та А. проти Данії" [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інші, пункт 154, від 22 жовтня 2018 року).
105. Суд зазначає, що заявник не надавав Суду детальний опис стверджуваного жорстокого поводження з ним. Так, у формулярі заяви заявник стверджував, що 16 листопада 2007 року його було жорстоко побито (див. пункт 13). Він жодного разу не деталізував цей опис.
106. За таких обставин заявник не надав Суду переконливих доказів, що дозволили б йому поставити під сумнів висновки національних органів влади, з якими погодилися національні суди. Рішення національного апеляційного суду, яким було скасовано вирок заявника (див. пункт 57), не було таким, аби поставити цей висновок під сумнів. Цей суд розглянув питання допустимості доказів проти заявника, яке стосувалося наявності в працівників міліції повноважень затримувати заявника без попередньої згоди ВРУ. У цьому сенсі висновки цього суду не відхиляли і не ставили під сумнів фактологічні висновки ГПУ, з якими погодилися національні суди у провадженні виключно щодо питання стверджуваного жорстокого поводження (див. пункти 70, 75 і 76).
107. За таких обставин Суд вважає, що заявник не надав обґрунтування небезпідставної скарги на стверджуване жорстоке поводження з ним. Отже, він не може оскаржувати ефективність розслідування на національному рівні. Суд зазначає, що твердження заявника на національному рівні також були досить загальними і стосувалися здебільшого стверджуваної незаконності на національному рівні його затримання та інших слідчих дій щодо нього, а не стверджуваного жорстокого поводження (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Ігарс проти Латвії" (Igars v. Latvia), заява № 11682/03, пункт 72, від 05 лютого 2013 року, рішення у справі "Гавула проти України" (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07, пункт 61, від 16 травня 2013 року, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Кравченко проти України" (Kravchenko v. Ukraine), заява № 23275/06, пункт 51, від 24 червня 2014 року).
108. Отже, скарга заявника за матеріальним і процесуальним аспектами статті 3 Конвенції є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
2. Умови тримання під вартою та перевезення 23 та 24 грудня 2008 року
(a) Доводи сторін
109. Уряд стверджував, що застосування до заявника наручників під час його перевезення відповідало Закону України "Про міліцію" (див. пункт 96) і було вмотивовано ризиком втечі та самоушкодження. Це було обумовлено попередньою спробою заявника втекти 16 листопада 2007 року. У зв’язку з цим заявник подав скарги, які були належним чином розслідувані, і було зроблено висновок про відсутність елементів складу злочину у діях працівників міліції (див. пункти 78-88).
110. Заявник надав опис подій, наведений у пункті 37. Він також стверджував, що посилання Уряду на його поведінку 16 листопада 2007 року як на підставу для застосування до нього наручників було необґрунтованим, оскільки того дня він був затриманий незаконно, а працівники міліції, які переслідували його того дня, були одягнені у цивільний одяг.
(b) Оцінка Суду
111. Насамперед, Суд зазначає, що твердження заявника на національному рівні про надання йому пальта та їжі під час поїздки з м. Києва до м. Миколаєва (див. пункт 38) суперечать його доводам під час провадження у цьому Суді, які можна зрозуміти так, що він страждав від холоду і був позбавлений їжі протягом тривалого періоду часу (див. пункти 36, 37 і 110).
112. Між цією справою та справами, в яких засуджені перевозилися у спеціальних залізничних вагонах або автомобілях спеціального призначення і в яких було встановлено порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами переповненості та іншими особливостями перевезення у таких транспортних засобах, має бути проведена різниця (див., наприклад, "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 105-133, від 25 жовтня 2007 року, "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункти 106-108, від 10 грудня 2009 року, та "Коновальчук проти України" (Konovalchuk v. Ukraine), заява № 31928/15, пункти 66-70, від 13 жовтня 2016 року).
113. На противагу, у цій справі заявника перевозили у мікроавтобусі, широко використовуваному для комерційних пасажирських перевезень, у тому числі для міжміського сполучення (див. пункт 33 та, для порівняння, рішення у справі "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 105, від 04 липня 2019 року). Крім того, на відміну від зазначених справ, в яких ув’язнених неодноразово перевозили у спеціальних транспортних засобах, у цій справі було здійснено лише одне перевезення протягом дев’яти годин, навіть якщо воно відбувалося в неідеальних умовах (там само, пункт 107).
114. Так само, присутність озброєного працівника міліції як такого (див. пункти 37 і 110) за відсутності навіть натяку на залякування заявника службовою вогнепальною зброєю явно є недостатньою підставою для застосування статті 3 Конвенції.
115. Єдиний аспект ситуації заявника, який залишився та вимагає уваги,- це застосування до нього наручників.
116. У цьому контексті Суд повторює, що застосування наручників або інших засобів стримування, як правило, не порушує питання за статтею 3 Конвенції, якщо такий засіб застосовується у зв’язку із законним затриманням і не тягне за собою застосування сили або її публічної демонстрації, що виходило б за межі того, що обґрунтовано вважається необхідним. У зв’язку з цим важливо враховувати, наприклад, ризик втечі особи чи заподіяння тілесних ушкоджень або шкоди (див., наприклад, рішення у справі "Метью проти Нідерландів" (Mathew v. The Netherlands), заява № 24919/03, пункт 180, ЄСПЛ 2005-IX).
117. Заявник не надав детального опису застосування до нього наручників 23 грудня з 10 год. 00 хв. до опівночі, зокрема, чи перебував він у наручниках безперервно. Так само його скарги на національному рівні здебільшого полягали у застосуванні до нього наручників, а також у інших аспектах його ситуації під час та після перевезення до м. Миколаєва (див. пункти 41 і 85).
118. Стосовно застосування до заявника наручників під час його перевезення ніщо не свідчить про те, що це було образливо чи принизливо (див., для порівняння, наприклад, рішення у справі "Ердоган Яіз проти Туреччини" (<...>), заява № 27473/02, пункт 45, від 06 березня 2007 року, та "Городнічев проти Росії" (Gorodnitchev v. Russia), заява № 52058/99, пункт 108, від 24 травня 2007 року). Ніщо не свідчить також про те, що заявник був особливо вразливим, не враховуючи вразливість, притаманну через сам факт тримання його під вартою (див., для порівняння, наприклад, рішення у справах "Муасель проти Франції" (Mouisel v. France), заява № 67263/01, пункт 46, ЄСПЛ 2002-IX, "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 159, від 15 травня 2012 року, "Ілєвська проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Ilievska v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 20136/11, пункт 61, від 07 травня 2015 року, "Корнейкова та Корнейков проти України" (Korneykova and Korneykov v. Ukraine), заява № 56660/12, пункт 115, від 24 березня 2016 року, та "Жердєв проти України" (Zherdev v. Ukraine), заява № 34015/07, пункт 91, від 27 квітня 2017 року, які стосувалися тяжкохворих заявників, осіб з інвалідністю або, в останніх двох справах, жінки під час переймів і неповнолітньої особи, залишеної роздягненою у приміщенні відділу міліції, відповідно).
119. Застосування наручників до заявника ґрунтувалося на національному законодавстві (див. пункт 96). Цей засіб не застосовувався систематично без конкретних причин і на регулярній основі (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Кашавелов проти Болгарії" (Kashavelov v. Bulgaria), заява № 891/05, пункт 39, від 20 січня 2011 року, згадане рішення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), пункт 158, та рішення у справі "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, пункт 155, від 14 березня 2013 року), а застосовувався протягом певного періоду часу у зв’язку з конкретними міркуваннями безпеки через попередню поведінку заявника (див. пункт 79). З огляду на таку поведінку, яка включала спробу втечі від затримання та спроби перешкодити слідству (див. пункти 21-27 і 31), Суд не вбачає підстав, щоб поставити під сумнів оцінку національних органів влади щодо виправданості застосування наручників за таких обставин.
120. Щодо способу застосування наручників Суд зазначає, що працівники міліції, як визнав сам заявник, вживали заходів для зменшення дискомфорту, спричиненого їхнім застосуванням (див. пункти 38 і 39 та, в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Кучерук проти України" (Kucheruk v. Ukraine), заява № 2570/04, пункт 144, від 06 вересня 2007 року). Заявник не пояснив, чому вважав ці зусилля недостатніми. Він також не стверджував, що зазнав будь-якої тривалої фізичної чи моральної шкоди в результаті застосування наручників (див., для порівняння, рішення у справах "Шиті проти Румунії" (Shyti v. Romania), заява № 39756/07, пункти 23 і 24, від 27 травня 2014 року, та "Закшевський проти України" (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункт 75, від 17 березня 2016 року).
121. Отже, Суд доходить висновку, що заявник не висунув небезпідставної скарги на те, що жорстоке поводження, якому він був підданий 23 і 24 грудня 2008 року, підпадало під дію статті 3 Конвенції.
122. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
3. Умови тримання під вартою у Миколаївському СІЗО
(а) Доводи сторін
123. Доводи сторін наведені у пунктах 43-45.
(b) Оцінка Суду
124. Суд нагадує, що інформація про побутові умови тримання під вартою знаходиться у розпорядженні національних органів влади. Отже, у заявників можуть виникнути певні труднощі в отриманні доказів для обґрунтування скарги з цього приводу. Однак у таких справах від заявників можна очікувати подання принаймні детального викладу оскаржуваних фактів та надання максимально можливою мірою певних доказів на підтвердження своїх скарг (див., наприклад, рішення у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пункт 45, від 20 травня 2010 року).
125. Це має ще більше значення у справі заявника-судді, якого представляли захисники і який вичерпно оскаржив усі аспекти своєї ситуації. За таких обставин від заявника можна було б очікувати докладання щонайменше певних зусиль для деталізації та обґрунтування його скарги. Проте він цього не зробив. Зокрема, він не надав детальної інформації про тривалість свого перебування в одиночній камері та камері для двох осіб відповідно. Інші аспекти його тверджень є так само сумнівними (див. пункти 43 та 44).
126. З огляду на наведені міркування Суд вважає, що заявник не надав послідовного та детального опису побутових умов тримання його під вартою у Миколаївському СІЗО, які б дозволили Суду зробити висновок про його тримання там в умовах, що суперечили статті 3 Конвенції.
127. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
128. Посилаючись на пункти 3 і 4 статті 5 Конвенції, заявник скаржився на небезсторонність національних судів, які ухвалювали постанови про взяття його під варту, оскільки подання про взяття його під варту було підтримано Головою Верховного Суду України.
Посилаючись на пункт 4 статті 5 Конвенції, заявник скаржився на те, що ні він, ні його захисники не були поінформовані про засідання 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року щодо продовження застосування запобіжного заходу та не могли підготувати і надати заперечення аргументам прокурорів, зокрема через ненадання стороні захисту можливості ознайомитися з поданнями прокурорів про продовження строку тримання заявника під вартою.
Зазначені положення Конвенції передбачають:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.".
А. Стверджуване порушення пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції щодо вимог незалежності та безсторонності
Прийнятність
(а) Доводи сторін
129. Уряд стверджував, що підтримавши подання про взяття заявника під варту, Голова Верховного Суду України діяв у межах своїх законних повноважень. Він звернув увагу на конституційні гарантії незалежності суддів (див. пункт 91). Тримання заявника під вартою тривало один рік і два місяці, що не могло вважатися нерозумним. Заявника звільнили, як тільки підстави для тримання його під вартою відпали. Рішення Голови Верховного Суду підтримати взяття заявника під варту було ухвалено на об’єктивних підставах і було частиною стандартної процедури без ознак будь-якої упередженості. Подання не підлягало обов’язковому задоволенню судами, які, розглянувши всі аспекти справи, дійшли обґрунтованого висновку, що тримання під вартою під час досудового слідства було необхідним.