Справа "Демченко проти України" (Заява N 35282/02)

Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Демченко проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. А.Б.Бака, Голова,

п. І.Кабрал Баррето,

п. Р.Тюрмен,

п. В.Буткевич,

п. М.Угрехелідзе,

пані Е.Фура-Сандстрьом,

пані Д.Йочєнє, судді,

та пані С.Доллє, Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 5 квітня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 35282/02), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Віктором Миколайовичем Демченком (далі - заявник) 27 серпня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та пані Зоряною Бортновською.

3. 30 вересня 2003 року Суд вирішив направити заяву на комунікацію з Урядом. Відповідно до п. 3 ст. 29 Конвенції Суд вирішив, що прийнятність та суть скарги будуть розглядатись разом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1953 році та проживає у місті Донецьк.

5. У 2001 році заявник звернувся до Куйбишевського районного суду м. Донецька з позовом про стягнення заборгованості із заробітної плати з його колишнього роботодавця - державного підприємства вугільної промисловості.

6. 23 січня 2002 року суд задовольнив позов заявника і присудив йому 5089,99 грн. Це рішення не було оскаржене і набуло законної сили 24 лютого 2002 року. 26 лютого Куйбишевський районний відділ державної виконавчої служби розпочав виконавче провадження щодо вищевказаного рішення.

7. Листом від 9 серпня 2002 року відділ державної виконавчої служби повідомив заявника про заходи, прийняті державним виконавцем для виконання рішення, і про існування обмежень щодо виконавчого провадження у зв'язку з дією Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".

8. 29 жовтня 2003 року у зв'язку з реструктуризацією підприємства-боржника відділ державної виконавчої служби замінив сторону боржника на його правонаступника - Державне підприємство Донецьквугілля. Відповідно у листопаді 2003 року виконавче провадження було передане до іншого районного відділу державної виконавчої служби для подальшого виконання.

9. 11 травня 2004 року заявнику було виплачено присуджену йому суму в повному обсязі, і виконавче провадження було закінчене.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

10. Національне законодавство викладене в рішенні у справі "Ромашов проти України" (N 67534/01, пп. 16-18, від 27.07.2004).

11. Заявник скаржився на стверджувану неспроможність державних органів виконати рішення суду від 23 січня 2002 року, винесеного на його користь. Він посилався на п. 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції, а також на ст. 1 Першого протоколу, які передбачають таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

А. Попередні заперечення Уряду

12. Уряд стверджував, що заявник не може більше вважатися жертвою порушення Конвенції, оскільки він отримав усю суму заборгованості відповідно до рішення суду. Уряд також стверджував, що заявник не вичерпав засоби національного захисту відносно дій виконавчої служби та швидкості провадження.

13. Заявник це не коментував.

14. Суд зазначає, що такі зауваження вже відхилялись у ряді рішень Суду (див. вищевказане рішення у справі "Ромашов проти України", п. 27). У цих справах Суд встановив, що заявники залишаються жертвами стверджуваного порушення п. 1 ст. 6 Конвенції відносно періоду, протягом якого рішення, на невиконання яких вони скаржаться, залишались невиконаними, а також, що заявники були позбавлені можливості використання засобів захисту, запропонованих Урядом. Суд не знаходить причини робити інший висновок у цій справі, тому відхиляє заперечення Уряду.

Б. Висновок

15. У світлі наданих сторонами зауважень Суд вважає, що скарга заявника відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції порушує серйозні питання факту та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає розгляду по суті. Суд не знаходить підстав для проголошення заяви неприйнятною. З тих же підстав скарги заявника за ст. 13 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу не можуть бути проголошені неприйнятними.

II. ЩОДО СУТІ

А. Скарги заявника за п. 1 статті 6 Конвенції

16. Уряд стверджував, що державні виконавці здійснили всі необхідні заходи для виконання рішення і, таким чином, не можуть нести відповідальність за затримки у виконавчому провадженні. Далі він припустив, що не було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки рішення було виконане.

17. Заявник не надав будь-яких додаткових аргументів до його початкової скарги.

18. Суд зауважує, що рішення від 23 січня 2002 року залишалось невиконаним з 26 лютого 2002 року (дата, коли виконавче провадження було розпочато) до 11 травня 2004 року (дата, коли присуджена заявнику сума була виплачена), тобто протягом двох років і двох місяців. Далі Суд зазначає, що це рішення було виконане після направлення заяви на комунікацію з Урядом-відповідачем.

19. Суд вважає, що у справі заявника, з огляду на затримку у виконанні рішення протягом двох років та двох місяців, державні органи позбавили п. 1 ст. 6 Конвенції його сенсу. Суд вирішує, що Уряд не надав будь-яких виправдань такій затримці (див. рішення у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року, N 60750/00, п. 45).

20. Відповідно п. 1 ст. 6 Конвенції було порушено.

Б. Скарги заявника за статтею 13 Конвенції

21. Уряд стверджував, що заявник мав у своєму розпорядженні у національному законодавстві ефективні засоби захисту щодо оскарження невиконання рішення суду, винесеного на його користь. Уряд послався на раніше подані аргументи щодо вичерпання засобів національного захисту.

22. Заявник не надав будь-яких додаткових коментарів.

23. Суд посилається на свої висновки стосовно зауважень Уряду щодо внутрішніх засобів захисту (див. п. 14). З цих же підстав Суд доходить висновку, що заявник не мав ефективного внутрішнього засобу захисту щодо відшкодування шкоди, завданої затримкою в цьому провадженні, як цього вимагає ст. 13 Конвенції. Відповідно це положення також було порушено.

В. Скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу

24. Уряд у своїх зауваженнях підтвердив, що кошти, присуджені заявнику рішенням національного суду, становлять "майно" у розумінні ст. 1 Першого протоколу. Однак Уряд стверджував, що це положення не було порушене, оскільки право заявника на присуджені кошти не ставилось під сумнів і заявник не був позбавлений свого майна. Далі Уряд зазначав, що затримка у виплаті була пов'язана з важким економічним становищем у сфері вугільної промисловості та її реструктуризацією. Таким чином, на думку Уряду, затримка у виконанні була виправдана суспільним інтересом подолання економічної кризи.

25. Заявник не надав будь-яких додаткових коментарів до його початкової скарги.

26. Суд повторює свою прецедентну практику, у якій неможливість для заявника отримати виконання рішення суду на його або її користь становить втручання у право на мирне володіння майном, як це випливає з першого речення пункту 1 статті 1 Першого протоколу (див., серед іншого, справи "Бурдов проти Росії", N 59498/00, п. 40, ЄСПЛ 2002-III, та "Ясіуніен проти Литви", N 41510/98, п.45, від 6 березня 2003 року).

27. Відповідно, на думку Суду, неможливість для заявника у цій справі отримати виконання його рішення протягом двох років та двох місяців становить втручання у його право на мирне володіння майном у сенсі першої частини статті 1 Першого протоколу.

28. Неспроможністю виконати рішення Куйбишевського районного суду м. Донецька національні державні органи протягом значного періоду часу перешкоджали заявнику в отриманні повної суми, на одержання якої заявник мав право. Уряд не надав будь-яких виправдань цьому втручанню. Суд вважає, що економічні труднощі не можуть виправдати таке порушення. Відповідно ст. 1 Першого протоколу була порушена.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

29. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

30. У встановлений строк заявник не надав своїх вимог щодо справедливої сатисфакції. Відповідно Суд вважає, що немає потреби присуджувати йому будь-яку суму як справедливу сатисфакцію і що за цих обставин констатація порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.

1. Оголошує заяву заявника прийнятною;

2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції;

3. Вирішує, що у цій справі було порушення ст. 13 Конвенції;

4. Вирішує, що у цій справі було порушення ст. 1 Першого протоколу;

5. Вирішує, що за обставин справи констатація порушення становить достатню справедливу сатисфакцію;

6. Відхиляє вимогу заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 3 травня 2005 року відповідно до пп. 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.