Справа "Ромашов проти України" (Заява N 67534/01)

У справі "Ромашов проти України" Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою <...>, після наради за зачиненими дверима 6 липня 2004 р., постановляє таке рішення, винесене в цей день.

1. Справу було розпочато за заявою (N 67534/01) проти України, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ("Конвенція") українцем Віктором Петровичем Ромашовим ("заявник") 21 листопада 2000 року.

2. Український уряд ("Уряд") був представлений його уповноваженими особами - Валерією Лутковською, яку заступила Зоряна Бортновська.

3. Скаргу заявника за параграфом 1 ст. 6 Конвенції було передано 9 травня 2003 року. Того ж дня Суд вирішив розглядати заяву по суті одночасно з умовами її прийнятності згідно з умовами параграфа 3 ст. 29 Конвенції.

4. Заявник та Уряд надали свої міркування щодо прийнятності та суті справи (параграф 1 Правила 59 Регламенту Суду).

5. Заявник, Віктор Петрович Ромашов, українець, 1954 року народження, проживає в Лисичанську, пенсіонер.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. У травні 1998 року заявник подав скаргу до комісії з трудових спорів Лисичанського державного шахтоуправління ("ДШУ") з метою отримання невиплаченої заробітної плати на державній шахті.

7. 16 червня 1998 року комісія з трудових спорів ДШУ задовольнила скаргу і зобов'язала ДШУ виплатити заявникові 8783,39 грн. компенсації. Того ж дня комісія видала заявникові посвідчення, яке мало той же статус, що й виконавчий лист.

8. 27 липня 1998 року податкова адміністрація наклала арешт на майно ДШУ.

9. 9 червня, 7 липня та 19 листопада 1999 року заявникові заплатили 500 грн., 300 грн. та 210 грн. відповідно.

10. 30 квітня 2000 року Лисичанський відділ юстиції поінформував заявника про накладення податковою арешту на майно ДШУ і що, таким чином, на нього не можна звернути стягнення за виконавчим документом. Відділ юстиції також поінформував заявника про брак коштів у державному бюджеті для виконання рішення від 16 липня 1998 року.

11. 14 червня 2000 року заявника поінформували, що рішення комісії з трудових спорів від 16 червня 1998 року не може бути виконане через брак коштів у Міністерстві вугільної промисловості.

12. 23 січня 2002 року Лисичанський міський суд призначив заявникові компенсацію у розмірі 2282,21 грн., що мала покрити знецінення внаслідок інфляції призначеної раніше суми. Заявник вказав, що це рішення залишалося невиконаним.

13. 10 січня 2003 року заявник поінформував Суд, що виконавча процедура по його справі досі триває.

14. 28 листопада 2003 року ДШУ виплатило заявникові повну суму боргу за рішенням від 16 липня 1998 року.

15. 1 грудня 2003 року виконавча служба закрила виконавчі процедури, оскільки рішення від 16 червня 1998 року було повністю виконане.

II. НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

1. Конституція України 1996 року

16. Стаття 124 Конституції (254к/96-ВР) зазначає таке:

"Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України".

2. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року

17. Згідно зі ст. 2 Закону виконання рішень покладається на державну виконавчу службу. Згідно зі ст. 85 Закону стягувачем може бути подана скарга до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядковується виконавець, або до суду. Стаття 86 Закону надає стягувачеві право на звернення з позовом проти юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї особи. Збитки, заподіяні державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню.

3. Закон України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 року

18. Стаття 11 Закону гарантує відповідальність судових виконавців за вчинення діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення. Згідно зі ст. 13 Закону дії чи бездіяльність судового виконавця можуть бути оскаржені до вищої посадової особи або до суду.

4. Наказ Державного казначейства України від 5 жовтня 2001 року "Про затвердження Порядку примусового списання (стягнення) коштів з рахунків установ та організацій, відкритих в органах Державного казначейства"

19. За умовою п. 3.6 Порядку примусове списання (стягнення) коштів має здійснюватися за тим самим кодом економічної класифікації видатків бюджету, за яким би здійснювався платіж, якщо б оплата була проведена не примусово.

20. Заявник скаржиться на довготривало невиконання рішення комісії з трудових спорів від 16 червня 1998 року, прийнятого на його користь. Він також стверджує, що йому не забезпечили компенсації знецінення призначеної суми, як передбачало рішення Лисичанського міського суду від 23 січня 2002 року. Він стверджує про порушення ст. ст. 13 та 17 Конвенції. Однак, по суті, він оскаржує норми параграф 1 ст. 6 Конвенції.

21. Заявник оскаржував невиконання державними органами в належний строк рішення від 16 червня 1998 року та рішення від 23 січня 2002 року. Він посилався на параграф 1 ст. 6 Конвенції, що відповідно до цього забезпечує таке: "Кожна людина має право при визначенні її громадських прав і обов'язків... на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом".

22. Далі заявник стверджував, що невиконання рішення, прийнятого на його користь, зумовлювало порушення ст. ст. 13 та 17 Конвенції. Ці гарантії вказують відповідно:

"Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні". "Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі право займатися будьякою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких із цих прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції".

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

A. Попередні заперечення Уряду

1. Статус заявника як жертви

23. Уряд наголошував, що згідно з прецедентним правом Суду заявник, який вже отримав відшкодування на національному рівні за стверджуване порушення Конвенції, не може більше вважатися жертвою для цілей ст. 34 Конвенції (див. рішення "Marchenko v. Ukraine", N 63520/01 від 17.09.2002). Відповідно, оскільки рішення від 16 червня 1998 року було виконане, заявник не може більше вважатися жертвою порушення його права за параграфом 1 ст. 6 Конвенції. Таким чином, Уряд запропонував оголосити заяву неприйнятною або виключити її зі списку справ.

24. Заявник не погодився. Зокрема, він стверджував, що рішення залишалося невиконаним упродовж невиправдано довгого періоду. Далі він стверджував, що сума, призначена йому рішенням від 16 червня 1998 року, знецінилася. На додаток йому не виплатили компенсації за знецінення цієї суми згідно з рішенням від 23 січня 2002 року.

25. Суд вказує, що за ст. 34 Конвенції він "може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення однією з Високих Договірних Сторін її прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї...".

26. Згідно з прецедентним правом Суду термін "жертва" в контексті ст. 34 визначає особу, яка прямо постраждала від вказаних дій чи бездіяльності, коли порушення Конвенції можливе навіть без встановлення факту вини. Відповідно, рішення чи захід на користь заявника в принципі не достатні для позбавлення його статусу "жертви", якщо національні державні органи не визнали порушення або повністю, або по суті і не компенсували його (див. "Dalban v. Romania", N 28114/95, параграф 44, ECHR 1999-IV).

27. Суд погоджується з думкою Уряду, що виконання рішення на користь заявника знімає питання невиконання як таке. Однак виконання рішення зі зволіканням не узгоджується зі скаргою заявника щодо невиправданості строків цієї процедури. Компенсація не була виплачена владними органами, оскільки рішення від 23 січня 2002 року залишалося невиконаним. Таким чином, Суд вважає, що заявник все ще може претендувати на статус жертви стверджуваного порушення прав, гарантованих параграфом 1 ст. 6 Конвенції стосовно періоду, впродовж якого рішення від 16 червня 1998 року залишалося невиконаним (див. рішення "Skubenko v. Ukraine", N 41152/98 від 06.04.2004). Крім того, він може вважатися жертвою щодо невиконання рішення від 23 січня 2002 року, згідно з яким індексувалася сума, призначена рішенням від 16 червня 1998 року з метою врахування інфляції.

2. Заперечення щодо вичерпаності національних засобів правового захисту

28. Уряд запевняв, що заявник не вичерпав національних засобів, оскільки не оскаржував у національних судах бездіяльність виконавчої служби, не вимагав прискорення виконавчих процедур у справі.

29. Заявник оспорив це, стверджуючи, що він вичерпав усі доступні йому засоби захисту, подавши скаргу на невиконання рішення. Крім того, він не мав ефективних засобів, за допомогою яких можна було б прискорити виконання рішення, оскільки його невиконання було спричинене браком коштів у державній організації ДШУ, яка виявилася неспроможною виконати обидва рішення, прийняті на його користь.

30. Суд нагадує, що метою параграфа 1 ст. 35 Конвенції є надання можливості Договірним Сторонам запобігти або виправити порушення, в яких вони звинувачуються, до того, як ці звинувачення будуть подані на розгляд Суду. Однак єдиними засобами, що можуть бути вичерпані, є ефективні. Уряд повинен був заявити невичерпаність, аби запевнити Суд, що засіб був ефективний, наявний у теорії і практиці на час його застосування (див. рішення "Khokhlich v. Ukraine", N 41707/98, параграф 149, 29.04.2003).

31. Уряд указав на можливість для заявника оскаржити будь-яку бездіяльність чи прорахунки державної виконавчої служби та Державного казначейства і вимагати компенсації моральної та матеріальної шкоди, що спричинена ними. Однак у даній справі боржником є державний орган, і виконання рішень проти нього, як засвідчують матеріали справи, може бути досягнуте лише в тому випадку, якщо держава передбачить і забезпечить відповідні витрати у державному бюджеті України вжиттям необхідних законодавчих заходів. Факти справи показують, що впродовж періоду, що розглядається, виконанню вказаного рішення перешкоджав, швидше, брак відповідних бюджетних коштів, ніж неналежна поведінка державної виконавчої служби. Заявникові, таким чином, не можна докоряти тим, що він не порушив справу проти судового виконавця (див. рішення "Shestakav v. Russia", N 48757/99 від 18.07.2002). Суд також завважує, що Уряд підтвердив, що під час виконання рішення між виконавчою службою та Держказначейством не було неврегульованостей.

32. За таких обставин Суд робить висновок, що невикористання заявником засобу, згаданого Урядом, виправдовується, і це, таким чином, відповідає вимогам параграфа 1 ст. 35. Відповідно, Суд відхиляє попередні зауваження Уряду.

3. Висновок щодо прийнятності

33. У світлі подань сторін Суд вважає, що скарга заявника за параграфом 1 ст. 6 Конвенції порушує серйозні питання факту та закону згідно з Конвенцією, визначення яких вимагає вивчення суті. Таким чином, Суд робить висновок, що скарга не може бути відхилена через невичерпаність національних засобів у розумінні параграфа 1 ст. 35 Конвенції. Ніяких інших підстав для проголошення її неприйнятою встановлено не було.

B. Прийнятність скарг за статтями 13 та 17 Конвенції

1. Скарга за ст. 13 Конвенції

34. Далі заявник скаржився на відсутність ефективних засобів правового захисту стосовно його скарги за параграфом 1 ст. 6 Конвенції. Він посилався на ст. 13 Конвенції, що гарантує таке:

"Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційнім". 35. Суд посилається на своє обгрунтування за параграфом 1 ст. 6 Конвенції щодо параграфа 1 ст. 35 (параграфи 29-34 вище), яке так само придатне до претензій заявника за ст. 13. Відповідно, Суд робить висновок, що ця скарга вочевидь не є безпідставною чи дійсно неприйнятною на будь-яких інших підставах, зазначених у ст. 35 Конвенції. Отже, вона має бути проголошена прийнятною.

2. Скарга за ст. 17 Конвенції

36. Щодо скарги за ст. 17, Суд вважає її цілковито невиправданою. Ця скарга є вочевидь недостатньо обгрунтованою і має бути відхилена відповідно з параграфи 3, 4 ст. 35 Конвенції.

II. СУТЬ СКАРГ ЗАЯВНИКА

A. Подання сторін

37. Уряд стверджував, що він ужив усіх заходів, передбачених національним законодавством, задля виконання рішення, прийнятого на користь заявника. Крім того, Уряд доводив, що невиконання рішення у період з 16 червня 1998 року до цього часу не порушувало права заявника за параграфом 1 ст. 6 Конвенції. Зволікання у виконавчій процедурі було спричинене тяжкою фінансовою та економічною ситуацією в Україні. Уряд нагадав, що рішення, прийняте на користь заявника, було повністю виконане.

38. Заявник відповів, що виконавчі процедури тривали 5 років 5 місяців і 15 днів. Він також вказав, що сума, призначена йому, знецінилася через інфляцію 1998 року і йому цю втрату не компенсували, оскільки рішення від 23 січня 2002 року залишалося невиконаним.

B. Оцінка Суду

1. Попередні зауваження щодо статусу рішення комісії з трудових спорів

39. Суд завважує, що ст. 221 Кодексу законів про працю України передбачає, що "трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) районними (міськими) народними судами". Заявник мав звернутися до комісії по трудових спорах для вирішення трудового спору (ст. 224 Кодексу). Рішення комісії може бути оскаржене в народному суді (ст. 228 Кодексу). Суд зазначає, що комісія є первинним органом з розгляду трудових спорів, який може бути використаний у контексті параграфа 1 ст. 35 Конвенції (див. рішення "Yasa v. Turkey" від 2 вересня 1998, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI, р. 2431, параграф 71; "Selmouni v. France", N 25803/94, параграфи 74-75, ECHR 1999-V).

Суд дотримується думки, що скарга до трудових спорів у справі, що розглядається, надала заявникові можливість отримання компенсації за скаргами щодо виплати належної йому заробітної плати.

40. Відповідно до ст. 230 КЗпП виконавча служба має видати постанову про відкриття виконавчого провадження на підставі рішення комісії з трудових спорів. Згідно зі ст. 230 КЗпП рішення комісії з трудових спорів прирівнюється до виконавчого листа, виданого державною виконавчою службою на підставі судового рішення. Відповідно до ст. ст. 3-11 Закону "Про виконавче провадження" рішення комісій з трудових спорів мають виконуватися державною виконавчою службою.

41. Суд вважає, що рішення комісії з трудових спорів у справі заявника може бути прирівняне до судового рішення та що держава несе відповідальність за його невиконання. Суд також зазначає, що виконавчі процедури становлять одну зі складових судових процедур, які в цій справі були замінені процедурою в комісії з трудових спорів. Суд також звертає увагу, що шахта, про яку йдеться, є державним підприємством і держава відповідальна за борги юридичних осіб, що контролюються нею фінансово чи адміністративно.

2. Щодо порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції

42. Суд нагадує, що параграф 1 ст. 6 охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його громадянських прав і обов'язків. У цьому сенсі стаття містить поняття "право на суд", в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система однієї з Договірних Сторін дозволяла, аби остаточне, зобов'язувальне судове рішення залишалося бездієвим на шкоду одній зі сторін. Було б незрозумілим, якби параграф 1 ст. 6 деталізував процедурні гарантії, надані сторонам судового процесу, - розгляд справ у суді, який е справедливим, прилюдним і швидким, - без захисту впровадження судових рішень. Розуміння значення ст. 6 як такої, що переймається виключно доступом до суду та проведенням процедур, ймовірно, призвело б до ситуацій, не сумісних із принципами верховенства права, поважати які зобов'язалися Договірні Сторони, ратифікувавши Конвенцію. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, таким чином, вважатися невід'ємною частиною "суду" для цілей ст. 6 (див. рішення "Hornsby v. Greece" від 19.03.97, Reports of Judgments and Decisions 1997-II, стор. 510, параграф 40).

43. Органи державної влади не повинні посилатися на брак грошових коштів як на виправдання невиплати боргу за остаточним судовим рішенням. Очевидно, зволікання з виконанням судового рішення може бути виправданим за особливих обставин. Однак зволікання не може бути таким, що завдає шкоди суті прав, які захищаються параграфом 1 ст. 6 (див. "Immobiliare Saffi v. Italy", N 2774/93, параграф 74, ECHR 1999-V). У цій справі заявникові не повинні були перешкоджати в отриманні винагороди згідно з результатом судового процесу, що був дуже важливим для заявника, на підставі стверджуваних фінансових труднощів у державі.

44. Суд зазначає, що рішення комісії з трудових спорів від 16 червня 1998 року залишалося невиконаним повністю чи частково принаймні до 1 грудня 2003 року, коли заявникові виплатили основну частину суми, призначеної рішенням від 16 червня 1998 року. Суд також вказує, що рішення Лисичанського міського суду від 23 січня 2002 року, згідно з яким заявникові призначена компенсація за фінансові втрати внаслідок інфляції, досі залишається невиконаним.

45. Своєю неспроможністю упродовж 5 років 5 місяців та 15 днів вжити необхідних заходів для виконання рішення комісії з трудових спорів і нездатністю виплатити заявникові компенсацію, призначену рішенням від 23 січня 2002 року, українські владні органи позбавили гарантії параграф 1 ст. 6 будь-якої корисної дії.

46. Таким чином, мало місце порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції.

3. Щодо порушення ст. 13 Конвенції

47. Суд посилається на свої висновки (параграфи 43-47 вище) в цій справі щодо аргументів Уряду стосовно національних засобів. На тих самих підставах Суд робить висновок, що заявник не мав ефективного національного засобу, як того вимагає ст. 13 Конвенції для відшкодування шкоди, спричиненої зволіканням у поточних процедурах (див. рішення у справі "Voytenko v. Ukraine", N 18966/02, від 29.06.2004, параграфи 46-48). Відповідно, мало місце порушення вказаної гарантії.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

48. Стаття 41 Конвенції передбачає: "Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

49. Суд звертає увагу, що за Правилом 60 Регламенту Суду будь-яка претензія щодо сатисфакції має бути чітко сформульована у письмовому вигляді і подана разом з відповідними підтверджувальними документами чи ваучерами, "невиконання чого може призвести до відхилення Судом претензії повністю чи частково".

50. Секретаріат запропонував заявникові додати свої претензії щодо справедливої сатисфакції в письмовому вигляді. Він подав претензії 3 березня 2004 року. Однак заявник ані не надав жодних документів на підтвердження цих претензій, ані не деталізував їх.

51. Уряд запевняв, що заявник не зазнав ні матеріальної, ні моральної шкоди. Він запропонував вважати, що визнання порушення саме по собі встановлює достатню справедливу сатисфакцію.

52. Суд не призначив ніякої винагороди щодо матеріальної шкоди, оскільки заявник не зазнав таких втрат. Однак Суд вважає, що заявник зазнав певної моральної шкоди внаслідок встановлених порушень, яка не може бути компенсована лише на підставі встановлення цих порушень. Зробивши її справедливу оцінку, як того вимагає ст. 41 Конвенції, Суд присудив заявникові 3000 євро.

B. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

53. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати грунтувалися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано три відсотки.

На цих підставах суд одностайно

1. Приголошує, що скарги за параграфом 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції стосовно невиконання остаточного судового рішення у справі заявника та браку ефективних засобів щодо цього є прийнятними, всі інші скарги визнані неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено параграфом 1 ст. 6 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено ст. 13 Конвенції.

4. Постановляє:

a) що держава-відповідач має сплатити заявникові впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до параграфа 2 ст. 44 Конвенції, 3000 євро (три тисячі євро) моральної шкоди, конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом, що діє на день винесення цього рішення, а також будь-які податки, що можуть вимагатися;

b) після сплину вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають сплачуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс три відсотки за офіційним курсом Європейського центрального банку.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції. Ухвалено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 29 червня 2004 року згідно з параграфи 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.