102. Частина друга статті 43 (Листування осіб, засуджених до позбавлення волі) передбачає, що в тюрмах засуджені можуть одержувати листи без обмеження їх кількості, а відправляти листи за такими нормами: на загальному режимі - один лист на місяць, на суворому режимі - один лист на два місяці.
Е. Закон "Про прокуратуру"
103. Відповідно до частини першої статті 12 прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Частина четверта передбачає, що прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокурору, а в передбачених законом випадках - до суду. У частині п'ятій передбачено, що рішення Генерального прокурора є остаточним.
104. Відповідно до статті 38 прокурор, його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, по яких вироки, рішення, ухвали або постанови набрали законної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор приносить протест на вирок, рішення, ухвалу або постанову суду.
105. Відповідно до частини першої статті 44 предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там перебувають, знайомитися з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.
III. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ
106. У цій Резолюції Асамблея висловила жаль з приводу виконання смертних вироків, яке, як повідомлялося, незадовго до того мало місце в Латвії, Литві та Україні. Зокрема, вона засудила Україну за очевидне порушення її зобов'язань ввести мораторій на виконання вироків щодо смертної кари, взятих під час вступу до Ради Європи. Вона закликала цю країну поважати свої зобов'язання стосовно введення мораторію на виконання вироків і негайного скасування смертної кари, застерігши її, що подальше порушення зобов'язань, особливо виконання вироків щодо смертної кари, призведе до наслідків за Директивою № 508 (1995) .
107. У цій Резолюції Асамблея підтвердила отримання нею офіційної інформації про те, що в першій половині 1996 року в Україні було виконано вісімдесят дев'ять смертних вироків, і висловила жаль, що органи влади України не повідомили її про кількість вироків, виконаних у другій половині цього року. Асамблею особливо вразило, коли вона дізналася, що страти в Україні перебувають під завісою таємності і навіть родини засуджених не сповіщають про них; згідно з повідомленнями, страчених ховали в непозначених могилах. Асамблея засудила Україну за порушення зобов'язання ввести мораторій на виконання смертної кари, висловила жаль з приводу страт, які вже мали місце, і висунула вимогу щодо негайного дотримання Україною своїх зобов'язань і зупинення виконання вироків стосовно смертної кари, які чекають виконання.
Резолюція № 1179 (1999) та Рекомендація № 1395 (1999) щодо виконання Україною обов'язків та зобов'язань
108. У цих документах Асамблея зазначила, що Україна не виконала своїх зобов'язань (згідно з офіційними джерелами, 212 осіб було страчено з 9 листопада 1995 року до 11 березня 1997 року). Водночас вона відзначила, що з 11 березня 1997 року в Україні de facto діє мораторій на виконання вироків щодо смертної кари. Асамблея наполягала, щоб мораторій було підтверджено de jure і щоб Верховна Рада ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції . Вона наголосила на важливості фактичного мораторію на страти і твердо заявила, що за наявності подальшого виконання смертних вироків вірчі грамоти парламентської делегації України буде анульовано на наступній сесії Асамблеї, відповідно до правила 6 Регламенту .
IV. ЗВІТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ІЗ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЮ І НЕЛЮДСЬКОМУ ТА ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЮ І ПОКАРАННЮ (СРТ)
109. Представники СРТ відвідали місця позбавлення волі в Україні у 1998, 1999 та 2000 роках. Звіти про кожний візит було опубліковано 9 жовтня 2002 року разом з відповідями Українського уряду.
Звіт 1998 року
110. Візит делегації, що відбувся 8-24 лютого 1998 року, був першим періодичним візитом в Україну. Підчас відвідин делегація оглянула, серед іншого, слідчий ізолятор № 313/203 у Харкові. На першому поверсі блоку № 2 СІЗО № 203 на той час перебувало п'ятнадцять ув'язнених, засуджених до смертної кари, хоча, як зазначалося у примітці до звіту, делегацію запевнили, що з 11 березня 1997 року фактичний мораторій на виконання смертної кари дотримувався.
111. У своєму звіті (пункт 131) СРТ насамперед висловив значне занепокоєння щодо умов тримання ув'язнених і щодо режиму, який до них застосовувався. Зазначалося, що засуджених до смертної кари зазвичай тримали по двоє в камерах 6,5-7 м-2. У камерах не було доступу природного освітлення, оскільки вікна затемнені металевими ставнями. Штучне освітлення, що було постійно ввімкнене, не завжди достатньо яскраве, внаслідок чого деякі камери були напівтемні. Для провітрювання камер ув'язнені могли за допомогою шнурка відкрити ставні; незважаючи на це, камери були дуже вологими і доволі холодними (пункт 132).
Обладнання камер описане у звіті як елементарне, яке складалося з металевого ліжка та/або відкидної платформи (з тонким матрацом, простирадлами сумнівної чистоти і ковдри, якої вочевидь було недостатньо, щоб захистити від холоду), полиці і двох вузьких табуретів. Передбачалося, що ув'язнені можуть слухати радіопрограми через приймач, вмонтований у стіну камери, але делегацію повідомили, що радіо працювало спорадично (там само).
Усі камери мали неізольовані унітази, які добре проглядалися з житлової частини; як наслідок, ув'язнений, користуючись туалетом, повинен був робити це на виду свого співкамерника. Що стосується предметів першої необхідності, засуджені до смертної кари перебували в такій самій складній ситуації, як і інші ув'язнені; такі предмети, як мило і зубна паста, були рідкістю (там само).
Крім того, було записано, що засуджені до смертної кари не мали жодної можливості зайнятися чимось за межами камери, навіть прогулятися протягом однієї години. У найкращому випадку вони могли виходити з камери один раз на тиждень, щоб сходити в душ у блоці, і один раз на місяць, якщо вони мали право на побачення з рідними. Заняття в камері зводилися до читання і прослуховування радіопередач, якщо працював приймач. Крім щомісячних побачень з рідними, що дозволялися декому з ув'язнених, контакт із людьми обмежувався головним чином випадковими відвідинами православного священника чи медичного персоналу, які розмовляли з ув'язненими через ґрати у дверях камери (пункт 133).
112. СРТ підсумував свої висновки з цього питання таким чином:
"Коротко кажучи, засуджені до смертної кари протягом 24 годин на добу були замкнені в камерах з дуже обмеженим життєвим простором, без доступу природного освітлення і часом з дуже бідним штучним освітленням; їм фактично бракувало можливостей зайняти свій час і контактувати з людьми. Більшість із них перебувала в таких шкідливих умовах значний період часу (від 10 місяців до більш як два роки). Така ситуація може повністю відповідати чинним в Україні законодавчим положенням стосовно поводження із засудженими до смертної кари, проте це не змінює того факту, що, на думку СРТ, вона становить нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження" (пункт 134).
Крім того, зазначалося, що делегація одержала від ув'язнених, засуджених до смертної кари, численні скарги на те, що їм бракувало інформації про їхню правову ситуацію, розвиток справ, наслідки звернень про перегляд справ, розгляд скарг тощо (пункт 138).
113. У своїй відповіді на звіт 1998 року Український уряд зазначив, що для вирішення проблем, визначених СРТ, було вжито ряд організаційних і практичних заходів. Зокрема, було введено в дію Тимчасове положення , щоб гарантувати засудженим до смертної кари право на щомісячне побачення з рідними, на побачення з адвокатом для отримання правової допомоги, зі священником і право отримувати і надсилати листи без обмежень. Крім того, було зазначено, що:
(i) засуджені до смертної кари матимуть щоденні прогулянки на відкритому повітрі і що з цією метою буде перебудовано й переоснащено 196 ярдів у слідчих ізоляторах;
(ii) з метою вдосконалення природного освітлення і доступу повітря в камери ставні та металеві козирки над вікнами камер було знято;
(iii) з метою інформування засуджених до смертної кари про їхні права і правовий статус витяг із Тимчасового положення було прикріплено на стіні кожної камери.
Звіт 1999 року
114. Делегація СРТ відвідала Україну 15-23 липня 1999 року. Під час візиту вона знову оглянула СІЗО № 313/203 у Харкові, де на той час утримувалося 23 засуджених до смертної кари. У звіті відзначалося, що з часу попереднього візиту сталися певні зміни. Зокрема, камери мали природне освітлення і були краще обладнані, ув'язнені виходили на щоденну прогулянку на відкритому повітрі тривалістю одна година, хоча зауважувалося, що було недостатньо місця для справжніх фізичних вправ (пункти 34-35). Крім того, було зазначено про важливий прогрес, досягнутий у забезпеченні права ув'язнених на побачення з рідними та листування (пункт 36). Проте СРТ відзначив певні неприйнятні умови тримання, включно з фактом, що ув'язнені й далі перебували в камерах 23 години на добу і що можливість контакту з людьми залишалася дуже обмеженою (пункт 37).
Звіт 2000 року
115. Третій візит в Україну відбувся з 10 по 21 вересня 2000 року. Під час відвідин делегація оглянула, зокрема, СІЗО № 15 у Сімферополі. СРГ привітав рішення органів влади України скасувати смертну кару і взяв до уваги, що вироки стосовно більшості з майже 500 засуджених до смертної кари були замінені довічним ув'язненням.
116. Незважаючи на ці позитивні зрушення, СРТ констатував, що поводження з цією категорією ув'язнених було основним джерелом занепокоєння для Комітету (пункт 67). Зазначалося, що, на додаток до попередньої Інструкції, виданої в липні 2000 року, і до впровадження двох установ із посиленим режимом, спеціально призначених для осіб, засуджених на довічне ув'язнення, до таких ув'язнених застосовувався режим суворих обмежень (пункт 68). Тоді як життєвий простір у камерах загалом був задовільним і розпочалися роботи з обновлення камер в установах, які відвідувала делегація, основні проблеми стосовно доступу природного освітлення, якості штучного освітлення та вентиляції залишалися (пункт 69). Крім того, засуджені на довічне ув'язнення перебували в камерах 23 години на добу без будь-якої організованої діяльності, а що стосується діяльності за межами камери, то вони мали право на півгодинну прогулянку, яка проходила в неприйнятних умовах. Ця категорія засуджених майже не мала контакту з людьми: з часу набуття чинності Інструкцією в липні 2000 року побачення з рідними було заборонено й ув'язнені мали право надсилати одного листа на два місяці, хоча обмеження щодо отримання листів не було (пункт 70).
117. У своїй відповіді на звіт Український уряд зазначив про подальші зміни в законодавстві, які забезпечили право засуджених до довічного ув'язнення на щоденну прогулянку тривалістю одна година і два побачення з рідними на місяць тривалістю до чотирьох годин. Крім того, для забезпечення належного доступу світла металеві ставні було знято з вікон у всіх камерах.
ЩОДО ПРАВА
I. ОЦІНКА ФАКТІВ СУДОМ
118. Суд нагадує свою усталену прецедентну практику, що, відповідно до конвенційної системи, яка існувала до 1 листопада 1998 року, встановлення і перевірка фактів належали в основному до компетенції Комісії (пункт 1 колишньої статті 28 і колишня стаття 31 Конвенції). Хоча Суд не зв'язаний висновками Комісії щодо фактів і залишається вільним робити свої висновки у світлі всіх документів, наявних у його розпорядженні, проте він використовує свої повноваження у цій сфері лише за виняткових обставин (див., серед інших джерел, рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey) від 16 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, c. 1214, п. 78).
119. З огляду на складність фактичних аспектів справи, наявність численних свідків та значну кількість документів, Суд вважає, що Комісія підійшла до свого завдання з оцінки доказів з необхідною ретельністю, детально розглянула ті елементи, які підтверджували вимоги заявника, і ті, що викликали сумнів щодо їхньої достовірності. Таким чином, Суд приймає факти, як їх встановила Комісія.
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
А. Стверджуване насильство щодо заявника в СІЗО
121. Заявник повідомив представників Комісії, що 2 вересня 1998 року, після побачення з батьками, його було побито; це повторилося 10, 14 і 22 вересня 1998 року. Його батьки заявили, що під час побачення 2 вересня 1998 року заявник повідомив їх, що його били і принижували. Крім того, вони заявили, що 3 вересня 1998 року його перевели до лікарні внаслідок побиття і катування, якому його було піддано в СІЗО.
122. Проаналізувавши скаргу відповідно до суворих стандартів, які застосовуються при тлумаченні статті 3 Конвенції, Комісія дійшла висновку, що не встановлено "поза розумним сумнівом", що у цій справі мало місце погане поводження, яке досягло мінімального рівня жорстокості.
123. Суд, як і Комісія, вважає, що на підставі усних і письмових доказів не встановлено з необхідним рівнем доказовості, що заявника було побито в СІЗО Івано-Франківської області, на порушення статті 3 Конвенції.
B. Належність розслідування
125. Суд нагадує, що, коли особа заявляє обґрунтовану скаргу на те, що вона незаконно і всупереч вимогам статті 3 Конвенції зазнала жорстокого поводження з боку правоохоронців чи інших представників держави, це положення у поєднанні із загальним обов'язком держав за статтею 1 Конвенції "гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції", вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування, як і розслідування за статтею 2, має привести до встановлення і покарання винних (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі "Мак-Кан проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom) від 27 вересня 1995 року, серія А, № 324, с. 49, п. 161; рішення у справі "Кайя проти Туреччини" (Kaya v. Turkey) від 19 лютого 1998 року, Reports 1998-1, с. 324, п. 86; рішення у справі "Яша проти Туреччини" (Yasa v. Turkey) від 2 вересня 1998 року, Reports 1998-VI, с. 2438, п. 98).
126. У своїй доповіді Комісія зазначила, що скарги батьків заявника на те, що їхній син зазнав жорстокого поводження в ув'язненні, лягли в основу оспорюваної претензії і що після подання скарг національні органи влади начебто проводили певне розслідування тверджень батьків. Проте Комісія не була переконана в тому, що розслідування було достатньо ретельним і ефективним, щоб відповідати вимогам статті 3 Конвенції. Зокрема, незадовільним було визнано те, що медичне обстеження заявника лікарем СІЗО (на відміну від психіатра СІЗО) не проводилося до 28 жовтня 1998 року. Це було зроблено майже через два місяці після листа батьків заявника до прокурора області від 4 вересня 1998 року, тобто тоді, коли будь-які ознаки жорстокого поводження, найімовірніше, вже зникли. Крім того, Комісія зауважила, що надані їй рішення національних органів влади не містили конкретних підстав для відхилення скарг батьків заявника. Вона також звернула увагу на відсутність тогочасних записів, які могли б крок за кроком продемонструвати характер розслідування, проведеного у зв'язку з твердженнями, і на те, що, як видається, жоден інший орган державної влади не брав участі в розслідуванні. За цих обставин Комісія дійшла висновку, що розслідування було формальним та поверховим і не виявило жодної серйозної спроби з'ясувати, що насправді сталося в СІЗО у вересні 1998 року.
127. У світлі власного вивчення документів Суд поділяє висновки та мотивування Комісії й доходить висновку, що оспорювана скарга заявника про застосоване до нього насильство в СІЗО не була ефективно розслідувана національними органами влади, як це вимагається статтею 3 Конвенції.
C. Умови тримання заявника в "коридорі смерті"
129. У своїй початковій заяві п. Полторацький стверджував, що його право на побачення з родичами обмежувалося, що йому не дозволяли надсилати й отримувати листи, дивитися телевізор чи мати будь-які контакти із зовнішнім світом. Також йому не дозволялися побачення зі священником.
130. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції передбачає одну з найголовніших цінностей демократичного суспільства. У формі абсолютного твердження вона забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV).
131. Відповідно до прецедентної практики Суду погане поводження має досягати певного мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від таких обставин справи, як тривалість поводження, його фізичний і психологічний вплив, а в деяких випадках стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, серія А, № 25, с. 65, п. 162). Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу і чи його наслідки вплинули несприятливо на особистість людини у спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. рішення у справі "Пірс проти Греції" (Peers v. Greece), заява № 28524/95, пп. 67-68 і 74, ECHR 2001 -III; і рішення у справі "Валашинас проти Литви" (Valasinas v. Lithuania), заява № 44558/98, п. 101, ECHR 2001 -VIII).
132. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження мають у будь-якому випадку виходити за межі неминучого елементу страждання і приниження, пов'язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції, держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципові поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які перевищували б неминучий рівень страждання, властивого триманню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув'язнення її здоров'я і добробут були належним чином забезпечені (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пп. 92-94, ECHR 2000-ХІ).
133. На додаток, як підкреслював Суд в рішенні у справі "Сорінґ проти Сполученого Королівства" (Soering v. the United Kingdom), сучасні підходи в державах-учасницях до питання смертної кари мають значення для оцінки, чи було перевищено прийнятний поріг страждання або приниження (див. рішення у справі "Сорінґ проти Сполученого Королівства" від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 41, п. 104). У випадку засудження особи до смертної кари особисті обставини засудженого, умови і тривалість тримання під вартою перед стратою є прикладами факторів, які здатні підвести поводження або покарання, отримане засудженим, під дію заборони статті 3 (там само). Оцінюючи умови тримання під вартою, слід взяти до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні скарги заявника (див. рішення у справі "Дугоз проти Греції" (Dougoz v. Greece), заява № 40907/98, п. 46, ECHR 2001-11; та рішення у справі "Калашников проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).
134. Суд відзначає, що заявник скаржився на певні аспекти умов, яких він зазнав у СІЗО Івано-Франківської області, де очікував виконання вироку у виді смертної кари, винесеного Івано-Франківським обласним судом 12 грудня 1995 року і залишеного без зміни Верховним Судом 22 лютого 1996 року. У зв'язку з цим Суд іще раз наголошує, що для кожної держави-учасниці Конвенція діє лише щодо фактів, які мали місце після набрання чинності Конвенцією для цієї держави. Таким чином, юрисдикція Суду поширюється на скарги заявника лише стосовно періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України. Проте, оцінюючи наслідки для заявника умов тримання під вартою, Суд може також взяти до уваги увесь період, протягом якого він перебував під вартою як ув'язнений, включно з періодом до 11 вересня 1997 року, а також умови тримання протягом цього періоду (див. рішення у справі "Калашников проти Росії", згадуване вище, п. 96).
135. Крім того, Суд зауважує, що заявник перебував під вартою як засуджений до смертної кари до моменту, коли у червні 2000 року йому було замінено смертну кару довічним ув'язненням. Як зазначалося вище (див. пункти 106-108), застосування смертної кари в Україні було предметом суворої і неодноразової критики в резолюціях Парламентської асамблеї Ради Європи, в яких задокументовано, що з 9 листопада 1995 року до 11 березня 1997 року в цій державі виконано 212 смертних вироків. Проте пізніше Президент України ввів фактичний мораторій на виконання смертної кари; 29 грудня 1999 року Конституційний Суд визнав положення Кримінального кодексу , які регулювали застосування смертної кари, неконституційними, а 22 лютого 2000 року смертна кара була скасована законом і замінена довічним ув'язненням (див. пункт 11). Заявника було засуджено до смертної кари у грудні 1995 року, тобто за 15 місяців до введення мораторію. Суд погоджується з тим, що до офіційного скасування смертної кари та пом'якшення вироку заявник, напевне, перебував у стані деякої невизначеності, страху і побоювань щодо свого майбутнього. Проте він вважає, що ризик виконання вироку та супровідні почуття страху й побоювань з боку засуджених до смертної кари з часом мають зменшуватися через фактичне введення мораторію.
136. Що стосується умов тримання заявника в "коридорі смерті", Суд взяв до уваги висновки представників Комісії, а особливо їхні висновки стосовно розміру, освітлення й опалення камери заявника, а також висновки, які стосувалися практики щоденних прогулянок, листування заявника та побачень з родичами. Суд бере до уваги той факт, що представники Комісії глибоко вивчили скарги заявника і особливо наголосили на умовах у місці, де його тримали під вартою. За цих обставин Суд вважає, що на висновки представників Комісії можна покластися.
137. Суд також взяв до уваги подані заявником документи стосовно періоду з 26 жовтня 1999 року, коли Комісія ухвалила свою доповідь (колишня стаття 31 Конвенції), до 2 червня 2000 року, коли вирок щодо заявника було замінено довічним ув'язненням, а також, наскільки це доречно, звіти СРТ, які стосуються відповідного періоду.
138. На час учинення вбивств, за які було засуджено заявника, йому було 19 років. Його помістили в "коридор смерті" СІЗО Івано-Франківської області 22 лютого 1996 року, коли Верховний Суд залишив без зміни покарання у вигляді смертної кари (див. пункт 10 вище).
139. Суд бере до уваги висновки Комісії про те, що на час візиту делегатів до СІЗО Івано-Франківської області вісьмох засуджених до смертної кари тримали в одиночних камерах без можливості спілкування з іншими ув'язненими. Часто за ними спостерігали охоронці через вічко у дверях камери. Світло було ввімкнене протягом двадцяти чотирьох годин на добу, а радіо вимикалося лише вночі.
140. Крім того, Суд відзначає, що, як встановила Комісія, до травня 1998 року засудженим до смертної кари не дозволялися щоденні прогулянки, а вікна в камерах були повністю закриті ставнями ще незадовго до відвідин делегатів. Під час інспекції представників Комісії камера заявника була свіжопобілена, тут був відкритий туалет і умивальник з холодною водою, два ліжка, стіл і невелика лавка, прикріплені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. В камері було кілька книжок, газети, шахівниця, мило й туалетний папір, трохи фруктів та іншої їжі. Суд зазначає, що під час відвідин представників Комісії в листопаді 1998 року в камері заявника було занадто жарко, особливо порівняно з іншими приміщеннями СІЗО. Він погоджується з висновком Комісії, що умови до листопада 1998 року були дуже поганими.
141. Щодо побачень з батьками заявника Суд покладається на встановлений Комісією факт того, що двоє охоронців були присутні, коли батьки відвідували заявника, і були уповноважені переривати розмову, коли вважали, що батьки чи заявник казали щось "не те". Крім клопотання від 19 червня 1998 року, всі клопотання батьків заявника про побачення з ним були задоволені. Проте ці побачення здебільшого відбувалися через два або три місяці після подання клопотання, а їхня кількість була обмежена дванадцятьма на рік.
142. Суд зазначає, що Комісія не могла достеменно встановити, чи заявник або його батьки зверталися по дозвіл на відвідини священника, однак можна сказати, що, коли заявник побачився зі священником 26 грудня 1998 року після клопотання від 22 грудня 1998 року, регулярних відвідин священників до ув'язнених не відбувалося, оскільки Інструкція таких побачень не передбачала.
143. Що стосується листування заявника, Суд зауважує, що, хоча заявник мав право надсилати більше ніж дванадцять листів на рік, відповідно до Інструкції, до вересня 1997 року йому не дозволяли цього робити.
144. На підставі значної кількості документів, наданих сторонами, і фактів, встановлених Комісією під час відвідання СІЗО Івано-Франківської області майже одразу після того, як вирок щодо заявника став остаточним, і після набрання Конвенцією чинності щодо України, Суд має можливість встановити детальну картину умов, у яких заявника тримали під вартою з 1996 року і, зокрема, з 11 вересня 1997 року, дати набрання Конвенцією чинності для України, і до травня 1998 року, коли Інструкцію почали застосовувати в СІЗО Івано-Франківської області.
145. З особливим занепокоєнням Суд сприймає той факт, що принаймні до травня 1998 року заявник разом з іншими засудженими до смертної кари, які перебували в СІЗО, двадцять чотири години на добу були замкнені в доволі тісних камерах, що вікна були закриті таким чином, що природне освітлення до камер не потрапляло, що не було передбачено прогулянок і майже не було можливості зайнятися якоюсь діяльністю або контактувати з іншими людьми. Погоджуючись із зауваженнями СРТ стосовно перебування засуджених до смертної кари в Україні в подібних умовах, Суд вважає, що тримання заявника в таких неприйнятних умовах становило поводження, яке принижує гідність, на порушення статті 3 Конвенції. У справі заявника ситуація ускладнювалася тим фактом, що з 24 лютого по 24 березня 1998 року його тримали в камері без водопровідного крана та умивальника, які заміняла невелика труба у стіні поряд з туалетом, подача води здійснювалася з коридора, а стіни були вкриті фекаліями і був відсутній зливний бачок в унітазі. Крім того, погіршувало ситуацію і те, що протягом усього цього періоду залишався чинним смертний вирок стосовно заявника, хоча, як зазначено в пунктах 11 і 135 вище, з 11 березня 1997 року діяв мораторій.
146. Суд вважає, що у цій справі немає доказів наявності конкретного наміру принизити чи зневажити заявника. Однак, хоча питання про те, чи таке поводження мало на меті принизити або зневажити потерпілого, є фактором, який слід брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі "В. проти Сполученого Королівства" (V. v. the United Kingdom) [GC], заява № 24888/94, п. 71, ECHR 1999-ІХ; і рішення у справі "Калашников проти Росії", згадуване вище, п. 101). На думку Суду, умови, в яких тримали заявника, зокрема до травня 1998 року, мали завдавати йому значного психологічного страждання і принижувати його людську гідність.
147. Суд визнає, що після травня 1998 року мало місце значне і поступове поліпшення як загальних умов тримання заявника під вартою, так і режиму, що застосовувався в СІЗО. Зокрема, було знято ставні на вікнах камер, впроваджено щоденні прогулянки і розширено права засуджених на побачення та листування. Проте Суд зауважує, що на момент впровадження поліпшень заявника тримали в цих шкідливих умовах протягом близько тридцяти місяців, включаючи 8 місяців після набрання Конвенцією чинності для України.
148. При розгляді суттєвих умов тримання заявника під вартою та занять, які йому пропонувалися, Суд також взяв до уваги, що в Україні існували значні соціально-економічні проблеми перехідного періоду і що до літа 1998 року адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і займалася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте Суд зауважує, що брак коштів не може в принципі виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили рівень поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України в жодному разі не можуть служити поясненням чи виправданням окремих умов тримання під вартою, які у пункті 145 були визнані неприйнятними у цій справі.
150. У своїй початковій заяві заявник скаржився на обмеження права на побачення з родиною, а також на те, що йому не дозволяли зустрічатися з адвокатом, надсилати й отримувати листи, дивитися телебачення і мати будь-який зв'язок із зовнішнім світом.
"1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб".
152. Комісія встановила, що право заявника на зустрічі з батьками, які включали візити його представника п. Воскобойнікова, обмежувалося до одного побачення на місяць, і що під час цих побачень були присутніми двоє охоронців, які слухали розмови і мали право втручатися, коли вважали, що ув'язнений або його родичі казали щось "не те". Крім того, Комісія встановила, що у побаченні могло бути відмовлено у випадку застосування до заявника дисциплінарного покарання за порушення в'язничних правил. Щодо листування Комісія зазначала, що у той час, коли, відповідно до Інструкції, заявник міг надсилати родичам одного листа на місяць і отримувати листи в необмеженій кількості, вся кореспонденція перлюструвалася.
153. Погоджуючись із Комісією, Суд вважає, що згадані вище обмеження становили втручання державного органу у здійснення заявником права на повагу до приватного і сімейного життя та кореспонденції, гарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції.
154. Таке втручання може бути виправданим лише за виконання умов пункту 2 цієї статті. Зокрема, для того щоб втручання не суперечило статті 8, воно має здійснюватися "відповідно до закону", мати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див. рішення у справі "Сілвер та інші проти Сполученого Королівства" (Silver and Others v. the United Kingdom) від 25 березня 1993 року, серія А, № 61, с.32, п. 84; і рішення у справі "Петра проти Румунії" (Petra v. Romania) від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, с. 2853, п. 36).
155. Насамперед Суд повинен розглянути, чи втручання було здійснене "відповідно до закону". Цей вираз найперше вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, зможе передбачити його наслідки для себе. До того ж це законодавство має відповідати принципу верховенства права (див. рішення у справах "Круслен проти Франції" (Kruslin v. France) та "Ювіґ проти Франції" (Huvig v. France) від 24 квітня 1990 року, серія А, №176-А, с. 20, п. 27, і серія А, №176-В, с. 52, п. 26 відповідно).
156. Стверджуючи, що ці вимоги було виконано, Уряд посилався у своїх письмових зауваженнях на Закон "Про попереднє ув'язнення" та Виправно-трудовий кодекс . У своїх наступних зауваженнях він також послався на Інструкцію і Тимчасове положення . Заявник стверджував, що лише певні внутрішні інструкції видавалися для регулювання умов тримання під вартою осіб, які очікували виконання смертної кари.
157. Суд зазначає, що Закон регулює умови тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Крім того, він зауважує, що, хоча Кодекс передбачає загальну правову основу для умов тримання під вартою, компетентні органи влади у цій справі не посилалися на його положення, коли інформували заявника чи його батьків про правила, які застосовуються до засудженого на смертну кару.
158. З документів, поданих сторонами, та фактів, встановлених Комісією, випливає, що після набрання вироком законної сили умови тримання під вартою засуджених до смертної кари регулювалися Інструкцією, виданою Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою та Верховним Судом. Суд зазначає, що Інструкція була внутрішнім документом, який не підлягав опублікуванню, атому не був доступний громадськості.
159. Суд зазначає, що Інструкція була замінена Тимчасовим положенням , затвердженим Наказом № 72 від 25 червня 1999 року Державного департаменту України з питань виконання покарань і зареєстрованим у Міністерстві юстиції 1 липня 1999 року за № 426/3719, яке набрало чинності 11 липня 1999 року і було доступним для громадськості. Тимчасове положення розширило права засуджених до смертної кари. Зокрема, ув'язненим було дозволено одержувати шість посилок і три бандеролі на рік, відправляти й отримувати листи без обмежень та мати щомісячні побачення з родичами тривалістю до двох годин. Проте, як зазначила Комісія, Тимчасове положення не застосовувалося до фактів, на які скаржився заявник і які мали місце до 11 липня 1999 року.
160. За цих обставин, вважає Суд, не можна сказати, що втручання у право заявника на повагу до приватного і сімейного життя, до кореспонденції було здійснене "відповідно до закону", як цього вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції.
161. 3 огляду на цей висновок, Суд, як і Комісія, вважає зайвим розглядати, чи було втручання у цій справі необхідним у демократичному суспільстві для досягнення однієї із законних цілей у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.
163. У початковій заяві заявник стверджував, що йому не дозволяли побачень зі священником.
"1. Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів.
2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
165. Уряд стверджував, що заявник ніколи не просив побачень зі священником. Відповідно до фактів, встановлених Комісією, це заперечували батьки заявника, але підтверджували деякі свідки, яких вона заслуховувала, і недатований документ, підписаний п. Я.М. Павлюком, заступником начальника СІЗО. Листом від 12 жовтня 1998 року у відповідь на скаргу батьків заявника від 11 вересня 1998 року Державний департамент з питань виконання покарань зазначив, що дозвіл на відвідини священника може надати Управління МВС України в Івано-Франківській області.
166. Комісія не змогла достеменно встановити, чи зверталися заявник або його батьки до національних органів влади по дозвіл на побачення заявника зі священником до 21 грудня 1998 року. Проте на підставі усних свідчень і наданих їй документів Комісія встановила, що заявник не міг брати участь у недільній службі, яка була доступною іншим ув'язненим, і що фактично до 26 грудня 1998 року священник його не відвідував.
167. Суд погоджується з висновками Комісії і так само вважає, що ця ситуація становила втручання в реалізацію заявником "свободи сповідувати релігію або переконання". Таке втручання суперечить статті 9 Конвенції, якщо воно не "передбачене законом", не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2, і не є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення цих цілей.
168. Розглядаючи скарги заявника за статтею 8 Конвенції, Суд уже зауважував, що умови тримання під вартою засуджених до смертної кари регулювалися Інструкцією, яка, згідно з витягом, наданим Урядом, не передбачала для цієї категорії засуджених права на побачення зі священником. Крім того, Суд уже дійшов висновку, що Інструкція не відповідала вимогам "закону" в розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.
169. Фактично Інструкція була замінена Тимчасовим положенням , яке набрало чинності 11 липня 1999 року. Проте, хоча воно гарантує право ув'язнених молитися, читати релігійну літературу і бачитися зі священником, Тимчасове положення не застосовувалося до фактів, на які скаржився заявник і які мали місце до 11 липня 1999 року.
170. За цих обставин Суд вважає, що втручання у право заявника сповідувати релігію чи переконання не було здійснене "відповідно до закону", як цього вимагає пункт 2 статті 9 Конвенції. Він вважає зайвим розглядати питання про те, чи в цій справі втручання було "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення однієї із "законних цілей" у розумінні пункту 2 статті 9 Конвенції.
171. Відповідно статтю 9 було порушено.
"Якщо суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
173. Заявник вимагав 2580000 українських гривень як компенсацію за моральну шкоду.
174. Уряд наполягав на надмірності вимог заявника про відшкодування моральної шкоди за стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з умовами тримання в "коридорі смерті" та стверджуваною відсутністю ефективного розслідування фактів жорстокого поводження. Він звернувся до Суду з проханням надати сатисфакцію на справедливій основі, беручи до уваги прецедентну практику з подібних питань та економічну ситуацію в Україні. Крім того, Уряд стверджував, що вимоги заявника про відшкодування моральної шкоди за нібито жорстоке поводження були необґрунтованими.
До того ж Уряд зауважив, що вимоги заявника про відшкодування моральної шкоди у зв'язку зі стверджуваним порушенням статті 8 Конвенції були частково необґрунтованими. На думку Уряду, визнання порушення статей 8 і 9 становитиме належну компенсацію за моральну шкоду.
175. З огляду на свої висновки стосовно скарг заявника, Суд вважає, що він зазнав певної моральної шкоди через умови, в яких він перебував у "коридорі смерті", і ця шкода не може бути компенсована лише констатацією порушення. Оцінюючи розмір шкоди за принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 2000 євро.
B. Судові витрати
176. Заявник вимагав 53300 українських гривень на відшкодування судових витрат, пов'язаних із провадженням у національних органах та в органах Конвенції.
177. Уряд заперечив цю вимогу. Він стверджував, що на підтвердження своєї вимоги заявник не надав жодних документів і що названі ним суми надзвичайно великі й невиправдані.
178. Суд нагадує, що для включення судових витрат у компенсацію за статтею 41 слід встановити, що вони справді були здійснені і були необхідними для запобігання ситуації, щодо якої зроблено висновок про порушення Конвенції, чи для отримання компенсації за це порушення і що вони були розумними за розміром (див. рішення у справі "Нільсен і Йонсен проти Норвегії" (Nilsen and Johnsen v. Norway) [GC], № 23118/93, п. 43, ECHR 1999-VIII). Суд не переконаний, що всі судові витрати, які перевищують 53000 гривень, були необхідними у зв'язку зі скаргами, надісланими в інституції Страсбурга. Він зауважує, що вимога заявника включала витрати за послуги адвокатів під час кримінального провадження в національних судах, однак ці витрати не стосуються порушення статей 3, 8 і 9 Конвенції.
179. Беручи до уваги також те, що заявник досяг успіху лише в частині своєї заяви, поданої відповідно до Конвенції, і вирішуючи питання на справедливій основі, Суд присуджує заявникові 1000 євро.
C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати
180. Суд вважає, що відсотки, які нараховуватимуться у разі несвоєчасної сплати, дорівнюють річній відсотковій ставці у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє, що порушення статті 3 Конвенції в частині стверджуваного побиття заявника в СІЗО Івано-Франківської області не було.
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції в частині відсутності ефективного офіційного розслідування скарг заявника про побиття в СІЗО Івано-Франківської області.
3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції в частині умов тримання заявника в "коридорі смерті".
6. Постановляє, що:
а) держава-відповідач повинна сплатити заявникові протягом трьох місяців такі суми:
i) 2000 (дві тисячі) евро як компенсацію за моральну шкоду в українських гривнях за курсом надень розрахунку;
ii) 1000 (одну тисячу) евро за судові витрати в українських гривнях за курсом на день розрахунку;
iii) будь-який податок, який може справлятися із зазначених вище сум;
b) зі спливом згаданих вище трьох місяців до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься відсоток, який дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку і діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 квітня 2003 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Майкл О'БОЙЛ |
| Голова | Ніколас БРАТЦА |
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку сера Ніколаса Братци.
Н.Б.
М.О'Б.
Додаток
ОКРЕМА ДУМКА
судді сера Ніколаса Братци
Я повністю погоджуюся з висновком та обґрунтуванням більшості Суду щодо всіх аспектів, однак я віддав би перевагу, щоб скарга щодо непроведення адміністрацією СІЗО ефективного офіційного розслідування тверджень заявника про фізичне насильство в Івано-Франківському слідчому ізоляторі розглядалася за статтею 13 Конвенції, а не за так званим "процесуальним аспектом" статті 3.
Вважаючи, що стаття 3 містить такий процедурний аспект, Суд, як і Комісія, скористався усталеним прецедентом за статтею 2 Конвенції з огляду на те, що у випадку, коли твердження стосуються незаконного позбавлення життя, положення цієї статті вимагають забезпечення ефективного офіційного розслідування, що може привести до виявлення відповідальної за це особи та її покарання. Така точка зору була висловлена у рішенні Суду у справі "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), Reports 1998-VIII, c. 3290, пп. 102-103), у якій Суд визнав наявність процесуального порушення статті 3 в результаті неналежного розслідування, проведеного національною владою за скаргою першого заявника про те, що він кілька разів зазнавав жорстокого поводження з боку поліції. Суд зазначив, що, якби не те, що стаття 3 містить такий процесуальний аспект, загальна правова заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, попри своє фундаментальне значення, була б неефективною на практиці і надавала б представникам держави можливість фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем.
Однак справу Ассенова та інших було розглянуто до винесення рішення Великої палати Суду у справі "Ільхан проти Туреччини" (Ilhan v. Turkey), [GC], заява № 22277/93, c. 267, ECHR 2000-VII, у якому Суд (відобразивши думку про часткову незгоду п. Пеллонпя в Комісії), висловив певні сумніви щодо аналогії, проведеної у цьому відношенні між положеннями статті 2 та статті 3. Суд відзначив, що, хоча обов'язок забезпечувати ефективне розслідування випадків смерті, спричинених, зокрема, правоохоронними органами, мається на увазі в статті 2 для забезпечення прав, гарантованих цією статтею, для того, щоб вони були не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними, положення статті 2 містять вимогу, щоб право на життя було "захищене законом". На додаток Суд зауважив, що стаття 2 може також стосуватися ситуації, коли ініціатива має залишитися за державою з тієї практичної причини, що жертва померла, а обставини смерті можуть бути відомі лише представникам державної влади (с. 295, п. 91). Суд продовжує:
"92. Однак стаття 3 має цілком конкретні формулювання. Більше того, хоча потерпілий від стверджуваного порушення цього положення може потрапити в уразливе становище, практичні вимоги такої ситуації часто відрізнятимуться від випадків застосування сили із смертельними наслідками чи підозрілої смерті. Суд вважає, що вимоги статті 13 Конвенції стосовно того, щоб особа з обґрунтованою скаргою на порушення статті 3 мала ефективний засіб правового захисту, загалом передбачають для заявника відшкодування та необхідні процедурні гарантії проти порушень, учинених офіційними особами. Судова практика встановлює, що поняття ефективного засобу правового захисту в цьому контексті включає обов'язок проведення всебічного та ефективного розслідування, яке може привести до виявлення і покарання осіб, відповідальних за будь-яке жорстоке поводження, і забезпечити заявникові ефективний доступ до процедури розслідування (див. рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey) [від 18 грудня 1996 року, Reports 1996-ІІІ), с. 2287, п. 98]. Отже, у будь-якому випадку доцільність або необхідність визнання процедурного порушення статті 3 залежатиме від обставин конкретної справи".
У справі Ільхана Суд вирішив, що заявник зазнав катування від рук представників служби безпеки і що його скарги на відсутність будь-якого ефективного розслідування з боку органів влади стосовно завдання йому ушкоджень мають розглядатися скоріше за статтею 13, ніж за статтею 3 Конвенції. З цього погляду ця справа відрізняється від справи Ільхана, у якій Суд не виявив суттєвого порушення статті 3, що треба було встановити. Втім, я вважаю, що, як і в тій справі, скаргу заявника щодо відсутності ефективного офіційного розслідування його тверджень про жорстоке поводження було б доцільніше розглядати за статтею 13 Конвенції.
Хоч я й поділяю думку більшості не тільки про те, що скарга батьків заявника стала джерелом обґрунтованої заяви про жорстоке поводження, яке необхідно було розслідувати, а й про те, що це розслідування, яке фактично проводилося органами влади, було недостатнім, як Суд встановив у своєму рішенні, однак я не голосував проти визнання порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з цим.