81. У світлі вищенаведеного Суд доходить висновку, що розслідування скарги першого заявника на жорстоке поводження не було ретельним, оскільки за його результатами не було встановлено походження тілесних ушкоджень заявника. Отже, у зв'язку з цим було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
(іі) Стверджуване жорстоке поводження з боку працівників міліції
82. Повертаючись до матеріального аспекту скарги заявника, Суд зазначає, що при оцінці доказів за скаргою про порушення статті 3 Конвенції має застосовуватися стандарт доведення "поза розумним сумнівом" (див. рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року п 161, Series А № 25, та "Авшар проти Туреччини" (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 282, ECHR 2001-VII (витяги)). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. згадане рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy), п. 121). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, - як це має місце у справі щодо ув'язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, - і коли у таких осіб під час їхнього ув'язнення з'являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справах "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), від 4 грудня 1995 року. п. 34, серія А № 336, і "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100. ECHR 2000-VII).
83. Як Суд вже зазначив вище, сторони не оспорюють той факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень під час перебування під вартою у міліції (див. пункт 76). У зв'язку з цим Суд повторює, що коли особа зазнає тілесних ушкоджень під час перебування під вартою в міліції, на державу покладається обов'язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, і якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції (див. серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Томазі проти Франції" (Tomasi v. France), від 27 серпня 1992 року, пп. 108-11, Series А № 241-А). У цій справі Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що у відповідний час перший заявник не перебував "під контролем працівників міліції". На час подій перший заявник перебував під вартою в міліції, і ніщо не свідчить про те, що він не знаходився під контролем працівників міліції.
84. Ситуація у цій справі в частині скарг першого заявника на жорстоке поводження працівників міліції значно відрізняється від ситуації у згаданій справі "Олександр Смірнов проти України" (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), на яку у своїх зауваженнях посилався Уряд. У згаданій справі заявник скаржився на жорстоке поводження зі значною затримкою, а саме приблизно через десять місяців після стверджуваних подій, перебуваючи у той період на свободі. Більше того, він надав суперечливу інформацію щодо часу та походження своїх ушкоджень (див. згадане рішення у справі "Олександр Смірнов проти України" (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), пп. 8-13 та 15).
85. У цій справі перший заявник подав до національних органів влади скарги на жорстоке поводження одразу після стверджуваних подій, а його твердження у зв'язку з цим були послідовними та містили докладний опис подій (див. пункти 28 та 31). Органи влади та Уряд, заперечивши версію заявника щодо перебігу подій, не спростували її обґрунтованими аргументами. За таких обставин та з огляду на обов'язок держави надати правдоподібні пояснення тілесних ушкоджень особи, яка перебуває під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд належним чином не довів, що тілесних ушкоджень першому заявникові було загалом завдано за обставин, що виключають жорстоке поводження під час тримання під вартою в міліції (див. рішення у справі "Аднаралов проти України" (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, п. 45, від 27 листопада 2014 року). Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з тим, що першого заявника було піддано нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню.
В. Стверджувана відсутність медичної допомоги
86. Заявники, за винятком другого заявника, скаржилися за статтею 3 Конвенції на те, що медична допомога, яка надавалася їм під час перебування під вартою, була неналежною.
1. Прийнятність
87. Суд зазначає, що троє із зазначених заявників, за винятком четвертого заявника, не надали жодних деталей щодо цієї частини заяви. Відповідно їхні скарги на неналежну медичну допомогу мають бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
88. Згідно з медичними документами, наданими четвертим заявником та Урядом, перебуваючи під вартою, він страждав від серйозних урологічних дисфункцій. Суд вважає, що його скарга за статтею 3 Конвенції у зв'язку з цим не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(а) Доводи сторін
89. Четвертий заявник скаржився, що впродовж перебування його під вартою він страждав від серйозної урологічної дисфункції, яка завдавала йому сильного болю. Хоча у СІЗО йому надавалося певне лікування, воно не було ефективним. Зокрема, медична частина СІЗО не мала обладнання, необхідного для встановлення правильного діагнозу для призначення відповідного лікування. Впродовж тривалого періоду часу четвертому заявникові не дозволялося пройти обстеження у спеціалізованому медичному закладі.
90. Четвертий заявник також стверджував, що неналежність медичної допомоги, яка надавалась йому під час перебування під вартою, підтверджувалась тим фактом, що стан його здоров'я погіршився з часу, коли у нього у квітні 2006 року вперше було виявлено наявність урологічного захворювання; що у нього також було діагностовано нове захворювання - хронічний цистит; що відсутність належних засобів для лікування його урологічного захворювання було підтверджено начальником СІЗО і лікарями закладів охорони здоров'я МОЗ (див. пункти 38 та 48), та що лікування йому надавалось з необґрунтованими затримками. Зокрема, він посилався на затримку з часу виявлення його урологічного захворювання у квітні 2006 року і призначенням лікування у зв'язку з цим у вересні 2006 року, та на дводенну затримку у лютому 2011 року, коли він потребував термінового лікування.
91. Уряд стверджував, що четвертий заявник отримав належну медичну допомогу у зв'язку з його захворюваннями, та що під час тримання під вартою стан його здоров'я не погіршився.
(b) Оцінка Суду
92. Суд неодноразово наголошував на тому, що охорона здоров'я ув'язнених осіб повинна забезпечуватися належним чином (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-ХІ). Відсутність належної медичної допомоги може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (див. рішення у справах "Ільхан проти Туреччини" (Ilhan v. Turkey) [ВП], заява № 22277/93, п. 87, ECHR 2000-VII, і "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 90, від 4 жовтня 2005 року).
93. У своїй практиці Суд також встановлював, що лише факт огляду ув'язненого лікарем та призначення йому певного виду лікування не може автоматично призвести до висновку, що надана медична допомога була достатньою (див. рішення у справі "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 року). Органи влади повинні також забезпечити докладне документування стану здоров'я ув'язненої особи та її лікування протягом ув'язнення (див. рішення у справі "Худобін проти Росії" (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, від 26 жовтня 2006 року), оперативність та точність діагнозу і лікування (див. вищезазначене рішення у справі "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115, та рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 104-106, від 28 березня 2006 року); а за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів, максимальною метою якого є лікування хвороб ув'язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. згадані рішення у справах "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), пп. 109 та 114; "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), п. 79; і рішення у справі "Попов проти Росії" (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року). Державні органи влади також повинні довести, що були створені умови, необхідні для фактичного надання призначеного лікування (див. згадане рішення у справі "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), п. 116, та рішення у справі "Голомийов проти Молдови" (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117, від 7 листопада 2006 року). При цьому Суд зазначає, що при оцінюванні належності лікування слід керуватися критерієм належної старанності, оскільки обов'язок держави лікувати тяжко хворих ув'язнених є обов'язком вжиття засобів, а не обов'язком досягнення результату (див. рішення "Гогінашвілі проти Грузії" (Goginashvili v. Georgia), заява № 47729/08, п. 71, від 4 жовтня 2011 року).
94. Загалом, Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні необхідного стандарту охорони здоров'я у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт повинен бути "сумісним з людською гідністю" ув'язненої особи, але і враховувати "практичні потреби ув'язнення" (див. рішення у справі "Алєксанян проти Росії" (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 140, від 22 грудня 2008 року).
95. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що скарги четвертого заявника на конкретні проблеми зі здоров'ям розглядались органами влади. У цілому не можна стверджувати, що вони вирішували їх неналежним чином. Заявника було обстежено низкою лікарів, включаючи урологів із закладів охорони здоров'я МОЗ, і він неодноразово здавав аналізи. Впродовж усього строку перебування під вартою він залишався під їхнім наглядом. Саме лікарі могли призначити четвертому заявникові найкраще лікування, і хоча існували певні розбіжності щодо лікування, яке мало бути йому надано, ці розбіжності згодом було належним чином вирішено та усунуто (див. пункти 39, 41 та 50). Не було жодних доказів або переконливих тверджень щодо того, що лікарі діяли недобросовісно або що надане лікування було неефективним. Також не було доведено, що факт відсутності певного медичного обладнання у медичній частині СІЗО або затримки лікування (див. пункти 37, 38, 39 та 48) негативно вплинув на перебіг його захворювання (див. рішення у справі "Івахненко проти Росії" (Ivakhnenko v. Russia), заява № 12622/04, п. 51, від 4 квітня 2013 року). Заявник не стверджував, що під час перебування його під вартою призначене лікування йому не надавалося.
96. Четвертий заявник не надав жодних доказів того, що стверджуване погіршення стану його здоров'я, а саме діагностування у нього нового захворювання - хронічного циститу - було наслідком стверджуваного надання йому неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою, а не наслідком природного перебігу його захворювання (див. рішення у справі "Руденко проти України" (Rudenko v. Ukraine), заява № 5797/05, п. 94, від 25 листопада 2010 року).
97. У світлі наведеного вище Суд доходить висновку, що четвертому заявникові надавалася належна медична допомога. Відповідно у зв'язку з цим не було порушення статті 3 Конвенції.
С. Стверджувані неналежні умови перевезення першого, третього, четвертого та п'ятого заявників та тримання їх у транзитних камерах
98. Перший, третій, четвертий та п'ятий заявники скаржились за статтею 3 Конвенції на неналежні умови, в яких їх перевозили до суду і назад, та на умови, в яких їх тримали у транзитних камерах у СІЗО.
1. Прийнятність
99. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
100. Уряд стверджував, що не було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з умовами, в яких до суду та з нього перевозилися зазначені заявники.
101. Суд нагадує, що згідно з його практикою жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого рівня є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), п. 162). Крім того, вирішуючи питання про те, чи є поводження таким, що "принижує гідність", у розумінні статті 3 Конвенції, Суд враховуватиме, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу та чи його наслідки вплинули несприятливо на її особистість у спосіб, несумісний із гарантіями статті 3 Конвенції. Навіть відсутність такої мети не може повністю виключити встановлення порушення цього положення (див. рішення у справах "Пірс проти Греції" (Peers v. Greece), заява № 28524/95, пп. 67-68 та 74, ECHR 2001-III, та "Валашинас проти Литви" (Valasinas v. Lithuania), заява № 44558/98, п. 101, ECHR 2001-VIII).
102. Суд неодноразово наголошував на тому, що зазначені страждання і приниження у будь-якому випадку мають перевищити той рівень страждань і приниження, який є невід'ємним елементом певної форми законного поводження чи покарання. Заходи позбавлення особи свободи часто можуть містити такий елемент. Згідно із зазначеним положенням держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув'язнення належним чином забезпечувалися охорона здоров'я такої особи та її благополуччя (див. рішення у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).
103. Суд також повторює, що твердження про жорстоке поводження повинні бути підкріплені належними доказами. При оцінці доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом". Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. згадане рішення у справі "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey)).
104. Повертаючись до цієї справи, Суд доходить висновку, що скарги заявників щодо умов тримання їх у транзитних камерах у СІЗО та їхнього перевезення у спеціальних автомобілях до суду для участі у засіданнях та з нього є докладними та послідовними (див. пункти 52-54). З огляду на розміри відділень для тримання ув'язнених осіб у спеціальних автомобілях та транзитних камерах (див. пункти 54 та 55), велику кількість здійснених заявниками поїздок, а також час, проведений ними або у спеціальних автомобілях, або у транзитних камерах СІЗО, ці скарги викликають серйозне занепокоєння відповідно до статті 3 Конвенції. Крім того, їх не було спростовано Урядом, і вони підтверджуються міжнародними та національними доповідями, які розглядалися Судом у згаданих вище справах "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine) і "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), а також висновками Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню за наслідками його візиту в Україну у вересні 2009 року (див. пункти 64-65). Подібні умови перевезення ув'язнених і умови тримання під час перевезення призвели до встановлення порушення статті 3 Конвенції в рішенні Суду у згаданій справі "Андрій Яковенко проти України" (Andrey Yakovenko v. Ukraine) (пп. 98-103), Суд не вбачає жодних підстав для іншого підходу у цій справі, та вважає, що умови, в яких перебували перший, третій, четвертий та п'ятий заявники, порушували статтю 3 Конвенції.
D. Стверджуване жорстоке поводження з третім заявником з 14 по 16 жовтня 2005 року
105. У своїх заявах у березні 2012 року третій заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на катування працівників міліції, якого він зазнав після його затримання 14 жовтня 2005 року, та що під час перебування під вартою з 14 по 16 жовтня 2005 року він постійно знаходився у наручниках і був позбавлений їжі та теплого одягу. Він також скаржився, що органи влади не провели розслідування цих фактів. Третій заявник також доводив, що впродовж тримання його у СІЗО йому не було забезпечено належну медичну допомогу.
106. Суд зазначає, що ці скарги не підтверджуються жодними доказами або докладними аргументами. Більше того, заявник не надав жодного документу, який би доводив, що він подавав такі скарги з їх обґрунтуванням до національних органів влади. Відповідно ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
107. Заявники скаржились на незаконність та тривалість тримання їх під вартою впродовж слідства та суду. Зокрема, вони стверджували, що рішення про тримання їх під вартою були безпідставні та невмотивовані, та що їх було ухвалено з порушенням національного законодавства.
108. Заявники, за винятком другого заявника, також скаржилися, що їхнє тривале тримання під вартою після 14 жовтня 2010 року було свавільним, оскільки до того часу вони вже перебували під вартою впродовж строку, який дорівнював строку призначеного їм покарання згідно з вироком районного суду від 13 серпня 2010 року. Зазначені заявники також скаржились на те, що були позбавлені юридично забезпеченого права на відшкодування шкоди за порушення їхнього права на свободу.
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(а) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
…
(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
…
3. [Кожному], кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті, ... має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
…
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.".
110. Суд зазначає, що зазначені скарги заявників стосуються тримання їх під вартою впродовж різних етапів кримінального провадження. Відповідно до багаторічної усталеної практики Суду підпункт "с" пункту 1 статті 5 Конвенції застосовується, коли особу затримано "з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення". З огляду на суттєвий зв'язок між пунктом 3 статті 5 і підпунктом "с" пункту 1 цієї статті Конвенції, особу, засуджену судом першої інстанції, не можна вважати особою, яка перебуває під вартою "з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення", як це зазначено у підпункті "с" пункту 1, адже її статус визначається підпунктом "а" пункту 1 статті 5, який дозволяє позбавлення особи свободи "після засудження її компетентним судом" (див., серед інших джерел, рішення у справі "Вемгофф проти Німеччини" (Wemhoff v. Germany), від 27 червня 1968 року, п. 9, Series А № 7; та згадане рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy), пп. 145 та 147). Відповідно питання тримання заявників під вартою до засудження та після засудження мають розглядатися окремо.
111. Зокрема, тримання першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою до постановлення вироку складалося з двох послідовних періодів: (і) з дати їхнього затримання 14 жовтня 2005 року по дату їхнього засудження 28 жовтня 2008 року, та (іі) з дати скасування цього вироку апеляційним судом 24 грудня 2009 року по дату ухвалення нового вироку 13 серпня 2010 року. Ці заявники відповідно перебували під вартою після ухвалення їм вироку з 28 жовтня 2008 року по 24 грудня 2009 року (з 28 жовтня 2008 року по 14 травня 2009 року та з 3 листопада по 24 грудня 2009 року вони перебували під вартою на підставі вироку від 28 жовтня 2008 року, а з 14 травня по 3 листопада 2009 року вони перебували під вартою згідно з вироком від 14 травня 2009 року) та з 13 серпня 2010 року по 8 травня 2012 року - дати, коли їх звільнили з-під варти.
112. Тримання другого заявника під вартою до постановлення вироку тривало з 14 жовтня 2005 року по дату його звільнення з-під варти 25 травня 2007 року та з 24 грудня 2009 року по 13 серпня 2010 року, а з 14 травня 2009 року по 24 грудня 2009 року та з 20 вересня 2011 року по 8 травня 2012 року він перебував під вартою на підставі вироку суду.
А. Стверджувані незаконність та необґрунтована тривалість тримання заявників під вартою до постановлення вироку
1. Прийнятність
113. Уряд стверджував, що скарга другого заявника на незаконність тримання його під вартою до постановлення вироку з 14 жовтня 2005 року по 25 травня 2007 року має бути відхилена як подана з порушенням строку.
114. Другий заявник не погодився.
115. Суд зазначає, що тримання заявників під вартою до постановлення вироку складалося з окремих періодів, деякі з яких закінчилися більше ніж за шість місяців до подання заявниками заяв до Суду 12 грудня 2010 року. Незважаючи на те, що Уряд подав заперечення, яке ґрунтувалось на недотриманні шестимісячного строку лише другим заявником, Суд, тим не менш, повинен розглянути питання про те, чи є неприйнятними на підставі цієї норми скарги усіх заявників на законність та тривалість тримання їх під вартою впродовж вказаних періодів (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Сабрі Гюнеш проти Туреччини" (<…>) [ВП], заява № 27396/06, п. 29, від 29 червня 2012 року). У зв'язку з цим Суд нагадує, що за обставин, коли строк попереднього ув'язнення обвинуваченого складається з кількох розділених у часі періодів, та у випадках, коли заявники можуть подати скарги на попереднє ув'язнення, перебуваючи на свободі, Суд вважає, що ці розділені у часі періоди повинні розглядатися не як одне ціле, а окремо (див. рішення у справі "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia)[ВП], заява № 5826/03, п. 129, від 22 травня 2012 року, з подальшими посиланнями).
116. З огляду на те, що перший, третій, четвертий та п'ятий заявники перебували під вартою у рамках одного кримінального провадження з 14 жовтня 2005 року по 8 травня 2012 року, два періоди їх попереднього ув'язнення (див. пункт 111), які становили частину зазначеного загального строку, повинні вважатися послідовними, а тому розглядатися як одне ціле, при цьому початковою датою для відліку шестимісячного строку щодо цієї частини справи є 13 серпня 2010 року (дата ухвалення вироку заявникам) (див. рішення у справах "Соловей та Зозуля проти України" (Solovey and Zozulya v. Ukraine), заяви №№ 40774/02 та 4048/03, п. 56, від 27 листопада 2008 року; "Буров проти України" (Burov v. Ukraine) [Комітет], заява № 14704/03, пп. 42-43, від 17 березня 2011 року; "Самойлович проти України" (Samoylovich v. Ukraine), заява № 28969/04, п. 71, від 16 травня 2013 року; та "Чупріков проти Росії" (Chuprikov v. Russia), заява № 17504/07, пп. 60 та 62, від 12 червня 2014 року).
117. Проте ситуація з другим заявником була іншою. Перший період його попереднього ув'язнення закінчився звільненням його з-під варти 25 травня 2007 року, і він перебував на свободі близько двох років перед взяттям його під варту 14 травня 2009 року (див. пункти 12, 14 та 112). Другий період попереднього ув'язнення, який розпочався з тієї дати, тривав по 13 серпня 2010 року. З огляду на свою практику, застосовну у схожих ситуаціях, Суд доходить висновку, що ці два періоди тримання другого заявника під вартою до постановлення вироку не були послідовними, а тому повинні розглядатися окремо (див. згадані рішення у справі "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia), пп. 129-130, "Чупріков проти Росії" (Chuprikov v. Russia), пп. 61-63, та рішення у справі "Осаковський проти України" (Osakovskiy v. Ukraine), заява № 13406/06, п. 78, від 17 липня 2014 року). Суд зазначає, що перший період тримання його під вартою до постановлення вироку закінчився більш ніж за шість місяців до подання ним заяви (12 грудня 2010 року), у той час як другий період тримання його під вартою до постановлення вироку закінчився менш ніж за шість місяців до зазначеної дати. Відповідно скарги другого заявника на незаконність та необґрунтовану тривалість першого періоду тримання його під вартою до постановлення вироку з 14 жовтня 2005 року по 25 травня 2007 року було подано з порушенням встановленого строку, а тому вони мають бути відхилені відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia), пп. 129130, та рішення у справі "Осаковський проти України" (Osakovskiy v. Ukraine) заява № 13406/06, п. 78, від 17 липня 2014 року).
118. Суд також зазначає, що скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за підпунктом "с" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції у частині незаконності та тривалості тримання їх під вартою з 14 жовтня 2005 року по 28 жовтня 2008 року та з 24 грудня 2009 року по 13 серпня 2010 року, а також подібні скарги другого заявника щодо тримання його під вартою з 24 грудня 2009 року по 13 серпня 2010 року не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
119. Заявники скаржились за підпунктом "с" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що впродовж зазначених вище періодів не було підстав тримати їх під вартою до постановлення вироку (див. пункт 118).
120. Уряд доводив, що тримання заявників під вартою здійснювалося на підставі судових рішень, ухвалених відповідно до національного законодавства. Уряд також доводив, що, беручи до уваги обставини справи і особливо тяжкість висунутих заявникам обвинувачень, тримання їх під вартою було виправданим.
121. Згідно з практикою Суду обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах "Белчев проти Болгарії" (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 8 квітня 2004 року, та "Кастравет проти Молдови" (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року). Суд вже встановлював, що ще однією функцією вмотивованого рішення є демонстрація сторонам провадження того, що вони були почуті. Хоча стаття 5 Конвенції не накладає на суддю, який розглядає скаргу щодо взяття під варту, обов'язку розглядати кожен зазначений у скарзі аргумент, її гарантії були б позбавлені свого змісту, якби суддя, посилаючись на національне законодавство та практику, вважав би неважливими або ігнорував конкретні факти, вказані ув'язненим, які б могли поставити під сумнів "законність" позбавлення свободи (див. рішення у справі "Ігнатенко проти Молдови" (Ignatenco v. Moldova), заява № 36988/07, пп. 77-78, від 8 лютого 2011 року, з подальшими посиланнями).
122. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що його розгляд обмежується двома конкретними періодами тримання заявників під вартою до постановлення вироку. Так, Суд розгляне період з 14 жовтня 2005 року по 28 жовтня 2008 року в контексті скарг першого, третього, четвертого та п'ятого заявників; а також період з 24 грудня 2009 року по 13 серпня 2010 року в контексті скарг всіх заявників (див. пункти 111-112). Проте при оцінці законності та обґрунтованості тримання другого заявника під вартою впродовж цього періоду Суд також враховуватиме той факт, що до цього він також провів певний час під вартою (див. згадані рішення у справах "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia) та "Осаковський проти України" (Osakovskiy v. Ukraine)).
123. Впродовж першого вказаного періоду, який тривав близько трьох років, зазначені заявники перебували під вартою на підставі рішень, які здебільшого посилались на тяжкість обвинувачень та використовували шаблонні формулювання, не розглядаючи при цьому конкретних фактів та альтернативних запобіжних заходів (див. пункти 10 та 11). Частина цього періоду, а саме проміжок часу з 14 по 23 січня 2007 року, взагалі не охоплювалась жодним рішенням (див. пункт 10).
124. Впродовж другого із зазначених періодів, який тривав близько восьми місяців, заявники перебували під вартою головним чином на підставі рішення апеляційного суду від 24 грудня 2009 року, який не встановлював строк тримання їх під вартою та не наводив підстав для застосування цього запобіжного заходу (див. пункт 16). Більше того, згідно з цим рішенням другий заявник повинен був залишатися під вартою в очікуванні повторного розгляду справи судом, незважаючи на факт відсутності будь-яких свідчень того, що він порушив свої процесуальні обов'язки під час перебування на свободі впродовж більше ніж двох років, поки справу розглядали суди трьох інстанцій, тобто з 25 травня 2007 року по 24 грудня 2009 року (див. пункти 12-16). У рішенні районного суду від 15 лютого 2010 року, яким було відмовлено у задоволенні клопотань заявників про звільнення з-під варти, також не наводилося жодних підстав для продовження тримання їх під вартою (див. пункт 17).
125. Загалом рішення, які Суд розглянув у контексті цієї частини справи, залишали заявників у стані невизначеності щодо підстав тривалого тримання їх під вартою та не забезпечували заявникам належний захист від свавілля. Тримання чотирьох заявників, за винятком другого заявника, під вартою з 14 по 23 січня 2007 року без санкції суду також не відповідає принципам правової визначеності та захисту від свавілля.
126. Суд часто встановлював порушення підпункту "с" пункту 1 та пункту 3 статті 5 Конвенції у подібних ситуаціях (див., наприклад, рішення у справах "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 70-76 та 80-81, від 10 лютого 2011 року, та "Третьяков проти України" (Tretyakov v. Ukraine), заява № 16698/05, пп. 51-52 та 59-60, від 29 вересня 2011 року).
127. Оцінюючи становище заявників у цій справі із врахуванням принципів, встановлених практикою Суду, Суд не вбачає будь-якої причини відступати від свого попереднього підходу. Суд встановлює, що органи влади не надали достатнього обґрунтування тримання заявників під вартою з 24 грудня 2009 року по 13 серпня 2010 року та тримання під вартою першого, третього, четвертого і п'ятого заявників з 14 жовтня 2005 року по 28 жовтня 2008 року. За цих обставин Суд не вважає за необхідне розглядати інші доводи заявників стосовно незаконності та свавільності тримання їх під вартою впродовж цих періодів.
128. Отже, Суд доходить висновку, що у зв'язку з цим було порушення пунктів 1 і 3 статті 5 Конвенції.
В. Стверджувана незаконність тривалого тримання під вартою першого, третього, четвертого та п'ятого заявників після 14 жовтня 2010 року
1. Прийнятність
129. Суд вважає, що скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність тривалого тримання їх під вартою після 14 жовтня 2010 року не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
130. Зазначені заявники стверджували, що до 14 жовтня 2010 року вони вже перебували під вартою впродовж п'яти років, що дорівнювало строку позбавлення волі, який їм було призначено вироком районного суду від 13 серпня 2010 року. Таким чином, вони скаржилися, що тримання їх під вартою після 14 жовтня 2010 року було свавільним. Вони також стверджували, що апеляційний суд, який переглядав справу в апеляційній інстанції (див. пункт 23), збільшив строки позбавлення їх волі для того, щоб виправдати тримання їх під вартою під час апеляційного провадження.
131. Уряд стверджував, що тримання заявників під вартою після 14 жовтня 2010 року здійснювалось на підставі вироку районного суду від 13 серпня 2010 року та було виправданим згідно з підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції. Посилаючись на рішення у справі "Монелл та Морріс проти Сполученого Королівства" (Моnnеll and Morris v. the United Kingdom) (від 2 березня 1987 року, п. 47, Series А № 115), Уряд доводив, що Договірні Сторони користуються свободою в розробці "правового механізму", відповідно до якого на законних підставах може застосовуватися тримання під вартою "після засудження". Отже, згідно з Урядом, існування "правового механізму", який передбачає можливість продовження тримання особи під вартою до набрання вироком законної сили, не суперечить підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції. Уряд також стверджував, що вирок щодо заявників від 13 серпня 2010 року не набрав законної сили і строк покарання міг бути збільшений апеляційним судом, що зрештою і трапилося. Проте, якби вирок від 13 серпня 2010 року в апеляційній інстанції було залишено без змін, заявники могли б вимагати компенсацію за тримання їх під вартою після 14 жовтня 2010 року відповідно до Закону про відшкодування шкоди 1994 року (див. пункти 62-63).
132. Суд нагадує, що ця частина справи стосується тримання першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою після засудження, і відповідний проміжок часу складається з двох послідовних періодів. Перший період тривав з 13 серпня 2010 року, тобто з постановлення районним судом вироку, яким їх було визнано винними у вчиненні різних злочинів і призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на п'ять років, по 20 вересня 2011 року, дати, у яку вирок було скасовано апеляційним судом. Другий період тривав з 20 вересня 2011 року, дати, в яку апеляційний суд постановив новий вирок, яким призначив зазначеним заявникам на довший строк позбавлення волі, по 8 травня 2012 року, коли Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував вирок від 20 вересня 2011 року та повернув матеріали справи до апеляційного суду на новий розгляд, звільнивши заявників з-під варти.
133. Оскільки ані вирок від 13 серпня 2010 року, ані вирок від 20 вересня 2011 року не набрали законної сили, впродовж зазначених періодів заявники, про яких йдеться, не відбували строки свого покарання у вигляді позбавлення волі у розумінні національного законодавства (див. пункти 58 та 61). Вони трималися під вартою на підставі рішень районного та апеляційного судів відповідно (див. пункти 18, 22 та 23). Згідно з чинним законодавством суд, що постановив вирок, мав повноваження продовжити тримання засудженого під вартою до набрання вироком законної сили та впродовж провадження у суді апеляційної інстанції, якщо вирок буде в кінцевому рахунку оскаржено (див. пункт 58).
134. Суд нагадує, що важливі гарантії статті 5 Конвенції не залежать від національного законодавства (див. рішення у справі "Сольмаз проти Туреччини" (Solmaz v. Turkey), заява № 27561/02, п. 26, від 16 січня 2007 року). Навіть якщо національне законодавство держави-члена передбачатиме, що вирок набирає законної сили лише по завершенню усіх апеляційних процедур, строк попереднього ув'язнення закінчується у момент визнання особи винною та призначення їй покарання судом першої інстанції. Наприклад, у справі "Грубіч проти Хорватії" (Grubic v. Croatia) заявник, якого судом першої інстанції було визнано винним у вчиненні злочину та засуджено до тридцяти років позбавлення волі, подав скаргу на незаконність його ув'язнення впродовж кількох місяців після оголошення судом першої інстанції вироку; що згідно з національним законодавством все ще вважалось "попереднім ув'язненням". Суд розглянув зазначену скаргу за підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Грубіч проти Хорватії" (Grubic v. Croatia), заява № 5384/11, п. 35, від 30 жовтня 2012 року). Так само у справі "Руслан Яковенко проти України" (Ruslan Yakovenko v. Ukraine) Суд встановив, що тримання заявника під вартою після засудження підпадало під виняток, передбаченого зазначеним положенням, навіть якщо згідно з національним законодавством воно вважалося "попереднім ув'язненням" (див. рішення у справі "Руслан Яковенко проти України" (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), заява № 5425/11, пп. 52-56, від 4 червня 2015 року).
135. Суд не вбачає жодних підстав для застосування іншого підходу у цій справі, а тому розгляне питання про те, чи тримання зазначених заявників під вартою з 14 жовтня 2010 року по 8 травня 2012 року було виправданим за підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції та не було свавільним. Суд також зазначає, що Уряд посилався на зазначене положення у своїх доводах про те, що тримання зазначених заявників під вартою було виправданим (див. пункт 131).
(а) Загальні принципи практики Суду
136. Суд повторює, що підпункт "а" пункту 1 статті 5 Конвенції дозволяє "законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом". Слово "засудження" (французькою "condamnation") у розумінні підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції слід розуміти як висновок про винуватість особи після встановлення згідно із законодавством факту вчинення правопорушення (див. рішення у справах "Гуццарді проти Італії" (Guzzardi v. Italy), від 6 листопада 1980 року, п. 100, Series А № 39), так і призначення покарання або іншого заходу, пов'язаного з позбавленням свободи (див. рішення у справі "Ван Дроогенбрук проти Бельгії" (Van Droogenbroeck v. Belgium), від 24 червня 1982 року, п. 35, Series А № 50, та, у якості більш нової практики - рішення у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії" (Del Rio Prada v. Spain) [ВП], заява № 42750/09, п. 123, ECHR 2013).
137. Більше того, слово "після" у підпункті "а" пункту 1 статті 5 Конвенції не просто означає, що ув'язнення має хронологічно відбуватися після "засудження": "ув'язнення" також має бути наслідком, "випливати із засудження та залежати від нього" або відбуватися "на підставі" "засудження". Між ними має існувати достатній причинно-наслідковий зв'язок (див. рішення у справах "Уікс проти Сполученого Королівства" (Weeks v. the United Kingdom), від 2 березня 1987 року, п. 42. Series А № 114, п. 42, "Стаффорд проти Сполученого Королівства" (Stafford v. the United Kingdom) [ВП], заява № 46295/99, п. 64, ECHR 2002-IV, "Кафкаріс проти Кіпру" (Kafkaris v. Cyprus) [ВП]. заява № 21906/04, п. 117, ECHR 2008, та "М. проти Німеччини" (М. v. Germany). заява № 19359/04, п. 88, ECHR 2009). Метою тримання під вартою повинно бути виконання призначеного судом покарання у вигляді позбавлення волі (див. рішення у справі "Барборський проти Болгарії" (Barborski v. Bulgaria), заява № 12811/07, п. 39, від 26 березня 2013 року).
138. Окрім відповідності одному з винятків, наведених у підпунктах "a"-"f" пункту 1 статті 5 Конвенції, будь-яке позбавлення свободи має також бути "законним". Якщо "законність" взяття під варту і, зокрема, дотримання "порядку, встановленого законом", знаходяться під питанням, Конвенція, по суті, посилається на національне законодавство і встановлює обов'язок забезпечувати дотримання його матеріальних та процесуальних норм (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Еркало проти Нідерландів" (Erkalo v. fhe Netherlands), від 2 вересня 1998 року, п. 52, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI, та "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), заява № 28358/95, п. 50, ECHR 2000-ІІІ).
139. При оцінці законності тримання під вартою Суд також має з'ясувати, чи сам національний закон відповідає Конвенції і, зокрема, загальним принципам, сформульованим у ній чи тим, що з неї випливають. "Якість закону" означає, що коли національне законодавство дозволяє позбавлення свободи, воно має бути достатньо доступним, чітким та передбачуваним при його застосуванні для уникнення будь-якого ризику свавілля. Встановлений Конвенцією стандарт "законності" вимагає, щоб все законодавство було сформульовано з достатньою чіткістю, аби дозволити особі - за необхідності шляхом надання відповідної поради - розумною за відповідних обставин мірою передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія. Коли йдеться про позбавлення свободи, важливо, щоб національне законодавство чітко визначало умови взяття під варту і тримання під вартою (див. згадане рішення у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії" (Del Rio Prada v. Spain), п. 125, з подальшими посиланнями).
140. Більше того, жодне свавільне тримання під вартою не може відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції, у цьому контексті поняття "свавілля" виходить за рамки невідповідності національному законодавству. Як наслідок, позбавлення свободи, що є законним за національним законодавством, все-одно може бути свавільним, а отже таким, що суперечить положенням Конвенції (див. рішення у справі "Моорен проти Німеччини" (Mooren v. Germany) [ВП], заява № 11364/03, п. 77, від 9 липня 2009 року).
141. Суд раніше не наводив загального визначення того, які саме види дій органів влади можуть становити "свавілля" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Проте ключові принципи, встановлені у кожному конкретному випадку, доводять, що поняття свавілля у контексті статті 5 Конвенції певною мірою залежить від відповідного виду тримання під вартою (див. рішення у справах "Сааді проти Сполученого Королівства" (Saadi v. the United Kingdom) [ВП], заява № 13229/03, п. 68, ECHR 2008, та "Плешо проти Угорщини" (Pleso v. Hungary), заява № 41242/08, п. 57, від 2 жовтня 2012 року). Один із встановлених практикою Суду загальних принципів полягає у тому, що тримання під вартою вважатиметься "свавільним", коли, незважаючи на дотримання букви національного закону, матиме місце недобросовісність або введення в оману органами влади, або коли органи влади нехтують спробами правильного застосування відповідного законодавства (див. вищенаведене рішення у справі "Моорен проти Німеччини" (Mooren v. Germany), п. 78).
142. Більше того, вимога щодо того, щоб тримання під вартою не було свавільним, означає необхідність дотримання пропорційності між вказаною підставою тримання під вартою та власне триманням під вартою (див. рішення у справі "Джеймс, Уеллс та Лі проти Сполученого Королівства" (James, Wells and Lee v. the United Kingdom), заяви №№ 25119/09, 57715/09 та 57877/09, п. 195, від 18 вересня 2012 року). Межі перевірки на пропорційність, що має застосовуватися у кожній справі, залежать від виду тримання під вартою, про який йдеться. У контексті тримання під вартою на підставі підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції Суд загалом доходив висновку, що рішення про призначення покарання у вигляді позбавлення волі та тривалість цього покарання є радше питаннями національних органів влади, ніж Суду (див. рішення у справі "Т. проти Сполученого Королівства" (Т. v. the United Kingdom) [ВП], заява № 24724/94, п. 103. ECHR 2000-І, та згадане рішення у справі "Сааді проти Сполученого Королівства" (Saadi v. the United Kingdom), п. 71). При цьому, оцінюючи питання про наявність ознак свавілля при застосуванні попереднього ув'язнення, яке не було частиною призначеного заявникам покарання, але яке все ж підпадало під дію підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції, Суд вважав за необхідне встановити мету тримання заявників під вартою відповідно до підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції та здійснити перевірку пропорційності застосування такого заходу (див. вищенаведене рішення у справі "Джеймс, Уеллс та Лі проти Сполученого Королівства" (James, Wells and Lee v. the United Kingdom), п. 205).
(b) Застосування наведених вище принципів у цій справі
143. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що один з головних аргументів, які висунули зазначені заявники у зв'язку зі своїми скаргами за підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції, полягає у тому, що їхнє ув'язнення після засудження 13 серпня 2010 року не повинно було перевищувати призначені їм строки позбавлення волі. Відповідно Суд розпочне свою оцінку з першого періоду їхнього ув'язнення після постановлення вироку, який тривав з 13 серпня 2010 року по 20 вересня 2011 року (див. пункт 132).
144. Аргумент заявників може розумітися як такий, що випливає з положень національного законодавства, зокрема статті 338 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року та статті 72 Кримінального кодексу України 2001 року, які у поєднанні зі статтею 1 Закону України "Про попереднє ув'язнення" 1993 року передбачають, що строк попереднього ув'язнення, у тому числі період між постановленням вироку та набрання ним законної сили, зараховується до строку відбуття покарання (див. пункти 58, 59 та 61). Таким чином, п'ятирічні строки позбавлення волі, призначені заявникам вироком від 13 серпня 2010 року, повинні були обчислюватися з 14 жовтня 2005 року - дати їхнього затримання (див. пункти 7 та 18). Оскільки вони перебували під вартою впродовж усього періоду з 14 жовтня 2005 року по 13 серпня 2010 року, вони ще мали б відбути приблизно два місяці позбавлення волі, якби вирок від 13 серпня 2010 року набрав законної сили. Проте вирок було оскаржено і зазначені заявники під час апеляційного провадження залишались під вартою більше тринадцяти місяців, що на одинадцять місяців перевищило строк невідбутого покарання, призначеного вироком від 13 серпня 2010 року.
145. Для Суду той факт, що строк тримання під вартою з часу постановлення вироку до набрання ним законної сили не враховується при обчисленні строку позбавлення волі, або що наслідком такого тримання під вартою фактично є збільшення загального строку позбавлення волі, сам по собі не є несумісним з положеннями підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції. Можуть існувати особливі міркування, які, незалежно від тривалості строку позбавлення волі, обґрунтовують позбавлення засудженого свободи під час апеляційного оскарження вироку (див. згадане рішення у справі "Руслан Яковенко проти України" (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), п. 65). Більше того, поки ув'язнення витікає із законного засудження та має з ним достатній причинно-наслідковий зв'язок, рішення про призначення покарання у вигляді позбавлення волі та тривалість цього покарання є радше питаннями національних органів влади, ніж Суду (див., наприклад, згадані рішення у справах "Монелл та Морріс проти Сполученого Королівства" (Monnell and Morris v. the United Kingdom), п. 47, "Сааді проти Сполученого Королівства" (Saadi v. the United Kingdom), п. 71, та "Руслан Яковенко проти України" (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), п. 61). Проте підпункт "а" пункту 1 статті 5 Конвенції не може тлумачитися у спосіб, який відчинить двері свавільному і непропорційному триманню під вартою (див. згадане рішення у справі "Джеймс, Уеллс та Лі проти Сполученого Королівства" (James, Wells and Lee v. the United Kingdom), п. 218). Тривале тримання під вартою після засудження повинно не лише по-справжньому відповідати меті обмеження, дозволеного зазначеним положенням, яка полягає у виконанні вироку суду, але й також бути розумним з точки зору цієї мети (див, згадане рішення у справі "Джеймс, Уеллс та Лі проти Сполученого Королівства" (James, Wells and Lee v. the United Kingdom), пп. 193 та 195).
