146. У цій справі, що стосується тримання зазначених заявників під вартою з 13 серпня 2010 року по 20 вересня 2011 року, не було продемонстровано, що тривале тримання їх під вартою поза межами двомісячного строку невідбутої частини покарання слугувало меті виконання їхніх покарань. З огляду на рішення, якими було відмовлено у задоволенні клопотань заявників про звільнення з-під варти під час апеляційного провадження (див. пункти 21-22), цей аспект справи проаналізовано не було. Апеляційний суд посилався на серйозність обвинувачень та можливість скасування апеляційним судом вироку щодо заявників. Проте ці елементи самі по собі, за відсутності серйозної оцінки конкретної ситуації заявників, не вказують на те, що тривале тримання заявників під вартою впродовж часу, що перевищував строк невідбутої частини покарання на одинадцять місяців, було виправдане.
147. У наведеній вище справі "Монелл та Морріс проти Сполученого Королівства" (Monnell and Morris v. the United Kingdom) Суд встановив наявність достатнього та законного зв'язку між засудженням заявників та додатковим строком позбавлення волі, який вони відбули внаслідок рішення апеляційного суду про незарахування витраченого на апеляцію часу у строк покарання. Суд погодився з тим, що повноваження апеляційного суду щодо рішення про незарахування витраченого на апеляцію часу у строк покарання, яке суд власне реалізував, були складовою частиною існуючого в англійському законодавстві механізму, покликаного забезпечити розгляд апеляцій у кримінальних провадженнях впродовж розумного часу та, зокрема, скоротити час перебування під вартою осіб, що мають обґрунтовані підстави для розгляду їхніх апеляційних скарг. Застосування судом при здійсненні своїх повноважень рішення про незарахування витраченого на апеляцію часу у строк покарання вважалось частиною загального порядку призначення покарання після визнання особи винною. Особливо наголошувалося на тому, що "за англійським законодавством, покарання у вигляді позбавлення волі, призначене судом Корони, [мало] бути відбуте з урахуванням будь-якого рішення, яке [міг] ухвалити апеляційний суд щодо втрати часу у разі безуспішного подання апеляційної скарги" (див. згадане рішення у справі "Монелл та Морріс проти Сполученого Королівства" (Monnell and Morris v. the United Kingdom), п. 46).
148. Всупереч доводам Уряду (див. пункт 131), ця справа відрізняється від згаданої справи "Монелл та Морріс проти Сполученого Королівства" (Monnell and Morris v. fne United Kingdorn) у багатьох аспектах, головним з яких є те, що у цій справі збільшення строків позбавлення зазначених заявників волі, яке зрештою мало місце, не залежало від результату апеляційного провадження або від їхньої поведінки під час цього провадження. Не стверджувалось, що зазначені заявники були відповідальними за тривалість апеляційного провадження, про яке йдеться, або спричинили серйозні затримки під час провадження. Перший і п'ятий заявники навіть не оскаржували вирок від 13 серпня 2010 року в апеляційному порядку.
149. На відміну від ситуації у справі "Монелл та Морріс проти Сполученого Королівства" (Monnell and Morris v. the United Kingdom), у цій справі зазначені заявники ймовірно перебували у стані невизначеності щодо тривалості свого ув'язнення під час апеляційного провадження. Національне законодавство не передбачало максимально допустиму тривалість такого ув'язнення (див., для порівняння в якості протилежного випадку, згадане рішення у справі "Грубіч проти Хорватії" (Grubic v. Croatia), п. 39). Воно також не вимагало від суду, який постановив вирок, періодично переглядати законність продовжуваного тримання під вартою під час апеляційного провадження. У цілому, згідно з чинним законодавством під час апеляційного провадження засуджений міг перебувати під вартою впродовж необмеженого та невизначеного періоду часу, незалежно від невідбутого строку покарання та його або її конкретної ситуації, як, наприклад, небезпеки, яку міг засуджений становити для оточення. Тривалість такого тримання під вартою могла бути значною, у цій справі вона становила одинадцять місяців.
150. З огляду на зазначені міркування, Суд доходить висновку, що тримання зазначених заявників під вартою з 14 жовтня 2010 року по 20 вересня 2011 року, тобто впродовж часу, який перевищував невідбутий двомісячний строк позбавлення волі відповідно до вироку від 13 серпня 2010 року, було невиправданим.
151. Зазначена ситуація змінилась 20 вересня 2011 року, коли апеляційний суд скасував вирок від 13 серпня 2010 року та постановив новий вирок, яким призначив зазначеним заявникам покарання у вигляді позбавлення волі на строк, який вочевидь перевищували увесь строк тримання їх під вартою впродовж провадження у цій справі (див. пункт 23). Суд не вбачає жодних доказів того, що переглянутий вирок не був справжнім, або що апеляційний суд мав намір таким чином ретроспективно виправдати тримання зазначених заявників під вартою впродовж апеляційного провадження, як вони стверджували у своїх скаргах до Суду. Таким чином, тримання зазначених заявників під вартою з 20 вересня 2011 року по дату їхнього звільнення 8 травня 2012 року повинно вважатися таким, що має достатній причинно-наслідковий зв'язок з новим вироком щодо заявників.
152. За таких обставин немає необхідності розглядати гіпотетичний сценарій, згідно з яким у випадку залишення апеляційним судом вироку від 13 серпня 2010 року без змін, заявники мали б право вимагати відшкодування шкоди, як стверджував Уряд (див. пункт 131).
153. Відповідно Суд постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою з 14 жовтня 2010 року по 20 вересня 2011 року.
154. Суд також встановлює, що не було порушення цього положення щодо тримання їх під вартою з 20 вересня 2011 року по 8 травня 2012 року.
1. Прийнятність
155. Суд вважає, що скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за пунктом 5 статті 5 Конвенції на те, що їм не було забезпечено юридично закріплене право на відшкодування за порушення їхнього права на свободу, не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Ці скарги не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
156. Уряд доводив, що порушення пункту 5 статті 5 Конвенції не було. Уряд зазначав, що за стверджуване порушення їхніх прав за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції зазначені заявники могли вимагати відшкодування за статтею 1176 Цивільного кодексу України та згідно із Законом про відшкодування шкоди 1994 року.
157. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 гарантує юридично закріплене право на відшкодування особам, яких було заарештовано чи взято під варту всупереч іншим положенням статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" (Steel and Others v. the United Kingdom), від 23 вересня 1998 року, п. 81, Reports 1998-VII).
158. У цій справі Суд встановив порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції, у поєднанні з якими мають розглядатися ці скарги. Відповідно пункт 5 статті 5 Конвенції є застосовним. Отже, Суд має встановити, чи забезпечувало законодавство України зазначеним заявникам юридично закріплене право на відшкодування за порушення у їх справі пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції.
159. Суд вже розглядав це питання у низці справ проти України (див., наприклад рішення у справах "Нечипорук та Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пп. 229-234, від 21 квітня 2011 року, "Клішин проти України" (Klishyn v. Ukraine), заява № 306/1/04. від 23 лютого 2012 року, та "Таран проти України" (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, пп. 88-90, від 17 жовтня 2013 року) та встановлював, що права заявників на відшкодування шкоди за схожих обставин було порушено.
160. Отже, раніше, як і у цій справі, вже встановлювалося, що ані Закон про відшкодування шкоди, ані Цивільний кодекс України на час подій не забезпечували юридично закріпленого права на відшкодування шкоди. Крім того, не вбачається, що таке право передбачалось або передбачається будь-яким іншим положенням законодавства України, враховуючи відсутність будь-якої передбаченої законом процедури ініціювання провадження з метою відшкодування шкоди, завданої у зв'язку з позбавленням свободи, що згідно з висновками Суду відбувалось у порушення одного з інших пунктів статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Квашко проти України" (Kvashko v. Ukraine), заява № 40939/05, п. 77, від 26 вересня 2013 року).
161. Суд доходить висновку, що зазначені заявники не мали юридично закріпленого права на відшкодування шкоди у зв'язку з порушенням пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції, як це вимагається пунктом 5 статті 5 Конвенції. Отже, було порушення зазначеного положення.
162. Заявники скаржились на те, що тривалість провадження у кримінальній справі щодо них була нерозумною. Вони посилались на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідні частини якого передбачають таке:
"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...".
163. Уряд заперечив твердження заявників, зазначаючи, що їхня справа була складною як з юридичної, так і фактологічної точки зору. Зокрема, їх було обвинувачено у вчиненні низки тяжких злочинів. Під час слідства та суду було допитано близько двадцяти потерпілих та більше 100 свідків, а також проведено більше двадцяти обшуків та експертиз. За твердженнями Уряду, заявники сприяли тривалості провадження тим, що вони затягували ознайомлення з матеріалами справами на етапі досудового слідства, подавали численні клопотання про звільнення з-під варти, процесуальні клопотання та скарги, оскаржували рішення судів та не визнали себе винними. Уряд також доводив, що значні затримки було спричинено неявкою певних свідків, а суди при цьому розглядали справу з належною старанністю.
164. Заявники стверджували, що органи влади є відповідальними за надмірну тривалість провадження у їхній справі та що загальна тривалість провадження не була виправданою.
A. Прийнятність
165. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
166. Суд повторює, що розумність тривалості провадження має визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи і поведінка заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Пелісьє та Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II).
167. Суд зауважує, що період, що має враховуватися, почався у жовтні 2005 року та закінчився у червні 2015 року. Таким чином, він тривав більше дев'яти років.
168. Суд визнає, що зазначене кримінальне провадження, яке охоплювало сім епізодів тяжких злочинів та низку потерпілих і свідків, було певною мірою складним. Суд також не забуває про те, що певною мірою заявники могли вплинути на тривалість провадження тим, що подавали різні скарги, апеляційні скарги та процесуальні клопотання.
169. Проте справа неодноразово поверталась на новий судовий розгляд у зв'язку з тим, що оцінка відповідних доказів та аргументів сторін була поганою та неповною, а також у зв'язку з процесуальними порушеннями, відповідальність за які несли суди (див. пункти 15, 16 та 24). Як видається, саме це було головною причиною затримок у провадженні.
170. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких порушувалися питання, подібні до питань у цій справі (див. згадане рішення у справі "Пелісьє та Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi v. France), та рішення у справі "Горбатенко проти України" (Gorbatenko v. Ukraine), заява № 25209/06 пп. 152-56, від 28 листопада 2013 року).
171. Вивчивши усі надані йому документи, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту або аргументу, здатних переконати його дійти у цій справі іншого висновку. До того ж аргумент Уряду про те, що заявники вплинули на тривалість провадження, оскільки, зокрема, не визнавали себе винними у вчиненні інкримінованих їм злочинів, за своєю природою суперечить такому важливому елементу концепції справедливого судового розгляду як право не свідчити проти себе та презумпція невинуватості, а тому за жодних обставин не може бути прийнятий (див. mutatis mutandis, рішення у справі "Луценко проти України" (Lutsenko v. Ukrainе), заява № 6492/11, п. 72, від 3 липня 2012 року). У цілому, з огляду на свою практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість проваджень була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку".
VI. СТВЕРДЖУВАНІ ОБМЕЖЕННЯ ПОБАЧЕНЬ З ЧЛЕНАМИ СІМ'Ї
173. Насамкінець заявники, за винятком другого заявника, скаржились, що впродовж перебування під вартою у СІЗО кількість побачень з близькими родичами та їхня тривалість були обмежені. Це, а також тривалість їхнього перебування під вартою створювало перешкоди їхньому спілкуванню з близькими родичами, що негативно вплинуло на їхнє сімейне життя. Зазначені заявники також стверджували, що для того, щоб отримати дозвіл на побачення, їхні родичі повинні були погодитися на допит в якості свідків у справі заявників. Хоча спершу зазначені заявники посилались на статтю 3 Конвенції, згодом вони та Уряд надіслали зауваження щодо цієї частини справи за статтею 8 Конвенції, у якій зазначається таке:
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
174. Суд повторює, що тримання під вартою або будь-який інший захід, що позбавляє особу свободи, тягне за собою невід'ємні обмеження приватного та сімейного життя такої особи. Проте сприяння органів влади у підтриманні зв'язків ув'язненої особи зі своїми близькими родичами, а за необхідності - допомога у підтриманні таких зв'язків, є важливою частиною права особи на повагу до сімейного життя (див. рішення у справах "Хорошенко проти Росії" (Khoroshenko v. Russia) [ВП] заява № 41418/04. п. 106, ECHR 2015, та "Тросін проти України" (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, п. 39, від 23 лютого 2012 року). У той же час, Договірні держави користуються широкими межами свободи розсуду у визначенні заходів, необхідних для забезпечення виконання обов'язків за Конвенцією із належним врахуванням потреб та ресурсів суспільства і осіб (див., наприклад, рішення у справі "Діксон проти Сполученого Королівства" (Dickson v. the United Kingdom) [ВП], заява № 44362/04, п. 81, ECHR 2007-V). Суд встановив, що стаття 8 Конвенції не передбачає обов'язок щодо організації побачень для спільного проживання осіб, які перебувають під вартою, та їхніх дружин/чоловіків (див. рішення у справі "Алієв проти України" (Aliev v. Ukraine), заява № 41220/98, п. 188, від 29 квітня 2003 року, згадане рішення у справі "Діксон проти Сполученого Королівства" (Dickson v. the United Kingdom): та рішення у справі "Епнерс-Гефнерс проти Латвії" (Epners-Gefners v. Latvia), заява № 37862/02, п. 62, від 29 травня 2012 року). Він також не виявляв втручання з боку держави у права взятих під варту осіб за статтею 8 Конвенції у випадках, коли вони не надавали достатніх доказів того, що вони наполегливо клопотали про побачення з членами сім'ї, в чому, як стверджується, їм було відмовлено (див. рішення у справах "Чістяков проти Литви" (<…>), заява № 67275/01, п. 86, від 8 лютого 2007 року, "Савенковас проти Литви" (Savenkovas v. Lithuania), заява № 871/02, п. 101 від 18 листопада 2008 року, та згадане рішення у справі "Епнерс-Гефнерс проти Латвії" (Epners-Gefners v. Latvia), п. 65).
175. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що на час подій національне законодавство передбачало певні обмеження кількості та тривалості побачень з членами сім'ї, про які могли клопотати зазначені заявники (див. пункти 57, 58 та 61). З матеріалів справи, наданих сторонами, випливає, що зазначені заявники під час свого перебування під вартою мали низку побачень зі своїми близькими родичами. Вони не довели, що передбачені законодавством обмеження побачень з членами сім'ї негативно вплинули на їх здатність бачитися зі своїми близькими родичами так часто, як вони бажали (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Зінченко проти України" (Zinchenko v. Ukraine). заява № 63763/11, пп. 100-101, від 13 березня 2014 року, та в якості протилежного прикладу рішення у справі "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, п. 88, від 4 березня 2010 року). Суд зазначає, що згадані заявники не вказали жодного конкретного випадку відмови у задоволенні їхнього клопотання про надання дозволу на побачення з членами сім'ї або ненадання відповіді на нього. Ані зазначені заявники, ані їхні близькі родичі не скаржилися на те, що їх позбавляли права на побачення. Їхнє твердження про те, що для отримання дозволу на побачення з ними їх близькі родичі повинні були давати згоду на допит їх в якості свідків у справі заявників не підтверджується жодними доказами. За цих обставин Суд не вважає за необхідне абстрактно розглядати питання про те, чи застосовне у справі заявників національне законодавство, яке обмежувало кількість побачень з членами сім'ї, відповідало вимогам статті 8 Конвенції. Відповідно Суд встановлює, що ця частина справи має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
А. Шкода
177. Перший заявник вимагав 13000 євро відшкодування моральної шкоди, пов'язаної з жорстоким поводженням, якого він зазнав від працівників міліції, та вісутності ефективного розслідування цієї події. Додатково він вимагав 3000 євро відшкодування шкоди за погані умови його перевезення, 25000 євро - за незаконність та тривалість тримання його під вартою та 25000 євро - за стверджувані порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції.
178. Другий заявник вимагав 50000 євро відшкодування моральної шкоди у зв'язку з порушенням у його справі статей 5 та 6 Конвенції
179. Третій заявник вимагав 13000 євро відшкодування моральної шкоди у зв'язку з жорстоким поводженням, якого він зазнав від працівників міліції, та відсутністю ефективного розслідування цієї події. Додатково він вимагав 20000 євро відшкодування шкоди за погані умови його перевезення, 25000 євро - за незаконність та тривалість тримання його під вартою та 25000 євро - за стверджувані порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції.
180. Четвертий заявник вимагав близько 66000 євро відшкодування матеріальної і моральної шкоди, характеру та деталей яких він не зазначив. Він також вимагав компенсації витрат на лікування у розмірі близько 3500 євро, яких: він зазнав після звільнення його з-під варти у зв'язку зі стверджуваним ненаданням йому органами влади належної медичної допомоги під час тримання під вартою.
181. П'ятий заявник вимагав 3000 євро відшкодування шкоди за погані умови його перевезення, 25000 євро - за незаконність та тривалість тримання його під вартою та 25000 євро - за стверджувані порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції.
182. Уряд заперечив ці вимоги.
183. Сад нагадує, що може присудити справедливу сатисфакцію лише тоді, якщо встановить наявність порушення Конвенції. Відповідно, Суд відхиляє вимоги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників у частині скарг за статтею 8 Конвенції, вимоги третього заявника щодо стверджуваного жорстокого поводження з боку міліції та вимоги третього і четвертого заявників щодо стверджуваної неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою.
184. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленими у справі заявників порушеннями та заявленою деякими з них матеріальною шкодою, а тому відхиляє вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди.
185. З іншого боку, Суд зазначає, що заявники вочевидь зазнали моральних страждань та хвилювань внаслідок порушень, встановлених у їхній справі. Постановляючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує першому заявникові 20000 євро, другому заявникові - 10000 євро, які мають бути сплачені його спадкоємцям, а третьому, четвертому і п'ятому заявникам - по 15000 євро від шкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
186. Заявники також вимагали різні суми компенсації судових та інших витрат, які за їхніми твердженнями, вони зазнали у провадженні на національному рівні та у Суді. Заявники, за винятком третього заявника, надали копії договорів зі своїми адвокатами. Деякі із заявників також надали копії рахунків-фактур.
187. Уряд заперечив ці вимоги.
188. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі заявники не надали достатньо докладних та конкретних відомостей, щоб Суд мав можливість розглянути питання про те, чи відповідають ці вимоги наведеним вище критеріям (див., для порівняння і в якості протилежного прикладу, рішення у справах "Рудніченко проти України" (Rudnichenko v. Ukraine), заява № 2775/07, пп. 132 та 135, від 11 липня 2013 року та "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), заява № 28403/05, пп 163 та 166, від 23 жовтня 2014 року). Відповідно Суд відхиляє вимоги заявників щодо компенсації судових та інших витрат.
C. Пеня
189. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі гранично, позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Вирішує об'єднати заяви.
2.Постановляє, що пані Ворона О.П. має право брати участь у провадженні від імені другого заявника.
3.Оголошує прийнятними такі заяви:
(i) скарги першого заявника за статтею 3 Конвенції на жорстоке з ним поводження з боку працівників міліції та на відсутність ефективного розслідування цієї події;
(ii) скаргу четвертого заявника за статтею 3 Конвенції про неналежну медичну допомогу під час гримання його під вартою;
(iii) скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за статтею 3 Конвенції про умови, в яких їх перевозили до суду та з нього під час тримання їх під вартою;
(iv) скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за підпунктом "с" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на незаконність та тривалість тримання їх під вартою з 14 жовтня 2005 року по 28 жовтня 2008 року;
(v) скарги заявників за підпунктом "с" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на незаконність та тривалість тримання їх під вартою з 24 грудня 2009 року по 13 серпня 2010 року;
(vi) скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність та тривалість тривалого тримання їх під вартою після 14 жовтня 2010 року;
(vii) скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність ефективного і юридично закріпленого права на відшкодування шкоди за тримання їх під вартою, яке, за їхніми твердженнями, суперечило пунктам 1 та 3 статті 5 Конвенції;
(viii) скарги заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість кримінального провадження щодо них;
а решту скаргу заявах - неприйнятними.
4.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку тим, що перший заявник зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, та не було проведено ефективного розслідування його скарг у зв'язку з цим.
5.Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку зі скаргою четвертого заявника на неналежну медичну допомогу під час тримання його під вартою.
6.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку зі скаргами першого, третього, четвертого та п'ятого заявників на умови, в яких їх перевозили до суду для участі у засіданнях та з нього під час тримання їх під вартою.
7.Постановляє, що було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з незаконністю та тривалістю тримання першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою з 14 жовтня 2005 року по 28 жовтня 2008 року.
8.Постановляє, що було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з незаконністю та тривалістю тримання заявників під вартою з 24 грудня 2009 року по 13 серпня 2010 року.
9.Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою з 14 жовтня 2010 року по 20 вересня 2011 року.
10.Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою з 20 вересня 2011 року по 8 травня 2012 року.
11.Постановляє, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції у зв'язку з тим що перший, третій, четвертий та п'ятий заявники не мали ефективного і юридично закріпленого права на відшкодування шкоди за тримання їх під вартою всупереч пунктам 1 та 3 статті 5 Конвенції.
12.Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю кримінального провадження щодо заявників.
13.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу.
(і) 20000 (двадцять тисяч) євро - першому заявникові та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись;
(ii)10000 десять тисяч) євро - спадкоємцям другого заявника та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись його спадкоємцям,
(ііі) по 15000 (п'ятнадцять тисяч) євро - третьому, четвертому та п'ятому заявникам та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватись,
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) урозмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
14.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 3 грудня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |
