Справа "Половой проти України" (Заява N 11025/02)

Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Половой проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста, Голова,

п. І.Кабрал Баррето,

п. К.Юнгвірт,

п. В.Буткевич,

п. М.Угрехелідзе,

пані А.Мулароні,

пані Е.Фура-Сандстрьом, судді,

та пані С.Доллє, Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 13 вересня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 11025/02), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Половим Петром Павловичем (далі - заявник) 10 серпня 2001 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженим - пані Валерією Лутковською.

3. 23 листопада 2004 року Суд вирішив надіслати скаргу заявника на комунікацію з Урядом.

Відповідно до положень п. 3 ст. 29 Конвенції Суд вирішив, що питання прийнятності та суті скарги розглядатимуться разом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1953 році та проживає у місті Костянтинівка Донецької області, Україна.

A. Перший етап провадження

5. 22 грудня 1997 року Костянтинівський міський суд зобов'язав Державне підприємство "Автоскло" (далі - ДП "Автоскло") сплатити заявнику 2462 грн (406 євро) заборгованості з заробітної плати.

6. 15 січня 1998 року Костянтинівський міський відділ державної виконавчої служби (далі - ВДВС) відкрив виконавче провадження щодо виконання згаданого вище рішення.

7. 22 червня 1998 року Донецький обласний господарський суд порушив справу про банкрутство підприємства-боржника.

8. 18 лютого 2002 року боржник був оголошений банкрутом і на підприємстві розпочалась ліквідаційна процедура.

9. 6 лютого 2003 року та 23 лютого 2004 року заявник був повідомлений двома листами, які надійшли від державного виконавця, про те, що рішення, винесене на його користь, не виконане у зв'язку зі значною кількістю виконавчих листів щодо боржника та відсутністю коштів для їх виконання. Заявник був також повідомлений про те, що процедура примусового продажу майна боржника була заборонена Законом "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29 листопада 2001 року.

10. Рішення від 22 лютого 1997 року залишалось невиконаним.

B. Другий етап провадження

11. У березні 1999 року заявник подав позов до Костянтинівського міського суду проти ДП "Автоскло" з метою стягнення компенсації за затримку у виконанні боржником рішення від 22 грудня 1997 року.

12. 29 березня 1999 року суд відмовив заявнику у задоволенні його позову. 17 травня 1999 року Донецький обласний суд залишив рішення першої інстанції без змін.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

13. Відповідне національне законодавство викладене у рішенні в справі "Ромашов проти України" від 27 липня 2004 року (заява N 67534/01, пп. 16-18).

14. Заявник скаржився на стверджувану неспроможність органів державної влади виконати рішення Костянтинівського міського суду від 22 грудня 1997 року, винесене на його користь. Він посилався на п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, які передбачають таке:

П. 1 статті 6

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків..., має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."

Ст. 1 Першого протоколу до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів".

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

15. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби захисту, оскільки він не оскаржував дії чи бездіяльність державної виконавчої служби у національних судах. Уряд також зазначив, що заявник не подав заяву до Донецького обласного господарського суду з метою визнання його кредитором у зв'язку з порушенням справи про банкрутство проти підприємства-боржника. Уряд також запропонував визнати заяву неприйнятною чи викреслити її з реєстру справ Суду.

16. Заявник не погодився з цим. Він заперечував той факт, що національні засоби захисту є ефективними.

17. Суд зазначає, що ці заперечення вже відхилялись у ряді рішень Суду (див., наприклад, пп. 30-33 згаданого вище рішення у справі "Ромашов проти України") та не знаходить підстав для того, щоб робити інші висновки у цій справі. Відповідно Суд відхиляє попередні зауваження Уряду.

18. Суд вважає, що скарга заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції порушує серйозні питання факту та права відповідно до Конвенції, дотримання яких вимагає розгляду їх по суті. Суд не знаходить підстав для визнання цієї частини заяви неприйнятною. За цих же підстав скарга заявника на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції не може бути визнана неприйнятною.

II. ЩОДО СУТІ

A. Скарга заявника на п. 1 ст. 6 Конвенції

19. У своїх зауваженнях Уряд зазначив, що у цій справі не було порушення п. 1 статті 6 Конвенції, оскільки державний виконавець вжив всіх заходів, передбачених законодавством для забезпечення виконання рішення Костянтинівського міського суду від 22 грудня 1997 року. Більше того, затримка у виконанні була спричинена складним фінансовим становищем боржника та процедурою банкрутства, порушеною щодо нього.

20. Суд зазначив, що рішення Костянтинівського міського суду від 22 грудня 1997 року залишалось невиконаним більше ніж 7 років та 7 місяців.

21. Суд нагадує, що він вже констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у справах, де розглядались такі ж питання, що і у цій справі (див., наприклад, рішення у справі "Сокур проти України" від 26 квітня 2005 року, заява N 29439/02, пп. 30-37).

22. Розглянувши всі, подані матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав будь-яких фактів чи аргументів, які змогли б переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі. Враховуючи свою прецедетну практику з цього питання, Суд вважає, що затримкою у виконанні рішення, винесеного на користь заявника, більше ніж у 7 років та 7 місяців Держава позбавила п. 1 ст. 6 Конвенції її практичного змісту. Відповідно, у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

B. Скарга заявника на порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції

23. Уряд у своїх зауваженнях підтвердив, що сума, присуджена заявнику Костянтинівським міським судом, є майном у світлі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Незважаючи на це, Уряд зазначив, що положення статті не було порушено, оскільки право заявника на присуджену суму не ставилось під сумнів та він не був позбавлений свого майна. Уряд далі зазначив, що затримка у виплаті була пов'язана зі складним фінансовим становищем, а отже, є виправданою.

24. Заявник не погодився з цим.

25. Суд вважає, що з огляду на прецедентну практику з цього питання неможливість для заявника домогтися виконання рішення, винесеного на його користь, протягом більше ніж 7 років та 7 місяців становить порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Войтенко проти України" від 29 червня 2004 року, заява N 18966/02, пп. 53-55).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

26. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

27. Заявник просив сплатити 5515 грн (910 євро) як відшкодування матеріальної шкоди. Ця сума включає борг за рішенням суду (406 євро) та компенсацію за затримку виплати заборгованої суми. Заявник також просив 7000 грн (1155 євро) як відшкодування моральної шкоди.

28. Уряд зазначив, що заявник не обґрунтував необхідність в отриманні суми, та наголосив на тому, що порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію у цій справі.

29. Суд зазначив, що заявник не довів необхідність в отриманні всієї суми на відшкодування матеріальної шкоди. Оскільки заявник просив ту суму, яка належить йому відповідно до рішення суду, Суд зазначає, що обов'язок держави виконати рішення не ставиться під сумнів. Відповідно, Суд вважає, що, якщо Уряд сплатить заборгованість, належну заявнику, це буде становити повний та остаточний розрахунок у справі.

30. Щодо відшкодування моральної шкоди, то Суд вважає, що заявник постраждав в результаті встановленого порушення і ця шкода не може бути відшкодована лише одним визнанням порушення чи шляхом виплати суми, яку вимагав заявник. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику кошти у сумі 1155 євро як відшкодування моральної шкоди.

B. Судові витрати

31. Заявник не надав жодних вимог з цього приводу.

C. Пеня

32. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції;

3. Вирішує, що у цій справі було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Вирішує, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику борг, належний йому за рішенням суду, та суму, яка складає 1155 євро (одна тисяча сто п'ятдесят п'ять євро), на відшкодування немайнової шкоди плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника; валюта платежу має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;

(b) у випадку несплати чи несвоєчасної сплати державою-відповідачем належної заявникові суми, на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсотки, з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 4 жовтня 2005 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.