Справа «Полторацький проти України» (Заява № 38812/97)

Це рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Полторацький проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza),

Голова,

пані Е. Палм (Е. Palm),

п. Є. Макарчик (J. Makarczyk),

пані В. Стражницька (V. Straznicka),

п. М. Фішбах (М. Fischbach),

п. В. Буткевич (V. Butkevych),

п. Р. Маруст (R. Maruste), судді,

та п. М. О'Бойл (М. О'ВоуІе), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 25 березня 2003

року

постановляє таке рішення, ухвалене того дня:

1. Справу розпочато за заявою (№ 38812/97), поданою проти України до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянином України Бориславом Євгеновичем Полторацьким (заявник) 19 вересня 1997 року.

2. У Суді заявника представляли: його батько, п. Євген Н. Полторацький, п. Ігор Г. Воскобойніков, а пізніше п. Олег О. Костян. Український уряд (Уряд) представляла пані В. Лутковська, уповноважена особа, Міністерство юстиції.

3. Справа стосувалася умов тримання заявника та поводження з ним у "коридорі смерті" у СІЗО Івано-Франківської області.

4. 30 жовтня 1998 року Комісія визнала заяву частково прийнятною. 23-26 листопада 1998 року Комісія перебувала у відрядженні в Києві та СІЗО Івано-Франківської області з метою встановлення фактів. У своїй доповіді від 26 жовтня 1999 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона висловила думку, що у цій справі порушення статті 3 Конвенції в частині жорстокого поводження із заявником у СІЗО не було (одноголосно), що було порушення статті 3 у зв'язку з умовами тримання заявника в СІЗО Івано-Франківської області (одноголосно), було порушення статті 3 Конвенції з огляду на відсутність ефективного розслідування скарг заявника стосовно жорстокого поводження з ним у СІЗО Івано-Франківської області (двадцять чотири голоси проти одного), статті 8 (одноголосно) і статті 9 (одноголосно). [Примітка канцелярії: Копію доповіді Комісії можна отримати в канцелярії Суду].

5. Заяву було передано до Суду відповідно до положень, що застосовувалися до набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції 11 вересня 1999 року (пункт 4 статті 5 Протоколу № 11 та колишні статті 47 і 48 Конвенції). її розгляд було доручено четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Регламенту, було сформовано палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).

6. Порадившись зі сторонами, голова палати вирішив, що в інтересах належного судочинства провадження у справі має відбуватися одночасно з провадженням у справах "Назаренко проти України", "Алієв проти України", "Данкевич проти України", "Хохліч проти України" та "Кузнєцов проти України" (заяви №№ 39483/98, 41220/98, 40679/98, 41707/98 і 39042/97) (пункт 2 правила 43).

7. Заявник та Уряд подали свої зауваження по суті (пункт 1 правила 59).

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад секцій (пункт 1 правила 25). Справу було передано на розгляд четвертій секції у новому складі.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Загальний виклад подій

9. 12 грудня 1995 року Івано-Франківський обласний суд визнав заявника винним у вбивстві чотирьох осіб і засудив його до смертної кари з конфіскацією майна.

10. 22 лютого 1996 року Верховний Суд залишив вирок суду першої інстанції без зміни. За рішенням відповідних посадових осіб слідчого ізолятора Управління МВС України в Івано-Франківській області заявника було переведено до однієї з камер, призначених для осіб, які очікують виконання покарання у вигляді смертної кари.

11. 11 березня 1997 року Президент України оголосив мораторій на виконання таких вироків. Рішенням № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кримінального кодексу стосовно смертної кари. Таким чином, покарання у вигляді смертної кари було замінено довічним ув'язненням відповідно до Закону № 1483-ІІІ від 22 лютого 2000 року .

12. 2 червня 2000 року Івано-Франківський обласний суд змінив заявникові покарання у вигляді смертної кари на довічне ув'язнення.

B. Факти

13. Факти у справі стосовно умов тримання заявника та події під час перебування в СІЗО Івано-Франківської області викладалися неоднаково заявником та Урядом.

14. Факти у викладі заявника наведено в пунктах 16-21 нижче. Факти у викладі Уряду наведено в пунктах 22-28 нижче.

15. Опис документів, наданих Комісії та Суду, наведено в пунктах 29-57.

16. Для встановлення фактів у світлі спору щодо умов тримання заявника під вартою та подій, які мали місце в СІЗО Івано-Франківської області, Комісія провела власне розслідування відповідно до пункту 1(а) колишньої статті 28 Конвенції. З цією метою Комісія розглянула ряд документів, наданих заявником та Урядом на обґрунтування відповідних тверджень, і призначила трьох делегатів для взяття показань свідків на слуханнях, проведених у Міністерстві юстиції в Києві 23 і 26 листопада 1998 року та в Івано-Франківську 24 і 25 листопада 1998 року. Оцінку доказів Комісією та її висновки щодо фактів викладено в пунктах 58-75.

1. Факти у викладі заявника

17. 12 грудня 1995 року Івано-Франківський обласний суд засудив заявника за вбивство чотирьох осіб до смертної кари з конфіскацією всього особистого майна. Після винесення вироку суду першої інстанції його було поміщено в окрему камеру. Йому не дозволялося писати родині, а також зустрічатися з адвокатом. Кілька разів він звертався з проханням про побачення з адвокатом.

18. 22 лютого 1996 року Верховний Суд залишив вирок суду першої інстанції без зміни. За рішенням адміністрації слідчого ізолятора Міністерства внутрішніх справ заявника було переведено до камери, призначеної для осіб, які очікують виконання смертної кари. 30 березня 1996 року адвокат звернувся по дозвіл на побачення із заявником, щоб передати йому ухвалу Верховного Суду в його справі. Начальник СІЗО не дав йому такого дозволу.

19. Крім Закону "Про попереднє ув'язнення" 1993 року (Закон), умови ув'язнення осіб, засуджених до смертної кари, регулювалися Інструкцією, зміст якої тримався в суворій таємниці. Відповідно до положень Інструкції прогулянки на відкритому повітрі, перегляд телепередач, купівля газет і отримання від родичів посилок із продуктами були заборонені. Таким чином, Інструкція перешкоджала заявникові у здійсненні прав, гарантованих Законом.

20. У відповіді заступника начальника Управління МВС України в Івано-Франківській області на скарги батька заявника щодо умов тримання заявника під вартою містилося посилання на Інструкцію. Крім того, від заступника начальника СІЗО батько заявника отримав інформацію, з якої випливало, що Закон не застосовувався до засудженого. Якби Закон застосовувався до заявника, тоді, відповідно до пунктів 1 і 13 статті 9, він мав би право на щоденну прогулянку на відкритому повітрі, право одержувати бандеролі двічі на місяць і право дивитися телевізор. Однак із 1995 по 1998 рік щодо цього існувала сувора заборона. До вересня 1997 року заявникові також заборонялося відправляти й отримувати листи. Лише у вересні 1997 року заступник начальника СІЗО в усній розмові повідомив матір заявника, що засуджений може надсилати й одержувати листи. Крім того, батькові заявника було відмовлено в зустрічі з ним 29 травня 1995 року, 10 червня та 31 липня 1996 року без жодних пояснень з боку працівників СІЗО. З липня 1996 року замість щомісячних побачень, які мали б тривати до двох годин, батькові дозволялося побачення із заявником тривалістю не більше однієї години один раз на три місяці.

21. Щодо відвідин священника батько заявника та представники духовенства неодноразово, проте безуспішно, зверталися до посадових осіб та адміністрації слідчого ізолятора Управління МВС України в Івано-Франківській області по дозвіл для заявника зустрічатися зі священником.

22. Заявник також зазначив, що він кілька разів скаржився на умови тримання його під вартою. Він також безрезультатно звертався до посадових осіб СІЗО по дозвіл надіслати заяву до Європейської комісії з прав людини.

23. У своєму листі до Комісії від 6 березня 1998 року батько заявника зазначив, що 4 березня 1998 року під час побачення син розповів йому про перевірку, проведену комісією Міністерства внутрішніх справ у середині лютого 1998 року. Після від'їзду комісії заявника перевели в бруднішу і гірше обладнану камеру. Вікно камери було повністю закрите ставнями. Зливного бачка для змивання унітазу не було, тому його не можна було належним чином очистити, що спричиняло нестерпний сморід. Крім того, заявникові видавали тільки 250 г гарячої води для чаю або молока. Увесь його посуд забрали, так само як і Біблію. Заявникові було заборонено читати періодичні видання, а щоденник і календар вилучено.

2. Факти у викладі Уряду

24. Уряд зазначив, що правовий статус та умови тримання осіб, засуджених до смертної кари, визначені Законом та Кримінально-процесуальним кодексом . Відповідно до статті 8 Закону особа, засуджена до смертної кари, тримається під вартою ізольовано від інших засуджених. Камера, до якої було переведено заявника після набрання вироком щодо нього законної сили, відповідала гігієнічно-санітарним нормам, викладеним у статті 11 Закону: площа камери становила 9 м-2, у ній було ліжко, стіл, радіо, достатнє природне та електричне освітлення, опалення, водопостачання і туалет.

25. Заявника було забезпечено триразовим харчуванням, одягом і взуттям встановленого зразка, а також іншими предметами щоденного вжитку. Медичне обслуговування, лікувально-профілактичні й протиепідемічні заходи були організовані й проводилися відповідно до законодавства з питань охорони здоров'я.

26. Згідно зі статтею 12 Закону до виконання вироку особам, засудженим до смертної кари, як правило, дозволяються побачення з родичами та іншими особами не частіше ніж один раз на місяць, за письмовим дозволом суду, що розглядав справу. Тривалість побачення не може перевищувати двох годин. Після розгляду справи судом другої інстанції побачення з юристами та захисниками можуть дозволити начальник Головного управління Міністерства внутрішніх справ, начальник обласного управління Міністерства внутрішніх справ або його заступник, відповідальний за слідчий ізолятор. Відповідно до статті 12 Закону побачення із захисниками дозволяють без будь-яких обмежень щодо кількості та тривалості.

27. Після того як було винесено вирок суду першої інстанції, 13 грудня 1995 року батьки заявника та адвокат отримали дозвіл на побачення з ним. Батьки відвідували заявника 15 грудня 1995 року та в січні 1996 року. Адвокат заявника бачився з ним 21 грудня 1995 року і 7 січня 1996 року. Протягом періоду з 22 лютого 1996 року по 29 грудня 1997 року батьки зверталися до Управління МВС у Івано-Франківській області по дозвіл на побачення із заявником 24 лютого, 4 березня, 5 квітня, 4 травня, 2 липня, 1 жовтня, 18 листопада і 25 грудня 1996 року, а також 3 і 20 червня та 19 вересня 1997 року. Дозвіл на побачення їм було надано 24 лютого, 5 березня, 5 квітня, 4 травня, 2 липня, 4 жовтня і 4 грудня 1996 року, а також 4 березня, 4 червня, 4 вересня і 4 грудня 1997 року.

28. Адвокат заявника просив дозволу на побачення із заявником 25 квітня, 11 листопада, 18 і 19 грудня 1996 року. Дозвіл було надано 7 травня 1996 року та в інші дні, як вимагалося.

29. Особам, засудженим до смертної кари, дозволено надсилати необмежену кількість листів. Протягом 1995-1998 років заявник надіслав 31 лист: 24 листи стосовно кримінальної справи та 7 листів до родичів. 17 вересня 1997 року заявник уперше звернувся до обласного управління Міністерства внутрішніх справ по дозвіл надсилати листи своїм родичам. Після цього він відправив листи до батьків 19 і 26 листопада та 31 грудня 1997 року, 5, 16, 20 і 30 січня, 3 лютого, 11 березня, 6 квітня, 15 травня, 17 червня, 6 липня, 10 серпня, 15 вересня, 22 жовтня, 13 листопада і 11 грудня 1998 року Він отримав листи від батьків 18 і 29 вересня, 19 жовтня, 20 листопада і 24 грудня 1997 року, 16 і 26 січня, 6, 10, і 23 лютого, 14 і 16 березня, 17 квітня, 14 травня, 1 і 8 червня, 1 і 30 липня, 20 серпня, 29 вересня, 10, 22 і 27 жовтня, 4, 20, 26 і 30 листопада, 4, 17 і 21 грудня 1998 року.

30. Крім того, Уряд повідомив, що Генеральний прокурор провів ретельне розслідування питань, порушених у зверненнях заявника та його батьків щодо застосування незаконних методів слідства у справі заявника, зокрема катування та жорстокого і нелюдського поводження. Інформація не підтвердилася, було встановлено, що вона необґрунтована. Фактично скарги заявника, його батьків і захисника були отримані 11 березня, 8 квітня, 13, 14 і 29 травня, 24 липня, 11 вересня, 25 жовтня 1996 року, а також 5 і 17 березня, 19 травня і 25 липня 1997 року. Відповіді на них було надіслано 20 і 23 березня, 23 і 24 квітня, 23 травня, 27 червня, 1 серпня, 30 вересня і 14 листопада 1996 року, а також 28 і 31 березня і 20 травня 1997 року. 31 липня 1997 року обмін листами та провадження стосовно скарг, поданих заявником і його батьками, були припинені відповідно до статті 12 Закону.

С. Документи

31. У листі від 26 травня 1998 року начальник СІЗО надіслав відповідь на скаргу, подану батьком заявника 10 травня 1998 року, повідомивши його, що особам, засудженим до смертної кари, дозволено надсилати дванадцять листів на рік. Він також зазначив, що заявник знав про свої права та обов'язки.

32. У листі від 10 серпня 1998 року прокурор Івано-Франківської області повідомив батька заявника, що побачення й листування осіб, засуджених до смертної кари, регулюються Інструкцією, а не Законом, на який посилався батько заявника у своїй скарзі.

33. У письмовій скарзі від 4 вересня 1998 року, адресованій обласному прокуророві, батьки заявника, серед іншого, скаржилися на те, що вони не бачили заявника три місяці і що з 5 липня 1998 року вони не отримували від нього листів, що 2 вересня 1998 року вони дізналися, що заявника били й принижували, що п. Івашко, заступник начальника СІЗО, втручався в розмову заявника з батьками під час побачення 2 вересня, коли засуджений розповідав про умови свого тримання, і що протягом року й шести місяців заявникові відмовляють у можливості побачення зі священником, незважаючи на прохання.

34. У листі від 10 вересня 1998 року обласний прокурор повідомив батька заявника, що надання побачень і право на листування регулюються національним законодавством і що адміністрація СІЗО діяла в межах цього законодавства.

35. 11 вересня 1998 року батько заявника надіслав скаргу п. Штаньку, директорові Державного департаменту з питань виконання покарань, на яку останній відповів 12 жовтня 1998 року; скарги були подібними до тих, які містилися в листі заступникові прокурора області від 4 вересня 1998 року. Пан Штанько відповів, що заявника було поміщено в одиночну камеру за порушення правил. Крім того, розслідування не встановило, щодо заявника застосовувалася фізична сила і що адміністрація СІЗО принижувала його чи обмежувала його права, і це підтвердив сам заявник. Батька заявника повідомили, що побачення, у тому числі й зі священником, можуть бути дозволені Управлінням МВС України в Івано-Франківській області.

36. 10 вересня 1998 року заступник прокурора Івано-Франківської області надіслав звіт Генеральному прокуророві. Звіт стосувався висновків розслідування, проведеного внаслідок скарги батька заявника про нібито незаконні дії адміністрації СІЗО щодо листування заявника та побачень. У звіті містився висновок, що розслідування не виявило ніяких порушень прав заявника з боку адміністрації СІЗО.

37. 23 жовтня 1998 року батьки заявника подали клопотання прокуророві області, до Управління МВС України в Івано-Франківській області та начальникові СІЗО. Вони вимагали створення незалежної медичної комісії для перевірки стану здоров'я заявника. Вони стверджували, що ув'язнених піддавали катуванню і це призвело до спроби самогубства одного з них або замаху на його життя. З листопада 1998 року начальник СІЗО повідомив батьків заявника про те, що їхнє клопотання відхилено на підставі відсутності ознак катування чи застосування фізичного насильства до заявника і що стан його здоров'я задовільний.

38. 23 і 24 жовтня 1998 року батьки заявника надіслали листа пані Лені Фішер (Leni Fischer), тодішньому Президентові Парламентської асамблеї Ради Європи. Вони скаржилися на катування, застосоване до заявника й одного з його співкамерників, Кузнєцова, що призвело до спроби самогубства останнього, і стверджували, що їх поміщено в лікарню і що Кузнєцов паралізований. Крім того, батьки скаржилися, що їм не дали можливості побачити заявника.

39. У листі від 26 жовтня 1998 року батьки заявника повідомили Комісію, що "в установі ВІ 304/199 в Івано-Франківську була спроба незаконно стратити несправедливо засуджених М. Кузнєцова і Б. Полторацького" і що "Уряд намагався приховати цю подію".

40. Написаний від руки медичний висновок, виданий 28 жовтня 1998 року, був підписаний заявником. У висновку йшлося про те, що на заявникові не виявлено жодних ознак побиття і що стан його здоров'я задовільний.

41. У заяві від 28 жовтня 1998 року, написаній власноруч, заявник зазначав, що адміністрація СІЗО поводилася з ним належним чином, що до нього не застосовувалося фізичне насильство, що дисциплінарні заходи, застосовані до нього, були виправдані і скарги його батьків необґрунтовані.

42. 29 жовтня 1998 року відділ з питань виконання покарань обласного управління МВС України підготував звіт у відповідь на скаргу батька заявника про стверджуване катування та вимогу створення незалежної медичної комісії для перевірки стану здоров'я заявника. У звіті зазначалося, що 28 жовтня 1998 року заявника оглянули лікарі СІЗО, які не виявили жодних ознак фізичних ушкоджень. Йшлося також про те, що заявник заперечив факт катування.

43. Листом від 30 жовтня 1998 року заступник начальника обласного управління МВС України повідомив матір заявника про те, що скаргу стосовно катування, якому нібито було піддано заявника, розглянуто і визнано необґрунтованою. Медичний огляд заявника не виявив жодних ознак катування. Відповідно немає підстав створювати медичну комісію для розслідування звинувачень.

44. У листі від 2 листопада 1998 року заступник прокурора області повідомив Генерального прокурора про висновки розслідування, проведеного у зв'язку зі скаргою батька заявника про обмеження листування і побачень, втручання службових осіб СІЗО під час побачення заявника з батьками 2 вересня 1998 року і катування, нібито застосоване до заявника. Що стосується обмеження листування заявника та побачень, зазначалося в листі, то батько неправильно послався на Закон, який не застосовувався до цієї категорії ув'язнених, втручання службової особи СІЗО було виправдане і 25 вересня 1998 року заявник пройшов ретельне медичне обстеження, яке не виявило жодних фізичних ушкоджень. Зрештою, в листі пояснювалося, що 26 серпня 1998 року заявника було поміщено в одиночну камеру через те, що він порушив правила СІЗО, не дозволяючи охоронцеві оглянути себе після повернення зі щоденної прогулянки за межами камери.

45. Листом від 20 листопада 1998 року заступник прокурора області надіслав відповідь на скаргу матері заявника про фізичне катування, що нібито було застосоване до заявника, і на її вимогу про медичне обстеження заявника. Він вказав, що 28 жовтня 1998 року заявник пройшов медичне обстеження, яке встановило, що твердження були необґрунтованими. Медичний висновок підтверджений і підписаний заявником.

46. У своєму наступному листі від 23 листопада 1998 року заступник прокурора області повідомив батька заявника, що його твердження про незаконні дії з боку адміністрації СІЗО були необґрунтованими.

47. У листі від 30 листопада 1998 року заступник начальника обласного управління МВС України повідомив представника заявника, п. Воскобойнікова, що йому не можуть дати дозвіл на побачення із заявником, оскільки у цьому місяці він уже мав побачення з рідними.

48. Листом від 8 грудня 1998 року Державний департамент з питань виконання покарань повідомив батька заявника про ретельне розслідування, яке довело, що його скарга про незаконну спробу стратити його сина була необґрунтованою і що стан здоров'я його сина задовільний.

49. 22 грудня 1998 року заявник звернувся до начальника обласного управління МВС України по дозвіл на побачення зі священником. Клопотання було задоволено, і заявник зустрічався зі священником 26 грудня 1998 року.

50. У листі від 15 лютого 1999 року начальник СІЗО повідомив батька заявника, що його скаргу від 22 січня 1999 року розглянуто. Він зазначив, що особи, засуджені до смертної кари, мають право отримувати дві посилки на рік, але не з харчовими продуктами.

51. Рішенням від 5 березня 1999 року прокурор відхилив заяву батьків про порушення кримінальної справи проти заступника прокурора області. Він відмовив у порушенні кримінальної справи на тій підставі, що не знайдено підтвердження вчинення заступником обласного прокурора злочину. Він, серед іншого, зазначив, що Закон не застосовувався до умов тримання ув'язнених, засуджених до смертної кари. Умови тримання регулювались Інструкцією, на яку поширювалася дія положень про державну таємницю.

52. Відповідно до записів, зроблених у СІЗО, батьки заявника зверталися з клопотаннями про побачення із сином 19 вересня 1997 року, 4 березня, 8 квітня, 19 червня, 22 липня, 2 листопада і 21 грудня 1998 року. їм було надано дозвіл 7 жовтня 1997 року, 4 березня, 22 квітня, 20 серпня, 17 листопада і 11 грудня 1998 року; побачення відбулися 4 грудня 1997 року, 4 березня, 12 червня, 2 вересня і 26 листопада 1998 року, а також 4 січня 1999 року. Клопотання від 19 червня 1998 року було відхилено.

53. Згідно із записами, зробленими в СІЗО, заявник відсилав листи батькам 17 вересня, 19 і 26 листопада, 31 грудня 1997 року, 5, 16, 20 і 30 січня, 3 лютого, 11 березня, 6 квітня, 15 травня, 17 червня, 6 липня, 10 серпня, 15 вересня, 22 жовтня, 13 листопада і 11 грудня 1998 року. Він отримав листи від батьків та інших осіб 18 і 29 вересня, 19 жовтня, 20 листопада і 24 грудня 1997 року, 16 і 26 січня (два листи), 6, 10, 17 і 23 лютого, 6, 14 і 16 березня, 6, 17, 20, 27 і 29 квітня, 14 травня, 1, 8 і 30 червня, 1, 20 і 30 липня, 20 серпня (два листи), 29 вересня, 10, 22 (два листи) і 27 жовтня, 4, 13, 20, 26 і 30 листопада, 4, 17 і 21 грудня 1998 року.

54. У недатованому документі п. Я.М. Павлюк, заступник начальника СІЗО, зазначив, що з 11 вересня 1997 року по 18 грудня 1998 року ні заявник, ні його батьки не зверталися з проханням про побачення заявника зі священником. Крім того, він заявив, що за цей час жоден представник духовенства не звертався з таким проханням. Він підписав цю заяву.

55. Відповідно до записів медичної картки 23 квітня 1998 року заявникові було зроблено рентгенівські знімки та аналіз крові. 25 вересня, 1 і 28 жовтня, 9, 19 і 27 листопада, 3, 10, 17 і 24 грудня 1998 року його оглядав психіатр СІЗО.

56. У письмовому клопотанні до начальника управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Івано-Франківській області п. Бойка батько заявника як його представник звертався по дозвіл на конфіденційну зустріч із сином, щоб обговорити питання стосовно його заяви, яка перебувала на розгляді в Європейському суді з прав людини. 23 травня 2000 року, після повторної вимоги від 15 травня 2000 року, було надано дозвіл для звичайного побачення, призначеного на 5 червня 2000 року.

57. 16 травня 2000 року батько заявника надіслав скаргу заступникові Міністра внутрішніх справ з приводу того, що його клопотання від 2 травня 2000 року про конфіденційну зустріч залишилося без відповіді.

58. У листі від 14 липня 2000 року заступник голови Державного департаменту України з питань виконання покарань п. В.А. Льовочкін відповів, що п. Бойко надав батькові заявника дозвіл на побачення із сином 5 червня 2000 року і що побачення відбулось, як планувалося. Він додав, що, відповідно до статті 40 Виправно-трудового кодексу адвокатові може бути наданий дозвіл на конфіденційну зустріч із клієнтом після пред'явлення ордера і документа, що посвідчує особу.

D. Оцінка доказів Комісією та її висновки щодо фактів

59. Оскільки факти у справі оспорювалися, Комісія з допомогою сторін провела розслідування і заслухала усні показання п'ятнадцяти свідків: заявника, батьків заявника, п. Броніслава С. Сочинського - заступника Міністра юстиції, п. Дрижчаного - начальника управління Генеральної прокуратури, п. Івана В. Штанька - заступника Міністра внутрішніх справ, п. Петра А. Яремківа -начальника СІЗО Івано-Франківської області, п. Богдана В. Качура - лікаря СІЗО, п. Станіслава В. Прохницького - фельдшера, п. Юрія М. Піндуса - помічника начальника СІЗО, який чергував 3 вересня 1998 року, п. Федора О. Савчука - помічника начальника СІЗО, який чергував уночі з 2 на 3 вересня 1998 року, п. Ігоря П. Івашка - заступника начальника СІЗО, п. Ярослава М. Павлюка - заступника начальника СІЗО, п. Валентина М. Набіуліна - начальника відділу з керівництва слідчими ізолятора- ми Державного департаменту України з питань виконання покарань, п. Олександра В. Кмити - заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ у Івано-Франківській області, і п. Анатолія О. Бойка - начальника управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Івано-Франківській області.

Висновки Комісії можна підсумувати таким чином:

1. Стверджувані напади на заявника з боку працівників СІЗО

60. Заявник дав представникам Комісії свідчення, що 2 вересня 1998 року, після зустрічі з батьками, його було побито. Під час цієї зустрічі він розповів батькам, що його били й називали тварюкою. Батьки заявника засвідчили перед представниками Комісії, що 2 вересня 1998 року син повідомив їх, що його били і принижували. Комісія зауважила, однак, що заявник спростував перед делегатами, що його били до 2 вересня 1998 року. Отже, вона дійшла висновку про невстановлення факту побиття заявника до 2 вересня 1998 року.

61. Щодо подій 2 вересня 1998 року заявник повідомив представників Комісії, що після зустрічі з батьками того ж дня його завели у "кінозал", де четверо осіб, включно з п. Павлюком, черговим помічником начальника СІЗО, чекали на нього з кийками. Тричі від нього вимагали розповісти все, але він відмовлявся, і його били по ногах, стегнах, спині та грудях. Він повернувся до своєї камери і до ранку описав усе на чотирьох аркушах, які було додано до матеріалів.

62. Крім того, заявник зазначив, що його били 10, 14 і 22 вересня 1998 року. Одного разу, під час технічного обшуку камери, його вивели й наказали роздягтися, щоб оглянути його одяг. Він був голий, і його били. Йому наказали лягти на підлогу обличчям донизу з руками за головою. Він назвав представникам ім'я К. Гревніна.

63. Комісія дійшла висновку, що розповідь заявника містила ряд деталей та елементів, які не могли б фігурувати у вигаданій історії. Проте вона зазначила, що немає жодних записів про події, які б стосувалися жорстокого поводження, описаного заявником. Комісія прийняла твердження заявника, що він боявся скаржитися чи писати будь-кому про це. Однак їй було важко погодитися з цим аргументом з огляду на те, що він не боявся, коли 2 вересня 1998 року розповів батькам про побиття. Крім того, психіатр СІЗО бачив його 25 вересня 1998 року і не зафіксував ніяких проблем стосовно стану його здоров'я чи ушкоджень. Комісія додала, що в медичному висновку від 28 жовтня 1998 року, який був підписаний заявником, зазначалося, що огляд заявника не виявив жодних ознак побиття і що стан його здоров'я був задовільний.

64. Далі Комісія зауважила, що 28 жовтня 1998 року засуджений підписав заяву, що адміністрація СІЗО поводилася з ним належним чином, жодного фізичного насильства до нього не застосовувалося, вжиті до нього дисциплінарні заходи були виправдані і що скарги його батьків були необґрунтовані. Комісія зважила на те, що перед представниками Комісії заявник заперечив зміст своєї заяви, і вказала на те, що практика адміністрації СІЗО вимагати від ув'язненого письмового підтвердження, що службовці поводяться з ним належним чином, викликає підозри.

65. Що стосується батьківських заяв перед представниками, що після стверджуваного побиття і катування 2 вересня 1998 року рано-вранці 3 вересня 1998 року заявника було переведено до Чукоповської психоневрологічної лікарні й поміщено в реанімаційний відділ, де йому зробили переливання крові, Комісія зауважила, що, хоча заявник підтвердив факт його побиття після побачення з батьками 2 вересня 1998 року, він заперечив, що його було поміщено до лікарні. Це підтверджено показаннями лікаря СІЗО, фельдшера, чергового помічника начальника СІЗО і заступника начальника СІЗО, яких заслухали представники Комісії. До того ж, немає жодних документів на підтвердження перебування заявника в лікарні у зазначений вище день. Комісія не вважала свідчення батьків з цього приводу переконливими чи достовірними.

66. Комісія дійшла висновку, що не було медичних або інших суттєвих доказів, які підтверджували б, що заявник зазнав ушкоджень внаслідок жорстокого поводження з боку службовців СІЗО Івано-Франківської області, як він стверджував. Комісія взяла до уваги заперечення заявника стосовно того, що його били до 2 вересня 1998 року, що його перевели до лікарні після цієї дати і що відсутність будь-якого застосування сили працівниками СІЗО 2, 10, 14 і 22 вересня 1998 року підтверджена свідченнями, заслуханими представниками. Таким чином, Комісія визнала неможливим встановити поза розумним сумнівом, що заявника було піддано нелюдському поводженню в СІЗО, як він стверджував.

2. Розслідування тверджень заявника та його батьків

67. 4 вересня 1998 року батьки заявника надіслали прокуророві області скаргу, стверджуючи, серед іншого, що їм стало відомо про побиття і приниження заявника працівниками СІЗО. Такі самі скарги вони надіслали директорові Державного департаменту з питань виконання покарань 11 вересня 1998 року. 12 жовтня 1998 року батька заявника було повідомлено, що розслідування не встановило факту застосування фізичної сили до його сина і приниження його чи обмеження його прав з боку адміністрації СІЗО. Також повідомлялося, що цей висновок був письмово підтверджений самим заявником.

68. 23 жовтня 1998 року батьки заявника звернулися до прокурора області, обласного управління МВС України і начальника СІЗО з проханням про створення незалежної медичної комісії для перевірки стану здоров'я заявника. Вони стверджували, що ув'язнені зазнавали катування і це призвело до спроби самогубства одного з них, Кузнєцова, або замаху на його життя. 30 жовтня 1998 року заступник начальника обласного управління МВС України повідомив матір заявника, що її скаргу стосовно катування заявника було розглянуто і визнано необґрунтованою і що медичне обстеження заявника не виявило жодних ознак катування. З листопада 1998 року начальник СІЗО повідомив батьків заявника про відхилення їхнього клопотання на тій підставі, що немає жодних ознак катування або застосування фізичного насильства до заявника у будь-якій іншій формі і що стан його здоров'я задовільний. У листі від 20 листопада 1998 року, адресованому батькам заявника, заступник прокурора області підтвердив, що 28 жовтня 1998 року заявник пройшов медичне обстеження, яке встановило, що звинувачення батьків необґрунтовані. Крім того, 2 листопада 1998 року заступник прокурора області надіслав Генеральному прокуророві звіт, у якому йшлося про результати розслідування, проведеного, зокрема, й у зв'язку зі звинуваченнями, що заявник був підданий катуванню. Лист підтверджував, що 25 вересня 1998 року заявник пройшов ретельне медичне обстеження, яке не виявило жодних фізичних ушкоджень.

69. Комісія констатувала, що 8 грудня 1998 року батько заявника отримав листа Державного департаменту з питань виконання покарань, у якому повідомлялося, що детальне розслідування довело необґрунтованість його скарги про спробу вбити його сина і задовільний стан здоров'я останнього. Розслідування закінчилося 5 березня 1999 року за рішенням прокурора стосовно скарги батьків заявника про порушення кримінальної справи проти прокурора області. Прокурор відмовив у порушенні кримінальної справи у зв'язку з відсутністю складу злочину.

70. Комісія відзначила відсутність записів того часу, які зафіксували б деталі розслідування, проведеного національними органами за скаргою батьків заявника про події вересня 1998 року. Вона не побачила жодного документа, який підтвердив би проведення розслідування іншим державним органом, крім тих, які прямо фігурували у фактах, щодо яких скаржилися батьки заявника. Більше того, медичний висновок від 28 жовтня 1998 року був складений майже через два місяці після стверджуваного катування заявника, а лікар чи психіатр СІЗО не обстежував заявника з 23 квітня по 25 вересня 1998 року.

3. Умови тримання заявника в "коридорі смерті"

71. Комісія встановила, що вісьмох ув'язнених СІЗО Івано-Франківської області, засуджених до смертної кари, включно із заявником тримали в одиночних камерах без можливості спілкування з іншими ув'язненими. Розмір камери 2 х 5 х 3 м. У ній був відкритий туалет, умивальник з одним краном із холодною водою, два ліжка, стіл і невелика лавка, прикріплені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. У заявника було кілька книжок, газети, шахівниця, брусок мила і туалетний папір, трохи фруктів та іншої їжі. Під час відвідин представників Комісії 24-25 листопада 1998 року камера була занадто обігріта, особливо порівняно з іншими кімнатами в СІЗО. Світло було ввімкнене 24 години на добу, а радіо вимикалося на ніч. За ув'язненими часто спостерігали охоронці через невелике вічко у дверях камери, що позбавляло їх можливості будь-якого усамітнення. Камера була свіжопобілена, з чого можна було зробити висновок, що до відвідин представників умови були гіршими. Комісія взяла до уваги свідчення заявника, що з 24 лютого по 24 березня 1998 року в камері не було крана з водою та умивальника, а була тільки невелика труба в стіні поруч з туалетом, і вода вмикалася лише з коридора, стіни були вкриті фекаліями, а в туалеті не було зливного бачка. Комісія дійшла висновку, що свідчення заявника, які не заперечувалися Урядом, є переконливими.

72. Комісія також взяла до уваги свідчення заявника про те, що до травня 1998 року вікно камери було завішене ставнями і що йому не дозволяли щоденних прогулянок.

73. Стосовно побачень із батьками заявника, Комісія встановила, що, крім клопотання батьків від 19 червня 1997 року, всі їхні клопотання про побачення задовольнялися. Батьки зверталися з проханням про побачення із сином 19 вересня 1997 року, 4 березня, 8 квітня, 22 липня, 2 листопада і 1 грудня 1998 року. Дозвіл було надано 7 жовтня 1997 року, 4 березня, 22 квітня, 20 серпня, 17 листопада і 11 грудня 1998 року, а побачення відбулися 4 грудня 1997 року, 4 березня, 12 червня, 2 вересня і 26 листопада 1998 року, а також 4 січня 1999 року. Комісія зауважила, що клопотання батьків про побачення із заявником здебільшого задовольнялися через два або три місяці після подання клопотання. Крім того, на побаченнях були присутніми двоє охоронців, які мали право переривати розмову, якщо вважали, що батьки або заявник говорили щось "не те".

74. Що стосується листування заявника, Комісія з'ясувала, що 17 вересня 1997 року заявник уперше звернувся до обласного управління Міністерства внутрішніх справ по дозвіл надіслати листа родичам. Після цього він надсилав листи батькам 19 і 26 листопада 1997 року, 31 грудня 1997 року, 5, 16, 20 і 30 січня, 3 лютого, 11 березня, 6 квітня, 15 травня, 17 червня, 6 липня, 10 серпня, 15 вересня, 22 жовтня, 13 листопада і 11 грудня 1998 року. Від батьків він отримав листи 18 і 29 вересня, 19 жовтня, 20 листопада і 24 грудня 1997 року, а також 16 і 26 січня, 6, 10 і 23 лютого, 14 і 16 березня, 17 квітня, 14 травня, 1 і 8 червня, 1 і 30 липня, 20 серпня, 29 вересня, 10, 22 і 27 жовтня, 4, 20, 26 і 30 листопада, 4, 17 і 21 грудня 1998 року.

75. Комісія не могла достеменно встановити, чи подавав заявник або його батьки клопотання про дозвіл на побачення заявника зі священником. Проте вона з'ясувала, що, хоча заявник мав побачення зі священником 26 грудня 1998 року після його вимоги від 22 грудня 1998 року, регулярних відвідин ув'язнених священниками не було.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України

76. Відповідно до частин другої та третьої статті 8 норми Конституції є нормами прямої дії. Гарантується право на звернення до суду для захисту конституційних прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

77. Частина перша статті 9 проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

78. Частина третя статті 15 забороняє цензуру.

79. Згідно зі статтею 19 , правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

80. Стаття 22 проголошує, що права та свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів та внесенні змін до чинних законів.

81. Згідно з частинами другою і четвертою статті 29 , ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника.

82. Відповідно до частин другої та четвертої статті 55 , кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

83. За статтею 59 кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

84. Частина третя статті 63 проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

85. Відповідно до статті 64 конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України .

B. Законодавчі положення, що регулюють умови тримання в "коридорі смерті"

86. Умови тримання в "коридорі смерті" у пенітенціарній системі України були послідовно врегульовані Інструкцією від 20 квітня 1998 року щодо умов тримання під вартою осіб, засуджених до виняткової міри покарання (Інструкція), та Тимчасовим положенням від 25 червня 1999 року щодо умов тримання осіб, засуджених до виняткової міри покарання, у слідчих ізоляторах (Тимчасове положення).

87. Інструкція передбачає, що після винесення остаточного вироку особи, засуджені до виняткової міри покарання, тримаються ізольовано від інших засуджених у спеціально обладнаних камерах. У виняткових випадках в одній камері може перебувати не більше двох таких засуджених. Площа камери на одного засудженого при одиночному триманні має бути не меншою за 4 квадратні метри, при триманні двох засуджених - не меншою за 3 квадратні метри. Засудженим надається особисте спальне місце і видаються постільні речі. Вони носять одяг спеціального зразка, встановленого для особливо небезпечних рецидивістів. Визначаються їхній правовий статус та обов'язки. Встановлюється кількість побачень із родичами та кількість листів, які в'язні можуть надсилати й отримувати: вони можуть мати одне побачення на місяць і надсилати одного листа на місяць. На отримання пошти обмежень немає. В'язні можуть одержувати дві бандеролі на рік. Вони мають право на щоденні прогулянки тривалістю одна година. За межами камер в'язні перебувають у наручниках, їм не дозволяється працювати.

88. Засуджені можуть також читати книжки, журнали та газети, взяті в бібліотеці слідчого ізолятора та/або куплені через в'язничну торговельну мережу; вони можуть одержувати грошові перекази; зберігати в камерах особисті речі та продукти харчування, купувати в магазині слідчого ізолятора двічі на місяць продукти харчування і предмети першої потреби (на суму в розмірі однієї мінімальної заробітної плати) та користуватися настільними іграми. Вони можуть зустрічатися з адвокатами. Медичне обслуговування здійснюється відповідно до національного законодавства.

89. Засуджені можуть звертатися зі скаргами до державних органів. Такі скарги відправляються упродовж трьох діб. Скарги, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають.

90. Тимчасове положення порівняно з Інструкцією розширювало права осіб, засуджених до виняткової міри покарання. Зокрема, засуджені мали право на восьмигодинний сон у нічний час; вони могли отримувати шість посилок чи передач і три бандеролі на рік, купувати продукти харчування та предмети першої потреби в магазині слідчого ізолятора (на суму не більше 70 % мінімального розміру заробітної плати); молитися і читати релігійну літературу та зустрічатися зі священнослужителем, а також звертатися зі скаргами до органів державної влади. їм дозволялося надсилати й отримувати листи без будь-яких обмежень і мати один раз на місяць побачення з родичами у присутності представника адміністрації тривалістю до 2 годин. Побачення з адвокатами, відповідно до закріпленого права в'язнів на правову допомогу, здійснювалися згідно з виправно-трудовим законодавством.

С. Закон "Про попереднє ув'язнення" 1993 року (Закон)

91. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу попереднє ув'язнення є запобіжним заходом, який застосовується до підсудного, обвинуваченого чи особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального діяння, що карається позбавленням волі, або до засудженої особи, щодо якої вирок ще не виконаний.

92. Відповідно до частини четвертої статті 8 особи, засуджені до смертної кари, вирок щодо яких не став остаточним, тримаються ізольовано від інших осіб, які перебувають під вартою.

93. Частина перша статті 9 Закону проголошує, серед іншого, що затримані мають право а) на захист відповідно до норм кримінального права; б) ознайомлюватися з правилами тримання під вартою; в) на щоденну прогулянку тривалістю одна година; г) одержувати двічі на місяць передачі вагою до восьми кілограмів та без обмежень грошові перекази і передачі; д) купувати протягом місяця за безготівковим розрахунком продукти харчування та предмети першої необхідності на суму до одного мінімального розміру заробітної плати та без обмежень письмове приладдя, газети, книжки через торговельну мережу; е) користуватися власним одягом і взуттям та мати при собі документи і записи, що стосуються кримінальної справи; є) користуватися телевізорами, одержаними від родичів або інших осіб, настільними іграми, газетами і книжками з бібліотеки місця попереднього ув'язнення та придбаними через торговельну мережу; ж) відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди і користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу, виготовленими з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встановлений у місцях попереднього ув'язнення порядок, а також обмежуються права інших осіб; з) на восьмигодинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних чи інших діях, за винятком невідкладних випадків; та і) звертатися зі скаргами, заявами та листами до державних органів і службових осіб у порядку, встановленому статтею 13 Закону.

94. Відповідно до статті 11 особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Площа в камері для однієї особи не може бути меншою за 2,5 квадратного метра. Особам, взятим під варту, надаються безплатно за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів, індивідуальне спальне місце, постільні речі та інші види матеріально-побутового забезпечення. В необхідних випадках їм видається одяг і взуття встановленого зразка.

95. Відповідно до частини першої статті 12 побачення з родичами або іншими особами може надавати взятим під варту адміністрація місця попереднього ув'язнення лише з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких перебуває справа. Згідно з частиною четвертою особа, взята під варту, має право на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості, з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні якого перебуває справа.

96. Відповідно до частини першої статті 13 особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами та іншими громадянами, а також підприємствами, установами, організаціями з письмового дозволу особи або органу, у провадженні якого перебуває справа. Після набрання вироком законної сили листування здійснюється без обмежень.

D. Виправно-трудовий кодекс (Кодекс)

97. Відповідно до статті 28 Кодексу (Основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі) основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі є: обов'язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість учинення ними нових злочинів чи інших антигромадських вчинків; точне і неухильне виконання ними своїх обов'язків; різні умови тримання залежно від характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого.

Засуджені носять одяг єдиного зразка, їх піддають обшукові; особистий обшук провадиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їх ім'я, підлягають перегляду.

У виправно-трудових установах встановлюється суворо регламентований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ .

У порядку, встановленому цим Кодексом , засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листуватися, відправляти грошові перекази родичам.

98. Частина перша статті 37 (Придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої потреби) передбачає, що засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на кошти, одержані за переказами.

99. У статті 40, серед іншого, передбачено, що побачення надається після пред'явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу. Кількість і тривалість побачень не обмежуються; за заявою адвоката ці побачення можуть проводитися віч-на-віч, без присутності охорони.

100. Відповідно до статті 41 (Одержання засудженими до позбавлення волі посилок, передач і бандеролей), засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму - сім посилок (передач), посиленого режиму - шість посилок (передач), суворого і особливого режиму - п'ять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму - десять посилок (передач), посиленого режиму - дев'ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, не дозволяється одержувати посилки (передачі).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок, передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозволяється одержувати засудженим у посилках, передачах і бандеролях, а також порядок приймання та вручення засудженим посилок, передач і бандеролей встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ .

101. Відповідно до статті 42 (Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів) засудженим дозволяється одержувати без обмеження грошові перекази і відправляти грошові перекази родичам, а з дозволу адміністрації виправно-трудової установи - й іншим особам. Одержані по переказах гроші зараховуються на особовий рахунок засудженого.