Справа "Козачек проти України" (Заява N 29508/04)

Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Козачек проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 13 листопада 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 29508/04), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Віктором Дмитровичем Козачеком (далі - заявник) 15 липня 2004 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженим - паном Ю.Зайцевим.

3. 5 грудня 2005 року Суд вирішив направити заяву на комунікацію з Урядом-відповідачем. Суд вирішив відповідно до п. З ст. 29 Конвенції розглянути заяву щодо її прийнятності та суті одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився в 1948 році і проживає в смт Ківшарівка Харківської області.

А. Перше рішення на користь заявника

5. 24 липня 1997 року комісія з трудових спорів ВАТ "Куп'янський ливарний завод" (далі - ВАТ "КЛЗ"), частка державного майна якого в статутному фонді становить 66,18%, зобов'язала підприємство виплатити заявнику заборгованість із заробітної плати в сумі 1017 грн (1).

(1) Приблизно 243 євро.

6. В серпні 1997 року державна виконавча служба в Куп'янському районі відкрила виконавче провадження.

7. 14 грудня 2004 року виконавча служба повідомила заявника про неможливість виконати рішення суду у зв'язку з введенням мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств Законом від 29 листопада 2001 року та відсутністю коштів на рахунку боржника.

8. З лютого 2006 року рішення від 24 липня 1997 року було виконане у повному обсязі.

Б. Друге рішення на користь заявника

9. 24 вересня 2003 року Куп'янський міський суд зобов'язав ВАТ "Куп'янський чавуноливарний завод" (далі - ВАТ "КЧЛЗ"), в статутному фонді якого частка КЛЗ становила 49%, виплатити заявнику заборгованість із заробітної плати в сумі 920,16 грн (2).

(2) Приблизно 155 євро.

10. 28 листопада 2003 року цей же суд відхилив апеляційні скарги заявника на рішення від 24 вересня 2003 року у зв'язку з недодержанням процесуальних вимог. 20 лютого 2004 року суд відхилив касаційну скаргу заявника, мотивуючи це тим, що рішення не було оскаржене належним чином в апеляційному суді.

11. Заявник не звертався до відділу державної виконавчої служби для виконання рішення від 24 вересня 2003 року. Рішення залишається невиконаним.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

А. Закон України від 21 квітня 1999 року "Про виконавче провадження"

12. Пункт 1 (частини 1) статті 18 Закону України від 21 квітня 1999 року "Про виконавче провадження" зазначає, що кредитор повинен подати заяву до виконавчої служби, яка зобов'язує її відкрити виконавче провадження щодо виконання рішення, винесеного на користь кредитора.

Б. Закон від 29 листопада 2001 року "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна"

13. Закон спрямований на захист державних інтересів при продажі підприємств, частка державного майна в яких становить більше 25% статутного фонду. Мораторій на виплату заборгованості за рішенням суду був введений до того часу, як механізм примусового продажу майна таких підприємств було вдосконалено. Часового обмеження встановлено не було.

14. Згідно зі статтею 2 мораторій встановлюється на об'єкти нерухомого майна та інші основні засоби виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акції (частки, паї), що належать державі.

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

А. Скарги щодо тривалості виконання рішень суду від 24 липня 1997 року та 24 вересня 2003 року

15. Заявник скаржився на неспроможність державних органів виконати рішення комісії з трудових спорів від 24 липня 1997 року та рішення Куп'янського міського суду від 24 вересня 2003 року вчасно, а останнє - в повному обсязі. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, які у відповідних частинах передбачають наступне:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

16. Суд зазначає, що дані скарги стосуються тривалості виконання двох рішень, одне з яких було подане на виконання до відділу державної виконавчої служби, в той час як інше не було пред'явлено. Таким чином, скарги щодо тривалості виконання даних рішень розглядатимуться судом окремо.

1. Скарга заявника щодо невиконання рішення від 24 липня 1997 року

17. Суд зазначає, що Уряд не надав ніяких зауважень щодо прийнятності даної частини заяви.

18. Суд вважає, що дана частина заяви стосується серйозних питань щодо фактів та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає розгляду заяви по суті. Суд не знаходить причин визнати заяву неприйнятною.

2. Скарга заявника щодо невиконання рішення від 24 вересня 2003 року

19. Уряд зазначив, що заявник не вичерпав національних засобів захисту, оскільки він не подав відповідну заяву або не пред'явив виконавчого листа на виконання до відділу державної виконавчої служби для відкриття виконавчого провадження стосовно рішення Куп'янського міського суду від 24 вересня 2003 року. Уряд далі зазначає, що держава не несе відповідальності за виконання такого рішення.

20. Суд нагадує, що в деяких справах він визнав недопустимим вимагати, щоб особа, на користь якої в результаті судового провадження було винесено рішення проти держави, повинна ініціювати виконавче провадження для виконання (див. Karahalios v. Greece (dec.), N 62503/00, від 26 вересня 2003 року). Такі твердження можуть також стосуватись виконання рішень щодо тих підприємств, які не є достатньо незалежними від держави як інституційно, так і фактично, або щодо яких була застосована заборона на арешт майна (див. "Михайленко та інші проти України", N 35091/02, п. 44, ЄСПЛ 2004-... та "Руденко проти України", N 11412/02, п. 25, від 29 листопада 2005 року). В останніх справах Суд встановив, що рішення не виконувались через неспроможність держави вжити певних бюджетних чи законодавчих заходів, а не в зв'язку з недоліками у виконавчому провадженні (див. "Ромашов проти України", N 67534/01, п. 31, від 27 липня 2004 року).

21. 3 іншого боку, Суд в декількох справах наголошував, що держава не може нести відповідальність за відсутність коштів у приватного підприємства, її відповідальність поширюється тільки на діяльність державних органів, які здійснюють виконавче провадження (див. "Шестаков проти Росії", N 48757/99, 18 червня 2002 року). В даних справах стаття 35 Конвенції зобов'язує заявників розпочати виконавче провадження проти боржника, який не виплатив заборгованість, присуджену судом, а також оскаржити в суді незаконність дій та помилки державної виконавчої служби за затримку у виконанні (див. "Кукта проти України" (dec.), N 19443/03, від 22 листопада 2005 року).

22. Беручи до уваги вищезазначене, Суд зауважує, що питання відповідальності держави в виконанні судових рішень та вичерпання засобів захисту на національному рівні взаємопов'язані і, таким чином, мають розглядатись разом.

23. Повертаючись до обставин даної справи, Суд зазначає, що ВАТ "КЧЛЗ" був окремою юридичною особою, де частка державного майна становила 30% статутного фонду у формі акцій іншого підприємства, яке також було частково у власності держави (див. п. 5 та 9). Таким чином, положення Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", який забороняє арешт та продаж об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів, застосовувались до даного підприємства (див. пункти 13-14 вище). Суд також зазначає, що в українському законодавстві ні суди, ні виконавча служба не мають права скасувати закони або зобов'язувати державу вносити зміни в закони про бюджет. Навіть якщо заявник розпочав виконавче провадження, вищезазначений Закон перешкоджав би виконанню рішення щодо підприємства боржника (див. рішення у справі "Соловйова проти України", N 32547/03, п. 25, від 13 грудня 2005 року).

24. Таким чином, беручи до уваги обставини даної справи, Суд вирішив, що у заявника не було обов'язку подавати заяву чи виконавчий лист для відкриття виконавчого провадження. З тих же причин Суд визнає, що за таких обставин держава є відповідальна за виконання рішення.

25. Беручи до уваги вищезазначені твердження, заявник не може бути звинуваченим у невичерпанні національних засобів захисту, зазначених Урядом, і, таким чином, він виконав вимоги пункту 1 статті 35. Відповідно Суд відхиляє заперечення Уряду.

26. Суд дійшов висновку, що ця частина скарги не є очевидно необґрунтованою у сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Далі Суд зазначає, що вона не є неприйнятною за інших підстав.

Б. Інші скарги

27. Заявник далі скаржився на порушення статті 1 та статті 4 Конвенції у зв'язку з невиконанням рішень, винесених на його користь.

28. Суд вважає, що дана частина заяви є необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пункту 3 та 4 статті 35 Конвенції.

II. ЩОДО СУТІ

29. Уряд в своїх зауваженнях щодо суті скарги заявника стосовно тривалості невиконання рішення комісією з трудових спорів від 24 липня 1997 року надав аргументи, схожі до тих, що були викладені у справах "Ромашов проти України" та "Войтенко проти України", в яких було зазначено про відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Ромашов проти України", п. 37, та рішення у справі "Войтенко проти України", N 18966/02, від 29 липня 2004 року, п. 37). Уряд не надав зауважень щодо суті скарги заявника стосовно невиконання рішення Куп'янського міського суду від 24 вересня 2003 року.

30. Заявник не погодився з цим твердженням.

31. Суд зауважує, що рішення комісії з трудових спорів залишалось невиконаним протягом восьми років та шести місяців. Суд далі зауважує, що на сьогоднішній час рішення Куп'янського міського суду від 24 вересня 2003 року залишається невиконаним протягом трьох років.

32. Суд повторює, що вже встановлював порушення п. 1 статті 6 та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справах, що порушували питання, подібні до тих, що містяться у цій справі (див. рішення у справі "Ромашов проти України", пп. 42-46, та рішення у справі "Войтенко проти України", пп. 53-55).

33. Розглянувши всі надані йому документи, Суд вважає, що Уряд не виклав жодного факту або аргументу, який би міг переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі. Отже, було порушено п. 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

34. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

35. Заявник стверджував, що він зазнав матеріальної шкоди у зв'язку з невиконанням рішень, винесених на його користь, однак він не вказав суму відшкодування. Заявник вимагав 2535 грн (1) для відшкодування моральної шкоди.

(1) Приблизно 421 євро.

36. Уряд зазначив, що заявник не обґрунтував свої вимоги, і вважає, що встановлення порушення буде становити достатню сатисфакцію.

37. Суд вважає, що Уряд повинен перерахувати заявнику суму, присуджену йому рішенням Куп'янського міського суду від 24 вересня 2003 року, як виплату матеріальної шкоди.

38. Щодо вимог заявника про відшкодування моральної шкоди Суд, об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, присуджує заявнику 421 євро - суму, яку він вимагав.

Б. Витрати

39. Заявник не просив відшкодувати судові витрати. Таким чином, Суд нічого не присуджує.

В. Пеня

40. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Оголошує скаргу заявника, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу, про невиконання рішення комісії з трудових спорів від 24 липня 1997 року прийнятною, решту скарг неприйнятними;

2. Постановляє, що у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що у цій справі було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Постановляє, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику суму, що складає 421 євро (чотириста двадцять один євро), як компенсацію за моральну шкоду плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з зазначеної суми; валюта платежу має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;

(б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

5. Відхиляє інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 7 грудня 2006 року відповідно до пп. 2 і З правила 77 Реґламенту Суду.