110. Суд зазначає, що суд першої інстанції чітко зазначив у своєму вироку, що при засудженні підсудних він покладався на свідчення І. Тр., М. Пе., М.Ш., О. Дм., Р. Пи., Р. Тк., С. Ко., В. Ду., В. Ма., Д. Ко. та В. Ку, наданих під час досудового слідства.
111. Зокрема, хоча І. Тр., О. Дм. та Р. Тк. не назвали імені жодного із заявників, їх свідчення, як правило, підтримували обвинувачення у тому, що керівництво УНА, членами якого були другий і третій заявники, взяло участь в організації мітингу 9 березня 2001 року та що протестувальники впродовж подій того дня вдавались до насильницьких дій (див. пункт 36). Верховний Суд України посилався на свідчення В. Ма. як один з доказів на підтримку обвинувачення у тому, що заворушення 9 березня 2001 року було заплановано заздалегідь (див. пункт 67). Свідчення В. Ду і М.Ш. здебільшого підтверджували те, що поведінка протестувальників біля пам'ятника Шевченку була насильницькою та організованою (див. пункт 37). Отже, свідчення зазначених вище свідків стосувались як другого, так і третього заявників.
112. У своїх показаннях М.Ш., С. Ко. та В. Ду. ідентифікували другого заявника як організатора групи членів УНА, які брали участь у сутичках з правоохоронцями біля пам'ятника Шевченку (див. пункт 37). У своїх свідченнях Р. Пи., Д. Ко., В. Ку. та М. Пе. вказали, що третій заявник відігравав активну роль в організації мітингу 9 березня 2001 року, був присутній при сутичках з правоохоронцями та, як видається, брав участь в організації дій членів УНА (див. пункт 38).
113. В матеріалах справи відсутні будь-які свідчення того, що заявники на будь-якому етапі провадження отримали змогу допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали.
114. Повертаючись до питання про існування поважної причини неявки зазначених вище свідків, Суд звертає увагу на те, що, обґрунтовуючи своє рішення про долучення їх свідчень в якості доказів, суд першої інстанції зазначив, що у свідків були "поважні причини" для неявки до суду. Апеляційний суд і Верховний Суд України не вказали причин, які суд першої інстанції вважав "поважними".
115. У зв'язку з цим Суд зазначає, що І. Тр. був серед свідків, чию неявку суд першої інстанції вважав такою, що мала місце за "поважних причин". Тим не менш, під час судового розгляду І. Тр. або принаймні хтось, хто видавав себе за нього, надіслав на адресу суду першої інстанції лист, в якому заперечив свої показання, надані під час досудового слідства, та активно намагався бути допитаним у суді з цього питання.
116. Незважаючи на це явне виявлення І. Тр. бажання дати свідчення, суд першої інстанції продовжував спиратися на його показання, надані під час досудового слідства, зазначаючи, що його підпис на листі не був завірений. При цьому суд першої інстанції, як видається, не вжив заходів для того, щоб з точністю встановити особу, яка написала листа від імені І. Тр., і у дуже формальний спосіб зауважив, що підпис не був завірений.
117. Такий підхід ще більше вражає з огляду на те, що особа, яка написала від імені І. Тр., вказала, що І. Тр. у той час перебував під вартою. Тобто в органів влади була можливість легко з ним зв'язатися, розвіяти усі сумніви щодо його особи та забезпечити його явку під час судового розгляду справи щодо заявників.
118. Така поведінка органів влади вказує на те, що вони не вжили жодних заходів для забезпечення явки цього свідка або щоб пересвідчитися у тому, що в нього були поважні причини для неявки.
119. Що стосується інших свідків, на чиї свідчення, надані під час досудового слідства, покладався суд першої інстанції при засудженні другого, третього і четвертого заявників, Суд зазначає, що суд першої інстанції обґрунтував своє рішення про долучення їх свідчень, наданих під час досудового слідства, у такий же спосіб, як і своє рішення про долучення свідчень І. Тр., тобто просто зазначивши, що ці свідки мали неконкретизовані "поважні причини" для неявки до суду.
120. Суд зазначає, що згідно з кримінально-процесуальним законодавством, чинним в Україні на час подій, суд міг застосувати привід міліцією свідка, який не з'явився у судове засідання без "поважних причин". Визначення поняття "поважні причини" у національному законодавстві було доволі широким і включало у себе не тільки випадки, коли явка була "неможливою", але й також випадки, коли з явкою могли виникнути затримки внаслідок хвороби або несвоєчасного отримання повісток. У той же час закон дозволяв суду оголосити свідчення лише тих свідків, чия явка була неможливою (див. пункти 78 і 79). Питання про наявність у свідка "поважних причин", які могли б звільнити його від приводу міліцією, було, таким чином, відмежоване від питання про існування обставин, які унеможливлювали його явку. Відповідні рішення національних судів свідчать про те, що суди розглядали лише перше питання і не розглядали останнє питання.
121. Зважаючи на ставлення національних органів влади до свідка І. Тр. та його показань, Суд не переконаний у тому, що висновки органів влади про існування поважних причин неявки у судові засідання свідків М. Пе., М.Ш., О. Дм., Р. Пи., Р. Тк., С. Ко., В. Ду., В. Ма., Д. Ко. та В. Ку. є достатніми для підтвердження існування вагомих причин їх неявки або долучення їх свідчень, наданих під час досудового слідства.
122. Насамкінець, немає свідчень на підтвердження того, що будь-кого з відсутніх свідків запрошували дати свідчення під час судового розгляду справи щодо заявників, але вони відмовились з будь-яких причин - наприклад, через побоювання негативних наслідків (див., для порівняння, згадане рішення "Аль-Хаваджа і Тагері проти Сполученого Королівства" (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom), пп. 122-124).
123. Наведених вище міркувань достатньо, аби дати Суду підстави дійти висновку, що не було наведено жодної причини - тим паче вагомої - для позбавлення другого, третього та четвертого заявників права допитати свідків, чиї свідчення були використані для їх засудження. За цих обставин Суд не вважає за необхідне переходити до другої частини аналізу, тобто питання про те, чи ґрунтувалось засудження заявників виключно або значною мірою на свідченнях цих свідків (див. згадане рішення "Рудніченко проти України" (Rudnichenko v. Ukraine), п. 109).
124. Відповідно було порушення пункту 1 і підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо другого заявника у зв'язку з неявкою до суду І. Тр., М.Ш., Р. Тк., С. Ко. та В. Ду. в якості свідків, та щодо третього заявника - у зв'язку з неявкою до суду Д. Ко., І. Тр., О. Дм., М. Пе., М.Ш., Р. Пи., В. Ду., В. Ку. та В. Ма в якості свідків.
B. Стверджуване порушення пункту 1 і підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно четвертого заявника
125. Четвертий заявник скаржився на те, що суд першої інстанції у своєму вироку послався на свідчення І. Гл., надані під час досудового слідства, та що у нього не було очної ставки.
126. Уряд стверджував, що заявник зміг домогтися явки свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення. Заявник наполягав на своїй скарзі.
127. Суд зауважує, що засудження заявника ґрунтувалося на свідченнях низки очевидців, більшість яких було допитано під час судового розгляду, а також на інших доказах. Що стосується долучення свідчень І. Гл., слід зазначити, що заявник не вказав, яку саме роль відігравали свідчення І. Гл. у його засудженні, та чому І. Гл. не було допитано у суді. У доводах заявника немає нічого, що дозволило б Суду з'ясувати це питання.
128. Отже, скарга четвертого заявника стосовно неможливості допитати або домогтися допиту свідка І. Гл. є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції .
C. Стверджуване порушення пункту 1 і підпунктів "с" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з видаленням другого заявника з зали судових засідань
1. Доводи сторін
129. Заявник стверджував, що його було видалено із зали суду засідань у період з 19 по 21 червня та з 5 вересня 2002 року і до закінчення судового розгляду та що внаслідок цього його було позбавлено можливості брати участь у провадженні впродовж значної його частини.
130. Уряд стверджував, що заявник неодноразово порушував правила поведінки у залі суду та що суд першої інстанції у період з 18 грудня 2001 року по 14 березня 2002 року неодноразово оголошував йому попередження. 19 червня 2002 року заявник вкотре порушив правила поведінки під час допиту свідків та проігнорував попередження головуючого судді. А тому суд першої інстанції відповідно до національного законодавства вирішив тимчасово видалити його із зали суду.
2. Оцінка Суду
(а) Прийнятність
131. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
(b) Суть
(i) Загальні принципи
132. Суд нагадує, що ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися - вголос або за мовчазною згодою - від права на гарантії справедливого судового розгляду. Проте для того, щоб відмова від цього права була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними її значущості. Крім того, вона не повинна суперечити будь-якому важливому суспільному інтересу (див. рішення у справі "Сейдович проти Італії" (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-ІІ).
133. Суд також постановляв, що перед тим, як обвинувачений може вважатися таким, що своєю поведінкою відмовився від важливого права за статтею 6 Конвенції , має бути доведено, що він міг у розумних межах передбачити наслідки відповідної поведінки (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Джоунз проти Сполученого Королівства" (Jones v. the United Kingdom), заява № 30900/02, від 9 вересня 2003 року).
134. Суд постановляв, що для належного здійснення судочинства дуже важливо, щоб у залі судових засідань дотримувалися принципи гідності, порядку та норми етикету як відмінні риси судового провадження. Злісне недотримання підсудним елементарних стандартів належної поведінки жодним чином не може і не повинно допускатися (див. рішення у справі "Ананьєв проти Росії" (Ananyev v. Russia), заява № 20292/04, п. 44, від 30 липня 2009 року).
(ii) Застосування наведених вище принципів у справі
135. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що під час судового розгляду другого заявника двічі видаляли із зали судових засідань за неналежну поведінку: з 19 по 21 червня 2002 року та з 5 вересня 2002 року і до кінця судового розгляду до заключних промов.
136. Суд готовий припустити, що поведінка заявника могла бути такою, що видалення його із зали судових засідань було виправданим в обох випадках. Проте в обох випадках суддя до винесення рішення про видалення заявника був зобов'язаний встановити, чи той передбачав у розумних межах наслідки своєї поведінки.
137. Суд враховує зауваження Уряду про те, що у період з 18 грудня 2001 року по 14 березня 2002 року суд першої інстанції аж десять разів оголошував заявникові попередження у зв'язку з його поведінкою у залі судових засідань (див. пункт 20). Заявник не заперечив ці зауваження. З матеріалів справ також вбачається, що на той час, коли оголошувались ці попередження, та на час винесення 19 червня і 5 вересня рішень про видалення заявника із зали судових засідань, його інтереси представляв захисник. Згідно з кримінально-процесуальними нормами, чинними на час подій, суд першої інстанції при оголошенні попередження підсудному, у разі повторного порушення порядку, міг видалити його з зали судових засідань на строк, визначений судом (див. пункт 81).
138. У цьому контексті слід зазначити, що спершу - 19 червня 2002 року - суд вирішив видалити заявника із зали судових засідань на порівняно невеликий строк - до 21 червня 2002 року. Це рішення також могло слугувати заявникові в якості попередження про те, що у випадку продовження порушення порядку він може бути видалений з зали судових засідань на більш тривалий строк. Більше того, 2 вересня 2002 року суд першої інстанції розглядав питання про видалення заявника із зали судових засідань за сміх, але врешті-решт такого рішення не виніс. Незважаючи на ці неодноразові прямі та опосередковані попередження, заявник 5 вересня 2002 року зробив ремарки, які цілком слушно могли вважатися судом як такі, що порушують порядок засідання, особливо з огляду на попередню поведінку заявника.
139. За таких обставин можливі наслідки продовження порушення порядку мали бути очевидними для заявника. Продовжуючи порушувати порядок 19 червня та 5 вересня 2002 року, він добровільно і за мовчазною згодою відмовився від свого права бути присутнім на судових засіданнях. Обставини, які передували рішенням про його видалення із зали судових засідань у вказаний проміжок часу, зокрема повторюваний характер його поведінки, дозволяють Суду дійти висновку, що цю відмову було встановлено у недвозначний спосіб. Свідчень про те, що ця відмова суперечила будь-якому суспільному інтересу, також немає. Більше того, Суд зауважує, що у будь-якому випадку видалення заявника із зали судових засідань не перешкоджало його праву на захист такою мірою, що була несумісною з вимогами справедливого судового розгляду. Найважливішим є те, що у проміжки часу, коли його було видалено із зали судових засідань, інтереси заявника у провадженні продовжував представляти захисник. Суд також зазначає, що при оцінці справедливості провадження він має розглянути його в цілому, включаючи рішення апеляційного суду (див., наприклад, рішення у справі "Едвардз проти Сполученого Королівства" (Edwards v. the United Kingdom), від 16 грудня 1992 року, п. 34, Series А № 247-В). Суд зауважує, що в Україні юрисдикція апеляційних судів поширюється на розгляд як питань права, так і факту, і у апеляційного суду є повноваження переглядати справу в цілому та розглядати докази, які вже були розглянуті судом першої інстанції (див. пункти 82 і 83). І заявник, і його представник були присутніми під час апеляційного провадження і мали можливість клопотати про повторний розгляд доказів та питань, розглянутих судом першої інстанції за відсутності заявника (див. згадане рішення у справі "Джоунз проти Сполученого Королівства" (Jones v. the United Kingdom), а також для порівняння - рішення у справі "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, п. 180, від 22 травня 2012 року). Заявник не стверджував, що протягом апеляційного провадження йому чинились перешкоди у реалізації будь-якого з цих прав.
140. Отже, порушення пункту 1 і підпунктів "с" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з видаленням другого заявника з зали судових засідань не було.
D. Стверджуване порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з призначенням державою безоплатних захисників для першого заявника
1. Доводи сторін
141. Заявник стверджував, що після неявки обраного ним захисника М. до суду впродовж "певного проміжку часу" у зв'язку зі святковими днями, 3 та 4 вересня 2002 року суд першої інстанції призначав йому безоплатного захисника. Після цього було призначено декількох безоплатних захисників, кожен з яких працював у двотижневі зміни. За словами заявника, це перешкоджало безоплатним захисникам ефективно готувати його захист, оскільки у них було мало часу на ознайомлення з матеріалами справи.
142. Уряд стверджував, що 2 вересня 2002 року захисник першого заявника М. не з'явився у судове засідання. Засідання треба було перенести, а заявник повідомив суд, що він не може забезпечити явку свого захисника або оплатити його послуги. Захисники інших підсудних регулярно не з'являлись у судові засідання, а підсудні не могли вплинути на них. Зокрема 17 вересня 2002 року захисник М. повідомив суд першої інстанції про те, що не матиме змоги брати участь у судових засіданнях і не з'являвся до суду до 22 листопада 2002 року. Така поведінка М. та інших захисників змусила суд першої інстанції через відповідну колегію адвокатів призначити безоплатних захисників для підсудних для того, щоб запобігти затримкам провадження.
2. Оцінка Суду
(а) Скарга першого заявника стосовно призначення йому 2 вересня 2002 року безоплатного захисника
(i) Прийнятність
143. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
(ii) Суть
144. Суд нагадує, що незважаючи на важливість довірчих стосунків між адвокатом і його клієнтом, право обирати власного захисника не може вважатися абсолютним. Надання правової допомоги неминуче стає об'єктом певних обмежень за умов, коли вона є безоплатною, а також коли саме суди визначають, чи вимагають інтереси правосудця призначення обвинуваченому захисника. При призначенні захисника національні суди, безсумнівно, повинні враховувати побажання підсудного. Проте вони можуть не прийняти до уваги ці побажання, якщо існують відповідні і достатні підстави вважати, що цього вимагають інтереси правосуддя (див. рішення у справі "Круассан проти Німеччини" (Croissant v. Germany), від 25 вересня 1992 року, п. 29, Series А № 237-В). Суд постановив, що уникнення перерв або перенесення засідань відповідає інтересам правосуддя, що сповна виправдовує призначення захисника всупереч бажанню обвинуваченого (там само, п. 28).
145. У цій справі сторони не заперечують, що суд призначив заявникові безоплатного захисника після того, як попередньо обраний ним адвокат М. не з'являвся до суду впродовж певного проміжку часу. У своїх зауваженнях заявник визнав, що внаслідок щільного розкладу засідань М. не міг продовжувати представляти його інтереси. Суд також зазначає, що згідно з незапереченими зауваженнями Уряду 17 вересня 2002 року адвокат М. сам повідомив суд першої інстанції, що він буде не в змозі з'являтися у судові засідання, та фактично не з'являвся на них до 22 листопада 2002 року.
146. За таких обставин суд першої інстанції мав відповідні і достатні підстави для висновку про те, що інтереси правосуддя, зокрема необхідність уникнення затримок, спричинених поведінкою обраного заявником захисника, вимагають призначення йому безоплатного захисника.
147. Отже, Суд вважає, що первісне призначення заявникові безоплатного захисника 2 вересня 2002 року відповідало вимогам пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції .
148. Відповідно порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з призначенням заявникові безоплатного захисника 2 вересня 2002 року не було.
(b) Скарга першого заявника стосовно частих замін призначених йому безоплатних захисників
149. Суд також звертає увагу на доводи заявника про те, що часта заміна безоплатних захисників у його справі перешкоджала підготовці його захисту. Проте Суд зауважує, що ці скарги нічим не обґрунтовані і є неконкретними. Зокрема, заявник не уточнив імен захисників, яких, як стверджувалося, йому було призначено, дати їх призначення, причини їх заміни та чи заперечував заявник проти їх призначення і заміни.
150. Суд вважає, що ця скарга є цілком необґрунтованою, а отже має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції .
E. Стверджуване порушення пункту 1 і підпункту "b" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з обмеженням спілкування другого заявника зі своїм захисником
151. Другий заявник скаржився, що не мав належного доступу до свого захисника, оскільки порядок подання клопотань і отримання дозволів на зустріч з адвокатом був надто складним, і зустрічі могли відбуватися лише у будні.
152. Уряд стверджував, що цю скаргу було подано з порушенням шестимісячного строку, який, на його думку, мав відраховуватися з 23 травня 2003 року, коли заявника було переведено з СІЗО до виправної колонії для відбування покарання. За твердженнями Уряду, той факт, що заявник не намагався отримати відшкодування, говорить про те, що він погодився з відсутністю у нього будь-якого національного засобу правового захисту.
153. Заявник погодився з тим, що його скаргу було подано з порушенням шестимісячного строку.
154. Суд зазначає, що Уряд заперечив дотримання заявником шестимісячного строку. Проте Суд не вважає за необхідне розглядати це заперечення з огляду на те, що ця частина заяви у будь-якому разі є неприйнятною з таких причин.
155. Суд зазначає, що скаргу заявника викладено за допомогою загальних формулювань. Він також жодним чином не обґрунтував її. Більше того, він не стверджував, що заявляв клопотання про додаткові консультації зі своїм захисником, але йому було відмовлено (див., для порівняння, рішення у справі "Оджалан проти Туреччини" (<…>) [ВП], заява № 46221/99, п. 136, ECHR 2005-IV, та "Інсанов проти Азербайджану" (Insanov v. Azerbaijan), заява № 16133/08, пп. 23 і 167, від 14 березня 2013 року).
156. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції .
F. Стверджуване порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з триманням заявників у металевій клітці впродовж судового розгляду
157. Перші два заявники скаржились, що впродовж судового розгляду не мали належного доступу до захисників та що їх право на захист було порушено: їх тримали у металевій клітці, і вони не могли вільно розмовляти зі своїми захисниками або використовувати нотатки чи документи. За твердженнями третього, четвертого, п'ятого та шостого заявників такі обмеження спілкування з їхніми захисниками у залі судових засідань під час судового розгляду не могли бути виправлені спілкуванням поза межами зали судових засідань, оскільки щільний розклад судових засідань не дозволяв захисникам відвідувати їх у місці тримання під вартою.
158. Посилаючись на такі ж доводи, що й у зауваженнях щодо скарги за статтею 3 Конвенції , Уряд стверджував, що скаргу заявників за статтею 6 Конвенції щодо тримання їх у клітці також було подано з порушенням строку. Уряд також стверджував, що 3 вересня 2002 року суд оголосив перерву у засіданні, щоб дати другому заявникові додатковий час для консультацій зі своїм захисником. Було також задоволено подібне клопотання іншого підсудного. На думку Уряду, це доводило, що право заявників на спілкування з їх захисниками не порушувалось.
159. Заявники погодилися з тим, що їх скарги було подано з порушенням шестимісячного строку.
160. Суд зазначає, що Уряд заперечив дотримання заявниками шестимісячного строку. Проте Суд не вважає за необхідне розглядати це заперечення з огляду на те, що скарга у будь-якому разі є неприйнятною з таких причин.
161. Суд зауважує, що заявники не конкретизували, у який саме спосіб тримання їх у клітці впродовж судового розгляду перешкоджало їх спілкуванню із захисниками або використанню нотаток і документів. Їх доводи щодо цих питань викладено за допомогою дуже загальних формулювань. Зокрема, вони не надали жодних деталей щодо того, як саме була розташована клітка по відношенню до місць захисників, та чи спілкування між ними через ґрати було у будь-який спосіб обмежено (див., для порівняння, рішення у справі "Титаренко проти України" (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02, пп. 91-92, від 20 вересня 2012 року, та "Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви №№ 11082/06 і 13772/05, п. 646, від 25 липня 2013 року).
162. Отже, ця заява є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції .
G. Стверджуване порушення пункту 1 і пункту 2 статті 6 Конвенції щодо безсторонності суду, дотримання принципів рівності сторін, презумпції"невинуватості та права на змагальний судовий процес
1. Доводи сторін
163. Заявники стверджували, що колегія суддів, яка розглядала їх справу, не була безсторонньою. Вони неодноразово безуспішно намагались заявити відвід суддям районного суду, які розглядали їх справу. Крім того, перші два заявники у загальних рисах стверджували, що ці судді були упереджені, оскільки вони висловлювали свою впевненість у винуватості заявників та принижували підсудних. Третій, четвертий, п'ятий, шостий і сьомий заявники стверджували, що суддя В. також обіймав посаду голови районного суду, що дозволяло йому впливати на інших суддів.
164. Уряд вважав, що суди, які розглядали справу заявників, були незалежними і безсторонніми. Уряд стверджував, що національне законодавство передбачало належні гарантії щодо призначення та дисциплінарної відповідальності суддів та їх захист від зовнішнього впливу. Що стосується безсторонності суддів, які розглядали справу щодо заявників, Уряд вважав, що твердження заявників у зв'язку з цим були необґрунтованими.
165. Перші два заявники стверджували, що принцип "рівності сторін" під час судового розгляду було порушено, посилаючись на те, що прокурори входили до нарадчої кімнати головуючого судді за відсутності представників захисту, що суддя В. при допиті потерпілих не був неупередженим, що він відмовив у задоволенні клопотання захисту про психіатричне освідування потерпілого та, крім того, заявив, що при винесенні вироку підсудним буде враховувати їх поведінку. Вони також вказували на те, що суддя В. не дозволяв стороні захисту ставити свідкам, не зазначеним заявником у своїй заяві до Суду, запитання. Перші два заявники також стверджували, що їх право на змагальний судовий процес було порушено, посилаючись на те, що суд першої інстанції відхилив свідчення, які не узгоджувалися з версією обвинувачення, відхилив клопотання заявників про збирання виправдувальних, однак не зазначаючи, яких саме, доказів, та не відхилив, без визначення у заяві до Суду, які саме, докази, що, на їх думку, були неприйнятними.
166. Третій, четвертий, п'ятий, шостий і сьомий заявники стверджували, що суддя В. впродовж судового розгляду був упередженим, посилаючись в якості доказів на факти підказування суддею В. свідкам і потерпілим, як відповідати на запитання, його образливі заяви з приводу проблем зі здоров'ям у шостого заявника, його обізнаність з доказами в матеріалах справи, які ще не були розглянуті судом, заборону стороні захисту ставити певні запитання та відмову у задоволенні певних клопотань сторони захисту стосовно долучення відеозаписів до доказів.
167. Уряд стверджував, що принципів рівності сторін і змагального судового процесу у справі щодо заявників було дотримано. Уряд стверджував, що запитання заявників, які суддя суду першої інстанції не дозволяв ставити, не мали стосунку до справи або були образливими.
2. Оцінка Суду
168. Суд перш за все зазначає, що заявники намагалися продемонструвати, що колегія суддів суду першої інстанції, яка розглядала їх справу, не була безсторонньою, по-перше, на підставі стверджуваних заяв і рішень судді В. під час судового розгляду, а по-друге, на тій підставі, що суддя В. обіймав посаду голови районного суду і таким чином міг впливати на інших членів колегії, які розглядали справу.
169. Суд зауважує, що заявники не надали жодних доказів на підтвердження своїх скарг стосовно заяв та рішень судді В. під час судового розгляду. Зокрема, вони не надали відповідних витягів з протоколу судового засідання. У своїх зауваженнях вони вказали на те, що протокол судового засідання "у багатьох випадках" неточно відображав хід провадження. Проте вони не надали жодної конкретної інформації щодо стверджуваних неточностей. У зв'язку з цим слід зазначити, що їх поправки до протоколу, копію яких було надано Судові заявниками, не містять жодних зауважень щодо епізодів, на які вони посилались у своїх заявах.
170. Щодо твердження про те, що суддя В. обіймав посаду голови районного суду, а тому міг впливати на суддів, Суд зауважує, що заявники не навели жодних конкретних фактів або аргументів для обґрунтування цього твердження.
171. Що стосується тверджень заявників стосовно дотримання принципів рівності сторін провадження та змагального судового процесу, вони, як і твердження стосовно судді В., є необґрунтованими. На додаток, заявники у своїх апеляційних скаргах ніколи не згадували про стверджувану присутність прокурорів у нарадчій кімнаті.
172. Насамкінець Суд зауважує, що твердження третього, четвертого, п'ятого, шостого та сьомого заявників за пунктом 2 статті 6 Конвенції повторюють їх аргументи за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно безсторонності та дотримання принципу рівності сторін. їх скарга за цим пунктом також є цілком необґрунтованою.
173. Отже, ці скарги є явно необґрунтованими і мають бути відхилені відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції .
174. Перші два заявники скаржились, що використані проти них докази, без зазначення, які саме, були неприйнятними, і не погодились з оцінкою доказів національними судами в цілому. Другий заявник також скаржився, що кілька свідків обвинувачення під час їх допиту у суді відмовились від своїх несприятливих для заявника свідчень, стверджуючи, що ці показання були надані ними під примусом. Третій заявник скаржився на призначення йому безоплатного захисника.
175. Суд, проте, доходить висновку, що заявники жодним чином не обґрунтували ці скарги.
176. Отже, ці скарги є явно необґрунтованими і мають бути відхилені відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції .
177. Посилаючись на статті 10 і 11 Конвенції , заявники скаржились, що позбавлення їх доступу до пам'ятника Шевченку 9 березня 2001 року порушило їх право на свободу мирних зібрань. Вони також скаржились, що їхнє затримання та засудження порушили їх право на свободу вираження поглядів і зібрань. Відповідні положення передбачають таке:
"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.".
"1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.".
А. Прийнятність
178. Суд зазначає, що заявники скаржились на два випадки втручання у їх права за статтями 10 і 11 Конвенції .
179. По-перше, за статтею 11 Конвенції вони скаржились на позбавлення їх доступу до пам'ятника Шевченку 9 березня 2001 року.
180. По-друге, за статтями 10 і 11 Конвенції вони скаржились на їх затримання і засудження у зв'язку з участю у подіях 9 березня 2001 року. Вони стверджували, що це становило переслідування за вираження критичних поглядів щодо Президента, який обіймав цю посаду на той час, і за участь у мирному протесті. За статтею 11 Конвенції вони стверджували, що дії міліції 9 березня 2001 року мали на меті спровокувати протестувальників з метою їх подальшого переслідування, а отже придушення протестного руху.
181. Уряд не заперечив щодо прийнятності цих скарг.
1. Позбавлення доступу до пам'ятника Шевченку
182. Усі заявники скаржились, що міліція діяла незаконно, виставивши кордони навколо пам'ятника Шевченку та не дозволяючи їм прохід до пам'ятника вранці 9 березня 2001 року. Цю скаргу слід відокремити від скарги перших трьох заявників про те, що їх було засуджено частково за організацію мітингу біля пам'ятника, який, за їх словами, мав бути мирним, та переріс у сутички внаслідок дій органів влади. Останню скаргу Суд розгляне як частину скарги перших трьох заявників на їхнє затримання і засудження.
183. Сторони не заперечують, що усі заявники намагались взяти участь у мітингу біля пам'ятника Шевченку 9 березня 2001 року, але міліція їм перешкодила, виставивши там кордони і заборонивши їм доступ до бажаного місця проведення мітингу.
184. Проте вони не намагались отримати жодного відшкодування у зв'язку з цим стверджуваним порушенням на національному рівні. Припускаючи, що у розпорядженні заявників не було засобу правового захисту, який можна було б вичерпати, Суд зазначає, що цю скаргу було подано 11 і 20 серпня 2004 року першими двома заявниками і іншими п'ятьма заявниками відповідно, тобто несвоєчасно і з порушенням шестимісячного строку, закріпленого у пункті 1 статті 35 Конвенції. Вона має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції .
2. Затримання і засудження заявників
185. Суд вважає, що скарга порушує серйозні питання щодо фактів і права за Конвенцією, встановлення яких вимагає розгляду по суті. Отже, Суд доходить висновку, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
186. Заявники скаржились, що їх затримання і засудження порушили їх права за статтями 10 і 11 Конвенції , оскільки їх переслідували за участь у русі "Україна без Кучми" та вираження критичних поглядів щодо Президента Леоніда Кучми. Вони стверджували, що дії міліції 9 березня 2001 року мали на меті спровокувати протестувальників з метою їх подальшого переслідування, а отже придушення протестного руху. Таким чином, їхні затримання і засудження становили політичне переслідування.
187. Уряд стверджував, що втручання у реалізацію заявниками права на свободу мирного зібрання у розумінні статті 11 Конвенції та їх права на свободу вираження поглядів у розумінні статті 10 Конвенції було, але таке втручання мало місце відповідно до закону, зокрема статті 71 Кримінального кодексу України. Уряд стверджував, що втручання було в інтересах громадської безпеки. Уряд також стверджував, що воно було необхідним у демократичному суспільстві, зокрема тому, що дії заявників під час подій 9 березня 2001 року вийшли за межі, допустимі при реалізації особою своїх конвенційних прав, оскільки вони супроводжувалися спричиненням матеріальної шкоди, знищенням власності та опором органам влади. Отже, їхній мітинг не був мирним.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
188. Згідно з усталеною практикою Суду свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" (див. рішення у справах "Хендісайд проти Сполученого Королівства" (Handyside v. the United Kingdom), від 7 грудня 1976 року, п. 49, Series А № 24, та "Йерсільд проти Данії" (Jersild v. Denmark), від 23 вересня 1994 року, п. 37, Series А № 298).
189. Схожим чином право на свободу зібрань є основоположним у демократичному суспільстві і, як і право на свободу вираження поглядів, є одним з підвалин такого суспільства. Таким чином, його не можна вузько тлумачити (див. рішення у справі "Джавіт Ан проти Туреччини" (Djavit An v. Turkey), заява № 20652/92, п. 56, ECHR 2003-ІІІ, та згадане рішення у справі "Баррако проти Франції" (Barraco v. France), п. 41).
190. Проте стаття 11 Конвенції захищає лише право на "мирні зібрання". Це поняття не охоплює демонстрацію у випадку, якщо її організатори та учасники мають насильницькі наміри (див. рішення у справах "Станков та Об'єднана македонська організація "Ілінден" проти Болгарії" (Stankov and the United Macedoman Organisation Ilinden v. Bulgaria), заяви №№ 29221/95 і 29225/95, п. 77, ECHR 2001-IX, і "Галстян проти Вірменії" (Galstyan v. Armenia), заява № 26986/03, п. 101, від 15 листопада 2007 року). Тим не менш, навіть якщо існує реальний ризик того, що громадська демонстрація внаслідок низки подій, які знаходяться поза контролем її організаторів, перетвориться на заворушення, така демонстрація також охоплюється сферою застосування пункту 1 статті 11 Конвенції , але будь-які обмеження, накладені на таке зібрання, повинні відповідати умовам пункту 2 статті 11 Конвенції (див. рішення у справі "Швабе та М.Г. проти Німеччини" (Schwabe and М.G. v. Germany), заяви №№ 8080/08 і 8577/08, п. 103, ECHR 2011 (витяги)).
(b) Застосовна стаття Конвенції
191. Суд зазначає, що свобода вираження поглядів та свобода мирних зібрань у цій справі тісно пов'язані між собою. Проте Суд вважає, що у скаргах заявників робиться наголос на тому, що їх було разом з іншими засуджено за участь у політичному мітингу. Суд нагадує, що у згаданій справі "Галстян проти Вірменії" (Galstyan v. Armenia), (пп. 95-96), в якій заявника було затримано та засуджено за його поведінку під час демонстрації, Суд дійшов висновку про відсутність необхідності розглядати скаргу за статтею 10 Конвенції окремо від статті 11 Конвенції (див., в якості інших прикладів такого підходу, рішення у справі "Езлен проти Франції" (Ezelin v. France), від 26 квітня 1991 року, п. 35, Series А № 202, згадане рішення у справі "Швабе та М.Г. проти Німеччини" (Schwabe and М.G.) п 101, і рішення у справі "Прімов та інші проти Росії" (Primov and Others v. Russia), заява № 17391/06, п. 91, від 12 червня 2014 року). У Суду немає підстав відходити від цього підходу і у цій справі.
192. Отже, Суд доходить висновку, що за обставин справи статтю 10 Конвенції слід вважати lех generalis щодо статті 11 Конвенції , яка є lех specialis. Отже, нема необхідності розглядати скаргу окремо за статтею 10.
193. З іншого боку, незважаючи на її автономну роль та конкретну сферу застосування, стаття 11 Конвенції у цій справі також має розглядатись у світлі статті 10 Конвенції . Захист особистої думки, гарантований статтею 10 Конвенції є одним із завдань свободи мирних зібрань, закріпленої у статті 11 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Езлен проти Франції" (Ezelin v. France), п. 37).
(с) Оцінка Судом доказів і встановлення фактів
194. Перед тим, як повернутися до правового аналізу подій 9 березня 2001 року та їх наслідків з точки зору статті 11 Конвенції , Суд зауважує, що версії сторін щодо подій дещо відрізняються. Заявники заперечили фактологічні висновки національних судів і у цій справі вказаний спір відіграє центральну роль. За цих обставин Судові необхідно буде переглянути певні факти, встановлені під час провадження на національному рівні (див. рішення у справі "Нємцов проти Росії" (Nemtsov v. Russia), заява № 1774/11, п. 63, від 31 липня 2014 року).
195. Вчиняючи так, Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання і має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини конкретної справи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Маккер проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, від 4 квітня 2000 року). У разі, коли провадження на національному рівні вже відбулося, до завдань Суду не входить заміна оцінки фактів, здійсненої національними судами, на власну оцінку, і за загальним правилом саме цим судам належить оцінювати надані їм докази (див. рішення у справі "Клаас проти Німеччини" (Klaas v. Germany), від 22 вересня 1993 року, п. 29 Series А № 269) Хоча Суд не зв'язаний висновками національних судів, за нормальних обставин для того, аби змусити Суд відійти від висновків, яких дійшли зазначені суди потрібні переконливі підстави (там само, п. 30).
196. Суд зазначає, що ні до нього, ні до національних судів не оскаржувався той факт, що сутички між міліцією і протестувальниками виникли біля пам'ятника Шевченку і більшою мірою біля Адміністрації Президента України на вулиці Банковій.
197. Тим не менш, заявники заперечили висновки національних судів стосовно їх ролі у цих сутичках та стверджували, що вони не були причетні до будь-яких актів насильства. Перші три заявники також стверджували, що вони не підбурювали інших протестувальників до вчинення насильства, а навпаки намагалися не дати деяким з них напасти на міліцію.
198. Що стосується перших трьох заявників, Суд не може залишити поза увагою той факт, що цих заявників було засуджено, серед іншого, і за організацію протесту біля пам'ятника Шевченку 9 березня 2001 року. Відповідно, для оцінки скарги заявників за статтею 11 Конвенції надзвичайно важливими є питання: (і) чи планувалось зібрання мирним та (іі) які саме чинники призвели до насильства під час мітингу.
199. Перших трьох заявників було засуджено, зокрема, і за організацію політичного мітингу біля пам'ятника Шевченку 9 березня 2001 року. Національні суди дійшли висновку, що перші три заявники таким чином організували і наступні за мітингом заворушення.
200. Тим не менш, Суд зауважує, що національні суди не вказали на жоден доказ, який доводив би, що, організовуючи мітинг, заявники дійсно планували його насильницький характер. Для підтвердження своїх висновків про те, що керівництво УНА включаючи перших трьох заявників, організувало заворушення, вони використали докази щодо того, що керівництво УНА, як видається, фінансувало проїзд прибічників УНА до Києва для участі у мітингу і намагалося забезпечити велику кількість учасників. Проте Суд не переконаний у тому, що така організаційна діяльність є свідченням насильницьких намірів організаторів.
201. Отже, національні органи влади на підставі незаперечних фактів про те, що керівництво УНА, включаючи перших трьох заявників, взяло участь в організації мітингу 9 березня 2001 року та що під час цього зібрання мали місце акти насильства, зробили висновок, що заявники як організатори мали насильницькі наміри, тобто намір організувати заворушення.
202. Однак простого факту виникнення насильства під час зібрання самого по собі недостатньо для висновку про те, що організатори мали насильницькі наміри (див. рішення у справі "Гюн проти Туреччини" (<…>), заява № 8029/07, п. 50, від 18 червня 2013 року).
203. Висновки національних судів у зв'язку з цим є ще більш непереконливими з огляду на той факт, що заступник Генерального прокурора визнав недоліки національного розслідування в частині факторів, що призвели до перетворення мітингу на сутички з міліцією (див. пункт 68).
204. Суд також зазначає, що свідки з боку протестувальників, на чиї показання суди покладались при засудженні заявників, засвідчили, що організатори мітингу планували зайняти місце біля пам'ятника Шевченку для того, щоб не дати змогу Президентові України покласти до нього квіти (див., зокрема, пункт 43). Більше того, Верховний Суд України визначив показання одного з цих свідків Н. Ма., в якості ключового доказу стосовно планів організаторів мітингу 9 березня 2001 року (див. пункт 67).
205. Суд також зауважує, що ці свідчення були у національних судах єдиним доказом щодо цілей організаторів мітингу. Більше того, національні суди взагалі не виявили жодних доказів того, що, беручи участь в організації мітингу 9 березня 2001 року біля пам'ятника Шевченку, перші три заявники мали будь-які плани щодо наступної ходи на вулицю Банкову та сутичок, що відбулися внаслідок цього.
206. З огляду на зазначене вище Суд вважає, що у цій справі існують обґрунтовані та суттєві підстави сумніватися у достовірності офіційного висновку про те, що при організації мітингу 9 березня 2001 року заявники мали намір організувати заворушення, які супроводжувались насильством.
207. На підставі наявних матеріалів справи Суд вважає встановленим той факт, що організатори планували мітинг як мирне зібрання, метою якого було заповнити місця біля пам'ятника Шевченку і цим самим перешкодити Президенту України покласти квіти до пам'ятника. Згідно з усталеною практикою Суду такі обструкційні мітинги загалом користуються захистом статей 10 і 11 Конвенції (див., наприклад, згадані рішення у справах "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" (Steel and Others v. the United Kingdom), пп. 105-109; "Дріман та інші проти Норвегії" (Drieman and Others v. Norway), "Лукас проти Сполученого Королівства "(Lucas v. the United Kingdom), і "Баррако проти Франції"(Barraco v. France), пп. 41-49).
208. Як видається, рішення органів влади заблокувати доступ до пам'ятника Шевченку вранці 9 березня 2001 року мало на меті випередити мітингарів та надати Президентові України можливість взяти участь у церемонії покладання квітів до пам'ятника. Як видається, це зруйнувало першочергову ціль протестувальників заблокувати доступ до пам'ятника та поклало край першій фазі подій 9 березня, яка характеризувалась мирною підготовкою до мітингу біля пам'ятника Шевченку. Згодом блокування доступу до пам'ятника призвело до другої фази подій, характерною рисою якої стали сутички біля пам'ятника Шевченку, а потім - і до третьої фази, яка ознаменувалась ходою до Міністерства внутрішніх справ України та на вулицю Банкову і сутичками, які виникли на зазначеній вулиці.
209. Що стосується проміжку часу після зібрання протестувальників біля пам'ятника Шевченку та перетворення цього зібрання на сутички з міліцією, Суд доходить висновку, що заявники не вказали на будь-які переконливі свідчення в матеріалах справи, які дозволили б Суду прийняти узгоджену версію подій та дій заявників, яка була б альтернативою версії, встановленій національними судами.
210. Суд нагадує, що термін "обмеження" у пункті 2 статті 11 Конвенції слід тлумачити як такий, що включає заходи, вжиті перед громадським зібранням або під час нього, такі як: заборона заходу, блокування підходів до місця проведення заходу, розгін зібрання або арешт його учасників, а також каральні заходи, вжиті після проведення мітингу (див. рішення у справах "Бйончковський та інші проти Польщі" (<…>), заява № 1543/06, пп. 66-68, від З травня 2007 року, та "Ойя Атаман проти Туреччини" (Оуа Ataman v. Turkey), заява № 74552/01, пп. 7 і 30, ECHR 2006-ХІІІ).
